Заходи процесуального примусу

Особливими санкціями за порушення норм цивільного проце­суального права є заходи процесуального примусу (ст.ст. 90-94 ЦПК). Відповідно до ст. 90 ЦПК заходами процесуального примусу вважаються процесуальні дії, що застосовуються до осіб, які порушують встановлені в суді правила або проти­правно перешкоджають здійсненню правосуддя. Заходи проце­суального примусу застосовуються судом негайно після вчи­нення порушення, про що постановляється відповідна ухвала. До заходів процесуального примусу належать:

• попередження;

• видалення із залу судового засідання;

• тимчасове вилучення доказів для дослідження судом;

• привід.

Глава 12.

Попередження — це такий захід процесуального примусу, який полягає у наголошенні головуючим у судовому засіданні на факті порушення учасником процесу своїх обов 'язків. Попе­редження не має безпосередніх негативних наслідків для пра­вопорушника, однак у випадку систематичного невиконання обов'язків, наприклад, порушення порядку у залі судового за­сідання, до особи можуть бути застосовані інші заходи, в тому числі й не тільки передбачені нормами цивільного процесуаль­ного закону (наприклад, накладення адміністративного штрафу за неповагу до суду).

Видалення із залу судового засідання — це позбавлення учасника процесу чи іншої особи, яка присутня у залі судового засідання, права бути присутньою на даному судовому за­сіданні. Це, у свою чергу, може призвести до того, що, напри­клад, особа, яка бере участь у справі, позбавляється можливос­ті доводити свої вимоги чи заперечення, брати участь у до­слідженні доказів, поданні заяв, клопотань та інших форм уча­сті у судовому засіданні. Від видалення із залу судового за­сідання як заходу примусового примусу відрізняється видален­ня на час допиту малолітнього чи неповнолітнього свідка осо­би, присутність якої створює перешкоди для давання показань таким свідком (ст. 182 ЦПК).

Підставою для попередження чи видалення із залу судового засідання є порушення порядку під час судового засідання або невиконання розпоряджень головуючого (ст. 92 ЦПК). Причо­му для видалення особи із залу судового засідання обов'язко­вою є цивільна процесуальна преюдиція, тобто наявність попе­редження. Не може бути видалений із залу судового засідання перекладач, оскільки це впливає на можливість участі у справі особи, якій він надає послуги. У такому разі, суд оголошує пе­рерву та вирішує питання про заміну перекладача.

Тимчасове вилучення доказів для дослідження судом — це санкція, яка має характер забезпечення і застосовується у випадку, коли судом згідно зі ст. 137 ЦПК витребувані речові чи письмові докази, однак вони без поважних причин до суду не подані чи не повідомлено про причини їх неподання. При застосуванні такого заходу процесуального примусу обов'язко­во встановлюється особа, у якої знаходиться відповідний до­каз, а також місце її проживання (місцезнаходження). В ухвалі про тимчасове вилучення доказу повинні бути зазначені дока-

Докази та доказування

зи, які підлягають вилученню, а також обґрунтування підстав їх тимчасового вилучення (ст. 93 ЦПК).

Привід свідка як захід процесуального примусу полягає у примусовому (проти волі особи) доставленні свідка до зали судового засідання для давання ним показань. Умовами засто­сування приводу свідка є:

• належність виклику свідка, що підтверджується даними про
вручення йому відповідної повістки;

• відсутність поважних причин неявки до суду або неповідо­
млення про ці причини.

Дії щодо приводу свідка здійснюються органами внутріш­ніх справ на підставі ухвали суду, в якій зазначається ім'я фізичної особи, яка підлягає приводу, місце її проживання, ро­боти чи навчання, підстави для застосування приводу, коли і куди ця особа повинна бути доставлена (ст. 94 ЦПК). Витрати на привід свідка стягуються із свідка у дохід держави.

Законом встановлено порядок вчинення дій щодо приводу свідка, а також обмеження щодо застосування цього заходу процесуального примусу. Зокрема, не підлягають приводу осо­би, які абсолютно або відносно неспроможні бути свідками (ст. 51 ЦПК), малолітні та неповнолітні особи, вагітні жінки, інваліди першої та другої груп, особи, які доглядають дітей віком до 6 років або дітей-інвалідів.

Глава 13. ДОКАЗИ ТА ДОКАЗУВАННЯ

§ 1. Поняття та види доказів

Відповідно до ст. 57 ЦПК доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Такі дані встановлюються на підставі пояснень сторін, тре­тіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- та відеозаписів, висновків експертів.

В теорії цивільного процесуального права для кращого ви­явлення окремих особливостей доказів розроблено їх класи­фікацію. За характером зв'язку змісту доказів з фактами, які підлягають встановленню, докази поділяються на прямі та

Глава 13.

непрямі. Прямі докази дозволяють зробити однозначний ви­сновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають до­казуванню. Непрямі докази, на відміну від прямих, не мають безпосереднього зв'язку із шуканим фактом, тому дозволяють лише припустити про його наявність чи відсутність, а не дати однозначної відповіді. Сутність цієї класифікації полягає у то­му, що відповідно до ст. 60 ЦПК доказування не може грунту­ватися на припущеннях, однак це не означає, що суд не пови­нен приймати непрямих доказів.

За процесом формування даних про факти докази класи­фікуються на первинні та вторинні. Первинні (першоджерела, безпосередні) формуються під безпосереднім впливом фактів, які підлягають встановленню, надходять від безпосереднього носія інформації. Похідні (опосередковані, копії) лише відтво­рюють (копіюють) дані, одержані від інших джерел, тобто формуються під впливом опосередкованих джерел. Значення такої класифікації полягає в тому, що вона розкриває процес формування доказів і цим самим сприяє правильному їх дослі­дженню і оцінці в процесі судового розгляду цивільної спра­ви.

В науці обґрунтовується також третя підстава для класи­фікації доказів — за джерелами, за допомогою яких суд їх одержує, — на особисті та речові. До особистих доказів від­носять пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, показання свідків, висновки експертів. До речових належать ті докази, зміст яких міститься у певних об'єктах матеріального світу, котрі подаються до суду, тобто, носієм доказової інфор­мації є не особа.

§ 2. Доказування

Вирішення цивільної справи та прийняття відповідного об­грунтованого рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обо­в'язки сторін. Всі ці складові можуть бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ст. 10 ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, вста­новлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних право­відносин.

Доказування в цивільному процесі включає дві невід'ємні складові. З одного боку, це діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі, врегульована процесуальним законодавством

Докази та доказування

Ш

(процесуальна форма), з іншого — пізнавальна (розумова) діяльність, що відповідає законам логіки. Тому доказуванням є діяльність, яка врегульована цивільним процесуальним законодавством і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін шляхом зазначення про до­кази, їх збирання, подання, дослідження та оцінки.

Подаючи докази, сторони реалізовують своє право на дока­зування і одночасно виконують обов'язок із доказування, ос­кільки ст. 60 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на третіх осіб, органи та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.ст. 27, 46 ЦПК). Тобто, процесуальним законом встановлено як право на участь у до­казуванні (ст. 27 ЦПК), так і обов'язок із доказування. Це не колізія у законі, а закріплення положення, за яким суб'єкт до­казування шляхом реалізації своїх прав щодо доказування до­водить обставини своїх вимог чи заперечень. І якщо він не братиме участі у процесі доказування, то може настати нега­тивний наслідок у вигляді відмови у задоволенні позову (пози­вачеві) чи, навпаки, — задоволення пред'явлених позовних ви­мог для відповідача.

Суд безпосередньо не бере участі у зборі доказового мате­ріалу. У випадку, коли є труднощі щодо витребування доказів для сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази (ст. 137 ЦПК).

Доказова діяльність здійснюється у певній послідовності. В теорії цивільного процесуального права не має спільності по­глядів щодо кількості стадій (етапів) такої діяльності. Зазви­чай, виділяють такі етапи доказування:

• формування предмету доказування, в тому числі посилання
на фактичні обставини справи;

• збір та подання доказів;

• дослідження доказів;

• оцінка доказів.

Предмет доказування визначений ст. 179 ЦПК і ним є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску

Глава 13.

позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні рішення суду. Коло обставин, що на них сторони по­силаються як на підстави своїх вимог і заперечень або на які вказують інші особи, може бути різноманітним, а предмет до­казування по конкретній справі досить визначений. На нього вказує норма матеріального права, яку слід застосувати в кож­ному конкретному випадку.

Отже, предметом доказування є:

• обставини, які обґрунтовують вимоги позивача (підстава
позову);

• обставини, які обґрунтовують заперечення відповідача (під­
става заперечення);

• інші обставини, які мають значення для правильного ви­
рішення справи.

Правильне встановлення предмета доказування сприяє виз­наченості подальшого процесу доказування щодо виявлення, збору, дослідження та оцінки доказів, встановлення дійсних обставин справи та ухвалення законного та обґрунтованого рішення.

Не за усіма фактами предмета доказування здійснюється доказова процесуальна діяльність. Не потребують доказування:

• загальновідомі факти;

• преюдиційні факти;

• факти, що презюмуються;

• визнані факти.

Загальновідомі факти — це факти, які відомі широкому колу осіб, у тому числі і суду. Загальна відомість фактів зале­жить від часу виникнення і поширеності інформації про них на певній території. Сторона, яка використовує загальновідо­мий факт, повинна про це зазначити. Загальновідомість того чи іншого факту може мати різні межі. Він може бути відо­мий у межах країни, окремої області, населеного пункту (об'єк­тивні межі загальновідомості певного юридичного факту). Ок­рім об'єктивних меж загальновідомість певного юридичного факту має і суб'єктивні межі: він повинен бути відомий не тільки певним особам, а й усьому складові суду, який розгля­дає справу. Саме суд вирішує, чи є факт загальновідомим і та­ким, що не підлягає доказуванню, про що постановляє ухвалу, що не підлягає оскарженню (п. 2 ст. 61 ЦПК).

Докази та доказування

Преюдиційність фактів грунтується на правовій властивос­ті законної сили судового рішення і визначається його межа­ми, за якими сторони й інші особи, які брали участь у справі, а також їхні правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені рішенням суду факти та правовід­носини. Обставини, що встановлені судовим рішенням у ци­вільній, господарській або адміністративній справі, що набра­ло законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої вста­новлено ці обставини (п. З ст. 61 ЦПК). Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення мають преюдиційне зна­чення тільки щодо двох питань: чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою (п. 4 ст. 61 ЦПК). Наявні в кри­мінальній справі чи справі про адміністративні правопорушен­ня інші матеріали про факти, які складають предмет доказу­вання у цивільній справі, підлягають дослідженню при розгля­ді судом спору про право цивільне, тому вони включаються в сферу доказової процесуальної діяльності у справі.

Не потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно з законом припускаються встановленими, тобто за­конні презумпції (презюмоваиі факти). Правовими презумп­ціями є закріплені законодавством припущення про наявність або відсутність юридичних фактів. Суть презюмованого факту полягає у тому, що сторона, на користь якої встановлено таку правову норму (презумпцію), не зобов'язана доводити відпо­відну обставину. Наприклад, особа, якій завдано шкоду мало­літньою особою, не повинна доводити, що шкода має бути відшкодована відповідно до ст. 1178 ЦК батьками, усиновите­лями, опікунами чи закладом, який здійснював нагляд за та­кою особою. Однак останні, у свою чергу, можуть доводити наявність обставини, які стануть підставою для звільнення їх від відповідальності.

Визнані факти — це обставини, визнані сторонами та ін­шими особами, які беруть участь у справі (п. 1 ст. 61 ЦПК). Суд також може вважати визнаний стороною факт встановле­ним і звільнити від його доказування (ст. 40 ЦПК). Від ви­знання факту слід відрізняти визнання позову, що призводить До припинення провадження у справі.

В окремих випадках сторона чи третя особа може відмови­тися від визнання обставин. Зокрема, відповідно до ст. 178

Глава 13.

ЦПК відмова від їх визнання в попередньому судовому за­сіданні приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обс­тавини або внаслідок зловмисної домовленості її представника здругою стороною.

Збирання доказів здійснюється сторонами та іншими осо­бами, які беруть участь у справі, самостійно, шляхом витребу­вання доказів (ст.ст. 62, 137, 140, 141 ЦПК), а також за судо­вим дорученням (ст. 132 ЦПК). Суддя не може збирати дока­зи, а лише вказати на їх відсутність.

Подання доказів проводиться сторонами та іншими особа­ми, які беруть участь у справі, шляхом їх передачі до суду.

Законом встановлено строк подання доказів. Відповідно до ст. 131 ЦПК сторони зобов'язані подати свої докази чи по­відомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі. Докази, подані з порушенням встановлено­го законом чи судом строку, можуть прийматися тільки якщо сторона доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин.

У випадках, коли особи, які беруть участь у справі, мають складнощі зі збором доказів, суд зобов'язаний витребувати та­кі докази. У заяві про витребування доказів зазначається: який доказ вимагається; підстави, за яких особа вважає, що доказ знаходиться в іншої сторони; обставини, які може підтвердити цей доказ (ст. 137 ЦПК). Витребувані судом докази направля­ються до суду безпосередньо, однак суд може уповноважити відповідну особу, яка бере участь у справі, на одержання тако­го доказу та представлення його до суду. За невиконання вка­зівки суду про подання доказів винна особа може бути при­тягнута до відповідальності.

Дослідження доказів— це безпосереднє сприйняття та ви­вчення доказів. Воно провадиться в судовому засіданні з до­держанням принципів усності та безпосередності у процесі су­дового розгляду справи. Дослідження здійснюється за допомо­гою передбачених законом засобів (п. 2 ст. 57 ЦПК). Значення цього етапу доказування полягає у тому, що рішення суду мо­же грунтуватися тільки на тих доказах, які ним досліджува­лись.

Оцінка доказів — це визначення належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності та

Докази та доказування

взаємного зв'язку доказів у їх сукупності. Оцінку доказів про­вадять тільки ті учасники цивільного процесу, які визнаються суб'єктами доказування. Оцінка осіб, які беруть участь у спра­ві, є рекомендуючою, а оцінка суду — владною. Рекомендую­ча оцінка доказів виявляється в процесуальних діях — пояс­неннях, доводах, міркуваннях і запереченнях осіб, які беруть участь у справі, і сприяє суду всебічно, повно, об'єктивно оцінити всі обставини справи в їх сукупності.

Судовій оцінці можуть підлягати лише ті докази, які безпо­середньо були досліджені в судовому засіданні (ст. 179 ЦПК), з урахуванням належності фактичних даних і допустимості за­собів доказування (ст.ст. 58, 59 ЦПК). Оцінка доказів судом є підставою для прийняття ним відповідного за змістом акта за­стосування права, який має обов'язковий, владний характер, втілений в мотивувальній частині рішення суду (ст. 215 ЦПК), — це завершальна оцінка суду.

Правильному визначенню складу всіх обставин предмета доказування у справі сприяє правило (принцип) належності доказів, закріплене в ст. 58 ЦПК. Із усіх поданих доказів суд повинен відбирати для подальшого дослідження і обгрунтуван­ня мотивів рішення тільки ті, які мають зв'язок з фактами, що необхідно встановити. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (ст. 58 ЦПК). Головуючий спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічно­го та об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи все, що не має істотного значення для її вирішення (ст. 160 ЦПК).

Питання належності доказів вирішуються судом при пору­шенні справи, на стадіях підготовки і судового розгляду. При прийнятті позовної заяви суддя перевіряє, чи викладені в ній обставини, що обґрунтовують вимоги позивача, і чи зазначені докази, що підтверджують позов (ст. 131 ЦПК).

Судовою практикою, що склалася, належність доказів за­звичай визначається судом під час розгляду справи у судово­му засіданні. Визнавши доказ таким, що не стосується справи, суд просто залишає його без дослідження, тим самим звільняє себе від наступної його оцінки та виключає можливість поси­лання на нього у судовому рішенні.

За загальним правилом, будь-які фактичні дані в цивільній справі можуть бути підтверджені лише допустимими засобами доказування, тобто встановленими в законі (ст. 59 ЦПК) відпо­відно до правила (принципу) їх допустимості. Обставини справи,

Глава 13.

які за законом мають бути підтверджені певними засобами до­казування, не можуть підтверджуватися іншими. Суд не вправі за своїм переконанням приймати доказ, який законом не до­пускається, і навпаки, відкидати як недопустимий доказ, мож­ливість використання якого закон не забороняє.

Гарантією принципу допустимості засобів доказування є його законодавче забезпечення. Наприклад, ст. 51 ЦПК міс­тить положення про те, які особи не підлягають допиту як свідки. Тобто, якщо буде порушене це правило, то отримані фактичні дані у справі не матимуть сили доказу.

Достовірність — це показник доброякісності джерела до­казів, а також процесу їх формування. Після встановлення до­стовірності доказів суд визначає їх достатність, тобто ви­рішує питання про те, чи є можливість на основі зібраних по конкретній справі доказів зробити висновок про наявність фа­ктів, які належать до предмета доказування. Достатність — це така кількість доказів, яка дозволяє вирішити справу, зро­бити певний висновок і ухвалити рішення. Достатність сто­сується завершального етапу доказування. Висновок про до­статність — підсумок процесуального вивчення, аналізу і кваліфікації доказів, що проводиться суб'єктами доказування, в ході судового розгляду, підсумок, що завершує всю доказову діяльність.

Зважаючи на те, що судова оцінка має важливе значення для розгляду справи, законом встановлені певні правила (принципи) її здійснення. До них згідно зі ст. 212 ЦПК можна віднести такі:

• докази оцінюються судом кожен окремо і всі у сукупності;

• докази оцінюються за внутрішнім переконанням суддів;

• внутрішнє переконання повинно грунтуватись на всебічно­
му, повному, об'єктивному та безпосередньому досліджені
наявних у справі доказів;

• при оцінці доказів судді повинні керуватися законом;

• ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили,
тобто докази мають оцінюватися за їх властивостями, і жо­
ден з доказів не має переваги перед іншим.

Засоби доказування

Сторони, треті особи й інші особи, які беруть участь у справі, мають право давати усні та письмові пояснення судові (ст. 27 ЦПК), однак засобом доказування є тільки пояснення, які по-

Докази та доказування

дані ними у процесі їх допиту як свідків відповідно до ст. 65

ЦПК.

Пояснення сторін та їхніх представників в процесі до­казування можуть надавати найбільш повні і точні відомості про обставини справи, оскільки вони є суб'єктами або ж пред­ставниками суб'єктів спірних правовідносин, що розглядають­ся судом. З тих самих причин їх пояснення не завжди можуть мати об'єктивний характер. Давати пояснення є правом сторін, тому за відмову від нього до сторони чи третьої особи не мо­жуть бути застосовані заходи відповідальності. Однак, якщо сторона, третя особи чи їхній представник дали згоду на до­пит їх як свідків, то вони повинні попереджатися про криміна­льну відповідальність за давання завідомо неправдивих пока­зань.

Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників мають суттєве значення як засіб доказування в цивільному процесі. Визнаючи за сторонами і третіми особами право давати пояс­нення, закон передбачає скасування рішення, якщо справу роз­глянуто у відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання (п. З ст. 338 ЦПК).

Особливість цього засобу доказування полягає в тому, що сторони є заінтересованими у вирішенні (результаті) справи, то­му їх пояснення, показання, як правило, містять одночасно фак­тичні обставини по справі, пояснення цих фактів, їх оцінку.

Пояснення можуть бути двох видів: твердження та ви­знання. Твердження містять відомості про факти, які згідно з законом повинна доказувати сторона як суб'єкт доказування. Визнання — це таке пояснення, що містить відомості про фак­ти, які згідно з законом повинна доказувати інша сторона.

В змісті пояснень сторін про обставини справи можуть бу­ти визнання, тобто повідомлення, що підтверджують наявність чи відсутність фактів, які входять до предмета доказування ін­шої сторони. В юридичній літературі визнання фактів поділя­ється на судове і позасудове.

Такий поділ є неправильним, оскільки позасудове визнання відбувається поза процесуальними формами його одержання, а тому не є доказом. Воно є доказовим фактом, який мав місце поза цивільним процесом. Визнання в суді є одним з видів по­яснень сторін, робиться в установленому цивільному процесу­альному порядку і процесуальній формі, тому не вважається

Глава 13.

судовим визнанням, а визнанням в цивільному процесі. Під­твердження фактів, які входять в обов'язок доказування іншої сторони, за межами цивільного процесу не є визнанням, а то­му поділ визнання на судове і позасудове не має підстав.

Слід відрізняти визнання фактів від визнання позову (ст.ст. 31, 174 ЦПК). Визнання факту можливе однією й дру­гою стороною, визнання позову — лише відповідачем. А ос­кільки позов складається з предмета, підстав і змісту, а ви­знання можливе повне чи часткове, то кожний з елементів по­зову може бути об'єктом визнання.

Процесуальним наслідком визнаного в цивільному процесі однією із сторін факту встановленим є набуття фактом без-спірного характеру і звільнення другої сторони від його дока­зування. При цьому на доказування визнаного в процесі факту не поширюються правила про допустимість засобів доказуван­ня (ст. 59 ЦПК), крім випадків, коли факт повинен бути під­тверджений нотаріально посвідченим документом.

Пояснення сторін і третіх осіб підлягають перевірці й оцін­ці поряд з іншими доказами, одержаними від інших осіб та ін­ших засобів доказування.

Показання свідків — це повідомлення про відомі ш обста­вини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини (ст. 63 ЦПК). Свідком є особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ст. 50 ЦПК).

Для правильного визначення свідка слід виходити з того, що свідок — як правило, незацікавлена особа, здатна за своїм фізичним і психічним розвитком правильно сприймати, збе­рігати відомості про факти і давати про них правильні по­казання, які сприймала безпосередньо або якій стали відомі обставини (факти), що мають значення для справи.

Процесуальна правосуб'єктність свідка не залежить від ная­вності у нього дієздатності. Свідками можуть бути малолітні й неповнолітні, якщо не можна обійтися без притягнення їх до участі у процесі, але обов'язково враховується рівень їх розви­тку і здатність правильно сприймати дійсність.

Притягнення свідка до участі в процесі можливе за ініціа­тивою сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, і суду. Існують випадки, коли свідки не можуть надати інформацію про певні факти, оскільки, наприклад, законом передбачена таємниця банківських вкладів, здійснення слідчих і нотаріаль-

Докази та доказування

них дій, лікарська таємниця, лоцманська таємниця тощо. За необхідності одержання певних даних, що перебувають під охороною закону, вони можуть бути витребувані від певних органів за ухвалою суду.

За завідомо неправдиві показання або за відмову від даван­ня показань з непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність (ст.ст. 384, 385 КК), а за невико­нання інших обов'язків — відповідальність, встановлену зако­ном (пп. 4, 5 ст. 50, ст. 91 ЦПК).

Відповідно до ст. 63 Конституції України та ст. 52 ЦПК особа не несе відповідальності за відмову давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визна­чається законом. Як випливає із роз'яснень Пленуму Верхов­ного Суду України (п. 20 постанови від 1 листопада 1996 р. № 9 "Про застосування судами норм Конституції України при здійсненні правосуддя"), у випадку, коли під час судового за­сідання суддя не попередить про те, що ці особи мають право відмовитися від дачі показань, то слід визнати, що такі пока­зання зазначених осіб одержані з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як засобів доказу­вання. У разі ж, коли члени сім'ї чи близькі родичі сторін у справі погодилися давати показання, вони можуть нести відпо­відальність за завідомо неправдиві показання. Причому згадані особи зобов'язані повідомити суду причини відмови давати показання (п. 2 ст. 52 ЦПК).

Перед допитом свідка слід встановити його особу, вік, рід занять, відношення до даної справи і стосунки із сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (п. З ст. 180 ЦПК), а лише потім під розписку попередити його про кри­мінальну відповідальність за дачу неправдивих показань і за відмову давати показання. Свідок перед допитом приводиться до присяги, текст якої він підписує. Присяга та розписка при­єднуються до матеріалів справи.

Допит свідка розпочинається з пропозиції суду розповісти все, що йому особисто відомо у справі. Свідок дає показання У формі вільної розповіді. Далі йому задає запитання особа, за заявою якої викликано свідка, а потім інші особи, які беруть участь у справі. Суд має право з'ясовувати суть відповіді на запитання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити запитання свідку після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі (ст. 180 ЦПК).

Глава 13.

Свідкові під час допиту дозволяється користуватися записа­ми лише в тому випадку, якщо його показання пов'язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам'яті. Ці записи подаються суду та особам, які беруть участь у справі, та можуть бути приєднані до справи ухвалою суду (ст. 181 ЦПК).

Допит малолітніх та неповнолітніх свідків має істотні особ­ливості, що визначаються їх віком, розумовим розвитком та психологічним станом, що зумовлений ходом судового засі­дання. Допит малолітніх і, за розсудом суду, неповнолітніх свідків проводиться в присутності педагога або батьків, усинов-лювачів, опікунів, піклувальників, якщо вони не заінтересовані у справі. Ці особи мають можливість з дозволу суду ставити свідкові запитання, а також висловлювати свою думку стосов­но особи свідка. Свідкам, які не досягли шістнадцятирічного віку, головуючий роз'яснює обов'язок дати правдиві показан­ня, не попереджує про відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання, і не приводить до присяги. У виняткових випадках, коли це необхідно для об'єктивного з'ясування обставин справи, на час допиту осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку, із зали судового за­сідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша осо­ба, яка бере участь у справі. Після повернення цієї особи до зали судового засідання головуючий повідомляє її про пока­зання цього свідка і надає можливість поставити йому питан­ня. Свідок, який не досяг шістнадцятирічного віку, після за­кінчення його допиту, видаляється із зали судового засідання, крім випадків, коли суд визнав необхідною присутність цього свідка в залі судового засідання (ст. 182 ЦПК).

Крім обов'язку дати показання, свідок наділений певними процесуальними правами. Він може давати показання рідною мовою, користуватися послугами перекладача (ст. 7 ЦПК), за ним зберігається його середній заробіток за місцем роботи. Свідкам, які не є робітниками або службовцями, за відрив їх від роботи чи звичайних занять виплачується винагорода у встановленому розмірі, а також оплачується вартість переїзду, добові та витрати з найму житла (ст. 86 ЦПК).

Письмовими доказами є будь-які документи, акти, до­відки, листування службового чи особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які ма­ють значення для справи.

Докази та доказування

Письмові докази підтверджують факти змістовним напов­ненням і, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано ко­пію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу (ст. 64 ЦПК).

В науці письмові докази класифікують за певними крите­ріями. Залежно від суб'єктів, які склали письмові докази, їх поділяють на офіційні і неофіційні. Офіційними є документи, акти, службове листування, яке виходить від державних і громадських органів, неофіційні письмові докази походять від громадян. Таке розмежування зумовлює неоднаковий порядок їх дослідження: щодо офіційних документів необхідно з'ясува­ти повноваження органів і службових осіб, які їх склали, дот­римання передбаченого законом порядку складання докумен­тів і перевірити істинність викладених у них відомостей. Дос­лідження неофіційних документів допускає перевірку істинно­сті відомостей, що вміщені в них, або виявлення їх автора. Неофіційні документи мають велике доказове значення для правильного вирішення спору тому, що вони можуть містити позасудове визнання певних фактів.

За формою письмові докази поділяються на прості та но­таріально посвідчені, що має значення для вирішення питання про допустимість засобів доказування у цивільних правочинах.

За засобами і характером формування — на оригінали та копії. Оригіналом є перший примірник документа, що має більшу вірогідність, оскільки відомості про факт закріплені у ньому безпосередньо особою, яка склала документ. При ви­рішенні справи повинні бути використані в першу чергу пись­мові документи в оригіналі.

Письмові докази подаються сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі (ст.ст. 60, 131 ЦПК), а також за їх клопотанням перед судом витребовуються від організацій та громадян (ст. 137 ЦПК) в оригіналі і копіях. При поданні ко­пій письмових доказів суд може за необхідності вимагати по­дання оригіналу (ст. 138 ЦПК). Якщо подання письмових до­казів до суду утруднено в зв'язку з їх численністю або тому, Що тільки частина з них має значення для справи, суд може вимагати подання належно засвідчених витягів з них або огля­нути їх на місці (ст. 140 ЦПК), про що складається протокол.

Глава 13.

Письмові докази або протоколи їх огляду оголошуються в судовому засіданні та надаються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, які беруть участь у справі, мо­жуть давати свої пояснення з приводу цих доказів або прото­колу їх огляду, ставити з приводу зазначених доказів запитан­ня свідкам, а також експертам, спеціалістам (ст. 185 ЦПК).

Законом встановлені особливості дослідження письмових доказів, які містять конфіденційну інформацію і підпадають під охоронювані законом таємниці особистих паперів та коре­спонденції (наприклад, ст. 56 Конституції України). Тому від­повідно до ст.ст. 303, 306 ЦК та ст. 186 ЦПК оголошення і дослідження змісту особистих паперів, листів, записів теле­фонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції фізич­них осіб можливе у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб, які є власниками цих особистих паперів чи їх правонаступниками, осіб, між якими відбувалась кореспонден­ція. У разі подання заяви про те, що документ, доданий до справи або поданий до суду особою, яка бере участь у справі, для ознайомлення, викликає сумнів з приводу його достовір­ності або є фальшивим, особа, яка подала цей документ, може просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів (ст. 185 ЦПК).

Для залучення судом належних до справи письмових дока­зів особа, яка заявляє клопотання про їх витребування від ін­ших осіб, повинна згідно п. 2 ст. 137 ЦПК зазначити у заяві:

• який письмовий доказ вимагається;

• підстави, з яких вона вважає, що письмовий доказ має інша
особа;

• обставини, які може підтвердити цей доказ.

Якщо це не зашкодить розгляду справи, суд може поверну­ти оригінали письмових доказів до набрання рішенням суду законної сили за клопотанням осіб, які їх подали. У справі за­лишається засвідчена суддею копія письмового доказу (ст. 138 ЦПК).

Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. До речових доказів закон також відносить магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи (ст. 65 ЦПК).

Докази та доказування

Речові докази в судовій практиці у цивільних справах ви­користовуються обмежено і в основному виступають як пред­мети спору. Вони є доказами у справах, в яких оспорюється якість їх виготовлення за договором підряду, у справах про відшкодування завданої шкоди псуванням майна тощо. На від­міну від письмових, речові докази суворо індивідуальні, неза­мінні.

Витребування речових доказів і вирішення питання про від­повідальність за їх неподання провадиться у порядку, встанов­леному ст.ст. 137, 93 ЦПК. Вони можуть бути оглянуті також за їх місцем знаходження, за умови, якщо їх неможливо доста­вити в суд, судом, що розглядає справу (ст. 140 ЦІЖ), або ін­шим судом у порядку виконання доручення по збиранню до­казів (ст. 132 ЦПК). Про проведення огляду повідомляються особи, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — свідки, експерти, спеціалісти. Про наслідки проведення огляду на місці і про зміст процесуальних дій, що виконувалися, складається протокол, який підписується всіма особами, які беруть участь в огляді, та негайно надсилається до суду, що розглядає справу. До протоколу додаються разом з описом всі складені або завірені під час огляду плани, креслення, знімки тощо (ст. 200 ЦПК). Речові докази зберігаються в справі або за окремим описом в камері схову речових доказів. Речі, що не можуть бути доставлені до суду, зберігаються за місцем їх знаходження; вони повинні бути докладно описані та опечата­ні, в разі потреби — проводиться відео- та фотозйомка. Суд вживає заходів до зберігання речей у незмінному стані.

Передбачений порядок не застосовується, якщо речовими доказами є продукти або інші речі, що швидко псуються. Во­ни негайно оглядаються судом з повідомленням про призна­чення огляду осіб, які беруть участь у справі (неявка цих осіб не перешкоджає подальшому їх огляду). Після огляду речові докази повертаються особам, від яких вони були одержані, або передаються підприємствам, організаціям, що можуть викорис­тати їх за призначенням. Такі підприємства, організації згодом повертають володільцеві предмети того ж роду і якості або їх вартість на час повернення. Факт передачі речей і прийняття їх до реалізації має бути зафіксований у письмовому докумен­ті, який зберігається в справі.

Глава 13.

Досліджуються речові докази в судовому засіданні шляхом особистого огляду судом, з пред'явленням для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а за необхідності — також експертам і свідкам. Залучення свідків до участі в огляді речо­вих доказів зумовлюється потребою встановлення належності їх до справи і достовірності обставин, що ними підтверджу­ються. Однак якщо для з'ясування змісту речового доказу нео­бхідні спеціальні знання (неякісне виготовлення, псування то­що), суд може залучити до їх огляду експерта, спеціаліста. Особи, яким пред'явлені для ознайомлення речові докази, мо­жуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов'язані з оглядом, заявою, що її заносять до журналу судового засідан­ня (ст. 187 ЦПК).

Дослідження та відтворення звукозапису, демонстрація відеозапису здійснюються відповідно до ст. 188 ЦПК і прово­дяться в судовому засіданні або в іншому приміщенні, спе­ціально підготовленому для цього, з відображенням у журналі судового засідання особливостей оголошуваних матеріалів і зазначенням часу демонстрації. Після цього суд заслуховує по­яснення осіб, які беруть участь у справі. У разі необхідності відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису можуть бути повторені повністю або у певній частині. З метою з'ясу­вання відомостей, що містяться у матеріалах звуко- і відеоза­пису, а також у разі надходження заяви про їх фальшивість суд може залучити спеціаліста або призначити експертизу. Під час відтворення звукозапису, демонстрації відеозапису, що ма­ють приватний характер, а також під час їх дослідження засто­совуються правила щодо оголошення і дослідження змісту особистого листування і телеграфних повідомлень.

Відповідно до ст. 66 ЦПК під висновком експерта слід ро­зуміти докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у їх результаті висновки та обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені судом.

Експертиза здійснюється у визначеному процесуальному порядку з додержанням встановлених процесуальним законом правил і являє собою дослідження, виявлення і пізнання фак­тичних обставин, тобто науковий, дослідницький шлях до вис­новків про фактичні обставини у справі, наявність (відсут­ність) яких фіксується у висновках експертів. Підставою для проведення експертизи є необхідність застосування спеціаль-

Докази та доказування

них знань у галузі науки, техніки чи ремесла. Під спеціаль­ними знаннями, необхідними для призначення експертизи в цивільному процесі, розуміють такі, що перебувають за межа­ми правових знань, загальновідомих уявлень, які випливають з досвіду людей, тобто якими володіє вузьке коло фахівців. На вирішення експертизи не повинні ставитись питання права.

Необхідність проведення експертизи визначається з огляду на матеріали конкретної справи, однак для певних випадків за­коном встановлено обов'язок суду призначити експертизу. Наприклад, відповідно до ст. 145 ЦПК експертиза повинна бу­ти призначена, якщо заявлено відповідне клопотання обома сторонами спору, або хоча б однією у разі встановлення ха­рактеру та ступеня ушкодження здоров'я, психічного стану особи, віку особи, якщо про це немає відповідних документів і одержати їх неможливо.

В якості експерта може залучатися особа, яка відповідає вимогам, встановленим Законом України ''Про судову експер­тизу", і внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів. Тобто, експертом є особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи, і дати висновок з питань, які виникають під час розгляду справи і стосуються сфери її спеціальних знань (ст. 55 ЦПК).

Для забезпечення об'єктивності оцінки експерта експертизу не може виконувати особа, щодо якої є підстави для її відво­ду, а також якщо:

• вона перебувала або перебуває у службовій або іншій залеж­
ності від осіб, які беруть участь у справі;

• з'ясування обставин, які мають значення для справи, вихо­
дить за межі сфери її спеціальних знань (ст. 22 ЦПК).

Особа, яку призначено експертом, зобов'язана з'явитися на виклик суду і дати правдивий письмовий висновок щодо пос­тавлених запитань. Для цього експерт має право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у її розгляді судом, проси­ти суд про надання додаткових матеріалів.

Згідно зі ст. 53 ЦПК експерт має право:

• знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предме­
та дослідження;

• заявляти клопотання про подання йому додаткових матеріа­
лів і зразків;

Глава 13.

• викладати у висновку судової експертизи виявлені в ході її
проведення факти, які мають значення для справи і з при­
воду яких йому не були поставлені питання;

• бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що
стосуються предмета і об'єктів дослідження;

• ставити питання особам, які беруть участь у справі, та свід­
кам;

• користуватися іншими правами, встановленими Законом
України "Про судову експертизу".

Експерт може відмовитися від дачі висновку, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не має необхідних знань, чи потребує залучення інших експертів (п. 6 ст. 53 ЩІК).

Експерт, який злісно ухиляється від явки до суду, або від­мовляється без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків, або дасть завідомо неправдивий висновок, несе відповідальність.

Експертами можна призначати кількох осіб у разі прове­дення комісійної чи комплексної експертизи. Комісійна екс­пертиза проводиться не менш як двома експертами одного на­пряму знань. Якщо за результатами проведених досліджень думки експертів збігаються, вони підписують єдиний висно­вок. Експерт, не згодний з висновком іншого експерта (експер­тів), дає окремий висновок з усіх питань або з питань, які вик­ликали розбіжності (ст. 148 ЦПК). Комплексна експертиза проводиться не менш як двома експертами різних галузей знань або різних напрямів у межах однієї галузі знань. Загаль­ний висновок роблять експерти, компетентні в оцінці отрима­них результатів і формулюванні єдиного висновку або декіль­кох залежно від того, чи є розбіжності між експертами (ст. 149 ЦПК).

Експертиза може бути призначена за заявою осіб, які бе­руть участь у справі на стадіях підготовки справи до розгляду і під час її судового розгляду. Експертиза призначається ухва­лою суду, в якій згідно зі ст. 143 ЦПК зазначаються:

• підстави та строк для проведення експертизи;

• з яких питань потрібні висновки експертів;

• ім'я експерта або найменування експертної установи, екс­
пертам якої доручається проведення експертизи, об'єкти,
які мають бути досліджені;

Докази та доказування

• перелік матеріалів (об'єкти експертного дослідження, пред­
мети, документи, зразки для порівняльного дослідження і
документи, що стосуються предмета експертизи, а також
інші матеріали, які мають значення для її проведення, що
передаються для дослідження);

• попередження про відповідальність експерта за завідомо
неправдивий висновок та за відмову без поважних причин
від виконання покладених на нього обов'язків.

При призначенні експертизи і визначенні кола питань, які належить поставити перед експертами, суддя або суд мають врахувати пропозиції сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. При визначенні об'єктів та матеріалів, що підлягають направленню на експертизу, суд вирішує питання щодо відіб­рання відповідних зразків. У разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд, зважаючи на те, хто із цих осіб ухиляється, а також яке значення має для них ця екс­пертиза, може визнати факт, для з'ясування якого експертизу було призначено, або відмовити у його визнанні. Ст. 146 ЦПК уможливлює застосування заходів процесуального примусу до відповідача у разі його ухилення від проведення судово-біоло­гічної (судово-генетичної) експертизи у справах про визнання батьківства, материнства. Таким заходом є примусовий привід на проведення експертизи.

Суд може заслухати думку експерта щодо формулювання питання, яке потребує з'ясування, проінструктувати його про доручене завдання і, за його клопотанням, дати відповідні роз'яснення щодо сформульованих питань. Про вчинення цих дій повідомляються особи, які беруть участь у справі і які ма­ють право брати участь у їх вчиненні (ст. 144 ЦПК).

Експертиза проводиться в суді або поза судом, якщо це по­трібно з огляду на характер досліджень або якщо об'єкт дос­ліджень неможливо доставити до суду. Експерт дає у письмо­вій формі свій мотивований висновок, який приєднується до справи. Суд має право за заявою осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи запропонувати експерту дати усне пояснення свого висновку, яке заноситься до журналу су­дового засідання.

У висновку експерта має бути зазначено:

Глава 13.

• коли, де, ким (ім'я, освіта, спеціальність, свідоцтво про
присвоєння кваліфікації судового експерта, стаж експертної

роботи, науковий ступінь, вчене звання, посада експерта) проводилася експертиза;

• на якій підставі була проведена експертиза;

хто був присутній при проведенні експертизи, питання, що були поставлені експертові;

• які матеріали використав експерт;

• докладний опис проведених досліджень;

• висновки, зроблені в результаті дослідження;

• обґрунтовані відповіді на поставлені судом запитання.

У висновку також обов'язково зазначається попередження про відповідальність експерта за завідомо неправдивий висно­вок та за відмову без поважних причин від виконання покла­дених на нього обов'язків.

Письмовий висновок експерта оголошується в судовому за­сіданні. Для роз'яснення і доповнення висновку експерта йому можуть бути поставлені запитання. Першою ставить питання експертові особа, за заявою якої призначено експертизу, та її представник, потім інші особи, які беруть участь у справі. Як­що експертизу призначено за клопотанням обох сторін, пер­шим ставить питання експертові позивач і його представник. Суд має право з'ясовувати суть відповіді експерта на запитан­ня осіб, які беруть участь у справі, а також ставити запитання експерту після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі. Викладені письмово і підписані експертом роз'яснення і доповнення висновку приєднуються до справи (ст. 189 ЦПК).

Висновок експерта не є обов'язковим для суду і оцінюється за загальними правилами, згідно з якими жодний не має напе­ред встановленої сили. Суд може не погодитися з висновком експерта і без призначення повторної експертизи вирішити справу на підставі інших доказів. Але незгода суду з виснов­ком експерта повинна бути мотивована у судовому рішенні (ст. 60 ЦПК).

За необхідності може проводитись додаткова чи повторна експертиза. Додаткова експертиза призначається у випадку, як­що висновок експерта визнано неповним або неясним, а пов­торна — якщо визнано необгрунтованим або таким, що супе­речить іншим матеріалам справи, чи його правильність викли­кає сумніви.

Докази та доказування

Законодавством передбачена участь у цивільному процесі спеціаліста як особи, що володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних засобів і може надавати кон­сультації під час вчинення процесуальних дій з питань, що по­требують відповідних спеціальних знань і навичок. Спеціаліст може бути залучений до участі у цивільному процесі за ухва­лою суду для надання безпосередньої технічної допомоги (фо­тографування, складання схем, планів, креслень, відбір зразків для проведення експертизи тощо) під час вчинення процесуа­льних дій і його допомога технічного характеру не замінює висновку експерта.

Спеціаліст зобов'язаний з'явитися за викликом суду, відпо­відати на поставлені судом питання, давати усні консультації та письмові роз'яснення, звертати увагу суду на характерні об­ставини чи особливості доказів, у разі потреби надавати суду технічну допомогу (ст. 54 ЦПК).

Забезпечення доказів

Належні докази по справі не завжди знаходяться у заінтересо­ваних осіб, на яких покладений обов'язок із доказування пев­них обставин, а у їхніх процесуальних противників чи інших осіб, які не є учасниками процесу, і їх подання, якщо не вжи­ти необхідних заходів, згодом стане утрудненим або неможли­вим, вони можуть зникнути або загинути. З метою запобігання таким наслідкам ЦПК передбачений інститут забезпечення до­казів, тобто вжиття судом невідкладних заходів до закріплення у визначеному процесуальному порядку фактичних даних з метою використання їх як доказів при розгляді цивільних справ.

Забезпечення доказів — це їх процесуальна фіксація судом з метою використання їх в якості доказів, якщо згодом їх подання стане неможливим або утрудненим. Забезпечення до­казів здійснюється судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі.

Підставою для забезпечення доказів є побоювання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, що вони будуть втраче­ні або їх подання стане неможливим. Відповідно до ст. 133 ЦПК способами забезпечення судом доказів є допит свідків, призначення експертизи, витребування та (або) огляд доказів, У тому числі за місцем їх знаходження. Судом можуть також бути застосовані інші способи забезпечення доказів.

Глава 13.

У заяві про забезпечення доказів має бути зазначено:

• докази, які необхідно забезпечити;

• обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами;

• обставини, які свідчать про те, що подання потрібних дока­
зів може згодом стати неможливим або ускладненим;

• справа, для якої потрібні ці докази, або з якою метою пот­
рібно їх забезпечити.

Заява про забезпечення доказів може бути подана протягом усього періоду розгляду справи. Також суд за заявою заінте­ресованої особи може забезпечити докази до пред'явлення нею позову. У цьому випадку заявник повинен подати позовну заяву протягом десяти днів з дня постановлення ухвали про забезпечення доказів. У разі неподання позовної заяви в за­значений строк особа, яка подала заяву про забезпечення до­казів, зобов'язана відшкодувати судові витрати, а також збит­ки, заподіяні у зв'язку із забезпеченням доказів.

Заява про забезпечення доказів розглядається протягом п'я­ти днів судом, який розглядає справу, а якщо позов ще не пред'явлено, — місцевим загальним судом, у межах терито­ріальної підсудності якого можуть бути вчинені процесуальні дії щодо забезпечення доказів, з повідомленням сторін та ін­ших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. 135 ЦПК питання про забезпечення дока­зів вирішується ухвалою, яка може бути оскаржена. Оскаржен­ня ухвали про забезпечення доказів не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає розгляду справи. Якщо після вчинення процесуальних дій щодо забезпечення доказів позовну заяву по­дано до іншого суду, протоколи та інші матеріали щодо забез­печення доказів надсилаються до суду, який розглядає справу.

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Глава 14. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОЗОВНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

Поиск по сайту: