Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ДО ХАРАКТЕРИСТИКИ ПРЕДМЕТА Й МЕТОДОЛОГІЇ




Вступні зауваження. Однією з сучасних тен­денцій розвитку вітчизняного загальнотеоре­тич­ного правознавства є, як доводилось відзна­чати, фундамента­лізація його методології [6, с. 4-6; 19, с. 2; 18, с. 20-21; 4, с. 38-39].

Це знаходить вияв, насамперед, у неаби­якій ін­тенсифікації філософсько-правових досліджень в Україні та використанні їх результатів у навчаль­ному процесі [14; 15; 2; 3; 13; 11; 9; 10; 16], у “рес­таврації” ві­тчизняної філософсько-правової спад­щини [1; 8], й нарешті, у прове­денні низки спеціа­льних нау­ково-організаційних заходів.

Серед останніх відзначимо виділення філо­со­фії права в окрему наукову спеціальність, з якої нині можна захищати дисертації як умежах за­гальнотеоре­тичної юриспруденції, так і науки філософії. Прикметним у цьому аспекті є прове­дення Інститутом держави і права імені В.М. Ко­рецького спільно з Інсти­тутом філософії імені Григорія Сковороди НАН України навесні 2003 року “круглого столу” з актуальних проблем фі­лософії права [7, с. 151], а Національною акаде­мією внутрішніх справ України (за участю пре­зидента Міжнародної асо­ціації філософії права та соціальної філософії Є. Булигіна) – науково-практич­ної конференції “Філософія права: стан і тенденції розвитку в Україні та світі”, на якій, зокрема, було розширено склад фахової громад­ської організації “Все­українська асоціація філо­софії права і соціальної філософії” [12, с. 158-159]. Представники цієї організації згодом взяли участь у роботі XXI конгресу Міжнародної асо­ціа­ції філософії права та соціальної філософії “Право і політика в пошуках бала­нсу”, що відбу­вався у серпні 2003 р. у м. Лунд (Швеція). Ве­льми важливим є й започаткування у 2003 році Інститутом держави і права НАН України імені В.М. Корецького, Інсти­тутом філософії імені Григорія Сковороди НАН України та Чернівець­ким національним університетом імені Юрія Федьковича ви­дання міжнародного теоретич­ного журналу “Проблеми філософії права”.

У зв’язку з усім цим потребують, гада­ємо, подальшого обгово­рення фундаментальні, вла­сне наукознавчі, проблеми філософії права, які й до­нині залишаються надто дискусійними. Обгово­ренню основних з них присвя­чено дану статтю.

Що є предметом філософії права?Відпо­відь на це питання має постати в результаті ана­лізу принаймні двох його аспектів: змісту право­розу­міння та спе­цифіки предмета філософії.

Щодо першого з них, то усім добре відомо, що інтерпретація поняття права ніколи не була й сьогодні не лишається однозначною. Тому вже з цієї причини предмет філософії права, будучи явищем похідним від праворозуміння, не зможе змістовно витлумачуватися завжди, повсюди й усіма однаково. І якщо саме філософія покла­дає на себе місію визначати: що є право або, ін­акше ка­жучи, яке явище відображається зазначе­ним терміно-поняттям, то скільки існу­вало й іс­нує різних “філософій”, стільки було й буде не­одно­значних праворо­зумінь. А тоді, отже, про­блема змістовної, неформальної уніфікації пред­мета філософії права може видатись принципово не­розв’язуваною ...

Це проявляється, наприклад, у тому, що філо­софи та й, зрештою, юристи часто-густо ак­сіома­тизують певний варіант праворозуміння (ска­жімо, вважають правом одне з таких явищ (а висловлюючись більш точно, – деякі їх різно­види), як-от: свобода, справедливість, мораль, інтереси, певні суспільні відносини, де­які ідеї, внутрішній психічний стан, переживання, інди­відуальний досвід лю­дини), а вже потім вда­ються до філософського осмислення, освоєння “обра­ного” праворозуміння. Але ж саме таке по­стулювання є, зі свого боку, продук­том і виявом певної світоглядно-філософської доктрини, ідео­логії, установки, яка, вочевидь, сформувалась не­безпричинно, невипадково.

Можливість неоднозначного праворозу­міння породжується, взагалі ка­жучи, складноструктур­ністю, різнорівневістю, багато якісністю того явища, яке відображають терміно-поняттям права. Але це тільки-но можливість (гносеоло­гічна передумова) плюралізації праворозуміння. Дійс­ністю ж вона стає тоді, коли у процес інтер­пре­тації поняття права включаються – причому, за­звичай, досить опосередковано, неявно, а іноді й неусвідомлювано – певні індивідуа­льні та гру­пові інтереси, які зумовлюють акцентування (аж до спотвореного гі­перболізування) того чи ін­шого аспекта, “зрізу” цього явища. У цьому по­лягає соціальна передумова плюралізації право­розуміння.

Визнання впливу цихдвох чинників неод­но­зна­чної філософської інтерпре­тації онтології й сутності права, конкретизація цього впливу у процесі аналізу й оцінки різних філософсько-пра­вових течій – це, по-перше, неодмінна скла­дова демістифікації наукових уявлень про фено­мен права. А по-друге, це дозволяє раціонально пояс­нити, обґрунтувати ті або інші типологічні харак­теристики праворозуміння, “вивести” їх як і з спе­цифіки його предмета, так і з особливос­тей умов життя, потреб та інтересів якоїсь частини певного суспільства або ж усього певного суспі­льства.

Як би то не було, але обґрунтування неви­пад­ковості (а можливо, й навпаки – випадково­сті) виникнення й поширення тих чи інших по­глядів щодо онтології та сутності права завжди зали­шатиметься актуальним завданням науки.

Ситуація принципово не міняється й тоді, коли замість терміно-поняття “право” викорис­товується термін-поняття “правова реальність”. Скажімо, якщо у літературі обговорюється пи­тання про філософські способи та рівні осмис­лення правової реальності, то віднесення того чи іншого явища саме до право­вого зазвичай попе­редньо не доводиться, а просто постулюється. У такий спо­сіб, так би мовити, віз ставиться попе­ред коня: те, що має стати результатом, ви­снов­ком філософсько-правових досліджень, без­дока­зово береться за їх вихі­дний, першопочатко­вий пункт – постулюється начебто на віру.

Менш вразливим видається інший шлях: ви­значити в онтологічному й со­ціальному аспек­тах гранично загально, абстрактно (а отже, знач­ною мі­рою беззмістовно) той феномен, який кваліфі­кується як правова реаль­ність. Розкриття ж його сутності залишити тим філософсько-правовим “школам”, кожна з яких вже змістовно досліджує лише один з аспектів цього явища (хоча резуль­тати дослідження вона прагне потім гіпертрофо­вано поширити на все явище у цілому і вважає його сутністю те, що насправді є лише одним із його проявів).

З огляду на викладене, можна вважати, що предметом науки філософії права є найзагаль­ніші (гранично загальні) об'єктивні закономірно­сті виник­нення, структури й функціонування того явища, яке відображається терміно-по­няттям права. А сама ця наука становить, від­повідно, систему знань про такі закономірності.

Зазначене явище неминуче виступає спіль­ним об'єктом дослідження двох самостійних наук: філософії (конкретніше – соціальної філо­софії) та загальної теорії права. Проте кожна з них “освоює” цю – як мені вже колись доводи­лося висловлюватись – “спільну територію” під різ­ними кутами зору [5, с. 44-46].

У рамках першої науки, філософія права ви­являє такі закономірності "права" (сказати то­чніше – закономірності того явища, котре відо­бражається терміно-поняттям права), які прита­манні усім без винятку явищам природи й суспі­льства, а цим якраз і забезпечується гранично загальний, тобто суто філо­софський, рівень знань про “право”. У рамках же загальнотеоре­тичної юридич­ної науки філософія права виявляє саме специфіку прояву зазначених (“філо­софсь­ких”) закономірностей. Отже, кожна з названих наук досліджує феномен права під кутом зору лише тих об’єктивних законів, які становлять їх відповідні предмети й котрі є невипадковою, не­свавільною підставою розрізнення, відме­жу­вання цих наук.

Нагадаємо у зв’язку з цим концепцію дер­жа­вно-правових (точніше – пра­водержавних) зако­номірностей, згідно із якою такими законо­мір­ностями є об’єктивні, необхідні, суттєві й для певних умов сталі взаємозв’язки державно-пра­вових явищ між собою, а також з іншими соціа­льними феноменами, які (взаємозв’язки) безпо­середньо зумовлюють якісну визначеність цих явищ, що виявляється в їх юридичних властивос­тях. Інакше кажучи, це такий зв’язок, який юри­дично опосередковує соціальну детермінованість, структуру, функціо­нування й розвиток та соціальну впливовість, дієвість державно-право­вих явищ. Саме наявність специфічних держа­вно-правових закономірностей якраз і виступає об’єктивною основою для виділення теоретичної юриспруденції (пра­водержавознавства) у само­стійну науку в системі всього суспільствознавс­тва [17, с. 162-163].

Актуальність з’ясування проблеми співвід­ношення філософії права із зага­льною теорією права у черговий раз виявилась на згаданому XXI конгресі Між­народної асоціації філософії права і соціальної філософії. Серед тем його ро­бо­чих груп і спеціальних секцій були такі, як: “Правова теорія і філософія”, “Ло­гічний аналіз юридичної аргументації”. А під егідою цієї Між­народної асоціації у 2003 році видається цикл праць, об'єднаних назвою: “Компедіум правової фі­лософії та загальної юриспруденції” (до складу цієї серії входять монографії професорів Є. Паттаро (Болонський університет, Італія) –“Реальність, яка має бути, і право”; X. Ротлеуз­нера (Вільний університет, Берлін) – “Підвалини права”; Р. Шайнера (Університет Альберти, Ка­нада) – “Правові інститути і дже­рела права”; О. Печеника (Лундський університет, Швеція) – “Наукова юриди­чна доктрина як знання права й як джерело права”; Дж. Сартора (Болонський університет) – “Правове обґрунтування”. Така ситуація відображає, як на мене, підхід, згідно з яким та галузь знань, яка за нашою традицією зветься “загальна теорія права”, вважається складовою частиною науки філософії права, тобто наче поглинається останньою. Тож це – ще одне свідчення того, що зазначена проблема по­требує подальших досліджень.

Методологія філософії праваце сис­тема концептуальних підходів, за­гальнонаукових і спе-ціальних методів та засобів дослідження її предмета, а також знання про закономірності їх застосування.

Концептуальним підходом можна вва­жати побудовану на гранично зага­льних (філо­софсь­ких) категоріях світоглядну аксіоматичну ідею (засаду), яка постулює загальну стратегію дослі­дження, відбір досліджуваних фактів та ін­тер­претацію результатів дослідження. Серед та­ких підходів можна вирізнити, зокрема, діалек­тич­ний, метафізичний, матеріалістичний, ідеалі­сти­чний, гности­чний, агностичний, антропологі­ч­ний, потребовий, персоналістичний (людино­мір­ний), комунітарний (колективістський), ко­муні­кативний, герменевтичний, сінергетичний.

Концептуальний підхід реалізовується за до­помогою певних методів дослі­дження – як за­гальнонаукових, так і власне філософсько-пра­вових (спеціаль­них).

Спеціальні (філософсько-правові) дослід­ни­цькі методи можна розуміти як процедури ін­терпретації та застосування гранично загаль­них (філософських) категорій у процесі дослі­дження тих явищ, які відображаються терміно-понят­тям права (наприклад, метод дослідження переходу кількісних змін відповід­ного явища в якісні). Такі методи реалізуються за допомогою відповідних спо­собів (прийомів) дослідження.

Способи (прийоми) дослідження –це зу­мов­лені певним концептуальним підходом і від­пові­дними пізнавальними методами діяльнісні опе­рації (інтелек­туальні й фізичні), спрямовані на встановлення та інтерпретацію тих явищ, що входять до складу предмета філософії права.

Сучасна методологічна ситуація в усьому су­спільствознавстві України, та й інших країн ко­лишнього Союзу РСР, яка характеризується пе­реходом від уніфікованої, єдино дозволеної, “одержавленої” методології до розмаїття мето­дологічних засад, поширюється, так чи інакше, й на вітчизняну філософію права. Демонополіза­ція або, інакше кажучи, роздержавлення методо­ло­гії, – без­перечно, плідний процес, який збага­чує, демократизує пошуки істини, вивіль­няє та сти­мулює дослідницьку енергію, дозволяє більш повно і всебічно осяг­нути предмет дослідження – гранично загальні закономірності того явища, яке відображено терміно-поняттям права.

Але методологічний плюралізм не повинен перетворюватись на методоло­гічний анархізм, на методологічну нерозбірливість, сваволю, “всеїстивність”.

Плюралістичне використання концептуа­льних підходів, дослідницьких ме­тодів і засобів, аби не призводити до, так би мовити, методоло­гічного анархі­зму, має відповідати, “підпорядковува­тись” принаймні таким трьом гносеологі­чним постулатам:

об’єктивна зумовленість обраних методів дослідження його предметом. Саме предмет до­слідження (тобто певна сторона, грань, власти­вість об’єкта до­слідження) “веде” за собою до­слідницький метод, визначає межі його застосо­вуваності, придатності;

необхідність установлення єдиної істини, вірогідність якої можна дове­сти й перевірити за допомогою певного об’єктивного критерію. (Щоправда, якщо поняття істинності інтерпрету­вати як відповідність суспільствознавчих поло­жень об'єктивним інтересам (потребам) лише окремих частин соціально неоднорідного суспі­льства, тоді доведеться визнавати плюралізм іс­тин: їх буде стільки, скільки існуватиме видів таких “часткових”, групових інтересів. Та чи не буде такий “плюралізм” своєрідним проявом аг­ностицизму й виправданням будь-яких акцій, аби тільки вони відповідали чиїмось інтересам? Це пи­тання, вважаю, вимагає подальших диску­сій...);

неодмінним показником прийнятності, ев­ристичності певного концептуа­льного підходу та дослідницького методу є їх спроможність наближувати, призводити до розкриття соціа­льної сутності явища, що вивчається (а не до приховування, затушовування її). Гадаю, що та­кою сутністю є здатність явища задовольняти потреби й інтереси певної частини соціально не­однорідного сус­пільства (а у деяких випадках – й усіх його членів).

Наведені положення видаються наукознав­чими аксіомами: вони стверджені реа­льною до­слі­дницькою практикою багатьох поко­лінь уче­них.

Проте в сучасних процесах плюралізації кон­цептуальних підходів і дослідницьких мето­дів (у тому числі філософсько-правових) зазна­чені ак­сіоми подекуди ігноруються, внаслідок чого саме і виникають ситуації мето­дологічного безладдя, еклектизму, “хаосу”. Ці, можна ска­зати, методоло­гічні аномалії найчастіше мають місце внаслідок:

– використання певних загальнонаукових та інших методів дослідження поза межами їх за­стосовуваності, тобто абсолютизації, гіперболі­зації їх евристич­них можливостей (зокрема, че­рез ігнорування закономірної залежності між предметом і методом дослідження; так виникає загроза перемонополізації мето­дології);

– “оприродничування” закономірностей со­ці­альних явищ (зокрема, косміза­ції, фізікалізації, біологізації дослідницьких засад щодо права і держави), тобто “механічного” виведення право­державних закономірностей безпосередньо з по­ложень природничих наук;

надмірної, тобто соціально-беззмістовної, “вихолощувальної”, абстрак­тизації понять про досліджуванні соціальні явища (шляхом викори­стання зага­льнолюдських термінів без конкре­тно-історичної сутнісної інтерпретації сми­слу понять, що такими термінами позначаються). Але чи мають ці поняття (скажімо, поняття прав людини) дійсно загальна, а не частковолюдське зна­чення, виявляється лише тоді, коли вони “за­землюються”, тобто застосову­ються в конкрет­них умовах місця й часу, якими, власне, й визна­чається соціа­льно-змістовне розуміння, смислове “наповнення” відповідних термінів. А воно ж, як свідчить соціальна практика, нерідко буває до­сить неоднозначним, неод­номанітним;

факторної “зрівнялівки”, тобто прокла­му­вання рівнозначності, однаково­сті впливу на до­сліджуване явище численних різноманітних об­ставин, від яких воно так чи інакше залежить. У такий спосіб затушовуються відмінності між не­обхідними й випадковими зв’язками явищ, ство­рюється грунт для запере­чення й дискреди­тації поняття об’єктивного закону або ж підміни його більш широким (проте менш змістовним) понят­тям “залежність”;

методологічної “зрівнялівки”, тобто про­го­лошення абсолютної рівноцін­ності усіх мето­дів дослідження, заперечення будь-якої їх субор­ди­нованості (у той час як така субординованість об'єктивно зумовлюється різноякісністю, ба­гато­гранністю досліджуваних явищ);

термінологічної мімікрії, тобто словес­ного “перевдягання”, як-то кажуть, зміни “виві­сок”, дослідницьких підходів і методів. Йдеться про ситуації, коли внаслідок своєрідної терміно­логі­чної алергії колишні назви (які справді дис­кре­дитовані помилковою практикою викорис­тання понять, що позначаються ними) заміню­ються на інші, котрі хоча й звучать надто “моде­рно”, проте реа­льно застосовуються, інтерпре­туються у тому ж значенні, зречення від якого було заде­кларовано зовні.

Викладене свідчить про підставність ви­моги дотримання наукознавчої, ме­тодологічної дис­ципліни (безперечно, не формально уніфіко­ваної, не “одержав­леної”). Звільнення методоло­гії від адміністративно-командної ідеологічної за­прог­рамованості не означає її свободу від фак­тологі­чної, логічної, й, врешті решт, істиннісної “дис­ципліни”, свободу від необхідності вдава­тися до такого визначального критерію підстав­ності ме­тодології, як реальні наслідки впрова­дження її результатів у суспільну практику. Саме ця прак­тика й “вирішує”, якою ж бути методоло­гії.

Ця ж практика, до речі, найпереконливіше довела й доводить, що ніколи не існувало, не іс­нує й не існуватиме методології соціального пі­знання, абсолютно нейтральної у соціально змі­стовному аспекті, тобто методології, так би мо­вити, соціально дистильованої, “очищеної” від залежності, від впливу з його загального сві­тогляду, переконань і установок дослідника. А такий світогляд є, зазвичай, конкретним про­дук­том певних соціальних і природних умов, пе­вних обставин життя його носія або тієї частини сус­пільства, інтересам якої об’єкти­вно відповіда­ють, “слугують” результати дослі­дження.

Список літератури

 

1. Антологія української юридичної ду­мки. У 6 т. Редкол.: Ю.С. Шемчушенко(го­лова редколегії) та ін. – Том І.

2. Бачинин В.А. Философия права. Конспект лекций. – Харьков, 2002;

3. Бачинін В.А., Панов М.І. Філософія права: Підручник. – Київ, 2002;

4. Бюлетень Міністерства юстиції Укра­їни. – 2003. – № 1.

5. Вісник Академії правових наук Укра­їни. – 1997. – № 1.

6. Вісник Академії правових наук Укра­їни. – 2002. – № 4.

7. Гудима Д.А., Дудаш Т.І. Актуальні про­блеми філософії права // Право України. – 2003. – № 5.

8. Загальна теорія держави і права, філо­со­фія та енциклопедія права / Упоряд­ники: В.Д. Бабкін, І.Б. Усенко, Н.М. Пархо­менко. – Київ, 2002.

9. Козловський А.А. Філософія права. Нав-чально-методичний посібник. – Чернівці, 2003;

10. Кузнецов В.І. Філософія права та сучас-ність: (Навч. посібник). – Київ, 2003;

11. Патей-Братасюк М.Г. Філософія права: Навч. посібник. Частина перша. – Тернопіль, 2002;

12. Семенова Н. Розвиток філософсько-пра­во­вої думки в Україні: запози­чення кращої світової спадщини // Право України. – 2003. – № 9.

13. Философия права. Хрестоматия. Учебн. пособие. Под ред. Н.И. Панова. – Киев, 2002;

14. Філософія права: Навч. Посібник / За ред. В.М. Костицького і Б.Ф. Чміля. – Київ, 2000;

15. Філософія права: Навч. Посібник / За ред. О.Г. Даніль'яна. – Київ, 2002;

16. Філософія права: Словник. – Київ, 2003.

17. Юридична енциклопедія. Т. 2. – Київ, 1999.

18. Юридична Україна. – 2003. – № 1.

19. Юридич­ний вісник України. – 2002 – № 45.


П. М. Рабинович

НАУКА ФИЛОСОФИИ ПРАВА:




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.