К ХАРАКТЕРИСТИКИ ПРЕДМЕТА И МЕТОДОЛОГИИ

Предметом науки философии права являются наиболее (предельно) общие объективные законо­мерности возникновения, структуры, функционирования и развития того явления, которое определя­ются тер­мино-понятием права. Методология философии права – это система концептуальных подхо­дов, об­щенаучных и специальных методов и способов исследование ее предмета, а также знание о законо­мерностях их применения.

P. М. Rabinovych

THE SCIENCE of PHILOSOPHY Of LAW:

SUBJECT-MATTER And METHODOLOGY CHARACTERISTICS

The subject of study of a science of philosophy of law is viewed as most objective legitimacies of origi­nation, structure, functioning and development of the phenomenon, which is defined as the term-and-con­cept ‘law’. The methodology of philosophy of law is a system of conceptual approaches, general scientific and special methods and instruments of investigation into its subject, as well as knowledge on legitimacies of their application.

© 2003 р. М. І. Козюбра

Національний університет “Києво-Могилянська Академія”

МІСЦЕ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА В СИСТЕМІ

СУСПІЛЬСТВОЗНАВСТВА

(ДО ПИТАННЯ ПРО ДИСЦИПЛІНАРНИЙ СТАТУС ФІЛОСОФІЇ ПРАВА)

Філософія права має, як відомо, давню і ба­гату історію, хоч сам термін “філософія права” введений в науковий обіг лише два сто­ліття тому. За час свого існування вона пройшла до­сить складний шлях, на якому були періоди як злетів, так і падінь. До останніх слід віднести, зокрема, радянський період її вітчизняної історії, коли активні розробки проблем філософії права, як і її викладання у юридичних навчальних за­кладах, фактично припинилися. Як самостійна дисципліна вона перестала існувати.

Окремі філософсько-правові проблеми, якщо і продовжували досліджуватися, то ви­ключно з позицій моністичного матеріалістич­ного світо­гляду в жорстких рамках марксист­сько-ленінсь­кої загальної теорії держави і права. Лише в 60-70 тих роках минулого століття з’являються по­одинокі спеціальні праці, при­свячені як зага­ль­ним філософським проблемам права, так і фі­ло­софському осмисленню його окремих сторін – сутності і цінності права, його взаємозв’язків з суспільною свідомістю та її фо­рмами тощо.

Після розвалу Союзу РСР, здобуття Украї­ною незалежності, відмови від матеріалістичного мо­нізму і переходу на позиції світоглядно-мето­до­логічного плюралізму дослідження філософ­сь­ких проблем права значно активізувалися. З’яви-лося чимало публікацій, у тому числі моно­графій з філософсько-правової проблематики, найбільш цікавими з яких є монографії А.А. Ко­зловського, С.І. Максимова, Л.В. Петрової, ви­дано декілька навчальних посі­бників з філософії права – інди­відуальних і ко­лективних, проте її місце в сис­темі суспільство­знавства залишається чітко не визначеним.

Перша, і мабуть, найскладніша проблема, яка виникає при намаганні визначити таке місце – це проблема статусу філософії права. Чи є вона са­мостійною наукою, якщо є, то до яких наук – фі­лософських чи юридичних належить, які її сто­сунки з суміжними юридичними науками, зо­к­рема із загальною теорією права, історією пра­вових вчень, соціологією права? Ці та інші пи­тання, хоч і мають досить давню історію, проте й нині залишаються дискусійними.

Можна виділити декілька основних підхо­дів до розуміння поняття “філософія права” та її ста­тусу.

Відповідно до першого з них філософія права розглядається як розділ соціальної філо­софії по­ряд з такими її розділами як філософія моралі, філософія політики, філософія релігії, філософія культури, філософія науки тощо. Таке розуміння філософії права властиве переважно вітчизняним філософам, які спеціалізуються на дослідженнях філософсько-правової проблема­тики, хоч серед прихильників цього підходу ін­коли можна зу­стріти також юристів, “погляди яких на філосо­фію не виходять за межі її марк­систської інтер­претації” [13, с. 14].

При зазначеному підході право розгляда­ється лише як фрагмент соціальної реальності поряд з мораллю, політикою, релігією тощо, що не до­зволяє всебічно з’ясувати його природу, зокрема відмінності від названих соціальних явищ.

Розгляд права виключно в контексті соціа­ль­ної філософії, як показує досвід, призводить до побудови відірваних від реального життя абст­рактних схем, які не дають уявлень про гли­бинну сутність права, інших правових явищ, а нерідко породжують (особливо серед юристів) скептичне ставлення до самої правової філосо­фії.

Другий, нині один з найпоширеніших під­хо­дів до розуміння дисциплінарного статусу фі­ло­софії права – це її розгляд як складової час­тини, одного з основних напрямів загальної тео­рії права (поряд з соціологією права, логікою права, порівняльним правознавством), сконцент­рованих виключно на вирішенні проблем мето­дології. На відміну від попереднього підходу він властивий переважно правознавцям – спеціаліс­там в галузі загальної теорії права.

Проте, по-перше, філософія права не зво­диться до методології пізнання права, хоч остання складає одне з основних завдань філо­софії права. Окрім світоглядно-методологічної про­блематики вона охоплює систему знань про пра­вову реальність, про що мова йтиме далі.

По-друге, юридична наука, в свою чергу, не обмежується методологією найвищого, світо­гля­дно-філософського рівня, а включає також інші рівні методології – загальнонауковий, спе­ціаль­нонауковий, окремонауковий.

Третій підхід полягає у тому, що філософія права розглядається як складова частина юрис­пруденції, як ”особлива юридична тео­рія” [13, с. 17] відмінна від юридичної науки. Філософія права, на думку прихильників такого підходу, не може вважатися юридичною наукою, “оскільки філософія і наука являють собою які­сно різні типи раціонального мислення про предмет” [13, с. 17]. Якщо метою юридичної на­уки, як і будь-якої на­уки, є істина, то мета філо­софії – це “позиція, певне світоглядне пізнання предмету” [13, с. 34]. Гово­рити ж про істинність юридичних знань можна лише тоді, коли вони є позаособистісними, поза­суб’єктивними. Філосо­фія ж завжди є продуктом особистої творчості [13, с. 35].

Відмінний від наукового характер філосо­фії права з аналогічних по суті міркувань обсто­ю­ють і деякі прихильники розуміння філософії права як складової соціальної філософії. На їх думку, філософія права не є наукою, оскільки вона не має свого власного предмету, причому “не тому, що їй нічого вивчати, а тому що “наука вивчає світ, з якого попередньо видалений об’єкт, саме тому наукове знання є позаособисті­сним” [14, с. 6]. Філософія права ж, як і філосо­фія культури, філософія релігії або філософія мови “не містить в собі знання про реальність, яка протистоїть людині, а розуміє цю реальність як стан духовного життя людини” [14, с. 7].

Інакше кажучи, філософія права відпові­дно до цього підходу на відміну від юридичної на­уки, не вивчає і не пояснює право як факт, як те що існує в реальності, а прагне до розуміння, світоглядного осмислення того, яким право по­винно бути.

Розуміння ж завжди має особистісно-екзи­сте­нціальний характер, тобто передбачає вклю­чення того, що було до певного моменту зовніш­нім, в систему своїх особистісних смислів, цінні­сних координат і власного екзистенціального до­свіду. Саме це відрізняє, на думку прихильників роз­глядуваного підходу,

філософське розуміння (зокрема й розу­міння права) від наукового пізнання, яке має за­лиша­тися об’єктивно-неупередженим, нейтраль­ним до особистісного фактору.

Тим часом, як підтверджують особливо останні десятиліття, сучасна наука не така вже й нейтральна. Її творять люди, що мають ті чи інші світоглядні установки, моральні якості, життєвий і пізнавальний досвід, пристрасті, ін­тереси тощо. В процесі наукової творчості по­стійно виника­ють суперечності між суворою об’єктивністю науки і суб’єктивними особливос­тями людей, що її творять. Сучасна наука розви­вається під впли­вом як внутрішніх, так і зовніш­ніх факторів, ті­сно стикається з політикою, ідео­логією, психо­логією і мораллю суспільства. Вона все більше набуває соціальних, економіч­них, політичних функцій, що відзначають пред­ставники не тільки суспільних, а й природничих і технічних наук .

В умовах, коли зв’язок науки з названими со­ціальними факторами все більш посилюється, її розвиток не може відбуватися без їх враху­вання, тобто виключати ціннісний (аксіологіч­ний) під­хід. Не випадково в останні десятиліття під впливом досягнень науки в галузі термоядер­ного вибуху, молекулярної генетики, зокрема генної інженерії, медицини, хімії тощо істотно загост­рилася проблема соціального контролю з регу­лювання наукових досліджень, стримування їх деяких практичних застосувань у сферах, що за­чіпають життєві інтереси сучасних і майбутніх поколінь, долю людства як біологічного виду. Для того щоб наука не “допомогла” йому ство­рити реальні засоби не тільки для миттєвого са­мознищення (вони вже фактично створені), а й для поступового самозживання, вчені не можуть залишатися неупередженими шукачами істини, не замислюватися над, власне, гуманістичними проблемами наукової творчості. Історія перекон­ливо засвідчила, що ідеал істини не можна ста­вити вище, ніж цінність людини [2, с. 21]. Тому виключати елементи розуміння ( ціннісного під­ходу) з науки, навіть природничої, протиставля­ючи його поясненню, навряд чи є підстави.

Але якщо позаоціночне пізнання немис­лиме при дослідженні природних явищ, то тим більш воно неможливе в суспільних (гуманітар­них) науках. Їх специфіка визначається насампе­ред самим об’єктом пізнання. На відміну від приро­дничих наук, об’єкти пізнання яких не створю­ються людьми, соціальні об’єкти, на­впаки, існу­ють тільки завдяки людині – їх тво­рцю і інтерпрета­тору. Тобто в самому об’єкті соціального пізнання з самого початку присутній його суб’єкт.

Якщо вчений-природознавець знаходиться поза досліджуваним об’єктом і дивиться на нього ззовні, то вчений-суспільствознавець сам включений в процеси, які досліджує, інакше ка­жучи, знаходиться в середині об’єкту, отже ви­вчає його не ззовні, а з середини. Тому в соціа­льному пізнанні “суб’єктивація” об’єкта, тобто привнесення в його ідеальний образ властивос­тей суб’єкта пізнання, його ціннісних установок, уявлень тощо, помітна, звичайно, значно більше, ніж у природничо-науковому пізнанні. Особисті­сно-ціннісне ставлення до соціальної дійсності, що пізнається, є не просто специфічною рисою соціального пізнання, а його необхідною умо­вою. Гуманітарії не можуть констатувати загаль­нозначимих істин, оскільки вони в своїх дослі­дженнях опираються на відповідні норми, пра­вила і достовірності, прийняті у тому співтова­ристві, з яким вони себе ідентифікують. Звідси випливає, що в суспільних науках без розуміння соціальної дійсності будь-яке її дослідження вза­галі неможливе. Воно ж формується під впливом різних факторів – соціально-політичної, націона­льної, релігійної та іншої належності дослідника, виховання, досвіду, оточуючого наукового сере­довища тощо.

Яскраво виражену “суб’єктивацію” об’єктів у соціальному пізнанні не слід, зви­чайно, розу­міти як суб’єктивізм. Вона зовсім не виключає об’єктивності відображення, “а являє собою тільки особливу форму об’єктивного ві­добра­ження, специфічну для людини і людсь­кого сус­пільства – об’єктивність в суб’єктивній формі (емоцій, настроїв, прагнень, ідей), об’єктивність з суб’єктивними елементами, які також обумов­лені об’єктивними властивостями природи і сус­пільства” [5, c. 42]. Ціннісні перед­умови визна­чають не розвиток і функціонування об’єкта до­слідження, а лише характер і специ­фіку самого дослідження в суспільних науках [16, с. 12].

Чи може обмежуватись філософія загалом і філософія права, зокрема, виключно розумін­ням? Або іншими словами: чи можливе розу­міння світу таким, яким він повинен бути (у тому числі права таким, яким воно має бути) без пі­знання і пояснення того, що існує в реальності (зокрема права таким, яким воно є)? Залежно від відповіді на це питання можна, очевидно, робити висновок, чи є філософія взагалі і філософія права, зокрема, науками, чи вони являють собою винятково світоглядно-споглядаючі системи.

На мій погляд, наукове знання є необхід­ною ступінню до філософсько-правового розу­міння. Останнє неминуче має бути пов’язаним з пізнан­ням існуючої реальності, тобто конкрет­них явищ, процесів і фактів. При осмисленні і конс­труюванні того, що має бути, філософія права не може відсторонюватися від цих реаль­ностей. Без опори на них неможливе проник­нення в гли­бинні пласти права, виключається переконлива аргументація відповідних положень і висновків щодо того, яким воно має бути, а фі­лософія права перетворюється в абстрактні, умо­глядні, а то й зовсім спекулятивні, відірвані від реального життя конструкції.

Отже, ціннісний, аксіологічний підхід, імане­нтно притаманний філософії права, зовсім не за­перечує можливості і необхідності науко­вого осмислення нею правових явищ, процесів і фак­тів. Більше того, саме ця властивість філосо­фії права сприяє їх розгляду в різних аспектах і з різ­них позицій. Тим самим відбувається більш багато­гранне, глибоке і повне осмислення пра­вових фе­номенів. Головне ж полягає у тому, щоб на основі різних світоглядних позицій і точок зору виявити внутрішню сутність правових явищ і процесів, що й складає основне завдання філо­софії права.

Підсумовуючи сказане, можна констату­вати, що онтологічна, гносеологічна і аксіологі­чна сторони в філософії права тісно зв'язані між со­бою, вони складають її цілісну структуру.

Разом з тим, не можна не помічати, що цінні­сний, аксіологічний аспект у філософії права ви­ражений більш яскраво порівняно з де­якими ін­шими дисциплінами не тільки природ­ничо-філо­софського, а й соціально-філософсь­кого спряму­вання – філософії науки, філософії культури, фі­лософії мови та інших, що поясню­ються особли­востями самого її об'єкта – права як специфіч­ного способу практично-духовного освоєння со­ціальної дійсності.

Ця специфіка полягає у тому, що право зо­ріє­нтоване не стільки на описування і пояснення соціального життя, скільки на його організацію, впорядкування. Правові норми “не описують, а приписують” – слушно зазначає німецький фі­ло­соф права Райнольд Циппеліус. Отже пізнання, хоч і складає певний базис права, його найгли­биннішу характеристику [8, с. 9], проте не виче­рпує всієї його суті як специфічного способу сві­тосприйняття. Пізнавальний момент в праві, його “інтелектуальна” цінність підпорядковані головній, регулятивній, а точніше, оціночно-ім­перативній функції (хоч у ряді випадків можуть мати й самостійне значення). Специфічна функ­ція права полягає не в тому, щоб пояснювати за­кони і механізми соціального розвитку, озброю­вати людей науковими знаннями, а в тому, щоб регулювати суспільні відносини. Інакше кажучи, знання в праві важливі не самі по собі. Вони на­бувають значення лише будучи пропущеними через призму правових і моральних цінностей (аксіологічного підходу), тобто існують в пере­твореному вигляді. Тому не слід абсолютизувати роль науки в правотворенні як це нерідко має місце у правознавчій літературі, коли право роз­глядається виключно як форма існування теоре­тичного, наукового знання, що відрізняється від нього чисто лінгвістично-імперативним характе­ром своїх приписів.

Насправді відносини між правом і наукою на­багато складніші, про що свідчать, зокрема, не­вщухаючі дискусії навколо відомого вислову да­вньоримського юриста Ульпіана – “jus est ars boni et augui”. У вітчизняній літературі цей ви­слів здебільшого перекладається з латинської мови як “право є мистецтвом добра і справедли­вості”. Однак виявляється, що латинське слово “ars” в силу своєї багатозначності нерідко пере­кладається як “наука”. Відповідно до такого пе­рекладу ульпіанівський вислів звучатиме як “право є наукою про добре і справедливе”.

Відповіді на питання, що ж насправді яв­ляє собою право – науку чи мистецтво, до цього часу істотно розходяться. Одні вчені схильні ба­чити в праві мистецтво управляти людьми, забезпечу­вати в суспільстві панування певного порядку, мистецтво складати закони, їх тлума­чити, засто­совувати тощо. Другі, як вже зазнача­лося, ото­тожнюють право з наукою (принаймні за змістом закладених в ньому знань). Треті від­стоюють вірну, як видається, думку про те, що право по­єднує в собі елементи і мистецтва, і на­уки.

“Коли звучить звичне питання – “що є право – наука чи мистецтво?”, – пише, напри­клад, фра­нцузький теоретик права Ж.-Л. Бер­жель, – всі врешті-решт сходяться на тому, що це мистец­тво, яке полягає в поліпшенні соціальних відно­син шляхом формулювання справедливих правил і їх застосування в неупередженій манері; це ми­стецтво ще й тому, що право не обмежу­ється простим утвердженням правил, їх тлума­ченням і розв’язанням спірних ситуацій; за­вдання права полягає також у тому, щоб класи­фікувати юри­дичні факти, конструювати теорії, розробляти принципи. Але для того, щоб пояс­нити і задово­льнити соціальні сподівання і від­носини, право не може залишатися осторонь від інших суспіль­них дисциплін, від філософії, істо­рії, соціології, економіки, антропології, полі­тики” [3, с. 22].

Отже, концепція права не може бути тільки наукою, основаною виключно на знанні, вона обов’язково має доповнюватись правовим розу­мінням. Саме поєднання в філософії права реа­льності та ідеальності, сущого і належного, тео­ретичних знань і практичних прийомів утвер­дження доброго і справедливого дає підстави розглядати її як науку.

Очевидно з цього виходять (хоч і не аргу­мен­тують належним чином) прихильники четвер­того підходу до визначення статусу філософії права. Відповідно до цього підходу вона являє собою комплексну, суміжну науку (наукову і на­вчальну дисципліну), що перебуває на межі фі­лософії і юриспруденції [17, с. 5, 16].

Підтримуючи позицію про міждисциплінар­ний статус філософії права, разом з тим слід за­уважити, що констатація такого статусу ще не дає чіткої відповіді на питання про місце філо­софії права в системі суспільних наук, зокрема в системі філософії і юриспруденції. Адже між­дисциплінарність комплексних, суміжних наук в літературі (як свідчать, зокрема, дискусії щодо статусу соціології права) трактується далеко не однозначно. Вони розглядаються, по-перше, як складові частини тієї науки, якій переважно зо­бов’язані своїм генетичним походженням; по-друге, як окремі галузі наукового знання, що за­ймають проміжне місце між науками, на стику яких сформувались; по-третє, як відокремлені в самостійні наукові галузі складові частини од­но­часно двох (або й декількох) наук, на базі яких виникли; по-четверте, як єдині науки, природа яких має двоїстий характер, тобто які залиша­ються сферою тяжіння своїх “генетичних роди­чів” [10, с. 118-119; 11, с. 47; 15, с. 36-39].

Аналогічні трактування можливі також між­дисциплінарного статусу філософії права. Вона може розглядатись як галузь наукових знань, що стоїть поза як філософією, так і правознавством, являючи собою принципово новий напрям в сус­пільствознавстві. Така точка зору висловлюва­лась, зокрема, В.М. Кудрявцевим і В.П. Казімір­чуком щодо статусу соціології права [9, с. 3, 14]. Можливий також варіант трактування, коли фі­лософія права “розмежовується” на дві науки (наукові дисципліни) – “філософську філософію права” і “юридичну філософію права”, що має місце в тій же соціології права [12, с. 1-10; 15, с. 60-63], а інколи, хоч і не зовсім чітко, просте­жується також щодо філософії права [4, с. 186]. Нарешті, філософія права може трактуватись як єдина, хоч і “двоїста” за своєю природою, наука (наукова дисципліна), що живиться одночасно з двох різних джерел – філософії і юриспруден­ції [17, с. 18]. На користь останнього розуміння фі­лософії праваговорить не тільки не зовсім, мож­ливо, усвідомлена позиція ВАК України, згідно з якою вчений ступінь з філософії права може присуджуватись як з філософських, так і з юри­дичних наук (незважаючи на те, що за номе­нкла­турою наукових спеціальностей філософія права відноситься до юридичних наук під номе­ром 12.00.01), а й інші, більш важливі, на мою думку, міркування.

В умовах бурхливого розвитку процесів інте­грації та диференціації наук, які, як свідчить іс­торія науки, завжди проходили паралельно, від­бувається все активніше взаємопроникнення наук. Воно обумовлене об’єктивними причи­нами: не лише внутрішньою логікою і тенденці­ями розвитку науки, а й потребами практики. Сучасна юридична практика ставить перед пра­вознавством такі комплексні завдання, які не в змозі вирішити розрізнено будь-яка окрема га­лузь знань [7, c. 61-62]. Їх вирішення можливе лише при тісному співробітництві, взаємодії правознавства з іншими науками – природни­чими, технічними, суспільними. У зв’язку з цим говорити про повну автономність, а тим більше про якусь абсолютну “чистоту” юридичної на­уки, як і будь-якої галузі знань в сучасних умо­вах, не доводиться. Тим більше, на мою думку, втрачають сенс дискусії щодо дисциплінарного статусу комплексних, суміжних наук, які вже давно склалися або ж знаходяться в процесі ста­новлення. Адже навряд чи хто нині наважиться поновлювати обговорення дисциплінарного ста­тусу таких наук як судова медицина, судова пси­хіатрія, правова статистика, криміналістика, кримінологія тощо, які відносяться до юридич­них наук і водночас розглядаються як складові частини відповідно медичної, статистичної, пси­хологічної та інших наук, на положення яких вони спираються [6, с. 5]. Ще більш схоластич­ними виглядали б, мабуть, спроби “поділити” на дві автономні галузі наукових знань – юридичну і неюридичну, приміром правову кібернетику чи правову біологію, які нині продовжують активно формуватись.

Наведені міркування, хоч і з певними засте­реженнями, викликаними переважно належністю до одного виду наук – суспільствознавства, на мою думку не слід ігнорувати також при визна­ченні статусу філософії права і соціології права.

Визнання їх “двоїстої” природи не тільки від­повідає сучасним тенденціям розвитку науки в цілому і правознавства, філософії і соціології, зокрема, а й сприяє подоланню взаємної відчу­женості, а часом навіть певної зневаги до дослі­джень один одного, з боку правознавців, філосо­фів і соціологів, формуванню у них впевненості у тому, що лише їх спільними зусиллями можна створити найбільш повну, адекватну характерис­тику такого надзвичайно складного феномену як право.

Визнання двоїстої природи філософії права, звичайно, не означає, що тим самим знімаються будь-які питання про розподіл праці між право­знавцями і філософами при дослідженні ними філософсько-правової проблематики. Проте ці питання знаходяться не в площині розрізнення предметів філософсько-правових і юридико-фі­лософських досліджень (як і будь-яка наука, фі­лософія права має єдиний предмет, до визна­чення якого вдаватися тут не буду, оскільки це окрема тема), а в площині відмінностей підходів до таких досліджень і їх методів.

Якщо філософи розглядають право під кутом зору буття (дійсності) в цілому, в контексті мо­ралі, людського духу тощо, залишаючись “на ґрунті філософії”, то відправним пунктом філо­софського осмислення права правознавцями є не дійсність в цілому, а дійсність в тих межах, в яких існує право, тобто людське буття[1. с. 5].

Базуючись на вихідних філософських засадах, дослідники-правознавці при дослідженні філо­софсько-правової проблематики зовсім не “від­межовуються від практичних проблем своєї на­уки і не стають на позицію її неюридичного ба­чення”, як інколи вважається [17, с. 18], а на­впаки, на відміну від філософів залишаються на “ґрунті права”. Філософсько-правові дослі­дження правознавців “виростають” безпосеред­ньо з правового матеріалу, на фундаменті юри­дичного знання, у тому числі почерпнутого з юридичної практики.

Зрозуміло, що різку межу між цими підхо­дами провести практично неможливо. Однак вони, на мій погляд, певною мірою можуть слу­жити критерієм розрізнення філософсько-право­вих досліджень, проведених філософами і право­знавцями (актуалізація цього питання викликана, зокрема, згадуваною позицією ВАК України).

Застосування згаданих підходів дозволяє істо­тно підвищити надійність філософсько-правових досліджень, сприяє верифікованості отриманих правознавцями і філософами результатів, а отже ефективності їх використання як в теорії, так і в юридичній практиці.

Список літератури

1. Алексеев С.С.Философия права. – М., 1998.

2. Бандура О.О. Єдність цінностей та істини у праві (філософський аналіз) Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора філософ. наук. – К., 2003.

3. Бержель Ж.-Л. Общая теория права. – М., 2000.

4. Гарник А.В. Проблема дисциплинарного статуса философии права // Философия и соци-ология в контексте современной культуры. –Днепропетровск, 1998.

5. Живкови Л. Теория социального отраже-ния. – М., 1969.

6. Загальна теорія держави і права / За ред. проф. Цвіка. – Харків, 2002.

7. Керимов Д.А. Методология права (предмет, функции, проблемы философии права). – М., 2001.

8. Козловський А.А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці, 1999.

9. Кудрявцев В.Н., Казимирчук В.П. Совре-менная социология права. – М., 1995.

10. Кульчар К. Основи соціології права. М., 1981.

11. Тадевосян Э.В. Социология права и её место в системе наук о праве // Государство и право. – 1998. – № 1.

12. Лапаева В.В. Социология права. И., 2000.

13. Малахов В.П. Философия права. – М., 2002.

14. Пермяков Ю.Е. Лекции по философии права. Учебное пособие. Самара, 1995.

15. Савчук С.В. Юридична соціологія. –Чернівці, 2003

16. Социальная философия / Под ред. проф. В.Н. Лавриненко. – М., 1995.

17. Філософія права. Навчальний посібник / За ред. проф. О.Г. Данільяна. – К., 2002.

Н. И. Козюбра

Поиск по сайту: