Розділ тридцять сьомий

Одвідавши Саргона, святі мужі Мефрес і Ментезуфіс, щільно закутавшись у плащі, замислені поверталися додому.

— Хто його знає, — сказав Ментезуфіс, — може, цей п’яниця Саргон правду каже про нашого царевича?

— В такому разі в словах Істубара ще більша правда, — твердо відповів Мефрес.

— Не допускаймо упередженості. Треба спершу розпитати самого царевича, — порадив Ментезуфіс.

— То ти й зроби це.

На другий же день обидва жерці з дуже поважним виглядом з’явилися до наступника трону, просячись на серйозну розмову.

— Що сталося? — спитав царевич. — Може, достойний Саргон знову виконував якусь нічну місію?

— На жаль, цього разу йдеться не про Саргона, — відповів Мефрес — Але… в народі ходять чутки, що ти, найдостойніший повелителю, підтримуєш близькі стосунки з невірними фінікійцями…

Із цих слів царевич почав догадуватись, чого прийшли пророки, і кров у ньому закипіла. Він збагнув, що це початок гри між ним і станом жерців, і, як І належить царському синові, вмить опанував себе. На його обличчі з’явився вираз наївної зацікавленості…

— А фінікійці — небезпечний народ, споконвічні вороги нашої держави!.. — додав Мефрес.

Наступник трону усміхнувся.

— Якби ви, святі мужі, — сказав він, — позичали мені гроші й тримали при своїх храмах вродливих дівчат, я не розлучався б з вами. А так я мимоволі змушений дружити з фінікійцями!

— Кажуть, що ти, достойний володарю, одвідуєш уночі ту фінікіянку…

— Я мушу так робити, поки ця дівчина не набереться розуму і не перейде до мого дому. Та ви не бійтесь, я ходжу з мечем, і якби мені хто став на дорозі…

— Але через ту фінікіянку ти, володарю, маєш неприязнь до посла ассірійського царя…

— Зовсім не через неї, а через те, що від Саргона тхне лоєм… Зрештою до чого всі ці балачки?.. Адже ви, святі отці, не наглядаєте за моїми жінками; гадаю, що й достойний Саргон не доручав вам своїх; отже, чого ви хочете?..

Мефрес так зніяковів, що аж голена голова його почервоніла.

— Ти сказав правду, достойний володарю, — відповів він. — Нас не обходять твої любовні пригоди і способи, до яких ти вдаєшся. Але… є дещо гірше: народ дивується, що хитрий Гірам так легко позичив тобі сто талантів і навіть без застави…

У царевича здригнулись губи, але він знову спокійно відповів:

— Я не винен, що Гірам більше довіряє моєму слову, ніж єгипетські багатії! Він знає, що я швидше зречуся своєї зброї, яка дісталася мені від діда, ніж не заплачу йому того, що винен. Мабуть, і проценти його не турбують, бо він навіть не згадував мені про них… Я не хочу приховувати від вас, святі мужі, що фінікійці спритніші від єгиптян. Наш багач, перше ніж позичити мені сто талантів, скорчив би сувору міну, розстогнався б і, нарешті, поводивши мене з місяць за носа, узяв би величезну заставу і ще більші проценти. А фінікійці, які краще знають серця царевичів, позичають нам гроші навіть без судді й свідків.

Верховний жрець був такий роздратований спокійним глузуванням Рамзеса, що замовк і стулив губи. Його виручив Ментезуфіс, який зненацька запитав:

— Що б ти сказав, достойний повелителю, якби ми уклали з Ассірією угоду і віддали б їй Північну Азію разом з Фінікією?..

Кажучи це, він пильно дивився в обличчя наступника трону. Але царевич відповів цілком спокійно:

— Я б сказав, що лише зрадники могли намовити фараона, щоб він підписав таку угоду.

Обидва жерці захвилювалися: Мефрес підняв руки вгору, Ментезуфіс стиснув кулаки.

— А якби цього вимагала безпека нашої держави?.. — натискав Ментезуфіс.

— Чого ви од мене хочете? — спалахнув царевич. — Вас цікавлять мої борги, мої стосунки з жінками, ви оточуєте мене шпигунами, осмілюєтесь повчати мене, а тепер ще задаєте якісь підступні запитання! Ну так от, кажу вам, що я, хоч би ви мене й отруїли, не підписав би такої угоди… На щастя, це залежить не від мене, а від його святості фараона, волю якого ми всі повинні виконувати,

— А що б ти зробив, достойний царевичу, будучи фараоном?

— Те, чого вимагали б честь та інтереси держави.

— Щодо цього немає сумнівів, — мовив Ментезуфіс. — Але що ти, достойний повелителю, вважаєш інтересами держави?.. Де нам шукати вказівок?..

— А для чого ж існує найвища рада? — вигукнув царевич, цього разу з удаваним гнівом. — Ви ж кажете, що вона складається з самих мудреців… Ну, нехай вони й беруть на свою відповідальність угоду, яку я вважаю ганьбою і загибеллю Єгипту…

— Звідки ти знаєш, царевичу, — спитав Ментезуфіс, — що саме так не вчинив твій богорівний батько?

— Тоді навіщо ви мене про це питаєте? Що це за допит?.. Хто дав вам право заглядати в тайники мого серця?..

Рамзес вдавав з себе такого обуреного, що обидва жерці заспокоїлись.

— Ти говориш, царевичу, як личить справжньому єгиптянину, — озвався Мефрес. — Нас також засмутила б така угода, але безпека держави іноді вимагає тимчасово підкорятися обставинам…

— Що ж вас змушує до цього?.. — крикнув царевич. — Чи ми програли велику битву? Чи вже не маємо війська?..

— Веслярами корабля, на якому Єгипет пливе по річці вічності, є боги, — урочисто відповів верховний жрець, — а керманичем його є єдиний бог всього живого. Вони не раз затримують або повертають корабель, щоб обминути небезпечні чорториї, яких ми нездатні навіть помітити. В таких випадках з нашого боку потрібні лише терпіння й покора, за які ми рано чи пізно матимемо щедру винагороду, яка перевершує все, що тільки може собі уявити смертна людина.

Після цього жерці попрощалися з царевичем, сповнені надії, що він хоч і невдоволений за цю угоду, але не порушить її і не позбавить Єгипет потрібного йому миру.

Коли вони пішли, Рамзес покликав до Себе Тутмоса. Лишившись сам на сам з своїм улюбленцем, він дав волю довго гамованому гніву і обуренню. Царевич кинувся на канапу, звиваючись, як змія, бив себе кулаками по голові й ридав.

Переляканий Тутмос чекав, поки мине цей напад люті. Потім він дав Рамзесові води з вином, обкурив заспокійливими пахощами і, сівши біля нього, спитав про причину такого не. властивого чоловікам розпачу.

— Сядь тут, — сказав наступник трону, не підводячи голови. — Знаєш, я сьогодні остаточно переконався в тому, що наші жерці уклали з Ассірією якусь ганебну угоду… Без війни, навіть без жодних вимог з того боку!.. Ти уявляєш, скільки ми втрачаємо на цьому?..

— Дагон казав мені, що Ассірія хоче загарбати Фінікію. Але фінікійців це вже не дуже тривожить, бо цар Ассар веде війну на північно-східних кордонах. Там живуть народи дуже войовничі й численні, тому невідомо, як скінчиться війна.

В кожному разі, Фінікія матиме кілька років перепочинку, а цього їй вистачить, щоб підготуватись до оборони і знайти спільників…

Царевич нетерпляче махнув рукою.

— От бачиш, — сказав він Тутмосу, — навіть Фінікія озброюється, а може, й озброює усіх своїх сусідів. Як би там не було, ми втрачаємо в Азії не сплачену нам данину, а це становить — ти чув щось подібне!.. — понад сто тисяч талантів… Сто тисяч талантів! — повторив царевич. — О боги! Адже така сума одразу наповнила б скарбницю фараона… А якби ми ще, вибравши момент, напали на Ассірію, то в самій Ніневії, в самому палаці Ассара знайшли б невичерпні скарби… Подумай лише, скільки б ми захопили невільників!.. Півмільйона… мільйон людей надзвичайно сильних і таких диких, що рабство в Єгипті, найважча праця на каналах чи в копальнях здалася б їм забавкою… Через кілька років родючість нашої землі зросла б, зубожілий наш народ відпочив би і, перше ніж умер би останній раб, держава відновила б давню могутність і багатство. І все це знищено жерцями з допомогою кількох списаних срібних бляшок та глиняних таблиць, покритих знаками у формі стріл, яких ніхто з нас не розуміє!..

Вислухавши жалі царевича, Тутмос встав, пильно обдивився сусідні кімнати, чи ніхто там не підслухує, і, сівши біля Рамзеса, тихо заговорив:

— Не журися, володарю! Наскільки мені відомо, вся знать, усі номархи, всі воєначальники чули дещо про цю угоду й дуже обурені. Дай тільки знак — і ми розіб’ємо таблиці з угодою об голову Саргона чи навіть самого Ассара…

— Але ж це був би бунт проти його святості… — так само тихо відповів царевич.

Обличчя в Тутмоса спохмурніло.

Я не хотів би ранити твого серця, — мовив він, — але… твій рівний найвищим богам батько тяжко хворий.

— Це неправда!.. — підхопився царевич.

— Правда, тільки не показуй нікому, що ти знаєш про це. Його святість дуже змучений перебуванням на цій землі і вже прагне її покинути. Але жерці затримують його, а тебе не допускають до Мемфіса, щоб без перешкоди підписати угоду з Ассірією…

.— Але ж вони зрадники!.. Зрадники!.. — шептав розлючений царевич.

— І тому тобі неважко буде розірвати цю угоду, коли ти візьмеш владу після батька (хай він живе вічно!).

Царевич замислився.

— Легше, — сказав він, — підписати угоду, ніж її розірвати.

— І розірвати легко! — усміхнувся Тутмос. — Хіба ж немає в Азії непокірних племен, які можуть напасти на наші кордони? Хіба божественний Нітагер із своїм військом не стоїть на сторожі, щоб відбити напад ворогів і перенести війну в їхні країни? Ти думаєш, у Єгипті не знайдуться люди, здатні носити зброю, і гроші на війну? Ми всі підемо воювати, тому що кожен може щось собі, мати з цього і так чи інакше забезпечити собі життя… Адже лежать у храмах скарби… А в Лабіринті!..

— Хто ж їх добуде звідти? — перебив із сумнівом царевич.

— Хто?.. Кожен номарх, кожен офіцер, кожен придворний зробить це, аби тільки він мав наказ фараона… а молодші жерці покажуть нам дорогу до їхніх сховів.

— Не осміляться… Кара богів… Тутмос зневажливо махнув рукою.

— Хіба ми селяни чи пастухи, щоб боятися богів, з яких кепкують і євреї, і фінікійці, й греки, і яких кожен найманий воїн зневажає безкарно? Це жерці повигадували байки про богів, у які вони самі не вірять. Ти ж знаєш, що в храмах визнають тільки єдиного бога… Вони роблять чудеса, з яких самі сміються… Тільки селяни, як і колись, б’ють чолом перед статуями богів. А вже робітники сумніваються у всемогутності Осіріса, Гора й Сета, писарі ошукують богів у розрахунках, а жерці послуговуються ними, як ланцюгами й замками, що бережуть їхні багатства… Ого! Минули ті часи, — вів далі Тутмос, — коли Єгипет вірив усьому, що йшло від храмів. Тепер ми ображаємо фінікійських богів, фінікійці — наших, і чомусь нікого не вражають громи небесні…

Намісник пильно подивився на Тутмоса.

— Звідки тобі приходять у голову такі думки? — спитав він. — Адже не так давно ти бліднув лише від згадки про жерців…

— Бо я був один. А тепер, коли я знаю, що всі придворні думають так само, я став сміливіший…

— А хто придворним і тобі сказав про угоду з Ассірією?

— Дагон та інші фінікійці, — відповів Тутмос. — Вони навіть обіцяли, як настане час, підбурити азіатські племена, щоб наше військо мало привід перейти кордон. А коли ми вийдемо на дорогу до Ніневії, фінікійці та їхні спільники приєднаються до нас… Ти матимеш армію, якої не мав навіть Рамзес Великий!..

Царевичу не сподобалася така старанність фінікійців, проте він тільки запитав:

— А що буде, як жерці довідаються про ваші розмови?.. Тоді ніхто з вас не уникне смерті.

— Нічого вони не довідаються! — весело відповів Тутмос. — Вони надто покладаються на свою могутність, погано платять шпигунам і настроїли проти себе весь Єгипет через свою пожадливість та пиху. Знать, військо, писарі, робітники, навіть, нижчі жерці тільки чекають сигналу, щоб захопити храми, забрати скарби й покласти їх до підніжжя трону. Коли в них не буде скарбів, святі мужі втратять усяку владу. Вони навіть перестануть творити чудеса, бо й для цього потрібні золоті персні…

Царевич перевів розмову на щось інше і врешті зробив знак Тутмосу, що той може йти.

Залишившись на самоті, він почав міркувати.

Він був би в захваті від цього ворожого ставлення знаті до жерців та від войовничості вельмож, якби цей запал не спалахнув так раптово і якби за ним не крилися фінікійці.

Це змушувало наступника трону бути обережним. Він розумів, що в єгипетських справах краще покладатися на патріотизм жерців, ніж на приязнь фінікійців.

Та раптом він пригадав батькові слова, що фінікійці правдиві й вірні, коли це їм вигідно. Без сумніву, фінікійці були дуже зацікавлені в тому, щоб не підпасти під владу Ассірії. На Випадок війни на них можна було б опертись, як на спільників, бо поразка єгиптян насамперед відбилася б на Фінікії.

З другого боку, Рамзес не припускав, що жерці, навіть уклавши таку ганебну угоду з Ассірією, пішли на зраду. Ні, це були не зрадники, а зледащілі сановники. їм був потрібний мир, щоб множити свої багатства, й розширювати владу. Вони не хотіли війни, бо війна зміцнила б владу фараона, а їх самих наразила б на тяжкі видатки.

І молодий царевич, хоч іще не мав досвіду, зрозумів, що повинен бути обережним, не поспішати, нікого не. відштовхувати, але й, нікому дуже не довіряти. Він уже вирішив розпочати війну з Ассірією, але не тому, що її хотіли знать і фінікійці, а тому, що Єгипту було потрібне багатство й раби.

Та, зважившись на війну, він хотів діяти розважно: поступово схилити до неї стан жерців і лише в разі їхнього опору знищити їх з допомогою війська і знаті.

І саме тоді, коли святі Мефрес і Ментезуфіс сміялися з пророкувань Саргона, що наступник трону не піддасться жерцям, а змусить їх коритися, вже тоді царевич мав готовий план приборкання жерців і знав, які має для цього засоби. Але коли починати цю боротьбу і як її вести, мало показати майбутнє.

«Час — найкращий порадник», — сказав він сам собі.

Тепер царевич був спокійний і задоволений, як людина, яка після довгих вагань знає, що їй робити, і вірить у власні сили. І щоб позбутися навіть слідів недавнього хвилювання, він пішов до Сари.

Граючись з сином, він завжди забував про свої клопоти, і втіха сповнювала його серце.

Минувши сад, він зайшов до палацу своєї першої коханки і застав її знову в сльозах.

— О Саро! — вигукнув він. — Якби в твоїх грудях був Ніл, ти могла б і його виплакати.

— Я вже не буду… — мовила вона, але ще рясніші сльози полилися з її очей.

— Що з тобою? — спитав царевич. — Мабуть, знов знайшла собі якусь ворожку, яка налякала тебе фінікіянками?

— Я боюся не фінікіянок, а Фінікії! — відповіла Сара. — О мій повелителю, ти навіть не знаєш, які це підступні люди…

— Палять дітей? — спитав, усміхнувшись, царевич.

— А ти думаєш, ні?.. — сказала Сара, дивлячись на нього великими очима.

— Вигадки! Я знаю напевно від князя Гірама, що все це вигадки!..

— Гірам?! — скрикнула Сара. — Гірам, та він же найбільший розбійник! Спитай мого батька, він тобі розкаже, як Гірам заманює на свої кораблі молодих дівчат у далеких краях і, розпустивши вітрила, вивозить їх, щоб продати. У нас була ясноволоса невільниця, яку викрав Гірам. Вона гинула з туги за своїм краєм, але не могла навіть розказати, де її батьківщина. Так і померла!.. Такий Гірам, такий же негідник Дагон, такі всі ці мерзотники…

— Може, й так, але що нам до того? спитав царевич.

— А ось що, — відповіла Сара. — Ти, мій повелителю, слухаєш зараз порад фінікійців, а тим часом наші євреї вивідали, що Фінікія хоче викликати війну між Єгиптом і Ассірією… Нібито навіть найбільші купці й лихварі фінікійські дали страшну клятву, що доб’ються цього…

— Навіщо ж їм війна? — спитав царевич з удаваною байдужістю.

— Навіщо? — вигукнула Сара. — Вони і вам, і ассірійцям постачатимуть зброю, товари й відомості про ворога, а за це все змусять удесятеро більше платити… Обдиратимуть мертвих і поранених з обох сторін… У ваших і в ассірійських воїнів скуповуватимуть награбовані речі й невільників… Хіба цього мало?.. Єгипет і Ассірія будуть сплюндровані, а Фінікія збудує нові склади для своїх скарбів.

— Хто ж тобі виклав таку мудрість? — усміхнувся царевич.

— Хіба ж я не чую, як мій батько, наші родичі і знайомі шепчуться про це, тривожно оглядаючись, щоб їх ніхто не підслухав? Хіба я, нарешті, сама не знаю фінікійців? Перед тобою, володарю, вони лежать на животі, і ти не бачиш їхніх облудних поглядів, а я не раз приглядалась до їхніх очей, зелених від пожадливості або жовтих від гніву. О повелителю мій, фінікійці — як отрутні змії!

Рамзес дивився на Сару й мимоволі порівнював її щире кохання з розрахунком фінікіянки, її ніжні пориви з підступною холодністю Ками.

«Це правда, — думав він, — фінікійці — отрутні змії. Але якщо Рамзес Великий використовував на війні лева, чому б мені проти ворогів Єгипту не скористатися зміями?»

Та чим очевиднішою була для нього підступність Ками, тим палкіше він прагнув її. Душа героя іноді шукає небезпеки.

Він попрощався з Сарою і раптом, невідомо чому, пригадав, що Саргон його підозрівав у нічному нападі. Царевич стукнув себе по лобі.

— А чи не мій двійник, — мовив він, — влаштував цю бійку з послом?.. В такому разі хто його намовив? Може, фінікійці?.. А якщо вони хотіли вплутати мене в таку брудну справу, то правду каже Сара, що всі вони мерзотники, яких я мушу остерігатися…

В ньому знову спалахнув гнів, і він вирішив негайно все з’ясувати, але оскільки вже починало сутеніти, то Рамзес, не заходячи до себе, пішов до Ками.

Він не боявся, що його можуть упізнати, а на випадок небезпеки в нього був меч…

В палацику жриці світилося, але в просторім його передпокої слуг не було.

«Досі, — подумав Рамзес, — Кама відсилала своїх слуг, коли я мав прийти до неї. Сьогодні чи вона відчуває, що я буду, чи, може, приймає щасливішого за мене коханця?..»

Рамзес піднявся на другий поверх, став перед покоєм фінікіянки і раптово одкинув завісу. В покої були Кама й Гірам, які про щось шептались.

— О, не в добрий час я прийшов сюди! — розсміявся царевич. — Чи й ти, князю, залицяєшся до жінки, якій під страхом смерті заборонено виявляти ласкавість до чоловіків?

Гірам і жриця попідхоплювались.

— Мабуть, якийсь добрий дух шепнув тобі, володарю, — мовив фінікієць кланяючись, — що ми говоримо про тебе…

— Готуєте мені якусь несподіванку? — спитав намісник,

— Може!.. Хто знає?.. — відповіла Кама, з викликом глянувши на нього.

Та царевич холодно сказав:

— Коли б ті, що збираються й далі робити мені несподіванки, не попали власною шиєю під сокиру або в петлю. Це б їх більше здивувало, аніж мене їхні вчинки.

Усмішка застигла в Ками на ледь розкритих устах; Гірам зблід і покірно озвався:

— Чим ми заслужили гнів повелителя й захисника нашого?

— Я хочу знати правду, — мовив царевич, сідаючи і грізно дивлячись на Гірама. — Я хочу знати, хто влаштував напад на

ассірійського посла і вплутав у цю підлу справу чоловіка, так схожого на мене, як моя права рука схожа на ліву?

— Бачиш, Камо, — озвався оторопілий Гірам, — я казав, що залицяння цього негідника до тебе, може накликати на нас велике нещастя. Так воно й сталось! Навіть чекати довго не довелося.

Фінікіянка впала до ніг царевича.

— Я все скажу! — заблагала вона ридаючи. — Тільки викинь, повелителю, з свого серця неласку до Фінікії… Мене убий, мене накажи кинути до в’язниці, але не гнівайся на них.

— Хто напав на Саргона?

— Лікон, грек, який співає в нашому храмі, — відповіла, стоячи на колінах, фінікіянка.

— Ага!.. Це він співав тоді під твоїм будинком, і він такий схожий на мене…

Гірам схилив голову й поклав руку на серце.

— Ми добре платили цьому чоловікові, бо він дуже схожий на тебе, володарю. Ми думали, що його нікчемна постать зможе тобі придатися на випадок якогось нещастя…

— Вже придалася!.. — перебив наступник трону. — Де ж він? Я хочу бачити цього чудового співака… цю мою живу подобу…

Гірам розвів руками.

— Утік, негідник, — відповів він, — але ми його знайдемо. Хіба що він обернеться на муху або на земляного хробака…

— А мені ти простиш це, пане? — шепнула фінікіянка, спираючись на коліна царевичу.

— Багато що прощається жінкам, — відповів наступник трону.

— А ви не будете мститись мені?.. — тривожно спитала вона Гірама.

— Фінікія, — повільно й багатозначно відповів старий, — найбільшу провину прощає тому, хто здобуде ласку повелителя нашого, Рамзеса, хай він живе вічно!.. А щодо Лікона, — додав він, звертаючись до царевича, — ти матимеш його, володарю, Живого чи мертвого…

Сказавши це, Гірам низько вклонився і вийшов з покою, залишивши жрицю з царевичем.

Кров ударила Рамзесові в голову. Він обняв Каму, що стояла на колінах, і шепнув:

— Ти чула, що сказав достойний Гірам?.. Фінікія простить тобі найбільшу провину!.. Правда, цей чоловік відданий мені… А якщо він так сказав, яку ти знайдеш відмовку?..

Кама цілувала його руки, шепочучи:

— Ти здобув мене… я твоя рабиня… Але зараз не займай мене… вшануй цей дім, який належить божественній Ашторет…

— То ти перейдеш до мого палацу? — спитав, царевич.

— О боги, що ти сказав?! Відколи сонце сходить і заходить, не було ще такого, щоб жриця Ашторет… Але що поробиш! Фінікія, володарю, дає тобі такий доказ шани й любові, якого ніколи не мав жоден з її синів…

— Отже… — перебив царевич, пригортаючи її до себе.

— Тільки не зараз і не тут… — благала вона.

Поиск по сайту: