Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ тридцять дев’ятий



 

Фінікійська жриця небагато щастя принесла Рамзесові.

Вперше ідучи до неї в палац, де раніше жила Сара, він думав, що Кама зустріне його із захватом і вдячністю. Але вона прийняла його майже з гнівом.

— Що це таке? — закричала вона. — Не минуло й півдня, а ти вже повернув свою ласку нікчемній єврейці?!

— Хіба Сара не живе разом із служницями? — відповів царевич.

— Але мій управитель сказав, що вона вже не буде мити мені ноги…

Ці слова викликали в Рамзеса неприємне почуття.

— Я бачу, ти невдоволена, — сказав він.

—Іне буду вдоволена!.. Поки не підкорю цю єврейку!.. — спалахнула Кама. — Поки, прислужуючи мені й стоячи на колінах біля моїх ніг, вона не забуде, що була колись твоєю першою жінкоюігосподинею цього дому! Поки мої слуги не перестануть дивитись на мене з жахомінедовірою, а на неї з жалем…

Рамзес відчув, як щодалі менше подобається йому фінікіянка.

— Камо, — мовив він, — слухай, що я тобі скажу! Якби в моєму домі слуга вдарив у зуби суку, що годує щенят, я вигнав би його… А ти вдарила ногою в обличчя жінку й матір… А в Єгипті, Камо, мати — святе слово.Ісправжній єгиптянин три речі найбільше шанує на землі: богів, фараона і матір…

— О горе мені! — заголосила Кама, кинувшись на ложе. — Це мені нагорода, нещасній, за те, що я зреклася своєї богині… Ще тиждень тому складали мені квіти до ніг і окурювали пахощами, а тепер…

Царевич тихо вийшов з кімнати й одвідав фінікіянку лише через кілька днів. Але знову застав її роздратованою.

— Благаю тебе, повелителю, — вигукнула вона, — подбай трохи більше про мене!.. Бо вже й слуги починають мене зневажати, івоїни дивляться спідлоба, ія боюся, щоб на кухні хтось не отруїв мені страву…

— Я був зайнятий військом, — відповів царевич, —іне міг одвідати тебе…

— Це неправда!.. — сердито сказала Кама. — Ти був учора біля мого ганку, а потім пішов до будинку для челяді, де живе та єврейка… Ти хотів мені показати…

— Годі! — перебив її наступник трону. — Я не був ні біля твого ганку, ні там. Якщо тобі здалося, що ти мене бачила, то це значить, що твій коханець, той мерзенний грек, не тільки не втік з Єгипту, але насмілюється навіть вештатися в моєму саду…

Фінікіянка слухала його з жахом.

— О Ашторет!.. — скрикнула вона раптом. — Рятуй мене! О земле, сховай мене!.. Бо коли той негідник Лікон справді повернувся, мене чекає велике лихо…

Царевич розсміявся, але в нього вже не було терпіння слухати базікання колишньої жриці.

— Заспокойся, — мовив він, виходячи, — і не дивуйся, якщо цими днями до тебе приведуть твого Лікона, зв’язаного, мов шакала. Терпець мій урвався.

Повернувшись до себе, царевич одразу викликав Гірама й начальника поліції Пі-Баста і, розказавши їм, що Лікон, схожий на нього грек, вештається біля палацу, наказав негайно схопити його. Гірам заприсягнувся, що, коли фінікійці об’єднаються з поліцією, грек неодмінно потрапить у їхні руки. Але начальник поліції похитав головою.

— Ти сумніваєшся? — спитав його царевич.

— Так, володарю. В Пі-Басті живе багато побожних азіатів, котрі вважають, що жриця, яка покинула вівтар, заслуговує смерті. Коли цей грек узявся вбити Каму, вони будуть сприяти йому, переховуватимуть і допоможуть втекти.

— Що ти скажеш на це, князю? — спитав наступник трону Гірама.

— Достойний начальник поліції каже мудро, — відповів старий.

— Адже ви звільнили Каму від обітниці! — скрикнув Рамзес.

— За фінікійців я ручуся, — мовив Гірам. — Вони не займуть Каму і ловитимуть грека. Але що робити з іншими прихильниками Ашторет?..

— Я смію думати, — сказав начальник поліції, — що тим часом цій жінці ніщо не загрожує. Якби вона була сміливіша, то могла б принадити грека, і ми зловили б його тут, у палаці вашої достойності.

— Отже, йди до неї, — сказав царевич, — і розкажи про свій план. І якщо спіймаєш того негідника, дам тобі десять талантів.

Коли наступник трону вийшов, Гірам сказав начальникові поліції:

— Начальнику! Я знаю, що тобі відомі обидва способи письма й не чужа жрецька мудрість. Коли хочеш, ти чуєш крізь мури і прозираєш крізь темряву. І через це ти знаєш думки і селянина, який черпає воду з колодязя, і ремісника, який виносить на торг сандалі, і знатного вельможі, що в оточенні своїх слуг почуває себе так безпечно, як дитина в лоні матері…

— Ти кажеш правду, — відповів урядовець, — боги обдарували мене великою прозорливістю.

— Отже, — вів далі. Гірам, — завдяки своїм надзвичайним здібностям ти вже, напевно, здогадався, що храм Ашторет подарує тобі двадцять талантів, якщо ти спіймаєш того негідника, що посмів видавати себе за царевича, володаря нашого. Але, крім того, храм пожертвує тобі ще десять талантів, якщо чутка про цю схожість мерзенного грека з наступником трону не пошириться по Єгипту. Образливо й непристойно, щоб звичайний смертний нагадував своїм обличчям особу божественного походження. Отже, нехай усе це, що ти чув про нікчемного Лікона та про наші розшуки цього безбожника, не вийде за наші серця.

— Я розумію, — відповів урядовець. — Може навіть статись, що цей негідник помре, перше ніж ми віддамо його до суду.

— Слово сказано! — шепнув Гірам, стискаючи йому руку. — Всяку допомогу, якої ти зажадаєш від фінікійців, ми подамо тобі негайно.

Вони розійшлись, як два приятелі, що разом полюють на великого звіра, і яким байдуже, чия рогатина в нього влучить, аби тільки здобич не втекла з їхніх рук.

Через кілька днів Рамзес знову одвідав Каму і застав її на межі божевілля. Вона ховалась у найтіснішому покої свого палацу, голодна, нечесана, навіть невмита, й віддавала своїм слугам найсуперечливіші накази. То збирала всіх до свого покою, то гнала геть; уночі кликала до себе вартових, а потім тікала від них на дах, кричачи, що вони хочуть її вбити.

Через такі її химерування в серці царевича зникло кохання до неї, зосталось тільки почуття великого клопоту. Коли управитель палацу і офіцер розказали йому про дивацтва Ками, він вхопився за голову і шепнув:

— Справді, погано я зробив, забравши цю жінку від її богині. Адже тільки богиня могла терпляче зносити її примхи!..

Незважаючи на це, він зайшов до Ками і побачив її, нещасну, розпатлану й тремтячу.

— Горе мені! — голосила вона — Я живу між самими ворогами. Моя покоївка хоче мене отруїти, а перукарка — напустити якусь тяжку хворобу… Воїни тільки й чекають нагоди, щоб встромити мені в груди спис або меч, а в кухні, я певна, замість страв готують для мене якесь чародійне зілля… Всі хочуть моєї смерті…

— Камо… — перебив її царевич.

— Не називай мене так!.. — шепнула вона злякано. — Це принесе мені нещастя…

— Звідки тобі приходять у голову такі думки?..

— Звідки!.. Ти думаєш, що я не бачу, як удень біля палацу вештаються якісь чужі люди, які зникають раніше, ніж я встигну покликати слуг… А вночі хіба я не чую, як шепчуться за стіною!..

— Це тобі здається…

— Прокляті!.. Прокляті!.. — крикнула вона, заливаючись сльозами. — Всі ви кажете, що мені здається… А тим часом позавчора якась злочинна рука підкинула мені в опочивальню покривало, яке я носила півдня, поки не побачила, що це не моє… що в мене ніколи не було такого…

— Де ж це покривало? — спитав уже стурбований царевич.

— Я спалила його, але спершу показала моїм служницям.

— А хоч би воно й не твоє, що ж тобі сталося?

— Нічого. Але якби я потримала його ще кілька днів у домі, то, напевно, отруїлася б або захворіла б на якусь невиліковну хворобу… Знаю я азіатів та їхні підступи!..

Пригнічений і роздратований царевич поспішив піти від неї, незважаючи на її благання залишитися. Коли він спитав слуг про це покривало, покоївка підтвердила, що такого покривала у Ками справді не було і що його хтось підкинув.

Наступник трону наказав подвоїти варту коло палацу і, доведений до відчаю, пішов до себе.

«Ніколи б не повірив, — думав він, — що одна слабенька жінка може наробити стільки клопоту!.. Чотири щойно впіймані гієни не зрівняються в неспокійності з цією фінікіянкою!..»

У себе царевич застав Тутмоса, який щойно повернувся з Мемфіса й ледве встиг викупатись і переодягнутись після подорожі.

— Що ти скажеш мені? — спитав царевич, догадуючись, що його улюбленець не привіз добрих вістей. — Бачив ти його святість?

— Я бачив сонцесяйного бога Єгипту, — відповів Тутмос, — і ось що він мені прорік…

— Кажи, — мовив царевич.

— Ось що прорік володар наш, — вів далі Тутмос, схрестивши руки на грудях і схиливши голову. — Так сказав володар: «Тридцять чотири роки везу я важку колісницю Єгипту і так втомився, що вже прагну до моїх великих предків, які заселяють край західний. Скоро я покину цю землю, і тоді син мій Рамзес сяде на троні і чинитиме з державою те, що йому підкаже мудрість…»

— Так сказав мій богорівний батько?

— Це його слова, точно повторені, — відповів Тутмос. — Кілька разів ясно сказав мені наш володар, що не лишає тобі ніяких настанов на майбутнє, щоб ти міг правити Єгиптом, як сам схочеш…

— О святий! Невже він справді так тяжко хворий?.. Чому ж він не дозволяє мені поїхати до нього?.. — з жалем спитав царевич.

— Ти повинен бути тут, бо тут можеш бути потрібний,

— А угода з Ассірією?.. — спитав наступник трону.

— Укладена так, що Ассірія може без перешкод з нашого боку провадити війну на сході й півночі. Але питання з Фінікією лишається нерозв’язаним, поки ти не вступиш на трон…

— О благословенний!.. О святий володарю!.. — вигукнув царевич. — Від якої страшної спадщини ти мене врятував!..

— Отже, справа з Фінікією відкладена, — додав Тутмос. — Але разом з тим сталася погана річ, бо його святість, аби довести Ассірії, що він не перешкоджатиме їй вести війну з північними народами, наказав зменшити наше військо на двадцять тисяч найманих воїнів…

— Що ти сказав?.. — здивовано скрикнув царевич. Тутмос засмучено покивав головою.

— Я кажу правду, — відповів він. — Вже навіть розпущено чотири лівійські полки…

— Але ж це безумство! — аж застогнав царевич, ламаючи руки. — Нащо ж ми так ослаблюємо себе і куди дінуться ці люди?..

— Отож-бо й є, що вони вже рушили в Лівійську пустелю і там або нападуть на лівійців і нароблять нам клопоту, або об’єднаються з ними, щоб спільно вдарити на наші західні кордони…

— Я нічого про це не чув!.. Що вони наробили!.. І коли? Жодна звістка про це не дійшла до нас!.. — не знаходив собі місця царевич.

— Бо розпущені найманці рушили в пустелю з Мемфіса, а Гергор заборонив про це говорити кому б то не було…

— Виходить, навіть Мефрес і Ментезуфіс не знають про це? — спитав намісник.

— Вони знають, — відповів Тутмос.

— Вони знають, а я ні!..

Царевич раптом заспокоївся, але зблід і на його молодому обличчі відбилась страшна ненависть. Він схопив за руки свого повірника і, міцно стискаючи їх, тихо заговорив:

— Слухай… Священними головами мого батька й матері… пам’яттю Рамзеса Великого… всіма богами, якщо вони є… клянуся, що коли стану фараоном і жерці не схиляться перед моєю волею, я розчавлю їх…

Тутмос слухав вражений.

— Я або вони!.. — закінчив царевич, — Єгипет не може мати двох володарів…

— І завжди мав лише одного — фараона, — додав Тутмос.

— А ти будеш мені вірний?

— Я, і вся знать, і військо, присягаюсь тобі в цьому.

— Годі! — сказав царевич. — Нехай собі зараз розпускають наймані полки… нехай підписують угоди… нехай криються від мене, мов кажани, і нехай обдурюють нас усіх!.. Але настане час… А тепер, Тутмосе, спочинь після дороги і приходь до мене ввечері на бенкет… Ці люди так мене обплутали, що я можу лише розважатись… Ну що ж, будемо розважатись… Але колись я покажу їм, хто справжній володар Єгипту: вони чи я…

З того дня в палаці знову почалися бенкети. Царевич, ніби соромлячись своїх воїнів, не провадив з ними військової муштри. Натомість палац його кишів знаттю, офіцерами, фокусниками і співачками, а ночами відбувались несамовиті оргії, де звуки арф змішувалися з вереском п’яних гуляк і спазматичним сміхом жінок.

На один із таких бенкетів Рамзес запросив Каму, але вона відмовилась. Царевич образився на неї. Помітивши це, Тутмос спитав Рамзеса:

— Мені казали, володарю, що Сара втратила твою ласку?

— Не згадуй мені про цю єврейку, — відповів царевич. — Хіба ти не знаєш, що вона зробила з моїм сином?

— Знаю, — відповів улюбленець, — але мені здається, що це сталося не з її вини. Я чув у Мемфісі, що твоя богорівна мати, цариця Нікотріс, і достойний міністр Гергор зробили твого сина євреєм, щоб він міг колись стати ізраїльським царем.

— Але ж у ізраїльтян немає царя, є лише жерці і судді, — перебив царевич.

— Немає, але вони хочуть його мати їм теж надокучила влада жерців.

Наступник зневажливо махнув рукою.

— Візник його святості, — сказав він, — важить більше, ніж усі ті царі, а тим паче якийсь там цар ізраїльтян, якого ще навіть немає…

— В кожному разі, Сарина провина не така вже велика, — наполягав Тутмос.

— Так знай, що колись я відплачу і жерцям.

— У цьому випадку вони теж не дуже винні. Достойний Гергор зробив це, прагнучи збільшити славу й могутність твоєї династії, і діяв він з відома цариці Нікотріс.

— А Мефрес чого втручається у мої справи?.. — спитав царевич. — Адже він повинен пильнувати тільки храми, а не впливати на долю нащадків фараона…

— Мефрес геть здитинився… Весь двір фараона сміється зараз з його дивацтв, про які я, правда, сам нічого не знаю, хоч майже щодня бачив і бачу святого мужа…

— А це цікаво! Що ж він робить?..

— Він по кілька разів на добу, — відповів Тутмос, — відправляє урочисту службу в найпотаємнішій частині храму і наказує своїм жерцям стежити, чи боги не підносять його в повітря під час молитви.

— Ха-ха-ха! — розсміявся наступник трону. — І все це діється в Пі-Басті, на наших очах, а я нічого не знаю…

— Це жрецька таємниця…

— Таємниця, про яку говорять усі в Мемфісі!.. Ха-ха-ха! В цирку я бачив халдейського фокусника, який теж піднімався в повітря.

— І я бачив, — сказав Тутмос, — але це був фокус. А от Мефрес хоче справді вознестися над землею на крилах своєї побожності…

— Нечуване блазенство! — мовив царевич, — Що ж на це інші жерці?

— Здається, в святих папірусах є згадки, що в давні часи бували в нас пророки, які вміли підніматися в повітря, тому жерців не дивує це бажання Мефреса. А оскільки, як тобі відомо, у нас підлеглі бачать те, що подобається їхнім начальникам, то деякі святі мужі кажуть, що Мефрес справді під час молитви підноситься на кілька пальців від землі…

— Ха-ха-ха!.. І цією великою таємницею розважається весь двір, а ми, як селяни або землекопи, навіть не догадуємось про чудеса, що діються у нас під боком… Нещасна доля наступника єгипетського трону!.. — сміявся царевич.

Заспокоївшись, Рамзес, на повторне прохання Тутмоса, наказав перевести Сару з дитиною з дому для челяді в маленький палац, де перші дні жила Кама.

Слуги наступника трону щиро зраділи цьому наказові володаря, і всі служниці, невільники і навіть писарі провели Сару до нової домівки з музикою й вигуками радості.

Фінікіянка, почувши галас, запитала, що сталося. А коли їй відповіли, що Сара знову здобула ласку наступника трону і що з челядницької вона знову перейшла до палацу, колишня жриця розлютилася і звеліла покликати до себе Рамзеса.

Царевич прийшов.

— Так от як ти поводишся зі мною!.. — крикнула Кама, вже геть не тямлячись. — Так от як!.. Ти обіцяв мені, що я буду першою твоєю жінкою, та не встиг молодик обійти й половини неба, як ти зламав свою обіцянку! Може, ти думаєш, що помста Ашторет падає тільки на жриць і не досягає синів фараона?..

— Скажи своїй Ашторет, — спокійно відповів царевич, — щоб вона ніколи не погрожувала царським синам, бо й вона піде в дім для челяді.

— А, розумію! — кричала Кама. — Я піду в дім для челяді, може, навіть у в’язницю, а тим часом ти будеш проводити ночі з своєю єврейкою!.. За те, що я для тебе зреклася богів…

накликала на свою голову прокляття!.. За те, що не маю тут спокійної години, що змарнувала для тебе молодість, життя, навіть душу, — ти так мені платиш?..

Царевич визнав у душі, що Кама й справді багато чим пожертвувала заради нього, і відчув каяття.

— Я не був і не буду в Сари, — відповів він. — Але що тобі шкодить, коли ця нещасна жінка житиме спокійно й зможе вигодувати свою дитину?

Фінікіянка затремтіла. Вона піднесла вгору стиснуті кулаки, волосся її наїжилось, а в очах спалахнув вогонь ненависті.

— Отак ти мені відповідаєш?.. Єврейка нещасна, бо ти вигнав її з палацу, а я мушу бути задоволена, хоч боги вигнали мене з усіх своїх храмів… А душа моя… душа жриці, що потопає в сльозах і в розпачі, хіба вона не значить для тебе більше, ніж цей єврейський виплодок, ця дитина… щоб вона згинула… Щоб її…

— Замовкни! — крикнув царевич, затуляючи їй рот. Кама злякано відсахнулась.

— То мені не можна навіть скаржитись на мою недолю?.. — спитала вона. — Якщо ти так піклуєшся про цю дитину, то навіщо було викрадати мене з храму, нащо було обіцяти, що я стану в тебе першою жінкою?.. Гляди ж, — знову почала кричати вона, — щоб Єгипет, дізнавшись про мою долю, не назвав тебе віроломним!..

Царевич хитав головою і усміхався. Нарешті він сів і сказав:

— Воістину, мій учитель мав рацію, коли остерігав мене від жінок. Ви — мов дозрілий персик перед очима людини, язик якої висох од спраги… Але тільки на вигляд… Бо горе нерозумному, що насмілиться розкусити цей гарний плід: замість прохолодного солодкого соку він, знайде там кубло ос, які зранять йому не тільки уста, а й серце…

— Вже дорікаєш!.. Навіть цього не соромишся робити? За те, що я заради тебе пожертвувала званням жриці і своєю цнотою!..

Царевич усе хитав головою й посміхався.

— Ніколи не думав, — мовив він, помовчавши, — що може бути правдою казка, яку селяни розповідають перед сном. А зараз бачу, що так воно й є. Послухай цю казку, Камо: може, ти отямишся і не змусиш мене втратити прихильність, яку я маю до тебе…

— Тобі ще хочеться зараз казки розповідати!.. — з гіркотою мовила жриця. — Ти вже розказав мені одну, і розумна ж я була, що послухалась тієї казки…

— Ця, напевно, піде тобі на користь, аби тільки ти зрозуміла її.

— А буде в ній щось про єврейських дітей?..

— І про жриць, тільки слухай уважно.

«Було це дуже давно в цьому самому місті Пі-Басті. Якось царевич Сатні на площі перед храмом Пта побачив дуже гарну жінку. Вона була краща од усіх жінок, яких йому доводилось досі зустрічати, а головне, мала на собі багато золота.

Царевичеві страшенно сподобалась ця жінка. Він негайно довідався, хто вона, а коли йому сказали, що це донька верховного жерця в Пі-Басті, він послав до неї свого стайничого з такими словами:

«Я дам тобі десять золотих перснів, якщо ти пробудеш зі мною годину».

Стайничий пішов до прекрасної Тбубуї і переказав їй слова царевича Сатні. Вона, вислухавши його прихильно, відповіла, як належить добре вихованій дівчині:

«Я дочка верховного жерця і ще невинна дівчина, а не якась там розпусниця. Тож, коли царевич хоче мати приємність познайомитися зі мною, нехай прийде в мій дім, де все буде приготовлене, щоб через це знайомство я не попала на язики кумась із усієї вулиці».

Пішов тоді царевич Сатні до Тбубуї, піднявся в її покої, стіни яких були виложені ляпіс-лазур’ю і блідо-зеленою емаллю. Було там багато лож, покритих царським полотном, і немало одноногих столиків, заставлених золотими келихами. Наповнивши один з таких келихів вином, Тбубуї подала його царевичеві й сказала:

«Будь ласкавий, випий!»

На ці слова царевич відповів:

«Адже ти знаєш, що я прийшов не вино пити».

Проте вони почали бенкетувати. На Тбубуї був довгий непрозорий одяг, закритий аж до шиї. Коли царевич хотів її поцілувати, вона одсунулась і сказала:

«Дім цей буде твоїм домом. Але пам’ятай, що я не вулична жінка, а невинна дівчина. Отже, якщо хочеш, щоб я тобі покорилася, заприсягнись, що будеш мені вірний, і відпиши мені своє майно».

«Нехай прийде сюди писар!» — гукнув царевич.

І коли з’явився писар, Сатні наказав йому скласти шлюбний акт і дарчий запис, за яким він усі свої гроші, рухоме майно й землю переписав на ім’я Тбубуї.

Десь через годину слуги повідомили царевича, що внизу чекають його діти. Тбубуї миттю вийшла з кімнати, але незабаром повернулась, убрана в сукню з прозорого газу. Сатні знову хотів її обняти, але вона відштовхнула його.

«Дім цей буде твоїм, — сказала Тбубуї. — Але пам’ятай, що я не яка-небудь ледащиця, а невинна дівчина. Отже, якщо хочеш мене мати, нехай твої діти зречуться твого майна, щоб потім вони не судилися з моїми дітьми».

Сатні покликав своїх дітей нагору і звелів їм підписати акт зречення від майна, що вони й зробили. Та коли він, знуджений довгим опором, хотів наблизитись до Тбубуї, вона відхилилась, кажучи:

«Дім цей буде твоїм. Але я не якась там розпусниця, а чиста дівчина. Тож, якщо ти справді кохаєш мене, накажи вбити своїх дітей, щоб вони потім у моїх дітей не повідбирали майна…»

— Яка довга історія!.. — нетерпляче перебила Кама.

— Зараз скінчиться, — відповів Рамзес — І знаєш, Камо, що сказав Сатні?

«Якщо ти цього хочеш… нехай станеться злочин!..»

Тбубуї не треба було повторювати двічі. На очах у батька вона наказала повбивати дітей і закривавлені їхні тіла викинула з вікна на поживу собакам і котам. І аж тоді Сатні увійшов до її покою і спочив на її ложі з чорного дерева, прикрашеному слоновою кісткою.

— Тбубуї добре робила, що не вірила обіцянкам чоловіків!.. — роздратовано сказала фінікіянка.

— Але Сатні зробив ще краще, — відповів наступник трону. — Він прокинувся… бо його страшний злочин був лише сном… І ти, Камо, запам’ятай собі, що найкращий спосіб пробудити мужчину з любовного сп’яніння — це проклинати його сина…

— Заспокойся, мій повелителю, я ніколи більше не згадаю ні про свою недолю, ні про твого сина, — сумно промовила фінікіянка.

— А я не зміню своєї ласки до тебе, і ти будеш щаслива, — закінчив Рамзес.

 

Розділ сороковий

 

Вже й серед населення міста Пі-Баста почали ширитись грізні чутки про лівійців. Розповідали, що розпущені жерцями воїни-варвари, повертаючись на свою батьківщину, спершу жебрачили, потім крали, а врешті почали грабувати й палити єгипетські села та вбивати людей.

Так вони за кілька днів напали на міста Хіненсу, Пімат і Каса, на південь від Мерідового озера і знищили їх. Так загинув караван єгипетських купців і прочан, що повертався з оазису Уїт-Мехе. Весь західний кордон держави був під загрозою, і навіть з Тереметіса почали тікати жителі. В тих місцях з боку моря з’явилися зграї лівійців, нібито вислані грізним ватажком Мусавасою, який, здається, збирався в усій пустелі оголосити священну війну проти Єгипту.

Тому, коли часом увечері західний край неба червонів надто довго, жителів Пі-Баста обіймала тривога. Люди збиралися на вулицях, деякі виходили на плоскі дахи або вилазили на дерева і звідти сповіщали, що бачать пожежу в Менуфі або в Сохемі. Були навіть такі, що, незважаючи на темряву, бачили, як утікають жителі, або їм привиджалися ватаги лівійців, що посувалися в напрямі Пі-Баста довгими чорними шеренгами.

Незважаючи на тривогу серед людей, урядовці ному поводилися цілком байдуже, бо центральна влада не надсилала їм ніяких наказів.

Царевич Рамзес знав про неспокій народу і бачив байдужість сановників Пі-Баста. Лютий гнів охоплював його, що він не отримує ніяких розпоряджень з Мемфіса і що Мефрес та Ментезуфіс навіть не говорять з ним про небезпеку, яка загрожує державі.

Бачачи, що обидва жерці не звертаються до нього і навіть ніби уникають розмови з ним, намісник і собі не шукав зустрічей з ними і не робив ніяких військових приготувань.

Врешті він перестав одвідувати розташовані під Пі-Бастом полки, а натомість, зібравши в своєму палаці всю знатну молодь, розважався й бенкетував, заливаючи вином обурення на жерців і тривогу за долю держави.

— Ось побачиш, — сказав він раз Тутмосу, — святі пророки докеруються до того, що Мусаваса захопить Нижній Єгипет, а нам доведеться тікати в Фіви або в Сунну, якщо нас не виженуть звідти, в свою чергу, ефіопи…

— Ти кажеш правду, — відповів Тутмос. — Наші правителі поводяться як зрадники.

У перший день місяця гатор (серпень — вересень) у палаці наступника трону відбувався найбільший бенкет. Він почався

о другій годині пополудні, і ще до заходу сонця всі вже були п’яні. Дійшло до того, що чоловіки й жінки качалися по підлозі, залитій вином, засипаній квітами й черепками від побитих глеків.

Царевич був між ними найтверезіший. Він ще не лежав, а сидів у кріслі, тримаючи на колінах дві красуні танцівниці; одна поїла його вином, а друга обливала йому голову міцними пахощами.

Цієї хвилини до зали ввійшов ад’ютант і, переступивши через кількох п’яних, наблизився до наступника трону.

— Достойний володарю, — шепнув він тихо, — святі Мефрес

і Ментезуфіс бажають негайно говорити з тобою…

Царевич відштовхнув танцівниць і, червоний, у поплямованому одязі, непевними кроками пішов до свого покою нагору. Побачивши його, Мефрес і Ментезуфіс перезирнулися.

— Чого ви хочете, достойні отці? — спитав царевич, падаючи в крісло.

— Не знаю, чи ти, достойний повелителю, спроможний будеш вислухати нас зараз… — заклопотано відповів Ментезуфіс.

— А!.. Ви думаєте, що я п’яний! — крикнув царевич. — Не бійтесь… Зараз весь Єгипет так збожеволів чи здурів, що в пияків ще залишилося більше здорового глузду…

Жерці нахмурились, але Ментезуфіс почав:

— Ти знаєш, достойний повелителю, що наш володар і найвища рада ухвалили розпустити двадцять тисяч найманих воїнів?..

— Ні, наче не знаю… — перебив царевич. — Адже ви не тільки не зволили запитати моєї думки про таку мудру ухвалу, але навіть не сповістили мене, що чотири полки вже розпущені і що ці люди з голоду нападають на наші міста…

— Мені здається, що ти, достойний повелителю, засуджуєш накази його святості фараона… — мовив Ментезуфіс.

— Не його святості!.. — крикнув царевич, тупнувши ногою. — А тих зрадників, що, користуючись хворобою мого батька і володаря, хочуть запродати країну ассірійцям і лівійцям.

Жерці остовпіли. Такого ще не казав жоден єгиптянин.

— Дозволь нам, царевичу, прийти через кілька годин, коли ти заспокоїшся, — мовив Мефрес.

— Немає потреби. Я знаю, що діється на нашому західному кордоні. Точніше, не я знаю, а мої кухарі, конюхи й прибиральщиці. Але, може, захочете зараз, шановні отці, і мене втаємничити в ваші плани…

Ментезуфіс відповів з незворушним виразом обличчя:

— Лівійці збунтувались і починають збирати ватаги, щоб напасти на Єгипет.

— Розумію.

— З волі його святості і найвищої ради, — вів далі Ментезуфіс, — ти, достойний царевичу, маєш зібрати військо в Нижньому Єгипті й знищити бунтівників.

— Де наказ?

Ментезуфіс дістав з-за пазухи пергамент з печатками і вручив його царевичеві.

— Виходить, з цієї хвилини я — головний воєначальник і найвищий правитель у цій провінції? — спитав царевич.

— Усе так, як ти сказав.

— І маю право влаштувати з вами військову раду?

— Звичайно, — відповів Мефрес. — Хоч і в цю хвилину…

— Сідайте! — перебив царевич. Обидва жерці виконали наказ.

— Я питаю вас, бо це потрібно для моїх планів, навіщо розпустили лівійські полки?..

— І незабаром розпустять інші, — підхопив Ментезуфіс. — Найвища рада хоче позбутись двадцяти тисяч воїнів, які обходяться найдорожче, щоб збільшити прибутки його святості на чотири тисячі талантів на рік, бо, інакше царський двір терпітиме нестатки…

— Що, однак, не загрожує жодному найнікчемнішому єгипетському жерцеві, — перебив царевич.

— Ти забуваєш, достойний царевичу, що жерця не годиться називати «нікчемним», — відповів Ментезуфіс. — А що жодному з них і справді не загрожують нестатки, то заслуга їхнього стриманого способу життя.

— В такому разі, мабуть, статуї випивають вино, яке щодня приносять до храмів, і кам’яні боги прикрашають своїх жінок золотом і коштовностями, — глузував царевич. — Але зараз не йдеться про вашу стримуваність!.. Жрецька рада не для того розпустила двадцять тисяч воїнів й відчинила ворота Єгипту розбійникам, Щоб наповнити скарбницю фараона…

— А для чого?..

— А для того, щоб догодити царю Ассару. А оскільки його святість не згодився віддати ассірійцям Фінікію, ви хочете ослабити державу іншим способом: розпустити найманих воїнів і викликати війну на нашому західному кордоні.

— Закликаю богів у свідки, ти дивуєш нас, царевичу, — вигукнув Ментезуфіс.

— Тіні фараонів здивувалися б ще більше, почувши, що в тому самому Єгипті, де так обмежено царську владу, якийсь халдейський дурисвіт впливає на долю держави…

— Вухам своїм не вірю!.. — відповів Ментезуфіс. — Що ти, достойний царевичу, кажеш про якогось халдейця?..

Намісник глузливо засміявся.

— Я кажу про Бероеса… Якщо ти, святий муже, не чув про нього, то запитай у шановного Мефреса, а коли й він забув, нехай звернеться до Гергора і Пентуера… Ось вона, велика таємниця ваших храмів! Чужий приблуда, що, мов злодій, пробрався до Єгипту, нав’язує членам найвищої ради угоду, таку ганебну, що підписати її ми могли б, лише програвши не одну битву, втративши всі полки і обидві столиці. І подумати тільки, що це зробила одна людина, найпевніше, шпигун царя Ассара. А наші мудреці так підпали під його чари, що, коли фараон не дав їм відректися від Фінікії, вони розпускають полки й викликають війну на західному кордоні… Де таке чувано? — вже не володіючи собою, говорив далі Рамзес — Саме в той момент, коли треба було б збільшити військо до трьохсот тисяч і кинути його на Ніневію, ці побожні безумці розганяють двадцять тисяч воїнів і підпалюють власний дім…

Мефрес, непорушний і блідий, слухав це нещадне глузування. Нарешті він сказав:

— Я не знаю, достойний повелителю, з якого джерела ти черпаєш ці відомості… Нехай би воно було таке чисте, як серця членів найвищої ради! Припустимо, однак, що ти маєш рацію і що якийсь халдейський жрець зумів справді схилити раду до підписання тяжкої угоди з Ассірією. Якщо навіть

i так, то звідки ти знаєш, що цей жрець не був посланцем богів, які його устами застерегли нас від небезпеки, що нависла над Єгиптом?..

— Відколи це халдейці мають у вас таке довір’я? — спитав царевич.

— Халдейські жерці — старші брати єгипетських, — відповів Ментезуфіс.

— То, може, і ассірійський цар — владика над фараоном? — перебив царевич.

— Не блюзнірствуй, царевичу, — суворо відповів Мефрес. — Ти легковажно копаєшся в найсвятіших таємницях, а це бувало небезпечним навіть для вищих від тебе!

— Добре, я не буду копатися. Але по чому все-таки можна пізнати, що один халдеєць — посланець богів, а другий — шпигун царя Ассара?

— По чуду, — відповів Мефрес. — Якби за твоїм повелінням, царевичу, цей покій заповнили духи, якби незримі сили підняли тебе в повітря, ми б сказали, що ти — знаряддя безсмертних, і слухали б твоїх порад.

Рамзес знизав плечима.

— І я бачив духів, їх робила молода дівчина. І я бачив у цирку фокусника, що лежав у повітрі…

— Але не добачив тонких шнурків, що їх тримали в руках чотири його помічники… — перебив Ментезуфіс.

Царевич знову розсміявся і, пригадавши, що Тутмос розповідав йому про моління Мефреса, глузливо сказав:

— За фараона Хеопса один верховний жрець хотів неодмінно літати в повітрі. Для цього він молився богам, а своїм підлеглим наказував дивитися, чи не підіймають його невидимі сили. І що ви скажете, святі мужі: відтоді не минало

й дня, щоб пророки не запевняли великого жерця, що він піднімається в повітря, правда, не високо, лише на палець від підлоги… Але… що з тобою, достойний отче? — раптом він спитав Мефреса.

Справді, верховний жрець, слухаючи свою власну історію, захитався на стільці і був би, мабуть, упав, якби його не підтримав Ментезуфіс.

Рамзес ніби аж розгубився. Він подав старому води, натер йому лоб і скроні оцтом, почав його обвівати опахалом…

Незабаром святий Мефрес опритомнів. Він підвівся з стільця й мовив до Ментезуфіса:

— Ми вже, мабуть, можемо йти?

— І я так думаю.

— А мені що робити? — спитав царевич, відчувши, що сталося щось недобре.

— Виконувати обов’язки головного воєначальника, — холодно відповів Ментезуфіс.

Обидва жерці урочисто поклонились царевичеві й вийшли. Намісник був уже зовсім тверезий, але на серце йому ліг важкий тягар. Він зрозумів, що зробив дві великі помилки: відкрив жерцям, що знає їхню велику таємницю, і безжально насміявся з Мефреса.

Він оддав би цілий рік життя, якби можна було стерти з їхньої пам’яті ці п’яні балачки. Та було вже пізно.

«От маєш, — думав він, — і себе зрадив, і нажив смертельних ворогів! Та що вдієш? Боротьба починається в найнесприятливішу для мене годину… Але не будемо спинятися! Не один фараон боровся з жерцями й переміг, хоч не мав достатньо сильних спільників».

Проте він настільки відчув небезпеку свого становища, що в ту ж хвилину поклявся священною головою свого батька ніколи вже не пити так багато вина.

Царевич звелів покликати Тутмоса. Його повірник з’явився негайно, зовсім тверезий.

— У нас війна, і я головний воєначальник, — сказав царевич.

Тутмос схилився до землі.

— І ніколи вже не буду так напиватись, — додав Рамзес. — А знаєш чому?

— Полководець повинен остерігатись вина й одурманюючих пахощів, — відповів Тутмос.

— Я забув про це… і проговорився перед жерцями…

— Про що? — скрикнув злякано Тутмос.

— Що ненавиджу їх і сміюся з їхніх чудес…

— Це нічого… Вони, мабуть, ніколи й не сподіваються на людську любов.

— І сказав, що знав їхню головну таємницю, — додав царевич.

— Ай! — скрикнув Тутмос. — Саме цього не слід було робити.

— Ну, годі про це, — перебив Рамзес. — Негайно розішли скороходів у всі полки, щоб завтра вранці полководці з’їхались до мене на військову раду. Накажи запалити сигнал тривоги, і нехай усі війська Нижнього Єгипту зранку вирушають до західного кордону. Піди до номарха й накажи йому, щоб він негайно сповістив інших номархів, — нехай збирають харчі, одяг і зброю.

— Матимемо клопіт з Нілом! — сказав Тутмос.

— Нехай затримають всі човни й кораблі на рукавах Нілу, щоб переправити війська. Треба також наказати номархам, щоб збирали резервні полки.

Тим часом Мефрес і Ментезуфіс поверталися в свої оселі при храмі Пта. Коли вони лишилися самі в келії, верховний жрець підняв руки вгору і вигукнув:

— Трійце безсмертних богів: Осірісе, Ісідо й Горе! Врятуйте Єгипет від погибелі! Відколи світ, жоден фараон не вимовляв стільки блюзнірств, скільки ми почули сьогодні від цього хлопчиська. Що я кажу — фараон! Жоден ворог Єгипту, жоден хетт, фінікієць, лівієць не насмілився б так зневажити недоторканність жерців…

— Вино робить людину відвертою, — відповів Ментезуфіс.

— Але в цім молодім серці звили кубло змії. Він зневажає стан жерців, насміхається з чудес, не вірить у богів…

— Та найбільше мене дивує, — сказав замислено Ментезуфіс — звідки він знає про наші переговори з Бероесом? Бо що він знає про них — я ладен присягнутися.

— Сталась жахлива зрада, — відповів Мефрес, хапаючись за голову.

— Дуже дивна річ! Адже нас було четверо…

— Зовсім не четверо. Про Бероеса знала старша жриця храму Ісіди, двоє жерців, які показали йому дорогу до храму Сета, і жрець, який зустрів його біля брами…

— Стривай! — вигукнув Мефрес — Адже цей жрець весь час був у підземеллі. А що, коли він підслухав?

— У кожному разі, він продав таємницю не хлопчиськові, а комусь поважнішому. А це небезпечніше!..

До келії постукав верховний жрець храму Пта святий Сем.

— Мир вам! — сказав він, заходячи.

— Хай буде благословенне серце твоє.

— Я прийшов, бо ви так голосно розмовляли, наче сталося якесь нещастя. Чи не лякає вас війна з нікчемними лівійцями? — запитав Сем.

— Що ти думаєш, святий отче, про царевича, наступника трону? — перебив його Ментезуфіс.

— Я думаю, — відповів Сем, — що він, мабуть, дуже задоволений з цієї війни та свого звання полководця. Це природжений воїн! Коли я дивлюся на нього, то згадую лева Рамзеса. Цей хлопець готовий сам-один кинутись на всі лівійські зграї і справді може їх розігнати.

— Цей хлопчисько, — озвався Мефрес, — може знищити всі наші храми й стерти Єгипет з лиця землі.

Святий Сем миттю витяг золотий амулет, який носив на грудях, і зашепотів:

— Тікайте, погані слова, в пустелю! Розвійтеся і не чиніть зла праведним!.. Що це ти вигадуєш, достойний отче? — спитав він докірливо.

— Достойний Мефрес каже правду, — відповів Ментезуфіс. — У тебе заболіли б голова й живіт, якби людські уста могли повторити блюзнірства, які сьогодні ми почули від цього молодика.

— Не жартуй, пророче! — обурився святий Сем. — Я швидше повірю, що вода горить, а вітер гасить вогонь, ніж у те, що Рамзес допустився блюзнірства!..

— Він казав це нібито п’яний, — злісно перебив Мефрес.

— Нехай так. Я не заперечую, що Рамзес — легковажний гульвіса, але не блюзнір!..

— Так само думали й ми, — мовив Ментезуфіс. — І такі були впевнені, що знаємо його вдачу, що, відколи він повернувся з храму Гатор, зовсім перестали за ним стежити…

— Шкода тобі було золота, щоб платити за це, — докірливо сказав Мефрес. — Тепер ти бачиш, до яких наслідків веде такий начебто незначний недогляд…

— Але що сталося? — нетерпляче спитав Сем.

— Скажу тобі коротко: наступник трону насміхається з богів.

— Ох!..

— Осуджує накази фараона…

— Чи може таке бути?

— Найвищу раду називає зрадниками…

— Невже…

— І від когось довідався про приїзд Бероеса й навіть про його зустріч з Мефресом, Гергором і Пентуером у храмі Сета.

Верховний жрець Сем, вражений, схопився руками за голову і почав бігати по келії.

— Не може того бути! — говорив він. — Не може бути! Царевича, мабуть, хтось зурочив!.. Може, навіть та фінікійська жриця, яку він викрав з храму?..

Ментезуфісу ця думка здалася такою доречною, що він глянув на Мефреса. Але роздратований верховний жрець не дав себе збити з позиції.

— Побачимо, — відповів він. — Але спочатку треба провести слідство, щоб ми знали день за днем, що робив царевич, повернувшись із храму Гатор. Надто багато він мав свободи, надто вже водився з невірними та ворогами Єгипту. А ти, достойний Семе, допоможеш нам…

Після цієї розмови верховний жрець Сем уже на другий день наказав скликати людей на урочисту відправу в храмі Пта.

На розі кожної вулиці, на всіх майданах і навіть на полях стояли жрецькі оповісники і трубами та флейтами скликали весь люд. А коли навколо збиралася достатня кількість слухачів, вони оголошували, що в храмі Пта протягом трьох днів триватимуть урочисті відправи й процесії, щоб вимолити в доброго бога благословення для єгипетської зброї й погибель лівійцям, а на їхнього ватажка Мусавасу накликати проказу, сліпоту й божевілля.

Все йшло так, як хотіли жерці. З ранку до пізньої ночі простий люд юрмився біля мурів храму. Знать і багаті міщани збиралися біля входу, а жерці, місцеві і з сусідніх номів, приносили жертви богові Пта й правили урочисту службу в святилищі.

Тричі на день з храму виходила урочиста процесія, під час якої виносили в золотому човні, запнутому завісами, священну статую. Побачивши її, народ падав ниць і голосно каявся в своїх гріхах, а розсіяні в юрбі пророки відповідними запитаннями полегшували це каяття. Те саме діялось і всередині храму. Але оскільки люди знатні й багаті не любили каятися вголос, святі отці відводили покутників убік і пошепки розпитували їх та звільняли від гріхів.

Опівдні служба була найурочистіша. В цю пору приходили воїни, які мали вирушати на захід, щоб одержати благословення верховного жерця й обновити чудодійну силу своїх амулетів, які мали властивість послаблювати удари ворогів.

Час від часу в храмі гуркав грім, а вночі над пілонами спалахували блискавки. Це означало, що бог вислухав чиюсь молитву або розмовляє з жерцями.

Коли скінчилась відправа і троє достойних отців — Сем, Мефрес і Ментезуфіс — зійшлись на таємну раду, ситуація була вже цілком ясна.

Відправа принесла храмові близько сорока талантів прибутку, але понад шістдесят талантів було видано на подарунки чи на сплату боргів різних осіб із придворної та військової знаті.

Також було зібрано такі відомості:

Серед воїнів ходили чутки, що, коли царевич Рамзес вступить на трон, він почне війну з Ассірією, яка всім, хто братиме в ній участь, принесе великі прибутки. Найнижчий воїн, казали, не повернеться з цього походу без тисячі драхм або й більше.

Люди шепталися між собою, що, коли фараон переможе Піневію, він обдарує всіх селян невільниками і на кілька років звільнить Єгипет від податків.

Знать сподівалася, що новий фараон насамперед одбере в жерців і віддасть їм усі маєтки, які колись привласнили собі храми на покриття задавнених боргів. Крім того, казали, що майбутній фараон правитиме країною самовладно, без найвищої ради жерців.

Нарешті у всіх верствах населення була впевненість, що царевич Рамзес, щоб забезпечити собі допомогу фінікійців, прихилився до богині Іштар і потай віддавав їй почесті. У кожному разі, було відомо, що наступник трону відвідав якось храм Іштар уночі і бачив там якісь чуда. Між азіатськими багатіями ширились чутки, що Рамзес приніс храмові великі дари й натомість узяв звідти жрицю, яка мала утвердити його в вірі.

Всі ці відомості зібрав найдостойніший Сем із своїми жерцями. Святі отці Мефрес і Ментезуфіс розповіли йому іншу новину, яка дійшла до них з Мемфіса, а саме, що халдейського жерця й чудотворця Бероеса в підземеллі храму Сета приймав жрець Осохор, який через два місяці після цього, видаючи заміж свою доньку, обдарував її коштовностями і купив молодим великий маєток. А оскільки Осохор не мав великих прибутків, виникла підозра, що цей жрець, підслухавши розмову Бероеса з єгипетськими сановниками, продав потім таємницю угоди фінікійцям за великі гроші.

Вислухавши це, верховний жрець Сем сказав:

— Якщо святий Бероес і справді чудотворець, то насамперед його спитайте, чи саме Осохор зрадив таємницю…

— Чудотворця Бероеса вже питали про це, — відповів Мефрес, — але святий муж сказав, що в цій справі він вважає за краще мовчати. Він додав також, що коли б хтось навіть і підслухав їхню розмову і переказав усе фінікійцям, то Єгипет і Халдея однаково не зазнають від цього ніякої шкоди. Коли навіть і знайдеться винуватець, до нього треба виявити милосердя.

— Святий!.. Воістину, святий муж!.. — тихо мовив Сем.

— А що ти, достойний отче, — звернувся Мефрес до Сема, — думаєш про царевича, наступника трону, та про хвилювання, викликане його вчинками?

— Я скажу те саме, що й Бероес, — наступник трону не завдав шкоди Єгиптові, отже, до нього треба, поставитись поблажливо.

— Цей юнак насміхається з богів і з чудес, відвідує чужі храми, бунтує народ… Хіба цього мало? — гірко запитав Мефрес, який не міг простити Рамзесові грубих жартів з його побожних вправ.

Але верховний жрець Сем любив Рамзеса і тому відповів з доброю усмішкою:

— Який селянин в Єгипті не хотів би мати невільника, щоб змінити свою тяжку працю на солодке неробство? І чи є на світі чоловік, який не мріяв би про те, щоб не платити податків? Адже за те, що він віддає скарбниці, його жінка, він сам і його діти могли б справити собі гарний одяг і мати багато інших радостей.

— Неробство й надмірні витрати псують людину, — озвався Ментезуфіс.

— Який воїн, — вів далі Сем, — не хотів би війни, щоб здобути собі тисячу драхм, а може, й більше? І далі, запитую вас, святі отці, який фараон, який номарх, який придворний охоче платить задавнені борги й не поглядає краєм ока на багатства храмів?..

— Це гріховна зажерливість! — пробурмотів Мефрес.

— І, нарешті, — мовив Сем, — який наступник трону не мріяв про обмеження влади жерців? Який фараон на початку свого царювання не прагнув звільнитися від впливу найвищої ради?..

— Слова твої сповнені мудрості, — сказав Мефрес, — але до чого вони можуть нас привести?

— До того, щоб ви не скаржились на наступника трону найвищій раді. Бо немає такого суду, який би обвинуватив царевича в тому, що селяни раді б не платити податків або що воїни прагнуть війни. Навпаки, вам могли б докоряти. Бо якби ви день у день стежили за царевичем і гамували його дрібні вибрики, то не було б цієї піраміди скарг, і до того ж таких необгрунтованих. В таких справах не те погано, що люди мають нахил до гріха, бо вони мали його завжди. Але небезпечно те, що ми за цим не стежили. Наша свята річка, мати Єгипту, дуже швидко замулила б канали, якби інженери перестали доглядати їх.

— А що ти скажеш, достойний отче, про образи, яких царевич допустився в розмові з нами? — запитав Мефрес. — Невже ми простимо йому блюзнірське насміхання з наших чуд? Адже цей юнак тяжко зневажив мою побожність…

— Сам себе принижує той, хто розмовляє з п’яним, — відповів Сем. — Зрештою ви, достойні отці, не мали, права розмовляти про найважливіші державні справи з нетверезим царевичем. Ви навіть зробили помилку, найменувавши п’яного чоловіка вождем армії. Вождь завжди мусить бути тверезий.

— Я скоряюсь вашій мудрості, — сказав Мефрес, — але стою на тому, щоб подати скаргу на царевича до найвищої ради.

— А я виступаю проти скарги, — енергійно відповів Сем. — Рада мусить дізнатись про всі вчинки намісника, але не із скарги, а із звичайного звіту.

— І я проти скарги, — озвався Ментезуфіс.

Верховний жрець Мефрес, бачачи, що проти нього два голоси, змушений був поступитись. Але образу він запам’ятав і злобу затаїв у серці. Це був мудрий і побожний, але мстивий старий. Він охочіше простив би, якби йому одрубали руку, ніж те, що образили його жрецький сан.

 

Розділ сорок перший

 

За порадою астрологів, головний штаб мав вирушити з ПіБаста сьомого дня місяця гатор. Цей день був «добрий, добрий, добрий». У цей день боги на небі, а люди на землі раділи з перемоги Ра над ворогами. Хто приходив на світ у цей день, мав померти в глибокій старості і в великій шані. Цей день був сприятливий для вагітних жінок і торговців тканинами, а недобрий для жаб і мишей.

З того дня, як його найменували головним воєначальником, Рамзес із запалом взявся до діяльності. Він сам зустрічав кожен новоприбулий полк, оглядав його озброєння, одяг, обози. Сам вітав новобранців і закликав їх ретельно вчитися військового мистецтва на погибель ворогам і на славу фараонові. Сам проводив кожну військову раду, був присутній на допиті кожного шпигуна і, в міру надходження повідомлень, власною рукою відзначав на карті рух єгипетського війська й розташування сил ворога.

Він так швидко переїздив з місця на місце, що, хоч його чекали скрізь, він з’являвся так несподівано, мов яструб. Зранку він був на південь від Пі-Баста і перевіряв там воєнні припаси, а через годину опинився на північ від міста й виявив, що в одному з полків не вистачає ста п’ятдесяти воїнів. Надвечір він догнав передову охорону, був присутній при переправі через рукав Нілу і оглянув двісті бойових колісниць.

Святий Ментезуфіс, що, як уповноважений Гергора, добре знався на військовій справі, не міг надивуватися цьому.

— Ви знаєте, достойні отці, — сказав він Сему й Мефресу, — що я не люблю наступника трону, відколи розкрив його злобу й двоєдушність. Але нехай Осіріc буде мені свідком, що цей юнак — природжений полководець. Скажу вам нечувану річ: ми зосередимо війська на кордоні на три або й чотири дні раніше, ніж можна було сподіватись. Лівійці вже програли війну, хоч вони ще не чули свисту наших стріл…

— Тим небезпечніший для нас такий фараон… — перебив Мефрес з упертістю старої людини.

Надвечір шостого дня місяця гатор царевич Рамзес викупався і повідомив штаб, що вони вирушають завтра за дві години до сходу сонця.

— А зараз я хочу виспатись, — закінчив він.

Та легше було хотіти, аніж заснути. По всьому місту вешталися воїни, а біля палацу наступника трону розташувався цілий полк; воїни їли, пили й співали, не думаючи про відпочинок.

Царевич пішов до найдальшого покою, але й тут не дали йому лягти. Щохвилини влітав ад’ютант, рапортуючи про якусь дрібничку або вимагаючи наказу в справах, які міг розв’язати на місці начальник полку. Приводили вивідувачів, які не приносили ніяких нових відомостей, з’являлися знатні люди з невеличким почтом, пропонуючи свої послуги як добровольці. Добивалися до нього й фінікійські купці, що хотіли взяти на себе постачання війська, та підрядчики, що скаржились на побори воєначальників.

Не бракувало навіть ворожбитів і астрологів, які в останню хвилину перед походом хотіли скласти царевичеві гороскоп, а також чорнокнижників, що пропонували купити в них надійні амулети проти ворожої зброї.

Всі ці люди просто вривалися в покої царевича: кожен з них гадав, що в його руках доля війни і що в таких обставинах відкидається будь-який етикет.

Наступник трону терпляче задовольняв усіх. Але коли за астрологом вбігла до покою одна з царевичевих жінок, нарікаючи, що Рамзес, певно, її не любить, якщо з нею не попрощався, і коли через чверть години після цього під вікном почувся плач другої коханки, наступник трону вже не міг витримати.

Він покликав Тутмоса й сказав:

— Сиди в цій кімнаті і, якщо маєш охоту, потішай жінок мого дому! А я заховаюся десь у садку, бо інакше не засну й завтра буду як мокра курка.

— Де ж тебе шукати, якщо буде треба? — спитав Тутмос.

— О-хо-хо! — розсміявся царевич. — Ніде не шукайте. Я сам знайдуся, коли заграють побудку.

Сказавши це, царевич накинув на себе довгий плащ з капюшоном і непомітно вибрався в сад.

Але і в саду сновигали воїни, кухарі та інші слуги наступника трону. В усьому палаці стояв гармидер, як звичайно буває перед походом на війну. Побачивши це, Рамзес звернув у найгустіший куточок парку, знайшов якусь зарослу виноградом альтанку і, вдоволений, кинувся на лаву.

— Тут уже не знайдуть мене ні жерці, ні жінки, — буркнув він і за хвилину заснув як убитий.

Уже кілька днів фінікіянка Кама, відчувала, що вона хвора. До роздратування долучилась загальна недуга з якимсь дивним болем у суглобах. При цьому в неї свербіло обличчя, особливо лоб над бровами.

Ця незначна недуга здалась їй такою загрозливою, що вона перестала навіть боятися, що її вб’ють, і цілими днями сиділа перед дзеркалом, дозволивши слугам робити, що їм заманеться, аби тільки не турбували її. Вона вже не думала ні про Рамзеса, ні про ненависну Сару; вся її увага була прикута до невеличких плям на чолі, яких незвичне око не могло навіть помітити.

— Пляма… Так, є плями… — казала вона собі, сповнена жаху… — Дві… три… О Ашторет, адже ти не схочеш так покарані свою жрицю! Краще смерть… Але які дурниці!.. Коли я тру лоб пальцями — плями стають червоніші. Мабуть, мене щось покусало або я намастилась нечистою олією… Вмиюсь, і до ранку плями зникнуть.

Настав ранок, а плями не зникали.

Тоді Кама покликала служницю.

— Слухай, — сказала вона, — подивись на мене…

Мовивши це, Кама сіла в найменш освітленому кутку покою.

— Слухай і дивись… — повторила вона здавленим голосом. — Чи… Чи ти бачиш на моєму обличчі якісь плями?.. Тільки… не підходь до мене!..

— Я не бачу нічого, — відповіла служниця.

— Ні під лівим оком… ні над бровами?.. — вже роздратовано питала фінікіянка.

— Нехай пані ласкаво зволить сісти божественним лицем до світла, — сказала служниця.

Звичайно, ці слова розгнівали Каму до нестями.

— Геть, негіднице!.. — закричала вона. — Не показуйся мені на очі…

А коли служниця вибігла, її пані гарячково кинулась до свого туалету й, одкривши кілька баночок, пензликом підфарбувала собі обличчя в рожевий колір.

Надвечір, відчуваючи біль у суглобах і тяжку від болю тривогу, фінікіянка звеліла покликати лікаря. Коли служниці сповістили, що лікар прийшов, Кама глянула в дзеркало — і її охопив новий напад шаленства. Вона жбурнула дзеркало на підлогу і з плачем закричала, що не хоче лікаря.

Протягом шостого дня гатор вона цілий день нічого не їла й не хотіла нікого бачити.

Коли після заходу сонця до неї зайшла рабиня з світильником, Кама лежала на ложі, закутавши голову шаллю. Вона наказала рабині якнайшвидше вийти, потім сіла в крісло далеко від світла і кілька годин просиділа у напівсонному забутті.

«Немає в мене ніяких плям, — думала вона, — а якщо й є, то це не ті… Це не проказа…»

— О боги!.. — крикнула вона, кидаючись на землю. — Не може бути, щоб я… Боги, рятуйте!.. Повернусь до храму… відпокутую всім життям…

Вона знову заспокоїлась і знову думала.

«Нема в мене ніяких плям… Уже кілька днів я тру собі обличчя, й воно від того червоніє… Та й звідки б це могло взятися?.. Чи хто. чув колись, щоб жриця й жінка наступника трону могла захворіти на проказу?.. О боги!.. Цього ніколи не було, відколи світ та сонце!.. Тільки рибалки, візники й нещасні євреї… О, ця підла єврейка!.. Пошліть на неї проказу, сили небесні!..»

Цієї хвилини у вікні майнула якась тінь. Почувся шелест, і знадвору на середину кімнати вскочив… царевич Рамзес…

Кама оторопіла. Вона схопилася за голову, а в її очах відбився безмежний жах.

— Лікон? — прошептала вона — Ліконе, ти тут?.. Загинеш!.. Тебе шукають…

— Знаю, — відповів грек з глузливою посмішкою. — На мене полюють усі фінікійці й поліція його святості… І все-таки, — додав він, — я ось у тебе і був у твого повелителя…

— Ти був у царевича?..

— Так, у його власному покої… І лишив би йому стилет у грудях, якби злі духи не забрали його звідти… Видно, твій коханець пішов до іншої жінки, а не до тебе…

— Чого тобі треба тут?.. Тікай!.. — шепотіла Кама.

— Але з тобою, — відповів він. — На вулиці чекає колісниця. Ми доїдемо до Нілу, а там стоїть моя барка…

— Ти збожеволів! Адже в місті й на дорогах повно війська…

— Саме завдяки цьому я зміг пробратись до палацу. І ми легко виберемось звідси, — сказав Лікон. — Збери усі свої коштовності… Я зараз повернуся по тебе…

— Куди ти йдеш?..

— Пошукаю твого повелителя, — відповів він. — Я не піду звідси, не залишивши йому пам’ятки…

— Ти божевільний…

— Мовчи!.. — перебив він, блідий од гніву. — Ти ще хочеш його захищати?..

Фінікіянка захиталась, стиснула кулаки, а в очах її блиснув зловісний вогонь.

— А якщо ти не знайдеш його?.. — запитала.

— То вб’ю кількох його сонних воїнів… Підпалю палац… Та хіба я знаю, що зроблю… Але без пам’ятки звідси не піду…

Великі очі фінікіянки мали такий жахливий вираз, що Лікон здивувався.

— Що з тобою?.. — спитав він.

— Нічого… Слухай. Ти ніколи не був такий схожий на царевича, як сьогодні!.. Отже, коли хочеш зробити щось добре…

Вона нахилилась до його вуха й зашепотіла. Грек слухав здивований.

— Жінко! — мовив він, — Пекельні духи промовляють твоїми устами… Так, нехай на нього впаде підозра!..

— Це краще, ніж стилет, — відповіла Кама зі Сміхом. — То

як?..

— Ніколи не придумав би такого!.. А може, краще обох?

— Ні!.. Вона хай живе… Це буде моя помста…

— Яка жорстока в тебе душа!.. — шепнув Лікон. — Але це мені подобається… Ми по-царському поквитаємося з ними…

Він вистрибнув за вікно й зник. Кама вихилилась за ним і, розгарячкована, забувши про себе, прислухалася.

Може, через чверть години після того, як пішов Лікон, з боку фігового гаю почувся моторошний жіночий крик. Він повторився кілька разів і стих.

Фінікіянку, замість сподіваної радості, охопив жах. Вона впала на коліна, вдивляючись у темний сад божевільними очима.

Внизу зашелестіли швидкі кроки, зарипіла підпора на ґанку, і в вікні знову з’явився Лікон у темному плащі. Він важко дихав, руки в нього тремтіли.

— Де коштовності?.. — тихо запитав він.

— Дай мені спокій, — відповіла Кама. Грек схопив її за шию.

— Негіднице!.. — крикнув він. — Невже ти не розумієш, що, перше ніж зійде сонце, тебе схоплять, а через два дні задушать.

— Я хвора…

— Де коштовності?

— Там, під ліжком…

Лікон скочив до кімнати, при світлі світильника витяг з-під ліжка важку скриньку, накинув на Каму плащ і потягнув її за руку.

— Ходімо. Де двері, якими входить до тебе цей… цей твій повелитель?

— Залиш мене…

Грек нахилився до неї й зашепотів:

— Ти думаєш, я тебе лишу тут?.. Потрібна ти мені зараз, як та сука, що втратила нюх… Але мусиш іти зі мною… Хай знає твій повелитель, що є хтось кращий за нього… Він викрав жрицю в богині, а я забираю коханку в нього…

— Кажу тобі, що я хвора…

Грек витяг тонкий стилет і приставив їй до шиї. Вона затремтіла й шепнула:

— Вже йду…

Потайними дверима вони вийшли в сад. Від палацу наступника трону до них долинав гомін воїнів, які розпалювали багаття. Подекуди між деревами видно було світло; інколи повз них пробігали слуги царевича. Біля брами їх спинила варта.

— Хто ви?

— Фіви! — відповів Лікон.

Вони вийшли без перешкод на вулицю і зникли в завулках кварталу, де жили в Пі-Басті чужоземці.

За дві години перед світанком у місті заграли, сурми й забили барабани. Тутмос ще міцно спав, коли царевич Рамзес стягнув з нього плащ і гукнув з веселим сміхом:

— Вставай, недремний полководче!.. Вже полки вирушили.

Тутмос сів на ліжку й протер заспані очі.

— А, це ти, володарю? — спитав він позіхаючи. — Ну що, ти виспався?

— Як ніколи! — відповів царевич.

— А я б ще поспав.

Вони викупались, одягли каптани й панцирі й сіли на коней, що рвалися з рук у конюхів.

Незабаром наступник трону з невеликим почтом покинув місто, випереджаючи колони війська, які поволі посувалися дорогою. Ніл дуже розлився, і царевич хотів бути при переправі через канали й броди.

Коли зійшло сонце, останній обозний віз був уже далеко за містом, і достойний номарх Пі-Баста сказав своїм слугам:

— Тепер я йду спати, і горе тому, хто збудить мене до вечірньої учти. Навіть божественне сонце спочиває щодня, а я з першого гатор не лягав спати.

Перше ніж він скінчив вихваляти свою пильність, з’явився поліційний офіцер і попросився до нього на таємну розмову в дуже важливій справі.

— Щоб вас земля поглинула! — буркнув достойний номарх. Проте звелів покликати офіцера і спитав його сердито: — Не могли зачекати кілька годин?.. Що там у вас, Ніл не тече?..

— Сталось велике нещастя! — відповів офіцер. — Убито сина наступника трону.

— Що?.. Як?.. — скрикнув номарх.

— Сина єврейки Сари.

— Хто вбив?.. Коли?..

— Сьогодні вночі.

— Але хто міг це зробити?

Офіцер схилив голову й розвів руками.

— Я питаю тебе — хто вбив? — повторив номарх, швидше вражений, ніж обурений.

— Краще, правителю, сам проведи слідство. Уста мої не повторять того, що чули вуха.

Номарха взяв ще більший переляк. Він наказав привести Сариних слуг і водночас послав по верховного жерця Мефреса. Ментезуфіс, як представник військового міністра, вирушив разом з царевичем.

Незабаром з’явився здивований Мефрес. Номарх повторив йому звістку про вбивство дитини наступника трону й про те, що поліційний офіцер не зважується давати жодних пояснень.

— А свідки є? — спитав верховний жрець.

— Чекають твого повеління, святий отче. Привели Сариного воротаря.

— Ти знаєш, — спитав його номарх, — що дитину твоєї повелительки вбили?

Чоловік упав ниць і відповів:

— Я навіть бачив сам достойне мертве тіло дитини, розбите об стіну, і затримав нашу повелительку, коли вона вибігла з криком у сад.

— Коли ж це сталось?

— Сьогодні опівночі. Відразу після того, як у нашої повелительки був найдостойніший царевич-наступник, — відповів воротар…

— Як? Царевич був уночіувашої повелительки? — спитав Мефрес.

— Я ж сказав, великий пророче.

— Дивно! — шепнув Мефрес номархові.

Другим свідком була Сарина куховарка, третім — служниця. Обидві доводили, що опівночі наступник трону заходив до Сариного покою. Він пробув там з хвилину, потім швидко вибіг в сад, а за ним із страшним криком вискочила Сара.

— Але ж наступник трону цілу ніч не виходив із своєї кімнати в палаці… — сказав номарх.

Поліційний офіцер похитав головою і сповістив, що в передпокої чекають кілька слуг із палацу.

Їх покликали, святий Мефрес сам опитав усіх, і виявилось, що наступник трону не спав у палаці. Він покинув свою опочивальню до півночі і вийшов у сад; повернувся, як перші труби заграли побудку.

Коли вивели свідків і двоє сановників залишились самі, номарх, стогнучи, кинувся на підлогу й сказав Мефресові, що він тяжко хворий і воліє краще вмерти, ніж вести слідство. Верховний жрець був дуже блідий і схвильований, але відповів, що справу про вбивство треба з’ясувати, й іменем фараона наказав номархові, щоб той пішов з ним до Сариного будинку.

До саду наступника трону було недалеко, і обидва сановники незабаром опинились на місці злочину.

Увійшовши в кімнату на другому поверсі, вони побачили Сару, яка стояла на колінах біля колиски, наче годуючи немовля. На стіні й на підлозі червоніли криваві плями.

Номарх відчув таку слабкість, що мусив сісти. Але Мефрес був спокійний. Він підійшов до Сари і, торкнувши. її за плече, сказав:

— Ми прийшли від імені його святості…

Сара раптом зірвалась на ноги і, побачивши Мефреса, скрикнула страшним голосом:

— Прокляття вам!.. Ви хотіли мати єврейського царя! Ось ваш цар! О, чому я, нещасна, послухала ваших зрадницьких порад?..

Вона захиталась і знову припала до колиски, стогнучи:

— Мій синочку… Мій маленький Сеті… Такий був гарний, такий розумний… Щойно простягав до мене рученята… Єгово! — крикнула вона, — поверни мені його, адже ти всевладний! Боги єгипетські — Осіріс, Гор, Ісідо… Ісідо, ти ж сама була матір’ю… Не може бути, щоб на небі ніхто не почув моїх благань… Таке маленьке дитятко… гієна змилосердилася, б над ним…

Верховний жрець узяв її під руки й підвів з колін. Кімнату заповнили поліцейські і слуги.

— Саро, — сказав жрець, — іменем його святості володаря Єгипту взиваю до тебе і наказую тобі: відповідай, хто вбив твого сина?

Сара дивилась поперед себе, як. божевільна, і терла чоло. Номарх подав їй води з вином, а одна із служниць скропила її оцтом.

— Іменем його святості, — повторив Мефрес, — наказую тобі, Саро, Назвати ім’я вбивці…

Присутні поточились до дверей, номарх розпачливо затулив собі вуха.

— Хто вбив?.. — мовила Сара здавленим голосом, втупивши погляд в обличчя Мефреса. — Хто вбив, питаєш?.. Знаю я вас, жерці!.. Знаю вашу справедливість…

— І все-таки — хто? — наполягав Мефрес.

— Я!.. — нелюдським голосом крикнула Сара, — Я вбила своє дитя, бо ви зробили його євреєм.

— Це брехня! — просичав жрець.

— Я!.. Я!.. — повторювала Сара. — Гей, люди, ви бачите мене й чуєте! — звернулась вона до свідків. — Знайте, що я вбила… я… я… я… — кричала вона, б’ючи себе в груди.

Почувши це, номарх опам’ятався і співчутливо подивився на Сару. Жінки ридали, воротар витирав сльози. Тільки святий Мефрес стискав посинілі вуста. Нарешті він чітко промовив, дивлячись на поліційних урядовців:

— Слуги його святості, віддаю вам цю жінку, яку ви маєте допровадити в дім суду.

— Але син мій буде зі мною!.. — закричала Сара, кинувшись до колиски.

— З тобою… з тобою, бідна жінко, — відповів номарх і закрив руками обличчя.




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.