Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ сорок четвертий



 

В голосі Пентуера було стільки доброзичливості, що здивований царевич замовк і дозволив йому їхати.

Вони були в пустелі. Кроків за двісті позаду них залишалося військо, а за кількасот кроків перед ними маячили втікачі. Але переслідувачі, так само як і втікачі, ледве посувалися вперед, хоч і ті, й ті щосили шмагали і підганяли своїх коней. Згори жахливо пекло сонце, в рот, у ніс, а особливо в очі, набивалася дрібна, але їдуча пилюка, а коні весь час грузли в розпеченім піску. В повітрі стояла моторошна тиша.

— Але ж не може так бути весь час, — сказав наступник трону.

— Буде ще гірше, — відповів Пентуер. — Бачиш, достойний царевичу, — показав він на втікачів, — їхні коні вже по коліна грузнуть в піску…

Царевич засміявся, бо саме в цей час вони вибралися на трохи твердіший грунт і з сотню кроків проїхали клусом. Але одразу ж їм знову заступило дорогу піщане море, і вони знову мусили просуватися кроком.

Люди обливалися потом, коні були змилені.

— Душно! — тихо мовив царевич.

— Слухай, володарю, — озвався Пентуер, — недобрий це день для гонитви в пустелі. Сьогодні зранку священні комахи були дуже неспокійні, а потім заклякли. І мій жрецький ніж через силу ввійшов у глиняні піхви; це означає, що буде жахлива спека. А. обидва ці явища — спека й летаргічний стан комах — віщують бурю. Вертаймось, бо ми вже не тільки втратили з поля зору наш табір, а навіть не долинає до нас його гомін.

Рамзес глянув на жерця майже зневажливо.

— І ти думаєш, пророче, — мовив він, — що я, пообіцявши схопити Мусавасу, можу повернутись ні з чим, злякавшись спеки й бурі?

Вони їхали далі. В одному місці грунт знову став твердий, і вони наблизились до втікачів на таку відстань, що до них можна було б докинути каменем з пращі.

— Гей, ви там!.. — гукнув наступник трону — Здавайтесь!.. Лівійці навіть не озирнулися, вони насилу брели по піску.

Якусь мить здавалось, що вони вже не втечуть. Та ось загін наступника трону знову натрапив на глибокий пісок, а втікачі прискорили крок і зникли за пагорком. Азіати вигукували прокляття, царевич зціпив зуби. Нарешті коні почали все глибше грузнути в піску і зупинятися. Верхівці змушені були позлазити з них і йти пішки. Раптом один з азіатів дуже почервонів і впав на пісок. Царевич звелів укрити його плащем і сказав:

— Ми заберемо його, коли повертатимемось назад.

Ледве добрели вони до вершини піщаного пагорка й побачили лівійців. Але й для тих дорога була дуже важка, у них пристало двоє коней.

Єгипетський табір зовсім уже сховався за піщаними горбами, і якби Пентуер і азіати не вміли орієнтуватися за сонцем, вони вже не втрапили б назад.

В почті царевича впав другий верхівець. На губах у нього виступила кривава піна. І цього залишили разом з конем, А тут іще на тлі пісків з’явилися скелі, між якими зникли лівійці.

— Володарю, — сказав Пентуер, — там може бути засідка….

— Нехай буде смерть, і нехай вона мене забере! — відповів наступник трону чужим голосом.

Жрець здивовано подивився на нього: він не сподівався від царевича такої впертості.

До скель було недалеко, але дорога була неймовірно важка. Треба було не лише йти самим, а ще й витягати з піску коней. Всі брели, вгрузаючи в пісок вище кісточок; траплялися місця, де ноги вгрузали аж по коліна.

А згори все палило сонце, страшне сонце пустелі, кожен промінь якого не тільки пік і сліпив очі, а просто колов тіло. Найвитриваліші азіати падали від утоми: в одного спухли губи й язик, в другого шуміло в голові й перед очима пливли чорні кола, третього морив сон, в усіх нили суглоби і зникло відчуття жари. Якби їх запитали, чи дуже зараз пече, вони б не змогли відповісти.

Грунт під ногами знову став твердіший, і почет Рамзеса зайшов між скелі. Царевич, який найбільше серед усіх володів собою, почувши храп коней, звернув убік і в затінку під скелею побачив купку людей, які лежали, де хто впав. Це були лівійці.

На одному з них, юнакові років двадцяти, була пурпурова, гаптована золотом, сорочка, золотий ланцюг на шиї і багато оздоблений меч. Здавалося, він лежав непритомний; очі його закотилися, на губах виступила піна. Рамзес упізнав у ньому ватажка. Він підійшов до нього, зірвав з шиї ланцюг і відчепив меч.

Якийсь старий лівієць, здавалося, трохи менше стомлений від інших, побачивши це, озвався:

— Хоч ти й переможець, єгиптянине, але вшануй княжого сина, який був нашим воєначальником.

— То це син Мусаваси? — спитав царевич.

— Твоя правда, — відповів лівієць, — це Техенна, син Мусаваси, наш ватажок, який вартий, навіть того, щоб бути єгипетським князем.

— А де Мусаваса?

— Мусаваса в Главкусі і збирає велике військо, яке помститься за нас.

Інші лівійці не озивались; вони навіть не глянули на своїх переможців. За наказом царевича азіати роззброїли їх, не зустрівши опору, і самі сіли в затінку під скелею.

В цю хвилину не було тут ні друзів, ні ворогів, а лише безмежно втомлені люди: смерть чигала на них. усіх, і вони хотіли тільки відпочити.

Пентуер, бачачи, що Техенна лежить непритомний, став на коліна і схилився над його головою, так що ніхто не міг бачити, що він робить. Раптом Техенна став дихати, заворушився й розплющив очі, потім сів, потираючи чоло, як людина, яка ще не зовсім прокинулася від міцного сну.

— Техенно, ватажок лівійців, — звернувся до нього Рамзес, — ти і твої люди — полонені його святості фараона.

— Краще вбий мене одразу, — буркнув Техенна, — ніж я мушу втратити, свободу.

— Якщо твій батько Мусаваса скориться й укладе мир з Єгиптом, ти ще будеш вільний і щасливий…

Лівієць відвернув голову і ліг, байдужий до всього. Рамзес сів біля нього, і за хвилину його охопило якесь заціпеніння: він наче заснув.

Він отямився хвилин через п’ятнадцять, трохи бадьоріший, подивився на пустелю і аж скрикнув від захвату; на обрії виднілися зелена рівнина, вода, густі пальми, а трохи вище — поселення і храми. Довкола всі спали — і азіати, й лівійці. Тільки Пентуер стояв на виступі скелі, прикривши долонею очі, і вдивлявся в далечінь.

— Пентуере! Пентуере! — гукнув Рамзес. — Ти бачиш цей оазис?..

Він схопився й підбіг до жерця, обличчя якого здавалося заклопотаним.

— Ти бачиш оазис?..

— Це не оазис, — відповів Пентуер, — це блукає в пустелі дух якогось краю, якого давно вже немає на світі… Але он там… там справді щось є!.. — додав він, показуючи рукою на південь.

— Гори? — спитав царевич.

— Придивися краще.

Царевич придивився і раптом сказав:

— Мені здається, що там підіймається якась темна маса… Мабуть, у мене стомилися очі.

— Це тифон, — прошептав жрець. — Тільки боги можуть врятувати нас, якщо схочуть…

І справді, Рамзес відчув на обличчі подув, який навіть серед пустельної спеки здався йому гарячим. Подув цей, спершу такий невідчутний, дужчав і ставав усе гарячіший, і водночас темна смуга підносилася в небо з дивовижною швидкістю.

— Що ж нам робити? — спитав царевич.

— Ці скелі, — відповів жрець, — захистять нас, щоб не занесло піском, але не відженуть ні куряви, ні спеки, яка все зростає. А за день чи два…

— Невже тифон так довго віє?..

— Буває, що й три, й чотири дні. Лише іноді він зривається на кілька годин і раптом падає, мов яструб, пронизаний стрілою. Але це дуже рідко.

Царевич спохмурнів, хоч і не втратив мужності. А жрець, витягши з-за пазухи маленьку пляшечку з зеленого скла, говорив далі:

— Тут еліксир… Його має вистачити тобі на кілька днів… Як тільки, відчуєш сонливість або страх — випий краплину. Цим ти підкріпишся і протримаєшся…

— А ти?.. А інші?..

— Моя доля — в руках єдиного бога, А інші — звичайні люди… Вони не наступники трону!

— Я не хочу цього напою, — сказав царевич, відхиляючи пляшечку.

— Ти мусиш його, взяти! — наполягав Пентуер. — Пам’ятай, що на тебе покладає свої надії єгипетський народ… Пам’ятай, що над тобою його благословення…

Чорна хмара знялася уже до половини неба, а палючий вітер дув так сильно, що царевич і жрець змушені були спуститися до підніжжя скелі.

«Єгипетський народ?.. благословення?..» — повторив у думці Рамзес.

І раптом спитав:

— Це ти рік тому говорив до мене вночі в саду?.. Це було одразу після маневрів…

— Того дня, коли ти змилосердився над селянином, який повісився з розпачу, що засипали його канал, — відповів жрець.

— І ти врятував мій маєток і єврейку Сару від юрби, яка хотіла закидати її камінням?

— Я… — мовив Пентуер. — Але ти незабаром звільнив з в’язниці невинних селян і не дозволив Дагонові мучити твоїх людей новими податками… За цей народ, за милосердя, яке ти завжди виявляв до нього, я й зараз благословляю тебе… Може, тільки ти один уцілієш тут, то пам’ятай… пам’ятай, що тебе рятує пригнічений єгипетський народ, який сам чекає від тебе порятунку.

Раптом стало темно, з півдня дощем сипнуло розпечений пісок і зірвався такий шалений вихор, що повалив коня, який стояв у незахищеному місці. Азіати й лівійські полонені прокинулись, але кожен лише тісніше притулився до скелі й мовчав, охоплений тривогою.

В природі діялося щось жахливе. На землі залягла ніч, а, в небі з шаленою швидкістю крутилися руді й чорні хмари піску. Здавалося, що пісок зі всієї пустелі, ожив, знявся вгору і мчить кудись із швидкістю каменя, кинутого з пращі.

Душно було, мов у лазні; на руках і на обличчі репалась шкіра, язик пересихав, при кожному зітханні кололо в грудях. Дрібні піщинки пекли, як іскри.

Пентуер силою підніс пляшечку до уст царевича. Рамзес ковтнув кілька краплин і відчув дивну зміну: біль і спека перестали мучити його, думки прояснились.

— І це може тривати кілька днів?

— Чотири, — відповів жрець.

— І ви, мудреці, повірники богів, не знаєте, як врятувати людей від такої бурі?..

Пентуер замислився і відповів:

— На світі є тільки один мудрець, який міг би боротися із злими духами… Але його тут немає…

Тифон дув уже півгодини з нечуваною силою. Зробилося темно, як уночі. Інколи вітер вщухав, чорні клуби розсувалися, і тоді видно було на небі криваве сонце, а на землі — зловісне руде світло.

Але палючий, задушливий вітер зривався знову; густішали хмари куряви, мертвотне світло гасло, а в повітрі розлягався тривожний шелест і шум, незвичний для людського вуха.

Вже небагато лишалось до заходу сонця, а пориви бурі й нестерпна спека все зростали. Час від часу на обрії з’являлась велетенська кривава пляма, ніби всю землю охоплювала пожежа.

Раптом царевич побачив, що біля нього нема Пентуера. Він напружив слух і почув голос, що благав:

— Бероесе! Бероесе! Якщо не ти, хто ж нам допоможе?.. Бероесе!.. Ім’ям єдиного, всемогутнього, який не має ні початку, ні кінця, заклинаю тебе!..

В північному кінці пустелі ударив грім. Царевич здригнувся. Для єгиптян грім був таким же рідкісним явищем, як і поява комети.

— Бероесе! Бероесе!.. — голосно взивав жрець. Наступник трону глянув у той бік і побачив темну людську

постать з піднесеними руками. З голови, пальців і навіть з одягу тієї постаті безперервно сипалися ясно-блакитні іскри.

— Бероесе!.. Бероесе!..

Розкотистий грім озвався ближче, і серед хмар піску сяйнула блискавка, заливаючи пустелю червоним світлом. Знову грім і знову блискавка.

Царевич відчув, що вітер слабшає і спека спадає. Пісок, що кружляв угорі, почав спадати на землю; небо зробилося попелясте, потім руде, потім молочно-сріблясте. Потім усе стихло, а за хвилину знову вдарив грім і подув холодний вітер з півночі.

Вимучені спекою азіати й лівійці повернулися до життя.

— Воїни фараона! — раптом озвався старий лівієць. — Ви чуєте цей шум у пустелі?

— Знову буря?

— Ні, це йде дощ.

Справді, з неба впало кілька холодних краплин, потім вони сипнули густіше, і врешті ринула злива з громом і блискавками.

Воїнів Рамзеса та їхніх бранців охопила несамовита радість. Незважаючи на блискавки й громи, люди, які за хвилину перед цим знемагали від спеки і спраги, бігали, мов діти, під струменями дощу. В пітьмі вони милися самі і мили коней, збирали воду в шапки й шкіряні мішки і все пили й пили…

— Хіба це не чудо! — вигукнув царевич Рамзес. — Якби не цей благословенний дощ, ми б загинули в пустелі в палючих обіймах тифона.

— Буває так, — відповів старий лівієць, — що південний вітер пустелі дражнить вітри, які дмуть з-над моря, і тоді буває злива.

Рамзеса неприємно зачепили ці слова; він думав, що зливу викликав молитвою Пентуер. Звернувшись до лівійця, він спитав:

— А хіба буває й таке, щоб з людської постаті сипалися іскри?

— Завжди так буває, коли віє вітер пустелі, — відповів лівієць. — Адже й цього разу ми бачили іскри, що сипалися не тільки з людей, а й з коней.

В його голосі бриніла така певність, що царевич підійшов до офіцера своєї кінноти й шепнув:

— Поглядайте на Лівійців…

Тільки він устиг це сказати, як щось заворушилося в темряві, і за хвилину почувся тупіт. Коли блискавка осяяла темряву, всі побачили чоловіка, який тікав на коні.

— Зв’язати цих негідників! — наказав царевич, — і вбити, якщо котрий опиратиметься!.. Горе тобі, Техенно, коли цей розбійник приведе на нас твоїх братів!.. Загинете в страшних муках ти й твої…

Незважаючи на дощ, грім і темряву, Рамзесові воїни швидко пов’язали лівійців, які не чинили зрештою ніякого опору.

Може, вони чекали наказу Техенни, але той був такий пригнічений, що навіть не думав про втечу.

Поволі буря вщухла, і місце денної спеки в пустелі зайняв холод, що пронизував до кісток.

Люди й коні напилися досхочу, шкіряні мішки були повні води, фініків і сухарів вистачало, отже, у всіх був добрий настрій.

Грім майже стих, бліді блискавки спалахували чимраз рідше, на північному небі почали розходитись хмари, де-не-де показались зірки.

Пентуер підійшов до Рамзеса.

— Вертаймося до табору, — сказав він. — Ми можемо туди добратись за кілька годин, раніше, ніж той втікач встигне направити на нас ворогів.

— Як же ми потрапимо в такій темряві? — спитав царевич.

— Чи є у вас смолоскипи? — звернувся жрець до азіатів.

Смолоскипи — довгі шнури, просочені пальними речовинами, — були, але не було вогню. Дерев’яні кресала, з допомогою яких добували вогонь, промокли.

— Доведеться чекати до ранку, — роздратовано сказав царевич.

Пентуер не відповів нічого. Він витяг із своєї торби якийсь невеличкий прилад, взяв у воїна смолоскип і відійшов набік. За хвилину всі почули тихе шипіння, і смолоскип… спалахнув.

— Великий чаклун цей жрець, — буркнув старий лівієць.

— На моїх очах ти вчинив друге чудо, — сказав Пентуеру царевич. — Чи можеш ти мені пояснити, як це робиться?..

Жрець заперечливо похитав головою.

— Про все питай мене, володарю, — промовив він, — і я відповім тобі, наскільки в мене вистачить мудрості. Але ніколи не вимагай, щоб я відкрив тобі таємниці наших храмів.

— Навіть якби я найменував тебе моїм радником?

— Навіть і тоді, Я ніколи не буду зрадником, а якби й посмів ним стати, мене злякала б кара…

— Кара?.. — повторив царевич. — Ага!.. Я пам’ятаю в храмі Гатор чоловіка, схованого в підземеллі, на якого жерці виливали киплячу смолу. Невже вони робили це справді?.. І той чоловік справді сконав у муках?..

Пентуер промовчав, ніби не чуючи запитання, і поволі витяг із своєї чудесної торби невеличку статуетку бога з розкинутими руками. Статуетка висіла на шнурку; жрець опустив її вниз і, шепочучи молитву, почав спостерігати. Вона трохи похиталась і повисла спокійно.

Рамзес при світлі смолоскипа здивовано дивився на ці таємничі дії жерця.

— Що ти робиш? — спитав він його.

— Я можу сказати тільки те, достойний повелителю, що цей бог показує однією рукою на зірку Есхмун. Ця зірка вночі веде через моря фінікійські кораблі.

— То й фінікійці мають цього бога?

— Ні, вони навіть не знають про нього. Бог, який завжди вказує однією рукою на зірку Есхмун, відомий лише нам та халдейським жерцям. З його допомогою кожен пророк, вдень і вночі, в погоду і негоду, може знайти дорогу на морі чи в пустелі.

За наказом царевича, який із запаленим смолоскипом ішов біля Пентуера, почет і полонені рушили за жерцем в північносхідному напрямі. Божок, що висів на шнурку, хитався, але простягнутою рукою все показував, де лежить священна зоря, покровителька тих, що збилися з дороги.

Ішли пішки, ведучи коней, добрим кроком. Було так холодно, що навіть азіати хукали в руки, а лівійці тремтіли.

Раптом щось захрускотіло і затріщало в них під ногами.

Пентуер зупинився і нагнувсь.

— У цьому місці, — сказав він, — на твердому грунті від дощу лишилася неглибока калюжа. А з води, глянь, достойний володарю, що зробилося…

Кажучи це, він підніс і показав царевичеві щось схоже на скляну пластинку, що танула у нього в руках.

— Коли дуже холодно, — додав він, — вода перетворюється на прозорий камінь.

Азіати підтвердили слова жерця, додавши, що далеко на півночі вода дуже часто перетворюється на камінь, а пара — на білу сіль, яка, проте, не має ніякого смаку, а тільки щипає за пальці й викликає біль у зубах.

Царевич дедалі більше дивувався мудрості Пентуера.

Тим часом з північного боку небо прояснилось, з’явилося сузір’я Ведмедиці, а в нім — зірка Есхмун. Жрець, ще раз проказавши молитву, заховав у торбу свого чародійного божка і звелів загасити смолоскипи, лишивши тільки тліючий шнур, який зберігав вогонь і поступовим згоранням відзначав години.

Царевич, наказавши своєму загонові не послаблювати пильності, відійшов з Пентуером на кілька кроків уперед.

— Пентуере, — мовив він, — з цієї хвилини призначаю тебе моїм радником і на теперішній час, і на той, коли боги зболять віддати мені корону Верхнього і Нижнього Єгипту…

— Чим я заслужив таку ласку?

— На моїх очах ти зробив кілька чудес, що свідчать про твою велику мудрість і про владу над духами. Крім того, ти готовий був урятувати мені життя. Тому, хоч ти й вирішив ховати багато чого від мене…

— Прости, достойний повелителю, — перебив жрець. — Зрадників, коли вони будуть тобі потрібні, ти завжди знайдеш за золото й дорогоцінне каміння навіть між жерцями. Але я не хочу належати до них. Подумай сам: якби я зрадив богів, чи була б у тебе певність, що я й з тобою так не вчиню?

Рамзес замислився.

— Мудрі твої слова, — відповів він. — Але мені дивно, — чому ти, жрець, так доброзичливо ставишся до мене? Рік тому ти благословив мене, а сьогодні не дозволив самому їхати в пустелю і зробив мені великі послуги.

— Бо відкрили мені боги, що ти, достойний володарю, якщо схочеш, можеш врятувати від злиднів і поневірянь нещасний єгипетський народ.

— Що обходить тебе цей народ?

— Бо я вийшов з нього… Мій батько й брати цілими днями черпали воду з Нілу, і їх били киями.

— А як же я можу допомогти народові? — спитав царевич. Пентуер пожвавішав.

— Народ твій, — мовив він схвильовано, — надто багато працює, платить непосильні податки, терпить злидні і утиски. Важка селянська доля!..

«Хробак пожер одну половину його врожаю, носоріг — другу; на полях — сила мишей; налетіла сарана, витоптала худоба, горобці виклювали, а що лишилося на току — покрали злодії. О, горе хліборобові! А тут ще причалює до берега писар і вимагає податку. Помічники його принесли киї, а негри — пальмові різки. Вони кажуть: «Віддай зерно!» — «Нема нічого». Тоді хлібороба б’ють, розтягаючи на землі, зв’язують і кидають у канал вниз головою, і він захлинається там. Жінку його зв’язують перед ним, і дітей також. Сусіди тікають, рятують свій хліб».

— Я бачив це сам, — відповів замислено царевич. — І навіть прогнав одного такого писаря. Але хіба я можу бути всюди, щоб запобігати несправедливості?

— Ти можеш, володарю, наказати, щоб людей не мучили марно. Можеш знизити податки, визначити селянинові дні відпочинку. Можеш, нарешті, подарувати кожній родині хоча б маленький клаптик землі, з якого урожай належав би тільки їй, щоб вона могла прохарчуватися. Інакше люди й далі живитимуться лотосом, папірусом та дохлою рибою, і врешті твій народ захиріє… Але якщо ти виявиш йому свою ласку, він процвітатиме.

— Я й справді зроблю так! — вигукнув царевич. — Адже добрий господар не допускає, щоб його худоба гинула з голоду, працювала над силу, щоб її кожної хвилини били киями. Це треба змінити!..

Пентуер зупинився.

— Ти обіцяєш мені це, достойний володарю?..

— Присягаюсь! — відповів Рамзес.

— Тоді і я присягаюсь, що ти будеш найславетнішим фараоном, який потьмарить навіть славу Рамзеса Великого! — вигукнув жрець, вже не володіючи собою.

Царевич замислився.

— Що ж ми зробимо вдвох проти жерців, які мене ненавидять?

— Вони бояться тебе, володарю, — відповів Пентуер, — Бояться, щоб ти передчасно не почав війну з Ассірією…

— А що ж їм з того, якщо війна буде виграна?.. Жрець схилив голову й розвів руками, але мовчав.

— Тоді я тобі скажу! — вигукнув збуджено царевич. — Вони не хочуть війни, бо вони бояться, що я повернуся з неї переможцем, з величезними скарбами, женучи перед собою невільників… Вони цього бояться, бо хотіли б, щоб кожен фараон був безсилим знаряддям у їхніх руках, непотрібною річчю, яку можна відкинути коли їм заманеться… Але зі мною цього не буде. І я зроблю те, що хочу, на що маю право як син і спадкоємець богів, або… загину…

Пентуер відсахнувся і зашептав закляття.

— Не кажи так, володарю, — промовив він збентежено, — щоб злі духи, які кружляють над пустелею, не підхопили твоїх слів… Слово, запам’ятай це, володарю, мов камінь, кинутий з пращі, ударившись об стіну, може відскочити і влучити в тебе самого…

Царевич зневажливо махнув рукою.

— Все одно, — відповів він. — Не варте нічого таке життя, де кожен зв’язував би мою волю… Як не боги, то пустельні вітри; як не злі духи, то жерці… Це така має бути влада фараона?.. Я хочу робити те, що я хочу, і складати про це звіт лише моїм вічно живим предкам, а не якійсь голеній голові, що нібито тлумачить мені волю богів, а насправді захоплює владу й наповнює свою скарбницю моїм добром!..

Раптом за кілька десятків кроків від них розлігся дивний крик — щось середнє між іржанням та меканням — і промайнула якась, велетенська тінь. Вона мчала, як стріла, і, наскільки можна було роздивитись, мала довгу шию й горбату спину.

В загоні царевича знявся зляканий гомін.

— Це гриф!.. Я добре бачив крила!.. — вигукували азіати.

— Пустеля кишить потворами!.. — додав старий лівієць. Рамзес був спантеличений; йому теж здалося, що ця тінь

мала зміїну голову і щось схоже на короткі крила.

— Невже й справді, — спитав він жерця, — в пустелі з’являються потвори?

— Безперечно, — відповів Пентуер, — у таких відлюдних місцях снують злі духи, що втілюються в найнезвичайніші потвори. Але мені здається, що це була якась тварина. Вона була схожа на засідланого коня, тільки більша й швидше бігла. Мешканці оазисів кажуть, що ця тварина може зовсім не пити води або принаймні п’є дуже рідко. Якби воно так і було, наші нащадки могли б переїздити пустелю на цій дивній тварині, яка сьогодні викликає лише страх.

— Я б не насмілився сісти на спину такій потворі, — відповів царевич, похитавши головою.

— Це саме казали наші предки про коня, що допоміг гіксосам підкорити Єгипет, а тепер став необхідним для нашого війська. Час дуже змінює людські думки, — мовив Пентуер.

На небі зникли останні хмари. Настала ясна ніч. Хоч місяць ще не сходив, було так видно, що на тлі білого піску можна було розрізнити обриси предметів, навіть дрібних чи дуже віддалених.

Холод став не таким пронизливим. Якийсь час почет посувався мовчки, по кісточки вгрузаючи в пісок. Раптом між азіатами знову знявся гомін і залунали вигуки:

— Сфінкс!.. Гляньте, сфінкс!.. Ми вже не вийдемо живі з пустелі, коли перед нами весь час з’являються привиди!..

І справді, на білому вапнистому пагорку ясно вирізнявся силует сфінкса. Лев’яче тіло, величезна голова в єгипетському чепці і ніби людський профіль.

— Заспокойтесь, варвари, — сказав старий лівієць. — Це не сфінкс, а лев, і він вам нічого не зробить, бо саме пожирає свою здобич.

— Це справді лев, — підтвердив царевич, зупиняючись. — Але який він схожий на сфінкса…

— Його риси нагадують обличчя людини, а його грива — перуку, — тихо сказав жрець. — Він і є батьком наших сфінксів.

— І нашого великого сфінкса, того, що стоїть під пірамідами?

— За багато віків до Менеса, коли ще не було пірамід, — сказав Пентуер, — у цьому місці стояла скеля, схожа на лежачого лева, наче боги хотіли таким чином позначити, де починається пустеля. Тодішні святі жерці звеліли майстрам досконало обробити цю скелю, а чого не вистачало — штучно підмурувати. Але майстри, які частіше бачили людей, ніж левів, вирізьбили людське обличчя, і так народився перший сфінкс…

— Якому ми віддаємо почесті, як богові… — додав, усміхнувшись; царевич.

— І правильно, — відповів жрець. — Адже перші обриси цього витвору мистецтва зробили боги, а люди лише викінчили його, теж натхнені богами. Наш сфінкс своєю величчю й таємничістю нагадує пустелю. Він схожий на духів, що блукають там, і так само наводить страх на людей, як вони. Воістину, він є сином богів і батьком страху…

— І в той же час усе має земний початок, — відповів царевич. — Ніл витікає не з неба, а з якихось гір, що лежать за Ефіопією. Піраміди, про які Гергор казав мені, що вони є прообразом нашої держави, збудовано на взірець гірських вершин. А наші храми з їхніми пілонами й обелісками, з їхнім мороком і прохолодою хіба не нагадують печер і гір, що тягнуться вздовж Нілу?.. Скільки разів під час полювання блукав я поміж східними скелями, завжди натрапляв на якесь химерне нагромадження каміння, що нагадувало мені храм. Навіть не раз на їхніх шерехуватих стінах я бачив ієрогліфи, писані рукою вітрів і дощів.

— Це, достойний повелителю, доказ того, що наші храми були збудовані за планом, який накреслили самі боги, — зауважив жрець. — І як з маленької кісточки, кинутої в землю, виростає висока пальма, що вершиною сягає неба, так образ скелі, печери, лева й навіть лотоса, запавши в душу благочестивого фараона, породжує алею сфінксів, храми та їхні могутні колони. Це творіння богів, а не людей, і щасливий той володар, який, оглядаючись навколо себе, зуміє в земних речах побачити задум богів і наочно відтворити його наступним поколінням.

— Але такий володар повинен мати владу й величезні багатства, — сумно зауважив Рамзес, — а не залежати від того, що примариться жерцям.

Перед ними тягнувся піщаний пагорок, на якому в цю мить з’явилося кілька вершників.

— Наші чи лівійці? — спитав царевич.

З пагорка долинув звук рога, на який відповіли з почту царевича. Вершники. їхали швидко, як тільки дозволяв їм пісок. Наблизившись, один з них гукнув:

— Чи тут наступник трону?..

— Тут, і цілком здоровий! — відповів Рамзес. Вершники скочили з коней і впали ниць.

— О ерпатре, — сказав ватажок прибулих, — всі твої воїни рвуть на собі одяг і посипають попелом голови, думаючи, що ти загинув… Всі кіннотники роз’їхались по пустелі, щоб розшукати твої сліди, і тільки нас, нікчемних, боги удостоїли першими привітати тебе…

Царевич призначив його сотником і наказав, щоб завтра він представив до нагороди всіх своїх підлеглих.

 

Розділ сорок п’ятий

 

Через півгодини показались густі вогні єгипетського війська, і незабаром почет царевича був уже в таборі. З усіх боків труби грали тривогу, воїни хапали зброю і з голосними вигуками ставали в ряди. Офіцери падали царевичеві до ніг і, як учора, після перемоги, підхопивши його на руки, почали обходити з ним загони. Стіни ущелини здригалися від вигуків: «Живи вічно, наш вождь! Боги охороняють тебе!»

Оточений смолоскипами, до царевича підійшов святий Ментезуфіс. Наступник трону, побачивши його, вирвався з рук офіцерів і побіг назустріч жерцеві.

— Ти знаєш, святий отче, — вигукнув він, — ми схопили лівійського ватажка Техенну!

— Нікчемна здобич, — суворо відповів жрець, — заради якої полководець не повинен був кидати війська, та ще в такий час, коли щохвилини на нього може напасти ворог.

Царевич відчув справедливість цього докору, але саме тому в ньому спалахнув гнів. Він стиснув кулаки, очі в нього заблищали…

— В ім’я матері твоєї, мовчи, повелителю!.. — шепнув Пентуер, що стояв за ним.

Наступника так здивувало це несподіване втручання його радника, що він враз прохолов, а прохоловши, збагнув, що найкраще буде визнати свою помилку.

— Ти правду кажеш, святий отче, — відповів він. — Ані військо полководця, ані полководець війська — ніколи не повинні залишати. Але я гадав, що ти заступиш мене тут, святий муже, бо ж ти представник військового міністра…

Спокійна відповідь заспокоїла Ментезуфіса, і жрець уже не нагадував царевичеві торішніх маневрів, на яких намісник так само залишив військо і впав у неласку фараона.

Тут до них з голосним криком підійшов Патрокл. Грецький полководець знов був п’яний і ще здалека гукав царевичу:

— Глянь, ерпатре, що зробив святий Ментезуфіс… Ти оголосив помилування всім лівійським воїнам, які покинуть своїх і повернуться до війська його святості… Ці люди перебігли до мене, і я завдяки цьому розбив ліве крило ворога. А достойний Ментезуфіс наказав усіх перебити… Загинуло близько тисячі полонених, самих наших колишніх воїнів, які мали бути помилувані!..

Царевичеві знову кров ударила в голову, але Пентуер, що все стояв позад нього, шепнув:

— Мовчи, ради всіх богів, мовчи!..

Та в Патрокла не було радника, і тому він кричав далі:

— З тієї хвилини ми раз і назавжди втратили довір’я не тільки в чужих, а й у своїх… Бо зрештою і наше військо може розбігтися, коли дізнається, що очолюють його зрадники…

— Нікчемний найманцю, — холодно відповів Ментезуфіс, — як ти смієш таке говорити про військо і довірених його святості!.. Відколи світ стоїть, не чувано такого блюзнірства!.. Гляди, щоб боги не покарали тебе за цю образу!..

Патрокл грубо зареготав:

— Поки я сплю між греками, я не боюся помсти нічних богів… А коли я на ногах, мені нічого не зроблять денні…

— Іди проспися, іди… до своїх греків, п’янице, — сказав Ментезуфіс, — щоб з твоєї вини нас не вразив грім небесний…

— На твою, душогубе, голену головешку він не впаде, бо думатиме, що то щось інше!.. — відповів п’яний грек.

Але бачачи, що царевич його не підтримує, він пішов до свого табору.

— Чи справді, — спитав Рамзес жерця, — чи справді ти наказав, святий муже, повбивати полонених, всупереч моїй обіцянці, що вони будуть помилувані?..

— Тебе, достойний царевичу, тоді не було в таборі, — відповів Ментезуфіс, — отже, ти не відповідаєш за це. А я дотримуюсь наших військових законів, які вимагають знищувати воїнів-зрадників. Воїни, які раніше служили його святості, а потім перейшли до ворога, повинні бути негайно знищені — такий закон.

— А якби я був тут?..

— Як найголовніший полководець і син фараона, ти можеш зупинити виконання деяких законів, яким я повинен коритися, — відповів Ментезуфіс.

— І ти не міг зачекати до мого повернення?

— Закон каже вбивати негайно, і я виконав його.

Царевич був такий приголомшений, що урвав розмову і пішов у намет. Там, упавши в крісло, сказав Тутмосу:

— Я вже сьогодні раб жерців!.. Вони вбивають полонених, вони погрожують моїм офіцерам, вони навіть не зважають на моє слово… І ви нічого не сказали Ментезуфісу, коли він звелів повбивати цих нещасних?..

— Він посилався на військовий закон і нові накази Гергора…

 

— Але ж я тут найголовніший полководець, хоч мене не

було півдня!

— Адже ти сам передав командування мені й Патроклові, — відповів Тутмос — Та коли над’їхав святий Ментезуфіс, ми мусили перед ним поступитись, бо він стоїть вище за нас.

Царевич подумав, що все-таки гонитва за Техенною принесла йому занадто багато лиха. Водночас він глибоко відчув справедливість закону, який не дозволяє полководцеві залишати військо. В душі він мусив визнати, що вчинив неправильно, але це ще більше вражало його гордість і сповнювало ненавистю до жерців.

«Отже, — думав він, — я вже втратив незалежність, ще навіть не ставши фараоном (нехай живе вічно мій святий батько!). Тому я вже тепер мушу вирватися з пут, а для цього треба насамперед мовчати… Пентуер має рацію: мовчати, завжди мовчати… і, як коштовності, зберігати в скарбниці пам’яті свій гнів. А коли та скарбниця наповниться по вінця…

О пророки, ви мені колись заплатите!..»

— Ти не питаєш, достойний володарю, про наслідки бою? — звернувся до нього Тутмос.

— Ага, справді. Що там?

— Понад дві тисячі полонених, понад три тисячі вбитих

і тільки кількасот утекло.

— Скільки ж тоді було війська у лівійців? — здивовано мовив царевич.

— Шість чи сім тисяч.

— Не може бути… Невже в такій сутичці могло загинути майже все військо?

— А так воно і є: це був страшний бій, — відповів Тутмос. — Ти оточив їх з усіх боків, решту зробили воїни, ну… і достойний Ментезуфіс… Про таку поразку ворогів Єгипту не згадується навіть у написах на могилах найславетніших фараонів.

— Іди вже спати, Тутмосе, я стомився, — перебив його царевич, відчувши, що пиха починає туманити йому голову.

«Невже це я здобув таку перемогу?.. Це неможливо!» — подумав він.

Царевич кинувся на звірині шкури, але, незважаючи на смертельну втому, довго не міг заснути.

Лише чотирнадцять годин минуло з тої хвилини, коли він наказав розпочати битву… Невже лише чотирнадцять годин?.. Неможливо!..

Він виграв таку битву?.. Але ж він навіть не бачив цієї битви, а лише жовті густі хмари куряви, туман, звідки виривалися нелюдські крики. От і зараз він бачить цю хмару, чує крик, відчуває спеку, а, власне, ніякої битви нема…

Потім перед царевичем з’явилася неосяжна пустеля, серед якої з величезними зусиллями він просувався через піски… У нього та в його людей були найкращі коні на все військо, але, незважаючи на це, вони повзли, як черепахи… А яка спека!.. Неможливо, щоб людина витримала таке пекло.

А ось зривається тифон, заслоняє весь світ, пече, їсть, душить… З постаті Пентуера сиплються білі іскри… Над їхніми головами гуркочуть громи — такого він не чув іще ніколи… Потім тиха ніч в пустелі… Гриф, що мчав у пісках, темний силует сфінкса на вапняковому узгір’ї…

«Я стільки бачив, стільки пережив, — думав Рамзес, — був при спорудженні наших храмів, був навіть при народженні великого сфінкса, який існує одвіку… Невже все це сталося протягом чотирнадцяти годин?..»

І остання думка промайнула в голові царевича: «Людина, яка стільки пережила, не може жити довго…»

Його пройняло холодом з голови до ніг, і він заснув.

Наступного дня царевич прокинувся години через дві після того, як зійшло сонце. В очах різало, боліли всі кістки, він трохи кашляв, але думки його були ясні і серце повне відваги…

При вході в намет стояв Тутмос.

— Ну, що? — спитав царевич.

— Вивідувачі з лівійського кордону сповіщають дивні речі, — відповів царський улюбленець. — До нашої ущелини наближається великий гурт людей, але це не військо, а беззбройні жінки й діти, а на чолі їх— Мусаваса і найзнатніші лівійці.

— Що ж це може означати?

— Мабуть, хочуть просити миру.

— Після однієї битви? — здивувався царевич.

— Але якої!.. До того ж страх помножує в їхніх очах наше військо… Вони відчувають своє безсилля і бояться нашого нападу, бояться смерті…

— Подивимось, чи не воєнні це хитрощі, — відповів царевич, подумавши. — А як там наші?

— Відпочили. Здорові, ситі, напоєні й веселі. Тільки…

— Що?

— Патрокл помер уночі, — прошептав Тутмос.

— Як?! — скрикнув царевич, схопившись на ноги.

— Одні кажуть, що він перепився, другі… що це — кара богів… Обличчя у нього було синє, а на губах піна…

— Як у того невільника в Атрібі, пам’ятаєш?.. Звали його Бакура. Він увірвався в залу із скаргою на номарха і, звичайно, тієї самої ночі вмер… з перепою!.. Так?

Тутмос опустив голову.

— Ми мусимо бути дуже обережні, мій повелителю, — шепнув він.

— Постараємось, — спокійно відповів царевич. — Я не буду навіть дивуватися з смерті Патрокла… Бо що може бути особливого в тому, що вмер якийсь п’яниця, який ображав богів… ба навіть жерців…

Але Тутмос у цих глузливих словах відчув погрозу.

Царевич дуже любив вірного, як собака, Патрокла. Він міг забути багато власних кривд, але його смерті не простить ніколи.

Перед полуднем до табору царевича прибув з Єгипту ще один свіжий полк — фіванський. Крім того, кілька тисяч людей і кілька сотень ослів принесли великі запаси харчів і намети. Водночас, з лівійської сторони знову прибули вивідувачі з донесенням, що юрба беззбройних людей, яка суне до ущелини, все збільшується.

За наказом наступника трону численні кінні загони розвідали околицю в усіх напрямках, чи не криється де вороже військо. Навіть жерці, взявши з собою маленьку капличку Амона, зійшли на вершину найбільшого узгір’я й відправили там службу. Повернувшись до табору, вони запевнили наступника трону, що до них справді суне кількатисячна юрба беззбройних лівійців, але війська немає ніде, принаймні на три милі довкола.

Царевич почав сміятися з такого донесення.

— В мене добрі очі, — сказав він, — але на такій відстані і я не побачив би війська.

Жерці, порадившись між собою, заявили царевичу, що коли він заприсягнеться не розповідати про те, що побачить, людям невтаємниченим, то переконається, що можна бачити дуже далеко.

Рамзес присягнувся. Тоді жерці поставили на одному узгір’ї вівтар Амона й почали молитись. А коли царевич умившись, скинув сандалі й подарував богові золотий ланцюг і курильницю, вони завели його в тісний, зовсім темний ящик і звеліли дивитися на стіну.

Незабаром він почув молитовний спів, під час якого на внутрішній стіні ящика з’явилося ясне коло. Потім воно помутніло, і царевич побачив піщану рівнину, посеред неї скелі й азіатські форпости біля них.

Жерці почали співати голосніше, й картина змінилась. Стало видно другий клаптик пустелі, а на ньому — юрбу людей, не більших від мурашок. Незважаючи на це, рухи, вбрання й навіть обличчя людей було так добре видно, що царевич міг би їх описати.

Здивуванню наступника трону не було меж. Він протирав очі, торкався рукою до рухливого зображення… Раптом він повернув голову, картина зникла, і стало темно.

Коли він вийшов з каплички, старший жрець спитав його:

— Ну що, ерпатре, тепер ти віриш у могутність єгипетських богів?

— Справді, — відповів Рамзес, — ви такі великі мудреці, що цілий світ повинен шанувати вас і приносити вам жертви. Якщо ви так само можете бачити майбутнє, то ніхто не може з вами змагатися.

На ці слова один із жерців зайшов до каплички і почав молитись. Незабаром звідти озвався голос:

— Рамзесе!.. Доля держави вирішена, і, перше ніж настане другий місяць уповні, ти будеш володарем Єгипту.

— О боги!.. — скрикнув вражений царевич. — Невже мій батько так тяжко хворий?

Він упав обличчям на пісок, а один із жерців, що правили службу, запитав його, про що він хоче ще дізнатись.

— Скажи, отче Амоне, — спитав царевич, — чи справдяться мої наміри?

Незабаром з каплички озвався голос:

— Якщо ти не почнеш війни із Сходом, будеш приносити жертви богам і шануватимеш їхніх слуг, тебе чекає довге життя і сповнене слави царювання…

Після цих чудес, які сталися серед білого дня, у відкритому полі, царевич, схвильований, повернувся до свого намету.

«Ніхто не може протистояти жерцям!..» — думав він тривожно.

У наметі він застав Пентуера.

— Скажи мені, мій раднику, — звернувся він до нього, — чи можете ви, жерці, читати в людському серці й бачити його таємні наміри?

Пентуер заперечливо похитав головою.

— Швидше людина побачить, що є всередині скелі, ніж збагне чуже серце. Воно замкнене навіть для богів, і лише смерть відкриває його думки, — відповів він.

Царевич глибоко зітхнув, але не міг позбутись тривоги. Коли надвечір треба було скликати військову раду, він запросив на неї Ментезуфіса й Пентуера.

Ніхто не згадував про наглу смерть Патрокла; може, тому, що були нагальніші справи. Прибули лівійські посланці і благали від імені Мусаваси милосердя для його сина Техенни, обіцяючи Єгиптові покору й вічний мир.

— Злі люди, — сказав один з посланців, — обдурили наш народ, запевнивши, що Єгипет безсилий, а його фараон — лише тінь володаря. Але вчора ми переконалися, яка могутня ваша рука, і вважаємо за краще скоритися вам і платити данину, ніж наражати людей на неминучу смерть, а наше майно — на пограбування.

Коли військова рада вислухала ці слова, лівійцям наказали вийти з намету, і царевич Рамзес прямо спитав святого Ментезуфіса, яка його думка, що немало здивувало воєначальників.

— Ще вчора, — відповів достойний пророк, — я радив би відкинути прохання Мусаваси, перенести війну в Лівію і знищити кубло розбійників. Але сьогодні я дістав такі важливі відомості з Мемфіса, що подаю свій голос за милосердя до переможених.

— Чи не хворий мій богорівний батько? — стривожено спитав царевич.

— Хворий. Але поки ми не покінчимо з лівійцями, ти, достойний наступнику, не повинен про це думати…

А. коли царевич сумно похилив голову, Ментезуфіс додав:

— Я мушу виконати ще один обов’язок… Учора, достойний царевичу, я насмілився зробити тобі зауваження, що для такої нікчемної здобичі, як Техенна, головнокомандувач не повинен був кидати військо. Сьогодні ж я бачу, що помилявся, бо якби ти, володарю, не схопив Техенни, ми не мали б такого швидкого миру з Мусавасою… Мудрість твоя, найстарший полководче, виявилася вищою за закони війни…

Царевича вразили ці слова Ментезуфіса.

«Чому він так каже?..» — подумав Рамзес. — Видно, не тільки Амон знає, що мій святий батько хворий…»

І в душі наступника трону знову прокинулись давні почуття: зневага до жерців та недовіра до їхніх чудес.

«Отже, не боги провіщали мені, що я скоро буду фараоном, а прийшла звістка з Мемфіса, і жерці обдурили мене в каплиці. А якщо вони обдурили в одному, то хто поручиться, що й та картинка пустелі, показана на стіні, не була також ошуканством?..»

Оскільки царевич весь час мовчав, що приписували його смуткові з приводу хвороби фараона, а воєначальники теж не зважувались говорити після рішучих слів Ментезуфіса, військова рада скінчилась. Одностайно ухвалили взяти якнайбільшу данину з лівійців, пославши до них єгипетський гарнізон, і припинити війну.

Тепер уже всім було ясно, що фараон помре. А Єгиптові, щоб справити своєму володареві достойний похорон, потрібен був мир і спокій.

Вийшовши з намету, де відбувалася рада, царевич спитав Ментезуфіса:

— Хоробрий Патрокл згас цієї ночі; чи думаєте ви, святі мужі, віддати шану його останкам?

— Він був варвар і великий грішник, — відповів жрець, — але він зробив такі великі послуги Єгиптові, що треба подбати про його загробне життя. Якщо ти дозволиш, достойний царевичу, ми ще сьогодні відправимо тіло цього мужа в Мемфіс, щоб зробити з нього мумію і одвезти у Фіви на вічне перебування серед царських гробниць.

Царевич охоче згодився, але підозріння його зросло ще більше.

«Вчора, — думав він, — Ментезуфіс лаяв мене, як ледачого учня, і ще дяка богам, що не побив по спині києм, а сьогодні говорить зі мною, як слухняний син з батьком, і мало не падає ниць. Чи не означає це, що до мого намету наближається влада, а разом з нею й час розплати?..»

Від таких думок гордість царевича зростала, а серце його сповнювалось гнівом проти жерців. Цей гнів був тим небезпечніший, що був затаєний, як скорпіон, що, причаївшись у піску, отруйним жалом ранить ногу необережного.

 

Розділ сорок шостий

 

Уночі вартові дали знати, що юрба лівійців, які просили милосердя, увійшла до ущелини. В пустелі справді видно було відсвіти їхніх вогнищ.

Зі сходом сонця заграли труби, і все єгипетське військо в повному озброєнні вишикувалось у найширшому місці долини. За наказом царевича, який хотів іще більше налякати лівійців, поміж шеренгами воїнів поставили мирних носіїв, а серед кінноти — погоничів на ослах. І вийшло так у цей день, що єгиптян стало як піску в пустелі, і лівійці трепетали, мов голуби, над якими кружляє яструб.

О дев’ятій годині ранку до намету царевича під’їхала його золочена бойова колісниця. Коні, прикрашені страусовими перами, рвалися так, що кожного з них мусили тримати двоє конюхів.

Рамзес вийшов з намету, сів у колісницю і сам узяв віжки, а місце візника зайняв поряд з ним його радник Пентуер, Один з воєначальників розкрив над царевичем величезний зелений парасоль, а ззаду і по обидва боки колісниці йшли грецькі офіцери в позолочених панцирах. На певній відстані за почтом царевича посувався невеликий загін гвардії, що оточував Техенну — сина лівійського володаря Мусаваси.

За кількасот кроків від єгиптян, біля виходу з ущелини, стояла смутна юрба лівійців, що благали милосердя в переможців.

Коли Рамзес виїхав із своїм почтом на узгір’я, де він мав приймати ворожих посланців, військо на його честь зняло такий крик, що хитрий Мусаваса засмутився ще гірше й сказав лівійським старшинам:

— Істинно кажу вам, так кричать воїни, які люблять свого полководця.

Тоді один із найнеспокійніших лівійських князів, великий розбійник, шепнув Мусавасі:

— А не думаєш ти, що в цю хвилину ми вчинимо краще, якщо довіримось швидкості наших коней, а не ласці фараонового сина?.. Адже він — мов лютий лев, який, навіть гладячи, здирає шкуру; а ми — мов ягнята, відірвані від сосків своєї матері.

— Роби як хочеш, — відповів Мусаваса, — вся пустеля перед тобою. А мене народ вислав, щоб я спокутував свої гріхи, і, що найголовніше, я маю сина Техенну, на якому царевич зірве свій гнів, якщо я не зумію його вблагати.

До юрби лівійців прискакали два азіатські верхівці й нагадали, що царевич чекає на вияв їхньої покори.

Мусаваса гірко зітхнув і пішов до пагорка, на якому стояв переможець. Ніколи ще не долав він такої важкої дороги!.. Цупке полотно — ознака покути — погано прикривало йому спину; голову, посипану попелом, немилосердно пекло сонце; босі ноги колола жорства, а серце гнітив смуток — і власний, і переможеного народу.

Він пройшов усього кількасот кроків, але не раз зупинявся, щоб перепочити. Часто оглядався назад, щоб пересвідчитись, чи голі невільники, які несли дари для царевича, не крадуть золотих обручок або ще гірше — самоцвітів. Адже Мусаваса, як муж досвідчений, добре знав, що люди охоче користуються з чужого нещастя.

«Дяка богам, — потішав себе в своєму горі хитрий варвар, — що мені судилося скоритись царевичу, який не сьогодні-завтра надіне шапку фараона. Володарі Єгипту — великодушні, особливо в хвилину перемоги. Якщо я зумію зворушити мого владику, він зміцнить мою владу в Лівії й дозволить мені збирати великі податки. Справжнє чудо, що сам наступник трону схопив Техенну, — він-бо не тільки не скривдить його, а ще й обсипле почестями…»

Думаючи так, він все оглядався назад. Невільник, хоч і голий, завжди може сховати в роті вкрадений коштовний камінь або навіть проковтнути його.

За тридцять кроків від колісниці наступника трону Мусаваса і знатні лівійці, які супроводжували його, упали ниць і лежали в піску, аж поки ад’ютант царевича не звелів їм підвестись. Пройшовши кілька кроків, вони знову впали ниць і робили так тричі, і щоразу Рамзес мусив наказувати їм, щоб вони підвелись.

В цей час Пентуер, стоячи на колісниці царевича, шептав своєму повелителю:

— Хай обличчя твоє не виявляє їм ні суворості, ні радості. Краще будь спокійний, як бог Амон, який зневажає своїх ворогів і не радіє легкій перемозі.

Нарешті покутники зупинилися перед царевичем, який із своєї позолоченої колісниці дивився на них, мов гіпопотам на каченят, яким ніде сховатися від його страшної сили.

— Це ти? — озвався раптом Рамзес. — Це ти — Мусаваса, мудрий вождь лівійців?

— Я твій слуга, — відповів Мусаваса і знову впав на землю.

Коли йому звеліли підвестись, царевич сказав:

— Як міг ти допуститись такого тяжкого гріха й підняти руку на землю богів? Невже ти втратив давню обачність?

— Володарю, — відповів хитрий лівієць, — образа затуманила розум вигнаним воїнам його святості; вони пішли на власну згубу, тягнучи за собою мене й мій народ. І боги відають, скільки тривала б ця ганебна війна, якби на чолі війська фараона (хай він живе вічно!) не став сам Амон у твоїй подобі. Ти, як вітер пустелі, впав, коли тебе не чекали, туди, де тебе не чекали, і, як бик ламає очеретину, так ти зломив засліпленого ворога. І тепер весь народ наш зрозумів, що навіть страшні лівійські полки варті чогось лише тоді, коли керує ними твоя рука.

— Ти мудро сказав, Мусавасо, — відповів царевич, — а ще краще вчинив, вийшовши сам назустріч війську божественного фараона, не чекаючи, поки воно прийде до вас. Я б хотів лише знати, наскільки щира ваша покора?

— «Хай звеселиться твоє обличчя, великий єгипетський володарю, — відповів на це Мусаваса. — Ми прийшли до тебе як підданці, щоб ім’я твоє було славне в Лівії і щоб ти був нашим сонцем, яким ти є для дев’яти народів. Накажи тільки підданим твоїм, щоб вони були справедливі до завойованого і приєднаного до твоєї держави народу. Хай твої начальники правлять нами сумлінно й справедливо, а не доносять тобі про нас, із своєї злої волі, неправдиві звістки, викликаючи тим твою неласку до нас і дітей наших. Накажи їм, наміснику доброзичливого фараона, щоб вони правили нами згідно з твоєю волею, шануючи свободу, віру, мову та звичаї батьків і предків наших.

Нехай закони твої будуть однакові для всіх підданих тобі народів, нехай урядовці твої не потурають одним і не переслідують інших. Нехай присуди їхні будуть для всіх однакові. Нехай беруть вони з нас податки, призначені для твоїх потреб і твого вжитку, а не стягають з нас інших, прихованих від тебе, які не попадають у твою скарбницю, а тільки збагачують твоїх слуг і слуг твоїх слуг. Накажи правити нами без кривди для нас і для дітей наших, бо ти наш бог і володар навіки. Будь, як сонце, що, всім дарує своє тепло, яке дає силу й життя. Ми благаємо твоєї ласки, ми, лівійські підданці, і падаємо ниць перед тобою, наступнику великого й могутнього фараона».

Так говорив хитромудрий лівійський князь Мусаваса і, скінчивши, знову впав ниць на землю.

А в наступника фараона, коли він слухав ці мудрі слова, блищали очі й роздувалися ніздрі, ніби в молодого жеребця, який після ситного корму вибігає на луку, де пасуться кобили.

— Устань, Мусавасо, — мовив царевич, — і послухай, що я тобі відповім. Доля твоя і твоїх народів залежить не від мене, а від милостивого володаря нашого, який так підноситься над усіма нами, як небо над землею. Отож раджу тобі, щоб ти й лівійські старійшини подалися звідси до Мемфіса і там, упавши ниць перед володарем і богом цього світу, повторили слова покори, які я чув тут. Не знаю, які будуть наслідки нашого прохання; але оскільки боги ніколи не відвертаються від тих, що каються і благають, то думаю, що вас приймуть добре. А. зараз покажи мені дари, призначені для його святості, щоб я міг бачити, чи зворушать вони серце всевладного фараона.

В цю хвилину Ментезуфіс зробив знак Пентуерові, який стояв на колісниці царевича. Коли той зійшов і шанобливо наблизився до святого мужа, Ментезуфіс шепнув:

— Боюся, щоб молодому нашому повелителю тріумф не запаморочив голови. Чи не здається тобі, що треба було б якось припинити це торжество?

— Навпаки, — відповів Пентуер, — не припиняйте торжества, а я вам ручуся, що під час тріумфу в нашого володаря обличчя не буде радісним.

— Ти зробиш чудо?

— Хіба я зможу? Ні, я покажу йому тільки, що на цьому світі велику радість завжди супроводить велике страждання.

— Роби як знаєш, — відповів Ментезуфіс — Адже боги дали тобі мудрість, гідну члена найвищої ради.

Озвалися труби й барабани, і почався тріумфальний похід.

Попереду, під доглядом знатних лівійців, ішли голі невільники з дарами. Вони несли золоті й срібні статуї богів, шкатулки з пахощами, емалевий посуд, тканини, меблі й золоті тарелі, повні рубінів, сапфірів та смарагдів. У невільників, що несли все те, були голені голови і пов’язки на губах, щоб котрий не вкрав коштовного каменя.

Царевич Рамзес, спершись руками на колісницю, дивився з пагорка на лівійців і на своє військо, як жовтоголовий орел на рябих куріпок. Гордість сповнювала його з голови до п’ят, і всі відчували, що нема нікого, могутнішого від цього переможця.

Та раптом очі царевича втратили свій блиск, а на обличчі відбився прикрий подив. Це Пентуер, що стояв за ним, шепнув:

— Прихили, володарю, вухо своє… Відколи ти покинув ПіБаст, там сталися дивні події… Одна з твоїх жінок, фінікіянка Кама, втекла з греком Ліконом.

— З Ліконом? — повторив царевич.

— Не ворушись, володарю, і не показуй тисячам твоїх рабів, що маєш смуток в день тріумфу…

В цю хвилину біля ніг царевича проходила довга низка лівійців, що несли в кошах плоди й хліб, а у величезних глеках вино й олію для війська. Побачивши це, воїни радісно зашепотілись, але Рамзес цього не помітив, слухаючи, що казав Пентуер.

— Боги, — шепотів пророк, — покарали зрадливу фінікіянку…

— Її спіймали? — спитав царевич.

— Спіймали, але мусили вислати до східних колоній… її вразила проказа.

— О боги!.. — прошептав Рамзес. — Чи не загрожує вона й мені?

— Не турбуйся, володарю; якби ти заразився, вона б уже в тебе була…

Царевич відчув, як мороз пробігає йому по тілу. Як легко богам з найвищих вершин зіпхнути людину в прірву найглибшого горя!

— А той негідник Лікон?

— Це великий злочинець, — сказав Пентуер. — Злочинець, яких небагато породила земля…

— Я знаю його. Він схожий на мене, як моє відображення в дзеркалі… — відповів Рамзес.

Тепер наближалась громада лівійців, які вели дивовижних тварин. На чолі йшов одногорбий верблюд з білою шерстю, один із перших, яких спіймано в пустелі. За ним — два носороги, табун коней і приручений лев у клітці. Далі несли багато кліток з барвистими пташками, мавпами й маленькими собачками, призначеними для придворних жінок. У самому кінці гнали великі стада волів і баранів на м’ясо для війська.

Царевич ледве звів погляд на цей мандрівний звіринець і спитав жерця:

— А Лікона спіймали?..

— Зараз я скажу тобі найстрашніше, нещасний володарю, — шептав Пентуер. — Пам’ятай, однак, що вороги Єгипту не повинні бачити твого смутку…

Наступник трону стрепенувся.

— Твоя друга жінка, єврейка Сара…

— Теж утекла?

— Померла у в’язниці…

— О боги! Хто ж смів її туди кинути?..

— Вона сама призналась, що вбила твого сина…

— Що?..

Гучні вигуки розляглися біля ніг царевича: це йшли лівійці, полонені під час битви, а на чалі їх смутний Техенна.

Серце Рамзеса в цю хвилину було таке переповнене болем, що він глянув на Техенну і сказав:

— Стань біля батька твого Мусаваси, щоб він міг доторкнутись до тебе й пересвідчитись, що ти живий…

Ці слова всі лівійці і все військо зустріли голосними вигуками; але царевич нічого не чув.

— Мій син помер? — спитав він жерця. — І Сара призналась, що вбила його?.. Невже безумство охопило її душу?..

— Дитину вбив негідник Лікон…

— О боги! Дайте мені сили! — простогнав царевич.

— Кріпись, володарю, як личить переможцеві.

— Хіба ж можна подолати такий біль!.. О немилосердні боги!

— Дитину вбив Лікон, Сара взяла вину на себе, щоб урятувати тебе… Вона бачила убивцю вночі й думала, що то ти…

— А я… я вигнав її з мого дому!.. Я зробив її служницею фінікіянки!.. — шепотів царевич.

Тим часом з’явились єгипетські воїни, несучи повні коши рук, повідрубуваних у вбитих лівійців.

Побачивши це, царевич Рамзес затулив своє обличчя і гірко заплакав.

Воєначальники одразу ж оточили колісницю, потішаючи свого вождя. А святий пророк Ментезуфіс запропонував, на що всі одностайно пристали, щоб віднині єгипетські воїни ніколи не відтинали рук убитим в бою ворогам.

Таким непередбаченим випадком закінчилася перша перемога наступника єгипетського трону. Але сльози, пролиті ним над відтятими руками, прихилили до нього лівійців більше, ніж переможна битва. І ніхто не дивувався, що єгипетські й лівійські воїни, мирно посідавши біля вогнищ, ділились хлібом і пили вино з одних келихів.

Місце ворожнечі й ненависті, які могли тривати довгі роки, заступило глибоке почуття миру і довір’я.

Рамзес сказав, щоб Мусаваса, Техенна та найзнатніші лівійці, негайно їхали з дарами до Мемфіса, і призначив ескорт, не стільки для нагляду за ними, як для охорони їх самих і тих скарбів, які вони везли з собою. Сам він сховався в наметі й не показувався кілька годин. Він не прийняв наміть Тутмоса, як людина, якій скорбота стала найближчим другом.

Надвечір до царевича прийшли делегати від грецьких офіцерів на чолі з Каліпосом. Коли наступник трону запитав, чого їм треба, Каліпос відповів:

— Ми прийшли благати тебе, володарю, щоб тіло нашого полководця і твого слуги Патрокла не віддавали єгипетським жерцям, а щоб ми спалили його на вогнищі, за грецьким звичаєм.

Царевич здивувався.

— Вам, певне, відомо, — мовив він, — що з трупа Патрокла жерці хочуть зробити священну мумію, щоб поховати її серед гробниць фараонів. Чи може більша честь випасти людині на тому світі?

Греки вагалися, врешті Каліпос, зважившись, відповів:

— Повелителю наш, дозволь відкрити перед тобою серце. Ми добре знаємо, що для людини краще зробити мумію, ніж спалити її. Бо якщо душа спаленого небіжчика відразу переноситься в країну вічності, то душа забальзамованого може ще тисячі літ жити на цій землі й тішитися її красою. Але єгипетські жерці, володарю (нехай це не ображає твоїх вух!), ненавиділи Патрокла. Хто ж запевнить нас, що жерці, зробивши з нього мумію, таким чином не затримають його душу на землі, щоб піддати її мукам?.. І чого були б варті ми, якби, підозрюючи помсту, не вберегли від неї душу нашого земляка й полководця!

Здивування Рамзеса зросло ще більше.

— Робіть, як вважаєте за потрібне, — мовив він.

— А якщо не віддадуть нам тіла?..

— Тільки приготуйте вогнище, а про решту подбаю я сам.

Коли греки вийшли, царевич послав по Ментезуфіса.

 

Розділ сорок сьомий

 

Жрець скоса глянув на царевича й відзначив, що той дуже змінився. Рамзес був блідий, аж схуд за ці кілька годин, його очі втратили блиск і глибоко позападали.

Дізнавшись, про що просили греки, Ментезуфіс, ні хвилини не вагаючись, згодився віддати їм тіло Патрокла.

— Греки мають рацію, — сказав святий муж, — що ми могли б після смерті мучити тінь Патрокла. Але вони нерозумні в своїх припущеннях, що який-небудь єгипетський чи халдейський жрець дозволив би собі такий злочин. Нехай забирають тіло свого земляка, якщо гадають, що під охороною їхніх звичаїв він буде щасливіший після смерті!..

Царевич одразу послав офіцера з наказом забрати тіло Патрокла, а Ментезуфіса затримав. Видно, хотів щось сказати, але, не зважувався.

Після довгої мовчанки Рамзес раптом запитав:

— Ти, певне, знаєш, святий пророче, що одна з моїх жінок, Сара, вмерла, а її сина вбито?..

— Це сталося тієї ночі, — відповів Ментезуфіс, — коли ми вийшли з Пі-Баста.

Царевич зірвався на ноги.

— О безсмертний Амон!.. — скрикнув він. — Це сталось так давно, а ви нічого не сказали мені!.. Навіть про те, що мене було обвинувачено в убивстві своєї дитини?..

— Володарю, — відповів жрець, — в головнокомандувача напередодні бою немає ні батька, ні дитини, взагалі нікого, лише — своє військо й ворог. Чи могли ми в такий важливий час засмучувати тебе тяжкими вістями?

— Це правда, — відповів царевич, подумавши. — Коли б на нас сьогодні напав ворог, я не знаю, чи зміг би добре керувати військом… І взагалі не знаю, чи вже колись зможу здобути втрачений спокій. Таке мале… таке славне дитя!.. А ця жінка, що хотіла віддати за мене життя, коли я так тяжко її скривдив!.. Я ніколи не думав, що є такі нещастя й що людське серце витримує їх.

— Час усе вигоює… — тихо мовив жрець. — Час і молитва. Царевич покивав головою, і знову в наметі залягла така тиша, що було чути, як пересипався пісок у годиннику. Царевич знову вийшов із задуми.

— Скажи мені, святий отче, коли це не належить до великих таємниць, яка насправді різниця між спалюванням померлого і перетворенням його в мумію? Я хоч і чув дещо про це в школі, та не розумію, чому греки надають цій справі такої великої ваги.

— Ми надаємо цьому ще більшої ваги, — відповів жрець. — Про це свідчать наші міста померлих, які зайняли цілий край у західній пустелі. Свідчать піраміди, де поховані фараони давніх часів, та, гадаю, величезні гробниці фараонів нашої епохи, видовбані в скелях. Поховання і гробниця — це велика, надзвичайно важлива справа для людини. Бо якщо ми живемо в тілесній формі лише п’ятдесят-сто років, то наші тіні існують десятки тисяч років, аж до цілковитого очищення. Ассірійські варвари насміхаються з нас, що ми більше уваги віддаємо мертвим, аніж живим, але вони б плакали над своєю неуважністю до мертвих, коли б їм була відома, як нам, таємниця смерті й загробного життя…

Царевич здригнувся.

— Ти лякаєш мене, — мовив він. — Хіба ти забув, що в мене є між мертвими дві рідні істоти, які не можуть бути поховані за єгипетським ритуалом?..

— Зовсім ні. Саме зараз роблять їхні мумії. І Сара, і твій син матимуть усе, що може придатись їм у довгій мандрівці.

— Правда?.. — ніби зрадівши, спитав Рамзес.

— Ручуся тобі, що так воно і є, — відповів жрець, — і що зроблено буде все потрібне, аби ти, володарю, знайшов їх щасливими, коли й тобі надокучить колись земне життя.

Царевич, слухаючи це, був дуже зворушений.

— То ти думаєш, святий муже, — спитав він, — що я знайду колись мого сина і зможу сказати тій жінці: «Саро, я знаю, що був надто суворий до тебе…»

— Яв тому так само певен, як і в тому, що бачу тебе, достойний повелителю.

— Говори… говори про це, — вигукнув царевич. — Людина доти не дбає про гробниці, поки не покладе в них частину самого себе… А мене спіткало таке нещастя саме тоді, коли я думав, що, крім фараона, немає нікого сильнішого за мене!

— Ти питаєш, царевичу, — вів далі Ментезуфіс, — яка різниця між спалюванням померлого й перетворенням його в мумію? Така сама, як між знищенням одягу й зберіганням його в схові. Якщо вбрання бережеться, то воно може тобі придатися ще не раз, а якщо ти маєш тільки одну одежину, було б безглуздям її спалювати.

— Я не розумію цього, — відповів царевич. — Адже ви не вчите такого навіть у вищій школі.

— Але ми можемо це сказати наступникові фараона, — відповів жрець… — Ти знаєш, достойний повелителю, що людська істота складається з трьох частин: тіла, іскри божої і тіні, тобто Ка, яка з’єднує тіло з іскрою божою. Коли людина

вмирає, її тінь разом з іскрою відділяється від тіла. Якби людина жила без гріха, її іскра божа разом з тінню відразу ж полинула б до богів, на вічне життя. Але кожна людина грішить, плямує себе на цьому світі, через те її тінь, Ка, мусить очищатися, іноді протягом тисяч років. А очищається вона тим, що невидима блукає по нашій землі між людьми й робить добрі вчинки. Хоча тіні злочинців навіть у загробному житті роблять злочини й остаточно занапащають і себе, і заховану в них іскру божу. Для тебе, достойний царевичу, мабуть, не є таємницею, що ця тінь Ка цілком схожа, на людину, тільки вона ніби зіткана з дуже ніжного туману. Т

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.