Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

К ХАРАКТЕРИСТИКИ ПРЕДМЕТА И МЕТОДОЛОГИИ



 

Предметом науки философии права являются наиболее (предельно) общие объективные законо­мерности возникновения, структуры, функционирования и развития того явления, которое определя­ются тер­мино-понятием права. Методология философии права – это система концептуальных подхо­дов, об­щенаучных и специальных методов и способов исследование ее предмета, а также знание о законо­мерностях их применения.

P. М. Rabinovych

 

THE SCIENCE of PHILOSOPHY Of LAW:

SUBJECT-MATTER And METHODOLOGY CHARACTERISTICS

 

The subject of study of a science of philosophy of law is viewed as most objective legitimacies of origi­nation, structure, functioning and development of the phenomenon, which is defined as the term-and-con­cept ‘law’. The methodology of philosophy of law is a system of conceptual approaches, general scientific and special methods and instruments of investigation into its subject, as well as knowledge on legitimacies of their application.


 

© 2003 р. М. І. Козюбра

Національний університет “Києво-Могилянська Академія”

 

МІСЦЕ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА В СИСТЕМІ

СУСПІЛЬСТВОЗНАВСТВА

(ДО ПИТАННЯ ПРО ДИСЦИПЛІНАРНИЙ СТАТУС ФІЛОСОФІЇ ПРАВА)

 


Філософія права має, як відомо, давню і ба­гату історію, хоч сам термін “філософія права” введений в науковий обіг лише два сто­ліття тому. За час свого існування вона пройшла до­сить складний шлях, на якому були періоди як злетів, так і падінь. До останніх слід віднести, зокрема, радянський період її вітчизняної історії, коли активні розробки проблем філософії права, як і її викладання у юридичних навчальних за­кладах, фактично припинилися. Як самостійна дисципліна вона перестала існувати.

Окремі філософсько-правові проблеми, якщо і продовжували досліджуватися, то ви­ключно з позицій моністичного матеріалістич­ного світо­гляду в жорстких рамках марксист­сько-ленінсь­кої загальної теорії держави і права. Лише в 60-70 тих роках минулого століття з’являються по­одинокі спеціальні праці, при­свячені як зага­ль­ним філософським проблемам права, так і фі­ло­софському осмисленню його окремих сторін – сутності і цінності права, його взаємозв’язків з суспільною свідомістю та її фо­рмами тощо.

Після розвалу Союзу РСР, здобуття Украї­ною незалежності, відмови від матеріалістичного мо­нізму і переходу на позиції світоглядно-мето­до­логічного плюралізму дослідження філософ­сь­ких проблем права значно активізувалися. З’яви-лося чимало публікацій, у тому числі моно­графій з філософсько-правової проблематики, найбільш цікавими з яких є монографії А.А. Ко­зловського, С.І. Максимова, Л.В. Петрової, ви­дано декілька навчальних посі­бників з філософії права – інди­відуальних і ко­лективних, проте її місце в сис­темі суспільство­знавства залишається чітко не визначеним.

Перша, і мабуть, найскладніша проблема, яка виникає при намаганні визначити таке місце – це проблема статусу філософії права. Чи є вона са­мостійною наукою, якщо є, то до яких наук – фі­лософських чи юридичних належить, які її сто­сунки з суміжними юридичними науками, зо­к­рема із загальною теорією права, історією пра­вових вчень, соціологією права? Ці та інші пи­тання, хоч і мають досить давню історію, проте й нині залишаються дискусійними.

Можна виділити декілька основних підхо­дів до розуміння поняття “філософія права” та її ста­тусу.

Відповідно до першого з них філософія права розглядається як розділ соціальної філо­софії по­ряд з такими її розділами як філософія моралі, філософія політики, філософія релігії, філософія культури, філософія науки тощо. Таке розуміння філософії права властиве переважно вітчизняним філософам, які спеціалізуються на дослідженнях філософсько-правової проблема­тики, хоч серед прихильників цього підходу ін­коли можна зу­стріти також юристів, “погляди яких на філосо­фію не виходять за межі її марк­систської інтер­претації” [13, с. 14].

При зазначеному підході право розгляда­ється лише як фрагмент соціальної реальності поряд з мораллю, політикою, релігією тощо, що не до­зволяє всебічно з’ясувати його природу, зокрема відмінності від названих соціальних явищ.

Розгляд права виключно в контексті соціа­ль­ної філософії, як показує досвід, призводить до побудови відірваних від реального життя абст­рактних схем, які не дають уявлень про гли­бинну сутність права, інших правових явищ, а нерідко породжують (особливо серед юристів) скептичне ставлення до самої правової філосо­фії.

Другий, нині один з найпоширеніших під­хо­дів до розуміння дисциплінарного статусу фі­ло­софії права – це її розгляд як складової час­тини, одного з основних напрямів загальної тео­рії права (поряд з соціологією права, логікою права, порівняльним правознавством), сконцент­рованих виключно на вирішенні проблем мето­дології. На відміну від попереднього підходу він властивий переважно правознавцям – спеціаліс­там в галузі загальної теорії права.

Проте, по-перше, філософія права не зво­диться до методології пізнання права, хоч остання складає одне з основних завдань філо­софії права. Окрім світоглядно-методологічної про­блематики вона охоплює систему знань про пра­вову реальність, про що мова йтиме далі.

По-друге, юридична наука, в свою чергу, не обмежується методологією найвищого, світо­гля­дно-філософського рівня, а включає також інші рівні методології – загальнонауковий, спе­ціаль­нонауковий, окремонауковий.

Третій підхід полягає у тому, що філософія права розглядається як складова частина юрис­пруденції, як ”особлива юридична тео­рія” [13, с. 17] відмінна від юридичної науки. Філософія права, на думку прихильників такого підходу, не може вважатися юридичною наукою, “оскільки філософія і наука являють собою які­сно різні типи раціонального мислення про предмет” [13, с. 17]. Якщо метою юридичної на­уки, як і будь-якої на­уки, є істина, то мета філо­софії – це “позиція, певне світоглядне пізнання предмету” [13, с. 34]. Гово­рити ж про істинність юридичних знань можна лише тоді, коли вони є позаособистісними, поза­суб’єктивними. Філосо­фія ж завжди є продуктом особистої творчості [13, с. 35].

Відмінний від наукового характер філосо­фії права з аналогічних по суті міркувань обсто­ю­ють і деякі прихильники розуміння філософії права як складової соціальної філософії. На їх думку, філософія права не є наукою, оскільки вона не має свого власного предмету, причому “не тому, що їй нічого вивчати, а тому що “наука вивчає світ, з якого попередньо видалений об’єкт, саме тому наукове знання є позаособисті­сним” [14, с. 6]. Філософія права ж, як і філосо­фія культури, філософія релігії або філософія мови “не містить в собі знання про реальність, яка протистоїть людині, а розуміє цю реальність як стан духовного життя людини” [14, с. 7].

Інакше кажучи, філософія права відпові­дно до цього підходу на відміну від юридичної на­уки, не вивчає і не пояснює право як факт, як те що існує в реальності, а прагне до розуміння, світоглядного осмислення того, яким право по­винно бути.

Розуміння ж завжди має особистісно-екзи­сте­нціальний характер, тобто передбачає вклю­чення того, що було до певного моменту зовніш­нім, в систему своїх особистісних смислів, цінні­сних координат і власного екзистенціального до­свіду. Саме це відрізняє, на думку прихильників роз­глядуваного підходу,

філософське розуміння (зокрема й розу­міння права) від наукового пізнання, яке має за­лиша­тися об’єктивно-неупередженим, нейтраль­ним до особистісного фактору.

Тим часом, як підтверджують особливо останні десятиліття, сучасна наука не така вже й нейтральна. Її творять люди, що мають ті чи інші світоглядні установки, моральні якості, життєвий і пізнавальний досвід, пристрасті, ін­тереси тощо. В процесі наукової творчості по­стійно виника­ють суперечності між суворою об’єктивністю науки і суб’єктивними особливос­тями людей, що її творять. Сучасна наука розви­вається під впли­вом як внутрішніх, так і зовніш­ніх факторів, ті­сно стикається з політикою, ідео­логією, психо­логією і мораллю суспільства. Вона все більше набуває соціальних, економіч­них, політичних функцій, що відзначають пред­ставники не тільки суспільних, а й природничих і технічних наук .

В умовах, коли зв’язок науки з названими со­ціальними факторами все більш посилюється, її розвиток не може відбуватися без їх враху­вання, тобто виключати ціннісний (аксіологіч­ний) під­хід. Не випадково в останні десятиліття під впливом досягнень науки в галузі термоядер­ного вибуху, молекулярної генетики, зокрема генної інженерії, медицини, хімії тощо істотно загост­рилася проблема соціального контролю з регу­лювання наукових досліджень, стримування їх деяких практичних застосувань у сферах, що за­чіпають життєві інтереси сучасних і майбутніх поколінь, долю людства як біологічного виду. Для того щоб наука не “допомогла” йому ство­рити реальні засоби не тільки для миттєвого са­мознищення (вони вже фактично створені), а й для поступового самозживання, вчені не можуть залишатися неупередженими шукачами істини, не замислюватися над, власне, гуманістичними проблемами наукової творчості. Історія перекон­ливо засвідчила, що ідеал істини не можна ста­вити вище, ніж цінність людини [2, с. 21]. Тому виключати елементи розуміння ( ціннісного під­ходу) з науки, навіть природничої, протиставля­ючи його поясненню, навряд чи є підстави.

Але якщо позаоціночне пізнання немис­лиме при дослідженні природних явищ, то тим більш воно неможливе в суспільних (гуманітар­них) науках. Їх специфіка визначається насампе­ред самим об’єктом пізнання. На відміну від приро­дничих наук, об’єкти пізнання яких не створю­ються людьми, соціальні об’єкти, на­впаки, існу­ють тільки завдяки людині – їх тво­рцю і інтерпрета­тору. Тобто в самому об’єкті соціального пізнання з самого початку присутній його суб’єкт.

Якщо вчений-природознавець знаходиться поза досліджуваним об’єктом і дивиться на нього ззовні, то вчений-суспільствознавець сам включений в процеси, які досліджує, інакше ка­жучи, знаходиться в середині об’єкту, отже ви­вчає його не ззовні, а з середини. Тому в соціа­льному пізнанні “суб’єктивація” об’єкта, тобто привнесення в його ідеальний образ властивос­тей суб’єкта пізнання, його ціннісних установок, уявлень тощо, помітна, звичайно, значно більше, ніж у природничо-науковому пізнанні. Особисті­сно-ціннісне ставлення до соціальної дійсності, що пізнається, є не просто специфічною рисою соціального пізнання, а його необхідною умо­вою. Гуманітарії не можуть констатувати загаль­нозначимих істин, оскільки вони в своїх дослі­дженнях опираються на відповідні норми, пра­вила і достовірності, прийняті у тому співтова­ристві, з яким вони себе ідентифікують. Звідси випливає, що в суспільних науках без розуміння соціальної дійсності будь-яке її дослідження вза­галі неможливе. Воно ж формується під впливом різних факторів – соціально-політичної, націона­льної, релігійної та іншої належності дослідника, виховання, досвіду, оточуючого наукового сере­довища тощо.

Яскраво виражену “суб’єктивацію” об’єктів у соціальному пізнанні не слід, зви­чайно, розу­міти як суб’єктивізм. Вона зовсім не виключає об’єктивності відображення, “а являє собою тільки особливу форму об’єктивного ві­добра­ження, специфічну для людини і людсь­кого сус­пільства – об’єктивність в суб’єктивній формі (емоцій, настроїв, прагнень, ідей), об’єктивність з суб’єктивними елементами, які також обумов­лені об’єктивними властивостями природи і сус­пільства” [5, c. 42]. Ціннісні перед­умови визна­чають не розвиток і функціонування об’єкта до­слідження, а лише характер і специ­фіку самого дослідження в суспільних науках [16, с. 12].

Чи може обмежуватись філософія загалом і філософія права, зокрема, виключно розумін­ням? Або іншими словами: чи можливе розу­міння світу таким, яким він повинен бути (у тому числі права таким, яким воно має бути) без пі­знання і пояснення того, що існує в реальності (зокрема права таким, яким воно є)? Залежно від відповіді на це питання можна, очевидно, робити висновок, чи є філософія взагалі і філософія права, зокрема, науками, чи вони являють собою винятково світоглядно-споглядаючі системи.

На мій погляд, наукове знання є необхід­ною ступінню до філософсько-правового розу­міння. Останнє неминуче має бути пов’язаним з пізнан­ням існуючої реальності, тобто конкрет­них явищ, процесів і фактів. При осмисленні і конс­труюванні того, що має бути, філософія права не може відсторонюватися від цих реаль­ностей. Без опори на них неможливе проник­нення в гли­бинні пласти права, виключається переконлива аргументація відповідних положень і висновків щодо того, яким воно має бути, а фі­лософія права перетворюється в абстрактні, умо­глядні, а то й зовсім спекулятивні, відірвані від реального життя конструкції.

Отже, ціннісний, аксіологічний підхід, імане­нтно притаманний філософії права, зовсім не за­перечує можливості і необхідності науко­вого осмислення нею правових явищ, процесів і фак­тів. Більше того, саме ця властивість філосо­фії права сприяє їх розгляду в різних аспектах і з різ­них позицій. Тим самим відбувається більш багато­гранне, глибоке і повне осмислення пра­вових фе­номенів. Головне ж полягає у тому, щоб на основі різних світоглядних позицій і точок зору виявити внутрішню сутність правових явищ і процесів, що й складає основне завдання філо­софії права.

Підсумовуючи сказане, можна констату­вати, що онтологічна, гносеологічна і аксіологі­чна сторони в філософії права тісно зв'язані між со­бою, вони складають її цілісну структуру.

Разом з тим, не можна не помічати, що цінні­сний, аксіологічний аспект у філософії права ви­ражений більш яскраво порівняно з де­якими ін­шими дисциплінами не тільки природ­ничо-філо­софського, а й соціально-філософсь­кого спряму­вання – філософії науки, філософії культури, фі­лософії мови та інших, що поясню­ються особли­востями самого її об'єкта – права як специфіч­ного способу практично-духовного освоєння со­ціальної дійсності.

Ця специфіка полягає у тому, що право зо­ріє­нтоване не стільки на описування і пояснення соціального життя, скільки на його організацію, впорядкування. Правові норми “не описують, а приписують” – слушно зазначає німецький фі­ло­соф права Райнольд Циппеліус. Отже пізнання, хоч і складає певний базис права, його найгли­биннішу характеристику [8, с. 9], проте не виче­рпує всієї його суті як специфічного способу сві­тосприйняття. Пізнавальний момент в праві, його “інтелектуальна” цінність підпорядковані головній, регулятивній, а точніше, оціночно-ім­перативній функції (хоч у ряді випадків можуть мати й самостійне значення). Специфічна функ­ція права полягає не в тому, щоб пояснювати за­кони і механізми соціального розвитку, озброю­вати людей науковими знаннями, а в тому, щоб регулювати суспільні відносини. Інакше кажучи, знання в праві важливі не самі по собі. Вони на­бувають значення лише будучи пропущеними через призму правових і моральних цінностей (аксіологічного підходу), тобто існують в пере­твореному вигляді. Тому не слід абсолютизувати роль науки в правотворенні як це нерідко має місце у правознавчій літературі, коли право роз­глядається виключно як форма існування теоре­тичного, наукового знання, що відрізняється від нього чисто лінгвістично-імперативним характе­ром своїх приписів.

Насправді відносини між правом і наукою на­багато складніші, про що свідчать, зокрема, не­вщухаючі дискусії навколо відомого вислову да­вньоримського юриста Ульпіана – “jus est ars boni et augui”. У вітчизняній літературі цей ви­слів здебільшого перекладається з латинської мови як “право є мистецтвом добра і справедли­вості”. Однак виявляється, що латинське слово “ars” в силу своєї багатозначності нерідко пере­кладається як “наука”. Відповідно до такого пе­рекладу ульпіанівський вислів звучатиме як “право є наукою про добре і справедливе”.

Відповіді на питання, що ж насправді яв­ляє собою право – науку чи мистецтво, до цього часу істотно розходяться. Одні вчені схильні ба­чити в праві мистецтво управляти людьми, забезпечу­вати в суспільстві панування певного порядку, мистецтво складати закони, їх тлума­чити, засто­совувати тощо. Другі, як вже зазнача­лося, ото­тожнюють право з наукою (принаймні за змістом закладених в ньому знань). Треті від­стоюють вірну, як видається, думку про те, що право по­єднує в собі елементи і мистецтва, і на­уки.

“Коли звучить звичне питання – “що є право – наука чи мистецтво?”, – пише, напри­клад, фра­нцузький теоретик права Ж.-Л. Бер­жель, – всі врешті-решт сходяться на тому, що це мистец­тво, яке полягає в поліпшенні соціальних відно­син шляхом формулювання справедливих правил і їх застосування в неупередженій манері; це ми­стецтво ще й тому, що право не обмежу­ється простим утвердженням правил, їх тлума­ченням і розв’язанням спірних ситуацій; за­вдання права полягає також у тому, щоб класи­фікувати юри­дичні факти, конструювати теорії, розробляти принципи. Але для того, щоб пояс­нити і задово­льнити соціальні сподівання і від­носини, право не може залишатися осторонь від інших суспіль­них дисциплін, від філософії, істо­рії, соціології, економіки, антропології, полі­тики” [3, с. 22].

Отже, концепція права не може бути тільки наукою, основаною виключно на знанні, вона обов’язково має доповнюватись правовим розу­мінням. Саме поєднання в філософії права реа­льності та ідеальності, сущого і належного, тео­ретичних знань і практичних прийомів утвер­дження доброго і справедливого дає підстави розглядати її як науку.

Очевидно з цього виходять (хоч і не аргу­мен­тують належним чином) прихильники четвер­того підходу до визначення статусу філософії права. Відповідно до цього підходу вона являє собою комплексну, суміжну науку (наукову і на­вчальну дисципліну), що перебуває на межі фі­лософії і юриспруденції [17, с. 5, 16].

Підтримуючи позицію про міждисциплінар­ний статус філософії права, разом з тим слід за­уважити, що констатація такого статусу ще не дає чіткої відповіді на питання про місце філо­софії права в системі суспільних наук, зокрема в системі філософії і юриспруденції. Адже між­дисциплінарність комплексних, суміжних наук в літературі (як свідчать, зокрема, дискусії щодо статусу соціології права) трактується далеко не однозначно. Вони розглядаються, по-перше, як складові частини тієї науки, якій переважно зо­бов’язані своїм генетичним походженням; по-друге, як окремі галузі наукового знання, що за­ймають проміжне місце між науками, на стику яких сформувались; по-третє, як відокремлені в самостійні наукові галузі складові частини од­но­часно двох (або й декількох) наук, на базі яких виникли; по-четверте, як єдині науки, природа яких має двоїстий характер, тобто які залиша­ються сферою тяжіння своїх “генетичних роди­чів” [10, с. 118-119; 11, с. 47; 15, с. 36-39].

Аналогічні трактування можливі також між­дисциплінарного статусу філософії права. Вона може розглядатись як галузь наукових знань, що стоїть поза як філософією, так і правознавством, являючи собою принципово новий напрям в сус­пільствознавстві. Така точка зору висловлюва­лась, зокрема, В.М. Кудрявцевим і В.П. Казімір­чуком щодо статусу соціології права [9, с. 3, 14]. Можливий також варіант трактування, коли фі­лософія права “розмежовується” на дві науки (наукові дисципліни) – “філософську філософію права” і “юридичну філософію права”, що має місце в тій же соціології права [12, с. 1-10; 15, с. 60-63], а інколи, хоч і не зовсім чітко, просте­жується також щодо філософії права [4, с. 186]. Нарешті, філософія права може трактуватись як єдина, хоч і “двоїста” за своєю природою, наука (наукова дисципліна), що живиться одночасно з двох різних джерел – філософії і юриспруден­ції [17, с. 18]. На користь останнього розуміння фі­лософії праваговорить не тільки не зовсім, мож­ливо, усвідомлена позиція ВАК України, згідно з якою вчений ступінь з філософії права може присуджуватись як з філософських, так і з юри­дичних наук (незважаючи на те, що за номе­нкла­турою наукових спеціальностей філософія права відноситься до юридичних наук під номе­ром 12.00.01), а й інші, більш важливі, на мою думку, міркування.

В умовах бурхливого розвитку процесів інте­грації та диференціації наук, які, як свідчить іс­торія науки, завжди проходили паралельно, від­бувається все активніше взаємопроникнення наук. Воно обумовлене об’єктивними причи­нами: не лише внутрішньою логікою і тенденці­ями розвитку науки, а й потребами практики. Сучасна юридична практика ставить перед пра­вознавством такі комплексні завдання, які не в змозі вирішити розрізнено будь-яка окрема га­лузь знань [7, c. 61-62]. Їх вирішення можливе лише при тісному співробітництві, взаємодії правознавства з іншими науками – природни­чими, технічними, суспільними. У зв’язку з цим говорити про повну автономність, а тим більше про якусь абсолютну “чистоту” юридичної на­уки, як і будь-якої галузі знань в сучасних умо­вах, не доводиться. Тим більше, на мою думку, втрачають сенс дискусії щодо дисциплінарного статусу комплексних, суміжних наук, які вже давно склалися або ж знаходяться в процесі ста­новлення. Адже навряд чи хто нині наважиться поновлювати обговорення дисциплінарного ста­тусу таких наук як судова медицина, судова пси­хіатрія, правова статистика, криміналістика, кримінологія тощо, які відносяться до юридич­них наук і водночас розглядаються як складові частини відповідно медичної, статистичної, пси­хологічної та інших наук, на положення яких вони спираються [6, с. 5]. Ще більш схоластич­ними виглядали б, мабуть, спроби “поділити” на дві автономні галузі наукових знань – юридичну і неюридичну, приміром правову кібернетику чи правову біологію, які нині продовжують активно формуватись.

Наведені міркування, хоч і з певними засте­реженнями, викликаними переважно належністю до одного виду наук – суспільствознавства, на мою думку не слід ігнорувати також при визна­ченні статусу філософії права і соціології права.

Визнання їх “двоїстої” природи не тільки від­повідає сучасним тенденціям розвитку науки в цілому і правознавства, філософії і соціології, зокрема, а й сприяє подоланню взаємної відчу­женості, а часом навіть певної зневаги до дослі­джень один одного, з боку правознавців, філосо­фів і соціологів, формуванню у них впевненості у тому, що лише їх спільними зусиллями можна створити найбільш повну, адекватну характерис­тику такого надзвичайно складного феномену як право.

Визнання двоїстої природи філософії права, звичайно, не означає, що тим самим знімаються будь-які питання про розподіл праці між право­знавцями і філософами при дослідженні ними філософсько-правової проблематики. Проте ці питання знаходяться не в площині розрізнення предметів філософсько-правових і юридико-фі­лософських досліджень (як і будь-яка наука, фі­лософія права має єдиний предмет, до визна­чення якого вдаватися тут не буду, оскільки це окрема тема), а в площині відмінностей підходів до таких досліджень і їх методів.

Якщо філософи розглядають право під кутом зору буття (дійсності) в цілому, в контексті мо­ралі, людського духу тощо, залишаючись “на ґрунті філософії”, то відправним пунктом філо­софського осмислення права правознавцями є не дійсність в цілому, а дійсність в тих межах, в яких існує право, тобто людське буття[1. с. 5].

Базуючись на вихідних філософських засадах, дослідники-правознавці при дослідженні філо­софсько-правової проблематики зовсім не “від­межовуються від практичних проблем своєї на­уки і не стають на позицію її неюридичного ба­чення”, як інколи вважається [17, с. 18], а на­впаки, на відміну від філософів залишаються на “ґрунті права”. Філософсько-правові дослі­дження правознавців “виростають” безпосеред­ньо з правового матеріалу, на фундаменті юри­дичного знання, у тому числі почерпнутого з юридичної практики.

Зрозуміло, що різку межу між цими підхо­дами провести практично неможливо. Однак вони, на мій погляд, певною мірою можуть слу­жити критерієм розрізнення філософсько-право­вих досліджень, проведених філософами і право­знавцями (актуалізація цього питання викликана, зокрема, згадуваною позицією ВАК України).

Застосування згаданих підходів дозволяє істо­тно підвищити надійність філософсько-правових досліджень, сприяє верифікованості отриманих правознавцями і філософами результатів, а отже ефективності їх використання як в теорії, так і в юридичній практиці.

 

Список літератури

 

1. Алексеев С.С.Философия права. – М., 1998.

2. Бандура О.О. Єдність цінностей та істини у праві (філософський аналіз) Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора філософ. наук. – К., 2003.

3. Бержель Ж.-Л. Общая теория права. – М., 2000.

4. Гарник А.В. Проблема дисциплинарного статуса философии права // Философия и соци-ология в контексте современной культуры. –Днепропетровск, 1998.

5. Живкови Л. Теория социального отраже-ния. – М., 1969.

6. Загальна теорія держави і права / За ред. проф. Цвіка. – Харків, 2002.

7. Керимов Д.А. Методология права (предмет, функции, проблемы философии права). – М., 2001.

8. Козловський А.А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці, 1999.

9. Кудрявцев В.Н., Казимирчук В.П. Совре-менная социология права. – М., 1995.

10. Кульчар К. Основи соціології права. М., 1981.

11. Тадевосян Э.В. Социология права и её место в системе наук о праве // Государство и право. – 1998. – № 1.

12. Лапаева В.В. Социология права. И., 2000.

13. Малахов В.П. Философия права. – М., 2002.

14. Пермяков Ю.Е. Лекции по философии права. Учебное пособие. Самара, 1995.

15. Савчук С.В. Юридична соціологія. –Чернівці, 2003

16. Социальная философия / Под ред. проф. В.Н. Лавриненко. – М., 1995.

17. Філософія права. Навчальний посібник / За ред. проф. О.Г. Данільяна. – К., 2002.


 

 

Н. И. Козюбра




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.