Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ тридцять восьмий



 

Довідавшись від Гірама, що фінікійці подарували йому жрицю, наступник трону зажадав, щоб вона якнайшвидше переїхала до його палацу, не тому, що не міг без неї жити, а тому, що це було для нього щось нове.

Та Кама зволікала з переїздом, благаючи царевича, щоб він її не квапив, поки не зменшиться приплив прочан і насамперед, поки не виїдуть з Пі-Баста найзнатніші з них. Якби вона стала при них коханкою царевича, могли б зменшитися прибутки храму, а жриці загрожувала б небезпека.

— Наші мудреці й сановники, — казала вона Рамзесові, — простять мені зраду. Але простий люд накликатиме помсту богів на мою голову, а ти знаєш, володарю, що в богів довгі руки…

— Коли б вони їм не вкоротилися, як вони сунутимуть їх під мій дах, — відрубав царевич.

Проте він не дуже наполягав, бо його турбували в цей час інші справи.

Ассірійські посли, Саргон та Істубар, уже виїхали до Мемфіса, щоб підписати угоду. Водночас фараон зажадав, щоб Рамзес склав йому звіт про свою подорож.

Царевич наказав писарям докладно описати все, що робилося з того моменту, коли він виїхав з Мемфіса, а саме: прийом ремісників, огляд фабрик і полів, розмови з номархами й урядовцями. Відвезти звіт фараонові він доручив Тутмосу.

— Перед лицем фараона, — сказав йому царевич, — ти будеш моїм серцем, і устами. Ось що ти маєш зробити.

Коли найдостойніший Гергор запитає, що я думаю про причини зубожіння Єгипту й фараонової скарбниці, скажи міністрові, щоб він звернувся до свого помічника Пентуера, й той пояснить йому мої погляди так само, як зробив це в храмі божественної Гатор. Якщо Гергор схоче дізнатись, якої я думки про угоду з Ассірією, скажи, що моїм обов’язком є виконання наказів нашого володаря.

Тутмос кивав головою на знак того, що розуміє.

— Але, — вів далі намісник, — коли станеш перед лицем мого батька (хай він живе вічно!) і пересвідчишся, що вас ніхто не підслуховує, впади йому до ніг від мого імені й скажи: «Володарю наш, це каже син і слуга твій, недостойний Рамзес, якому ти дав життя і владу. Причиною нещасть

Єгипту є убуток родючих земель, які засипала пустеля, і убуток людності, що гине від непосильної праці й нестатків. Але знай, о володарю наш, що не меншої шкоди, ніж мор і пустеля, завдають твоїй скарбниці жерці. Бо не лише храми їхні сповнені золота й коштовностей, якими можна було б сплатити всі наші борги, але ще святі отці й пророки мають найкращі маєтки, найпрацьовитіших селян і робітників, а землі — далеко більше, ніж бог-фараон. Це каже тобі син і слуга твій Рамзес, у якого під час усієї подорожі очі були широко розкриті, мов у риби, а вуха насторожені, як в обережного осла».

Царевич зробив паузу. Тутмос повторював у думці його слова.

— Коли ж його святість, — казав далі намісник, — запитає, якої я думки про ассірійців, впади ниць і скажи так: «Слуга твій Рамзес, якщо дозволиш, осмілюється думати, що ассірійці — рослі й міцні воїни і мають чудову зброю, але видно по них, що їх погано муштрують. Саргона супроводжували, певне, найкращі ассірійські воїни — лучники, сокирники й списоносці, — але серед них не було й шести, які вміли б крокувати в ногу в одній шерензі. Списи вони носять криво, мечі в них припасовані абияк, а сокири тримають, як теслі або різники. Одяг на них важкий, їхні сандалі товсті і парять ноги, а щити хоч і міцні, та від них небагато користі, бо самі воїни незграбні».

— Ти кажеш правду, — мовив Тутмос — Те ж саме помітив і я, і те саме чув від наших офіцерів, які доводять, що таке ассірійське військо, яке ми тут бачили, слабший чинитиме опір, ніж лівійські орди.

— І скажи володареві нашому, який нам дарує життя, — вів далі Рамзес, — що вся знать і єгипетське військо обурюються від самої думки, що ассірійці можуть загарбати Фінікію. Адже Фінікія — порт Єгипту, а фінікійці — найкращі мореплавці у нашому флоті. І скажи, що я чув від фінікійців (про це його святість мусить знати краще за мене), ніби Ассірія зараз дуже ослаблена, бо провадить війну на півночі й на сході і, крім того, проти неї вся західна Азія. Якби ми зараз напали на неї, то могли б захопити великі багатства і силу невільників, які допомагали б нашим селянам в роботі. І скажи на кінець, що мудрість мого батька перевершує мудрість усіх людей, і тому я чинитиму так, як він мені звелить, аби тільки він не віддав Фінікію в руки Ассара, бо тоді ми загинемо. Фінікія — це бронзові двері до нашої скарбниці, а чи є така людина, яка б відчинила злодієві свої двері?

Тутмос виїхав до Мемфіса в місяці паофі (липень — серпень). Ніл почав бурхливо прибувати, через що приплив азіатських прочан до храму Ашторет зменшився. Тутешні люди вийшли на поля, щоб якнайшвидше зібрати виноград, льон і рослину, що дає бавовну. Околиці міста затихли, а в садах храму Ашторет було геть порожньо.

В цю пору царевич Рамзес, вільний від розваг та державних обов’язків, зайнявся своєю любов’ю до Ками. Одного дня він влаштував таємну раду з Гірамом, який з його наказу пожертвував храмові богині Ашторет дванадцять талантів золотом, чудову, вирізьблену з малахіту, статую богині, п’ятдесят корів і сто п’ятдесят мір пшениці. Це був такий щедрий дарунок, що сам верховний жрець храму прийшов до намісника, щоб упасти перед ним ниць і подякувати за ласку, якої, як сказав він, довіку не забудуть люди, що шанують богиню Ашторет.

Залагодивши справу з храмом, царевич покликав до себе начальника поліції Пі-Баста і досить довго розмовляв з ним. А через кілька днів усе місто було вражене нечуваною новиною.

Каму, жрицю Ашторет, викрали, кудись завезли, і вона зникла, мов піщина в пустелі!..

Ця нечувана пригода сталася за таких обставин.

Верховний жрець храму вирядив Каму до міста Сабне-Хетам над Озером Мензалех з пожертвуваннями для тамтешньої каплиці богині Ашторет. Жриця поїхала туди човном уночі, чи то рятуючись від літньої спеки, чи уникаючи цікавих очей та почестей віруючих.

На світанку, коли чотири веслярі, втомлені, задрімали, з прибережних заростей раптом випливло кілька човнів, у яких було повно греків і хеттів; вони оточили човен, в якому була жриця, і викрали Каму. Напад був такий несподіваний, що фінікійські веслярі не вчинили ніякого опору. Жриці, мабуть, заткнули рота, бо вона навіть не встигла крикнути.

Вчинивши таке святотатство, хетти й греки зникли в заростях, щоб потім добратися до моря. Човен храму Ашторет вони перевернули, щоб забезпечити себе від погоні.

У Пі-Басті гуло, як у вулику, всі тільки й говорили про це. Навіть висловлювали здогад, хто вчинив напад. Одні казали, що то був ассірієць Саргон, який пропонував Камі стати його дружиною, якби вона захотіла покинути храм і поїхати з ним до Ніневії. Інші підозрівали грека Лікона, який співав у храмі Ашторет і давно вже палав коханням до Ками. Він був такий багатий, що міг дозволити собі найняти грецьких розбійників, і такий безбожник, що напевне не завагався б, щоб викрасти жрицю.

Звичайно, у храмі Ашторет одразу ж скликали раду найбагатших і найпобожніших віруючих. Рада насамперед ухвалила звільнити Каму від обов’язків жриці і зняти з неї прокляття, що загрожувало їй смертю, якщо вона, слугуючи богині, втратить невинність.

Це було святе і мудре рішення: якщо хтось силою викрав жрицю й позбавив її святості, всупереч її волі, то не годилося її карати.

Через кілька днів, під звуки рогів, у храмі Ашторет оголосили віруючим, що жриця Кама померла і що якби навіть хтось зустрів жінку, схожу на неї, — не має права ні метатись, ні навіть дорікати їй. Бо не вона, не жриця, покинула богиню, а її викрали злі духи, які за це будуть покарані.

Того самого дня достойний Гірам відвідав царевича Рамзеса і підніс йому в золотій скриньці пергамент, покритий печатками жерців і підписами найзнатніших фінікійців.

Це був вирок духовного суду Ашторет, який звільняв Каму від обітниці і знімав з неї прокляття богів, якщо вона зречеться жрецького сану.

З цим документом, коли зайшло сонце, Царевич пішов до одного самотнього будиночка в своєму саду. Він непомітно відчинив двері, піднявся на другий поверх і зайшов до невеличкого покою.

При світлі різьбленого світильника, в якому горіла запашна олія, він побачив Каму.

— Нарешті! — вигукнув він, подаючи їй золоту скриньку. — Ось тобі все, чого ти хотіла!

Фінікіянка була дуже збуджена, очі її палали. Вона схопила скриньку і, оглянувши її, кинула на підлогу.

— Ти думаєш, вона золота?.. — сказала Кама. — Я віддам своє намисто, що ця скринька мідна й лише покрита зовні тонкою позолотою!..

— Це ти так вітаєш мене? — спитав царевич здивовано. — Бо знаю своїх братів, — відповіла вона. — Вони підробляють не тільки золото, а й рубіни, й сапфіри.

— Камо… — перебив її наступник трону, — але ж у цій скриньці — твоя свобода…

— Яка там свобода!.. — вигукнула Кама. — Я нудьгую й боюся… Сиджу тут уже чотири дні, як у в’язниці…

— Тобі чогось не вистачає?

— Мені не вистачає світла… повітря… сміху… співів… людей… О мстива богине, як тяжко ти мене караєш!..

Царевич слухав здивований. У цій розлюченій жінці він не міг впізнати тієї Ками, яку бачив у храмі, тієї Ками, до якої линув пристрасний спів грека.

— Завтра, — мовив царевич, — ти зможеш вийти до саду. А коли ми поїдемо до Мемфіса і до Фів, будеш розважатися, як ніколи… Глянь на мене. Хіба я не кохаю тебе і хіба для жінки мало честі, якщо вона належить мені?..

— Так, — відповіла вона примхливо, — але ж у тебе було їх до мене чотири…

— Тебе я кохаю найдужче….

— Якби ти мене кохав найдужче, ти б зробив мене першою, поселив би мене в палаці, який займає та… єврейка Сара, і дав би варту мені, а не їй… Там, перед статуєю Ашторет, я була найперша… Ті, що складали почесті богині, стаючи перед нею на коліна, дивились на мене… А тут що?.. Вояки барабанять і грають на флейтах, урядовці складають руки на грудях і схиляють голови перед домом єврейки…

— Перед моїм первородним сином, — перебив її нетерпляче царевич, — а він не єврей…

— Ні, єврей!.. — крикнула Кама. Рамзес схопився з місця.

— Ти збожеволіла! — мовив він, раптом заспокоївшись. — Хіба ти не знаєш, що мій син не може бути євреєм…

— А я тобі кажу, що він єврей!.. — кричала Кама, стукаючи кулаком по столику. — Він єврей, як його дід, як його дядьки,

і звуть його Ісаак…

— Що ти сказала, фінікіянко? Ти хочеш, щоб я тебе вигнав!..

— Добре, вижени мене, якщо брехня вийшла з моїх уст… Але якщо я сказала правду, вижени ту… єврейку разом з її приплодом, а палац віддай мені. Я хочу, я заслуговую на те, щоб бути першою в твоєму домі. Бо та обманює тебе… глузує з тебе… А я для тебе зреклася моєї богині… і вона може помститися мені…

— Доведи мені це, і палац буде твій. Ні, це брехня! — мовив царевич. — Сара не вчинила б такого злочину… Мій первородний син…

— Ісаак… Ісаак!.. — кричала Кама — Іди до неї і переконайся…

Рамзес, майже не тямлячись, вибіг від Ками і подався до палацу, де жила Сара. Хоч ніч була зоряна й ясна, він заблудив і довго тинявся по саду. Холодне повітря протверезило його, він знайшов дорогу і до палацу Сари зайшов майже спокійний.

Хоч було вже пізно, там не спали. Сара сама прала синові пелюшки, а її слуги розважалися: їли, пили й грали. Коли Рамзес, блідий від хвилювання, став на порозі, Сара скрикнула, але відразу заспокоїлась.

— Вітаю тебе, повелителю, — мовила вона, витираючи мокрі руки й схиляючись йому до ніг.

— Саро, як звуть твого сина? — спитав він. Вона, вжахнувшись, схопилась за голову.

— Як звуть твого сина?.. — повторив Рамзес.

— Ти ж знаєш, повелителю, що Сеті, — відповіла вона ледь чутним голосом.

— Глянь мені в очі…

— О Єгово!.. — прошептала Сара.

— Сама бачиш, що кажеш неправду. А зараз я тобі скажу: мого сина, сина наступника єгипетського трону, звуть Ісаак. І він — єврей… підлий єврей…

— Боже!.. Боже!.. Змилуйся!.. — заблагала вона, кинувшись до ніг царевича..

Рамзес не став кричати на неї, тільки обличчя його посіріло.

— Мене застерігали… — мовив він, — щоб я не брав у свій дім єврейки… Все переверталося у мене всередині, коли я бачив маєток, наповнений євреями… Але я стримував відразу, бо вірив тобі. А ти разом з своїми євреями украла в мене сина…

— Це жерці звеліли, щоб він був євреєм, — прошептала Сара, ридаючи біля ніг царевича.

— Жерці?.. Які?..

— Найдостойніший Гергор… і найдостойніший Мефрес… Вони сказали, що так треба, бо твій син мусить стати першим єврейським царем…

— Жерці?.. Мефрес?.. — повторив царевич. — Єврейським царем?.. Але ж я казав тобі, що твій син може стати начальником моїх лучників, моїм писарем… Я тобі це казав!.. А ти, нещасна, думала, що титул єврейського царя може рівнятися із званням мого лучника й писаря?.. Мефрес… Гергор!.. Хвала богам, що я нарешті викрив цих сановників і знаю, яку долю вони готують моєму сину…

Якийсь час царевич думав, кусаючи губи. Раптом він голосно гукнув:

— Гей!.. Слуги!.. Воїни!..

В одну мить кімната наповнилася людьми. З плачем увійшли Сарині прислужниці, писар і управитель її дому, потім раби, і, нарешті, з’явилось кілька воїнів з офіцером.

— Смерть!.. — скрикнула Сара розпачливим голосом… Вона кинулась до колиски, вихопила сина і, забившись у куток кімнати, заблагала:

— Мене вбийте… але його не дам!.. Рамзес усміхнувся.

— Сотнику! — звернувся він до офіцера. — Візьми цю жінку разом з її дитиною і одведи в дім, де живуть мої невільники. Ця єврейка вже не буде панею, а слугою тієї, що її заступить. А ти, управителю, — додав він, звертаючись до урядовця, — пам’ятай, щоб єврейка не забула завтра вранці вимити ноги своїй пані, яка зараз сюди прийде. А якщо ця служниця виявить непокору, за наказом її пані повинна дістати різок… Одведіть цю жінку до челядників!..

Офіцер і управитель наблизились до Сари й зупинилися, не сміючи до неї доторкнутись. Але в цьому й не було потреби. Сара закутала покривалом дитину, що не переставала плакати, і вийшла з кімнати, шепочучи:

— Боже Авраама, Ісаака, Іакова, змилуйся над нами… Вона низько схилилась перед царевичем, з її очей котилися

тихі сльози. Ще в передпокої Рамзес чув її лагідний голос:

— Боже Авраама, Іса…

Коли все стихло, намісник сказав офіцеру й управителеві:

— Підіть із смолоскипами до будинку між смоковницями…

— Розумію, — відповів управитель.

— І негайно приведіть сюди жінку, яка там живе… — Буде зроблено так.

— Ця жінка буде відтепер ваша повелителька і повелителька єврейки Сари, яка щоранку повинна обмивати їй ноги, обливати водою і тримати перед нею дзеркало. Така моя воля й наказ.

— Буде так, — відповів управитель.

— А завтра вранці скажеш мені, як поводитиметься нова служниця…

Віддавши ці розпорядження, царевич повернувся до себе, але цілу ніч не спав. В його душі палав вогонь помсти.

Він відчував, що, навіть не підвищивши голосу, знищив Сару, нещасну, єврейку, яка осмілилась його обдурити. Він покарав її, як цар, що одним лише рухом вій скидає людей з вершини у прірву рабства. Але Сара була тільки знаряддям жерців, а царевич мав надто велике почуття справедливості, щоб, поламавши знаряддя, простити тих, хто був у цьому винен.

Найбільше лютило його те, що жерці були для нього недосяжні. Царевич міг вигнати Сару з дитиною серед ночі в дім для челяді, але не міг позбавити Гергора його влади, а Мефреса — його сану верховного жерця. Сара лежала біля його ніг, як роздавлений черв’як, а Гергор і Мефрес, які відняли в нього первородного сина, підносилися над Єгиптом і (о ганьба!) над ним самим, над майбутнім фараоном, мов піраміди…

І невідомо, котрий уже раз цього року царевич згадував кривди, яких він зазнав від жерців. У школі били його киями, аж спина тріщала, або морили голодом, що, здавалося, живіт приростав до хребта. На торішніх маневрах Гергор поламав йому весь план, а потім звалив вину на нього і позбавив його керівництва корпусом. Той же Гергор накликав на нього неласку фараона за те, що він узяв до свого дому Сару, і аж тоді прихилив до нього батька, коли упокорений царевич два місяці провів у добровільному вигнанні.

Здавалось, що, коли він стане начальником корпусу і намісником, жерці перестануть притискати його своєю опікою. Але саме тепер вони насідали на нього з подвійною силою. Жерці зробили його намісником, а для чого?.. Щоб усунути його від фараона й укласти ганебну угоду з Ассірією. Коли він схотів мати відомості про стан держави, вони змусили його покутником іти до храму: там залякували, морочили фальшивими чудесами і обдурювали, даючи неправдиві пояснення. Потім вони стали втручатися в його особисте життя, в стосунки з жінками, з фінікійцями, стали стежити за його боргами і, нарешті, щоб його принизити і зганьбити в очах Єгипту, зробили його первородного сина євреєм!..

Кожен селянин, невільник, в’язень з копалень, кожен єгиптянин мав право сказати йому: «Я кращий за тебе, наміснику, бо в мене нема сина єврея».

Відчуваючи тягар образи, Рамзес водночас розумів, що не зможе одразу ж за неї помститися. Тому вирішив відкласти це на майбутнє. В школі жерців він навчився володіти собою, при дворі навчився бути витриманим і лицемірним; ці властивості стануть його щитом і зброєю в боротьбі з жерцями… До певного часу він дуритиме їх, а як настане слушна хвилина, вдарить так, що вони не піднімуться більше.

Надворі почало розвиднюватись. Царевич міцно заснув, а коли прокинувся, першим, кого він побачив, був управитель палацу Сари.

— Ну, як єврейка? — спитав царевич.

— Вона помила ноги своїй новій пані, як ти наказав, повелителю наш, — відповів управитель.

— Чи була вона непокірна?

— Була сповнена покори, але не досить спритна, тому розгнівана пані вдарила її ногою в обличчя…

Царевич здригнувся.

— А що на це Сара?.. — спитав він швидко.

— Впала додолу. А коли нова пані наказала їй іти геть, — вийшла, тихо плачучи…

Царевич почав ходити по кімнаті.

— А як же вона провела ніч?

— Нова пані?..

— Ні!.. — перебив царевич. — Я питаю про Сару…

— Як ти наказав, повелителю, Сара пішла з дитиною в дім для челяді. Там служниці з жалю дали їй свіжу циновку, але Сара не лягла спати, а просиділа цілу ніч з дитиною на руках.

— А дитина?.. — спитав царевич.

— Дитина здорова. Сьогодні вранці, коли єврейка пішла прислужувати новій пані, інші жінки скупали малого в теплій воді, а пастухова жінка, яка теж має немовля, погодувала

його.

Царевич зупинився перед управителем.

— Погано, — мовив він, — коли корова, замість того щоб годувати своє телятко, іде до плуга, а її ще й б’ють києм. Хоч ця єврейка вчинила великий проступок, я не хочу, щоб від цього терпіла її невинна дитина… І тому Сара не буде вже мити ноги новій пані і не терпітиме від неї штурханів. В домі для челяді дай їй окрему кімнату, деякі меблі і їжу, яка потрібна матері, що має немовля. І хай вона спокійно годує свого сина.

— Живи вічно, володарю наш, — відповів управитель і швидко побіг виконувати наказ намісника.

Всі слуги любили Сару і за кілька годин встигли зненавидіти примхливу і крикливу Каму.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.