Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Судові дебати і останнє слово підсудного



Судові дебати та останнє слово підсудного

Судові дебати — обов'язкова частина судового засідання, вякій ви­ступають сторони. В своїх промовах вони пропонують свій аналіз до­сліджених в судовому слідстві доказів, викладають свою думку щодо того, які докази є належними, допустимими і достовірними, які фак­тичні обставини мали місце в дійсності, доведено чи не доведено ви­нуватість підсудного, які обтяжуючі та пом'якшуючі обставини вста­новлені всправі, як необхідно кваліфікувати дії підсудного, якою по­винна бути міра покарання, чи є підстави, щоб звільнити підсудного від покарання, а можливо, від кримінальної відповідальності, яке рі­шення необхідно ухвалити.

Судові дебати є процесуальною гарантією принципу змагальності кримінального процесу, адресуються не тільки суду, а й іншим учас­никам судового розгляду, а також особам, присутнім у залі судового засідання, і спрямовані на формування у суддів певного внутрішнього переконання щодо оцінки доказів, тих фактичних обставин, які мож­на вважати встановленими на підставі таких доказів. Виступ у судо­вих дебатах учасників процесу є одним із способів реалізації і захисту ними прав і законних інтересів (публічних або приватних).

Позбавлення права виступати в дебатах учасника судового розгля­ду, якому це право гарантовано законом, є істотним порушенням за­кону і може слугувати підставою для скасування вироку.

Судові дебати починаються безпосередньо після оголошення суд­дею про те, що судове слідство закінчене.

Виступу всудових дебатах повинна передувати підготовка до них учасників судового розгляду. За клопотанням сторін суддя після судо­вого слідства може оголосити перерву для підготовки до судових деба­тів. Якщо справа невелика за обсягом, сторони, зазвичай не наполяга­ють на оголошенні такої перерви.

Порядок проведення судових дебатів регламентовано ст. 318 КПК, дебати складаються із промов прокурора, потерпілого та його пред­ставника, цивільного позивача, цивільного відповідача чи їхніх пред­ставників, захисника, підсудного. Отже, у дебатах спочатку виступа­ють суб'єкти, які здійснюють функцію обвинувачення, а потім суб'­єкти, діяльність яких спрямована на захист від обвинувачення. Це повною мірою відповідає логіці доказування, адже спочатку виступа­ють ті, хто стверджує про наявність певних обставин, котрі свідчать про вчинення злочину підсудним, а потім ті, хто спростовує тверджен­ня сторони обвинувачення, веде мову про невинуватість підсудного або про вчинення ним менш тяжкого злочину, про відсутність обтяжу­ючих обставин тощо.

Якщо в справі беруть участь кілька потерпілих, цивільних позива­чів, захисників, підсудних, вони самі вирішують питання про поря­док їхніх виступів у дебатах. За відсутності погодженості в цьому пи­танні порядок виступів визначає головуючий.

Всім учасникам судових дебатів надається право виступити з судо­вою промовою, зміст якої КПК не визначає. В практиці зміст судової промови визначається конкретними завданнями, які стоять перед кожною із сторін і зумовлюються не тільки відношенням учасника судових дебатів до певної сторони, але й зібраними і дослідженими в справі доказами, обставинами злочину та іншими чинниками. Певні рекомендації щодо змісту промов прокурора та захисника містяться в літературі, різних методичних рекомендаціях. Зокрема, пропонується будувати промову прокурора з таких частин: 1) викладу фактичних обставин справи; 2) оцінки суспільної небезпеки злочину; 3) аналізу і оцінки доказів винуватості або невинуватості підсудного у вчиненні злочину; 4) юридичної оцінки діяння (кваліфікації злочину); 5) тяж­кості злочину, а також інших обставин, що характеризують підсуд­ного, пом'якшують чи обтяжують покарання; 6) пропозиції про за­стосування певного виду і міри покарання або звільнення від нього; 7) пропозиції про вирішення цивільного позову; 8) аналізу причин і умов, що сприяли вчиненню злочину та інших питань, які повинен вирішити суд при постановленні вироку1. Послідовність і зміст зазна­чених частин може відрізнятись залежно від обставин справи, що розглядається.

Промова потерпілого (його представника) за своїм направленням є обвинувальною і тому за структурою і змістом може бути аналогічною структурі промови прокурора. Однак на відміну від представника пу­блічного обвинувачення — прокурора, який зобов'язаний викласти свої доводи у дебатах з усіх питань, потерпілий за своїм розсудом приймає рішення про необхідність виступу й про ті позиції, які йому необхідно висвітлити.

У промові цивільного позивача обґрунтовуються позовні вимоги, тобто підстави та розмір заявленого позову, тому він у своєму виступі торкається питання про доведеність обставин, які підтверджують факт вчинення злочину підсудним, посилається на дані, що свідчать про наявність певної шкоди та її розмір а також на наявність причин­ного зв'язку між злочинним діянням та наслідками у вигляді матері­альної або моральної шкоди. Він може висловлювати свою думку з ін­ших питань, які пов'язані з цивільним позовом, наприклад про під­стави та мотиви виправдання, оскільки від цього залежить доля ци­вільного позову, але саме цим позовом обмежене коло процесуальних інтересів цивільного позивача, тому він не вправі в своїй промові тор­катися ні юридичної оцінки злочину, ні питання про міру покарання.

Цивільний відповідач може визнати цивільний позов, а може за­перечувати, посилаючись на певні докази, які на його думку спросто­вують факт вчинення злочину підсудним, наявність шкоди чи наяв­ність причинного зв'язку між діянням та наявною шкодою. Він також може наводити аргументи для визнання меншого розміру шкоди або про відсутність у нього обов'язку з відшкодування шкоди. Зазвичай цивільний відповідач не торкається питання про кваліфікацію діяння підсудного, але в тих випадках, коли юридична оцінка діяння підсуд­ного впливає на вирішення питання про відшкодування шкоди, він може висловити свою думку і з цього питання, посилаючись на дока­зи, які, на його думку, дають підстави для висновку про заподіяння підсудним шкоди в стані необхідної оборони, внаслідок чого, така шкода не підлягає відшкодуванню.

Промова захисника містить аналіз доказів, якими встановлюються обставини, що спростовують обвинувачення, пом'якшують або ви­ключають кримінальну відповідальність підсудного. Як правило, за­хисна промова складається з таких частин: 1) вступ; 2) аналіз і оцінка доказів; 3) дані, що характеризують особу підсудного; 4) аналіз при­чин і умов, що сприяли вчиненню злочину; 5) питання, пов'язані із застосуванням покарання або звільнення від нього; 6) питання, пов'я­зані з вирішенням цивільного позову1.

Головна увага в захисній промові приділяється тому, що спросто­вує обвинувачення або свідчить про його недоведеність, непідтвер-дження будь-якої його частини, необхідності зміни кваліфікації діян­ня на статтю про менш тяжкий злочин; про наявність обставин, що пом'якшують відповідальність, про необхідність призначення підза­хисному мінімального покарання.

Обґрунтовуючи недоведеність обвинувачення підсудного, захис­ник має право як наводити докази, які підтверджують невинуватість, так і обмежитись з огляду на презумпції невинуватості посиланням на те, що фактичні дані, покладені в основу обвинувачення, є сумнівни­ми, недостовірними або недостатніми. Промова захисника, як запере­чення на обвинувальну промову прокурора, може бути побудована на тому, що обвинувачу не вдалося довести свої твердження і що, відпо­відно, підсудний є невинуватим, адже всі сумніви у винуватості тлу­мачаться на його користь. Звичайно, це не означає, що захисник не повинен використовувати всі можливості для спростування обвинува­чення.

Обираючи лінію захисту, наводячи обставини, які свідчать на ко­ристь підсудного, захисник пов'язаний однією умовою, а саме — якщо підсудний не визнає свою вину, захисник не вправі вважати це необ-ґрунтованим і пропонувати суду лише змінити обвинувачення або призначити більш м'яке покарання. Інакше захисник фактично не за­хищав би, а звинувачував підсудного та позбавив його захисту.

Незалежно від ступеня доведеності обвинувачення, правильності кваліфікації злочину, а також наявності обставин, які негативно ха­рактеризують особу підсудного, захисник не має права відмовитися від захисту і зобов'язаний виступити із захисною промовою.

У своїй промові підсудний має право висловлюватись з будь-яких питань, що вирішуються судом при постановленні вироку. Він може відмовитися від виступу в судових дебатах.

Після проголошення промов всі учасники судових дебатів можуть виступати ще один раз з реплікою. Репліка — це коротке висловлення учасника судових дебатів щодо позиції або окремих її елементів сторо­ни в справі. Після закінчення судових дебатів головуючий опитує учасників дебатів, чи бажають вони обмінятися репліками. Користу­ватися реплікою, щоб доповнити або змінити свій виступ у дебатах, недопустимо. Право на репліку мають всі суб'єкти судових дебатів, право останньої репліки закон надає захиснику і підсудному.

У судових дебатах та репліках сторони можуть посилатися лише на докази, які були досліджені в судовому слідстві. Якщо учасник судо­вих дебатів вважає, що в обґрунтування своїх доводів йому необхідно навести докази, які не були предметом розгляду в суді, він має право клопотати перед судом про відновлення судового слідства. Дане кло­потання розв'язує суд, заслухавши думку інших учасників судового розгляду. Суд зобов'язаний буде відновити судове слідство, якщо під час дебатів у сторін виникне необхідність подати нові докази. До но­вих доказів належать фактичні дані, які судом раніше в судовому слідстві не досліджувалися, незалежно від дослідження обставин, якими ці дані встановлюються або спростовуються. Суд не має права обмежувати тривалість судових дебатів певним часом. Обмеження тривалості судових дебатів шляхом встановлення певного часу на виступ сторін, або шляхом переривання виступу у зв'язку із закінченням певного часу, або іншим способом не допуска­ється. Головуючий має право зупинити учасника судових дебатів тіль­ки у разі, якщо він у своїй промові виходить за межі справи, яка роз­глядається, тобто торкається обставин, що не входять до предмета до­казування в даній справі.

Після закінчення виступів і реплік головуючий оголошує судові дебати закінченими. Короткий зміст судових дебатів і реплік фіксу­ється в протоколі судового засідання. Сторони вправі надати суду в письмовому вигляді запропоновані ними формулювання рішень з пи­тань, які мають бути вирішені судом. Ці формулювання, як і усно ви­словлені сторонами думки, не мають для суду обов'язкового значен­ня, але вони можуть допомогти суду краще проаналізувати й врахува­ти позиції сторін при постановленні вироку.

Обов'язковою частиною судового розгляду відповідно до ст. 319КПК є останнє слово підсудного,до якої суд зобов'язаний перейти піс­ля закінчення судових дебатів.

Проголошення підсудним останнього слова є його правом, а не обо­в'язком, у зв'язку із чим він може відмовитися від останнього слова, про що робиться відповідний запис у протоколі судового засідання.

Ненадання підсудному останнього слова є істотним порушенням кримінально-процесуального закону і тягне скасування вироку. Не є порушенням законодавства ненадання останнього слова підсудному у разі, якщо справа розглядається за його відсутності, або коли він був видалений із залу судового засідання до кінця судового розгляду.

Останнє слово підсудного полягає в його виступі, в якому він звер­тається до суду із заявами, проханнями, клопотаннями, які можуть стосуватися його ставлення до пред'явленого йому обвинувачення, про доведеність його вини у вчиненому злочині, про можливий вид і міру покарання, яка може бути до нього застосована (наприклад, із проханням не застосовувати до нього покарання, пов'язане з обме­женням або позбавленням волі), відшкодуванні збитків, завданих злочином.

Під час останнього слова підсудного забороняється задавати йому питання, переривати його. Однак головуючий має право вказати під­судному на те, що у своєму останньому слові він виходить за межі да­ної кримінальної справи. Головуючий має право зупинити підсудно­го, якщо він в останньому слові вживає нецензурні слова, допускає образи на адресу суду або учасників судового розгляду, і попереджає його про наслідки такої поведінки. При повторному порушенні під­судним порядку проголошення ним останнього слова він за ухвалою (постановою) суду може бути не тільки позбавлений останнього слова, але й видалений із залу суду.

Обставини, викладені підсудним в останньому слові, не розціню­ються як доказ у справі, і суд не може посилатися на них у вироку. Суд зі своєї ініціативи, а також за клопотанням прокурора або інших учас­ників судового розгляду зобов'язаний відновити судове слідство, якщо підсудний в останньому слові повідомить про нові обставини, що мають істотне значення для справи. Зокрема, судове слідство може бути відновлено, якщо, наприклад, у своєму останньому слові підсуд­ний, який раніше відмовлявся давати показання, повідомляє відомос ті, що мають відношення до справи; якщо у своєму останньому слові підсудний, що раніше не визнавав пред'явлене йому обвинувачення, визнав свою вину, або, навпаки, заявив про відмову від раніше даних показань у зв'язку із самообмовою.

Зміст останнього слова фіксується в протоколі судового засідання.

Після останнього слова підсудного суд негайно видаляється до на-радчої кімнати для постановлення вироку, про що головуючий оголо­шує присутнім у залі судового засідання. Негайне видалення суду в нарадчу кімнату після останнього слова вказує на неможливість будь-якої перерви між останнім словом і постановленням вироку, що спря­мовано на виключення можливості будь-якого впливу на суддів і спіл­кування суддів з учасниками судового розгляду та іншими особами до постановлення вироку. Крім того, ця вимога закону спрямована на збереження в суддів у пам'яті найбільш повної інформації про докази, які досліджені у судовому засіданні, і обставини, що встановлені в ньому. Якщо підсудних кілька, суд має право вийти на перерву перед останнім словом останнього з виступаючих підсудних.

Про видалення в нарадчу кімнату головуючий повідомляє присут­нім у залі судового засідання, що фіксується в протоколі судового за­сідання і вказується час видалення суду. Головуючий повідомляє та­кож, коли в справі передбачається оголосити рішення.

Процесуальний порядок постановлення вироку. Питання, які вирішуються судом при постановленні вироку

Порядок постановлення та проголошення вироку.

Кримінально-процесуальне законодавство докладно регламентує порядок постановлення вироку. Згідно зі ст. 322 КПК вирок постанов­ляється в окремому приміщенні — нарадчій кімнаті, в якій під час наради суддів можуть знаходитися лише судді, які входять до складу суду. Присутність у нарадчій кімнаті запасних судів або секретаря су­дового засідання та інших осіб не допускається. За загальним прави­лом судді не можуть залишати нарадчу кімнату до тих пір, поки вони не винесуть вирок чи інше рішення у справі. Проте, в тих випадках, коли постановлення вироку потребує тривалого часу, закон допускає можливість перервати нараду для відпочинку з настанням нічного часу з виходом із нарадчої кімнати. В таких випадках судді не повинні спілкуватися зі сторонами, не вправі обговорювати з ким-небудь пи­тання, що стосуються постановлення вироку, розголошувати мірку­вання, що висловлювались у нарадчій кімнаті.

Таємниця нарадчої кімнати — одна із важливіших умов, що забез­печують об'єктивність, незалежність, неупередженість і справедли­вість суду. Порушення таємниці нарадчої кімнати — істотне пору­шення кримінально-процесуального закону, яке призводить до скасу­вання вироку (п. 8 ч. 2 ст. 370 КПК).

Якщо кримінальна справа розглядалася судом колегіально, то по­становлений) вироку передує нарада суддів. Головуючий зобов'язаний ставити на вирішення суддів питання в тій послідовності, в якій вони вказані в законі. При вирішенні кожного окремого питання ніхто з суддів не має права утримуватися від голосування, головуючий голо­сує останнім, щоб запобігти впливу на інших суддів. Всі питання ви­рішуються простою більшістю голосів (ст. 325 КПК).

Суддя, який має особливу думку при постановленні вироку, має право письмово викласти її в нарадчій кімнаті. Окрема думка відпо­відно до ст. 339 КПК приєднується до вироку, але в залі судового засі дання не проголошується, вона може бути врахована у випадку оскар­ження вироку1.

Складання вироку починається після вирішення всіх питань, і ви­кладається тією ж мовою, якою проводився судовий розгляд. Вирок може бути написаний як від руки, так і з використанням технічних засобів як головуючим, так і одним із суддів, який входить до складу суду.

Після виготовлення, вирок підписують усі судді, в тому числі і суд: дя, який залишився в меншості та має окрему думку.

Якщо необхідно, у виготовлений текст вироку можуть бути внесені будь-які зміни та доповнення, при цьому вони мають бути оговорені і посвідчені підписами всіх суддів, вносяться вони в нарадчій кімнаті до проголошення вироку. Не оговорені і не підписані суддями виправ­лення, що стосуються суттєвих обставин (наприклад, кваліфікації злочину, виду і розміру покарання, розміру задоволеного цивільного позову), є підставою для скасування вироку повністю або у відповід­ній частині.

Після проголошення вироку суд не вправі вносити до нього будь-які виправлення. Всі сумніви та неясності, що містяться у вироку, ви­рішуються в порядку вирішення питань, які пов'язані з виконанням вироку.

Проголошення являє собою завершальний акт постановлення ви­року. Після підписання вироку судді повертаються до залу судового засідання, де головуючий або один із суддів проголошує вирок. Всі присутні в залі судового засідання, в тому числі і склад суду, заслухо­вують вирок стоячи.

Головуючий роз'яснює учасникам судового розгляду зміст вироку, строки і порядок його оскарження та право подати клопотання про по­милування (ч.ч. 1-3 ст. 341 КПК). При постановленні виправдуваль­ного вироку суд, крім того, зобов'язаний роз'яснити виправданому порядок відновлення його порушених прав (ст. 53-1 КПК).

Якщо підсудний не володіє мовою, якою постановлено вирок, то після його проголошення перекладач зачитує вирок підсудному його рідною мовою або іншою мовою, якою він володіє (ч. 4 ст. 341 КПК).

При виправданні підсудного чи звільненні його від відбування по­карання або при засудженні його до покарання, не пов'язаного з по­збавленням волі, суд, якщо підсудний перебуває під вартою, негайно звільняє його з-під варти в залі судового засідання (ст. 342 КПК).

Після виконання всіх дій, пов'язаних з оголошенням вироку, голо­вуючий оголошує судове засідання закритим.

Копія вироку вручається засудженому або виправданому в 3-ден-ний строк після проголошення вироку.

 

Питання, які вирішуються судом при постановленні вироку.

При постановленні вироку суд повинен прийняти рішення з пи­тань, перелік яких визначає закон (ст. 324 КПК). Законодавче закріп­лення цього переліку питань сприяє виконанню судом усіх вимог, що пред'являються до вироку, та забезпечує чіткість формулювань і по­вноту рішень, які приймаються судом.

Першим суд обговорює питання, чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний.Відповідаючи на це запитання, суду необхідно вирішити, було чи не було саме діяння, з приводу якого про­вадилось провадження у кримінальній справі. Якщо суд встановить, що діяння насправді не було — суд постановляє виправдувальний ви­рок. З'ясувавши, що подія, яка була предметом розслідування і судо­вого розгляду, дійсно відбулася, суд обговорює наступне питання.

При встановленні діяння суд має дати відповідь на питання: чимає це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального закону він передбачений.Для відповіді на дане запитання суд повинен вста­новити, чи розглядає кримінальний закон доведене в суді діяння як злочин і якою статтею КК цей злочин передбачений, оскільки кримі­нальна відповідальність може наставати лише у разі вчинення су­спільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом.

Суд повинен дійти висновку про відсутність складу злочину в ді­янні, якщо воно не визнавалося злочином у момент його вчинення, якщо після його вчинення відповідальність за нього була усунута, а також коли діяння є адміністративним, дисциплінарним або іншим правопорушенням або в силу його малозначності (ч. 2 ст. 11 КК), а та­кож коли відсутні будь-які інші передбачені законом ознаки, необхід­ні для визнання діяння злочином. Визнавши, що діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний, не є кримінально караним, тобто що в ньому відсутні ознаки складу злочину, суд постановляє виправ­дувальний вирок.

Чи винен підсудний у вчиненні цього злочину— це питання про його участь у вчиненні злочину, а також і питання про вид та форму вини.

Необхідно з'ясувати, чи є діяння результатом поведінки підсудно­го та чи містить таке діяння всі ознаки складу злочину. При цьому необхідно, щоб отримані докази без сумнівів підтверджували причет­ність підсудного до злочину. Оцінюючи докази про вчинення діяння підсудним, суд повинен виходити з того, що обвинувальний вирок не може бути заснований на припущеннях, і постановляється за умови, коли в ході судового слідства вина підсудного доведена, коли були пе­ревірені всі версії у справі, а суперечності, що мали місце, усунуті. Всі сумніви стосовно доведеності обвинувачення, якщо їх не вдалося усу­нути, тлумачаться на користь підсудного.

Питання, які вирішуються судом при постановленні вироку.

При постановленні вироку суд повинен прийняти рішення з пи­тань, перелік яких визначає закон (ст. 324 КПК). Законодавче закріп­лення цього переліку питань сприяє виконанню судом усіх вимог, що пред'являються до вироку, та забезпечує чіткість формулювань і по­вноту рішень, які приймаються судом.

Першим суд обговорює питання, чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний.Відповідаючи на це запитання, суду необхідно вирішити, було чи не було саме діяння, з приводу якого про­вадилось провадження у кримінальній справі. Якщо суд встановить, що діяння насправді не було — суд постановляє виправдувальний ви­рок. З'ясувавши, що подія, яка була предметом розслідування і судо­вого розгляду, дійсно відбулася, суд обговорює наступне питання.

При встановленні діяння суд має дати відповідь на питання: чимає це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального закону він передбачений.Для відповіді на дане запитання суд повинен вста­новити, чи розглядає кримінальний закон доведене в суді діяння як злочин і якою статтею КК цей злочин передбачений, оскільки кримі­нальна відповідальність може наставати лише у разі вчинення су­спільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом.

Суд повинен дійти висновку про відсутність складу злочину в ді­янні, якщо воно не визнавалося злочином у момент його вчинення, якщо після його вчинення відповідальність за нього була усунута, а також коли діяння є адміністративним, дисциплінарним або іншим правопорушенням або в силу його малозначності (ч. 2 ст. 11 КК), а та­кож коли відсутні будь-які інші передбачені законом ознаки, необхід­ні для визнання діяння злочином. Визнавши, що діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний, не є кримінально караним, тобто що в ньому відсутні ознаки складу злочину, суд постановляє виправ­дувальний вирок.

Чи винен підсудний у вчиненні цього злочину— це питання про його участь у вчиненні злочину, а також і питання про вид та форму вини.

Необхідно з'ясувати, чи є діяння результатом поведінки підсудно­го та чи містить таке діяння всі ознаки складу злочину. При цьому необхідно, щоб отримані докази без сумнівів підтверджували причет­ність підсудного до злочину. Оцінюючи докази про вчинення діяння підсудним, суд повинен виходити з того, що обвинувальний вирок не може бути заснований на припущеннях, і постановляється за умови, коли в ході судового слідства вина підсудного доведена, коли були пе­ревірені всі версії у справі, а суперечності, що мали місце, усунуті. Всі сумніви стосовно доведеності обвинувачення, якщо їх не вдалося усу­нути, тлумачаться на користь підсудного.

міру покарання, суд одночасно вирішує питання про те, чи підлягає вона відбуттю підсудним.

Далі суд переходить до розгляду питань, які значною мірою обу­мовлюються характером прийнятого судом рішення з попередніх основних шести питань, які визначають суть вироку. Так доля цивіль­ного позову залежить від характеру прийнятого судом рішення по суті пред'явленого обвинувачення, тому тільки після цього вирішуються питання, чипідлягає задоволенню пред'явлений цивільний позов,на чиюкористь та в якому розмірі, і чипідлягають відшкодуванню збит­ки,заподіяні потерпілому, а також кошти,витрачені закладом охоро­ни здоров'я на йогостаціонарне лікування.

При постановленні обвинувального вироку суд, виходячи з доведе­ності підстав та розмірів позову, повністю або частково задовольняє його. При задоволенні цивільного позову суд у вироку може постано­вити про вжиття заходів щодо забезпечення позову, якщо таких за­ходів не було вжито раніше.

При постановленні виправдувального вироку у випадках, якщо не доказано, що мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний, або що не доведена участь підсудного у вчиненні злочину, суд відмовляє в задоволенні цивільного позову. В першому випадку — відсутня підстава для позову, в другому — позов пред'явлений до не­належної особи, адже його участь у вчиненні злочину не доведена. При виправданні підсудного за відсутності в його діях складу злочину суд залишає позов без розгляду. При цьому можливо притягнення ви­правданого до цивільно-правової відповідальності, що вирішується в порядку цивільного судочинства.

Кошти, витрачені закладом охорони здоров'я на стаціонарне ліку­вання особи, потерпілої від злочину, за винятком випадків заподіяння такої шкоди при перевищенні меж необхідної оборони або в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок про­тизаконного насильства чи тяжкої образи з боку потерпілого, стягу­ється судом при постановленні вироку за позовом закладу охорони здоров'я, органу Міністерства фінансів України або прокурора в по­рядку, передбаченому ст. 28 та ч.ч. 2,3 ст. 93 КПК.

Далі вирішується питання про долю майна, яке булоописане для забезпечення цивільного позову таможливої конфіскації майна.Майно, описане для забезпечення цивільного позову і можливої кон­фіскації майна, у разі відмови в задоволенні цивільного позову і неза-стосуванні конфіскації майна як додаткової міри покарання, поверта­ється власнику. Якщо для задоволення цивільного позову достатньо лише частини описаного майна, суд вирішує у вироку питання про звернення стягнення на майно для задоволення цивільного позову і про повернення його решти власникам майна.

Наступне питання — що робитиз речовими доказами, зокрема згрошима, цінностями та іншими речами, нажитимизлочинним шля­хом,вирішується відповідно до ст. 81 КПК,

Питання, на кого повинні бутипокладені судові витрати і в якому розмірі,суд вирішує з додержанням правил ст. 93 КПК.

Привирішенні питання, який запобіжний захід слід обрати щодо підсудного до набрання вироком суду законної сили, суд має право обрати запобіжний захід або ж скасувати, змінити чи залиши­ти раніше обраний запобіжний захід, керуючись при цьому прави лами, передбаченими главою 13 КПК. В разі ухвалення виправду­вального вироку, при звільненні підсудного від покарання або від відбуття покарання, а також при засудженні до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, суд, якщо підсудний знаходиться під вартою, повинен звільнити його з-під варти в залі судового засі­дання (ст. 342 КПК).

Вирішуючи, чи слід у випадках, передбачених ст. 96 КК, застосо­вувати до підсудного примусове лікування, необхідно враховувати, що примусове лікування може бути застосоване лише за наявності від­повідного висновку лікувальної установи (ч. 2 ст. 324 КПК).

У разі наявності реальної загрози його життю, здоров'ю, житлу чи майну — суд вирішує питання про застосування до підсудного заходів безпеки.

Коли підсудний обвинувачується у вчиненні кількох злочинів, суд вирішує питання, зазначені в п.п. 1-6 ч. 1 ст. 324 КПК, окремо щодо кожного злочину. Якщо у вчиненні злочину обвинувачується кілька осіб, суд вирішує питання, зазначені у ст. 324 КПК, окремо щодо кож­ного з підсудних.

Вказані питання повинні бути обговорені й вирішені саме в такій послідовності, адже саме при такому порядку забезпечується повнота і логічність прийнятого рішення.




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.