Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Захист, що шкодить дитині



З метою захистити й уберегти від зайвих неприємностей багато ба­тьків самі роздають борги, зроблені наркоманом, дзвонять у школу чи на роботу і придумують причини його відсутності, брешуть на дзвінки по телефону.

Батьки бояться, що наркоман нашкодить своєму життю, тому вони намагаються втрутитися і виправити його вчинки, виходячи з кращих намірів. Можливо, багато хто в першу чергу думає про свою репута­цію. Інші роблять усе це, спонукувані почуттям провини. Деяким не­стерпно бачити сина чи дочку, що страждають.

Нагороди за погану поведінку

Коли батьки рятують наркомана і загладжують його помилки, вони підкріплюють його схильність продовжувати спосіб життя, який є ос­новною причиною його лиха. Адже за своє погане поводження він/вона одержує винагороду - спочатку у вигляді "кайфу" від нар­котику, а потім у вигляді ліквідації всіх наслідків - на роботі (навчан­ні) усе залагоджено, борги роздані, продані речі замінені новими.

Таким чином, "турботливі" батьки зробили все, щоб дитина не від­чула наслідків своїх вчинків і не змогла зробити висновків. Дитина, яку постійно прощають за те, що не несе зобов'язань по боргах, за те, що втрачає (а потім і краде) гроші чи речі - така дитина звикає у своїй родині бути безвідповідальною, непридатною для життя в суспільстві.

Зникнення ЛЮБОВІ

У родині, де "росте" наркоманія, відчувається зменшення любові. Ми - всього лише люди, тому найчастіше любов наша обумовлена (по-ведінкою). Якщо любов не винагороджується очікуваним, вона згасає. Любов живе любов'ю. Якщо ж у відповідь на любов ми не одержуємо нічого доброго, вона стає гіркотою.

Потрібна жорстка любов

Коли наркотики (включаючи й алкоголь) стають для того, хто їх вживає, важливішими, ніж благополуччя його близьких, почуття любо­ві піддається іспиту і, на жаль, найчастіше зловживання поступово вбиває любов. Батьки наркоманів, що вже усвідомили згубність своєї пособницької поведінки, знайшли їй альтернативу. Це - "жорстка лю­бов". Любити свою дитину жорсткою чи твердою любов'ю - значить піклуватися про неї настільки, щоб уміти сказати "ні" у відповідь на зловживання, не шкодити їй, але бути готовим протистояти кривднику.

Жорстка любов говорить наркоману: "Все, вистачить. Ми відмов­ляємося витягати тебе з проблем, що ти створюєш собі сам; ми тебе любимо і тому говоримо тобі: "Хочеш страждати — страждай. Не хо­чеш - шукай шлях порятунку".

Коли батьки знаходять у собі сили і терпіння здійснювати жорстку любов, кожний починає відповідати за свої вчинки, і відповідно, почи­нається процес оздоровлення.

Це єдиний шанс на порятунок від хвороби "наркоманія", якою ура­жені всі члени родини, у тій чи іншій мірі.

"12 КРОКІВ" ЖОРСТКОЇ ЛЮБОВІ

Перший крок

Я неспроможний (неспроможна) утримати сина (дочку) від вживан­ня наркотиків. Я звертаюсь у цьому за допомогою до люблячого Бога.

Батьки наркоманів, слідуючи програмі "12 кроків", визнають, що безсилі перед наркоманією і не вміють виправити життя іншої людини. Визнати своє безсилля не на словах, а на ділі, - непросто. Більшість з нас просто приголомшує така думка - "Залишити дитину один на один з його (її) проблемою". Адже ми не можемо відокремити життя сина чи дочки від свого життя. "Я повинна щось зробити з ним (з нею). Якщо він (вона) ще не змінився, виходить, я повинна більше намагатися щось зробити", - вважає мати наркомана. Батьки переконані, що ситу­ація ще в їхніх руках, треба тільки сильніше лаяти, загрожувати, напо­лягати, просити і т.п. І раптом Перший Крок пропонує - "зупинитися і визнати своє безсилля".

Нас переконують: нічого не треба робити, це дарма - намагатися уберегти наркомана від кризи, до якої він жене себе сам. Нам же зда­ється, що зовсім навпаки - саме ми здатні і повинні вирішити проблему сина (дочки). Тому тільки тоді, коли ми цілком змучимо себе і висна­жимо фізичні і моральні сили в пошуках засобів впливу на наркомана, тільки тоді ми можемо прийти до смиренності і визнати - "ми не в змо­зі його змінити, його хвороба сильніша за нас".

Тільки у своєму безсиллі ми визнаємо, що не в змозі змінювати рішення іншої людини (навіть своєї дитини). Спроби керувати ним (нею) не дають ніякого результату, дитина усе більше віддаляється від нас. Усе, що тут написано, - не просто логічні побудови. Це досвід ін­ших батьків. Вони пройшли до нас цим шляхом, і вони стверджують -дорога до оздоровлення почнеться з ПЕРШОГО КРОКУ: "Зізна­тися в безсиллі і "відпустити". Зробити цей крок легше, коли у вас є розуміння "Вищої Сили" (чи Бога). Ви не просто відступаєтеся від своєї хворої дитини, ні, ви довіряєте її турботі Люблячого і Всемогут­нього Бога. Ви самі, звичайно, не припиняєте любити і виявляти турбо­ту, ви тільки припиняєте тиснути, впливати, покривати його (її) помил­ки. Звичайно, ваше живе серце буде переповнене страхами, але переборювати їх ви будете з Богом та іншими людьми (з такою ж, як у вас, проблемою), які вже переступили межу розпачу. Працюючи над собою, зміцнюючи дух, отримуючи знання про захворювання "нарко­манія", ви будете рости й оздоровлюватись, і це відіб'ється на самому хворВмунання свого безсилля - початок шляху до оздоровлення.

Другий крок

Мій син (дочка) має індивідуальні потреби і почуття; я намагати­мусь дбайливо ставитися до його (її) внутрішнього світу.

У будь-якому віці людина має свої специфічні потреби. Дитині по­трібна ніжна опіка, годівля й охорона. Дитина має потребу в захисті, навчанні, у чесному і вимогливому вихованні. Підліток повинен поба­чити і пізнати світ поза собою, відчути визнання серед собі подібних. Дорослому необхідне почуття власної значущості і ціль життя. ЛЮДИНІ в будь-якому віці потребує задоволення основних потреб, необхідних для її існування, - їжі, даху над головою, одягу. Крім основних, існу­ють інші, не менш важливі потреби людини: бажання бути визнаним і необхідним. І ще: усі ми маємо потребу в душевному спокої щодо себе і своїх близьких.

Нам важко відчути потреби іншого, якщо той виявляє байдужність до наших почуттів, та й до своїх теж. Коли дитина, що пристрастилася до наркотиків, починає брехати, грубити, хитрувати, змушувати нас до чого-небудь, ми засмучуємося, злимося, часом втрачаємо урівноваже­ність і робимо нерозсудливі вчинки. Коли він (вона) абсолютно нехтує своїм здоров'ям, своїм життям, майбутнім, батькам дуже важко про неї піклуватися. Як же любити того, хто хитрує і бреше, пропускає заняття, з'їжджає на "двійки", вилітає з навчального закладу, грубить вдо­ма, не допомагає, не бажає все обговорити - як його (її) любити? Ми зможемо багато переглянути і знайти нове розуміння любові - твердої любові - у нашій співдружності "Нар-Анон - Батьки наркоманів". Тут ми зможемо знайти втрачену душевну рівновагу і розсудливість, а по­тім за проявами хвороби (шкідливими звичками і руйнівним поводжен­ням) побачити істинну особистість своєї дитини. Ми почнемо розуміти, що дитина, стаючи підлітком, мала гостру потребу у відчутті власної значущості, у самостійності, тому вона- намагалася не коритися нашому усезнанню і прагненню вирішувати за неї. У порушенні заборон вона знаходила задоволення, тому що хоча 6 це піднімало її у своїх очах і очах друзів. Нам важко виносити, коли в пошуках власної значущості дитина звертає на помилковий шлях і може нашкодити собі й іншим. Але в нашому співтоваристві ми багато чого усвідомлюємо по-новому. Зрозуміємо, наскільки глибокі і сильні були потреби в самостановленні без нашого керівництва, що дитина віддалилася від нас так далеко і потрапила у лихо. Можливо, усвідомлення її запеклої боротьби за своє місце, за своє розуміння світу і свої почуття зробить нас більш терпи­мими і жалісливими.

Третій крок

Я також усвідомлюю, що в мене є власні потреби і почуття. Я очікую, що моя дитина також поважатиме мої почуття і потреби.

Визнання своїх власних потреб виявляється часом набагато більш важкою справою, ніж потреб іншого.

Близькі наркомана, що оточують його, забувають про свої пробле­ми, настільки його (її) лихо витісняє з життя всі інші думки і турботи. Ми терпляче упокорюємось, коли наша потреба у відпочинку порушу­ється какофонією стереоапаратури чи лементами компанії нашого улю­бленого чада. Ми засмучуємося і виходимо з робочого чи творчого ста­ну, стурбовані дзвінком зі школи чи міліції. Поводження ж самого нар­комана здається зовсім позбавленим поваги до потреб і почуттів іншої людини: він може подзвонити і наговорити всяких жахливих речей, може розбудити серед ночі, може зникнути, не попередивши і т.п. Так що ми часом і самі забуваємо про свої потреби і начебто соромимось, згадуючи про це.

Багато хто з нас має звичку чуйно відгукуватись на кожну вимогу близького (наших дітей чи інших членів родини). Ми все робимо, щоб нікого не скривдити, щоб усім було добре. На жаль, добре чомусь не виходить. Ми ж, з цією звичкою "догодити всім", зовсім забуваємо про свої потреби, і рано чи пізно ми згораємо - доходимо до фізичного і морального виснаження. Ми забули про те, що кожний зь нас - це особистість; щоб жити в розумовому, психічному і фізичному здоровї, ми повинні задовольняти свої особисті потреби і наполягати на цьому, якщо інші нам заважають. Якщо не робити цього, то в перспективі маячать хвороби, депресії, згасання.

Але ті, хто живе поруч із наркоманом, знають: очікувати і вимагані поваги до себе - це все одно, що говорити зі стіною. Ми навіть і не спо­діваємося бути почутими, тому єдиний шлях залишатися здоровими -подбати про себе самим, перестати бути рабом кого-небудь і чого-небудь. Рабство процвітає, коли ми відмовляємося від своїх людських прав на життя і щастя. На зборах нашого співтовариства ми учимося говорити "Ні!" чи "Вибач, але мені потрібно теж!" Ми учимося встановлювати чіткі межі наших благодіянь для іншого, учимося дово­дити до відома іншого, що, крім нього, є і навколишні, зі своїми особи­стими запитами, бажаннями і правами. У процесі навчання любові до себе за програмою "12 кроків" ми можемо помітити, що сину (дочці) не сподобається наше нове шанобливе ставлення до власної особистості. Але ми не повинні залежати від їх схвалення, ми повинні продовжува­ні йти шляхом удосконалення знань про себе, про захворювання. З визнанням себе такими, якими ми є, з пізнанням своїх чуттєвих реакцій на те, що відбувається навколо, із практикою направлення хворобливо­го в собі ми приходимо до душевної рівноваги і розсудливості в нашо­му співтоваристві.

Четвертий крок

Постараюсь зробити все, що від мене залежить які від бать ка/матері, що відповідає за свою дитину.

Батьківська відповідальність - справа непроста. Нести відповіда льність за зовсім безвідповідальну дитину - справа ще більш складна, и часом і неможлива. Як часто ті, хто живе поруч із наркоманом, зрива ються і поводяться як божевільні у відповідь на поведінку хворого! Всім нам знайомі ці зриви відчаю. У принципі здорові, контролюючі себе люди, ми часом починаємо божевільні кроки під впливом страху чи гніву на наркомана. Доведені до морального, фізичного і фінансово­го краху, ми виявляємо, що нам усе сутужніше відповідати за самих себе. Дуже часто емоції беруть верх над розсудливістю, і ми перетворюємося на втілення Жалості до себе, Гніву, Мстивості. Неважко зрозуміти, що під могутнім тиском негативних почути ми пово­димося безвідповідально. Ми говоримо про такі зрини: "Я була не в соб?*. Коли через наркомана починає мінятися наша поведінка, це значить, що його хвороба захопила і нас. Лихо почалося з легкої без­відповідальності щодо своїх обов'язків і перетворилося на велику проб­лему всієї родини. Здається, що всі члени родини втратили розсудли­вість.

Отже, наше прагнення повернути нормальне життя собі і дітям по­винно бути пов'язаним із почуттям боргу, з відповідальністю. Не ду­майте, будь ласка, що зараз уже не до цього. Розумні, зрілі, зважені дії саме зараз потрібні більш за все. Звичайно, навчити дитину відповідати за свої вчинки - процес тривалий, що виходить за межі критичного становища, у якому він зараз знаходиться. Але насамперед, ми повинні опанувати себе, заспокоїти нерви, що розхиталися, відкинути страх перед завтрашнім днем, зосередитися на можливостях і надіях дня сьо­годнішнього - у цьому наш батьківський обов'язок.

Так, ми збилися з ритму життя, загубились, зайшли у глухий кут. Тепер час вибратися на міцний ґрунт, привести в порядок себе, щоб допомогти хворій дитині.

П'ятий крок

Я очікую від сина (дочки) участі в житті родини.

Таке твердження, імовірно, викличе злу усмішку чи сміх у тих, хто живе поруч із наркоманом. Очікувати, щоб наркоман виконував якусь хатню роботу - це просто нерозумно. Будь-хто з батьків скаже: "Я не можу навіть уявити, що він (вона) може діяти як нормальна людина. Адже йому немає ні до чого справи, аби лише одержа­ти кайф. Навіть якщо він обіцяє, я ніколи не сподіваюся*'.

Так, на жаль, усе це дійсно так. Ми знаємо на гіркому досвіді про безвідповідальність наркомана, тому чекаємо від нього (неї) тільки поганого, тільки чергових душевних ран. І, проте, ця позиція - зазда­легідь відмовлятися від його відповідальності за сімейні справи - нам шкодить. Адже ми продовжуємо виконувати всі обов'язки в будинку. Ми неспроможні вплинути на його пристрасть, тому нам доведеться переносити все, що пов'язано з поведінкою наркомана. Ми можемо і повинні допускати, щоб наркоман випробував на собі результати своїх неправильних рішень. Якщо ж він робить усе, щоб потрапити в біду, а ми відразу робимо все, щоб лиха не трапилось - у такий спосіб ми привчаємо його до безвідповідальності. Ми можемо і повинні встанов­лювати межі припустимого. Наприклад, можна заздалегідь поставити умови щодо крадіжок, дебошів, бійок, компаній "під кайфом" удома і багато про що інше. Якщо ж нічого не обговорено, не поставлено обме­жень, будинок перетворюється на поле битви, де щохвилини можуть прогриміти вибухи.

Якщо тому, хто звик до наркотиків, його близькі дозволяють жити поруч, отже, від нього очікують людського ставлення до себе. Батьки невимогливі, все вибачаючи дитині, і зрозумівши, що всі їхні благі зусилля не приносять нічого доброго, стають уразливими і культивують у душі непомірну жалість до себе. Коли одна людина робить що-небудь замість іншої, вона сприяє появі у тієї почуття провини, депресії, непо­кори. "Доброзичливець" сам впадає в залежність - від потреби постій­но робити що-небудь замість іншого.

Тому дуже важливо для батьків зберегти хоч якусь надію й очіку­вати, що наркоман здатен нести відповідальність за себе. Чекати багато чого безглуздо, це приведе до розчарування. Але чекати занадто мало і нічого не вимагати - означає запрошувати сісти на шию з результатом, жалюгідним для обох сторін.

Шостий крок

Я постараюся не бути злим і караючим батьком.

Адже я знаю, будь-якій людині приємне розуміння, схвалення, від­даність, і я спробую бачити і хвалити кожну його (її) спробу відповіда­ти за свої справи, слова, думки. Усі ми виявилися в нашому співтова­ристві через те, що наш близький пристрастився до наркотиків, його (її) стиль життя пішов усупереч переконанням інших членів родини. Ми з жахом усвідомили, які різкі зміни відбулися з особистими якос­тями сина чи дочки через вживання наркотиків. Ті, кого ми знали як добрих, чуйних і розумних, раптом перетворилися на монстрів, що постійно брешуть, знущаються, крадуть, і усе заради бажання одержати свої задоволення. Нам здається, що весь світ перевернувся з ніг на голову. Не дивно, що ми стали дратівливими і злими. Як же ми хочемо висмикнути корені зла, що роз'їдають наших улюблених! Але, на жаль, ми тиснемо не туди: замість причини ми мучимо жертву. Усю силу не­нависті до наркоманій ми направляємо на того (ту), хто страждає від цієї хворо6и. Сумно, але факт - почавши з нашого близького, хвороба нашкодили і нам. У коло лиха втягнута вся родина наркомана.

Якщо ми ще здатні спокійно міркувати, ми повинні зрозуміти: об­рази і гнів - почуття, що переважають, не кращі помічники в пошу­ках виходу. Нам необхідна душевна рівновага, щоб думати і приймати правильні рішення: Мати розладнану психіку - значить шкодити на­шому хворому.

Якщо ми вважаємо, що "так йому (їй) і потрібно" - значить, ми не бажаємо його видужання. Адже показуючи своїм життям приклад не­щасливої долі, ми ніби виправдуємо прагнення наркомана бігти з цього життя. Більш корисний і здоровий підхід до наркомана - використову­вати можливості похвали, схвалення, підтримки. Це особливо важливо, коли ми помітимо спроби наркомана вирватися зі згубних тенет і повер­нутися до нормальних людей. Багато хто з нас недооцінюють такі прос­ті речі, як посмішка, добре слово, ласка. Зараз ми настільки стривоже­ні і стурбовані, що просто боїмося стати дружніми. Багато разів ми "горіли" на спробах бути люблячими, отож тепер ми стримані. І все-таки багато чого все ще залежить від нас - чи зуміємо ми перебороти в собі біль, страхи, образи, розпач. Ми повинні показати своїй дитині приклад - як нести відповідальність за своє життя, за своє щастя; як стати людиною, здатною приймати від інших допомогу, - так само як і дарувати її. Тому, якщо ваш позитивний приклад викличе хоча б неве­ликі зміни на краще, - це коштує зусиль, витрачених на зміну тактики; коштує того, щоб перестати бути гонителем і стати другом.

А в принципі, кому це зашкодить, коли зі злого, нетерпимого, дра­тівливого ви станете добрим, терпимим, приймаючим розумні рішення?

Сьомий крок

Намагатимусь бути реалістичною у своїх претензіях до хворої ди­тини. Але я також усвідомлюю, що повинна встановити рамки припус­тимої поведінки в домі для неї.

Щоб наші вимоги до наркомана були реалістичними, від нас вима­гаються зусилля. Адже нам ще треба буде глибоко усвідомити, що той, хто живе поруч, - це хвора людина з перекрученими поняттями і по­чуттями. Ми можемо спостерігати як він (вона) "змінює обличчя": то жалюгідний, пригнічений стан, то ворожість, напір, жорстокість; то неприродна дружелюбність і говіркість. Різкі зміни настрою залежать від біохімічного стану, пов'язаного з дозою наркотику. Таким чином, життя родини наркомана стає також залежним від перепадів настрою того, хто пристрастився. Яким же чином вдасться нам бути "реалістич­ною" в очікуваннях і вимогах? Ми просто повинні зберігати свою на­дію, повинні встановити межі і правила і вимагати їхнього дотримання. Інакше ми віддамо свій дім для панування хаосу, пов'язаного зі зло­вживаннями наркотиками.

Програма "12 кроків" закликає визнати своє безсилля в спробі ви­правити чи керувати життям іншої людини. Але програма надихає нас -ми маємо права і можливості змінити на краще себе і своє життя. Тер­мія "жорстка любов" нагадує нам: у нас є право на особисте життя, є свої потреби, які необхідно задовольняти. Ми маємо право на спокій ний і надійний дах. Ми маємо право відмовитися від неспокійних ночей через телефонні дзвінки, звуки музики і лементу, грюкотіння у двері (список може бути довгим). Ми маємо право визначити, що для нас неприйнятне в поведінці близького, хоча цим не повинні наносити йому образи. Ми маємо право сказати "Ні!" будь-якій безрозсудній вимозі нар­комана.

Наш батьківський обов'язок - встановити межі припустимого і бу­ти неухильними. Дуже часто психологічна потреба в тому, щоб нас любили, робить із нас м'якотілих потуральників, і ми терпимо те, що шкодить нам. Очікувати неможливого не варто. Але необхідно поважа­ти себе настільки, щоб забороняти іншому нехтувати нами, зловживати, тримати нас у рабстві. Якщо ми не візьмемося за відновлення своїх прав і достоїнства, будемо нехтувати батьківським обов'язком, то й інші стануть нехтувати нашими правами, - доти, доки ми остаточно не втратимо людське обличчя.

Восьмий крок

Я знаю — людина не може бути досконалою, тому я не стану очі­кувати ідеальної поведінки як від себе, так і від наркомана. Докладу зусиль, щоб чесно аналізувати свої недоліки і помилки, буду прагну­ти стати кращим.

Багато хто з нас уже натерпілися від людської недосконалості. А як хотілося б, щоб люди поводилися як ангели! Але ж поки поведінка інших не зачіпає нас, ми терпляче ставимося до людських недоліків.

Є й винятки. Іноді ми намагаємося "ставити оцінки" собі і нашим близьким, що живуть поряд. Часом ми байдужі до якоїсь вади більшос­ті людей, але в нас самих цей недолік набридає. Багато батьків нарко­манів гостро відчувають свою неспроможність і провину через те, що дитина стала безвідповідальною і нещасливою. Нам соромно, ми стра­ждаємо, запитуючи себе: "Де упустили?", "Яким вчинком чи словом нанесли йому рану?" Усі ми, що приходять у співдружність "Батьки наркоманів", запекло шукали відповідь. Батькам властиво брати всю на і у поразки на себе.

У співдружності ми дізнаємося, що самоосуд і самозвинувачення не допомагають справі. Так, звичайно, чесне визнання своїх неправильних переконань, звичок, відносин - це добре. Але тепер, коли життя дитини в небезпеці, необхідно усвідомити, що відновлення самовладання і сво­го особистого достоїнства необхідно для порятунку і себе, і дитини-наркомана.

У такий же спосіб ми ставимось і до наркомана. Зрозуміло, його чи її звички і вчинки далекі від досконалості. Ми не станемо чекати не­здійсненого. Але треба бути уважним і не пропустити спроб наркомана докласти зусиль для зміни поведінки на краще. Тоді від нас будуть потрібні здатність забути образи і розчарування минулих днів і років, здатність жити днем сьогоднішнім, вирішуючи тільки найбільш насущні проблеми родини чи навіть самого наркомана.

Усьому цьому ми вчимося разом у співтоваристві "Нар-Анон".

Дев'ятий крок

Я дізнаюся, що більшість батьків (чи інші члени родини) схильні рятувати дітей із тяжких ситуацій, що діти створили самі.

Я розумію, що спроби взяти на себе відповідальність за іншу людину не допомагають їй, а навпаки, послабляють. Я буду намагати­ся, щоб моя дитина сама несла на своїх плечах наслідки своєї поведі­нки, свого неправильного вибору.

Коли наркоман у біді, цілком природно, що члени його родини по­чинають вживати заходів для його порятунку. Уберегти від страждань і від труднощів - ціль тих, хто любить. Щоб витягнути свого бідолаху, ми затратили чимало грошей. Звичайно, у кожнім конкретному випадку тільки самому можливо вирішити свою проблему - як допомогти бли­зькому в біді.

Наше співтовариство надає допомогу і підтримку в спілкуванні з наркоманом: ми учимося аналізувати свою поведінку, бачити, як реалі­зовані певні нездорові взаємини, як шкодить усім наше "рятувальницт-во". Адже, визволяючи його (її) з труднощів, ми привчаємо і далі йти тим же шляхом.

Не випробувавши фізичного чи морального страждання, наркоман не бачить приводу що-небудь змінити у своєму житті. Адже наркотик дає задоволення, полегшує життя - навіщо ж від цього бігти? Коли ми відступаємо убік, здійснюємо так зване "Відділення" від його (її) про­блем, то дозволяємо, щоб у житті наркомана з'явилися негативні нас­лідки його негативної поведінки. Тільки вони можуть змусити його почати пошук шляхів до порятунку. Необхідно його власне бажання.

Нам здається, що спонукувані почуттям любові, ми намагаємося рятувати. Нам хочеться зробити її сильнішою, звільнити від смертонос­ної залежності. На жаль, результат нашої допомоги протилежний: ми заважаємо дитині розвинути самостійність і відповідальність, ми посла­блюємо її.

Наша програма нагадує нам: щоб надати істинну допомогу нарко­ману, треба дозволити йому страждати; може бути, що лише страждан­ня дасть йому поштовх до росту!

Десятий крок

Кожен повинен нести свій вантаж. Я докладу всіх зусіль, щоб бо­ротися зі своїм бажанням бути з наркоманом "у парі" в одній "грі".

Коли я попадаюсь на його виверти, це викликає в мене злість і об­разу, а йому (їй) дає привід ще більш віддалитися від мене.

Багатьом людям для того, щоб посилити відчуття власної значущо сті, потрібно виявити яку-небудь участь у житті інших. Таким чином, ми стаємо залежними від навколишніх, їхніх оцінок і втрачаємо само­повагу.

За тією ж схемою розвиваються відносини з наркоманом. У міру росту його (її) залежності від наркотиків, він чи вона все частіше по­чинають зловживати близькими, змушуючи їх робити те, що повинні б робити самі.

Звичайно наркоман припиняє заробляти гроші, прекрасно влашто­вуючись за рахунок працюючих родичів. Нічого дивного, що він влаш­товує сцени обурення, коли рідні не надають йому бажаних речей. Він дорікає в байдужості, жадібності, "відсталості" і нерозумінні і т.п. І найчастіше ми здаємося, поступаємося, робимо те, про що пізніше шкоду­ємо. Можливо, до цього нас штовхає невідступне почуття своєї провини.

Пручатися бажанню наркомана бути залежним від нас досить важ­ко. Наші благі наміри, почуття провини, бажання догодити допомага­ють йому маніпулювати нами, і в такий спосіб ще більше підсилювати взаємозалежність. А разом із його залежністю від нас росте його невдо­волення нами. Спочатку цього не видно". Коли ми робимо щось для нього, ми розраховуємо, що це зробить його щасливим і вдячним нам. Але чомусь навпаки, дитина стає усе більш ворожою. Коли ми регуля­рно робимо що-небудь замість неї, вона відчуває наростаюче презирство до себе. Вона починає ненавидіти і тих, хто викликав це почуття влас­ної безпорадності. Таким чином, усе, що ми можемо дати наркоману, йде йому на шкоду. Від нас вимагається твердість, непохитність, здат­ність сказати "Ні!", не вдаючись у пояснення.

Співтовариство допомагає нам на шляху реальної допомоги, тобто підтримує нас у тактиці "жорсткої любові", і ми з великою мужністю відмовляємося брати участь у "падінні" наркомана, відмовляємося ви­рощувати його неповагу до самого себе.

Одинадцятий крок

Я знаю, що єдиною людиною, за яку я можу нести відповідаль­ність, є я сам.

Це нелегко, але я постараюся зробити все, на що здатен (здатна), щоб своїми почуттями, вчинками і думками не наносити шкоди собі і близьким.

Я здатен (здатна) справлятися з почуттями жалості до себе й образи.

Є речі, що ми не в змозі робити за іншу людину, наприклад, диха­ти чи соромитись. Із гіркого досвіду життя ми переконалися, що ми не можемо утримати іншого від вживання наркотиків чи від потурання поганій поведінці. Зрозуміло, існує безліч випадків, коли ми можемо і повинні надати ближньому під гримку і допомогу. Ллє робити за іншого те, чому він зобов'язаний навчитися сам, - значить шкодити.

У нашому співтоваристві ми довідаємося, що момент "відділення" має життєво важливе значення для хворого наркоманією. Ми вчимося новому ставленню до проблеми - зсуву фокусу уваги з поведінки і зви­чок наркомана на свої власні.

У нас буде досить роботи, коли ми візьмемося за себе. Завдання, що ми повинні вирішити насамперед, - повернути собі психічне, фізич­не і моральне здоров'я. За допомогою групи собі подібних ми починає­мо процес лікування, поступово наближаючись до душевної рівноваги. Цьому сприяє наше "відділення". Ми прийняли своє безсилля перед нар­команією, змирилися з тим, що не можемо змінити іншого насильно.

Тепер ми направляємо всі сили на те, що нам підвладне, - на самих себе. Прагнемо стати більш урівноваженими, набути нових позитивних якостей, так необхідних у наших обставинах. Ми залишаємо лайку, погрози, моралізування - усе, що змушувало інших уникати спілкуван­ня з нами. Ми припиняємо жаліти себе й ображатися - цим ми тільки шкодимо собі та іншим. Ми виробляємо нове ставлення до проблеми: "Я не можу змінити його. Я подбаю про себе, зроблю все, що можу, щоб моє життя стало кращим. Таке ставлення піде на користь мені, родині і наркоману".

Дванадцятий крок

Я маю потребу в людях, і я їм потрібен (потрібна).

Докладу всіх зусіль для свого росту і росту інших членів нашого співтовариства "Батьки наркоманів", що працюють за програмою самовдосконалення "12 кроків".

Всім зрозуміло, що будь-якій людині потрібні інші люди. Наше міс­це в суспільстві залежить від дій інших людей, навіть невідомих нам: продавців у булочній, операторів-телефоністів, водіїв громадського тран­спорту. У своїй родині ми залежимо від своїх близьких, починаючи від настрою і кінчаючи життєзабезпеченням. У нашому співтоваристві "Нар-Анон" ми особливо потребуємо один одного. Кожен грає свою роль у лікуванні іншого. У співтоваристві ми виховуємо в собі правильні відно­сини і підходи до проблем наркоманій. Основи нового підходу - це до­ручення долі своєї дитини турботам Вищої Сили; знаходження розсуд­ливості шляхом роботи над собою і припинення спроб змінити іншого.

Нові звички не з'являться миттєво. Від нас потрібні будуть наполе­гливість і терпіння. Але, регулярно відвідуючи збори групи, ми, безсум­нівно, досягнемо позитивних змін. Нам вдасться перебороти скепти­цизм, сумніви і страхи, і ми відчуємо свій духовний ріст.

У співтоваристві новачки починають рости і змінюватися завдяки на-дихаючому прикладу тих, хто пройшов цим шляхом раніше. Ветерани ще самі недосконалі, але вони вже чогось досягли і хочуть поділитися цим з тими, хто тільки-но прийшом. Ми протягуємо руки один одному. Новачок одержує підтримку, надію, напрямок для руху, так само новачок буде ділитися з іншими своєю увагою, співчуттям, життєвим досвідом.

Досвідчені члени товариства будуть допомагати в організації нових груп "Нар-Анон". Ставши членом співтовариства, Ви відчуєте цілющу силу любові інших людей і Вам теж захочеться ділитися своєю лю­бов'ю з іншими.




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.