ДОСЛІДЖЕННЯ ФУНКЦІОНАЛЬНОГО СТАНУ ПЕЧІНКИ

Клінічні методи дослідження не завжди дають достатньо інформації для діагностики захворювань печінки у тварин. Симптоми її ураження (жовтяничність, гепатомегалія, болючість) часто відсутні або з'являються на пізніх стадіях хвороби. Тому у ветеринарній медицині застосовується велика кількість тестів для вивчення функціонального стану печінки, які дозволяють виявляти навіть незначні ураження паренхіми органа на ранніх стадіях патології, поставити точний діагноз та прогнозувати закінчення хвороби.

Дослідження білоксинтезувальної функції печінки є одним з основних методів у гепатології, оскільки печінці належить провідна роль у білковому обміні. У ній синтезуються всі альбуміни, фібриноген, протромбін, проконвертин і проакцелерин, 75–90 % α- і 50 % β- глобулінів, клітинами Купфера – гамма-глобуліни, розщеплюються і перебудовуються амінокислоти, перетворюються токсичні продукти білкового обміну, що особливо важливо для знешкодження аміаку, який має виражену церебротоксичну дію. Синтез білка тісно пов’язаний з обміном нуклеїнових кислот, який проходить за участі печінки.

Для оцінки білоксинтезувальної функції печінки у сироватці крові визначають уміст загального білка і його фракцій. У дорослої великої рогатої худоби вміст білка в сироватці крові становить 72–86 г/л, овець – 65–75, свиней – 70–85, коней – 65–80 г/л. У кобил, за даними В.І.Головахи, кількість білка залежить від періоду жеребності: на 11-му місяці вона зменшується до 55–80 г/л. При захворюваннях печінки вміст загального білка може зменшуватися (гіпопротеїнемія), збільшуватися (гіперпротеїнемія) або залишатися незмінним. Це зумовлюється тим, що при хворобах печінки у сироватці крові зменшується вміст альбумінів і збільшується кількість глобулінів. Оскільки ж концентрація загального білка є сумою всіх його фракцій, тому кількість його залежить від ступеня вираженості змін окремих фракцій. При хронічному перебігу гепатодистрофії та паренхіматозного гепатиту найчастіше виявляється гіперпротеїнемія, і лише при тяжкому перебігу хвороби – гіпопротеїнемія.

При гепатодистрофії вміст загального білка у високопродуктивних корів у першій третині лактації збільшується до 90–95 г/л, зрідка – навіть до 100–115 г/л (у нормі він становить 72–86) за рахунок глобулінових фракцій (Сахнюк В.В., 2001). У коней гіперпротеїнемія спостерігається при амілоїдозі печінки, стахіботріотоксикозі та інколи – при інфекційному енцефаломієліті (Головаха В.І., 2000).

Більш показовими при патології печінки є зміни білкових фракцій. Оскільки альбуміни синтезуються в гепатоцитах, тому при ураженні їх закономірно розвивається гіпоальбумінемія і їх частка в загальному білку становить менше 38–40 % у великої та дрібної рогатої худоби і 35 % – у коней та свиней. Чим тяжчим є перебіг хвороби, тим нижча концентрація альбумінів у сироватці крові. Співвідношення між альбумінами і глобулінами сироватки крові називають білковим коефіцієнтом. У клінічно здорових сільськогосподарських тварин він становить 0,8–1,0, у собак службових порід – 0,7–1,3 (у середньому – 1,06–1,10). При патології печінки кількість альбумінів зменшується, тому співвідношення між ними і глобулінами порушується, тобто розвивається диспротеїнемія. Білковий коефіцієнт, як правило, зменшується до 0,50–0,60 у високопродуктивних корів при гепатодистрофії (Сахнюк В.В., 2001), у молодняку – при абсцесах печінки, а в собак службових порід, хворих на гепатодистрофію, – до 0,6–0,7 (Дикий О.А., 2000). У коней при стахіботріотоксикозі внаслідок гіпоальбумінемії білковий коефіцієнт може знижуватися до 0,25–0,40 (Головаха В.І., 2000). Зміни глобулінових фракцій є неоднозначними: при гепатиті з гострим перебігом збільшується кількість альфа-глобулінів, а при хронічних процесах – бета- і гамма-глобулінів.

Для виявлення диспротеїнемії виконують колоїдно-осадові проби. Суть їх полягає у зниженні стабільності сироваткових білків унаслідок збільшення вмісту грубодисперсних глобулінів і патологічних білків (парапротеїнів). Тому при додаванні до сироватки крові сольових розчинів в осад випадають грубодисперсні глобуліни і помутніння виникає за меншої кількості доданого реактиву. Найбільш поширеними при вивченні білоксинтезувальної функції печінки у тварин є сулемова, формолова, глутаральдегідна та проби з міді сульфатом (за Постниковим В.С.), Вельтмана і Гайєма. Кращі результати одержують при виконанні сулемової проби: її позитивні результати у 90–95 % випадків співпадають з ураженням печінки в корів (Влізло В.В., 1997; Сахнюк В.В., 2001) та у 85–90 % молодняку великої рогатої худоби (Дубін О.М., 2002). У здорових тварин на титрування сироватки крові витрачається 1,6–2,6 мл 0,1 %-ного розчину сулеми, при патології печінки – 0,90–1,58 мл, у коней – менше 2,0 мл. Менш чутливими є інші проби, зокрема формолова, яка ґрунтується на утворенні геллю при додаванні до сироватки крові формальдегіду. Якщо утворився незначний згусток, то проба є сумнівною (+), щільний згусток – слабо позитивною (++), опалесцентне забарвлення та щільний згусток – реакція позитивна (+++), а при утворенні інтенсивного молочно-білого забарвлення та щільного згустку – реакція різко позитивна (++++). Позитивною формолова проба буває при підвищенні вмісту в сироватці крові γ-глобулінів та фібриногену. Слабо позитивна, позитивна і різко позитивна формолова проба у молодняку великої рогатої худоби співпадає з результатами сулемової (Дубін О.М., 2003). Для діагностики гепатодистрофії в норок і свиней високоінформативною є тимолова проба. Позитивними проби бувають, як правило, при хронічному перебігу захворювань печінки (гепатозі, гепатиті, цирозі та абсцесах печінки), а реакція Вельтмана дозволяє діагностувати як хронічні, так і гострі процеси в печінці.

При патології печінки змінюється вміст фібриногену: гострі запальні процеси спричинюють зростання його концентрації в крові, яка при гепатодистрофії з тяжким перебігом знижується, що призводить до порушення згортання крові.

Кінцевими продуктами білкового обміну є компоненти залишкового (небілкового) азоту. Дезамінування амінокислот супроводжується утворенням великої кількості аміаку. Знешкодження його відбувається шляхом перетворення в сечовину. Цей процес проходить виключно в печінці. Завдяки детоксикаційній та сечовиноутворювальній функції печінки концентрація аміаку в крові є мінімальною (до 30 мкмоль/л). При захворюваннях печінки синтез сечовини зменшується, що виявляють при гепатодистрофії і цирозі в корів (Влізло В.В., 1997; Сахнюк В.В., 2001) і стахіботріотоксикозі, інфекційному енцефаломієліті та лептоспірозі – у коней (Головаха В.І., 2000). Водночас уміст аміаку в крові збільшується у 3–10 разів. Виражена гіперамоніємія поєднується із збільшенням умісту аміаку в спинномозковій рідині (у 5–7 разів), що призводить до розвитку печінкової енцефалопатії та печінкової коми (Влізло В.В., 1998).

Важливим компонентом залишкового азоту є амінокислоти, що утворюються в результаті протеолізу білків. Дезамінування їх відбувається переважно в печінці. При ураженні печінки в гепатоцитах зменшується розщеплення ароматичних (триптофан, фенілаланін, тирозин) та сірковмісних (метіонін) амінокислот, тому вміст їх у сироватці крові зростає. Антагоністами ароматичних і сірковмісних амінокислот є амінокислоти з розгалуженими ланцюгами (валін, лейцин, ізолейцин), однак при ураженні печінки вони посилено розщеплюються, і вміст їх в організмі знижується (Влізло В.В., 1998).

Вуглеводну функцію печінки оцінюють за вмістом глюкози, молочної і піровиноградної кислот у крові та результатами навантаження галактозою. У крові дорослої і дрібної рогатої худоби вміст глюкози становить 2,5–3,5 ммоль/л; свиней і коней – 2,5–4,0 ммоль/л.

При захворюваннях печінки дослідження концентрації глюкози в крові тварин не має важливого діагностичного значення, оскільки на початку патології може реєструватися зниження вмісту глюкози (гіпоглікемія) або збільшення (гіперглікемія). У більшості ж хворих тварин цей показник майже не змінюється. Кількість проміжних продуктів обміну вуглеводів – молочної та піровиноградної кислот – при патології печінки у крові тварин зростає. Концентрація молочної кислоти збільшується до 20–40 мг/100 мл (2,22–4,44 ммоль/л; у нормі – не більше 1,5 ммоль/л), а вміст піровиноградної при білковій зернистій і жировій гепатодистрофії зростає у 2–4 рази (у нормі – 0,7–1,7 мг/100 мл, або 68–190 мкмоль/л). Навантаження галактозою є високоспецифічним тестом оцінки вуглеводної функції печінки, оскільки галактоза перетворюється у глікоген лише гепатоцитами. У здорових тварин після внутрішньовенного введення галактози протягом 2 год настає повна асиміляція її печінкою. При ураженнях печінки (гепатодистрофії, цирозі) спостерігається тривала (більше 2 год) галактоземія і галактозурія, що свідчить про порушення глікогенсинтезувальної функції органа.

Дослідження обміну ліпідів. У печінці відбувається гідроліз три-ацилгліцеролів, синтез нейтральних жирів, фосфоліпідів, холестеролу, ліпопротеїнів, кетонових тіл. Участь печінки в обміні ліпідів тісно пов'язана з її жовчовидільною функцією. Порушення жирового обміну виявляють при жировому гепатозі, цирозі, гепатиті та жовчно-кам'яній хворобі. При холестазі виникає гіперліпідемія, а при патології паренхіми печінки — зниження концентрації ліпідних компонентів у крові. Холестеролосинтезувальну функцію печінки оцінюють за вмістом загального та ефірозв'язаного (етерифікованого) холестеролу. При ураженні гепатоцитів (гепатиті, гепатодистрофії, цирозі, абсцесах печінки) синтетична активність їх знижується, тому концентрація холестеролу, особливо етерифікованого, зменшується. Гіпохолестеролемія реєструється в 60–70 % корів з ознаками жирової дистрофії. У молодняку зменшується в основному ефірозв’язаний холестерол, а при абсцесах печінки – обидві фракції. При механічній жовтяниці функція гепатоцитів порушується незначною мірою, але виділення холестеролу із жовчю зменшується, тому в крові збільшується вміст загального холестеролу (у нормі у великої і дрібної рогатої худоби – 60–140 мг/100 мл, або 1,6–3,6 ммоль/л, у свиней – 60–110 мг/100 мл, або 1,60–2,86 ммоль/л, коней – 2,5–4,5 ммоль/л).

Найбільше діагностичне і прогностичне значення має відношення ефірів холестеролу до його загального вмісту. У нормі це співвідношення становить 0,50–0,75, а при паренхіматозному гепатиті, гепатодистрофії, абсцесах і цирозі печінки воно зменшується до 0,3–0,5.

На ранніх стадіях розвитку у тварин жирової гепатодистрофії концентрація кетонових тіл, особливо бета-оксимасляної кислоти, у сироватці крові зростає до 1,0–3,5 ммоль/л, порівняно з 0,7 ± 0,1 у здорових, що пояснюється зменшенням запасів глікогену в печінці. У молодняку великої рогатої худоби, хворого на гепатодистрофію, загальна кількість кетонових тіл збільшується в 4 рази, при гнійному гепатиті – утричі (з 0,65 до 1,9–2,0 ммоль/л). Причому, більш інтенсивно зростає кількість ацетону і ацетооцтової кислоти.

Дослідженняпігментного обміну є важливим для діагностики захворювань печінки. Білірубін – це пігмент, що утворюється із гему зруйнованого гемоглобіну еритроцитів у клітинах мононуклеарної системи (селезінці, кістковому мозку, печінці). Утворений вільний (непрямий, некон'югований) білірубін поглинається гепатоцитами і під дією ферменту УДФ – глюкуронілтрансферази кон'югується (з'єднується) із глюкуроновою кислотою з утворенням зв'язаного (кон'югованого, прямого, проведеного через печінку) білірубіну. Кон'югований білірубін виділяєтьсяіз жовчю в кишечник, де з нього утворюється уробіліноген, який всмоктується у кишечнику, надходить у печінку, де він руйнується. Уробіліноген, що не всмоктується, і кон’югований білірубін у кишечнику перетворюються у стеркобіліноген, який виводиться з каловими масами.

Таким чином, печінка здійснює три важливі функції в обміні білірубіну: у ній частково синтезується вільний (некон'югований) білірубін, у печінці він поглинається і зв'язується (кон'югується), після чого зв'язаний (кон'югований) білірубін виділяється в жовч.

Для дослідження пігментної функції печінки в сироватці крові визначають уміст загального білірубіну і його фракцій – вільного (некон'югованого, непрямого) і зв'язаного (кон'югованого, проведеного через печінку, прямого), у сечі –білірубіну та уробіліну, в калі – стеркобіліну. Максимальна кількість загального білірубіну в сироватці крові становить (мкмоль/л): у корів – 10,0; овець – 7,0; коней – 14,5; собак і кіз – 5,5. Кон’югований білірубін виявлений у свиней та коней (0,5–3,5 мкмоль/л), овець (0,1–1,7 мкмоль/л) і кіз (0,0–2,8 мкмоль/л). У кобил за 2–3 місяці до пологів уміст загального білірубіну збільшується до 40–57 мкмоль/л (Головаха В.І., 2001).

Кількість білірубіну в сироватці крові збільшується (гіпербілірубінемія) через надпродукцію вільного пігменту, порушення його поглинання, зв'язуваннята екскреції в жовч. Підвищення концентрації некон'югованого білірубіну спостерігається при гемолітичній жовтяниці і не завжди пов'язане із захворюваннями печінки. Ураження паренхіми печінки призводить до збільшення вмісту як вільного, так і зв'язаного білірубіну (паренхіматозна жовтяниця). При закупорці жовчовивідних протоків (жовчно-кам’яна хвороба, пухлини печінки, фасціольоз, ехінококоз) та холангіті виникає застій жовчі (холестаз), порушується виділення кон'югованого білірубіну із жовчю, тому його частка переважає в загальній кількості пігменту (механічна жовтяниця). Кількість уробіліну в сечі збільшується (уробілінурія) при ураженнях печінки та гемолітичній жовтяниці, а при закупорці жовчних протоків він в сечі не виявляється.

Дослідження активностіферментів у сироватці крові при діагностиці захворювань печінки набуває все більшого значення. Ензимодіагностика допомагає розпізнавати хворобу на ранній стадії, виявляти незначні зміни функцій і структури печінки. Особливо важливим є дослідження гепатоспецифічних (органоспецифічних) ензимів, які локалізуються лише в клітинах печінки. До них належать сорбітолдегідрогеназа (СДГ), орнітинкарбамоїлтрансфераза (ОКТ), фруктозомонофосфатальдолаза (ФМФА), печінковий ізофермент лактатдегідрогенази (ЛДГ₅), уроканіназа та аргіназа. Зростання активності органоспецифічних ферментів у сироватці крові є патогномонічним показником цитолітичного синдрому ураження печінки. Крім них, для діагностики захворювань печінки інформативним є визначення відносно специфічних ферментів: глутаматдегідрогенази (ГЛДГ), гамма-глутамілтрансферази (ГГТ), малатдегідрогенази (МДГ). Із неспецифічних ферментів для діагностики хвороб печінки найбільш показовим є визначення аспарагінової (жуйні, коні, свині) та аланінової (свині, собаки, коти) трансфераз, які містяться не лише в гепатоцитах, а й в інших клітинах організму. Проте висока чутливість трансфераз дозволяє розпізнавати патологію печінки на ранній стадії. Для з’ясування характеру патологічного процесу в печінці та ступеня її ураження досліджують кілька ензимів, які локалізуються в різних функціональних клітинах і органелах. Ферменти, які локалізуються в цитоплазмі, легко проникають через клітинну мембрану, а ті, що містяться в органелах, елімінуються у кров повільніше і при більш значному ступені ураження гепатоцитів. Окремі ферменти містяться в різних клітинах печінки. Зокрема, ГГТ локалізується в гепатоцитах біля біліарного полюсу (рис. 129) та в клітинах внутрішньопечінкових жовчних протоків, тому збільшення її активності є показником внутрішньопечінкового холестазу та холангіту. Лужна фосфатаза (ЛФ) локалізується в плазматичних мембранах епітелію жовчновивідних шляхів і гепатоцитів. Проте ураження паренхіми печінки призводить до незначного підвищення активності печінкового ізоферменту ЛФ в сироватці крові, оскільки вона міцно зв’язана з клітинними мембранами. Збільшення активності печінкового ізоферменту є показовим для діагностики холестазу, особливо позапечінкового, коли вона зростає в десятки разів. При пошкоджені внутрішньопечінкових жовчних шляхів та інтрагепатичному холестазі активність печінкового ізоферменту лужної фосфатази зростає лише у 2–3 рази.

Ступінь гіперферментемії залежить також від активності ферментів у гепатоцитах. Зокрема, активність СДГ відносно невисока, тому в крові здорових тварин вона є низькою або ж зовсім відсутня. Збільшення активності СДГ в крові реєструється лише при значному ураженні паренхіми. Активність АСТ, АЛТ і ЛДГ₅ є досить високою в гепатоцитах, тому навіть незначне їх пошкодження спричиняє виражену гіперферментемію, особливо при гострому паренхіматозному гепатиті (у 3–10 разів). При хронічному перебігу гепатиту та гепатодистрофії активність ферментів зростає значно менше (в 1,5–3,0 рази), інколи гіперферментемія відсутня навіть за значного порушення структури гепатоцитів. Це реєструється, зокрема, при цирозі печінки і є наслідком некрозу гепатоцитів та розростання сполучної тканини. Такі зміни цитолітичних ферментів (АСТ, АЛТ) виявлені при стахіботріотоксикозі та амілоїдозі печінки в коней (Головаха В.І., 2001).

Екскреторну функцію печінки вивчають за допомогою введення у кров бромфенолового синього або бромсульфалеїну. Фарба, введена в організм внутрішньовенно, починає виділятися із жовчю уже через 2–3 хв, а через 30–45 хв її сліди виявляють у сироватці крові лише в окремих тварин. При експериментально змодельованій токсичній гепатодистрофії концентрація бромфенолового синього в жовчі помітно зростає лише через 7–8 хв після введення, а в сироватці крові навіть через 60 хв ще залишається 15,0 % фарби, що свідчить про порушення як процесів поглинання фарби із крові, так і екскреції її в кишечник (Левченко В.І., 1986).

Поиск по сайту: