Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ п’ятдесят п’ятий



 

Близько десятої години вечора перед фараоном став Гірам у темному одязі, який носять мемфіські торговці.

— Чому ти так крадешся, достойний Гіраме? — спитав його прикро вражений фараон. — Хіба мій палац — в’язниця або дім прокажених?

— О повелителю наш! — зітхнув старий фінікієць. — Відколи ти став володарем Єгипту, вважають злочинцями тих, хто осмілюється бачити тебе й не переказує того, що ти зволив говорити…

— Кому ж ви мусите переказувати мої слова? — спитав володар.

Гірам звів до неба очі й руки.

— Ти, святий володарю, знаєш своїх ворогів!.. — відповів він.

— Мене вони зараз не цікавлять, — сказав фараон. — Ти знаєш, чого я тебе викликав?.. Я хочу позичити кілька тисяч талантів…

Гірам застогнав і так захитався на ногах, аж фараон дозволив йому сісти в своїй присутності, а це було найвищою честю.

Зручно всівшись і відпочивши, Гірам сказав:

— Нащо тобі, володарю, позичати ці гроші, коли ти можеш мати величезне багатство?..

— Знаю — коли здобуду Ніневію, — перебив фараон. — Але до цього ще далеко, а гроші потрібні мені зараз…

— Я не кажу про війну, — відповів Гірам. — Я кажу про таку справу, яка негайно принесе скарбниці величезні суми і сталий річний прибуток…

— Як саме?

— Дозволь нам, володарю, і допоможи викопати канал, який сполучав би Середземне море з Червоним…

Фараон схопився з крісла.

— Ти жартуєш, старий! — вигукнув він. — Хто ж це може зробити?.. І хто хотів би наразити Єгипет на небезпеку? Адже море затопило б нас…

— Яке море?.. У всякому разі, ні Червоне, ні Середземне, — спокійно відповів Гірам. — Я знаю, що єгипетські жерці-інженери вивчали цю справу і прикинули, що вона дуже вигідна…

Найвигідніша в світі… Тільки вони самі хочуть це зробити, точніше, не хочуть, щоб за це взявся фараон.

— Де в тебе докази? — спитав Рамзес.

— В мене нема доказів, але я пришлю до тебе такого жерця, який зможе пояснити все з допомогою планів і обчислень.

— Хто він, цей жрець?

Гірам замислився і, помовчавши, сказав:

— Чи можеш ти пообіцяти мені, володарю, що про нього ніхто не знатиме, крім нас? Цей жрець зробить тобі більше послуг, ніж я сам. Він знає багато таємниць і… багато підлості жерців…

— Обіцяю, — відповів фараон.

— Цей жрець — Саменту. Він служить у храмі Сета під Мемфісом… Він дуже мудрий… Але йому потрібні гроші, і він дуже честолюбний… А через те, що верховні жерці принижують його, він мені сказав, що коли ти, святий володарю, захочеш, то він… повалить жерців… Бо він знає багато таємниць… О, багато!..

Рамзес глибоко замислився. Він зрозумів, що цей жрець великий зрадник, але оцінив і те, які важливі послуги Саменту може йому зробити.

— Добре, — відповів фараон. — Я подумаю про цього Саменту. А зараз припустімо на хвилину, що такий канал можна збудувати, — тоді що я матиму з цього?

Гірам підняв ліву руку й почав рахувати на пальцях.

— По-перше, — сказав він, — Фінікія віддасть тобі п’ять тисяч талантів несплаченої данини. По-друге, Фінікія заплатить п’ять тисяч талантів за право виконання робіт… По-третє, коли почнуться роботи, ми будемо платити тисячу талантів податку щороку і ще стільки талантів, скільки десятків робітників постачить нам Єгипет. По-четверте, за кожного єгипетського інженера ми дамо тобі, володарю, по таланту за рік. По-п’яте, коли скінчаться роботи, ти, володарю, віддаси нам канал в оренду на сто років, а ми плататимемо за це тисячу талантів щороку… Хіба це малий прибуток?.. — спитав Гірам.

— А зараз, сьогодні, — сказав фараон, — ви дасте мені ці п’ять тисяч данини?

— Якщо сьогодні буде укладена умова, дамо десять тисяч і ще додамо три тисячі, як податок за три роки наперед!

Рамзес XIII замислився. Не раз уже фінікійці пропонували володарям Єгипту провести такий канал, але завжди натикалися на впертий опір жерців. Єгипетські мудреці доводили фараонам, що через цей канал Середземне море і Червоне можуть затопити Єгипет. А от Гірам каже, що цього не може бути і що жерці про це знають!..

— Ви обіцяєте, — озвався фараон по довгій мовчанці, — ви обіцяєте платити по тисячі талантів у рік протягом ста років.

Ви кажете, що цей канал, викопаний у пісках, — найвигідніша в світі справа. Я цього не розумію і, признаюсь тобі, Гіраме, підозріваю… У фінікійця заблищали очі.

— Володарю, — відповів він, — я скажу тобі все, але заклинаю тебе твоєю короною… тінню твого батька… щоб ти нікому не розкрив цієї таємниці… Це найбільша таємниця жерців халдейських і єгипетських, і навіть Фінікії… Від неї залежить майбутнє всього світу!..

— Ну, ну… Гіраме! — відповів фараон, усміхнувшись.

— Тобі, царю, — вів далі фінікієць, — боги дали мудрість, завзятість і благородство, отже, ти наш… Ти один із земних володарів можеш узнати цю таємницю, бо ти один покликаний вершити великі справи. Ти досягнеш такої могутності, якої ще не досягав ніхто…

Фараон відчув у душі солодку гордість, але не показав цього.

— Ти мене не хвали за те, чого я ще не зробив, — відповів він, — але скажи мені, яку користь дасть Фінікії і моїй держані цей канал?

Гірам умостився зручніше в кріслі і сказав стишеним голосом:

— Знай, володарю наш, що на схід, південь і північ від Ассірії й Вавілона немає ні пустелі, ні боліт, заселених дивними потворами, але є велетенські… велетенські країни й держави. Країни ці такі великі, що твоя піхота, володарю, уславлена своїми переходами, мусила б майже два роки йти на схід, перше ніж досягла б їхніх кордонів…

Рамзес звів брови, як людина, що дозволяє комусь брехати, хоч розуміє, що це брехня. Гірам злегка знизав плечима й вів далі:

— На схід та на північ від Вавілона, над великим морем, живе близько ста мільйонів люду; у них могутні царі, у них жерці мудріші, ніж єгипетські, у них є древні книги, вправні майстри… Люди ці вміють виробляти не лише тканини, меблі і начиння так само чудово, як і єгиптяни, але з давніх-давен будують підземні й надземні храми, більші, кращі й багатші, ніж у Єгипті…

— Кажи далі… Кажи!.. — заохочував його Рамзес, але з обличчя його не можна було зрозуміти, чи він зацікавлений розповіддю, чи обурений брехнею.

— В цих країнах є перли… самоцвіти… золото… мідь… Є особливих сортів збіжжя, квіти й плоди… Є, нарешті, ліси, де цілими місяцями можна блукати між деревами, товщими, ніж колони у ваших храмах, вищими за пальми… Люди в цих країнах прості й лагідні… І якби ти, володарю, послав туди на кораблях два свої полки, ти міг би здобути землю, більшу за весь Єгипет, багатшу, ніж скарбниця в Лабіринті… Завтра, якщо ти дозволиш, я пришлю тобі зразки тамтешніх тканин, дерева й бронзових виробів… Пришлю також кілька зерен тамтешніх чудових бальзамів. Коли людина проковтне їх, перед нею відкриються врата вічності, і вона зазнає щастя, яке випадає на долю тільки богам…

— Пришли мені зразки тканин і виробів, — відповів фараон. — А щодо бальзамів… мабуть, не треба!.. Досить натішимося вічністю й богами після смерті…

— А далі, дуже далеко на схід від Ассірії, — говорив Гірам, — лежать ще більші країни, які мають зо двісті мільйонів населення…

— Як ти щедро розкидаєшся мільйонами!.. — усміхнувся фараон.

Гірам поклав руку на серце.

— Присягаюсь, — сказав він, — духом предків моїх і своєю честю, що кажу правду!..

Фараон ворухнувся, його вразила така страшна присяга.

— Кажи… кажи далі…

— Отож краї ці, — вів далі фінікієць, — дуже дивні. Живуть там люди з косими очима та жовтою шкірою. Люди ті мають володаря, який зветься сином неба і править ними з допомогою мудреців, та це не жерці і вони не мають такої влади, як в Єгипті… А втім, люди ті дуже схожі на єгиптян… Вони шанують умерлих предків і дуже дбають про їхні тіла. Вони мають письмо, що нагадує ваше, жрецьке… Але носять довгий одяг з тканин, яких у нас зовсім не знають, сандалі — як маленькі лавочки, а голови покривають гостроверхими коробочками. Дахи їхніх будинків теж гостроверхі, з задертими краями… Ті незвичайні люди вирощують хліб, який дає врожай більший, ніж єгипетська пшениця, і роблять з нього напій, п’янкіший від вина. У них є така рослина, листя якої дає пружність тілу і веселість думкам і навіть помагає відганяти сон. Крім того, вони мають папір, який уміють прикрашати барвистими малюнками, і мають глину, що після обпалення просвічує, мов скло, і дзвенить, як метал… Завтра, якщо ти, володарю, дозволиш, я пришлю зразки виробів цього народу…

— Чудеса ти розказуєш, Гіраме, — сказав фараон. — Але я не бачу зв’язку між цими дивами й каналом, який ви хочете копати…

— Я поясню тобі коротко, — відповів фінікієць. — Коли буде канал, весь фінікійський та єгипетський флот попливе в Червоне море, з нього далі, і через кілька місяців досягне тих багатих країн, до яких сушею майже неможливо дістатися. Невже ти, володарю, — вів далі фінікієць, у якого розгорілися очі, — не бачиш скарбів, які ми там знайдемо?.. Золота, самоцвітів, збіжжя, дерева!.. Присягаюсь тобі, володарю, що тоді золота буде в тебе більше, ніж зараз міді, дерево буде дешевше за солому, а невільник — за корову. Дозволь тільки, володарю, викопати цей канал і найми нам п’ятдесят тисяч своїх воїнів… Рамзес теж запалився.

— П’ятдесят тисяч воїнів? — повторив він. — А скільки ж ви дасте мені за це?

— Я вже сказав тобі, володарю. Тисячу талантів щороку за право виконання робіт і п’ять тисяч за робітників, яких ми самі будемо годувати й платити їм за роботу…

— І замучите їх роботою?..

— Хай боги боронять!.. — вигукнув Гірам. — Ніхто в тому не зацікавлений, щоб робітники гинули… Твої воїни працюватимуть на каналі не більше, ніж зараз на будівництві укріплень чи доріг… А яка слава для тебе, володарю!.. Які прибутки скарбниці!.. Яка користь Єгиптові!.. Найбідніший селянин матиме дерев’яну хату, кілька голів худоби, різні побутові речі і принаймні одного раба… Жоден фараон не підносив держави так високо й не робив такої великої справи…

Бо що ті мертві й непотрібні піраміди проти каналу, яким пливтимуть скарби з усього світу?..

— Ну… — зауважив фараон, — і п’ятдесят тисяч воїнів на східному кордоні…

— Звичайно!.. — вигукнув Гірам. — Бачачи таку силу, утримання якої не буде нічого коштувати тобі, володарю, Ассірія не посміє простягнути руку до Фінікії…

План був такий блискучий і стільки обіцяв вигоди, що Рамзесові XIII аж затуманилась голова. Але він не показав цього.

— Ти гарні обіцянки даєш мені, Гіраме! — сказав він. — Такі гарні, що я вже починаю боятись, чи не криються за ними якісь менш приємні наслідки. Тому я сам повинен обміркувати цю справу і порадитися з жерцями.

— Вони ніколи не згодяться добровільно! — вигукнув фінікієць. — Хоча (хай боги простять мені це блюзнірство) я певен, що, якби сьогодні найвища влада в державі перейшла в руки жерців, через кілька місяців вони запропонували б нам почати це будівництво…

Рамзес глянув на нього з холодною погордою.

— Старий, — мовив він, — залиш мені турботу про згоду жерців, а сам краще доведи, що вся твоя балаканина — правда. Я був би дуже поганим царем, якби не зумів усунути перешкод, що виникають між моєю волею та інтересами держави.

— Ти воістину великий володар, повелителю наш, — шепнув Гірам, схиляючись до землі.

Була вже пізня ніч. Фінікієць попрощався з фараоном і разом з Тутмосом вийшов з палацу. На другий день він прислав через Дагона скриньку, де були зразки скарбів невідомих країн. Фараон знайшов у ній статуетки богів, індійські тканини та персні, невеличкі грудочки опіуму, а в другому відділенні — жменьку рису, листочки чаю, кілька порцелянових чашечок, оздоблених розписом, і кілька картин, намальованих фарбами й тушшю на папері..

Фараон оглянув усе це з великою увагою і мусив визнати, що нічого такого він досі не бачив: ні рису, ні паперу, ні зображень людей в гостроверхих шапочках і з косими очима.

В нього вже не було сумнівів щодо існування якоїсь нової країни, де все було інакше, ніж в Єгипті: гори, дерева, будинки, мости, кораблі…

«І ця країна, напевно, існує одвіку, — подумав він. — Наші жерці знають про неї, знають про її багатства, але ніколи нікому не кажуть про це… Хто ж вони, як не зрадники, що прагнуть, обмежити владу фараонів, обікрасти їх, щоб зіпхнути потім з висоти трону… Але… о предки і нащадки мої! — мовив Рамзес сам до себе. — Вас закликаю в свідки, що я цій підлості покладу край. Я возвеличу мудрість, але знищу облуду й дам Єгиптові вільно зітхнути…»

Думаючи так, фараон звів очі й побачив Дагона, який чекав повелінь.

— Скринька твоя дуже цікава, — сказав він банкірові, — але… я не цього хотів од вас.

Фінікієць підступив навшпиньках і, впавши перед фараоном на коліна, прошептав:

— Коли ти, володарю, зволиш підписати угоду з достойним Гірамом, Тір, і Сідон складуть до ніг твоїх усі свої скарби…

Рамзес нахмурив брови, йому не сподобалось зухвальство фінікійців, які осмілилися ставити йому умови. Тому він холодно відповів:

— Я подумаю і дам Гірамові відповідь. Можеш іти, Дагоне.

Коли фінікієць вийшов, Рамзес знову замислився… В його душі зростало невдоволення.

«Ці гендлярі, — міркував він, — вважають мене своїм… ба навіть насмілюються спокусити мене мішком золота, щоб змусити підписати угоду!.. Не знаю, чи котрий із фараонів допустив би таке зухвальство?.. Годі!.. Люди, які падають ниць перед посланцями Ассара, не можуть казати мені: «Підпиши, тоді дістанеш…» Дурні фінікійські пацюки, які, пробравшись до царського палацу, вважають його своєю норою».

Чим довше він думав, чим докладніше пригадував собі поводження Гірама й Дагона, тим більше охоплював його гнів.

«Як вони сміють?.. Як вони сміють ставити мені вимоги?..»

— Гей!.. Тутмосе!.. — гукнув він.

В цю ж мить став перед ним улюбленець.

— Що накажеш, повелителю мій?

— Пошли котрогось із молодших офіцерів до Дагона, нехай скаже йому, що він більше не буде моїм банкіром. Надто дурний він, щоб займати таке високе становище…

— А кому ж ти виявиш таку честь?

— Ще не знаю, Треба буде знайти когось з єгипетських або грецьких купців… В крайньому разі звернемося… до жерців.

Звістка про це облетіла всі царські палаци, і не минуло й години, як поширилася по всьому Мемфісу. По всьому місту говорили, що фінікійці впали в неласку у фараона, а надвечір люди почали вже розбивати крамниці ненависних чужоземців.

Жерці полегшено зітхнули. Гергор навіть відвідав святого Мефреса і сказав йому:

— Серце моє передчувало: наш володар відвернеться від цих невірних, що смокчуть кров народу. Я гадаю, що йому треба якось виявити нашу вдячність…

— І, може, ще й розчинити двері до наших скарбниць? — різко спитав святий Мефрес. — Не поспішай, достойний отче… Я розгадав уже цього молодика, і горе нам, якщо ми хоч раз дозволимо йому взяти гору над собою…

— А коли він порве з фінікійцями?..

— То сам і виграє на цьому, бо зможе не платити їм боргів, — відповів Мефрес.

— А мені здається, — сказав, подумавши, Гергор, — що зараз саме слушна хвилина здобути ласку молодого фараона. Він запальний у гніві, але вміє бути вдячним… Я в цьому пересвідчився…

— Що не слово, то помилка, — перебив упертий Мефрес. — Насамперед цей царевич ще не фараон, бо не коронувався в храмі… По-друге, він ніколи не буде справжнім фараоном, бо гордує посвятою в сан верховного жерця… І, нарешті, не ми потребуємо його ласки, а він потребує ласки богів, яких зневажає на кожному кроці…

Мефрес задихався від гніву, але, перевівши дух, говорив далі:

— Він пробув місяць у храмі Гатор, навчався найвищої мудрості і відразу ж після цього заприязнився з фінікійцями. Більше того, відвідував храм Ашторет і викрав звідти жрицю, що суперечить законам всіх релігій… Потім він прилюдно насміхався з моєї побожності… Він змовлявся з такими ж, як і сам, легковажними людьми і з допомогою фінікійців вивідував державні таємниці… А тільки-но вступив на трон, не те кажу, — ледве ступив на перші приступки трону, як уже ганьбить жерців, підбурює селян і воїнів і поновлює зв’язки з своїми приятелями-фінікійцями… Чи ти, достойний Гергоре, забув про все це?.. А якщо пам’ятаєш, то невже не розумієш небезпеки, що загрожує нам від цього молокососа?.. Адже він тримає стерно державного корабля, який пливе між чорториїв і скель. Хто мені поручиться, що цей безумець, який учора покликав до себе фінікійців, а сьогодні посварився з ними, не зробить завтра чогось такого, що наразить усю державу на згубу?..

— Ну і… що?.. — спитав Гергор, пильно глянувши йому в очі.

— А те, що у нас немає причини виявляти йому вдячність, а насправді — слабкість. А оскільки він хоче притьмом грошей, не дамо грошей!..

— А… а далі що?.. — знов спитав Гергор.

— А далі буде правити собі державою і збільшувати військо без грошей, — роздратовано відповів Мефрес.

— А… а якщо його зголодніле військо почне грабувати наші храми?.. — знову спитав Гергор.

— Ха-ха-ха! — розреготався Мефрес.

Раптом він споважнів і, вклонившись Гергорові, сказав насмішкуватим тоном:

— Це вже справа твоя, достойний Гергоре… Людина, що стільки років, як ти, правила державою, повинна була підготуватися до такої небезпеки.

— Припустімо, — сказав поволі Гергор, — припустімо, що я знайшов би засоби проти небезпеки, яка загрожує держави Але ти сам, достойний отче, зміг би, як найстарший верховний жрець, дати відсіч тому, хто зневажає жерців і храми?..

Якусь мить вони дивилися один одному в очі.

— Ти питаєш, чи зміг би я? — відповів Мефрес — Чи зумію?.. Цього навіть не треба вміти. Боги вклали мені в руки блискавку, яка знищить кожного зухвальця.

— Тихо!.. — шепнув Гергор. — Хай буде так…

— За згодою чи без згоди найвищої ради жерців, — додав Мефрес. — Коли човен перекидається, не час розмовляти з веслярами.

Обидва розсталися в похмурому настрої. Того самого, дня ввечері їх покликав фараон.

Вони прийшли в призначений час, кожен окремо, низько вклонилися фараонові і стали по кутках, не дивлячись один на одного.

«Невже посварилися? — подумав Рамзес. — Це було б непогано».

За хвилину увійшли святий Сем і пророк Пентуер. Тоді Рамзес сів у крісло, що стояло на помості, показав чотирьом жерцям на низькі ослони проти себе і сказав:

— Святі отці! Я не кликав вас досі на раду, бо всі мої накази стосувалися виключно військових справ…

— Це твоє право, святий володарю, — сказав Гергор.

— Я зробив, що міг за такий короткий час, щоб зміцнити оборонні сили держави. Я відкрив дві нові офіцерські школи і відновив п’ять розпущених полків…

— Це твоє право, володарю — озвався Мефрес.

— Про інші зміни в війську я не згадую, бо вас, святих людей, ці речі не цікавлять…

— Ти кажеш правду, володарю, — зауважили разом Гергор і Мефрес.

— Але є інша справа, — вів далі фараон, задоволений згідливістю сановників, від яких сподівався заперечень. — Наближається день поховання мого божественного батька, а в скарбниці немає достатніх коштів…

Мефрес підвівся з ослона.

— Осіріс-Мер-Амон-Рамзес, — почав він, — був справедливим володарем, який забезпечив своєму народові довголітній мир, а богам — славу. Отже, дозволь, повелителю, щоб поховання цього побожного фараона храми взяли на себе.

Рамзеса XIII здивувала й зворушила така шана, виявлена до його батька. Якусь мить він мовчав, ніби не міг знайти відповіді, і нарешті сказав:

— Я дуже вдячний вам за честь, виявлену до мого рівного богам батька. Даю згоду на таке поховання і ще раз дуже вам дякую…

Фараон замовк, підпер голову рукою і замислився, ніби борючись в душі з самим собою. Раптом він підвів голову: обличчя його пожвавішало, очі заблищали.

— Я дуже зворушений, — почав він, — доказом вашої доброзичливості, святі отці. Якщо вам така дорога пам’ять мого батька, то ви, певно, не можете погано ставитись і до мене…

— Невже ти, володарю, сумніваєшся в цьому?.. — перебив верховний жрець Сем.

— Ти кажеш правду, — вів далі фараон. — Я несправедливо підозрівав вас в упередженості до мене… Але зараз я хочу це виправити, отже, буду з вами щирим…

— Нехай боги благословлять тебе, святий володарю!.. — мовив Гергор.

— Я буду щирим. Мій божественний батько через похилий вік, хворобу, а може, й жрецькі обов’язки не міг віддавати стільки сил і часу справам держави, скільки можу я. Я молодий, здоровий, вільний, отже, хочу й буду правити сам. Як полководець мусить командувати своїм військом на власний розсуд і за власним планом, так і я правитиму державою. Така моя тверда воля, і від цього я не відступлюся. Але я розумію, що, хоч би я був найдосвідченішим, я не обійдуся без вірних слуг і мудрих порадників. І тому я інколи питатиму вашої думки в різних справах…

— Саме для цього ми й існуємо як найвища рада при твоєму троні, святий володарю, — зауважив Гергор.

— Гаразд, — вів далі так само жваво фараон, — я звертатимусь до ваших послуг, і навіть зараз, з цієї хвилини…

— Наказуй, повелителю, — сказав Гергор.

— Я хочу поліпшити життя єгипетського народу. Але оскільки в таких справах надто швидкі дії могли б тільки завдати шкоди, я для початку дам їм небагато: після шести днів праці — сьомий день відпочинку…

— Так було протягом панування вісімнадцяти династій… Закон цей давній, як сам Єгипет, — озвався Пентуер.

— Відпочинок на сьомий день дасть п’ятдесят днів щороку на кожного робітника, тобто забере у його господаря п’ятдесят драхм. А на мільйоні робітників держава втратить з десять тисяч талантів щороку… — втрутився Мефрес — Ми це вже підраховували в храмах!.. — додав він.

— Це справді так, — жваво підтримав Пентуер, — збитки будуть, але тільки першого року. Бо коли народ зміцнить свої сили завдяки відпочинку, — він у наступні роки одробить усе з лишком.

— Ти кажеш правду, — відповів Мефрес, — але все-таки треба мати десять тисяч талантів на цей перший рік. А я думаю, що й двадцять тисяч талантів не завадило б…

— Ти не помиляєшся, достойний Мефресе, — перехопив розмову фараон. — Для тих змін, які я хочу запровадити в своїй державі, двадцять і навіть тридцять тисяч талантів не будуть надто великою сумою. А тому, — додав він швидко, — мені потрібна буде ваша допомога, святі мужі…

— Ми готові підтримати кожен твій намір, володарю, молитвами й процесіями, — мовив Мефрес.

— Звичайно, моліться і заохочуйте до цього народ. Але, крім цього, дайте державі тридцять тисяч талантів, — відповів фараон.

Верховні жерці мовчали. Рамзес почекав з хвилину і нарешті звернувся до Гергора:

— Ти мовчиш, достойний отче?

— Ти сам сказав, володарю, що в скарбниці немає коштів навіть на поховання Осіріса-Мер-Амон-Рамзеса. Отже, я не можу навіть уявити, звідки б ми могли взяти тридцять тисяч талантів?..

— А скарби в Лабіринті?..

— Це скарби богів, які можна порушити лише в хвилину найбільшої потреби держави, — відповів Мефрес.

Рамзес XIII спалахнув.

— Якщо не селяни, — вигукнув він, ударивши кулаком об бильця крісла, — то я потребую цих грошей!..

— Ти можеш, володарю, — відповів Мефрес, — протягом року мати більше, ніж тридцять тисяч талантів, а Єгипет — навіть удвоє…

— Як саме?

— Дуже просто, — мовив Мефрес — Накажи, володарю, вигнати з держави фінікійців…

Здавалося, фараон кинеться зараз на зухвалого жерця: він зблід, губи в нього тремтіли, очі витріщилися. Але вмить він опанував себе і сказав на диво спокійним голосом:

— Ну, годі… Якщо ви можете давати мені лише такі поради, я обійдуся без них… Адже фінікійці мають наші підписи, що ми їм точно виплатимо задавнені борги!.. Ти подумав про це, Мефресе?

— Даруй, святий володарю, але в цю хвилину я думав про інше. Твої предки, володарю, не на папірусах, а на бронзі й камені закарбували, що дари, які вони принесли богам і храмам, належать і вічно будуть належати богам і храмам. — І вам, — кинув глузливо фараон.

— Так само, — відповів зухвало верховний жрець, — як держава належить тобі, володарю. Ми пильнуємо ці скарби і примножуємо їх, але витрачати не маємо права…

Задихаючись від гніву, фараон покинув зібрання і пішов до свого кабінету. Його становище постало перед ним з нещадною ясністю.

Що жерці його ненавидять, він більше не сумнівався. Це були ті самі засліплені пихою сановники, які торік не дали йому корпусу Менфі й зробили намісником лише тоді, коли здалося їм, що він виявив покору, залишивши палац. Ті самі, що стежили за кожним його рухом, писали на нього доноси, але йому, наступникові трону, не сказали навіть про угоду з Ассірією. Ті самі, що дурили його в храмі Гатор, а над Содовими озерами перебили полонених, яким він обіцяв помилування.

Фараон пригадав собі поклони Гергора, погляди Мефреса і тон того й другого. З-за удаваної ввічливості весь час проглядала пиха й зневага до нього… Йому потрібні гроші, а вони обіцяють йому молитви, ба навіть насмілюються казати, що він не єдиний володар Єгипту.

Молодий володар мимоволі усміхнувся: йому спали на думку наймані пастухи, які кажуть власникові череди, що він не має права робити з нею те, що хоче!..

Але, з другого боку, йому було не до сміху. В скарбниці ледве тисяча талантів, якої, з огляду на дотеперішні розміри витрат, могло вистачити на сім чи аж на десять днів. А що далі?.. Що скажуть урядовці, слуги й насамперед воїни, які не тільки не одержуватимуть платні, а просто голодуватимуть?..

Верховні жерці знали таке становище фараона, і якщо вони не поспішають йому допомогти, значить, хочуть його погубити… і то погубити за ці кілька днів, навіть до поховання батька.

Рамзес пригадав один випадок із свого дитинства. Він ще був у жрецькій школі, коли на свято богині Мут серед інших розваг показали найславетнішого в Єгипті блазня. Цей артист вдавав невдаху велетня. Коли він наказував, його не слухали, на його гнів відповідали сміхом, а коли він, щоб покарати напасників, схопився за сокиру, вона поламалася у нього в руках.

Нарешті, на нього нацькували лева, а коли беззбройний велетень почав тікати, виявилося, що за ним женеться не лев, а свиня в лев’ячій шкурі.

Учні й учителі реготали до сліз із цих пригод; але малий царевич сидів смутний: йому жаль було чоловіка, який поривався до великих вчинків, але падав, осміяний.

Та сцена й почуття, яких він зазнав тоді, зараз ожили в пам’яті фараона.

— Такими вони хочуть зробити й мене, — сказав він сам до себе.

Його охопив розпач, бо він відчув, що разом з тим, як буде видано останній талант, скінчиться його влада, а з нею й життя.

Та враз його думки звернулися в інший бік. Фараон зупинився посеред кімнати, міркуючи:

«Що може мене спіткати?.. Тільки смерть… Я одійду до моїх славних предків, до Рамзеса Великого… Але ж я не зможу їм сказати, що загинув, не захищаючись… Бо після всіх нещасть земного життя мене вкрила б вічна ганьба…»

Як це він, переможець під Содовими озерами, мав би поступитися перед купкою облудників, з якими впорався б один азіатський полк!.. Виходить, через те що Мефрес і Гергор хочуть правити Єгиптом і фараоном, його воїни мусять голодувати, а мільйон селян — працювати без відпочинку?.. Хіба ж не його предки збудували ці храми?.. Хіба не вони наповнили їх здобиччю? А хто вигравав битви: жерці чи воїни?.. Отже, хто має право на ці скарби: жерці чи фараон і його військо?

Молодий фараон знизав плечима й покликав до себе Тутмоса. Незважаючи на пізню пору, царський улюбленець з’явився відразу.

— Ти знаєш, — сказав йому фараон, — жерці відмовилися позичити мені гроші, а тим часом скарбниця порожня.

Тутмос випростався.

— Накажеш, святий володарю, кинути їх до в’язниці?.. — спитав він.

— А ти б зробив це?..

— Немає в Єгипті офіцера, який завагався б виконати наказ нашого володаря і полководця.

— В такому разі… — мовив поволі фараон, — в такому разі… не треба нікого ув’язнювати. Надто я могутній для цього і надто зневажаю їх. Падло, яке людині трапиться на дорозі, вона не стане ховати в ковану скриню, а обійде його.

— Але гієну саджають у клітку, — шепнув Тутмос.

— Ще рано, — відповів Рамзес. — Я мушу бути ласкавим до цих людей, принаймні до поховання мого батька, бо вони могли б зробити щось його достойній мумії і порушити спокій його душі… А тепер піди завтра до Гірама і скажи, щоб він прислав до мене того жерця, про якого ми з ним говорили.

— Я зроблю це. Однак мушу сповістити тобі, володарю, що сьогодні люди громили будинки мемфіських фінікійців…

— Ого!.. Цього не треба було робити.

— І ще мені здається, — вів далі Тутмос, — що, відколи ти, володарю, наказав Пентуерові вивчити становище селян і робітників, жерці підбурюють номархів і знать. Вони кажуть, володарю, що ти хочеш розорити знать на користь селян.

— І знать цьому вірить?

— Є такі, що вірять. Але є й такі, які прямо кажуть, що це інтриги жерців проти тебе, святий володарю.

— А якби я й справді хотів поліпшити долю селян?.. — запитав Рамзес.

— Ти зробиш, володарю, те, що тобі схочеться, — відповів Тутмос.

— Отака відповідь мені подобається! — радісно вигукнув Рамзес XIII. — Будь спокійний і скажи знаті, що вони не тільки не втратять нічого, виконуючи мої накази, а, навпаки, ще збагатіють і значення їхнє зросте. Багатства Єгипту треба нарешті видерти з рук негідників і віддати вірним слугам.

Фараон попрощався з улюбленцем і, задоволений, пішов спочити. Його хвилинний розпач здавався йому тепер просто смішним.

На другий день, близько полудня, його святості доповіли, що прийшла депутація фінікійських купців.

— Може, вони хочуть поскаржитися за напад на їхні будинки? — спитав фараон.

— Ні, — відповів ад’ютант, — вони хочуть піднести тобі дари.

І справді, кільканадцять фінікійців, на чолі з Рабсуном, прийшли з дарами. Коли фараон вийшов до них, вони впали ниць, після чого Рабсун пояснив, що вони, за давнім звичаєм, осмілюються покласти свої нікчемні дари до ніг фараона, який дає їм життя, а їхнім маєткам безпеку.

Потім вони почали викладати на столи золоті чаші, ланцюги, келихи, наповнені коштовними каменями. Сам Рабсун поклав на приступку трону тацю з папірусом, у якому фінікійці зобов’язувались постачити війську всякого спорядження на дві тисячі талантів.

Це був щедрий дарунок: усе, що принесли фінікійці, складало в сумі три тисячі талантів.

Фараон дуже ласкаво подякував відданим купцям, пообіцявши їм своє заступництво. Вони попрощалися з ним ощасливлені.

Рамзес XIII легко зітхнув. Банкрутство скарбниці, а отже, необхідність застосування насильницьких заходів проти жерців відсунулися ще на десять днів.

Увечері, знову в супроводі Тутмоса, до кабінету його святості заявився достойний Гірам. Цього разу він не скаржився на втому, а, впавши ниць, плаксивим голосом проклинав дурного Дагона.

— Я довідався, — сказав він, — що цей паршивець посмів нагадати тобі, святий володарю, про нашу угоду щодо каналу до Червоного моря… Щоб він пропав!.. Щоб його проказа сточила!.. Щоб його діти стали свинопасами, а внуки євреями!..

Тільки накажи, володарю, і, скільки має багатства Фінікія, усе складе до ніг твоїх без жодної розписки й угоди… Хіба ми ассірійці… жерці, — додав він пошепки, — щоб нам не досить було самого слова такого могутнього владики?..

— А якби я, Гіраме, і справді зажадав великої суми? — спитав його фараон.

— Якої саме?..

— Скажімо… тридцять тисяч талантів…

— Відразу?

— Ні, протягом року.

— Ти матимеш їх, святий володарю, — відповів, не вагаючись, Гірам.

Фараона вразила така щедрість.

— Але ж я мушу дати вам щось у заставу…

— Тільки для форми, — відповів фінікієць, — дай нам, володарю, у заставу копальні, щоб не збуджувати підозри жерців… Якби не це, вся Фінікія віддалася б тобі без застав і розписок…

— А канал?.. Я маю зараз же підписати угоду? — спитав фараон.

— Зовсім ні. Ти, володарю, підпишеш з нами угоду, коли сам схочеш…

Рамзесові здавалося, що він злітає вгору. Лише тепер він пізнав розкіш царської влади, і то завдяки фінікійцям!

— Гіраме! — сказав він, уже не володіючи собою. — Сьогодні ж я даю вам, фінікійцям, дозвіл на будівництво каналу, що з’єднає Середземне море з Червоним…

Старий упав до ніг фараона.

— Ти — найбільший з усіх царів, яких знав світ! — вигукнув він.

— Але до певного часу не кажи про це нікому, бо вороги моєї слави не дрімають. А щоб ти мав певність, даю тобі цей царський перстень…

Він зняв з, пальця перстень, оздоблений чародійним каменем, на якому було вирізьблене ім’я Гора, і надів його на палець фінікійцеві.

— Багатство всієї Фінікії твоє! — повторив глибоко зворушений Гірам. — Ти, володарю, звершиш справу, яка вславлятиме твоє ім’я, поки не згасне сонце…

Фараон обняв його сиву голову і звелів йому сісти.

— Отже, віднині ми спільники, — мовив, помовчавши, фараон, — і я сподіваюся, що це принесе щастя Єгиптові і Фінікії.

— Усьому світові! — додав Гірам.

— Скажи мені, однак, княже, чому ти так довіряєш мені?

— Бо знаю шляхетну вдачу твою, володарю. Якби ти не був фараоном, то через кілька років став би найбагатшим фінікійським купцем і главою нашої ради…

— Припустімо, що так, — відповів Рамзес — Але ж я, щоб додержати своєї обіцянки, мушу спершу приборкати жерців. Це боротьба, а наслідки боротьби непевні…

Гірам усміхнувся.

— Володарю, — сказав він, — якби ми були такі підлі, що залишили б тебе тепер, коли твоя скарбниця порожня, а вороги сильні, ти б програв цю боротьбу. Адже людина, позбавлена засобів, легко втрачає мужність, а від зубожілого володаря відвертається і його військо, і піддані, і сановники… Та коли ти, володарю, маєш наше золото й наших агентів та своє військо й воєначальників, то з жерцями тобі буде стільки клопоту, скільки слонові з скорпіоном. Ледве ти поставиш ногу на них, вони вже будуть розчавлені… Зрештою, це не моє діло. В саду чекає жрець Саменту, якому ти, володарю, велів прийти. Я тут зайвий. Тепер його час. Але постачити гроші я не відмовляюсь — у межах тридцяти тисяч талантів. Отже, хай ваша святість наказує…

Гірам знову впав ниць і вийшов, пообіцявши негайно прислати Саменту.

Через півгодини з’явився верховний жрець. Він не голив рудої бороди і кошлатого волосся, як належало служителеві Сета; обличчя в нього було суворе, але очі сповнені мудрості. Він уклонився без зайвого смирення і спокійно витримав погляд фараона, який пронизував до глибини душі.

— Сідай, — мовив володар. Жрець сів на підлозі.

— Ти подобаєшся мені, — сказав Рамзес — В тебе постать і обличчя гіксоса, а вони — найхоробріші воїни мого війська. — Потім раптом запитав: — Це ти сказав Гірамові про угоду наших жерців з ассірійцями?

— Я, — відповів Саменту, не опускаючи очей.

— Ти був учасником цієї підлості?

— Ні, я підслухав цю угоду… В храмах, так само як і в твоїх палацах, володарю, стіни пронизані каналами, через які навіть з вершини пілонів можна чути, що говорять у підземеллях…

— Аз підземелля можна промовляти до тих, що живуть у верхніх покоях?.. — перебив фараон.

— І видавати це за поради богів, — додав поважно жрець. Фараон усміхнувся. Отже, припущення, що то не дух батька промовляв до нього й до матері, а жерці, було правильне.

— Нащо ти виказав фінікійцям велику державну таємницю? — запитав Рамзес.

— Бо хотів запобігти цій ганебній угоді, яка шкодить нам так само, як і Фінікії.

— Адже ти міг попередити когось із достойних єгиптян.

— Кого?.. — запитав жрець. — Чи тих, що безсилі перед Гергором, чи тих, які виказали б мене йому і прирекли на мученицьку смерть?.. Я сказав Прамові, бо він знається з нашими сановниками, з якими я не зустрічаюсь ніколи.

— А навіщо Гергор і Мефрес уклали цю угоду? — спитав фараон.

— На мою думку, це люди слабодухі, яких налякав Бероес, великий халдейський жрець. Він сказав їм, що над Єгиптом десять років тяжітиме зла доля, і якщо ми протягом цього часу почнемо війну з Ассірією, то будемо розбиті.

— І вони повірили цьому?

— Здається, Бероес показував їм якісь чудеса… Навіть піднісся над землею… Це й справді чудо, але я не можу зрозуміти, чому ми повинні втрачати Фінікію, якщо Бероес уміє літати над землею?

— Отже, й ти не віриш в чудеса?..

— Як в які, — відповів Саменту. — Бероес, здається, й справді робить незвичайні речі, але наші жерці тільки дурять і народ, і його володарів.

— Ти ненавидиш жерців? Саменту розвів руками.

— Вони мене також не терплять і, що ще гірше, зневажають, ніби за те, що я служу Сетові. А тим часом, що це за боги, яким треба мотузками ворушити голови й руки?.. Або що це за жерці, які вдають із себе побожних і стриманих, а тим часом мають по десять жінок, витрачають по кільканадцять талантів щороку, крадуть жертви, які приносять їхнім богам, і не набагато мудріші від учнів вищої школи?..

— Але ж ти береш пожертвування від фінікійців?

— А від кого ж мені брати?.. Лише фінікійці по-справжньому шанують Сета й бояться, щоб він не потопив їхні кораблі. А в нас його шанують тільки бідняки. Якби я розраховував на їхні пожертви, довелося б умерти з голоду мені й моїм дітям.

Фараон подумав, що цей жрець не такий уже й лихий чоловік, хоч і виказує таємниці храмів. А до того ж він, здається, розумний і каже правду.

— Ти чув що, — спитав знову фараон, — про канал, який має сполучити Середземне море з Червоним?

— Я знаю про це. Ще кількасот років тому наші інженери розробили цей проект.

— А чому ж вони не викопали його досі?

— Бо жерці бояться, що до Єгипту прибудуть чужинці, які можуть зруйнувати нашу релігію, а разом з нею І їхні прибутки.

— А чи правда те, що Гірам розказував про людей, які живуть на далекому сході?

— Найщиріша правда. Ми давно знаємо про них, і не минає й десятка років, щоб ми не одержували з тих країн якогось коштовного каменя, малюнка чи виробу.

Фараон знову замислився і раптом запитав:

— Ти будеш мені вірно служити, коли я зроблю тебе моїм радником?..

— Служитиму вашій святості на життя й на смерть. Але… якби я став радником фараона, обурилися б жерці, які мене ненавидять.

— Як ти думаєш, їх можна подолати?..

— І навіть дуже легко! — відповів Саменту.

— Який був би твій план, якби я вирішив позбутися їх?

— Треба було б заволодіти скарбами Лабіринту.

— Ти б міг добратися до них?

— Я вже маю багато вказівок, а решту знайду, бо знаю, де шукати.

— А що далі? — спитав фараон.

— Треба було б підняти справу проти Гергора й Мефреса за державну зраду і за таємні стосунки з Ассірією…

— А докази?..

— Я знайду їх з допомогою фінікійців, — відповів жрець.

— Чи не виникла б через це якась небезпека для Єгипту?

— Ніяка. Чотириста років тому фараон Аменготеп IV повалив владу жерців, установивши віру в одного тільки бога Ра-Гормахіса. Звичайно, з цієї нагоди він забрав скарби з храмів інших богів… Але й тоді ні народ, ні військо, ні знать не стали на захист жерців. Про що ж говорити тепер, коли давня віра дуже підупала!..

— А хто ж помагав Аменготепові? — спитав фараон.

— Простий жрець Ей.

— Який після смерті Аменготепа IV зайняв його трон? — мовив Рамзес, пильно глянувши в очі жерцеві.

Але Саменту відповів спокійно:

— Цей випадок свідчить про те, що Аменготеп був недолугим володарем, який більше дбав про славу Ра, аніж про державу.

— Воістину, ти справжній мудрець!.. — сказав Рамзес.

— До твоїх послуг, святий володарю…

— Я призначаю тебе моїм радником, — мовив фараон. — Але в такому разі ти не можеш одвідувати мене таємно, треба, щоб ти жив у мене…

— Прости, володарю, але, поки члени найвищої ради не будуть у в’язниці за змову з ворогами держави, моя присутність у палаці принесе більше шкоди, ніж користі… Я буду служити й радити тобі, володарю, але таємно…

— І знайдеш дорогу до скарбниці в Лабіринті?

— Сподіваюся, що, перше ніж ти, володарю, повернешся з Фів, мені пощастить це зробити. А коли ми перенесемо скарби до твого палацу, коли суд засудить Гергора й Мефреса, яких ти, володарю, зможеш потім помилувати, тоді я, з твого дозволу, виступлю явно… І не буду більше жерцем Сета, який тільки одвертає од мене людей…

— І ти думаєш, що все піде добре?..

— Ручуся головою!.. — сказав жрець, — Народ любить тебе, володарю, отже, його легко підбурити проти зрадливих сановників… Військо слухає тебе, як ні одного з фараонів з часів Рамзеса Великого… Хто ж зможе нам протистояти?.. А до того ж ти, володарю, маєш за собою фінікійців і гроші — найбільшу силу в світі!..

Коли Саменту прощався з фараоном, той дозволив йому поцілувати свою ногу і подарував важкий золотий ланцюг і зап’ястя, оздоблене сапфірами.

Не кожен сановник здобував таку ласку за довгі, роки служби.

Відвідини й обіцянки Саменту сповнили серце фараона новою надією. О, якби пощастило здобути скарби Лабіринту!.. Адже за невеличку частину їх можна було б звільнити знать від боргів фінікійцям, поліпшити долю селян і викупити заставлені маєтки фараона. А якими новими спорудами збагатилася б держава!..

Так, скарби Лабіринту могли б розвіяти всі турботи фараона! Бо що з того, що фінікійці пропонують йому велику позичку? Позичку треба колись сплатити, та ще й з процентами, і рано чи пізно віддати в заставу решту царських маєтків. Це тільки відсувало розорення, але не запобігало йому.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.