ШІСТДЕСЯТНИЦТВО ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН 12 страница

Перша модель оніричного хронотопу пов’язана з ретроспективною лінією віртуального буття поета, друга ж становить собою створену його уявою перспективу (М. Руденко: «Світлих днів шукає пам’ять в’язня»). В окремих випадках це заповітна мрія про щасливе життя, родинний затишок, як, приміром, у вірші В. Стуса «Ти приснилась мені…» («Ти оточена щастям – / Чоловіком щасливим і дітьми»), що нагадує ідилію Т. Шевченка «Сон» («На панщині пшеницю жала…»). Такого типу сни є «відходом від дійсності й формою творення її, своєрідним її «проектом» (І. Калинець: «З нічого, з піску чи води, / тепер зліпили вежу нашого буття – / СОН»). Як і шевченківські сни, вони стають «емоційною проекцією нездійсненного в житті, символічною копією мрії»[509]. Згідно із психоаналітичною концепцією З. Фройда, кожен текст у своїй структурі має явний смисл і прихований. Оскільки художній твір не може сказати нічого додаткового від себе, що привело б психоаналітика до розшифрування затаєних у ньому значень, то психоаналітик повинен обмежитися пошуками алюзійних, багатозначних сигналів у смисловій структурі тексту. У творі такими сигналами виступають факти життя, що стають фактами свідомості[510]. За Н. Фраєм, таким фактом свідомості стає невитіснений міф, який, як правило, має форму двох контрастних світів, повних метафоричних ідентифікацій, одна з яких є бажаною, а інша – небажаною[511]. Світлі сни (сон-мрія) в ліриці в’язнів сумління (І. Калинець: «Я ж у віднайденому сні / увійду в дім…») розшифровуються як модифікація вже реально пережитого поетом досвіду (бажаного), витісненого в підсвідомість відчуття щастя (В. Стус: «Обережно спи, / щоб ніби голку в нитку засилити / у себе мрію, вигадавши міти…»).

Деякі картини сну постають перед поетом-дисидентом як вражаюча реальністю містерія в’язничного життя – без жодної надії на майбутнє (І. Світличний: «В тюрмі, за ґратами, в неволі / Мені приснилася тюрма»; В. Стус: «Непевне, приписали до майна / тюремного уже й тебе самого – / всі сни, всі мрії, всі думки»; І. Калинець: «І перед сном – містичний страх, / за сном – невимолено журно / Свідомості гірка мікстура»). Нерідко він не може (а то й не хоче, як-от у В. Стуса: «І не збудися в сні. / І горе переспи») для себе з’ясувати, що є сон, а що – реальність (М. Руденко: «Це ніби й сон. Але ж не сон – це, мабуть, / Щось пережите, не якась мара»; В. Стус: «Тепер збагни – де сон, а де ява!»; І. Світличний: «Все безтілесне і нечинне, / Немов у сні! І є, й нема»).

Художньо трансльовані в дисидентський текст сни мають певну динаміку змісту. Сновидіння останніх років перебування за ґратами особливо чітко фіксують психологічні моменти віщувань земного кінця та екзистенційного стану людини в період «межичасся» (І. Калинець: «Скінчи мене! Скінчитися в мені / позволь очам назверх й досередини, / щоб в двоєтьмі не числити години, / безрухі в яв, помножені у сні»; В. Стус: «Сни складено у стоси, / наче кістяки, / на відстані руки – ридання безголосе…»). Так формується психокомплекс болю суб’єкта дисидентської лірики (С. Сапеляк: «арештантського болю морозна колиска»; В. Стус: «біль вишитий хрестиком…»), що програмує один із центральних архетипів оніричної образності – архетип апокаліптичного простору. Час і простір у «снозаписах» ущільнюються, лаконізуються, фіксуючи моменти констатації конечності профанного буття (В. Стус: «І ось ти – все, що снилось, / як смертеіснування й життєсмерть»). Метафоричні ідентифікації повторюються в дисидентському тексті символами «апокаліптичної» семантики (В. Стус: «А обрій марно марить нами, / і манить хвиля навісна», «Ріка життя уже тече повз мене…»; С. Сапеляк: «Останніх днів посмертні стріли / У смертнім мареві стримлять»).

У віршах дисидентів відстежуємо концепцію часопростору, започатковану В. Гюго, який поєднував категорії часу, пам’яті й простору. За його версією, спогади, визначаючи тяглість часу, формують його через просторові образи й картини. Так, у вірші В. Стуса «Світ повен милих таємниць…» візії автора сягають спогадів про далеке минуле як контроверс сучасного та безперспективного майбутнього (поет нерідко навіть оминає сучасне: «набігає минуле, обминає майбутнє»).

Простір у дисидентському тексті втрачає лінійність, роздрібнюється на окремі сегменти, залишаючись поліцентричними. Об’єднуючою віссю авторського хронотопу тут виступає Вічність, що кореспондується з Абсолютом (Богом). У цьому сенсі просторова конфігурація й часова репрезентація зближують дисидентів із «лицарем віри» С. К’єркегором, який вважав релігійну пристрасть найвищою пристрастю людини»[512]. Найрельєфніше ця риса хронотопу прочитується у віршах С. Сапеляка («А коли на ГОРУ ЙОГО йшов, то волі поклонився…», «о взлетіте янголятка в піднебесся днесь»; «о часе – не прийшов єси, яко Син не спіслав його нам…»; «о часе яко з нами Пречиста Діва…»).

У структурі дисидентського тексту образ ліричного переживання здебільшого просторований за визначеною і сталою схемою. Першорядне місце у формуванні ліричного сюжету тут належить вертикальній траєкторії просторової системи. Духовно-емоційна вертикаль, означувана змістово-емоційними маркерами (метафорами, антитезами, словами з просторовим значенням («розкрилені руки», «ліси об небо дзвонять», «висока Голгофа» й под.) прокреслюється доволі яскраво. При цьому просторова конфігурація ліричного переживання повсякчас сакралізується, набуваючи трансцендентних ознак (І. Калинець: «Здвигаймо далі над словами бані титлів, / вершім самотньо храм (ще буде повен!)…»; І. Світличний: «Вщухає суєтна тривога. / І в небесах я бачу Бога…»). Характерною ознакою просторової організації ліричного сюжету в поезії в’язнів сумління є «цілісний і наскрізний образ трансцендентного відземного пориву»[513].

Така просторова конфігурація тексту формується насамперед «донебним» (В. Стус) духовним стремлінням ліричного героя, його виходом поза межі матеріальної субстанції (Т. Мельничук: «О Господи в височині / І царство там – твоє! / Тож в цій земній / У цій сумній, / У цій недолі навісній – / Дай царство, Господи, / Й мені – / Своє!»). Відповідні ж моделі хронотопу в дисидентському тексті структурують цілісну мистецько-світоглядну картину, в якій кряжевим є горішній простір, що не тільки виражає, але й універсалізує духовні інтенції автора. Панівними просторовими реаліями тут виступають «небо» (В. Стус: «Переді мною велич неба»; «Моя душа запрагла неба»; І. Калинець: «високе небо Вітчизни»; «Там Мадонна в небесі / у пречистім омофорі»; Т. Мельничук: «Якщо в пісні немає неба, / То немає неба і в серці поета…», «якби тут мамо / було небо / то наша хата / стала б ще небесніша»; С. Сапеляк: «Душа ясніє / в нічному небі», «Цілую вічне небо», «Небо в ореолі вічності») та висота (В. Стус: «Сподоб мене, Боже, високого краху!..»; «Проминання – воно підносить»; Т. Мельничук: «Підніми на крило людину…»; І. Світличний: «Там пісня, витвір висоти, / Свободи й пружного простору…»). Доволі часто обидві просторові реалії («небо» й «висота») співіснують у межах одного тексту (навіть – строфи), позначаючи, з одного боку, Вічність (або ж стремління до неї – «розпросторення», за В. Стусом), а з іншого – кульмінацію відчуттів та емоцій ліричного героя, естетично трансформованих у текст.

Концептуальною у з’ясуванні гіпотези буття в ліриці дисидентів бачиться і категорія часу. Вони маніфестують метафізичний час, спроможний вивести людину з реального (матеріального) часового потоку у вічність і з’єднатися з Абсолютом, вийти у «художній еонотопос», метаграничне буття, «сховатися від часу у Вічність». Подібно до Г. Сковороди в’язні сумління відкривають «відносну вартість часу – залежно від того, чим він заповнений»[514]. Суб’єкт лірики у їхніх віршах свідомо «зрушує» лінійний вектор часу, інтерпретуючи його як бінарну опозицію мить / вічність. Дисидентський текст просякнутий відчуттям часу, що протікає не в лінійному, а в духовно-екзистенційному просторі. Сакральна темпоральність прочитується й у назвах багатьох віршів, як, скажімо, в поезії «Відносність часу» М. Руденка («…Чим більше зустрічей, подій та вражень – / Тим повільніше час земний тече») та в багатьох інших його творах («Ріка часу», «Іржа часу»). Про відносність профанного часу міркує й І. Калинець у вірші «Осмислення часу» («Пливемо на часу човнику / з одного нічого в інше»). В. Стус неодноразово застерігав себе й інших від звикання до «земної течії часу». Д. Стус свідчить, що в листах батька 1979–1980 років «сипалися» висловлювання про духовне наповнення часу: «Час – категорія не лінійна. Усе залежить від того, як Ти, людина, наповнюєш (розширюєш / звужуєш) його межі. Буває, одна хвилина збагачує тебе таким духовним знанням, якого не надбати ніяким життєвим досвідом…»[515].

У дисидентській ліриці зазвичай представлені сакральні часові візії, репрезентовані мотивом відносності профанного часу. Одним із найцікавіших і найскладніших аспектів проблеми художнього часу тут є ретроспекція, її різноманітні та багатофункціональні модифікації. В цьому ряду – художня репрезентація пам’яті (В. Стус: «Верни до мене, пам’яте моя», «Стримить, мов цвяшок… Пам’яте, це ти?»; С. Сапеляк: «Відвідини пам’яти»; М. Руденко: «Світлих днів шукає пам’ять в’язня», «Спалах пам’яті», «Пам’ять душі») та спогаду (В. Стус: «Самого спогаду на дні», «Спогад» («Вечір. Падає напруго…»); І. Калинець: «Хапаюся за соломинку спогадів про світ»). Тут діє суб’єктивний відбір, а суттєве значення має не те, що згадується, а те, що пропускається[516]. Чимало віршів художньо реалізують важливу тезу філософії екзистенціалізму про те, що для спогаду нема нічого відраднішого за перенесені страждання, тобто «страждання за добро та істину» (С. К’ єркегор).

Художній час у ліриці в’язнів сумління пов’язується із духовними універсаліями. Хроноструктура виконує тут не прикладну, а концептуальну роль, оскільки формує характерний для дисидентів метафізтчний вимір тексту. І. Калинець закликає «вершити самотньо храм на духовному руйновищі, вірити, що той храм «ще буде повен» […] для цього треба бути відданим своєму храмові, своєму світові так, як тільки справжній патріот буває відданий своїй Вітчизні – не тільки тоді, коли вона в славі й розквіті, але й тоді, коли вона гине»[517]. Буття людини в художньому осмисленні дисидентів «параметрується з Абсолютом» (В. Моренець). Об’єктом їх поетичних рефлексій стає «дорога в вічність», «ламка і витка всеспадна дорога. Дорога до Бога…» (В. Стус), «такий тяжкий наш гін до Бога» (І. Калинець). Маркером духовного самоокреслення поетів-дисидентів виступають духовні «самоздвиги» в ірраціональний простір буття й метафізичне часотривання.

Отже, визнаючи фіксацію локального простору й матеріального часу, в’язні сумління акцентували сакральну темпоральність, апологетизуючи позаемпіричні величини. Дискурсивну домінанту хронотопу в їхній ліриці формують завперш сакральні моделі часопростору. Концептуальним для них є горішній простір, що символізує духовне очищення й порятунок від моральної смерті людини (нації). Ці компоненти однаково важливі у структуруванні авторської картини світу кожного з дисидентів, оскільки увиразнюють їхнє прагнення висоти як важливу складову духовної сутності особистості.

Поезія дисидентів засвідчила чимало перетинів й у координатах жанру та строфіки.Вона репрезентує унікальний синтез архаїчних і модерних віршових форм, різноманітних жанрових модифікацій. Загалом же жанрово-стофічний репертуар цих поетів надзвичайно широкий – від народнопісенного вірша до класичного сонета й модерного верлібру. За очевидного жанрового розмаїття кожного з дисидентів, впадає у вічі їх відчутний інтерес то творів медитативного плану. Якщо основою етичної поведінки дисидентів була стоїчна витривалість і виняткова чесність, то жанром, що відповідав їхньому світогляду, можна вважати елегію. І це не випадково. По-перше, елегійним було саме світоспоглядання ліричного суб’єкта, втілюване в образно-тематичному й інтонаційному ладі вірша кожного з в’язнів сумління. Трагічне світовідчуття і драматичні обставини дисидентського буття, що в багатьох випадках ставали біографічною проекцією на текст, стимулювали закономірне звернення до елегії, тобто жанру, котрий, за словами Т. Салиги, «начеб рятує душу від похапливості, від тиску на неї різноманітних чинників, від шалених ритмів часу»[518]. По-друге, в українців, як зазначає О. Ткаченко, «елегія чи не «найраціональніша» форма художньо-поетичного мислення, яка впродовж багатьох століть перебуває в епіцентрі ідейно-естетичних пошуків художньої свідомості […] Шляхи розвитку елегії, її еволюція так чи інакше визначалися історією країни, а українська дійсність, наповнена драматичними політичними, релігійними та культурними подіями, була нестабільна, складна й трагічна»[519]. П. Чубинський, характеризуючи «расовий тип українців», акцентував увагу на притаманній йому «меланхолійності, зумовленій стражданнями й постійними невдачами у спробах розбудови власної держави»[520].

Елегійні настрої багатьох віршів в’язнів сумління опосередковуються авторською індивідуальністю кожного з них, трансформуючись у своєрідне естетичне явище. Однак фактично в усіх текстах збережено такі стійкі риси жанру, як гранична інтимність та мінорний пафос, смуток, меланхолія, розчарування й відчуття самотності. Мотиви смутку й туги як змістові проявники елегійності є сутнісними складниками дисидентського тексту. Вони формують їхню емоційну атмосферу, нерідко прочитуються й у самих назвах багатьох віршів (І. Світличний: «Жалісний сонет», «Відчай», «Душа, розпластана на пласі», «Ностальгія»; І. Калинець: «Тренос над ще однією хресною дорогою», «Прощаючись», «Вигнання», «Терпіння», «Страждання»; М. Руденко: «Туга», «Світ крізь сльозу», «Апологія болю»; С. Сапеляк: «Наскальна сльоза», «Над барикадами ридань», «Кілька згорьованих строф»).

У композиційному плані елегії дисидентів є монологами ліричного «Я», в яких безпосередньо розкривається емоційно-психологічна реакція на драматичні буттєві ситуації, що спричиняли превалювання сумних філософських настроїв та переживання самотності в умовах тотальної відчахнутості від світу. В їхніх елегіях прохоплюється як невилучний із них концепт самовідчуження від себе самого, від своєї тілесності, врешті-решт – від фізичної присутності у світі (В. Стус: «Мені здається, що живу не я, / а інший хтось живе за мене в світі / в моїй подобі…»). В’язничний досвід зумовлював новий психологічний стан, що формував біографічний підтекст медитативної лірики, текстуалізований у «виспівуванні тоскної самотини» (М. Кодак), «емоційного болю, політичного гніву, філософської непевності, що переходять у відчай»[521].

Елегія як жанрова домінанта поетичної системи дисидентів, попри очевидні типологічні збіжності, в кожного з них має і свої особливості. В. Стус, приміром, зберігаючи канонічні ознаки класичного жанру, подає індивідуальні цікаві взірці депоетизації характерного для елегії суб’єктивного емоційно-ліричного наративу – аж до наявних елементів химерного гротеску. Елегія М. Руденка, за спостереженнями О. Бровко, – «це розважливо-неспішні роздуми […] Уповільнений монологічний тон активізує медитативне начало поезії, сповнює її легким смутком, органічно поєднуючи його з усвідомленням закономірностей плину часу»[522]. Отже, йдеться про філософські домінанти елегійних творів поета. У С. Сапеляка в елегійних текстах, безвідносно до часу їх написання («Елегія: Собі до дня народження», «Пророцтво поезії», «Три елегії», «Монолог з минулим» тощо), спостерігаємо деіндивідуалізацію суб’єкта. Виокремлюємо специфічні особливості жанру в творчій практиці поета: введення у ліричний текст елегії оповідно-сюжетних елементів, використання традиційної строфіки в поєднанні з модерним віршуванням (астрофічні верліброві форми). Подекуди його елегія модифікується в новий для української літератури жанр – вертепну верліброву драму («Новорічний верлібр – колаж»). Елегійна поезія чи не найбільше відповідала соціальним та естетичним потребам І. Калинця. Про це свідчить доволі значний пласт його доробку. Жанрова дефініція вводиться ним у назви багатьох творів, що стають ключем до розуміння смислових акцентів («Чотири елегії», «Краєвид з елегіями», «Ще один краєвид з елегіями»). Про жанрову визначеність свідчить і чимало назв віршів С. Cапеляка («Елегія», «Спізніла елегія», «Три елегії у метаморфозах», «Три елегії»). Елегія І. Калинця увібрала усталені змістово-формальні атрибути традиційного жанру, зокрема, елегійних творів українських романтиків, у яких ліричний герой також переживає стан відчуження від світу. Елегіям поета притаманна традиційно суб’єктивна емоційна модальність, меланхолійний пафос, що знаходить своє поетичне самоокреслення в його ліриці. Він, зокрема, говорить про «свій герб неприкаяний / герб меланхолії». Однак це не просто журливий настрій, це свого роду знак «для тих, хто збагнув космічний розмір процесів, які відбуваються у світі, і не перестає усвідомлювати їхню велич навіть під тиском буденної суєти»[523]. Отже, йдеться про високий ступінь медитативної виповненості елегії І. Калинця. Її специфіку влучно охарактеризував Д. Гусар-Струк. У передмові до еміграційного видання «Невольничої музи» він, зокрема, зазначав, що елегія в І. Калинця «часто викликає найкращі зразки церебральної лірики, де осмислювання конкретного предмета і саморефлексія завжди підказують ширші і не виказані значення вірша»[524].

Отже, підсумовуючи міркування про специфіку елегії дисидентів, резюмуємо її полеміку з класичним жанром. У цьому зв’язку відзначаємо екстравертність екзистенції ліричного суб’єкта та його деіндивідуалізацію, вихід за межі суб’єктивної модальності як типодиференційної ознаки жанру, тематичну всеохопність (інтимні переживання, особисті роздуми, історіософські візії, актуальні суспільно-політичні проблеми, загальнофілософські питання тощо). У формальному сенсі елегіям дисидентів властиві тенденція до епізації та філософського об’єктивізму (на відміну від споглядальної відстороненості та моносуб’єктних форм вираження авторської свідомості), укрупнення жанрових форм елегії й тяжіння до їх циклізації, що набільшою мірою характеризує І. Калинця та С. Сапеляка, специфічні строфічні модуляції, як, приміром, поєднання елементів ритурнеля й вільного вірша («Відлюбилося» В. Стуса), елегійного дистиха та верлібра («Верлібровий вирок» І. Калинця), елегійного дистиха й ритмізованої прози («Герніка Чорнобиля» С. Сапеляка). Специфічним для елегій дисидентів є загальний ідейно-емоційний тон вірша. Тут, безсумнівно, слід мати на увазі і традиційні типодиференційні ознаки жанру (зокрема, драматичні тональності), й джерела пафосності дисидентського тексту (біографічні, психологічні, суспільно-політичні тощо). Цікавим формальним проявником, що свідчить про збагачення елегійного жанру в творчій практиці в’язнів сумління, є кореспондування меланхолійного настрою з «колючо-дисонантними» (Ю. Шерех) ритмами, особливо помітне в ліриці В. Стуса («Спочатку вони вбивали людину»). Вони активно вводили в елегійний текст різні види інтертексту. Зазвичай це репрезентація філософського (В. Стус), фольклорного (І. Калинець, Т. Мельничук) та біблійного (С. Сапеляк) претексту. Отже, елегія дисидентів засвідчує жанрову еволюцію, її динаміку та індивідуальні здобутки кожного з них у цій царині.

Для всіх дисидентів – з огляду на біографічні реалії – характерні публіцистичні жанри (протести, заяви, декларації тощо). Їх здебільшого характеризує міцна риторична стратегія. М. Павлишин пов’язує її з двома джерелами переконання (змістово-формальна складова публіцистичного тексту): «оратор доводить свою моральну стійкість і не просто описує, а втілює модель опозиційної поведінки»[525].

Кожен із дисидентів, попри спільні жанрові домінанти, заявив про себе як оригінальний і самобутній митець, надаючи перевагу тій чи тій жанрово-строфічній структурі. Так, наприклад, І. Світличний найчастіше використовував сонет, С. Сапеляк стилізував давньоукраїнські агіографічні жанри (житія). В доробку І. Калинця активно функціонують такі жанри та їх модифікації, як сонет, балада, елегія, поема, ритурнель, медитація тощо. Цікавим видаються у творчій практиці дисидентів фольклорні жанри (стилізація народної пісні в М. Руденка), особливо їхні етнічні модифікації (коломийки – в Т. Мельничука, гагілки – в І. Калинця). Художньою знахідкою М. Руденка щодо жанрової специфіки поезії стали «космогонічні» медитації, «сюжетні» вірші, ліричні «щоденники», притчі. Вельми розмаїтим є жанровий діапазон лірики В. Стуса (від фольклорних стилізацій до жанрів східної поезії та прозопису), який, усвідомлюючи кризу традиційного вірша, «переобтяженого соціальними, народницькими, моральними, класовими і ще якими там функціями», шукав «нової вмотивованості» або «нової реальності» слова»[526]. Важко передбачити достеменно, яким чином розгорталися б творчі інтенції дисидентів з їх «ненавиджу політиків» (В. Стус) в інших умовах. Цілком імовірно, ширшим і різноріднішим був би тематичний спектр їхньої поезії, багатшою та розмаїтішою – жанрово-строфічна матриця. Отже, ми могли б стати свідками «непередбачуваних й плідних знахідок в царині форми»[527].

Художню парадигму дисидентів визначає чимало інших типологічних ознак (мотиви лірики, інтертекстуальна перспектива, мовно-стилістичні особливості, наративна структура тексту, часопросторова організація ліричного сюжету тощо), які дають підстави для твердження про функціонування в історії української літератури дисидентського дискурсу. Разом з тим, кожен із цих поетів явив собою окремішну, непересічну творчу особистість, засвідчив індивідуальний код поетики та власне естетичне обличчя. «Зовнішні» атрибути, що вплинули на інтелектуально-духовну культуру дисидентського покоління, зокрема, соціально-політичні й інші обставини «у нескінченній кількості своїх різновидів» (В. Дільтей), до певної міри гальмували еволюційний характер творчого процесу, обмежували його ймовірну перспективу, закриваючи «горизонт того, що було для нього можливим»[528]. Можливо, що в іншій суспільно-політичній, а відтак і естетичній ситуації в’язні сумління заявили б про свою належність до того типу митців ХХ століття, котрих називають поетами культури (П. Валері, Т. Еліот, О. Мандельштам, М. Зеров, Л. Костенко та ін.). Однак історія не переписується, а «річка Геракліта» тече в один бік…

Сьогодні питання про значення творчої діяльності поетів-дисидентів, як і питання про їх роль у громадсько-культурному житті 60–80-х рр., є доволі дискусійним (про це свідчать численні публікації останніх років на сторінках історико-літературних та наукових видань). Однак «безсумнівною є їхня заслуга у збереженні української національної ідеї, яку вони пронесли крізь важкі роки так званого застою до нашого часу»[529]. Не меншим завоюванням поетів-дисидентів стала «здатність виростати над добою»[530]. Приреченість «штовхання сізіфового каменя» (Т. Пастух), усвідомлена жертовність в’язнів сумління є найболючішою і найпронизливішою темою творчості. Важливий підсумок їхнього життя визначила «перейнятість свободою. Світ ловив їх, але ніколи не міг спіймати. На що цей убогий світ міг здобутися, крім як убити? Але навіть тіні цих людей – вільні»[531]. «Ми завжди стояли на самій барикаді, – свідчить І. Калинець, – на зіткненні зі світом ворожим, світом, який мав нас знищити. Душевна напруга власне й сприяла творчості і нашому гуртуванню […] Ворожий світ мав, але не міг нас знищити»[532]. Художнє мислення дисидентів живлене загальнолюдськими джерелами християнської моралі, інтелектуальною наснагою, «традиційним підґрунтям родоводу» (І. Кошелівець). Їхня поезія, за словами І. Дзюби, «має ту невідхильну владу, яку дає лише особисто вистражданий і підтверджений власним життя високий моральний тон, пекучий духовний максималізм. І якщо вона звучить докором – часові, суспільству, нам з вами, – то це не поет нам докоряє, а наше власне сумління»[533].

Рекомендована література

1. Алексеева Л. История инакомыслия в СССР. – Вильнюс; Москва: Весть, 1992. – 352 с.

2. Бажан О. Дисидентство в УРСР: Спроба дефініції // Магістеріум. – К.: НаУКМА, 2001. – Вип. 7: Історичні студії. – С. 27–31.

3. Бажан О. Культурно-просвітницький рух української інтелігенції у другій пол. 50-х–80-х рр. як одна з форм опору політиці русифікації України // Наукові записки НаУКМА. – К., 1998. – Вип. 3. – С. 123–127.

4. Баран В., Даниленко В. Україна в умовах системної кризи (1946–1980-і рр.) / Сер. «Україна крізь віки»: У 15 т. – К.: Альтернативи, 1999. – Т. 13. – 304 с.

5. Бердяев Н. Философия свободы: Смысл творчества. – М.: Правда. – 1989. – 607 с.

6. Бойко О. Історія України: Посібник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2001. – 656 с.

7. Будний В. Імператив постколоніального слова // Сучасність. – 1998. – № 9. – С. 150–152.

8. Василишин Я. Знак-Образ-Символ у художньому арсеналі літератури опору // Слово і час. – 2000. – № 5. – С. 33–38.

9. Горинь М. Листи з-за ґрат. – Харків: Фоліо, 2005. – 288 с.

10. Григоренко П. Спогади. – Детройт: Українські вісті, 1984. – 750 с.

11. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – К.: Вид. дім «КМ Academia», 1998. – 276 с.

12. Дідківська Г. Український правозахисний рух // Слово і час. – 2000. – № 2. – С. 81–83.

13. Епплбом Е. Історія ГУЛАГу / Пер. з англ. А. Іщенка. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2010. – 511 с.

14. З облоги ночі: Збірник невільничої поезії України 30–80 рр. / Упор. М. Самійленко. – К.: Український письменник. – 492 с.

15. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. – К.: Основи, 1994. – 126 с.

16. Зайцев Ю. Дисиденти: опозиційний рух 60–80-х рр. // Сторінки історії України ХХ століття: Посібник для вчителів / Заг. ред. С. В. Кульчицького. – К.: Освіта, 1992. – С. 195–235.

17. Заплотинська О. «Формалізм чи новаторство?»: Інтелектуальний нонконформізм в офіційному дискурсі 1960–1970-х рр. в Україні // Український історичний журнал. – 2006. – № 1. – С. 145–157.

18. Заплотинська О. Нонконформістська інтелігенція в офіційному дискурсі 1960-х рр.: Механізм формування громадської думки // Інтелігенція і влада. – Одеса: Одеський національний політехнічний університет, 2006. – Вип. 6: Історія. – С. 58–66.

19. Захаров Б. Нарис історії дисидентського руху в Україні: 1956–1987. –Харків: Фоліо, 2003. – 144 с.

20. Ільєнко І. У жорнах репресій: Оповіді про українських письменників. – К.: Веселка, 1995. – 447 с.

21. Історія України від найдавніших часів до сьогодення. Збірник документів і матеріалів. – К.; Чернівці: Книги – ХХІ, 2008. – 1100 с.

22. Камю А. Бунтующий человек. – М.: Издательство политической литературы, 1994. – 410 с.

23. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–80-х років. – К.: Либідь, 1995. – 224 с.

24. Коцюбинська М. Мої обрії: В 2 т. – К.: Дух і літера, 2004. – Т. 2. – 386 с.

25. Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ століття. – К.: Основи, 1991. – 423 с.

26. Кульчицький М. Перший колективний виступ радянських дисидентів // Історія України. – 2000. – № 39.

27. Литвин Ю. Правозахисний рух на Українi, його засади та перспективи // Слово i час. – 1992. – № 2. – С. 22–28.

28. Мартинович М. Блиск і вбогість українського правозахисного руху // Сучасність. – 1992. – № 12. – С. 24–28.

29. Марченко В. Листи до матері з неволі. – К.: Фундація ім. О. Ольжича, 1994. – 472 с.

30. Міжнародний біографічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. – Харків: Права людини, 2006. – Т. 1. Україна. Ч. 1 / Укладачі Є. Захаров, В. Овсієнко. – 516 с.

31. Обертас О. Термін «Самвидав»: Походження і значення // Дивослово. – 2003. – № 8. – С. 7–9.

32. Обертас О. Український самвидав: літературна критика та публіцистика (1960-і – початок 1970-х років). – К.: Смолоскип. – 300 с.

33. Овсієнко В. Світло людей: Мемуари та публіцистика. – К.: Смолоскип; Харків: Харківська правозахисна група, 2005. – Кн. ІІ. – 352 с.

34. Пахльовська О. Українські шістдесятники: Філософія бунту // Сучасність. – 2000. – № 4. – С. 65–84.

35. Петраш С., Бедрик Л. Український правозахисний рух у постатях: Петро Григоренко і Василь Стус // Дивослово. – 2008. – № 1. – С. 59–64.

36. Петровський В., Радченко Л., Семененко В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі. – Харків: ВД «Школа», 2007. – 529 с.

37. Поезія із-за ґрат: Антологія / Упор. О. Голуб; передм. Л. Тарнашинської. – К.: Смолоскип, 2012. – 872 с.

38. Правозахисний рух в Україні (середина 1950-х–1980-і роки) // Українська Громадська Група сприянню виконання Гельсінських угод / Упор. В. В. Овсієнко: У 4 т. – Харків: Фоліо, 2001. – Т. 1: Особистості. – 240 с.

39. Райбедюк Г. Дисидентська поезія в інтерпретаційній парадигмі літературознавства української діаспори // Наш український дім. Матеріали V Міжнародної наукової конференції «Українська діаспора: історичний і літературний контекст». – Ніжин, – 2011. – № 2. – С. 65–70.

40. Райбедюк Г. Дисидентський дискурс в українському літературному процесі 60–80-х років ХХ століття // Бахмутський шлях. – Луганськ, 2010. – № 1–2. – С. 153–160.

41. Райбедюк Г. Інтертекстуальні джерела творчості поетів-дисидентів // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах: Зб. наук. праць. – К., 2004 .– Вип. 10. – С. 271–281.

42. Райбедюк Г. Історіософська концепція Т. Шевченка в структурі дисидентського тексту // Збірник праць Всеукраїнської (37-ї) наукової шевченківської конференції. – Черкаси, 2009. – С. 235–245.

Поиск по сайту: