Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Рішення, якими закінчується судовий розгляд



Як кожна стадія кримінального судочинства судовий розгляд за­кінчується ухваленням певного рішення:

1) вироком суду — обвинувальним або виправдувальним;

2) ухвалою (постановою) про закриття справи;

3) ухвалою про направлення справи на додаткове розслідування.

У справах про застосування примусових заходів виховного характе­ру (щодо осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння до досягнення віку кримінальної відповідальності) або про застосування примусових заходів медичного характеру судовий розгляд закінчується постано­вою про застосування або незастосування відповідних примусових за­ходів. У цих справах також можливе ухвалення рішення про направ­лення справи на додаткове розслідування або про закриття справи.

Одночасно із зазначеними рішеннями суд може винести окрему ухвалу (постанову) у випадках, передбачених ст. 23-2 КПК.

Судовий розгляд закінчується постановленням вироку в тих ви­падках, коли обвинувачення, що було предметом судового розгляду, вирішується судом по суті.

За наявності підстав, передбачених ст. 282 КПК, суд ухвалює рі­шення про закриття кримінальної справи.Підстави для закриття кримінальної справи можна умовно поділити на реабілітуючі, нереа-білітуючі та формальні.

Реабілітуючими можна визнати підстави, за яких суд повинен за­крити кримінальну справу про застосування примусових заходів ме­дичного характеру, визнавши, що вчинення діяння особою, щодо якої ставилося питання про застосування таких заходів, не доведено (ч. З ст. 421 КПК).

До реабілітуючих підстав необхідно віднести і таку — недоведе­ність факту вчинення суспільно небезпечного діяння особою, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів виховного характеру за ст. 7-3 КПК. Зазначимо, що таке рішення не передбачене чинним КПК. У ст. 7-3 КПК вказано, що слідчий, встановивши, що суспільно небезпечне діяння вчинено особою до досягнення віку кримінальної відповідальності (але старше 11 років), закриває кримінальну справу, а потім передає її з своєю постановою до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів виховного характеру. Як пови­нен діяти суд, визнавши, що вчинення такою особою суспільно небез­печного діяння не доведено, КПК не вказує. На наш погляд, суд у та­кому випадку повинен закрити провадження щодо застосування при­мусових заходів виховного характеру.

Нереабілітуючі підстави для закриття справи передбачені ст.ст. 7, 7-1 КПК. Це обставини, за наявності яких суд повинен або має право звільнити обвинуваченого від кримінальної відповідальності, зазначені в ст.ст. 45-49, ч.І ст. 97, ч.ч. 1 і 2 ст. 106 КК. Для закрит­тя справи за цими підставами суд повинен переконатися в тому, що доказами, наявними в справі, підтверджується факт вчинення пев­ного злочину саме обвинуваченим, а також встановлені обставини, що передбачені кримінальним законодавством, які дозволяють звільнити особу від кримінальної відповідальності1. Крім того, не­обхідно впевнитися в тому, що обвинувачений (підсудний) згоден із закриттям справи за такими підставами, необхідно також врахува­ти думку потерпілого щодо наявності підстав для звільнення особи від кримінальної відповідальності, що особливо важливо, якщо під­ставою для закриття справи визнано примирення обвинуваченого з потерпілим.

До нереабілітуючих підстав слід віднести і так звані спеціальні під­стави для звільнення особи від кримінальної відповідальності, перед­бачені в статтях Особливої частини КК. Порядок провадження в таких справах КПК не визначає, тому необхідно застосувати аналогію зако­ну і здійснювати провадження так, як і у випадках застосування під­став для звільнення особи від кримінальної відповідальності, перед­бачених ст.ст. 45-49 КК.

По суті нереабілітуючою підставою є амністія, а також помилуван­ня окремої особи (п. 4 ст. 6 КПК). Якщо конкретним законом про ам­ністію передбачається звільнення певних осіб від кримінальної відпо­відальності, суд повинен буде ухвалити рішення про закриття кримі­нальної справи, взявши до уваги ті ж обставини, що і при застосуванні інших нереабілітуючих обставин2.

Формальними можна назвати підстави для закриття справи, вка­зані в ч.ч. 5—11 ст. 6 КПК. За наявності таких підстав суд не торкаєть­ся питання про наявність чи відсутність події злочину, про винність або невинність особи. До формальних підстав можна віднести і відмову прокурора від об­винувачення (якщо потерпілий не скористався правом на підтримання обвинувачення). Прокурор може відмовитись від обвинувачення, як­що дійде висновку, що не було події злочину, в діях підсудного відсут­ній склад злочину, або за недоведеністю участі підсудного у вчиненні злочину. Здавалось б, що йдеться про реабілітуючу підставу для за­криття справи. Але відмова прокурора від обвинувачення обов'язкова для суду, суд повинен закрити кримінальну справу, незалежно від того, чи погоджується він з думкою прокурора, в рішенні про закриття справи суд не вирішує по суті обвинувачення, він посилається на фор­мальну підставу — відмову прокурора від обвинувачення.

Окремо доцільно розглянути таку обставину, що перешкоджає про­вадженню в справі, як смерть обвинуваченого (підсудного), передбаче­ну п. 8 ст. 6 КПК. За наявності такої підстави справа підлягає закриттю на будь-якій стадії процесу (в стадії порушення кримінальної справи приймається рішення про відмову в порушенні кримінальної справи).

У стадії судового розгляду суд вирішує питання про застосування розглядуваної підстави, якщо підсудний помер саме в цій стадії. В та­кому випадку суд повинен з'ясувати, чи наполягають близькі родичі або громадські організації на реабілітації померлого.

Коли зазначені особи не поставили питання про реабілітацію по­мерлого, суд закриває справу, не торкаючись питання про доведеність або недоведеність вини померлого, отже, ця підстава може розгляда­тися як формальна. Разом з тим, вирішуючи питання про закриття справи, суд повинен перевірити факт смерті підсудного і переконати­ся, що злочин було вчинено саме підсудним. І в постанові про закрит­тя справи необхідно обґрунтувати наявність даної підстави, зокрема, що є дані про вчинення злочину саме підсудним, а це наближає роз­глядувану підставу до нереабілітуючих.

Як повинен діяти суд в тому випадку, коли близькі родичі або гро­мадські організації просили продовжити провадження в справі з ме­тою реабілітації, з участю яких осіб продовжити розгляд справи, яке ухвалити рішення, КПК не визначає. На наш погляд, у такому випад­ку суд повинен продовжити розгляд справи і ухвалити вирок — обви­нувальний чи виправдувальний. Такий порядок провадження і таке рішення повинен буде ухвалити суд і в тому випадку, коли справу щодо померлого обвинуваченого надіслав до суду прокурор за прохан­ням про реабілітацію померлого1.

Щодо застосування деяких інших формальних підстав необхідно зробити певні зауваження. Якщо суд вбачає підстави для закриття справи за п.п. 9-11 ст. 6 КПК, він повинен переконатися, що саме від­носно підсудного і щодо того ж обвинувачення є нескасовані постано­ви про закриття справи, про відмову в порушенні кримінальної спра­ви, або вирок суду2. Суд закриває справу на підставі п. 5 ст. 6 КПК, якщо визнає, що суспільно небезпечне діяння було вчинене малолітнім, який не досяг на момент вчинення такого діяння одинадцятирічного віку.

Якщо при розгляді в судовому засіданні справи щодо неповноліт­нього підсудного, який не досяг 16 років і обвинувачується за статтею КК, згідно з якою відповідальність настає з 14 років, прокурор змінює обвинувачення на іншу статтю КК, за якою відповідальність настає з 16 років, суд повинен буде закрити кримінальну справу, посилаючись на ст. 7-3 КПК і вирішити питання про застосування до такої особи примусових заходів виховного характеру. Таке ж рішення суд пови­нен буде ухвалити, якщо він сам дійде висновку про необхідність змі­ни обвинувачення. Коли ж після зміни обвинувачення прокурором потерпілий чи його представник скористаються своїм правом і підтри­муватимуть обвинувачення в попередньому обсязі, суд повинен буде продовжити розгляд справи в звичайному порядку і в нарадчій кімна­ті ухвалити відповідне рішення.

У справах приватного обвинувачення відповідно до п. 6 ст. 6 КПК підставою для закриття справи є примирення потерпілого з підсуд­ним, яке відбулося до видалення суду в нарадчу кімнату. В тих ви­падках, коли справу приватного обвинувачення порушив прокурор (ч. З ст. 27 КПК), або коли прокурор вступив у справу, порушену суд­дею (ч. З ст. 27 КПК), примирення тягне на закриття справи на під­ставі п. 6 ст. 6 КПК, але за згодою підсудного справа може бути закри­та на підставі ст.46 КК (ст.8 КПК).

Справи приватного (ч. 1 ст. 27 КПК) і приватно-публічного обви­нувачення (ч.2 ст. 27 КПК) підлягають закриттю в зв'язку з відсутніс­тю скарги потерпілого. В судовому засіданні така підстава для закрит­тя кримінальної справи може виникнути в зв'язку із зміною прокуро­ром обвинувачення, коли справа публічного обвинувачення стає спра­вою приватного або приватно-публічного обвинувачення. Якщо потерпілий не скористається своїм правом та не буде підтримувати по­переднє обвинувачення, суд повинен буде з'ясувати у потерпілого або його представника, чи мають вони намір подати скаргу, як це перед­бачено ст. 27 КПК. Коли вони подають скаргу, суд продовжує розгляд справи, а якщо відмовляються від подачі скарги, суд закриває справу, посилаючись на п. 7 ст. 6 КПК.

Ухвалу (постанову) про закриття кримінальної справи суд вино­сить у нарадчій кімнаті, таке рішення повинне бути обґрунтованим, в ньому зазначаються підстави для закриття справи. Оскільки такою ухвалою (постановою) завершується провадження в справі, в ній має бути рішення про скасування запобіжних заходів, про долю речових доказів. На рішення про закриття справи, постановлене районним су­дом, сторони можуть принести апеляції, а якщо судом першої інстан­ції був апеляційний суд — касаційні скарги та подання, в строк 7 діб з моменту винесення.

Направлення справи на додаткове розслідуванняможливе за на­явності підстав, передбачених ст. 281 КПК — неправильності чи не­повноти досудового слідства. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в постанові № 2 від 11 лютого 2005 року «Про практику застосування судами України за­конодавства, яке регулює повернення кримінальних справ на додат­кове розслідування», неправильним досудове слідство визнається в тих випадках, коли органами досудового слідства при здійсненні про­цесуальних дій та прийнятті процесуальних рішень були неправильно застосовані або безпідставно не застосовані норми кримінально-процесуального або кримінального закону і без усунення цих пору­шень справа не може бути розглянута в суді (п.8). Неправильне засто­сування або незастосування норм кримінально-процесуального зако­нодавства — це такі істотні порушення кримінально-процесуального законодавства, які слугують підставою для повернення справи на до­даткове розслідування суддею зі стадії попереднього розгляду, оскіль­ки вони впливатимуть на законність вироку. Якщо вони були виявле­ні в стадії судового розгляду, справа повертається на додаткове роз­слідування саме з цієї стадії.

Щодо неправильного застосування норм кримінального права, то тут необхідно мати на увазі таке. Суд не може з власної ініціативи по­рушити питання про необхідність зміни обвинувачення щодо підсуд­ного на більш тяжке, оскільки розгляд справи відбувається в межах того обвинувачення, яке було пред'явлено підсудному (ст. 275 КПК). Клопотання про необхідність змінити обвинувачення на більш може заявити прокурор, потерпілий та його представник, причому, прокурор звертається з таким клопотанням тільки в тих випадках, коли він сам не в змозі своєю постановою змінити обвинувачення в су­довому слідстві.

У тих випадках, коли суд вбачатиме підстави для зміни обвинува­чення на менш тяжке, суд зможе зробити таку зміну у вироку, за умо­ви, що нове обвинувачення не буде істотно відрізнятись за фактични­ми обставинами від того, яке сформульоване стороною обвинувачен­ня. Якщо ж суд дійде висновку про необхідність зміни обвинувачення на таке, що буде істотно відрізнятися від попереднього, він повинен буде направити справу на додаткове розслідування, але, як ми гадає­мо, в таких випадках може йтися і про неповноту досудового слідства.

Неправильне застосування кримінального закону має місце в тих випадках, коли справу було надіслано до суду з постановою про звіль­нення обвинуваченого від кримінальної відповідальності, а суд не вба­чає відповідних підстав, або обвинувачений не згоден з закриттям справи за такою підставою.

Суд повертає справу на додаткове розслідування також за підстава­ми, зазначеними в ст.ст. 276 та 278 КПК, — коли визнає обґрунтова­ним клопотання прокурора, потерпілого або його представника про вчинення підсудним ще й іншого злочину, або про необхідність при­тягнення до відповідальності нових осіб, за умови, що таке нове обви­нувачення тісно пов'язане зі справою, яка розглядається, і роздільний їхній розгляд неможливий.

Неповнота досудового слідства може полягати в тому, що не були досліджені або досліджені поверхово або односторонньо обставини, що мають істотне значення для правильного вирішення кримінальної справи, не з'ясовані з достатньою повнотою дані про особу підсудного, не досліджені обставини, зазначені в ухвалі суду, який повернув спра­ву на додаткове розслідування, тощо. Не може розглядатися як непов­нота досудового слідства непроведення при додатковому розслідуванні слідчих дій, зазначених в ухвалі про направлення справи на додаткове розслідування, якщо такі дії фактично не можливо було провести.

Направлення справи на додаткове розслідування в зв'язку з непов­нотою досудового слідства можливе тільки в тому разі, коли ця непов­нота не може бути усунути в судовому засіданні. Зауважимо, що чин­ний КПК дещо розширив можливості суду із збирання доказів, перед­бачивши право суду надавати доручення слідчому про проведення слідчих дій для перевірки та уточнення фактичних даних, одержаних у судовому слідстві (ст. 315-1 КПК). Але, з іншого боку, законодавець, позбавив суд права з власної ініціативи викликати та допитувати но­вих свідків, призначати експертизу, витребувати документи чи інші докази1. Отже, суд повинен створити для сторін необхідні умови для їхньої активної участі в доказуванні, в поданні ними нових доказів, заявленні клопотань про виклик та допит нових свідків, призначання експертизи з метою усунення прогалин досудового слідства.

Суд може повернути справу на додаткове розслідування з мотивів неповноти досудового слідства тільки в тому разі, коли є реальна мож­ливість усунути наявну неповноту при додатковому розслідуванні. Якщо ж вичерпані всі можливості для одержання нових доказів, а на­явних у справі недостатньо для висновку про винуватість підсудного, суд повинен буде ухвалити виправдувальний вирок за недоведеністю участі підсудного увчиненні злочину.

Питання про направлення справи на додаткове розслідування за підставами, передбаченими ст. 281 КПК, може бути поставлене на об­говорення учасників судового розгляду як з ініціативи суду, так і за клопотанням сторін, а за підставами, передбаченими ст.ст. 276 та 278 КПК — тільки за клопотанням прокурора, потерпілого або його пред­ставника. Обговорення питання про направлення справи на додаткове розслідування за участю сторін є обов'язковим, тому, якщо підстави для направлення справи на додаткове розслідування буде виявлено під час судових дебатів, останнього слова підсудного або судом після видалення суду до нарадчої кімнати, суд повинен буде відновити судо­ве слідство і з'ясувати думку сторін.

Ухвала (постанова) суду про повернення справи на додаткове роз­слідування повинна бути обґрунтованою, в ній потрібно чітко вказати мотиви повернення справи, зазначити, які обставини необхідно вста­новити або перевірити (в разі неповноти). В ухвалі або постанові вирі­шується також питання про запобіжний захід щодо підсудного, суд може скасувати, змінити, або обрати запобіжний захід. Таку ухвалу (постанову) суд виносить у нарадчій кімнаті, після повернення до залу судового засідання оголошує її, роз'яснює строки та порядок її оскар­ження. На ухвалу (постанову), винесену районним судом сторони мо­жуть принести апеляції, а якщо справу у першій інстанції розглядав апеляційний суд, — касаційні скарги чи подання, протягом семи діб з дня винесення рішення.

Окрему ухвалу(постанову) суд може винести відповідно до ст. 340 КПК за наявності підстав, передбачених ст. 23-2 КПК: якщо визнає за необхідне звернути увагу державних органів, громадських організа­цій, посадових осіб на виявлені судом факти порушення закону, при­чини та умови, що сприяли вчиненню злочину і потребують вжиття відповідних заходів; в разі виявлення судом порушень прав громадян,

інших порушень закону, які були допущені під час провадження ді­знання та досудового слідства. Крім того, суд може винести окрему ухвалу, якою зверне увагу підприємств, організацій, установ на про­явлення громадянином.




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.