Історія клінічної психології

Про історію клінічної психології ми можемо сказати тут лише декілька слів, згадавши найважливіші її етапи (детально див. Bastine, 1990; Pongratz, 1977; Routh, 1994; Walker, 1991; Freedheim, 1992). Зародження наукової клінічної психології можна віднести до кінця XIX в., коли Вільгельм Вундт заснував Інститут експериментальної психології в Лейпцігу. У цьому інституті разом з іншими навчалися і працювали ті психологи, які сьогодні по праву вважаються засновниками клінічної психології.

Так, зокрема, у Вундта навчався американець Лайтнер Уїтмер (1867-1956), який ввів поняття клінічної психології (Routh, 1994). Після отримання вченого ступеня в Лейпцігу він повернувся в США і працював на факультеті психології Пенсільванського університету. У 1896 р. він заснував першу психологічну клініку (Psychological clinic) при університеті Пенсільванії; у цьому закладі, який сьогодні назвали б консультаційно-педагогічним центром, в основному обстежувалися і лікувалися діти із слабкою успішністю. У 1907 р. Уїтмер заснував журнал «The Psychological Clinic». Поняття клінічне він узяв з медицини, не маючи на увазі під цим ні медичну психологію, ні клініку в сенсі місця, де займаються психологічною діяльністю, а маючи на увазі тільки роботу з окремими конкретними випадками. Хоча Уїтмер і дав назву новій науці, він практично не вплинув на подальший розвиток цієї дисципліни. У 1917 р. декілька фахівців з клінічної психології заснували Американську асоціацію клінічних психологів, яка в 1919 р. увійшла до Американської психологічної асоціації як клінічна секція; в результаті поняття клінічної психології почало визначати професійний статус, притому що визначення самої клінічної психології ще не було. Разом з поняттям клінічної психології було введено використовуване до цих пір в англомовних країнах поняття Abnormal Psychology (у журналі «Journal of Abnormal Psychology», що виходить з 1907 р.), яке частково застосовується як синонім клінічної психології, а частково використовується для психологічних дефініцій і етіологічних теорій психічних розладів.

З лабораторії Вундта вийшов і німецький психіатр Еміль Крепелін (1856— 1926), який вже в 90-і рр. XIX в. намагався застосувати експериментальні підходи, використовувані в психології, до вирішення проблем психіатрії і цим дав могутній імпульс для розвитку клінічної психології. Крепелін рішуче відмовився від спекулятивних підходів, що існували в психопатології того часу, і підкреслював необхідність експериментальних досліджень в психіатрії. Велику роль в розвитку клінічної психології, особливо німецькомовної, зіграв інший медик, а саме Зігмунд Фрейд (1856-1939), відкривши сферу психотерапії для не-медиков і значно просунувши вперед психологічну теорію виникнення психічних розладів. Спочатку він, як і Крепелін, стояв на природничонауковій позиції, але згодом звернувся до підходу герменевтики, розуміючого.

Можна вважати, що Крепелін і Фрейд (і той і інший — медики, а не психологи) дали сильний поштовх розвитку німецької (і міжнародною) клінічної психології. Але, крім того, ці два імена знаменують і два різні розуміння клінічної психології, які і до цього дня нерідко протистоять один одному як в науці, так і в практиці: Крепелін був прихильником емпіричної клінічної психології, а Фрейд — прихильником наукового підходу герменевтики, що знайшло найбільш яскравий вираз в глибинній психології.

Як підкреслюють багато експертів (ср. Ash & Geuter, 1985), в німецькомовних країнах поняття клінічна психологія у вузькому сенсі, як назва особливої науки або професії, довгий час не було особливо поширено. Проте вже в першій половині XX в. клінічна психологія була имплицитно представлена наступними областями науки.

Психодіагностика. Питання клінічної психології вирішувалися головним чином у сфері психодіагностики; істотний імпульс для розвитку цієї області дав, зокрема, Біне, один з творців діагностики інтелекту. Під час обох світових воєн значно просунулася вперед діагностика придатності до стройової служби, що дуже сприяло розповсюдженню діагностики в цілому і, зокрема, клінічної діагностики.

Педагогічне консультування. На базі психодинамічних підходів Фрейда і Адлера, а також клинико-психологических розробок Уїтмера вже дуже рано були створені консультаційно-педагогічні центри (Пенсільванія, 1896, Відень, 1919, Мюнхен, 1922). Разом з психотерапією глубиннопсихологической орієнтації педагогічне консультування довгий час залишалося єдиною областю інтервенції, відкритої для клінічних психологів. Сфера діяльності педагогічного консультування іноді описувалася поняттям психагогика (наприклад, Адлер, Шульц-хенке). Під цим терміном малася на увазі активна інтервенція, яка була обмежена певним терміном і застосовувалася при психічних розладах і порушеннях поведінки.

Психологічна інтервенція (і особливо психотерапія) при психічних розладах.Треба сказати, що починаючи з рубежу століть психотерапією отримали право займатися і «глибинні» психологи, так що психологів вже давно можна ідентифікувати як терапевтів. Проте підготовка фахівців з глибинної психології досить рідко здійснювалася в рамках університетської освіти. Як правило, психологи, закінчивши відповідні освітні установи, проходили подальшу спеціалізацію, і така форма професійної підготовки є загальноприйнятою до цього дня. Наукова психологія мало брала до уваги глибинну психологію в плані освіти і професійної сфери діяльності і навіть боролася з нею (Fallend, Handlbauer, Kienreich, Reichmayr & Steiner, 1985), тому фахівці цього профілю нерідко асоціювалися не з психологією, а з психоаналізом і іншими глубиннопсихологическими школами; в результаті і психотерапія не вважалася прикладною дисципліною психології.

Хоча в США поняття клінічної психології увійшло до ужитку вже на початку XX в., у німецькомовних країнах воно з'являється тільки біля середини сторіччя. У 1946 р. Гельпах видав книгу під назвою «Клінічна психологія»; при цьому він розумів під клінічною психологією психологію соматичних хвороб (особливості психіки і поведінки при соматичних захворюваннях). Починаючи з 1950-х рр. в німецькомовних країнах з'являються книги під назвою «Клінічна психологія». Так, Е. Штерн в 1950-і рр. випускає в світло тритомний посібник з клінічної психології; приблизно в той же час виходить підручник по клінічній психології Мейергоффа (ср. Schraml, 1969). Першими підручниками по клінічній психології, в яких це поняття відповідає сьогоднішньому і які звернені в першу чергу до психологів і студентів, що вивчають психологію, можна рахувати праці Шрамля (1969, 1970; Schraml & Baumann, 1974, 1975). У цих підручниках вводиться нове визначення клінічної психології, виражене через психотерапевтичні методи, близькі до психології: «розмовна психотерапія» (клиенто-центрированная психотерапія) і «поведінкова терапія». Засновником «розмовної психотерапії» є Карл Роджерс (див. «Counseling and psychotherapy», 1942), і з 1950-х рр. вона набуває широкого поширення в Америці. На початку 60-х рр. в Гамбургському університеті (Німеччина), в рамках факультету психології Р. і А. Тауш (R. Tausch, A. Tausch) починають упроваджувати «розмовну психотерапію». Трохи пізніше — з 1950-х рр. — завдяки фахівцям із США, Англії і ЮАР (див. Margraf, 1996) стрімко розвивається поведінкова терапія і починаючи з 1960-х рр. робить могутній вплив і на практику. З середини 1960-х рр. поведінкова терапія набуває поширення і в німецькомовних країнах.

З початку 1970-х рр. в німецькомовних країнах значення клінічної психології постійно росте — і як прикладної дисципліни в науці, і як автентичній професії. Завдяки розвитку безлічі нових психотерапевтичних методів акцент в роботі клінічних психологів перемістився з діагностики на терапію. Зміни в концепціях охорони здоров'я привели до того, що психологи з їх широкою компетенцією увійшли також в багато установ охорони (див. розділ 19) здоров'я, внаслідок чого до завдань терапії додалися завдання профілактики і реабілітації.

З середини 1980-х рр. клінічна психологія проникає в сферу соматичної медицини: було введено поняття поведінкова медицина (Behavioral medicine) і тим самим створено поле дослідницької і професійної діяльності, де теж значно досягли успіху психологи. Подальше розширення поняття клінічної психології відбулося в кінці 1980-х рр., коли з'явилася психологія здоров'я.

Нинішня ситуація характеризується все більш чітким розділенням клінічної психології на приватні області, що веде до спеціалізації як в науці, так і в практиці. Клінічну психологію як професійну сферу (включаючи освіту, спеціалізацію і підвищення кваліфікації) ми детально розглядатимемо в розділі 19.

Поиск по сайту: