Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ФІЛОСОФІЯ ПРАВА ЯК САМОСВІДОМІСТЬ НАЦІЇ



 


Якщо наявне законодавство відображає сві­до­мість нації, то філософія права - її самосвідо­мість. Якщо чиста філософія відображає інтелек­туальний роз­виток нації, то філософія права - її практичний розум.

Чи можлива національна філософія права? Пи­тання принципове, оскільки за ним вбачається спе­цифічне переформулювання кардинальної про­блеми: є всесвітньо загальна, всезагально сві­това філософія права зі своїми абсолютними по­стула­тами, апріорними принципами, універсаль­ними закономірностями і тоді національні філо­софії права стають нецікавими і містечково ма­лозначимі на фоні універсальності чи, навпаки, єтільки націо­нально визначена філософія права як єдина і автен­тична форма її існування, поза якої філософії права як інтелектуальної динаміки са­морозвитку права не існує. Всезагальна філосо­фія права постає тоді мало узгодженим конгло­мератом “шматків” націо­нально визначених фі­лософсько-правових концеп­тів. Саме таку форму зазвичай набувають лічені-перелічені підруч­ники з філософії права як вітчиз­няних, так і захі­дних авторів.

Філософія права як система може існувати тільки у формі національної самосвідо­мості як системи. Світ як система ще не існує, оскільки є не­узго­дженим як вчора, так і сьогодні, він є стано­вленням більш складним, ніж становлення нації, проте будь-яка нація вимушена починати як сис­тема зразу, си­стема є початковим моментом її існування, світ є її завершенням. Світ є похідна національної моделі, її слабке відображення. Міжнародне право є досить бідна абстракція, яка тільки в тенденції може на­бути повноти і склад­ної системності національно-правових форм. Саме тому універсальні норми міжнародного права досить важко імплементу­ються в живе тіло національної ментальності. На­ціональна специ­фіка - не обмеженість, а форма виходу в універ­сальне і міжнародне. Універсальне набуває значення, якщо має природне коріння, джерело космосу, нація ж - соціальна форма космосу. Пуста абст­ракція мертва, якщо не народжена через біль, відчуття і прагнення, в ньому проглядається Все­світ. Абсолютно неможливо породжувати життє­здатні концепти в пустому вакуумі поняттєвих конструкцій, які не призначені стати будівничим каркасом реального житлового дому. Спочатку об­живається власне помешкання, а потім вже садиба навколо нього. І якщо ми при цьому ви­користову­ємо досвід інших, то в свій час він з’явився як пер­сональний винахід більш кращого влаштування свого особистого помешкання. На­ціональна філо­софія права - це не “комплекс”, а можливість про­риву. Космос відкрився не суміс­ними зусиллями усього світу, а окремими краї­нами, і сьогодні всі користуються перевагами його використання. Сві­това філософія права та­кож не формується міжна­родними колективними зусиллями, а завдяки наці­онально-індивідуаль­них зусиль, які набувають міжнародного смисло-значення. Отже, твердження про принципову можливість української націона­льної філософії права можна вважати хоча й досить амбіційним, але зовсім небезпідставним. До цього є й ціла низка вагомих аргументів на користь да­ного ви­сновку, що тільки посилюють його обґрун­това­ність, проте не звільняють від інтелектуальної від­повідальності за його реалізацію.

Можна заперечувати: хоча й справді світову фі­лософію права утворюють національно визна­чені концептуальні системи, проте це все є над­бання високо розвинутих у всіх відношеннях держав, до яких Україну вряд чи ми можемо від­нести. Спра­вді, політичний і економічний роз­квіт певної циві­лізації, імперії чи конкретної держави за звичай співпадає й з розквітом їх культури - науки, філо­софії, мистецтва. Проте це не обов’язкове правило. Чисельні приклади не­сподіваних проявів висоти духу, які увійшли по­тім у скарбницю світової куль­тури, були поро­джені саме наперекір несприятли­вості соціаль­них обставин і невідповідністю духов­них потреб творця об’єктивним умовам реальної ситуації часу. Дух бачить час з висоти вічності, і що сьо­годні є неможливим завтра стає банальним. Ми­слення не може не обертатись на Абсолют, на­віть якщо мислить про буденне. Слаборозвинута лоску­ткова країна породила “німецьку класичну філосо­фію”, зазираючи на політичну революцію Франції здійснила революцію Абсолютного Духу. Тепер Франція намагається самостверди­тись як форма духовності, підсвідомо уникаючи німецько-філо­софський комплекс і досвід полі­тичної поразки. Справа не у Франції і не у Німе­ччині, а в нас. Ми маємо ластівку - Сковороду - яка, так сталося, не принесла Весни, проте зна­ємо, що вона мусить прийти, підсніжники вже відцвіли. Провінційна Колумбія дала нобелівського Маркеса, неабияка правова система Арген­тини дає імена світової фі­лософії права (К. Кос­сіо, Є. Булигін). Чи для України подібне мож­ливе?

Можливе! Для цього є достатньо підстав. По-перше, один з основних чинників і джерел роз­витку національної філософії у будь-якій країні є або процеси стагнації і розпаду відповідного со­ціуму (наприклад, останній період Римської ім­перії), коли неминуче постають питання причин розвалу, пора­зки і виживання в умовах есхатоло­гічних смислів (стоїцизм, скептицизм, неоплато­нізм та ін.), або, навпаки, коли назріває необхід­ність розвитку, дія­льності, потенційних можли­востей, а зовнішні пе­репони стоять на заваді їх реалізації, тоді філософ­сько-правова думка (Ж.-Ж. Руссо - Франція, Й. Фі­хте - Німеччина) не може не осмислювати крити­чно реальний стан речей і пошуку шляхів виходу для національної самореалізації. Філософія права в таких історич­них ситуаціях і постає специфічною формою са­мосвідомості нації, в якій інтелектуа­льно конце­нтруються всі прагнення національного духу епохи. Звичайно, Україна знаходиться саме в по­дібній ситуації, але філософсько-правова фо­рма її духовної самореалізації залежить від інтелек­туа­льної відповідальності філософсько-юридич­ної на­укової еліти країни.

По-друге, сучасний стан інформаційних ко­муні­кацій дозволяє не просто уникнути інтелек­туаль­ного ізоляціонізму, а навпаки, унеможлив­лює будь-який поступ поза орієнтації на світовий рівень, оскільки в противному разі старіє в мо­мент наро­дження, в крайньому випадку темпора­льна трива­лість продукованої інформаційної значимості на­ближається до позамиттєвої трива­лості життя ме­зон-частинок. Віковічний ком­плекс української провінційності (пригадаємо тривіальний російсь­кий постулат про Україну як окраїну) сьогодні в умовах глобалізації стає все­світньо універсаль­ним комплексом будь-якої країни чи будь-кого в окре­мості де б він не зна­ходився, якщо його ду­мка не зорієнтована на сві­тові стандарти чи їх кри­тику, на світові надбання чи їх критику, на світове поінфор­мування чи, тоді навпаки, свідоме його уникнення як форма інтелектуально-страусячої са­мовтечі. Україна не є закритим суспільством, проте забезпе­чити фі­лософсько-правову сміливість із орі­єнта­цією на інтелектуально світову поінформова­ність є конче необхідним, якщо ставиться питання про ре­альну відкритість нашого суспільства. Наука сьо­годні розвивається як загальносвітовий пізнава­ль­ний процес значно динамічніше і взаємопоінфо­рмо­ваніше, ніж це було навіть в ми­нулому столітті, і вважати, що українець в принципі недосягатиме світових рівнів, перебуваючи в євро­пейській прові­нції (географічно центральній), ди­вно. Мо­жна запе­речувати стосовно наявності шкіл, інте­лектуальних традицій з витонченою культурою мислення, проте школа має й свої недоліки: за­дає обмежений на­прям і стиль дослідження, школа це завжди Кунів­ського типу парадигма, яка по­тен­ційно чекає свого інтелектуального часу геш­тальт­переключення. Є по-зитив і є нега­тив в тра­диціях і школах. Г. Ско­ворода по за традицією, він сам - світовий рівень, і в цьому феномені є й певна роз­гадка є й певний натяк. Умовний відрив від світової динаміки і пе­реін­формованості, в якій ще потрібно зорієнтува­тися, надає можли­вість зосередженості. Зосере­дже­ність - єдина умова серйозного резуль­тату. Україні надано можливість зосередженості, шкода, що по­стійно немає часу, треба накопичу­вати законодавчу масу і розбиратися із політич­ними про­цесами. Зосе­редженість залишається тільки філо­софсько-право­вій думці та є споді­вання на її інтелек­туа­льну чес­ність і націона­льно-патріо­тичну відпові­дальність.

По-третє, існують достатні методологічні під­стави для прориву в невідоме правової суб­стан­ції. Для цього не потрібні дорогі лабораторії з бомбар­дування протонів, необхідна активізація нейроди­наміки власної мозкової кулі в умовах зосередже­ності. Хоча зосередженість не є мето­дом, проте вона постає як єдина умова найфун­даментальні­шого методу трансцендентально-фе­номенологічної редукції як засобу проникнення в найглибинніші структури з метою герменевтич­ної експлікації сут­нісної природи виявлених пра­вових ейдосів. Все найбільш ва­гоме і фундамен­тальне як у філософсь­кій, так і правовій теорії було отримано завдяки свідомого чи інтуїтивно безсвідомого використання даного феноменоло­гічного методу дослідження. Метод призупи­нення і поглибленого просування в на­прямку субстанціальних правових ейдосів - чи не він став основою теоретичної спадщини гло­са­торів і постглосаторів, наслідком якої є су­часна пандек­тологія і теорія права. Феноменоло­гічна правова редукція лежить і в основі герме­невтичної мето­дології сучасної аналітичної фі­лософії права типа Г. Гарта та природно-право­вої думки типа Р. Дворкіна. Феноменологічний метод не має кор­до­нів, історично-часових обме­жень, соціально сприя­тливих чи несприятливих умов, є тільки одна уні­версальна умова - забез­печити зосере­дженість як пусковий механізм ди­намічної ма­шини феноме­но­логічно-правової ре­дукції, пра­вові ейдоси є її най­дорогоціннішим продуктом. Вершини світового Духу є завжди творчим нас­лідком використання феноменологі­чного методу чи то “Філософії права” Гегеля, чи то “Волі до влади” Ніцше, чи то “Буття і часу” Ґайдеггера, чи “Буття і права” Майгофера. Вер­шини самосвідо­мості нації також завжди пов’язані із зосередже­ністю і як наслідок - про­ри­вом у Буття. З таких проривів складається іс­торія людства. Література (М. Пруст, Дж. Джойс), мис­тецтво (Л. да Вінчі, С. Далі), релігія (А. Августин, М. Лютер), полі­тика (Перікл, На­полен), наука (Ев­к­лід, А. Ейнш­тейн), будь-які форми духовно-інте­лек­туальних проривів є по своїй методологічній суті феноме­нологічно-трансцендентальними нас­лідками тво­рчого по­тенціалу особистості. Час, мі­сце, умови не є ви­значальними при застосуванні феномено­логіч­ного методу і тому не має виправ­дань зара­ніш­нього чи запізнього часу, незручного чи не­на­леж­ного місця, наявних чи ненаявних умов. На­ція відпо­відальна за себе, а філософія права є, повинна бути інтелектуальною відповідальністю нації. То чи мож­лива й необхідна філософія права в Україні?

Потрібна національна філософсько-правова дискусія. Це, по-четверте. Дискусія також має складну інтелектуально-феноменологічну, емо­ційно-психо-логічну природу. Дискусія - не зав­жди дискурс, проте дискурс без дискусії малоди­намічне абстрактне явище із загрозою відри­вання від живих коренів болючої реальності. Біль завжди феноме­нологічно буттєвий, зав’язаний на буття. Водночас – “біль інтелекту­альний…” (Ф. Ніцше). Біль - дискусія - дис­курс: так я уяв­ляю подальше продовження сього­днішнього не­сподівано багаточисельного зібрання, нашого “круглого столу”, обмін думками на якому може перерости в дискусію, якщо ми сьогодні під­три­муємо пропозицію про утворення всеукраїнсь­кого теоретичного часопису “Проблеми філосо­фії права”, на сторінках якого могла б отримати конк­ретний вираз сучасна національно стурбо­вана фі­лософсько-правова думка.

Пригадаймо розквіт філософської думки в будь-яких країнах, що надалі здійснили істотний внесок в світову скарбницю духовної культури. Механізм його дії досить простий: з певних мало кому відо­мих причин з’являються декілька ори­гінальних праць одного чи двох-трьох мислите­лів, яким вда­лося свідомо чи безсвідомо заче­пити болючі про­блеми соціально-правового чи концептуально по­нятійного плану. Надалі або між ними зав’язується на конкурентній основі, що природно, творча дис­кусія, або до неї приєд­нуються нові прихильники якоїсь з сторін, утво­рюються певні філософські партії, розгортається боротьба за інтелектуальну владу і вплив на культуру й політику. Саме в ході цієї боротьби і як наслідок певної творчо критичної маси інколи з’являються окремі таланти і генії, що в подаль­шому уособлюють ці напрямки і продуку­ють твори вищого ґатунку, які згодом визнаються як класичні зразки філософсько-правової думки. Антична Греція - це масовий, якщо за персона­лі­ями, сплеск теоретичного мислення, творчо інтеле­ктуальний вибух, який сьогодні уособлю­ється іме­нами Платона і Аристотеля. Новітня Німеччина - Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, але вони з’являються на фоні цілої низки мислителів Нового часу та епохи романтиків (напр., Вакен­родер, Шлейерма­хер, Новаліс, брати Шлегелі, Зольгер тощо). На­пружена дискусія англо-аме­риканських теоретиків другої половини XX ст. між позитивістами та при­бічниками природно-правового підходу дала пле­яду надзвичайно ці­кавих філософів права, які сьо­годні уособлю­ються оригінальними концепціями Г. Ґарта і Р. Дворкіна.

Отже, важливішим, якщо не основним, джере­лом розквіту філософсько-теоретичної думки в країні є розгорнення національної конкурентно-концеп-туа­льної дискусії, без якої вряд чи споді­ватимемося на появу власних доморощених та­лантів і геніїв юри­дичної науки світового рівня. Звичайно, певні еле­менти теоретичної дискусії вже є в кожній науковій роботі, дисертації, часопису, навіть, підруч­нику, що видаються сьо­годні в Україні. Проте важко було б стверджу­вати про наявність у нас всенаціональної диску­сії як систематичного про­цесу загальнотеоретич­ного, філософсько-право-вого плану, і створення такого часопису - “Проблеми філософії права” - ймовірно сприятиме надзви­чайно важливій меті розвитку філософії права як специфічної форми самосвідомості нації.

Проголошення дискусії ще не означає її реа­ль­ного народження. Дискусія має витончену природу і крихку структуру. Одні дискусії мо­жуть тривати століттями, набувати гострих супе­речливих форм національних антиномій, які по­стійно певним чи­ном розв’язуються, але ніколи остаточно не можуть бути розв’язані (напр., на­ціональні особливості української нації, що ви­значають її духовну куль­туру та політико-пра­вову, соціально-історичну долю). Інші дискусії можуть бути згорнені в са­мому зародку, якщо починаються із заздалегідь спланованого роз­грому, нищівних образ протилеж­ної сторони з самих різних міркувань - амбіційних, підсвідомо заздрісних, мстивих, кар’єрних тощо. Часто-гу­сто “нищівна критика” стає жалюгідною формою власного самоствердження, якщо її нас­лідком не стають реальні творчі доробки, подібна критика тоді вряд чи сприяє становленню автенти­чного дискурсу, а її автори поступово зникають в істо­ричному небутті. Де ті опоненти Гегеля, які об­ґрунтовували недостатню науковість його теоре­тичних робіт як підставу необрання філософа в Бер­лін­ську академію наук, проте всім відомі сучасні йому знаме­ниті критики, гордість світової культури, - М. Шті­рнер, Б. Бауер, Л. Фейербах, К. Маркс, А. Шопен­гауер, С. Кьєркегор. Увесь історико-філо­софський процес демонструє чисельні приклади творчого народження мислителя з критики попе­редника. Проте, нажаль, і в юриспруденції є при­клади, коли відомий автор “розгромлює” якийсь доробок вче­ного-початківця і в зародку припи­няє можливість концептуальної дискурс-комуні­кації. В даному ви­падку я маю на увазі цікаву моно­графію В.А. Са­вальського “Основы фило­софии права в научном идеализме. Марбургская школа философии: Коген, Наторп, Штаммлер и др. Том I. М.,1908.” та кри­тику на неї П.В. Нов­городцева в знаменитому часопису “Вопросы философии и психологии. – 1909. – Кн. 99”, після якої другого тому так і не з’явилося.

Дискусія має сенс, коли її метою є результа­ти­вна концептуальна комунікація (в смислі К. Яспе­рса). Блокування гносеологоічно-герменев­тичного про­цесу комунікації з різних причин і підстав є очевид­ним критерієм явного прихову­вання недоб­росовіс­них інтересів і зиску або ду­ховно-психоло­гічної хво­роби чи комплексу в структурі самосві­домості нації чи окремої особи­стості, і навпаки, наявність фено­мену інтенсив­ної пізнавально-інте­лектуальної дина­міки є пока­зником духовного здо­ров’я як особи, так і нації в цілому. Дискусія - це велика культурна цін­ність і її слід плекати й обері­гати. Дискусія, що стала дискурсом, породжує кон­цепти, смисли, із трансце­ндентної сфери здатна переходити в трансцендента­льне, з ноуменального у феноме­нальне, з духовного у соціально-практи­чне, пра­вове.

Як зароджуються дискусії і як можлива дис­кусія в сучасній вітчизняній філософсько-право­вій ду­мці?

Національна філософія завжди починається з дискусії, а дискусія завжди починається із само­критики. В будь-який момент наявної теоретич­ної думки обов’язкові прибічники її обстою­вання і, навпаки, критики, скептики, що неми­нуче по­ро­джує концептуальну проблему як поле для диску­рсу. Сьогоднішнє українське правознав­ство, на­приклад, стоїть перед такими ж самими пробле­мами, які характерні для початко­вого періоду інте­нсивного розвитку країни, про який говорилося вище. Тут мова може йти серед іншого і про кон­цептуальний статус сучасної теорії права, сформо­ваної і обґрунтованої в період панування марксист­сько-ленінської ідео­логії і поки що загальноприйня­тій у вітчизняному правознавстві. Якщо відкрити будь-який підруч­ник з теорії держави і права останніх років, в ньому ми зможемо досить легко знайти поняття права з обов’язковим для таких ви­значень набо­ром елементів: право – це 1) система формально­визначених загальнообов’язкових норм, 2) пра­вил поведінки, 3) встановлених або визнаних державою, 4) які відповідають принципам сво­боди, рівності й справедливості (в іншому варіа­нті, на­приклад, “засноване на уявленні про спра­ведли­вість міра свободи й рівності”), 5) відобра­жають ін­тереси (волю) переважної групи насе­лення, соці­а­льних прошарків, 6) регулює суспі­льні відносини відповідно до суспільного розви­тку, 7) забезпечу­ються всіма засобами легаль­ного державного впливу аж до примусу тощо. Певна різноманітність, ню­анси, відхилення у подібних визначеннях (з претен­зією на оригінальність під­ручника як умова його тиражованого видання) не змінюють характеру са­мого обов’язкового на­бору елементів, без яких втрачається, “зависає” саме поняття права. Проте, гносеологічна експе­ртиза переліку в цих визначен­нях елементів сві­дчить про катастрофічну супереч­ливість їх скла­дових, вони елементарно взаємови­ключаються у відповідних правових концепціях, і, отже, у ви­падку включення в одному визначені стають ек­лектичними. Так, наприклад, право як си­стема норм – основний постулат нормативізму із від­повідними методологічними наслідками (ска­жімо, необов’язковість їх, норм, реалізації); форма­льновизначені і загальнообов’язкові пра­вила пове­дінки, встановлені державою і забезпе­чені її при­мусом – основні постулати юридич­ного позитиві­зму; справедливість, свобода, рів­ність – основні постулати теорії природного права, які серйозно суперечать позитивістській концепції і припускають можливість невизнання не­правового закону; право як вираз інтересів па­нуючих соціальних сил, що нав’язують свою волю – основний постулат марк­систської конце­пції права із зовсім іншим, навіть протилежним, розумінням обов’язковості і справе­дливості; право як соціальний регулятор, породже­ний і зумовлений самим суспільством – постулат соці­ологічної концепції права; право як вольові від­носини, що випливають із свідомості індивіда і зу­мовлюють його поведінку, що випливає з apri­ori внутрішнього почуття справедливості – осно­вний постулат психологічної концепції права тощо. На­скільки ці концепції суперечать одна одній відомо. Наприклад, соціологічна - досить близька маркси­стській з погляду визнання соці­уму як базової он­тологічної основи, проте кла­сова інтерпретація останньої повністю обертає на протилежне отри­мані висновки і практичні нас­лідки; так само нор­мативізм певною мірою спів­падає з позитивізмом, проте розрив належ­ного і сущого (наявного) в нор­мативізмі призво­дить до суперечності з позитивіст­ським розумін­ням фун­кціонування права; якщо позитивістська позиція намагається бути максима­льно об’єктивістською, то психологічна концепція абсолютно суб’єтивістськи тлумачить всі правові явища, водночас суперечить і соціологічній ін­тер­прета­ції природи права тощо. З названих су­переч­нос­тей і перетинань можна виявити ще безліч варіа­нтів, проте, як висновок, не слід тоді вважати загальноприйняте у наших підручниках еклекти­чне визначення права (що автоматично перехо­дить у майже безкінечний перелік опублі­кованих текс­тів) як автентично наукове, теоретично по­слідовне і гносеологічно обґрунтоване.

Як уникнути даної методологічної ситуації? Перш за все не слід боятися критики стосовно роз­робленої концепції, яка певною мірою абсо­лютизує чи свідомо перебільшує значення яки­хось постула­тів, принципів, що здаються наразі дивними і не­зрозумілими. Мова йде про метод гносеологічної абсолютизації, евристичне зна­чення якого полягає в концептуальному тесту­ванні обраної позиції, принципу, постулату на можливість раціонально більш досконалої сис­темної інтерпретації і пояс­нення наявної факто­графії, емпірично-практичної реальності. Будь-яка абсолютизація завжди перебі­льшує і тому автоматично підпадає під вогонь кри­тики (до­сить незручне інтелектуальне відчуття). Проте саме це перебільшення тільки й здатне роз­крити реальний евристичний потенціал запропоно­ваної теоретичної конструкції. Час, критика “зні­має” крайнощі, виправляє невірні “перегиби”, зате в науці залишається реальний теоретичний доро­бок, який і надалі слугує дослідникам. Напри­клад, Б.О. Кістяківський як справжній вчений ніколи не боявся сформулювати свою власну те­оретичну по­зицію і “підставитися” під вогонь критики: транс­цендентальний ідеалізм в науці, марксизм не як зло, а як метод соціальних дослі­джень, методологі­чний плюралізм, субстанціа­льно-правовий дуалізм, людська гідність як ду­ховна субстанція права і лі­беральна основа гро­мадянського суспільства і дер­жави тощо. Чи во­чевидь не присутні в сучасному правознавстві подібні конструкції громадянського суспільства і людини як її основної цінності, спроб побуду­вати інтегративну модель правопізнаня, ствер­джувати принцип справедливості як основу ду­ховної сутності права і т.д.?

Отже, вітчизняне правознавство чекає оригі­на­льних філософсько-пра­вових ідей, концепцій, ме­тодів і методологій (“Нам потрібні божевільні ідеї”, – благав відомий вчений Нільс Бор), які змогли б забезпечити теоретично на­сичений ма­теріал (“принцип методологічного плюралізму”) для мо­жливого створення універсально-синтети­чної й об­ґрунтованої моделі української філосо­фії права як теоретичного виразу самосвідомості нації. Яка на­ція, така й її філософія права і спра­ведливості, але, подібно до прикладів Франції та Німеччини, можна стверджувати: велика філо­софія права може ство­рити й велику націю.


 

А.А. Козловский




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.