Визнання спадщини відумерлою

У деяких випадках може виникнути питання про те, що май­но, яке залишилося після смерті особи, не може перейти до ін­ших осіб у загальному порядку спадкування (відсутність спад­коємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмова від її прийняття). Таку спадщину може бути визнано відумер­лою (ст. 1277 ЦК).

Предметом судової діяльності в даному разі є визначення підстав для визнання спадщини відумерлою. Процесуальний порядок розгляду та вирішення регулюється ст. 1277 ЦК та ст.ст. 274-278 ЦПК.

Глава 21.

Право на звернення має орган місцевого самоврядування, який претендує на передачу відумерлої спадщини у комуналь­ну власність.

Заява подається до суду через рік після відкриття спадщи­ни за місцем її відкриття, яким визнається згідно зі ст. 1221 ЦК останнє місце проживання спадкодавця. Якщо воно не­відоме, то — місцезнаходження нерухомого майна або основ­ної його частини, за відсутності нерухомого майна — місце­знаходження основної частини рухомого майна.

У заяві має бути наведено відомості про час і місце від­криття спадщини, майно, що її складає, а також докази, які свідчать про належність цього майна спадкодавцеві, відсут­ність спадкоємців за заповітом і за законом, або про усунення їх від права на спадкування, або про неприйняття ними спад­щини, або про відмову від її прийняття.

Якщо заява подана до річного строку з дня відкриття спад­щини, суд постановляє ухвалу про відмову у відкритті прова­дження у справі, що не перешкоджає повторному зверненню до суду після усунення цієї обставини.

Після прийняття заяви суддя має повідомити нотаріальні органи за місцем відкриття спадщини про необхідність вжиття заходів щодо охорони спадщини у порядку ст. 1283 ЦК до вирішення справи по суті та вступу рішення суду у законну силу.

Відповідно до ст. 277 ЦПК справа розглядається у судово­му засіданні з обов'язковою участю заявника та повідомлен­ням усіх заінтересованих осіб. Встановивши, що спадкоємців за заповітом і за законом немає, або спадкоємці усунені від права на спадкування, або спадкоємці не прийняли спадщину чи відмовилися від її прийняття, суд ухвалює рішення про ви­знання спадщини відумерлою та про передачу її територіаль­ній громаді.

З моменту набрання рішенням законної сили спадщина пе­реходить у власність територіальної громади. З цього часу до нового власника переходять також обов'язки перед кредитора­ми щодо відшкодування завданої спадкодавцем майнової та моральної шкоди згідно зі ст. 1231 ЦК.

Окреме провадження

I

§ 11. Надання психіатричної допомоги у примусовому порядку

Акти цивільного законодавства серед особистих немайнових прав, які забезпечують природне існування фізичної особи, ви­значають право на медичну допомогу (ст. 284), з відсилкою щодо надання психіатричної допомоги до інших актів законо­давства. Надання фізичній особі цього виду медичної допомо­ги здійснюється з дотриманням Закону України "Про психіат­ричну допомогу" (далі у цьому параграфі — Закон).

Специфіка надання особі психіатричної допомоги полягає в тому, що такі захворювання (психічні розлади) можуть виклю­чати можливість особи усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Тому в окремих випадках лікування може ма­ти неправомірний характер, порушувати вимоги законодавст­ва, посягати на суб'єктивні права особи, якій надається пси­хіатрична допомога,

У судовому порядку вирішуються питання про:

• проведення психіатричного огляду у примусовому порядку
(ч. 7 ст. 11 Закону);

• надання амбулаторної психіатричної допомоги особі без її
усвідомленої згоди або згоди її законного представника у
випадках, коли наявні відомості дають підстави для обґрун­
тованого припущення про наявність у особи тяжкого пси­
хічного розладу, внаслідок чого вона завдасть значної шко­
ди своєму здоров'ю у зв'язку з погіршенням психічного
стану у разі ненадання їй психіатричної допомоги (ч. 2
ст. 12 Закону);

• продовження надання особі амбулаторної психіатричної до­
помоги в примусовому порядку понад 6 місяців (ч. 5 ст. 12
Закону);

• відмову в продовженні надання особі амбулаторної психіат­
ричної допомоги у примусовому порядку (ч. 7 ст. 12 Закону);

• госпіталізацію особи (ч. 1 ст. 16 Закону);

• продовження госпіталізації в примусовому порядку понад 6
місяців (ст. 17 Закону);

• відмову в продовженні госпіталізації особи у примусовому
порядку (ч. З ст. 18 Закону).

Процесуальний порядок розгляду та вирішення справ цієї категорії судом визначаються ст.ст. 279-282 ЦПК.

Глава 21.

Правом на звернення до суду із заявою про проведення примусового психіатричного огляду, надання амбулаторної до­помоги у примусовому порядку наділений тільки лікар-пси-хіатр. Рішення про проведення психіатричного огляду особи без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представ­ника приймається лікарем-психіатром за заявою, яка містить відомості, що дають достатні підстави для такого огляду. Із цією заявою до лікаря можуть звернутися родичі особи, яка підлягає психіатричному огляду, лікар, який має будь-яку ме­дичну спеціальність, інші особи.

Заява про психіатричний огляд має бути подана у письмо­вій формі та містити відомості, що обґрунтовують необхід­ність психіатричного огляду і вказують на відмову особи чи її законного представника від звернення до лікаря-психіатра. Останній має право робити запит щодо надання йому додатко­вих медичних та інших відомостей, необхідних для прийняття рішення.

Отже, виключним правом на звернення до суду наділений лікар-психіатр, а інші особи можуть клопотати перед ним про звернення до суду. Це пояснюється виключністю професійної діяльності медичного працівника.

У разі необхідності за вирішенням питання про продовження надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в приму­совому порядку, госпіталізації особи понад 6 місяців до суду звертається лікар-психіатр (за умови госпіталізації — предста­вник психіатричного закладу) (ч. 5 ст. 12, ч. 1 ст. 17 Закону).

Клопотання про припинення надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, госпіталізації особи може направлятися до суду цією особою або її закон­ним представником (ч. 8 ст. 12, ч. 4 ст. 17 Закону).

Для обчислення строків звернення до суду застосовуються загальні правила, які встановлені для цивільних процесуальних строків, хоча ці строки наділені ознаками службових, а не ци­вільних процесуальних, оскільки суд, як правило, зобов'язаний розглянути подану з порушенням встановленого законом стро­ку заяву. При розгляді такої заяви суд має з'ясувати причини пропуску строку та постановити окрему ухвалу або звернутися до правоохоронних органів для належного реагування на такі порушення.

У випадках, коли відповідно до закону госпіталізацію у примусовому порядку було проведено за рішенням лікаря-пси-

Окреме провадження

I

хіатра і визнано доцільною комісією лікарів-психіатрів, пси­хіатричний заклад, в якому перебуває особа, направляє до су­ду заяву про її госпіталізацію у примусовому порядку протя­гом 24 годин.

Заява фізичної особи або її законного представника про при­пинення надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку може бути подана через три місяці з дня ухвалення рішення суду про надання амбулаторної психіатричної допомо­ги у примусовому порядку або її продовження, госпіталізацію у примусовому порядку, її продовження (ст. 280 ЦПК).

Формою звернення у всіх названих справах є заява. Як ви­пливає зі змісту ст.ст. 119, 280 ЦПК, заява має містити у собі: назву суду, до якого вона звернена; точну назву заявника і за­інтересованих осіб (лікаря-психіатра, психіатричного закладу, особи, якій надається психіатрична допомога, законного пред­ставника цієї особи); зміст клопотання; виклад обставин, яки­ми зумовлена необхідність звернення до суду; обґрунтування необхідності вчинення тієї чи іншої дії, що стосується надання особі психіатричної допомоги; підпис заявника або його пред­ставника.

До заяви про психіатричний огляд або надання амбулатор­ної психіатричної допомоги у примусовому порядку додається висновок лікаря-психіатра, а про продовження примусової ам­булаторної психіатричної допомоги, примусову госпіталізацію чи її продовження — висновок комісії лікарів-психіатрів та ін­ші відповідні матеріали (ч. 7 ст. 11, ч.ч. 3, 5, 8 ст. 12, ч. 2 ст. 16, ч.ч. 2, 4 ст. 17 Закону, ст. 280 ЦПК).

У заяві фізичної особи або її законного представника про припинення амбулаторної психіатричної допомоги чи госпіта­лізації до психіатричного закладу у примусовому порядку ма­ють бути наведені обставини і докази, на яких грунтуються ці вимоги (ст. 280 ЦПК).

Правові норми про підсудність мають виключний характер, Що зумовлюється місцем перебування особи, якій надається психіатрична допомога, незалежно від того, хто є заявником.

Питання про надання особі амбулаторної допомоги в при­мусовому порядку та необхідність її продовження вирішується судом за місцем проживання особи (ч. 5 ст. 12 Закону). Заява представника психіатричного закладу про госпіталізацію особи та про необхідність її продовження направляється до суду за

Глава 21.

місцем знаходження психіатричного закладу (ч. 1 ст. 17 Зако­ну).

Окрім цього, ст. 279 ЦПК визначені правила підсудності щодо інших випадків. Наприклад, заява особи, якій за рішен­ням суду надається амбулаторна психіатрична допомога в при­мусовому порядку, або її законного представника про припи­нення цієї допомоги подається до суду за місцепроживанням особи, а про припинення госпіталізації до психіатричного за­кладу у примусовому порядку — за місцезнаходженням пси­хіатричного закладу.

Справи такого характеру розглядаються судом колегіально у складі одного судді та двох народних засідателів. Законом визначено необхідність дотримання лікарської та професійної (службової) таємниці, що стосується надання особам психіат­ричної допомоги. Медичні працівники, інші фахівці та особи, яким у зв'язку з навчанням або виконанням професійних, службових, громадських чи інших обов'язків стало відомо про наявність у особи психічного розладу, про факти звернення за психіатричною допомогою та лікування у психіатричному за­кладі чи перебування в психоневрологічних закладах для со­ціального захисту або спеціального навчання, а також відомос­ті про стан психічного здоров'я особи, її приватне життя, не можуть їх розголошувати (ст. 6 Закону). Тому справи цієї ка­тегорії мають вирішуватися у закритому судовому засіданні, про що суд постановляє ухвалу.

Заява про проведення психіатричного огляду особи у при­мусовому порядку розглядається у триденний строк (ч. 1 ст. 22 Закону), про госпіталізацію особи до психіатричного за­кладу в примусовому порядку — протягом 24 годин (ст. 22 Закону), про надання особі амбулаторної психіатричної допо­моги в примусовому порядку, про продовження надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, заяви представників психіатричних закладів про продовження госпіталізації в примусовому порядку — у десятиденний строк. Ці строки обчислюються з дня надходження заяви до суду (ст. 281 ЦПК).

Особи, яким надається психіатрична допомога, мають пра­во на особисту участь у судових засіданнях при вирішенні пи­тань, пов'язаних з наданням їм психіатричної допомоги та об­меженням у зв'язку з цим їхніх прав (ст. 25 Закону). Участь при розгляді цих справ прокурора, лікаря-психіатра чи предс-

Окреме провадження

тавника психіатричного закладу, що подав заяву, та законного представника осіб, щодо яких розглядаються питання, пов'яза­ні з наданням їм психіатричної допомоги, є обов'язковою (ст. 22 Закону, ст. 281 ЦПК).

За результатами розгляду справ, які стосуються надання особі психіатричної допомоги, суд ухвалює рішення. Залежно від категорії справи до рішення суду встановлюються додатко­ві вимоги. Наприклад, при винесенні рішення про відмову у продовженні надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку, госпіталізації особи, продовженні гос­піталізації, при ухваленні рішення про задоволення заяви про відмову у продовженні надання амбулаторної психіатричної допомоги, а також госпіталізації особи, суд зобов'язує психіат­ричний заклад провести виписку цієї особи.

Особи, які страждають на психічні розлади, та їх законні представники звільняються від судових витрат, пов'язаних з розглядом питань щодо захисту прав та законних інтересів особи при наданні психіатричної допомоги (ст. 32 Закону). Та­кож їм належить право на безоплатну юридичну допомогу з питань, пов'язаних із наданням такої допомоги, за нормою, яка набрала чинності з 1 січня 2001 року (ст. 25, п. 1 роз. VI Закону), хоча конкретного механізму застосування цієї норми немає.

Поиск по сайту: