Ускладнення у ході судового розгляду цивільних справ

У ході розгляду та вирішення конкретної цивільної справи не­рідко виникають обставини, які ускладнюють або унеможлив­люють її подальший розгляд — ускладнення у ході судового розгляду цивільних справ (див. табл. на с. 169). Цивільне про­цесуальне законодавство розрізняє дві основні форми усклад­нень цивільного судочинства, які, своєю чергою, поділено ще на кілька:

• тимчасове припинення провадження у справі;

• закінчення провадження без ухвалення рішення суду по
справі.

Між собою ці форми відрізняються підставами, строками та наслідками.

Тимчасове припинення провадження у справі полягає у тому, що процес у справі може продовжуватися після усунен­ня перешкод, які стали підставою для припинення проваджен­ня і може мати форми: перерви в судовому засіданні, відкла­дення розгляду справи або зупинення провадження у справі.

Перерва в судовому засіданні — це відстрочка продовжен­ня судового засідання на відносно короткий час у зв'язку з необхідністю відпочинку суду та учасників процесу в нічний час, обідню перерву, святкові та вихідні дні, а також для вирішення окремих процесуальних питань.

Наприклад, перерва може бути оголошена у зв'язку з необ­хідністю подання нових доказів (ст. 191 ЦПК) або у разі за­міни перекладача (ст. 92 ЦПК) тощо. Тривалість перерви ви­значається відповідно до обставин, що її зумовили. Оголошу­ючи перерву, суд зазначає, коли буде продовжено слухання справи, про що постановляє відповідну ухвалу.

Таблиця. Форми ускладнення у ході судового розгляду цивільних справ, які призводять до тимчасового припинення провадження у справі

І

я

а

В!

Глава 17.

Відкладення розгляду справи — це перенесення розгляду справи в зв'язку з неможливістю його проведення на відносно тривалий час із призначенням конкретної дати його прове­дення.

Розгляд справи відкладається до усунення обставин, що його зумовило. ЦПК чітко не визначає перелік підстав відкладення розгляду справи, проте аналіз його положень дозволяє ствер­джувати, всі підстави умовно можна поділити на два види:

• обов'язкові, за наявності яких суд зобов'язаний відкласти
розгляд справи (зокрема, у випадках, передбачених ч. 1
ст. 169, ч. З ст. 224, ч. 1 ст. 305 ЦПК);

• факультативні, за яких питання про необхідність відкла­
дення розгляду справи віднесено на розсуд суду (ч. 8
ст. 130, ч. 2 ст. 169, ст. 170, ст. 191 ЦПК).

У разі відкладення розгляду справи суд повинен допитати свідків, які з'явилися. Тільки у виняткових випадках за ухва­лою суду свідки не допитуються і викликаються знову.

На відміну від перерви, відкладення передбачає розгляд справи спочатку. Питання про відкладення розгляду справи вирішується судом шляхом постановлення відповідної ухвали, яка повинна містити відомості про підстави відкладення та час і місце наступного судового засідання. Ухвали про оголошен­ня перерви в судовому засіданні та про відкладення розгляду справи оскарженню не підлягають.

Зупинення провадження в справі ■— перенесення розгляду справи на невизначений строк у зв'язку з наявністю чітко визначених законом обставин, що унеможливлюють його про­ведення. Зупинення провадження у справі поділяється залежно від підстав на обов'язкове та необов'язкове (факультативне).

Обов 'язкове зупинення провадження в справі виникає з під­став передбачених ст. 201 ЦПК-

• смерть або оголошення померлою фізичної особи, яка була
стороною у справі, якщо спірні правовідносини допускають
правонаступництво;

• злиття, приєднання, поділу, перетворення юридичної особи,
яка була стороною у справі;

• перебування позивача або відповідача у складі Збройних
Сил України або інших утворених відповідно до закону
військових формувань, що переведені на воєнний стан;

Судовий розгляд

• неможливість розгляду цієї справи до вирішення іншої
справи, що розглядається в порядку конституційного, ци­
вільного, господарського, кримінального чи адміністратив­
ного судочинства;

• призначення або замша законного представника сторони чи
третьої особи у випадках, коли після відкриття проваджен­
ня у справі сторона чи третя особа визнана недієздатною
або обмежена судом у цивільній дієздатності, або виявлено,
що законний представник таких осіб не має права вести
справу в суді з підстав, встановлених законом.

Факультативне зупинення провадження в справі здійсню­ється судом за заявою особи, яка бере участь у справі, або з власної ініціативи у випадках, встановлених ст. 202 ЦПК:

• перебування сторони на строковій військовій або альтерна­
тивній (невійськовій) службі не за місцем проживання;

• захворювання сторони, підтверджене медичною довідкою,
що виключає можливість явки до суду протягом тривалого
часу;

• перебування сторони у тривалому службовому відрядженні;

• розшук відповідача в разі неможливості розгляду справи за
його відсутності;

• призначення судом експертизи.

У перших трьох випадках, якщо відсутня сторона веде справу через свого представника, суд не зупиняє провадження у справі.

Про зупинення провадження у справі суд постановляє ух­валу, яка може бути оскаржена в апеляційному порядку.

Провадження у справі відновлюється після усунення обста­вин, що викликали його зупинення, за заявою особи, яка бере участь у справі, або з ініціативи суду, про що постановляється відповідна ухвала. З дня постановлення цієї ухвали продовжу­ється і перебіг процесуальних строків.

Існують дві форми закінчення провадження без ухвалення рішення суду по справі: закриття провадження в цивільній справі та залишення заяви без розгляду.

Закриття провадження в цивільній справі — форма за­кінчення розгляду цивільної справи без ухвалення рішення суду, наслідком якого є неможливість повторного звернення до суду з тотожним позовом. Воно може відбуватися за наявно­сті підстав, які свідчать, що процес виник неправомірно або

Глава 17.

таким є його продовження (наприклад, якщо у заявника немає права на звернення до суду).

Підстави для закриття провадження вичерпно визначені в ст. 205 ЦПК, їх можна поділити на дві групи. До першої нале­жать обставини, які свідчать про відсутність у заявника права на пред'явлення позову:

• справа не піддягає розгляду в порядку цивільного судочин­
ства;

• набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про
закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою по­
зивача від позову або укладенням мирової угоди сторін,
ухвалені або постановлені з приводу спору між тими са­
мими сторонами, про той самий предмет і з тих самих
підстав;

є рішення третейського суду, прийняте в межах його ком­петенції, з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випа­дків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на при­мусове виконання рішення третейського суду або повернув справу на новий розгляд до третейського суду, який ухва­лив рішення, але розгляд справи у тому самому третейсько­му суді виявився неможливим.

Як правило, такі обставини існують вже на момент пору­шення справи, проте виявляються судом лише під час розгляду.

До другої групи належать обставини, що виникають після порушення провадження у справі та свідчать про усунення спору або неможливість подальшого провадження в справі:

• позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом;

• позивач та відповідач уклали мирову угоду і вона визнана
судом;

• померла фізична особа, яка була однією із сторін у справі,
якщо спірні правовідносини не допускають правонаступни-
цтва;

• ліквідовано юридичну особу, яка була однією із сторін у
справі.

Закриття провадження у справі можливе під час поперед­нього судового засідання, при вчиненні інших дій щодо підго­товки справи до судового розгляду, а також безпосередньо в ході судового розгляду цивільної справи.

Судовий розгляд

Основним наслідком закриття провадження у справі є не­можливість повторного звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Винятком з цього правила є положення ч. З ст. 206 ЦПК, яка передбачає, що наявність ухвали про закрит­тя провадження у зв'язку з прийняттям відмови позивача від позову не позбавляє відповідача в цій справі права на звернен­ня до суду за вирішенням цього спору.

Залишення заяви без розгляду — форма закінчення роз­гляду цивільної справи без ухвалення рішення суду, за якої заінтересована особа не позбавляється права повторно звер­нутися до суду з тотожним позовом. Підстави залишення за­яви без розгляду обумовлені недотриманням заявником умов реалізації права на звернення до суду, а також діями, спрямо­ваними на відмову від продовження судового розгляду цивіль­ної справи. Підстави залишення заяви без розгляду передбаче­но ст. 207 ЦПК, їх можна умовно поділити на дві групи.

Обставини, які свідчать про недотримання заявником пе­редумов права на пред 'явлення позову.

• заяву подано особою, яка не має цивільної процесуальної
дієздатності;

• заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка
не має повноважень на ведення справи;

• спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і
з тих самих підстав розглядається в іншому суді;

• провадження у справі відкрито за заявою, поданою з пору­
шенням вимог щодо змісту, форми та подання позовної за­
яви, не було сплачено судовий збір чи не було оплачено
витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду
справи і позивач не усунув цих недоліків у встановлений
судом строк.

Обставини, які виникають після порушення провадження в справі та свідчать про ліквідацію спору або неможливість подальшого провадження у справі:

• належним чином повідомлений позивач повторно не з'явив­
ся в судове засідання без поважних причин або повторно
не повідомив про причини нез'явлення, якщо від нього не
надійшла заява про розгляд справи за його відсутності;

• позивач подав заяву про залишення позову без розгляду;

Глава 17.

• між сторонами укладено договір про передачу спору на ви­
рішення до третейського суду і від відповідача надійшло
заперечення проти вирішення спору в суді до початку з'я­
сування обставин у справі та перевірки їх доказами;

• особа, в інтересах якої у встановлених законом випадках від­
крито провадження у справі за заявою іншої особи, не під­
тримує заявлених вимог і від неї надійшла відповідна заява;

• позивач до закінчення розгляду справи покинув судове за­
сідання і не подав до суду заяви про розгляд справи за йо­
го відсутності.

Про закриття провадження в справі та про залишення заяви без розгляду суд постановляє ухвалу, яка може бути оскарже­на в апеляційному порядку.

§ 4. Фіксування цивільного процесу

Хід розгляду конкретної цивільної справи фіксується техніч­ними засобами та відображається в журналі судового засідан­ня. Фіксування судового засідання здійснюється за допомогою звукозаписувального технічного засобу секретарем судового засідання або за розпорядженням головуючого іншим праців­ником апарату суду. Зроблений судом технічний запис є офі­ційним записом судового засідання.

Закон передбачає можливість повного або часткового від­творення, роздрукування, копіювання технічного запису судо­вого засідання:

— відтворення технічного запису — це демонстрація його
змісту;

— роздрукування — переведення інформації з носія (касет, ди­
скет тощо), на який здійснювався технічний запис судового
засідання, в друкований вигляд;

— копіювання — дублювання інформації з носія (касет, дискет
тощо), на який здійснювався технічний запис судового за­
сідання, на інший носій інформації.

На відміну від відтворення та копіювання, що здійснюють­ся безкоштовно, за роздрукування передбачена плата, розмір якої визначається Кабінетом Міністрів України.

Водночас із проведенням фіксування технічними засобами секретар веде журнал судового засідання. Носій інформації, на який записано судове засідання (касета, дискета тощо), є дода-

Суде⁶' рішення (Постанови)

тком до журналу судового засідання і після закінчення судо­вого засідання приєднується до матеріалів справи.

Журнал судового засідання — це основний процесуальний документ, який засвідчує здійснення учасниками цивільного процесу певних процесуальних дій у ході судового засідання. У ньому не тільки послідовно відображається хід судового роз­гляду та процесуальні дії, що були вчинено суб'єктами цивіль­ного процесу, а й за його допомогою забезпечується можли­вість отримання інформації про дотримання судом норм ци­вільного процесуального законодавства у разі перегляду ци­вільної справи. Тому вбачається, що записи в журналі мають відображатися відповідно до послідовності е чинення процесу­альних дій в ході судового розгляду пояснення сторін та тре­тіх осіб, їх представників, показання свідків, експертів, роз'яс­нення спеціалістів. Зміст журналу судового засідання визначе­но у ст. 198 ЦПК

Для забезпечення правдивості викладу в журналі особи, які беруть участь у справі, наділені правом ознайомлюватися із технічним записом судового засідання, журналом судового за­сідання та протягом семи днів з дня проголошення рішення у справі подати до суду письмові зауваження щодо неповноти або неправильності запису. Такі зауваження розглядаються го­ловуючим протягом п'яти днів з дня їх подання і за результа­тами розгляду постановляється відповідна ухвала.

Для фіксування окремих процесуальних дій, які вчиняються поза судовим засіданням, складають протокол — процесуаль­ний документ, в якому зазначається порядок та результат вчинення відповідної процесуальної дії. Він оформлюється не пізніше наступного дня після вчинення такої дії та приєдну­ється до справи.

Глава 18. СУДОВІ РІШЕННЯ (ПОСТАНОВИ)

§ 1. Поняття, суть та види судових рішень (постанов)

Діяльність суду проходить у порядку, визначеному законом, відповідно до цивільної процесуальної форми, що передбачає процесуальне закріплення діяльності суду як органу державної судової влади.

Глава 18.

Суд при розгляді та вирішенні цивільних справ може по­становляти різні процесуальні акти, серед них рішення та ух­вали. Суди апеляційної та касаційної інстанцій виносять рішення та ухвали, а суд, який переглядає справу за нововияв-леними та винятковими обставинами, — ухвали. Ці акти зав­жди у теорії цивільного процесуального права мали узагальне­ну назву судових постанов¹.

Значення судових рішень (постанов) полягає в тому, що во­ни закріплюють владні волевиявлення суду щодо усіх питань розгляду та вирішення цивільної справи у суді.

Отже, у порядку цивільного судочинства суди ухвалюють рішення, постановляють ухвали та видають судові накази. Рішення суду — це судові рішення (постанови), якими завер­шується судовий розгляд, вирішується справа по суті, дається відповідь на матеріально-правову вимогу позивача, пред'явле­ну до суду. Ухвалами суду вирішуються усі питання процесу, які не пов'язані із вирішенням справи по суті. Вони можуть стосуватися порушення справи та підготовки її до розгляду, забезпечення доказового матеріалу, ходу процесу. Ухвалами оформлюють відповіді суду на заявлені клопотання та заяви і т. ін. Судовий наказ — нова форма судового рішення, що ух­валюється у справах наказного провадження про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна (деталь­ніше див. гл. 20 цього посібника).

§ 2. Рішення суду

Прийняттям рішення завершується стадія судового розгляду. Отже, рішення суду є цивільним процесуальним актом, який підсумовує діяльність суду першої інстанції з розгляду та ви­рішення справи по суті. У рішенні відбивається уся проведена судом діяльність із дослідження та оцінки доказів, встановлен­ня юридичних фактів, а також із застосування норм права до конкретних правовідносин та їх суб'єктів.

Рішенням суду від імені держави усувається спір між сто­ронами чи вирішується питання про захист прав та охороню-ваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб, держав-

У новому ЦПК запроваджується інше загальне поняття — "судові рішен­ня", однак зважаючи на те, що їх формами є ухвали та рішення (ст. 208 ЦПК), для розрізнення цих понять використовуємо — судові рішення (поста­нови).

Судові рішення (Постанови)

них та громадських інтересів. У рішенні дається оцінка спір­ної вимоги чи правовідносин та діям заінтересованих осіб.

Значення рішення суду зумовлюється тим, що відповідно до ст. 124 Конституції України, ст. 11 Закону України "Про судоустрій України" та ст. 209 ЦПК воно ухвалюється іменем України і підлягає виконанню як за колом осіб, так і в просторі (є обов'язковим до виконання усіма органами державної вла­ди, місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об'єд­наннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України).

Залежно від способу захисту права та правових наслідків, які вони викликають, рішення суду бувають: про присуджен­ня, про визнання, конститутивні.

Рішення про присудження спрямовані на зобов'язання пра­вопорушника вчинити на користь потерпілого (особи, яка звер­нулася до суду за захистом свого права) певну дію або утри­матися від її вчинення, на поновлення порушеного, оспорено­го чи невизнаного права або інтересу.

Рішення про визнання — постанови суду, якими підтвер­джується наявність чи відсутність певних правовідносин, об­ставин чи фактів.

Конститутивні рішення приймаються на захист права осо­би шляхом зміни або припинення правовідносин між сторона­ми, наявність яких у первісному вигляді (змісті) є порушенням прав заінтересованої особи.

Рішення також можна класифікувати за обсягом питань, які вони вирішують, на основні (завершальні) та додаткові. Ос­новними є рішення, якими вирішуються правові вимоги, пере­дані на розгляд суду, і ухвалюються вони після безпосеред­нього розгляду справи по суті. Додаткові ухвалюються у ви­падку неповноти основного рішення і є способом усунення не­доліків рішення судом, який його ухвалив.

У складних справах можуть ухвалюватися неповні рішення, в яких відсутні певні частини, а саме описова та мотивуваль­на. У такому разі складання повного рішення, що зазвичай роблять одразу після розгляду справи, може бути відкладено на строк не більше ніж на п'ять днів з дня закінчення розгля­ду справи (ст. 209 ЦПК).

У зв'язку зі змінами підходів до стадій апеляційного та ка­саційного перегляду у цивільному процесі, стала можливою Ще одна класифікація: рішення суду першої інстанції, рішення,

Глава 18.

ухвалені судом апеляційної інстанції, рішення, ухвалені судом касаційної інстанції. Незважаючи на визначені різними норма­ми цивільного процесуального закону вимоги до цих рішень, їх правова природа є спільною — ними вирішується спір про право. При цьому ухвалення рішення апеляційного суду — це ухвалення рішення у справі, яка вже була предметом судового розгляду та вирішення у суді першої інстанції (ст.ст. 307, 309 ЦПК). Рішення суду касаційної інстанції має місце в тому ви­падку, коли судом першої та (або) апеляційної інстанції непра­вильно застосовано положення норми матеріального права (ст.ст. 336, 341 ЦПК).

Суд може ухвалювати імперативні, альтернативні та фа­культативні рішення. Критерієм такої класифікації є особливості конструювання резолютивної частини рішення. Зазвичай, засто­совуються імперативні рішення, що визначають єдино можливий спосіб виконання (повернути суму позики, повернути річ із неза­конного володіння, поновити на роботі тощо). Альтернативні рішення виносяться у разі, якщо це дозволяє закон (альтернатив­ні зобов'язання) чи потерпілий від правопорушення згоден за­мінити шуканий предмет іншим або отримати його вартість (на­приклад, при віндикаційному позові). Факультативні рішення визначають декілька можливих способів виконання, причому іс­нує їх градація за пріоритетністю (якщо ні, то).

Не виключена можливість ухвалення судами умовних рі­шень, коли резолютивна їх частина підлягає виконанню за на­стання певних подій або наявності певних умов. Наприклад, у разі виселення із житлового приміщення у випадках, передба­чених ст.ст. 110-114, 114-1 ЖК, має бути надане інше при­міщення.

Новим видом є заочне рішення, яке постановляється за ре­зультатами заочного розгляду справи. Воно має відповідати загальним вимогам до судових рішень з певними особливостя­ми, визначеними нормами про таку форму судового розгляду (детальніше див. гл. 19 цього посібника).

§ 3. Вимоги до рішень суду

Рішення суду повинне відповідати вимогам, встановленим за­коном. Такими вимогами є:

• законність (ст. 213 ЦПК);

• обгрунтованість (ст. 213 ЦПК);

• порядок ухвалення (ст. 209 ЦПК);•'

Судові рішення (Постанови)

• форма (ст. 222 ЦПК);
. зміст (ст. 215 ЦПК);

• порядок проголошення (ст. 218 ЦПК).

Відповідність цим вимогам робить рішення суду правосуд­ним.

Законність рішення — це його відповідність нормам ма­теріального та процесуального закону. Умовами законності є: правильне застосування закону, який підлягає застосуванню; незастосування закону, який не підлягає застосуванню; прави­льне тлумачення закону

Вимоги законності рішення суду забезпечуються також правильним застосуванням приписів цивільного процесуально­го закону — додержанням передбаченого ними цивільного процесуального порядку, процесуальної форми, точним здійс­ненням прав і обов'язків га правильною реалізацією повнова­жень.

Суд вирішує справи відповідно до Конституції, законів Ук­раїни та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Інші нормативно-правові акти застосовуються, якщо вони прийняті відповідним орга­ном на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що вста­новлені законом. Якщо правовий акт не відповідає закону Ук­раїни або міжнародному договору, суд застосовує акт законо­давства, який має вищу юридичну силу. А в разі, якщо закон України не відповідає міжнародному договору, згода на обо­в'язковість якого надана Верховною Радою України, суд за­стосовує відповідний міжнародний договір. У визначених за­коном випадках суд може застосовувати норми права інших держав, аналогію закону чи аналогію права (ст. 8 ЦПК).

Обґрунтованість рішення — це його правильність з фак­тичного боку. Вимогами обгрунтованості є:

• повне і всебічне з'ясування обставин, на які сторони поси­
лаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвер­
джених тими доказами, які були досліджені в судовому за­
сіданні;

• доведеність цих обставин, які суд вважає встановленими;

• відповідність висновків суду, викладених у рішенні, обста­
винам справи, які були встановлені у судовому засіданні.

Встановлені судом обставини мають бути обґрунтовані ли­ше тими доказами, які одержані у визначеному законом поря­дку, за допомогою засобів, встановлених ст. 57 ЦПК, дослід-

Глава 18.

жені, перевірені та оцінені у судовому засіданні. Відхилення доказів повинне бути обгрунтованим, наприклад, у зв'язку із неналежністю чи недопустимістю доказів чи засобів доказування.

Рішення суду має бути ухвалене у порядку, встановленому цивільним процесуальним законом. Суди України ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення розгляду справи суддями (у встановлених законом випадках і народни­ми засідателями), які входять до складу суду у цій справі, а за одноособового розгляду справи — суддею, який розглядав справу. В іншому разі рішення суду підлягає скасуванню на будь-якій стадії перегляду цивільної справи (в апеляційному чи касаційному провадженні) (ст.ст. 311, 338 ЦПК).

Відповідно до ст. 19 ЦПК рішення суду ухвалюється біль­шістю голосів за колегіального розгляду справи, причому го­ловуючий у судовому засіданні для забезпечення незалежності суддів, а також припустимості впливу на інших суддів, голо­сує останнім.

Складовою порядку ухвалення рішення суду і важливого гарантією його правосудності є таємниця нарадчої кімнати. На реалізацію цього положення під час прийняття рішення суду ніхто не має права перебувати в нарадчій кімнаті, крім складу суду, який розглядає справу. Судді не мають права розголошу­вати хід обговорення та ухвалення рішення у нарадчій кімнаті (ст. 196 ЦПК), хоча на практиці ця норма більше має характер правового звичаю, ніж засобу забезпечення нейтралізації сто­роннього впливу на суд.

Важливою вимогою до рішення є його форма. Воно викла­дається в письмовій формі головуючим або одним із суддів при колегіальному розгляді справи і підписується всім скла­дом суду, який бере участь в ухваленні рішення (ст. 209 ЦПК). Не допускається наявність у рішенні суду будь-яких підчисток, зафарбувань чи інших способів коректування тек­сту. Як правило, рішення суду не повинне мати і виправлень, однак якщо вони наявні у тексті, то ці поправки мають бути застережені перед підписом суддів.

Рішення суду має відповідати вимогам щодо змісту, викла­деним у ст. 210 ЦПК, — дати відповідь на всі питання, що вирішувалися судом у нарадчій кімнаті при його ухваленні. Рішення має чотириелементну структуру і складається із вступної, описової, мотивувальної та резолютивної частин.

У вступній частині рішення зазначається: час та місце йо­го ухвалення; найменування суду, що ухвалив рішення; пріз-

Судові рішення (Постанови)

вища й ініціали судді (суддів — за колегіального розгляду); прізвища та ініціали секретаря судового засідання; імена (най­менування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог. Завданням цієї частини є визначення суб'єктного складу учасників судового засідання та зазначення справи, у якій ухвалюється рішення.

Описова частина містить узагальнений виклад позиції від­повідача; пояснення осіб, які беруть участь у справі; інших доказів, досліджених судом. Тобто, у ній визначається розви­ток спору, цивільного процесу по справі, опис доказової бази, яка досліджувалась у судовому засіданні.

В мотивувальній частині вказуються: встановлені судом обставин і визначені відповідно до них правовідносини; моти­ви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти; відповідь на питання, чи були пору­шені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким; назви статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального зако­ну, яким суд керувався. Цією частиною суд обґрунтовує свої висновки, аналізуючи юридичну та фактичну сторони справи.

Резолютивна частина містить висновок суду про задово­лення позову або відмову в позові повністю чи частково; ви­сновок суду по суті позовних вимог; розподіл судових витрат; вказується строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження. Резолютивна частина рішення — це владне розпорядження суду, як державного органу, по справі, яке буде предметом виконання сторонами та іншими органами й особами, щодо яких воно ухвалене.

У ряді зобов'язань, які були предметом судового розгляду та вирішення, встановлено особливості щодо формулювання цієї частини рішення суду. Наприклад, ухвалюючи рішення на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, суд має зазначити, в якій частині рішення стосується кожного з них, або те, що обов'язок чи право стягнення є солідарним (ст. 216 ЦПК). Суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочку або розстрочити виконання, вжити заходів для його забезпечення, про що за­значає в рішенні (ст. 217 ЦПК).

Глава 18.

Резолютивна частина рішення може містити положення про негайне виконання, яке застосовується у випадках, встановле­них ст. 367 ЦІЖ. Причому ця умова у рішенні може бути як обов'язковою для суду, так і віднесеною на його розсуд.

Ухвалене рішення суду проголошується прилюдно, крім справ, що розглядалися у закритому судовому засіданні, і ого­лошуються лише особам, які беруть участь у судовому засідан­ні (ч. 9 ст. 6 ЦПК). Головуючий роз'яснює зміст рішення, поря­док і строк його оскарження (ст. 218 ЦПК). У разі проголошен­ня неповного рішення суд повідомляє, коли зможуть ознайоми­тися з повним рішенням суду особи, які беруть участь у справі.

§ 4. Законна сила рішення суду

За загальним правилом, рішення суду набирають законної си­ли не одразу, що надає сторонам можливість вжити передба­чених законом заходів для недопущення виконання неправо­судного рішення. Рішення суду, якщо воно не було оскарже­не, набирає чинності після закінчення строку на апеляційне оскарження. У разі подання апеляційної скарги рішення суду набирає законної сили після розгляду справи судом апеляцій­ної інстанції, крім випадків подання апеляційної скарги поза межами строків, встановлених для апеляційного оскарження (ст.ст. 223, 294 ЦПК).

Законна сила рішення суду — це така його властивість, за якої воно набуває ознак загальнообов 'язковості, незміннос­ті, виключності, преюдиційності, реалізованості.

Загальнообов'язковість рішення суду закріплена у Консти­туції України (ст. 124), Законі України "Про судоустрій Украї­ни" (ст. 11) та процесуальному законодавстві (ст. 14 ЦПК) і полягає в тому, що воно є обов'язковим для усіх органів дер­жавної влади і органів місцевого самоврядування, підпри­ємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян. Причому рішення суду є обов'язковим не тільки для осіб, які брали участі у справі. Тому особи, які не брали учас­ті у справі, не позбавлені можливості звернутися до суду, як­що ухваленим рішенням порушуються їхні права, свободи чи інтереси. Невиконання рішення суду тягне за собою відповіда­льність, в тому числі й кримінальну (ст. 382 КК).

Незмінність рішення суду полягає в тому, що суд, який ух­валив рішення, не має права його змінити. Тільки у деяких ви-

Судові рішення (Постанови)

падках, не пов язаних із вирішенням справи по суті, суд може усунути незначні недоліки у рішенні, які перешкоджають по­новленню порушеного, оспореного чи невизнаного права. Ін­коли (в ряді справ окремого провадження), як виняток, допус­кається скасування рішення суду.

Виключність рішення суду означає неприпустимість повто­рного звернення до суду з цією самою вимогою з тих самих підстав. Якщо до суду подається заява з вимогою, за якою є рішення суду, що набрало законної сили, то суддя при ви­рішенні питання про відкриття провадження у справі повинен постановити ухвалу про відмову у його відкритті (ст. 122 ЦПК). У разі, якщо суддя помилково порушив цивільну спра­ву, то на будь-якій стадії цивільного процесу провадження мо­же бути припинено, про що постановляється ухвала про за­криття провадження у справі (ст. 205 ЦПК)

Відповідно до ст. 223 ЦПК, якщо після набрання законної сили рішенням суду, яким з відповідача присуджені періодич­ні платежі, зміняться обставини, що впливають на визначені розміри платежів, їх тривалість чи припинення, кожна сторона має право шляхом пред'явлення нового позову вимагати зміни розміру, строків платежів або звільнення від них. Це положен­ня не містить винятку із правила, а визначає можливість звер­нення до суду із матеріальною вимогою, однак вже з інших, нових підстав.

Преюдиційність означає обов'язковість фактів, які встанов­лені рішенням суду, для інших справ, в яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (ст. 61 ЦПК). Сторони та інші особи, які брали участь у спра­ві, а також їхні правонаступники не можуть оспорювати в ін­шому процесі встановлені судом факти.

Реалізованість (здійсненність) визначає можливість впро­вадження владного волевиявлення суду шляхом добровільного чи примусового виконання, обов'язком у діяльності органів та осіб, щодо яких звернене це рішення та ін.

Поиск по сайту: