Дослідження шлункового вмісту і шлункового соку

Важливим етапом при діагностиці хвороб шлунка є дослідження його вмісту та шлункового соку. Шлунковий уміст, одержаний без попередньої підготовки тварини, називають нативним (натуральним, природним). Дослідження його вкрай необхідне для диференціації первинного і вторинного гострого розширення шлунка в коней. Основною причиною первинного є згодовування коням великої кількості нетрадиційних кормів – жита, пшениці, ячменю, жому, хліба та кормів, що легко зброджуються (конюшини, люцерни та інших бобових), зіпсованих кормів, порушення режиму годівлі. Вторинне гостре розширення шлунка настає рефлекторно при хворобах кишечнику й очеревини, які супроводжуються болями, за непрохідності тонкого кишечнику.

Вміст шлунка при первинному гострому розширенні має кислий запах, слабо чи інтенсивно забарвлений у червоний або сіро-білий колір, при його відстоюванні утворюються три шари: нижній (50–70 % за об’ємом) – великозернистий, середній (1–2 %) – із зерен крохмалю та верхній – рідина молочно-білого кольору. Вмістиме кислої реакції (60–100 од. титру), однак вільна хлористоводнева (соляна) кислота, як правило, не виявляється. Жовчні пігменти у вмісті відсутні, оскільки настає спазм сфінктера пілоруса. Густина його в межах від 1,011 до 1,018 (іноді доходить до 1,028).

Вміст шлунка при вторинному гострому розширенні без осаду, гнильного запаху, жовтуватого або червоно-бурого кольору, містить жовчні пігменти, загальна кислотність його значно менша, ніж при первинному.

Для діагностики функціональних розладів шлунка та гастриту існує метод дослідження шлункового вмісту, одержаного після застосування пробного подразника. На початку шлунковий уміст одержують натще після 12–16–20-годинної голодної дієти, потім – після згодовування чи введення через зонд пробного подразника або парентерального введення препаратів, що посилюють шлункову секрецію: 0,1 %-ного розчину гістаміну хлориду підшкірно в дозі 0,018 мг/кг маси тіла або пентагастрину – по 4–6 мг/кг. Як пробний подразник використовують: 500 г вівсяного борошна у 3 л води; 500 г подрібненого вівса з 2,5 л води, 5 %-ний розчин етанолу – 1 л. Підсвинкам дають 50 г хліба і 400 мл води, собакам – 100 мл 5 %-ного етанолу.

Існує одноразовий і фракційний методи одержання шлункового вмісту. При одноразовому першу порцію одержують через 45 хв після згодовування пробного “сніданку”, а наступні 5 порцій – через кожні 20 хв. Усі сім порцій шлункового вмісту досліджують органолептично та із застосуванням хімічних методів (колір, запах, консистенція, кількість, кислотність та перетравна здатність); першу порцію, одержану натще, досліджують ще й мікроскопічно. Колір шлункового вмісту залежить від пробного подразника і домішки жовчі, що надходить із дванадцятипалої кишки. Запах умісту специфічний: від слабокислого до кислого. При гнильних процесах відчувають запах сірководню. Консистенція вмісту залежить від залишків пробного подразника, а при патології шлунка – від наявності в ньому слизу, гною, крові та інших домішок.

У здорових коней кислотність вмісту шлунка, одержаного натще, коливається у межах: загальна – 4–9 титрованих одиниць; вільна НС1 – 0–6; зв'язана НС1 –2–8 титрованих одиниць. Через 85 хв після пробного подразника ці показники збільшуються і становлять: загальна кислотність – 13–20 титрованих одиниць; вільна НС1 – 5–9; зв'язана НС1 –5–12 титрованих одиниць. Через 145 хв усі показники кислотності знижуються до вихідних.

Порушення секреторної функції шлунка може бути чотирьох типів: гіперацидний, астенічний, інертний і субацидний. При гіперацидному типі секреції натще загальна кислотність становить 25–45 од., а через 80 хв після застосування подразника вона підвищується до 70–90 од. і утримується на цьому рівні 2–2,5 год, не повертаючись до вихідного рівня. При астенічному типі секреції загальна кислотність натще 20–40 од., через 45 хв після застосування пробного сніданку вона досягає 70–80 од. у коней і 80–100 од. у собак, а в подальші 30 хв швидко знижується. При інертному типі секреції відмічають зменшення загальної кислотності до 10–16 од. титру, вільна соляна кислота відсутня або не перевищує 2–3 од. На пробний подразник відповідь організму настає лише через 1 год 45 хв і пізніше, загальна кислотність підвищується дуже повільно й не перевищує 16 од. у коней та 60 у собак. Субацидну форму розпізнають за низькою загальною кислотністю (3–5, рідко 10–12 од. титру), вільна соляна кислота відсутня. Після даванки пробного сніданку кислотність шлункового вмісту може знижуватися і досить рідко, під кінець дослідження, підвищується до 10–15 од. титру.

При мікроскопії осаду шлункового вмісту, одержаного натще, у здорових коней в полі зору мікроскопа спостерігають поодинокі лейкоцити і епітеліальні клітини. При гастриті виявляють слиз, збільшення кількості лейкоцитів і епітеліальних клітин (більше 5 у полі зору). За відсутності в шлунку вільної хлористоводневої кислоти у його вмісті виявляють мікроби, частки корму, крохмальні зерна.

Дослідження шлункового соку.Методика одержання шлункового соку грунтується на постійній секреції залоз при відсутності в шлунку корму. Щодо рівня секреції шлункових залоз роблять висновки на підставі об'єму, кислотності, ферментної активності соку. Дослідження шлункового соку включає фізичні, хімічні та мікроскопічні методи. При фізичному дослідженні вивчають об’єм шлункової секреції, колір, запах, консистенцію, відносну густину соку та осад. У здорових коней за першу годину спостереження виділяється 1–2 л шлункового соку, за другу – 1,5–2,5 л.

Шлунковий сік здорових коней, свиней і собак – безбарвна або злегка опалесцентна рідина водянистої консистенції, ледь кислуватого запаху; відносна густина його – 1,003–1,005. Величина рН шлункового соку у коней – 1,3–1,7; свиней – 1,1–2,0; собак – 0,8–1,2, а шлункового вмісту, відповідно, – 1,9–4,0; 1,8–4,5; 1,7–3,5. При гастриті, особливо виразковому, шлунковий сік може бути червонуватим або коричневим, запах при гнійно-геморагічному запаленні – трупний.

Хімічне дослідження шлункового соку включає визначення загальної кислотності, кількості вільної та зв’язаної хлористоводневої (соляної) кислоти.

Загальна кислотність – це всі кислореагуючі речовини шлункового вмісту: вільна і зв’язана хлористоводнева кислота, органічні кислоти і кислі фосфорнокислі солі. Хлористоводнева кислота, яка з’єднана з білками і продуктами їх перетравлення, називається зв’язаною. З метою визначення кількості кислот застосовують метод титрування з 0,1 N розчином натрію гідроокису. За кількістю основи, яка необхідна для нейтралізації кислот шлункового вмісту, визначають їхній титр, використовуючи різні індикатори: при визначенні загальної кислотності – 1 %-ний спиртовий розчин фенолфталеїну, вільної хлористоводневої кислоти – 0,5 %-ний диметиламідобензолу, зв’язаної – 1 %-ний водний розчин натрію алізаринсульфонокислого.

Таблиця ____. Показник шлункової секреції у тварин

Порушення секреторної функції шлунка може характеризуватися підвищенням секреції (гіперсекреція), і зниженням її (гіпосекреція), підвищенням кислотності (гіперацидитас),зниженням кислотності (гіпоацидитас), відсутністю у секреті вільної соляної кислоти (анацидитас).

При гастритах у шлунковому соці може збільшуватися вміст вільної хлористоводневої (соляної кислоти) (гіперацидний гастрит), зменшуватися (гіпоацидний чи субацидний гастрит), або вона може бути зовсім відсутньою (анацидний гастрит) чи знаходитися у межах фізіологічних коливань (нормацидний гастрит). Гіперацидний гастрит супроводжується підвищеним або нормальним об’ємом секреції шлункового соку, а нормацидний і субацидний гастрити – нормальним або зниженим. Гострий перебіг гастриту характеризується підвищеною, зниженою або повною відсутністю вільної хлористоводневої кислоти. При атрофічному гастриті зменшується секреція соку, у ньому відсутні вільна соляна кислота та ферменти (ахілія).

Окрім хлористоводневої, шлунковий сік досліджують на наявність молочної, оцтової і масляної кислот та жовчі. Органічні кислоти виявляють при хронічних гастритах з секреторною недостатністю (гіпохлоргідрія, ахлоргідрія), оскільки під впливом мікроорганізмів у шлунку розвивається бродіння кормів. Молочна кислота є також типовим індикатором раку шлунка. Жовчні пігменти потрапляють у шлунок із 12-палої кишки внаслідок антиперистальтики і порушення тонусу пілоричного сфінктера. При підвищеній кислотності молочну кислоту і жовч у соку не виявляють, а слиз може бути в невеликій кількості.

Мікроскопією досліджують осад шлункового соку після його центрифугування або відстоювання. У здорових тварин в осаді знаходять поодинокі лейкоцити (2–5 в окремих полях зору мікроскопа), епітеліальні клітини та невелику кількість слизу. Кількість лейкоцитів можна підрахувати в камері з сіткою Горяєва. У лейкоцитарний меланжер до мітки 0,5 набирають осад, а до мітки 11 – 1 %-ний розчин натрію хлориду. У здорових коней в 1 мкл шлункового соку налічують від 50 до 250 лейкоцитів, у собак – 30–180, свиней – 110–400. При гострому гастриті та виразковій хворобі шлунка кількість лейкоцитів збільшується в 10–15 разів. В осаді знаходять і еритроцити.

ДОСЛІДЖЕННЯ КИШЕЧНИКУ

Ураження кишечнику є надзвичайно поширеною патологією. У тварин реєструють запалення слизової оболонки тонкого і товстого кишечнику, яке перебігає разом з ураженням шлунка – гастроентероколіт. Захворювання виникає при багатьох отруєннях, порушеннях обміну речовин, патології серцево-судинної, дихальної, ендокринної і нервової систем, розвивається при інфекційних та паразитарних хворобах. Окрім гастроентериту, у тварин виникають хвороби кишечнику, спільним для них є синдром колік (лат. coliсa – від colon – ободова кишка або від грец. kõlikê – кишкова хвороба). При цих хворобах порушується прохідність умісту кишечнику (ileus), що зумовлює розлади моторної, секреторної, всмоктувальної та інших функцій органів травлення, серцевої діяльності і дихання, обміну речовин і виділення; завершуються вони, як правило, тяжкою інтоксикацією організму.

Кишкові коліки, за класифікацією Г.В.Домрачева, поділяються на дві групи: без перитоніту (ентералгія, метеоризм, застій умісту в кишках, закупорення каменями, конкрементами, гельмінтами) та коліки, що ускладнюються перитонітом (механічна непрохідність кишечнику, спричинена його перекручуванням, інвагінацією, заворотом, защемленням, вузлоутворенням, тромбоемболією).

Ентералгія – це спастичні скорочення кишкової стінки, які викликають періодичні напади неспокою тварин. метеоризм кишечнику характеризується дифузним переповненням товстих і тонких кишок газами внаслідок посилення бродильних процесів та утрудненого виведення газів, порушенням моторно-секреторної функції кишечнику. Найчастіше хворіють коні, рідко – свині, собаки, кролі.

Застій вмісту кишок характеризується скупченням його в окремих кишках з наступним висиханням, ущільненням і порушенням прохідності кишечнику. Застій вмісту в тонкому кишечнику називається хімостазом, у товстому – копростазом. Захворювання зустрічається переважно у коней, рідко – у собак і тварин інших видів, жуйні не хворіють.

Механічна непрохідність кишечнику (ілеус) здебільшого буває у коней. Різновидом ілеусу є странгуляція кишок (strangulatio – стиснення, защемлення). Це часткова або повна непрохідність кишечнику, спричинена закриттям його просвіту через ненормальне положення самої кишки внаслідок її перекручування навколо брижі, завороту (перекручування петель кишок з брижею навколо поздовжньої осі), защемлення в природних або патологічних отворах черевної порожнини, інвагінації (входження одного сегмента кишки в інший разом з брижею, до якої цей сегмент прикріплений).

При дослідженні кишечнику, крім даних анамнезу і клінічних ознак, застосовують основні методи та аналіз калу, а в деяких випадках – рентгеноскопію, ректоскопію, пробну пункцію кишечнику, лапароскопію і лапаротомію. Слід зазначити, що основні методи дослідження кишечнику не завжди забезпечують одержання необхідних клінічних даних для діагностики хвороби. Проте їх не слід ігнорувати, оскільки вони можуть суттєво доповнити симптоми тієї чи іншої патології.

Зовнішнім оглядом виявляють зміни форми черева, поведінки тварини, акту дефекації та деяких показників калу. Із характерних ознак захворювання кишок є: збільшення об'єму черева внаслідок переповнення їх газами (метеоризм кишечнику); зменшення об'єму черева через тривалі проноси (діареї) і занепокоєння тварини (внаслідок болю).

За характером занепокоєння і поведінки тварин при хворобах кишечнику та очеревини класифікують такі болі: соматичний (дистензійний або ретенційний), вісцеральний, або спастичний і перитонеальний.

Реакція тварини на біль проявляється різними неприродними позами. Розрізняють наступні пози:

- поза “спостерігача” – тварина стоїть спокійно, оглядається на черевну стінку (рис. 118), немовби обнюхуючи її (буває при копростазі);

- поза маятникоподібного хитання – тварина стоїть, витягнувши грудні кінцівки вперед, а тазові – назад (рис. 119) і, не змінюючи положення кінцівок, робить корпусом рухи вперед і назад подібно до маятника; поза характерна при копростазі;

- поза “сидячої собаки” – тварина сідає, а грудні кінцівки витягує вперед; поза характерна для розширення шлунка і метеоризму кишечнику;

- поза “лежачої собаки” – тварина лягає на черево, грудні кінцівки витягує вперед, а голову кладе між ними; поза характерна при розширенні шлунка;

- поза “єгипетського сфінкса” – при лежанні тварина голову утримує високо; характерна при розширенні шлунка;

- поза “астронома” – тварина стоїть із розставленими кінцівками, а голову і шию сильно витягує вгору; поза характерна при спазмі кишечнику;

- “хода півня” – тварина при ході неприродно повільно піднімає тазові кінцівки вгору; характерна для защемлення кишки.

Крім перелічених, коні приймають ще й інші пози. Вони б’ють грудними кінцівками об землю, тазовими – по череву, кидаються раптово на землю без попереднього обнюхування місця, постійно перевертаються через спину. Якщо кінь довго лежить на спині, згинаючи усі кінцівки, то це є ознакою механічної непрохідності кишечнику.

Пальпацію кишечнику проводять спочатку поверхневу, а потім глибоку. Поверхневою пальпацією визначають чутливість і напруженість черевної стінки, глибокою – через черевну стінку у дрібних тварин визначають форму, розміщення, рухомість, болючість і характер вмісту кишечнику. У великих тварин пальпація кишечнику. розміщеного у верхній і задній ділянках черевної порожнини, можлива лише через пряму кишку.

Перкусія кишечнику для діагностики не має великого значення. На підставі її результатів можна лише передбачити ту чи іншу патологію кишечнику. При перкусії черевної стінки в ділянках проекції кишечнику у здорових тварин виявляють тимпанічний або притуплений звуки різних відтінків. При перкусії кишечнику, переповненого газами, виявляють чіткий тимпанічний звук, який з посиленням тонусу стінки кишечнику і черева переходить в атимпанічний. При копростазі, обтурації та інвагінації кишки, яка прилягає безпосередньо до черевної стінки, перкусією цієї ділянки виявляють глухий звук.

Аускультацією досліджують моторну функцію кишечнику завдяки перистальтичним шумам. Сила їх залежить від рівня напруги .стінки кишечнику, а характер визначається властивостями кишкового вмісту. Якщо вміст кишечнику густий, шуми будуть слабкі, при рідкому вмісті або наявності газів – сильні. Шуми тонкого кишечнику нагадують звук рідини, що переливається, хлюпання, плюскотіння, дзюрчання рівчака. Шуми товстого кишечнику нагадують бурчання, муркотіння. Вони глухі, тому створюється враження, що ці звуки надходять здалеку.

Характер перистальтичних шумів у здорових тварин залежить від різних умов – кількості та якості корму, способу експлуатації тварин. Пасовищне утримання і годівля соковитими кормами підсилюють перистальтику, годівля грубими кормами без концкормів і стійлове утримання послаблюють її. Перистальтичні шуми можуть бути чіткими й слабкими, тривалими та короткими, постійними і тимчасовими, частими й нечастими.

При патології кишечнику шуми можуть підсилюватися, послаблюватися або зовсім бути відсутніми, а також виникають шуми з металевим відтінком, які називають ще “звуком падаючої краплі”. Посилення перистальтики буває при ентералгії, запаленні кишечнику, початковій стадії метеоризму кишок і окремих формах непрохідності кишечнику. Металевий відтінок перистальтичних шумів виникає при переповненні кишечнику газами. Краплі кишкового вмісту при цьому падають зверху на сильно розтягнуту й напружену стінку кишки, створюючи внаслідок цього коливання кишкової стінки, для якого характерний високий металевий дзвінкий звук. Звідси й походить вираз – “звук падаючої краплі”. Цей шум характерний для метеоризму сліпої кишки у коней.

При послабленні перистальтики шуми з’являються рідше, вони нетривалі й слабкі, прослуховуються лише тимчасово і швидко зникають. Послаблення шумів характерне для атонії кишечнику, що виникає внаслідок згодовування грубих, багатих на клітковину кормів (гілковий корм, солома), при тривалому метеоризмі та запаленні кишечнику, інфекційному енцефаломієліті коней. Зникають перистальтика й шуми при перитоніті, непрохідності кишечнику, внаслідок паралічу його м'язів ззаду місця непрохідності.

Рентгенологічні дослідження проводять здебільшого у дрібних тварин для виявлення сторонніх предметів і пухлин у кишечнику. Кишечник для рентгенологічного дослідження найбільш доступний у собак і свиней. При дослідженні звертають увагу на час надходження контрастної речовини до кишечнику, стан тонусу й активність перистальтичних хвиль, положення петель кишечнику, наявність газів, сторонніх тіл. У разі уведення контрастної маси через пряму кишку можна оцінити положення, форму, довжину, тонус кишок, стан рельєфу слизової оболонки, виявити звуження, пухлини, дефекти наповнення, дивертикули, непрохідність тощо. Характерною ознакою метеоризму кишечнику є поява різної форми та величини ділянок просвітлення на загальному сірому фоні. При непрохідності кишечнику виявляють велику кількість горизонтальних рівнів рідини з газовими міхурцями над ними. Внаслідок атонії кишечнику видимі на екрані рівні рідини тривалий час зберігають своє місце. Щільні й металеві сторонні тіла видно як контрастні затемнені утворення.

Ректоскопію застосовують для установлення патології у прямій кишці (рани, виразки, пухлини, запалення слизової оболонки та ін.), особливо у дрібних тварин.

Пункцію кишечнику здійснюють для диференціальної діагностики тромбоемболічного ілеусу від странгуляційного (завороту тощо) за дослідженням вмісту кишечнику.

Пункцію стінки черева проводять з метою одержання та дослідження вмісту черевної порожнини з метою діагностики перитоніту, асциту, розриву шлунка, кишечнику та іншої патології.

Лапароскопію і лапаротомію проводять для візуального дослідження органів черевної порожнини.

Дослідження кишечнику жуйних. У жуйних тонкий і товстий кишечник розміщений у правій половині черевної порожнини (рис. 120). Дослідження кишечнику методом зовнішньої пальпації можливе тільки у телят, овець і кіз, у яких невеликий об'єм черева та незначне напруження черевної стінки. У дорослої великої рогатої худоби пальпацію кишечнику можна проводити тільки через пряму кишку.

Зовнішньою пальпацією у дрібних тварин визначають болючість у нижній ділянці з правого боку черева при метеоризмі та інвагінації кишечнику, а також перитоніті.

Перкусію починають з голодної ямки й поступово переходять вниз з урахуванням топографії відділів кишечнику. Поле перкусії дванадцятипалої кишки знаходиться під поперечними відростками крижових хребців упродовж 5–6 см, а сліпої кишки спереду й нижче від зовнішнього клубового кута. У цих ділянках прослуховується чіткий тимпанічний звук. Поле перкусії ободової кишки знаходиться під дванадцятипалою кишкою. Ззаду печінкової тупості розміщене поле перкусії порожньої кишки, де виявляють притуплений тимпанічний звук (рис. 121). Обмежене притуплення може бути при закупоренні та інвагінації окремих кишок, а чіткий тимпанічний звук – при переповненні їх газами. При аускультації шуми тонкого та товстого кишечнику у жуйних мало відрізняються, але шуми товстого кишечнику глухіші, ніж тонкого. Чіткі шуми іноді з металевим відтінком прослуховуються при посиленні бродильних процесів. Послаблення або зникнення шумів буває при атонії та непрохідності кишечнику.

Ректальним дослідженням рубця і кишечнику визначають їх положення, наповнення, властивості вмісту, чутливість і моторну функцію. На початку ректального дослідження встановлюють ступінь напруження сфінктерів ануса, наповнення прямої кишки, властивості її вмісту, стан слизових оболонок, силу перистальтичних хвиль. У здорових тварин при введенні руки в порожнину прямої кишки відчувається напруження сфінктера ануса, яке сильніше у молодих і слабше у старих виснажених тварин. При патологічному стані тонус сфінктера може бути підвищений або знижений. Підвищення тонусу спостерігається при непрохідності внаслідок закупорення, завороту, зміщення, защемлення, інвагінації кишечнику, при судорожних явищах і правцю. Ослаблення тонусу сфінктера спостерігають при виснаженні тварин, тривалому проносі, спинномозковому паралічі. При паралічі крижового відділу спинного мозку виявляють зяяння ануса. Якщо тонус сфінктера та прямої кишки підвищений, руку вводять тоді, коли він послаблюється. У випадку паралічу прямої кишки рука вільно просовується. Перед пальпацією прямої кишки та інших органів черевної порожнини слід видалити кал, визначити його кількість і властивості. У нормі пряма кишка помірно наповнена напіврідким калом, слизова оболонка її гладенька, волога, слизька й тепла.

Нагромадження великої кількості калу в прямій кишці спостерігається при перитоніті, спинномозкових паралічах. Відсутність калу в прямій кишці означає припинення переміщення вмісту кишечнику за його непрохідності. При проктиті і механічній непрохідності в порожнині прямої кишки виявляють велику кількість слизу з різними домішками залежно від характеру запального процесу, а при ранах, розривах і набряках слизова оболонка інфільтрована й припухла. Домішки крові в калі спостерігаються при геморагічному запаленні, інвагінації кишечнику, деяких інфекційних хворобах. Витікання крові із анального отвору зустрічається при глибокому пораненні заднього відділу кишечнику та сибірці.

При глибокій пальпації у лівій половині черевної порожнини прощупується рубець, верхній ділянці правої половини – товсті кишки у вигляді диска, у задній і нижче – тонкі.

За глибокої внутрішньої пальпації важливе значення має загальний і місцевий метеоризм, зміщення, спайки петель кишок з сусідніми органами, застій вмісту та закупорення кишечнику сторонніми тілами, зміщення сичуга і переповнення рубця та інші зміни. При загальному метеоризмі всі кишки переповнені газами, місцевому – лише окремі петлі кишечнику. Загальний метеоризм розвивається при перитоніті, запаленні кишок, а місцевий – при защемленні в природних і патологічних отворах, інвагінації, інфаркті, сплутуванні, завороті, вузлоутворенні і закупоренні кишок.

Зміщення петель кишок у черевній порожнині відносно анатомічного положення при переповненні газами, залежно від стану прохідності їх вмісту, може бути простим і ускладненим. Просте зміщення кишкових петель у тому чи іншому напрямі при збереженні його прохідності виникає внаслідок наявності тиску на них з боку сусідніх органів черевної порожнини. Ускладнене зміщення петель кишок завжди пов'язане з порушенням їх прохідності через защемлення у природних і патологічних отворах (грижі), закупорення каменями, конкрементами, гельмінтами, пухлинами, сторонніми тілами (обтурація), вузлоутворення, заворот, сплутування, інвагінації (странгуляція). Ускладнені зміщення кишкових петель з їх метеоризмом небезпечні для життя внаслідок виникнення інтоксикації організму.

Ректальним дослідженням не завжди вдається визначити місце непрохідності кишечнику. Підставою для припущення її наявності є місцевий метеоризм, відсутність калу і нагромадження слизу в прямій кишці, підвищений тонус сфінктера ануса.

При сплутуванні, вузлоутворенні, заворотах кишечнику, доступних для внутрішньої пальпації, виявляють метеоризм окремих петель кишок, а ззаду – м’ясистий, болючий при надавлюванні або зміщенні його вбік, вузол. При інвагінації кишечнику виявляють довгасте циліндричне болюче тіло тістуватої консистенції, а при порушенні ще й прохідності петель кишок – місцевий метеоризм. Якщо в кишечнику наявні сторонні тіла, виявляють тверде болюче тіло, попереду нього – переповнену масами, а ззаду – порожню кишку. При застійних явищах пальпацією виявляють петлі кишок із щільним вмістом, після натискування на який залишається ямка.

Ректальним дослідженням у жуйних тварин можна встановити переповнення рубця, зміщення сичуга, збільшення брижових лімфатичних вузлів (при лейкозі, туберкульозі), абсцеси, пухлини, наявність рідини в черевній порожнині тощо.

Дослідження кишечнику у коня. При дослідженні кишечнику у коня застосовують ті ж методи, що й у жуйних, але з урахуванням анатомо-топографічних особливостей розташування його у тварин цього виду. У коней тонкий кишечник переважно розміщений у лівій половині (рис. 122), а товстий – у правій і частково в нижній лівій половині черевної порожнини (рис. 123).

Зовнішнім оглядом у коня можна виявити збільшення об'єму черева з випинанням у правій здухвині при метеоризмі товстого кишечнику. Нагромадження газів у тонкому кишечнику не супроводжується значним збільшенням об'єму черева. Зменшення об’єму черева буває при виснаженні і тривалій діареї. Зовнішня пальпація кишечнику можлива тільки у лошат раннього віку.

Перкусією досліджують лише ті ділянки кишечнику, які розташовані біля черевної стінки. Перкусійний звук залежить від ступеня наповнення кишечнику, характеру його вмісту і місця розташування. Перкусію петель порожньої кишки проводять зліва в середній третині черева в ділянці здухвини (рис. 124), у здорових тварин прослуховується притуплено-тимпанічний або притуплений звук. Поле перкусії сліпої кишки знаходиться у ділянці правої здухвини та голодної ямки (рис. 125). Перкусійний звук чіткий, наближається до тимпанічного. Поле перкусії інших кишок показано на рисунку.

При перкусії кишок, які прилягають до черевної стінки і переповнені газами, чути чіткий тимпанічний або атимпанічний звук, а при застої калових мас (копростаз) – стійкий глухий звук.

Перистальтичні шуми кишечнику у коней при аускультації клінічно оцінюють, як і в жуйних. Проте у здорових коней шуми тонкого й товстого кишечнику чіткіше відрізняються, ніж у жуйних.

Ректальне дослідження — один із найцінніших методів, особливо при діагностиці хвороб шлунка і кишок з явищами колік.

Методика дослідження у коней в основному така, як і у великої рогатої худоби, але має дещо відрізнятися через анатомо-топографічні особливості. Спочатку досліджують тонус сфінктера ануса, наповнення прямої кишки, властивості її вмісту, стан стінки та слизової оболонки. Потім досліджують малу ободову кишку, петлі якої розміщені під останнім поперековим і першими крижовими хребцями. У верхній та середній ділянках лівої половини черевної порожнини, у тарілкоподібному заглибленні, утвореному сліпою і великою ободовою кишками, досліджують тонкий кишечник, який добре пальпується лише при збільшенні об’єму та метеоризмі. У лівій здухвині нижче рівня лобкової кістки досліджують ліве вентральне й дорсальне положення великої ободової кишки; у правій половині черевної порожнини – сліпу кишку, яка займає усю ділянку правої здухвини. Вона – великого діаметра, головка її заповнена газами, а вміст тіла має тістувату консистенцію. Трохи вліво і попереду сліпої кишки досліджують шлункоподібне розширення великої ободової кишки у вигляді напівкруглого тіла із зовсім гладенькою поверхнею.

Внутрішньою пальпацією у коней можна дослідити також селезінку, ліву нирку, сечовий міхур, матку, піхву, задню ділянку аорти, частково поверхню очеревини, що розміщені в нижній ділянці гіпогастрію.

При закупорці, завороті та інших формах кишкової непрохідності виявляють підвищення тонусу сфінктера ануса, відсутність калу і наявність великої кількості густого слизу в прямій кишці, сухість і шершавість її слизової оболонки. Наявність крові в калі буває при тромбозі брижових судин та інвагінації кишечнику. За гострого розширення шлунка його іноді ректально пальпують попереду лівої нирки у вигляді заокругленого тіла з напруженою стінкою, а під лівим клубом знаходять задній край зміщеної назад селезінки. Велике компактне тіло напівтвердої консистенції, що пальпується з правого боку, характерне для копростазу сліпої кишки або шлункоподібного розширення великої ободової, з лівого боку – ознака завалу тазового вигину великої ободової кишки; у центрі – копростазу сліпої або малої ободової кишки. За відсутності калових мас у прямій кишці та компактного тіла і зміщенні селезінки назад можна запідозрити копростаз діафрагмальних вигинів великої ободової кишки.

При загальному метеоризмі встановлюють рівномірно переповнені газами всі петлі кишок. Місцевий метеоризм і занепокоєння тварин свідчать про наявність механічної непрохідності в кишках, недоступних для ректального дослідження. При застоях вмісту у відповідних відділах кишечнику ректальним дослідженням виявляють циліндричні тіла тістуватої або щільної консистенції, переважно вони болючі. Якщо в кишечнику зміни не спостерігаються, а черевна аорта при пальпації дзюрчить, то це є ознакою тромбоемболічних колік.

Пункцію кишечнику проводять з метою одержання його вмісту за підозри на геморагічний інфаркт кишечнику при обтураційній, странгуляційній і тромбоемболічній непрохідності. Іноді її роблять з лікувальною метою.

Дослідження кишечнику у свиней. Враховуючи особливості топографічного розміщення різних відділів кишечнику у свиней (рис. 126), методами огляду, пальпації і аускультації тонкі кишки у них досліджують переважно з правого боку та в нижній третині лівої стінки черева, а товстий кишечник – з лівого боку.

При загальному метеоризмі кишечнику можна виявити рівномірне збільшення об'єму черева, випинання лівої черевної стінки вказує на метеоризм товстого, а випинання правої черевної стінки – тонкого кишечнику.

Зовнішнє дослідження можливе лише у поросят і невгодованих підсвинків. Глибокою пальпацією у них можна виявити застій вмісту товстих кишок (копростаз), які нагадують твердоеластичні горбисті нерухомі пакети. У дорослих вгодованих свиней зовнішнє дослідження не дає належного ефекту через товстий шар жиру та занепокоєння тварин.

Серед інших методів дослідження кишечнику у свиней можуть бути застосовані ректальне, ректоскопія, рентгеноскопія і пункція кишечнику. Ректальне дослідження можна провести лише пальцем і визначити властивості вмісту прямої кишки та стан її слизової оболонки.

Поиск по сайту: