З метою захистити й уберегти від зайвих неприємностей багато батьків самі роздають борги, зроблені наркоманом, дзвонять у школу чи на роботу і придумують причини його відсутності, брешуть на дзвінки по телефону.
Батьки бояться, що наркоман нашкодить своєму життю, тому вони намагаються втрутитися і виправити його вчинки, виходячи з кращих намірів. Можливо, багато хто в першу чергу думає про свою репутацію. Інші роблять усе це, спонукувані почуттям провини. Деяким нестерпно бачити сина чи дочку, що страждають.
Нагороди за погану поведінку
Коли батьки рятують наркомана і загладжують його помилки, вони підкріплюють його схильність продовжувати спосіб життя, який є основною причиною його лиха. Адже за своє погане поводження він/вона одержує винагороду - спочатку у вигляді "кайфу" від наркотику, а потім у вигляді ліквідації всіх наслідків - на роботі (навчанні) усе залагоджено, борги роздані, продані речі замінені новими.
Таким чином, "турботливі" батьки зробили все, щоб дитина не відчула наслідків своїх вчинків і не змогла зробити висновків. Дитина, яку постійно прощають за те, що не несе зобов'язань по боргах, за те, що втрачає (а потім і краде) гроші чи речі - така дитина звикає у своїй родині бути безвідповідальною, непридатною для життя в суспільстві.
Зникнення ЛЮБОВІ
У родині, де "росте" наркоманія, відчувається зменшення любові. Ми - всього лише люди, тому найчастіше любов наша обумовлена (по-ведінкою). Якщо любов не винагороджується очікуваним, вона згасає. Любов живе любов'ю. Якщо ж у відповідь на любов ми не одержуємо нічого доброго, вона стає гіркотою.
Потрібна жорстка любов
Коли наркотики (включаючи й алкоголь) стають для того, хто їх вживає, важливішими, ніж благополуччя його близьких, почуття любові піддається іспиту і, на жаль, найчастіше зловживання поступово вбиває любов. Батьки наркоманів, що вже усвідомили згубність своєї пособницької поведінки, знайшли їй альтернативу. Це - "жорстка любов". Любити свою дитину жорсткою чи твердою любов'ю - значить піклуватися про неї настільки, щоб уміти сказати "ні" у відповідь на зловживання, не шкодити їй, але бути готовим протистояти кривднику.
Жорстка любов говорить наркоману:"Все, вистачить. Ми відмовляємося витягати тебе з проблем, що ти створюєш собі сам; ми тебе любимо і тому говоримо тобі: "Хочеш страждати — страждай. Не хочеш - шукай шлях порятунку".
Коли батьки знаходять у собі сили і терпіння здійснювати жорстку любов, кожний починає відповідати за свої вчинки, і відповідно, починається процес оздоровлення.
Це єдиний шанс на порятунок від хвороби "наркоманія", якою уражені всі члени родини, у тій чи іншій мірі.
"12 КРОКІВ" ЖОРСТКОЇ ЛЮБОВІ
Перший крок
Я неспроможний (неспроможна) утримати сина (дочку) від вживання наркотиків. Я звертаюсь у цьому за допомогою до люблячого Бога.
Батьки наркоманів, слідуючи програмі "12 кроків", визнають, що безсилі перед наркоманією і не вміють виправити життя іншої людини. Визнати своє безсилля не на словах, а на ділі, - непросто. Більшість з нас просто приголомшує така думка - "Залишити дитину один на один з його (її) проблемою". Адже ми не можемо відокремити життя сина чи дочки від свого життя. "Я повинна щось зробити з ним (з нею). Якщо він (вона) ще не змінився, виходить, я повинна більше намагатися щось зробити", - вважає мати наркомана. Батьки переконані, що ситуація ще в їхніх руках, треба тільки сильніше лаяти, загрожувати, наполягати, просити і т.п. І раптом Перший Крок пропонує - "зупинитися і визнати своє безсилля".
Нас переконують: нічого не треба робити, це дарма - намагатися уберегти наркомана від кризи, до якої він жене себе сам. Нам же здається, що зовсім навпаки - саме ми здатні і повинні вирішити проблему сина (дочки). Тому тільки тоді, коли ми цілком змучимо себе і виснажимо фізичні і моральні сили в пошуках засобів впливу на наркомана, тільки тоді ми можемо прийти до смиренності і визнати - "ми не в змозі його змінити, його хвороба сильніша за нас".
Тільки у своєму безсиллі ми визнаємо, що не в змозі змінювати рішення іншої людини (навіть своєї дитини). Спроби керувати ним (нею) не дають ніякого результату, дитина усе більше віддаляється від нас. Усе, що тут написано, - не просто логічні побудови. Це досвід інших батьків. Вони пройшли до нас цим шляхом, і вони стверджують -дорога до оздоровлення почнеться з ПЕРШОГО КРОКУ: "Зізнатися в безсиллі і "відпустити". Зробити цей крок легше, коли у вас є розуміння "Вищої Сили" (чи Бога). Ви не просто відступаєтеся від своєї хворої дитини, ні, ви довіряєте її турботі Люблячого і Всемогутнього Бога. Ви самі, звичайно, не припиняєте любити і виявляти турботу, ви тільки припиняєте тиснути, впливати, покривати його (її) помилки. Звичайно, ваше живе серце буде переповнене страхами, але переборювати їх ви будете з Богом та іншими людьми (з такою ж, як у вас, проблемою), які вже переступили межу розпачу. Працюючи над собою, зміцнюючи дух, отримуючи знання про захворювання "наркоманія", ви будете рости й оздоровлюватись, і це відіб'ється на самому хворВмунання свого безсилля - початок шляху до оздоровлення.
Другий крок
Мій син (дочка) має індивідуальні потреби і почуття; я намагатимусь дбайливо ставитися до його (її) внутрішнього світу.
У будь-якому віці людина має свої специфічні потреби. Дитині потрібна ніжна опіка, годівля й охорона. Дитина має потребу в захисті, навчанні, у чесному і вимогливому вихованні. Підліток повинен побачити і пізнати світ поза собою, відчути визнання серед собі подібних. Дорослому необхідне почуття власної значущості і ціль життя. ЛЮДИНІ в будь-якому віці потребує задоволення основних потреб, необхідних для її існування, - їжі, даху над головою, одягу. Крім основних, існують інші, не менш важливі потреби людини: бажання бути визнаним і необхідним. І ще: усі ми маємо потребу в душевному спокої щодо себе і своїх близьких.
Нам важко відчути потреби іншого, якщо той виявляє байдужність до наших почуттів, та й до своїх теж. Коли дитина, що пристрастилася до наркотиків, починає брехати, грубити, хитрувати, змушувати нас до чого-небудь, ми засмучуємося, злимося, часом втрачаємо урівноваженість і робимо нерозсудливі вчинки. Коли він (вона) абсолютно нехтує своїм здоров'ям, своїм життям, майбутнім, батькам дуже важко про неї піклуватися. Як же любити того, хто хитрує і бреше, пропускає заняття, з'їжджає на "двійки", вилітає з навчального закладу, грубить вдома, не допомагає, не бажає все обговорити - як його (її) любити? Ми зможемо багато переглянути і знайти нове розуміння любові - твердої любові - у нашій співдружності "Нар-Анон - Батьки наркоманів". Тут ми зможемо знайти втрачену душевну рівновагу і розсудливість, а потім за проявами хвороби (шкідливими звичками і руйнівним поводженням) побачити істинну особистість своєї дитини. Ми почнемо розуміти, що дитина, стаючи підлітком, мала гостру потребу у відчутті власної значущості, у самостійності, тому вона- намагалася не коритися нашому усезнанню і прагненню вирішувати за неї. У порушенні заборон вона знаходила задоволення, тому що хоча 6 це піднімало її у своїх очах і очах друзів. Нам важко виносити, коли в пошуках власної значущості дитина звертає на помилковий шлях і може нашкодити собі й іншим. Але в нашому співтоваристві ми багато чого усвідомлюємо по-новому. Зрозуміємо, наскільки глибокі і сильні були потреби в самостановленні без нашого керівництва, що дитина віддалилася від нас так далеко і потрапила у лихо. Можливо, усвідомлення її запеклої боротьби за своє місце, за своє розуміння світу і свої почуття зробить нас більш терпимими і жалісливими.
Третій крок
Я також усвідомлюю, що в мене є власні потреби і почуття. Я очікую, що моя дитина також поважатиме мої почуття і потреби.
Визнання своїх власних потреб виявляється часом набагато більш важкою справою, ніж потреб іншого.
Близькі наркомана, що оточують його, забувають про свої проблеми, настільки його (її) лихо витісняє з життя всі інші думки і турботи. Ми терпляче упокорюємось, коли наша потреба у відпочинку порушується какофонією стереоапаратури чи лементами компанії нашого улюбленого чада. Ми засмучуємося і виходимо з робочого чи творчого стану, стурбовані дзвінком зі школи чи міліції. Поводження ж самого наркомана здається зовсім позбавленим поваги до потреб і почуттів іншої людини: він може подзвонити і наговорити всяких жахливих речей, може розбудити серед ночі, може зникнути, не попередивши і т.п. Так що ми часом і самі забуваємо про свої потреби і начебто соромимось, згадуючи про це.
Багато хто з нас має звичку чуйно відгукуватись на кожну вимогу близького (наших дітей чи інших членів родини). Ми все робимо, щоб нікого не скривдити, щоб усім було добре. На жаль, добре чомусь не виходить. Ми ж, з цією звичкою "догодити всім", зовсім забуваємо про свої потреби, і рано чи пізно ми згораємо - доходимо до фізичного і морального виснаження. Ми забули про те, що кожний зь нас - це особистість; щоб жити в розумовому, психічному і фізичному здоровї, ми повинні задовольняти свої особисті потреби і наполягати на цьому, якщо інші нам заважають. Якщо не робити цього, то в перспективі маячать хвороби, депресії, згасання.
Але ті, хто живе поруч із наркоманом, знають: очікувати і вимагані поваги до себе - це все одно, що говорити зі стіною. Ми навіть і не сподіваємося бути почутими, тому єдиний шлях залишатися здоровими -подбати про себе самим, перестати бути рабом кого-небудь і чого-небудь. Рабство процвітає, коли ми відмовляємося від своїх людських прав на життя і щастя. На зборах нашого співтовариства ми учимося говорити "Ні!" чи "Вибач, але мені потрібно теж!" Ми учимося встановлювати чіткі межі наших благодіянь для іншого, учимося доводити до відома іншого, що, крім нього, є і навколишні, зі своїми особистими запитами, бажаннями і правами. У процесі навчання любові до себе за програмою "12 кроків" ми можемо помітити, що сину (дочці) не сподобається наше нове шанобливе ставлення до власної особистості. Але ми не повинні залежати від їх схвалення, ми повинні продовжувані йти шляхом удосконалення знань про себе, про захворювання. З визнанням себе такими, якими ми є, з пізнанням своїх чуттєвих реакцій на те, що відбувається навколо, із практикою направлення хворобливого в собі ми приходимо до душевної рівноваги і розсудливості в нашому співтоваристві.
Четвертий крок
Постараюсь зробити все, що від мене залежить які від бать ка/матері, що відповідає за свою дитину.
Батьківська відповідальність - справа непроста. Нести відповіда льність за зовсім безвідповідальну дитину - справа ще більш складна, и часом і неможлива. Як часто ті, хто живе поруч із наркоманом, зрива ються і поводяться як божевільні у відповідь на поведінку хворого! Всім нам знайомі ці зриви відчаю. У принципі здорові, контролюючі себе люди, ми часом починаємо божевільні кроки під впливом страху чи гніву на наркомана. Доведені до морального, фізичного і фінансового краху, ми виявляємо, що нам усе сутужніше відповідати за самих себе. Дуже часто емоції беруть верх над розсудливістю, і ми перетворюємося на втілення Жалості до себе, Гніву, Мстивості. Неважко зрозуміти, що під могутнім тиском негативних почути ми поводимося безвідповідально. Ми говоримо про такі зрини: "Я була не в соб?*. Коли через наркомана починає мінятися наша поведінка, це значить, що його хвороба захопила і нас. Лихо почалося з легкої безвідповідальності щодо своїх обов'язків і перетворилося на велику проблему всієї родини. Здається, що всі члени родини втратили розсудливість.
Отже, наше прагнення повернути нормальне життя собі і дітям повинно бути пов'язаним із почуттям боргу, з відповідальністю. Не думайте, будь ласка, що зараз уже не до цього. Розумні, зрілі, зважені дії саме зараз потрібні більш за все. Звичайно, навчити дитину відповідати за свої вчинки - процес тривалий, що виходить за межі критичного становища, у якому він зараз знаходиться. Але насамперед, ми повинні опанувати себе, заспокоїти нерви, що розхиталися, відкинути страх перед завтрашнім днем, зосередитися на можливостях і надіях дня сьогоднішнього - у цьому наш батьківський обов'язок.
Так, ми збилися з ритму життя, загубились, зайшли у глухий кут. Тепер час вибратися на міцний ґрунт, привести в порядок себе, щоб допомогти хворій дитині.
П'ятий крок
Я очікую від сина (дочки) участі в житті родини.
Таке твердження, імовірно, викличе злу усмішку чи сміх у тих, хто живе поруч із наркоманом. Очікувати, щоб наркоман виконував якусь хатню роботу - це просто нерозумно. Будь-хто з батьків скаже: "Я не можу навіть уявити, що він (вона) може діяти як нормальна людина. Адже йому немає ні до чого справи, аби лише одержати кайф. Навіть якщо він обіцяє, я ніколи не сподіваюся*'.
Так, на жаль, усе це дійсно так. Ми знаємо на гіркому досвіді про безвідповідальність наркомана, тому чекаємо від нього (неї) тільки поганого, тільки чергових душевних ран. І, проте, ця позиція - заздалегідь відмовлятися від його відповідальності за сімейні справи - нам шкодить. Адже ми продовжуємо виконувати всі обов'язки в будинку. Ми неспроможні вплинути на його пристрасть, тому нам доведеться переносити все, що пов'язано з поведінкою наркомана. Ми можемо і повинні допускати, щоб наркоман випробував на собі результати своїх неправильних рішень. Якщо ж він робить усе, щоб потрапити в біду, а ми відразу робимо все, щоб лиха не трапилось - у такий спосіб ми привчаємо його до безвідповідальності. Ми можемо і повинні встановлювати межі припустимого. Наприклад, можна заздалегідь поставити умови щодо крадіжок, дебошів, бійок, компаній "під кайфом" удома і багато про що інше. Якщо ж нічого не обговорено, не поставлено обмежень, будинок перетворюється на поле битви, де щохвилини можуть прогриміти вибухи.
Якщо тому, хто звик до наркотиків, його близькі дозволяють жити поруч, отже, від нього очікують людського ставлення до себе. Батьки невимогливі, все вибачаючи дитині, і зрозумівши, що всі їхні благі зусилля не приносять нічого доброго, стають уразливими і культивують у душі непомірну жалість до себе. Коли одна людина робить що-небудь замість іншої, вона сприяє появі у тієї почуття провини, депресії, непокори. "Доброзичливець" сам впадає в залежність - від потреби постійно робити що-небудь замість іншого.
Тому дуже важливо для батьків зберегти хоч якусь надію й очікувати, що наркоман здатен нести відповідальність за себе. Чекати багато чого безглуздо, це приведе до розчарування. Але чекати занадто мало і нічого не вимагати - означає запрошувати сісти на шию з результатом, жалюгідним для обох сторін.
Шостий крок
Я постараюся не бути злим і караючим батьком.
Адже я знаю, будь-якій людині приємне розуміння, схвалення, відданість, і я спробую бачити і хвалити кожну його (її) спробу відповідати за свої справи, слова, думки. Усі ми виявилися в нашому співтоваристві через те, що наш близький пристрастився до наркотиків, його (її) стиль життя пішов усупереч переконанням інших членів родини. Ми з жахом усвідомили, які різкі зміни відбулися з особистими якостями сина чи дочки через вживання наркотиків. Ті, кого ми знали як добрих, чуйних і розумних, раптом перетворилися на монстрів, що постійно брешуть, знущаються, крадуть, і усе заради бажання одержати свої задоволення. Нам здається, що весь світ перевернувся з ніг на голову. Не дивно, що ми стали дратівливими і злими. Як же ми хочемо висмикнути корені зла, що роз'їдають наших улюблених! Але, на жаль, ми тиснемо не туди: замість причини ми мучимо жертву. Усю силу ненависті до наркоманій ми направляємо на того (ту), хто страждає від цієї хворо6и. Сумно, але факт - почавши з нашого близького, хвороба нашкодили і нам. У коло лиха втягнута вся родина наркомана.
Якщо ми ще здатні спокійно міркувати, ми повинні зрозуміти: образи і гнів - почуття, що переважають, не кращі помічники в пошуках виходу. Нам необхідна душевна рівновага, щоб думати і приймати правильні рішення: Мати розладнану психіку - значить шкодити нашому хворому.
Якщо ми вважаємо, що "так йому (їй) і потрібно" - значить, ми не бажаємо його видужання. Адже показуючи своїм життям приклад нещасливої долі, ми ніби виправдуємо прагнення наркомана бігти з цього життя. Більш корисний і здоровий підхід до наркомана - використовувати можливості похвали, схвалення, підтримки. Це особливо важливо, коли ми помітимо спроби наркомана вирватися зі згубних тенет і повернутися до нормальних людей. Багато хто з нас недооцінюють такі прості речі, як посмішка, добре слово, ласка. Зараз ми настільки стривожені і стурбовані, що просто боїмося стати дружніми. Багато разів ми "горіли" на спробах бути люблячими, отож тепер ми стримані. І все-таки багато чого все ще залежить від нас - чи зуміємо ми перебороти в собі біль, страхи, образи, розпач. Ми повинні показати своїй дитині приклад - як нести відповідальність за своє життя, за своє щастя; як стати людиною, здатною приймати від інших допомогу, - так само як і дарувати її. Тому, якщо ваш позитивний приклад викличе хоча б невеликі зміни на краще, - це коштує зусиль, витрачених на зміну тактики; коштує того, щоб перестати бути гонителем і стати другом.
А в принципі, кому це зашкодить, коли зі злого, нетерпимого, дратівливого ви станете добрим, терпимим, приймаючим розумні рішення?
Сьомий крок
Намагатимусь бути реалістичною у своїх претензіях до хворої дитини. Але я також усвідомлюю, що повинна встановити рамки припустимої поведінки в домі для неї.
Щоб наші вимоги до наркомана були реалістичними, від нас вимагаються зусилля. Адже нам ще треба буде глибоко усвідомити, що той, хто живе поруч, - це хвора людина з перекрученими поняттями і почуттями. Ми можемо спостерігати як він (вона) "змінює обличчя": то жалюгідний, пригнічений стан, то ворожість, напір, жорстокість; то неприродна дружелюбність і говіркість. Різкі зміни настрою залежать від біохімічного стану, пов'язаного з дозою наркотику. Таким чином, життя родини наркомана стає також залежним від перепадів настрою того, хто пристрастився. Яким же чином вдасться нам бути "реалістичною" в очікуваннях і вимогах? Ми просто повинні зберігати свою надію, повинні встановити межі і правила і вимагати їхнього дотримання. Інакше ми віддамо свій дім для панування хаосу, пов'язаного зі зловживаннями наркотиками.
Програма "12 кроків" закликає визнати своє безсилля в спробі виправити чи керувати життям іншої людини. Але програма надихає нас -ми маємо права і можливості змінити на краще себе і своє життя. Термія "жорстка любов" нагадує нам: у нас є право на особисте життя, є свої потреби, які необхідно задовольняти. Ми маємо право на спокій ний і надійний дах. Ми маємо право відмовитися від неспокійних ночей через телефонні дзвінки, звуки музики і лементу, грюкотіння у двері (список може бути довгим). Ми маємо право визначити, що для нас неприйнятне в поведінці близького, хоча цим не повинні наносити йому образи. Ми маємо право сказати "Ні!" будь-якій безрозсудній вимозі наркомана.
Наш батьківський обов'язок - встановити межі припустимого і бути неухильними. Дуже часто психологічна потреба в тому, щоб нас любили, робить із нас м'якотілих потуральників, і ми терпимо те, що шкодить нам. Очікувати неможливого не варто. Але необхідно поважати себе настільки, щоб забороняти іншому нехтувати нами, зловживати, тримати нас у рабстві. Якщо ми не візьмемося за відновлення своїх прав і достоїнства, будемо нехтувати батьківським обов'язком, то й інші стануть нехтувати нашими правами, - доти, доки ми остаточно не втратимо людське обличчя.
Восьмий крок
Я знаю — людина не може бути досконалою, тому я не стану очікувати ідеальної поведінки як від себе, так і від наркомана. Докладу зусиль, щоб чесно аналізувати свої недоліки і помилки, буду прагнути стати кращим.
Багато хто з нас уже натерпілися від людської недосконалості. А як хотілося б, щоб люди поводилися як ангели! Але ж поки поведінка інших не зачіпає нас, ми терпляче ставимося до людських недоліків.
Є й винятки. Іноді ми намагаємося "ставити оцінки" собі і нашим близьким, що живуть поряд. Часом ми байдужі до якоїсь вади більшості людей, але в нас самих цей недолік набридає. Багато батьків наркоманів гостро відчувають свою неспроможність і провину через те, що дитина стала безвідповідальною і нещасливою. Нам соромно, ми страждаємо, запитуючи себе: "Де упустили?", "Яким вчинком чи словом нанесли йому рану?" Усі ми, що приходять у співдружність "Батьки наркоманів", запекло шукали відповідь. Батькам властиво брати всю на і у поразки на себе.
У співдружності ми дізнаємося, що самоосуд і самозвинувачення не допомагають справі. Так, звичайно, чесне визнання своїх неправильних переконань, звичок, відносин - це добре. Але тепер, коли життя дитини в небезпеці, необхідно усвідомити, що відновлення самовладання і свого особистого достоїнства необхідно для порятунку і себе, і дитини-наркомана.
У такий же спосіб ми ставимось і до наркомана. Зрозуміло, його чи її звички і вчинки далекі від досконалості. Ми не станемо чекати нездійсненого. Але треба бути уважним і не пропустити спроб наркомана докласти зусиль для зміни поведінки на краще. Тоді від нас будуть потрібні здатність забути образи і розчарування минулих днів і років, здатність жити днем сьогоднішнім, вирішуючи тільки найбільш насущні проблеми родини чи навіть самого наркомана.
Усьому цьому ми вчимося разом у співтоваристві "Нар-Анон".
Дев'ятий крок
Я дізнаюся, що більшість батьків (чи інші члени родини) схильні рятувати дітей із тяжких ситуацій, що діти створили самі.
Я розумію, що спроби взяти на себе відповідальність за іншу людину не допомагають їй, а навпаки, послабляють. Я буду намагатися, щоб моя дитина сама несла на своїх плечах наслідки своєї поведінки, свого неправильного вибору.
Коли наркоман у біді, цілком природно, що члени його родини починають вживати заходів для його порятунку. Уберегти від страждань і від труднощів - ціль тих, хто любить. Щоб витягнути свого бідолаху, ми затратили чимало грошей. Звичайно, у кожнім конкретному випадку тільки самому можливо вирішити свою проблему - як допомогти близькому в біді.
Наше співтовариство надає допомогу і підтримку в спілкуванні з наркоманом: ми учимося аналізувати свою поведінку, бачити, як реалізовані певні нездорові взаємини, як шкодить усім наше "рятувальницт-во". Адже, визволяючи його (її) з труднощів, ми привчаємо і далі йти тим же шляхом.
Не випробувавши фізичного чи морального страждання, наркоман не бачить приводу що-небудь змінити у своєму житті. Адже наркотик дає задоволення, полегшує життя - навіщо ж від цього бігти? Коли ми відступаємо убік, здійснюємо так зване "Відділення" від його (її) проблем, то дозволяємо, щоб у житті наркомана з'явилися негативні наслідки його негативної поведінки. Тільки вони можуть змусити його почати пошук шляхів до порятунку. Необхідно його власне бажання.
Нам здається, що спонукувані почуттям любові, ми намагаємося рятувати. Нам хочеться зробити її сильнішою, звільнити від смертоносної залежності. На жаль, результат нашої допомоги протилежний: ми заважаємо дитині розвинути самостійність і відповідальність, ми послаблюємо її.
Наша програма нагадує нам: щоб надати істинну допомогу наркоману, треба дозволити йому страждати; може бути, що лише страждання дасть йому поштовх до росту!
Десятий крок
Кожен повинен нести свій вантаж. Я докладу всіх зусіль, щоб боротися зі своїм бажанням бути з наркоманом "у парі" в одній "грі".
Коли я попадаюсь на його виверти, це викликає в мене злість і образу, а йому (їй) дає привід ще більш віддалитися від мене.
Багатьом людям для того, щоб посилити відчуття власної значущо сті, потрібно виявити яку-небудь участь у житті інших. Таким чином, ми стаємо залежними від навколишніх, їхніх оцінок і втрачаємо самоповагу.
За тією ж схемою розвиваються відносини з наркоманом. У міру росту його (її) залежності від наркотиків, він чи вона все частіше починають зловживати близькими, змушуючи їх робити те, що повинні б робити самі.
Звичайно наркоман припиняє заробляти гроші, прекрасно влаштовуючись за рахунок працюючих родичів. Нічого дивного, що він влаштовує сцени обурення, коли рідні не надають йому бажаних речей. Він дорікає в байдужості, жадібності, "відсталості" і нерозумінні і т.п. І найчастіше ми здаємося, поступаємося, робимо те, про що пізніше шкодуємо. Можливо, до цього нас штовхає невідступне почуття своєї провини.
Пручатися бажанню наркомана бути залежним від нас досить важко. Наші благі наміри, почуття провини, бажання догодити допомагають йому маніпулювати нами, і в такий спосіб ще більше підсилювати взаємозалежність. А разом із його залежністю від нас росте його невдоволення нами. Спочатку цього не видно". Коли ми робимо щось для нього, ми розраховуємо, що це зробить його щасливим і вдячним нам. Але чомусь навпаки, дитина стає усе більш ворожою. Коли ми регулярно робимо що-небудь замість неї, вона відчуває наростаюче презирство до себе. Вона починає ненавидіти і тих, хто викликав це почуття власної безпорадності. Таким чином, усе, що ми можемо дати наркоману, йде йому на шкоду. Від нас вимагається твердість, непохитність, здатність сказати "Ні!", не вдаючись у пояснення.
Співтовариство допомагає нам на шляху реальної допомоги, тобто підтримує нас у тактиці "жорсткої любові", і ми з великою мужністю відмовляємося брати участь у "падінні" наркомана, відмовляємося вирощувати його неповагу до самого себе.
Одинадцятий крок
Я знаю, що єдиною людиною, за яку я можу нести відповідальність, є я сам.
Це нелегко, але я постараюся зробити все, на що здатен (здатна), щоб своїми почуттями, вчинками і думками не наносити шкоди собі і близьким.
Я здатен (здатна) справлятися з почуттями жалості до себе й образи.
Є речі, що ми не в змозі робити за іншу людину, наприклад, дихати чи соромитись. Із гіркого досвіду життя ми переконалися, що ми не можемо утримати іншого від вживання наркотиків чи від потурання поганій поведінці. Зрозуміло, існує безліч випадків, коли ми можемо і повинні надати ближньому під гримку і допомогу. Ллє робити за іншого те, чому він зобов'язаний навчитися сам, - значить шкодити.
У нашому співтоваристві ми довідаємося, що момент "відділення" має життєво важливе значення для хворого наркоманією. Ми вчимося новому ставленню до проблеми - зсуву фокусу уваги з поведінки і звичок наркомана на свої власні.
У нас буде досить роботи, коли ми візьмемося за себе. Завдання, що ми повинні вирішити насамперед, - повернути собі психічне, фізичне і моральне здоров'я. За допомогою групи собі подібних ми починаємо процес лікування, поступово наближаючись до душевної рівноваги. Цьому сприяє наше "відділення". Ми прийняли своє безсилля перед наркоманією, змирилися з тим, що не можемо змінити іншого насильно.
Тепер ми направляємо всі сили на те, що нам підвладне, - на самих себе. Прагнемо стати більш урівноваженими, набути нових позитивних якостей, так необхідних у наших обставинах. Ми залишаємо лайку, погрози, моралізування - усе, що змушувало інших уникати спілкування з нами. Ми припиняємо жаліти себе й ображатися - цим ми тільки шкодимо собі та іншим. Ми виробляємо нове ставлення до проблеми: "Я не можу змінити його. Я подбаю про себе, зроблю все, що можу, щоб моє життя стало кращим. Таке ставлення піде на користь мені, родині і наркоману".
Дванадцятий крок
Я маю потребу в людях, і я їм потрібен (потрібна).
Докладу всіх зусіль для свого росту і росту інших членів нашого співтовариства "Батьки наркоманів", що працюють за програмою самовдосконалення "12 кроків".
Всім зрозуміло, що будь-якій людині потрібні інші люди. Наше місце в суспільстві залежить від дій інших людей, навіть невідомих нам: продавців у булочній, операторів-телефоністів, водіїв громадського транспорту. У своїй родині ми залежимо від своїх близьких, починаючи від настрою і кінчаючи життєзабезпеченням. У нашому співтоваристві "Нар-Анон" ми особливо потребуємо один одного. Кожен грає свою роль у лікуванні іншого. У співтоваристві ми виховуємо в собі правильні відносини і підходи до проблем наркоманій. Основи нового підходу - це доручення долі своєї дитини турботам Вищої Сили; знаходження розсудливості шляхом роботи над собою і припинення спроб змінити іншого.
Нові звички не з'являться миттєво. Від нас потрібні будуть наполегливість і терпіння. Але, регулярно відвідуючи збори групи, ми, безсумнівно, досягнемо позитивних змін. Нам вдасться перебороти скептицизм, сумніви і страхи, і ми відчуємо свій духовний ріст.
У співтоваристві новачки починають рости і змінюватися завдяки на-дихаючому прикладу тих, хто пройшов цим шляхом раніше. Ветерани ще самі недосконалі, але вони вже чогось досягли і хочуть поділитися цим з тими, хто тільки-но прийшом. Ми протягуємо руки один одному. Новачок одержує підтримку, надію, напрямок для руху, так само новачок буде ділитися з іншими своєю увагою, співчуттям, життєвим досвідом.
Досвідчені члени товариства будуть допомагати в організації нових груп "Нар-Анон". Ставши членом співтовариства, Ви відчуєте цілющу силу любові інших людей і Вам теж захочеться ділитися своєю любов'ю з іншими.