ОСОБЛИВОСТІ розвитку УКРАЇНСЬКОГО МОВОЗНАВСТВА

КІНЦЯ XIX — ПОЧАТКУ XX ст.

І'п и ляную основні історичні передумови, які мали вплив на роз-цінок української мови та мовознавства в цілому. Окреслено за-і л п,ний стан лінгвістики досліджуваного періоду. Сформульова-но основні недоліки та досягнення в галузі мовознавчої науки та І'іиепь розвитку української літературної та наукової мови. Пода-мо загальні характеристики діяльності провідних діячів, дослід-ників.

І- цочові слова: українське мовознавство, мова, мовлення.

Ми можемо говорити про «суспільство», лише маючи на V на зі наявність людської мови — одного з важливих атрибу-і іи поняття людства. Розвиток мови тісно пов'язаний з про-носами становлення і зростання первісного суспільства.

Починаючи дослідження з певної галузі знань, зокрема мовознавства, в першу чергу потрібно проаналізувати, що ми розуміємо під цим терміном. Мовознавство (лінгвісти-

і а) — наука про мову, її сутність, будову, функціонування

і а розвиток [3, с. 363]. Оскільки предметом мовознавства є п торично змінна категорія, зумовлена його розвитком та появою нових методів дослідження, то звернемося до фак-I їв історії.

Кінець XIX — початок XX ст. характеризувався недостат-ньо ґрунтовним науковим опрацюванням та досліджені іям чиігвістичного матеріалу [2, с. 5], хоча сам матеріал був, як мзначає професор Н . В. Зелінська, саме в кінці XIX — на по-

ГІРАЦІ ЗДОБУВАЧІВ

чатку XX ст. позначений високим рівнем наукового знання и царині українознавства [8, с. 151].

В історії розвитку вітчизняного мовознавства другої по ловини XIX ст. значне місце займає лінгвіст-філософ, засип вник Харківської лінгвістичної школи Олександр Опаи.і сович Потебня [7, с. 143]. Основою більшості лінгвістичній вчень лінгвіста щодо інтерпретації мовних фактів були м.і теріалістичні підходи, які найбільше наблизились до мате ріалістичного розуміння людського мислення як результату діяльності другої сигнальної системи і праці. Лінгвіст розрі >• бив чітке розмежування поняття мови і мовлення. Мовліч І ня — це частинка великого — мови. Вирване із зв'язку сло во мертве, не функціонує, не виявляє ні своїх лексичних, 11 тим більше формальних властивостей, тому що їх немає ... |7 с. 146]. Отже, слово функціонує (живе) лише в мовленні, і ма завжди одне значення. О. Потебня — один із перших мовоз навців, який широко розглянув питання формування мови в цілому і слова як мовного знаку зокрема, його семантичної граматичної і словотвірної структур та синтаксичної фупк ції. Питанню теорії граматичної форми були присвячені чо тири розділи праці «Из записок по русской грамматике».

В комплекс проблем, які вивчав мовознавець, входили питання мови і мислення, які були описані в праці «Мысл и язык». Вчення про частини мови також знайшло своє відо браження в працях О. Потебні. Він виокремлює повнозначн і формальні слова, а систему граматичних категорій О. По тебня називає історично змінною, оскільки мова — це дія лі ність, значить, — рух та постійні зміни, тому й не можна роз глядати граматичні категорії як щось незмінне. Мовознав» чи заперечив думку про занепад форм у ході історичного роз витку мови. В історії розвитку наукової лінгвістичної думки О. Потебня вперше дав визначення поняття граматичної ка тегорїї та з'ясував її зв'язок з логічними категоріями, відзі іа чив постійну роль слова у мовленні та його відношення д інших слів (синтаксичну функцію слова).

БАРАБАШ У. П.

О. Потебня розглядав питання морфемної структури

і піна, зокрема, характеристику основної частини слова — кореня, якому він присвятив третій розділ «Различные но-

п і і ия о корне слова» у праці «Из записок по русской грам-и.і шке» та в конспекті з питань історії літературної мови.

були опрацьовані питання теорії синтаксису. Впер-ни' в слов'янському мовознавстві була запропонована і роз-

і і шу га ідея порівняльно- історичного слов'янського на-ші юсознавства, його праця «Ударение» стала основою для іипічення систем наголосу частин мови сучасної української

МІИШ.

Значення діяльності Харківської лінгвістичної школи їй ін реоціненне, оскільки вперше на такому високому на-V і' і тому рівні були розглянуті питання походження мови,

і і і'уктурні компоненти слова і його внутрішня форма, а мм>ж унікальні вчення О. Потебні про «дух» і «народний Йу V", про зв'язок між почуттями, думкою, П О Н Я Т Т Я М І С Л О - НОМ про естетичну функцію слова. Йому належить першість у поєднанні порівняльного методу з історичним. До нього іі>>|чнняльно-історичний метод мовознавства обмежувався ні н іідженням переважно фонетики і морфології. О. Потеб-|ІН Ііпорше в історії лінгвістичних учень, об'єднавши ці ме-і" ні и один, застосував його у вивчені синтаксису мови [11,

• Ч)|. Він працював у царині загального мовознавства, в дусі

і о логічної школи Гербарна й Льотце, створивши свою •|мн і пальну концепцію слова і перекидаючи місток від мо-И> І И іаиства до теорії літератури. Ця сторона його діяльності

Нюнила цілу школу, головними представниками якої були Ш і 'нсянников-Куликовський, В. Харцієв, Б. Лезін, О. Вету-»ін і а ін. [4, с. 1628].

11ІЄ дві школи, які мали вплив на розвиток мовознавства •и и ї ї XIX — початку XX ст. були Московська лінгвістична пи •> >іа, основоположником якої вважається П. Фортунатов ї ї І і іанська (Петербурзька) школа, яку очолював І. Бодуеп ф І' у р гене. Вченими виявлено основні відповідності у зву-

ГІРАЦІ ЗДОБУВАЧІВ

ках та формах слов'янських мов, визначено закономірної її їх розвитку. Поява досліджень засновників порівняльнії історичного методу означала застосування до мовних явищ принципу історизму. Головним надбанням мовознавства я к науки в 20 — 60 -ті роки XIX ст. стало розуміння змінюваної і1 мови. Виникає ідея нерівномірності розвитку мовних еле-ментів різних рівнів (І. Срезневський, Ф. Буслаєв).

Порівняльно-історичне мовознавство другої П О Л О В И Ш І XIX ст. продовжує вдосконалення прийомів наукового ліні вістичного аналізу. Встановлюються зв'язки мовознавства і іншими науками, формуються нові школи: натуралізм, пси хологізм, молодограматизм. Вчені О. Потебня, П. Фортуна тов та І. Бодуен де Куртене стали засновниками основних лінгвістичних шкіл та напрямів розвитку мовознавства. Цих трьох науковців Л. Щерба назвав найзнаменитішими лінгвістами-теоретиками століття.

Умовами розвитку лінгвістичної науки в зазначений пі' ріод суттєво керували ідеологічний прес (політична ситу.і ція в країні) та штучно створена ізоляція та обмеження вче-них в доступі до світової науки. Однак мовна школа існувала

й розвивалася завдяки таким мовознавцям як О. Потебня,

П. Фортунатов, О. Шахматов, І. Бодуен де Куртене, А. Крим-ський, І. Свенцицький. Величезний вклад в розвиток укра їнського мовознавства зробив Л. Булаховський (1888 — 1961). Відомий мовознавець досліджував проблеми історії україн ської та інших слов'янських мов, етимології, акцентології, загального мовознавства, стилістики, вивчав українсько-російські, українсько-білоруські мовні взаємини, акценто-логічні паралелі в українській, сербо-хорватській, словен ській, словацькій, чеській мовах, давньоруську писемність. Своїми працями з української акцентології та розвідками і питань граматичної аналогії, де використовується матеріал української мови, він сприяв кращому розумінню багатьох її явищ. Крім цього, він створив безліч різноманітних розві-док з різних галузей україністики («Мовні засоби інтимізації

ІЇЛРЛБЛШ У. 11

и поезії Тараса Шевченка») [в, с. 65], а також праці «Україм

. м,а мова серед інпіих слов'янських», «Питання виникне] і-

ііі української літературної мови» та багато ін. Під керівни-ці ним та за безпосередньою участю JT. Булаховського були

• і порені «Український правопис» та «Курс сучасної укра-пи і.кої літературної мови» [6, с. 66]. А. Кримський (1871 — І'¹ ГІ) — академік, сходознавець, який займався розробкою питань історії української мови, започаткував українську наукову школу порівняльної лінгвістики та орієнталістки. 11« и о програма для збирання говорів малоруського наріччя, нариси з історії української мови та хрестоматія з пам'яток 11исьменської староукраїнщини лягли в основу підручників нім ВНЗів. Є. Тимченко (1866 — 1948) — автор історичного

• новника української мови. К. Студинський (1868 — 1941) — дослідник загального мовознавства, слов'янської філології

і а історії слов'ян, української словесності, історії і філософії

• ристиянства, письменник (опублікував понад 500 праць). М. Грунський (1872—1951), автор 150 праць зі слов'янського, російського і українського мовознавства. Вивчав про-

блеми розробки синтаксису слов'янських мов, кирилиці, і іаголиці. О. Соболевський (1882—1987) — визначний зна-вець історії російської мови, до якої, на правах діалекту, за-раховував також історію української мови, великий внесок іробив у вивчення староукраїнських текстів і реконструкції і тароукраїнських діалектів.

Наступним визначним етапом в історії українського мо-вознавства було зародження молодограматизму. Головни-ми представниками цієї ніколи на Західній Україні були (). Брюкнер та С. Кульбакин. Характерні риси молодогра-матичного спрямування — індивідуалізм і повзучий емпі-ризм, пов'язаний з психологізмом [13, с. 116]. Серед про-бием, які ставили перед собою вчені, найважливішою була проблема сутності мови. Вони сформулювали тезу про мову •ік прояв індивідуальної психіки людини і про лінгвістику ік культурно-історичну науку. Заперечували основний ме

IV s

ГІРАЦІ ЗДОБУВАЧІВ

тодологічний принцип тодішнього буржуазного М О В О З Н Л І ства — Шлейхерів натуралізм у мовознавстві [12, с. 86]. Ми лодограматичний стиль в роботах дослідників має широк відображення в європейських країнах вже в 70-х і 80-х рока XIX ст. і приносить в науку багато позитивних результаті [2, с. 10]. Як зазначає дослідниця Т. Дегтерева, «досягненн молодограматичного періоду в розвиток лінгвістики бул настільки великими, що вони заклали фундамент для бу дівницгва сучасної науки про мову у всіх її проявах».

До XIX ст. мовознавство мало описовий характер, ач науковцями була виявлена подібність усіх мов, що згодо привело до висновку про їх походження від спільної мови основи. Завдяки вдалому спостереженню й зародився по вий напрям — порівняльно-історичне мовознавство, які відкрив можливості вивчення історії, розвитку та особли востей мов через їх порівняння із спорідненими. Як зази. чає І. Франко, «слов'янське плем'я майже від самого поч.н ку свого цивілізаційного розвою послугувалося в писаннях складаних мовами його різних племен, також різними .і буками. Це було неминучим наслідком його географічног положення, що межувало, з одного боку, зі сферою греки візантійської, а з другого — романо-германської культури У многих слов'ян західноєвропейського культурного Кру га, особливо таких, що займалися ширшими питанням слов'янського письменства, не раз виникала думка, що ди слов'янських народів було би ліпше прийняти одну азбук\ а власне латинську, яка ввела би їх безпосередньо в круг і п ропейських культурних народів і влегшила би тим народ.ї знайомитися з письменствами всіх слов'янських племен [15, с. 563]. На другу половину XIX ст. припадає така поді (а саме вже другий її вияв), яка в історії отримала назву «Л бучна війна». На постійні порівняння та наголошування ї досконалості латини від руської мови українські науковц які виступали проти латинізації, знаходили безпомилкои докази протилежності цих переконань. Та навіть якщо в їй

Б А Р А Б А Н І У . I I .

>н до уваги твердження, що руська мова не придатна дня иіі ератури через недосконалість своєї граматики, це не пе-реконувало дослідників в тому, щоб позбутись кириличної ill н' гки. Оскільки, відповідно до дослідження, і в польській I і юлогії первинним було красне письменство, а не грама-тка. Не з граматики треба вчитись свого язика, але на осно-н І пика та його письменства треба виказувати всі прикмети

і ,і різнорідні його зміни, а також закони, після яких, по мірі

і 'і ч гавин та різних впливів, той язик перемінявся та перемі-п їїться [15, с. 583]. Закиди щодо незрозумілості та маловжи-н.шості руської мови спростовувались тим, іцо поляки, які •нніи на Україні-Русі, привикли, розуміють, спілкуються та чіпають руською мовою. Нема вже тепер і між ученими й

• ні і ними поляками ані одного, котрий би більш або менш іпГіре не вмів читати по-руськи. Та й німці, вживаючи для ірукування своїх книжок швабаху або скоропису, відмінно-

і с і під латинського [15, с. 577]. Незважаючи на всі ці обстави-ни та докази, кирилицю дозволяли в сільських школах, для

ііі і греб дітей, які готувались стати священиками чи вчите-чмми сільських шкіл, і для письма потрібно користуватись in' іьською, а не кириличною абеткою. Секретар Міністер-

і і па освіти (Й. їречок) стверджував, що церковнослов'янська чина створювалась та розвивалась під впливом російської ні руської, остання з яких є лише говором, непридатним і гі літератури. Від неї також походить російська писемна мни,і,а руська — це є лише її наріччя. М. Возняк писав: «Мі-

ні, шина народної мови з церковнослов'яніциною у одних,

і польською у других, з великоруською у третіх, а з усіма

і ими мовами у четвертих запанувала загально в тодішній нуичіцистиці і літературних творах» [9, с. 253]. Всіцітаподі-і'іи докази ніколи не заперечать той факт, що все ж різниця •пі і нільською та руською мовою була, є і буде, тому, як за-ньічає І.Франко, це робить неможливим мовну асиміляцію.

II її ідо старослов'янської мови, то вона використовувалась у

і і. ч Чі н як церковна мова і кириличне письмо первісно було

Поиск по сайту: