Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ тридцять шостий



 

Після прийому в намісника Саргон ще затримався в ПіБасті, чекаючи листа фараона з Мемфіса, а тим часом між офіцерами і знаттю знову почали ширитися дивні чутки.

Фінікійці розповідали, звичайно, під великою таємницею, що жерці, невідомо чому, не тільки подарували Ассірії старі борги, не тільки звільнили її назавжди від будь-якої данини, а навіть, щоб полегшити ассірійцям якусь війну на півночі, уклали з нею угоду про мир на довгі роки.

— Фараон, — казали фінікійці, — аж ще дужче захворів, довідавшись про такі поступки варварам. А царевич Рамзес страждає і ходить сумний, але обидва вони змушені коритися жерцям, бо не впевнені у відданості знаті й війська.

Це найбільше обурювало єгипетських вельмож.

— Що ж це, — перешіптувалися між собою погрузлі в боргах вельможі, — виходить, династія вже нам не довіряє?.. Виходить, жерці вирішили знеславити й розорити Єгипет?.. Бо кожному ясно, що коли Ассірія веде війну десь на далекій півночі, то саме тепер треба на неї напасти, щоб здобутими багатствами поповнити спорожнілу скарбницю фараона і піднести добробут знаті.

Дехто з молодих вельмож насмілювався питати наступника трону, що він думає про ассірійських варварів. Царевич мовчав, але блиск очей і стиснуті уста виразно свідчили про його почуття.

— Очевидно, — і далі шепталися придворні, — династія обплутана жерцями й не довіряє знаті. Єгиптові загрожує велике лихо…

Приховане обурення незабаром почало виливатись в таємні ради, що скидалися навіть на змови. Але хоч у цьому брало участь дуже багато людей, впевнені в собі чи засліплені жерці нічого про це не знали, а Саргон, хоч і відчував ненависть, не надавав їй значення.

Він бачив, що царевич Рамзес неприязно ставиться до нього, але приписував це випадкові в цирку, а ще більше — ревнощам до Ками. Упевнений, що його, як посла великого Ассара, ніхто не зважиться зачепити, він пив, бенкетував і майже щовечора навідувався до фінікійської жриці, яка щораз ласкавіше приймала його залицяння й подарунки.

Такий був настрій у найвищих колах, коли одної ночі в палаці Рамзеса з’явився святий Ментезуфіс і сказав, що він негайно мусить бачити царевича.

Придворні відповіли, що в царевича зараз одна з його жінок і вони не сміють турбувати свого володаря. Але Ментезуфіс так наполягав, що вони нарешті покликали наступника трону.

Царевич одразу ж з’явився, навіть не виявляючи невдоволення.

— Що сталося? — спитав він жерця. — Чи не почалася війна, що ти прийшов до мене в таку пізню пору?

Ментезуфіс пильно подивився на Рамзеса й глибоко зітхнув.

— Скажи мені, царевичу, ти не виходив з палацу цього вечора? — спитав він.

— Ні на крок.

— І я можу дати в цьому жрецьку клятву? Наступник трону здивувався.

— Мені здається, — відповів він гордо, — що твоє слово вже не потрібне, коли я дав своє. Але що сталося?..

Вони вийшли в окремий покій.

— Чи ти знаєш, володарю, — мовив збуджено жрець, — що трапилося десь з годину тому? На достойного Саргона напали якісь молодики і побили киями…

— Які?.. Де?..

— Біля палацу фінікійської жриці Ками, — вів далі Ментезуфіс, пильно стежачи за обличчям наступника трону.

— Хоробрі хлопці! — відповів царевич, знизавши плечима. — Напасти на такого велетня! Мабуть, там тріснула не одна кістка.

— Але ж нападати на посла… Подумай, достойний володарю, — на посла, якого охороняє велич Ассірії і Єгипту!.. — мовив жрець.

— Го-го! — розсміявся царевич. — Виходить, цар Ассар виряджає своїх послів навіть до фінікійських танцівниць?..

Ментезуфіс оторопів. Раптом він стукнув себе по лобі і вигукнув, теж розсміявшись:

— Бачиш, царевичу, який я простак, недосвідчений в політиці. Адже я забув, що Саргон, який бродить уночі біля будинку підозрілої жінки, зовсім не посол, а звичайний чоловік. Та як би там не було, — додав він, — а вийшло недобре… Саргон може образитися на нас…

— Жрець!.. Жрець!.. — вигукнув царевич, хитаючи головою. — Ти забуваєш про далеко важливіші речі, що Єгиптові нема чого боятися, ані навіть дбати про приязнь чи неприхильність до нього не тільки Саргона, але навіть і самого царя Ассара…

Ментезуфіс був такий вражений влучністю зауважень царевича, що замість відповіді тільки кланявся, бурмочучи:

— Боги обдарували тебе, царевичу, мудрістю верховних жерців… Нехай будуть благословенні їхні імена!.. Я вже хотів наказати, щоб цих молодих розбишак знайшли й суворо покарали, а зараз я хочу почути твою пораду, бо ти мудрець над мудрецями. Тож скажи, володарю, що нам робити з Саргоном та з цими зухвальцями?..

— Насамперед зачекати до ранку, — відповів наступник трону. — Ти, як жрець, знаєш краще від мене, що сон, який посилають нам боги, часто приносить добру раду.

— А якщо я й до ранку нічого не придумаю? — спитав Ментезуфіс.

— В усякому разі, я відвідаю Саргона і спробую стерти з його пам’яті цей незначний випадок.

Жрець шанобливо попрощався з Рамзесом. Повертаючись до себе, він думав:

«Серце дам собі вирвати з грудей, що царевич до цього не причетний, він і сам не бив, і не намовляв бити, і навіть не знав про це нічого. Хто здатний так твердо й мудро міркувати про справу, не може бути її учасником. А в такому разі я почну слідство і, якщо цей патлатий варвар не задовольниться, віддам заводіїв під суд. От тобі й угода про дружбу між двома державами; почалася з того, що побили посла!..»

На другий день вельможний Саргон до полудня лежав на повстині, що зрештою бувало з ним досить часто, тобто після кожної пиятики. Біля нього на низькому ложі сидів благочестивий Істубар і, звівши очі до стелі, шептав молитву.

— Істубаре, — зітхнув сановник, — чи ти певен, що ніхто з нашого двору не знає про моє нещастя?

— Хто ж міг дізнатися, коли ніхто цього не бачив?

— А єгиптяни?.. — простогнав Саргон.

— З єгиптян про це знають Ментезуфіс і царевич… ну, й ті безумці, які, мабуть, довго пам’ятатимуть твої кулаки.

— Може, й так… може!.. Але мені здається, що між ними був царевич і я йому розбив носа, якщо не зламав…

— В наступника трону ніс цілий, і він там не був, запевняю тебе.

— В такому разі, — зітхнув Саргон, — царевич повинен кількох з них посадити на палю. Адже я — посол!.. Особа моя священна…

— А я тобі кажу, — відповів Істубар, — вижени злобу із свого серця і навіть не подавай скарги. Бо коли тих гультяїв судитимуть, то весь світ довідається, що посол найдостойнішого царя Ассара знається з фінікійцями і що ще гірше — відвідує їх серед ночі сам… Що ти скажеш, коли твій смертельний ворог, канцлер Ліч-Багус, запитає тебе: «Саргоне, з якими фінікійцями ти зустрічався і про що ти говорив з ними під їхнім храмом серед ночі?..»

Саргон тільки зітхав, якщо можна назвати зітханням звуки, схожі на рикання лева.

Раптом убіг один з ассірійських офіцерів. Він став на коліна, торкнувся чолом до підлоги і звернувся до Саргона:

— О світло очей володаря нашого! Перед ганком повно єгипетських вельмож і сановників, а з ними — сам. наступник трону. Він хоче сюди зайти, мабуть, щоб віддати тобі шану.

Перше ніж Саргон устиг щось відповісти, у дверях з’явився царевич. Відштовхнувши велетня ассірійця, що стояв на варті, він швидко підійшов до повстяного ложа, в той час як зніяковілий посол, широко розкривши очі, не знав, що йому робити: втекти голим до іншого покою чи заховатися під постіль?

На порозі стало кілька ассірійських офіцерів, дуже здивованих цим вторгненням наступника трону, всупереч усякому етикетові. Але Істубар дав їм знак, і вони зникли за завісою.

Царевич був сам; його почет лишився на подвір’ї.

— Вітаю тебе, — сказав він, — посол великого царя і гість фараона. Я прийшов одвідати тебе й спитати, чи не потребуєш ти чогось? Якщо ти матимеш час і бажання, я хотів би, щоб ти разом зі мною на коні зі стайні мого батька проїхався по місту в оточенні нашого почту, як і належить послові могутнього Ассара, хай він живе вічно!

Саргон слухав, лежачи, і не розумів ні слова. Та коли Істубар розтлумачив йому сказане царевичем, посол виявив такий захват, що почав битися головою об повстину, повторюючи: «Ассар і Рамзес».

Заспокоївшись, він вибачився перед царевичем за непристойний вигляд, у якому застав його такий знаменитий і достойний гість, і додав:

— Не гнівайся на мене, о володарю, що я, земляний черв’як і підніжок твого трону, таким незвичайним способом виявляю свою радість від твого прибуття. Але я втішений подвійно: по-перше, що на мене спала така неземна ласка, а подруге, я мислив у своїй дурній і нікчемній душі, що це ти, володарю, був причиною мого вчорашнього лиха. Здавалось мені, що між киями, які падали на мою спину, я відчував твій кий, який лупцював найдужче!..

Незворушний Істубар слово за словом переказав усе царевичеві. На це наступник трону із істинно царською гідністю відповів:

— Ти помилився, Саргоне. І якби ти сам не визнав своєї помилки, я б наказав зараз дати тобі п’ятдесят київ, щоб ти запам’ятав, що такі, як я, не нападають на одиноку людину цілим гуртом, та ще й уночі.

Ще святий Істубар не скінчив перекладати цю відповідь, як Саргон підповз до царевича і, обнявши його ноги, вигукнув:

Великий володар!.. Великий цар!.. Слава Єгиптові, що він має такого владику! А царевич на це відповів:

— І ще скажу тобі, Саргоне. Якщо й справді на тебе напали вчора, запевняю, що не вчинив цього ніхто з моїх придворних. Адже такий велетень, як ти, мусив не одному із своїх напасників розвалити череп. Тим часом усі з мого почту здорові.

— Він каже правду і дуже мудро! — тихо мовив Саргон Істубарові.

— Але хоч цей недостойний вчинок стався не з моєї вини і не з вини моїх придворних, — сказав царевич, — я все-таки вважаю за свій обов’язок пом’якшити твою образу на місто, де тебе так негоже прийняли. Саме тому я особисто відвідав тебе в твоїй опочивальні і тому двері мого дому будуть відкриті для тебе в будь-яку пору, коли схочеш мене відвідати. І тому… я прошу тебе прийняти від мене цей невеличкий подарунок…

Кажучи це, царевич витяг з-під туніки золотий ланцюг, прикрашений рубінами й сапфірами.

Велетень Саргон аж заплакав, що зворушило царевича, але не розчулило байдужого Істубара. Жрець добре знав, що Саргон має для всякого випадку сльози, гнів і радість, як і годиться послові мудрого царя.

Намісник посидів ще трохи і попрощався з послом. Виходячи, він подумав, що ассірійці, незважаючи на свій варварський вигляд, все-таки непогані люди і вміють оцінити великодушність.

Саргон був такий зворушений, що звелів негайно принести собі вина і пив від полудня аж до вечора.

По заході сонця Істубар на хвилину вийшов з кімнати Саргона й одразу ж повернувся назад, але вже потайними дверима. За ним увійшли двоє чоловіків у темних плащах. Коли вони відкинули з обличчя капюшони, Саргон упізнав в одному верховного жерця Мефреса, а в другому — пророка Ментезуфіса.

— Ми принесли тобі, достойний посол, добру новину, — сказав Мефрес.

— Хотів би й я вам відповісти тим же! — вигукнув Саргон. — Сідайте, святі й достойні мужі, і, хоч у мене почервонілі очі, говоріть зі мною так, ніби я цілком тверезий… Бо в мене і в п’яного розум, може, навіть світліший… Правда, Істубаре?..

— Говоріть!.. — підтримав його халдеєць.

— Сьогодні, — почав Ментезуфіс, — ми отримали листа від найдостойнішого міністра Гергора. Він пише нам, що його святість фараон (хай він живе вічно!) чекає на ваше посольство у своєму чудовому палаці під Мемфісом та що його святість (хай він живе вічно!) прихильно ставиться до угоди з вами.

Саргон хитався, сидячи на повстині, але очі в нього були майже тверезі.

— Я поїду, — відповів він, — до його святості фараона (хай він живе вічно!), покладу від імені володаря мого печатку на угоду, аби тільки вона була написана на глиняних таблицях клинописом… бо вашого письма я не розумію… Буду лежати хоч би й цілий день на животі перед його святістю (хай він живе вічно!) й підпишу угоду… Але як ви там її будете дотримуватися… ха-ха-ха… цього я вже не знаю… — Він голосно розреготався.

— Як ти смієш, слуго великого Ассара, заперечувати добру волю й наміри нашого володаря? — обурився Ментезуфіс.

Саргон трохи протверезився.

— Я кажу не про його святість, — відповів він, — а про наступника трону…

— Наш царевич — сповнений мудрості юнак, він без вагання виконає волю батька й найвищої ради жерців, — мовив Мефрес.

— Ха-ха-ха!.. — знову зареготав п’яний варвар. — Ваш царевич!.. О боги, повикручуйте мені руки й ноги з суглобів, коли я кажу неправду, що хотів би для Ассірії такого наступника трону… Наш ассірійський наступник трону — це мудрець і жрець. Він, перше ніж розпочати війну, подивиться на небо, потім зазирне курям під хвости… А ваш подивився б, скільки в нього війська, довідався б, де розташувався ворог, і впав би йому на голову, мов орел на барана. Оце полководець!.. Оце цар!.. Він не з тих, які слухають поради жерців… Він питатиме поради у власного меча, а ви будете виконувати його накази… І тому хоч я й підпишу з вами угоду, але, повернувшись додому, розповім своєму володарю, що в вашій країні за хворим фараоном і мудрими жерцями стоїть молодий наступник трону — лев і бик в одній особі… у якого на устах мед, а в серці громи…

— І скажеш неправду, — перебив Мефрес — Бо наш царевич хоч і нестриманий, і трохи гультяй, як і всі молоді, але вміє шанувати поради мудреців та найвищих сановників країни.

Саргон похитав головою. — Ех ви, мудреці!.. Грамотії!.. Знавці руху зірок!.. — мовив він глузливо. — Я невчений чоловік, звичайний собі воєначальник, який без печатки не завжди зумів би видовбати своє ім’я. Ви мудреці, а я простак, але, присягаюсь бородою мого царя, я не помінявся б з вами мудрістю… Бо ви люди, для яких відкритий світ таблиць і папірусів, але замкнений той справжній світ, в якому ми всі живемо… Я неук! Але в мене собачий нюх. Як собака здалека чує ведмедя, так і я своїм червоним носом чую справжнього полководця. Ви будете радити царевичу!.. Та він уже сьогодні зачарував вас, мов змія голуба! Я принаймні не обманюю самого себе, і хоч царевич добрий до мене, мов рідний батько, я відчуваю крізь шкіру, що він мене і моїх ассірійців ненавидить, як тигр слона… Ха-ха-ха!.. Дайте йому тільки військо, і за три місяці він стане під Ніневією, аби тільки в дорозі його воїни народжувались, а не гинули.

— Хоч би це й була правда, — перебив його Ментезуфіс, — хоч би царевич і справді хотів іти на Ніневію, він не піде.

— А хто ж його стримає, коли він буде фараоном?

— Ми.

— Ви? Ви!.. Ха-ха-ха!.. — сміявся Саргон. — Ви думаєте, що цей юнак навіть не догадується про нашу угоду… А я… А я… Ха-ха-ха!.. Я готовий, щоб з мене здерли шкуру й посадили на палю, якщо він уже не знає про все! Невже фінікійці були б такі спокійні, якби не були певні, що молодий єгипетський лев захистить їх від ассірійського бика?

Ментезуфіс і Мефрес крадькома перезирнулись. Їх вразила прозорливість цього варвара, який сміливо виказав їм те, чого вони зовсім не враховували.

І справді, що б то було, якби наступник трону розгадав їхні наміри і, може, навіть схотів їм перешкодити?..

Але з цього хвилинного замішання вивів їх жрець Істубар, який досі мовчав.

— Саргоне, — мовив він, — ти втручаєшся не в свої справи. Твій обов’язок — укласти з Єгиптом угоду, якої хоче наш володар. А що знає й чого не знає, що зробить і чого не зробить наступник трону — це вже не твоя справа. Якщо найвища.

рада жерців — хай вона живе вічно! — запевняє нас, то ця угода буде виконана. Як вона це зробить, нас не повинно обходити.

Сухий тон Істубара прохолодив бурхливу веселість ассірійського посла. Саргон похитав головою й буркнув:

— В такому разі шкода хлопця!.. Великий це воїн і великодушний володар…

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.