ЗОНДУВАННЯ стравоходу, передшлунків і шлунка у ТВАРИН

Зондування проводять з діагностичною і лікувальною метою. У випадку закупорення стравоходу зонд, досягнувши предмета, який викликає обтурацію, наштовхується на нього і далі не просувається. При запаленні стравоходу зондування викликає занепокоєння у тварини внаслідок різкого болю, часті ковтальні рухи й кашель. При паралічі стравоходу зонд, не зустрічаючи звичайного опору, який буває у здорових тварин, вільно просувається по всьому стравоходу.

Зондами беруть вміст шлунка, рубця, сичуга, шлунковий і сичужний соки для лабораторного дослідження, а застосовуючи фракційний метод взяття шлункового соку, вивчають типи шлункової секреції (гіперацидний, субацидний, інертний, астенічний).

За допомогою зондування одержують натуральний шлунковий сік на біофабриках, який застосовують для лікування тварин і людей.

Використання зондів з лікувальною метою також досить різнобічне. При закупоренні стравоходу зондом проштовхують стороннє тіло в шлунок, що роблять переважно у коней, свиней, дрібної рогатої худоби, собак, а у великої рогатої худоби здебільшого прагнуть вивести його назовні. Через зонд можна вивести гази з шлунка (при гострому розширенні шлунка) і рубця (при гострій його тимпанії), промивати шлунок, рубець, сичуг і воло (у птахів), вводити лікарські препарати і здійснювати штучну годівлю. Велика рогата худоба у зв'язку з особливостями приймання корму при деяких хворобах, коли спотворюється смак (алотріофагія), захоплює і ковтає металеві предмети, які потрапляють у сітку, травмують її стінку й викликають запалення сітки (ретикуліт), а потім очеревини (ретикулоперитоніт) та інших внутрішніх органів. Для виведення сторонніх феромагнітних предметів з сітки застосовують магнітні зонди різних конструкцій: Меліксетяна, Телятникова, ЗМУ-1, зонд магнітний ветеринарний (ЗМВ).

Зондування стравоходу і шлунка коня проводять носо-стравохідним (носо-шлунковим) зондом, який виготовлений із щільної гуми. Довжина зонда 190–225 см, загальний діаметр – 16–18 мм, внутрішній – 12–14 мм. Для полегшення введення зонда на ньому ставлять три постійні і одну рухому (за допомогою гумового кільця) мітки, запропоновані С.П.Гоженком. Відстань до рухомої мітки визначають двома методами: а) вимірюють висоту в холці коня і до неї додають ще 20 % цієї висоти; б) початок зонда прикладають до входу в носовий хід, далі зонд ведуть до основи вушної раковини, а потім до середини 16-го ребра або до останнього грудного хребця. Відстань від початку зонда до цієї мітки дорівнює відстані до шлунка коня.

Три постійні мітки наносять олійною фарбою: першу – на відстані 15–20 см від початку зонда; другу – 45 і третю – 75 см. Зонд перевіряють на прохідність, змазують вазеліном або рослинною олією. Введення зонда полегшується при правильному положенні голови відносно шиї коня – її необхідно наблизити так, щоб утворився трикутник з вершиною у ділянці глотки, а основу його становила лінія, проведена від ніздрів до плечового суглоба. Коли зонд потрапить у стравохід, голову коня піднімають.

Лікар правою рукою бере початок зонда й вводить у праву ніздрю, а пальцями лівої руки тисне його до нижнього (найбільшого) носового ходу (якщо зонд вводять через ліву ніздрю, то стають з лівого боку і зонд вводять лівою рукою). Цей етап досить відповідальний, оскільки просування зонда по середньому носовому ходу спричиняє його травмування, кровотечу і є менша ймовірність потрапляння зонда в стравохід. Ввівши зонд до першої мітки, пальці виймають з носового ходу і зонд далі просувають двома руками. Якщо він введений правильно, то просування його не викликає особливого занепокоєння у тварини. Якщо ж зонд введений по середньому носовому ходу, то подальше натискування пальцями не змінить його положення. Провівши зонд до другої мітки (а він у цей час знаходиться в порожнині глотки), слід дочекатися ковтальних рухів і вводити зонд у стравохід. Третя мітка є важливим орієнтиром – коли зонд доводимо до неї, то початок його в цей час знаходиться у середній третині шиї, тут необхідно зупинитися і перевірити правильність введення. Це можна зробити кількома методами. Основний з них – огляд і пальпація зонда в середній третині стравоходу; рухаючи зонд вперед–назад на 5–7 см, легко помітити його просування стравоходом (лікар, який вводить зонд, повинен сам переконатися у цьому!); вільний кінець зонда опускають у склянку з водою – якщо він потрапив у трахею, то синхронно видиху у склянці з'являються пухирці повітря; вільний кінець зонда підводять до вуха і прослуховують звуки: якщо зонд введений правильно, то чути періодичні звуки булькання, переливання, гурчання, якщо ж він потрапив у трахею, вислуховуються шуми, які збігаються з видиханням повітря; беруть трахею (знизу шиї) пальцями однієї руки і погойдують її – зонд, що потрапив у трахею, відчувається за ударом його об стінки. Є й інші додаткові методи перевірки правильності введення зонда. Зупинимося лише на двох найбільш поширених. Часто фахівці заливають 100–150 мл води, надіючись, що рефлекторно настане кашель. Проте кашель виникає не завжди, і цей прийом необхідно знати лише для того, щоб його не застосовувати (Оливков Б.І.). На думку інших, зонд, який потрапив у трахею, спричиняє кашель. Здебільшого це так, але часто зонд, введений у стравохід, теж викликає рефлекторне збудження кашльового центра.

Переконавшись у правильності введення, поступово вводять зонд до останньої рухомої мітки – початок його в цей час знаходиться на дні шлунка. Якщо зонд потрапив у трахею, його відтягують назад до другої мітки і при появі ковтальних рухів знову спрямовують у стравохід. При виведенні вільний кінець зонда опускають вниз.

Зондування передшлунків і сичуга великої рогатої худоби. Для зондування великої рогатої худоби використовують зонди кількох моделей: рото-стравохідний – для телят (з мандреном та оливою), яким випускають гази з рубця, перевіряють прохідність стравоходу; двопетлеподібний А.Л.Хохлова – для видалення сторонніх тіл із стравоходу (рис. 105); рото-стравохідний В.А.Черкасова і рото-шлунковий Г.М.Даценка – для промивання рубця і виведення з нього газів; магнітні зонди С.Г.Меліксетяна, І.О.Телятникова, ЗМУ-1 О.В.Коробова та зонд магнітний ветеринарний (ЗМВ) використовують для діагностики і лікування травматичного ретикуліту; носо-сичужний Г.М.Даценка – для взяття вмісту сичуга на дослідження та промивання сичуга.

Техніка початкових етапів введення рото-стравохідних зондів аналогічна. Зонд, змазаний вазеліном, вводять у рот через отвір дерев'яного зівника, потім, спрямовуючи його посередині твердого піднебіння, швидко просувають в порожнину глотки, а з появою ковтальних рухів – у стравохід і рубець. Для введення двопетлеподібного зонда А.Л.Хохлова І.Д.Ганжа запропонував особливу форму дерев'яного зівника, у якому враховані особливості анатомічної будови ротової порожнини та особливості зонда (рис. 106).

При відсутності зівника у великої рогатої худоби лівою рукою виводять язик через беззубий край, а правою спрямовують зонд посередині твердого піднебіння в порожнину глотки і стравохід.

При зондуванні через носову порожнину застосовують носо-шлунковий зонд для коней. Техніка введення його така ж, як і коням.

Сичуг у телят зондують носо-сичужним зондом Г.М.Даценка, медичними шлунковими зондами № 8, 10, 12 (діаметром 6–9 мм) або еластичною гумовою трубкою довжиною 115–130 см, діаметром 6–9 мм, з оливою (на початку трубки з пінопласту). Перед зондуванням визначають відстань до сичуга, прикладаючи початок зонда до входу в носові ходи, а потім проводять його до глотки і точки перетину на реберній дузі лінії, яка йде горизонтально від колінного суглоба. Теплий прокип'ячений зонд вводять через нижній носовий хід у порожнину глотки і стравохід. Коли зонд досягає шийної ділянки стравоходу, теляті випоюють із соскової напувалки 200–300 мл теплого молозива, молока або ізотонічного розчину натрію хлориду чи глюкози, просуваючи в цей час зонд у сичуг. Довжина введеної частини зонда 75–90 см.

Магнітний зонд С.Г.Меліксетяна вводять після 12-годинного витримування тварини на голодній дієті. Гумову частину зонда вводять через нижній носовий хід у глотку та стравохід, потім виводять язик назовні через беззубий край, а з другого боку на корінні зуби ставлять клиноподібний зівник Байєра. Гачком спеціальної ключки в глотці захоплюють гумову частину зонда, виводять кінець його назовні через рот, приєднують магнітну головку й кладуть її за корінь язика. Тварина ковтає головку, і вона потрапляє у сітку. Перевіряють потрапляння магнітної головки в сітку таким чином: тварину ставлять головою в напрямку на північ, компас підводять з правого боку в 5–6-му міжреберних проміжках на рівні ліктьового горба. Якщо головка знаходиться в сітці, то північний кінець стрілки компаса повертається перпендикулярно до тулуба тварини. Якщо ж цього не відбувається, то магнітну головку підтягують до входу в стравохід і під час скорочення рубця відпускають гумову частину. Під впливом скорочення магнітна головка рухається в сітку. Вільний кінець зонда фіксують за ріг. З діагностичною та профілактичною метою магнітну головку зонда витримують у сітці 1–2 год, а у хворих на травматичний ретикуліт – до 24 год.

При виведенні зонда відкривають рот, гачком захоплюють гумову частину його в порожнині глотки, виводять її через рот, потім протягують вільний кінець зонда через носові ходи. Лише після цього з сітки можна виводити магнітну головку. При спазмі кардіального сфінктера стравоходу зонд не можна витягувати насильно. У таких випадках даванка 0,5–1 л води рефлекторно усуває спазм і зонд вільно виводять з стравоходу.

І.О.Телятников, а потім О.В.Коробов сконструювали магнітний зонд, який вводять через рот. Подібний зонд був розроблений в Україні (ЗМВ), яким нині широко користуються в практиці (Скідалнов М.Є., Левченко В.І.). Суттєвою деталлю цих зондів є порожнистий металевий шток з конусом на одному кінці для магнітної головки і П-подібною пластиною з іншого кінця для фіксації штока на беззубому краї (рис. 107). Оригінальними є магнітні головки. Сила магнітного притягання головки зонда І.О.Телятникова 5 кг, ЗМУ-1 і ЗМВ – 8–12 кг. Зонд застосовують після 12–24-годинної голодної дієти. Перед його введенням корові випоюють 5–10 л теплої води або рідкого пійла. Гумовий шланг пропускають через отвір металевого штока, з боку конуса до нього приєднують магнітну головку й підтягують її так, щоб вона повністю ввійшла в конус і була ніби продовженням фігурного штока. Лівою рукою виводять язик назовні, зафіксований за П-подібну пластину металевий шток вводять у ротову порожнину по центру твердого піднебіння на корінь язика, кладуть пластину на беззубий край і швидко послаблюють натяг гнучкої тяги. Металевий шток фіксують за допомогою ременів. Ковтальними рухами і скороченнями стравоходу магнітна головка досягає рубця і під дією своєї маси опускається в сітку. З метою профілактики зонд у сітці витримують 15–30 хв, для лікування травматичного ретикуліту – 1–2 год. Виймають його повільно, натягуючи правою рукою гнучку тягу.

Зондування шлунка в свиней здійснюють рото-шлунковим медичним зондом або гумовою трубкою діаметром до 15 мм. У ротову порожнину свині вставляють дерев'яний зівник з отвором посередині, фіксують його тасьмою у ділянці потилиці, або використовують зівник І.Г.Шарабріна. Свиней фіксують у лежачому положенні (кладуть їх на правий бік), зонд вводять через отвір зівника, пропускають у бік глотки, під час ковтальних рухів просувають у стравохід і далі без перепон – у шлунок. Вміст шлунка витягують шприцом Жане.

Зондування рубця дрібної рогатої худоби проводять, як правило, рото-стравохідним зондом у стоячому положенні тварини. Зонд вводять так, як і свиням, застосовуючи дерев'яний або петлеподібний зівники.

ДОСЛІДЖЕННЯ ЧЕРЕВА

При дослідженні черева можна виявити ряд симптомів, які відносять до захворювань органів черевної порожнини. Для дослідження черева застосовують загальноклінічні методи – огляд, пальпацію, перкусію, аускультацію, а в разі необхідності – пробний прокол, лапароскопію та інші методи.

Оглядом черева визначають величину, форму, симетричність, стан голодних ямок, здухвин, нижніх контурів живота, наявність випинань.

Величина і форма черева в межах виду залежать від годівлі тварин і напряму продуктивності, фізичного навантаження, тренінгу. Годівля переважно концентрованими кормами, моціон, тренінг призводять до зменшення об'єму черева, при цьому воно підтягнуте. При незадовільній годівлі голодні ямки і здухвини западають. Внаслідок годівлі переважно грубими кормами об'єм черева збільшується, нижній контур його дугоподібний. При вагітності спостерігається збільшення черева, особливо його задньої третини, у корів сильніше – справа.

Збільшення об'єму черева і зміна його форми спостерігаються при гострій тимпанії рубця і метеоризмі кишечнику, переповненні шлунка у хижаків і всеїдних, черевній водянці. Місцеві зміни форми черева (випинання) спостерігають при пупкових і черевних грижах, набряках, абсцесах черевної стінки, лімфоекстравазатах, гематомах. Збільшення черева змінює його форму. Так, при перитоніті і водянці черево відвисає, нагадуючи за формою черево жаби, у випадку метеоризму кишечнику випинаються голодні ямки та здухвини, внаслідок чого черево набуває округлої форми.

Зменшення об'єму черева спостерігається при хворобах, які супроводжуються діареєю, виснаженням, а також за тонічного скорочення м'язів черевної стінки при перитоніті та правцю.

Пальпація черева – основний метод дослідження черевної стінки і органів черевної порожнини у дрібних тварин. Залежно від поставленої мети застосовують поверхневу або глибоку пальпацію.

Застосування поверхневої пальпації черева дає змогу визначити стан шкіри й підшкірної клітковини, тонус, болючість всієї черевної стінки або окремих ділянок, наявність набряків; диференціювати набряк від напруження стінки при асциті, метеоризмі; перевірити різні ущільнення черевної стінки, вузли, злоякісні пухлини, грижі. Лікар кладе долоню правої руки на черево пацієнта і ніжно без натискування м'якоттю кінцевих фаланг пальців пальпує черевну стінку. Якщо заздалегідь відоме місце, де є болючість, то пальпацію слід починати з неболючої ділянки. У здорових дрібних тварин пальці при пальпації не зустрічають опору з боку черевної стінки, яка є м'якою і податливою. При патології може зустрічатися м'язове напруження черевної стінки в місці її запалення. Загальне м'язове напруження усієї черевної стінки спостерігається при дифузному перитоніті, місцеве – при обмеженому.

Болючість черевної стінки при поверхневій пальпації буває при запаленні очеревини (перитоніті), особливо гострому. У випадку загального перитоніту болючість відчувається по всьому череву, а при місцевому – на обмеженій ділянці відповідно до місця ураження. При перитоніті, який розвивається внаслідок перфорації стінки шлунка, біль через короткий проміжок часу іррадіює і відчувається по всьому череву.

У коней органи черевної порожнини зовнішньою пальпацією дослідити не вдається, у них можна виявити лише болючість і тонус черевних м'язів. Болючість її є основним симптомом перитоніту, а підвищений тонус стінок живота, крім перитоніту, буває у коней при гастроентериті і правцю. Водночас при оцінці одержаних результатів необхідно пам'ятати, що тонус черевних стінок та їх чутливість у здорових коней значно коливаються, залежно від віку тварин, їх годівлі, тренінгу та індивідуальних особливостей.

У великої рогатої худоби, крім стану черевної стінки, поверхневою пальпацією виявляють частоту, силу і ритмічність скорочень рубця.

Глибоку пальпацію черева застосовують для виявлення черевної водянки (асциту) і дослідження органів черевної порожнини. При наявності асциту нанесення поштовху рукою по черевній стінці з одного боку викликає флуктуацію рідини, яка відчувається долонею, накладеною з другого боку.

Глибокою пальпацією визначають вагітність, величину, форму, положення, наповнення, характер поверхні, болючість, рухливість органів черевної порожнини у дрібних тварин, наявність інвагінації, пухлин та непрохідності. У великої рогатої худоби глибокою пальпацією визначають ступінь наповнення рубця кормовими масами, болючість ділянки печінки, її збільшення, болючість з боку сітки, книжки, жовчного міхура; у телят, крім того, досліджують сичуг і нирки.

Особливість глибокої пальпації органів черевної порожнини у дрібних тварин (собак, кролів, котів, хутрових звірів, поросят-сисунів, ягнят) полягає в тому, що їх досліджують не безпосередньо, а через покрови черевної стінки. Це вимагає дотримання деяких додаткових положень: пальпацію органів черевної порожнини слід робити при розслабленій черевній стінці, для чого тварину кладуть; краще прощупувати малорухомий або зовсім нерухомий орган, тому за можливістю його слід притримувати; легше пропальпувати орган, якщо він лежить на твердій основі, або його можна притиснути до неї. Цього можна досягти бімануальною пальпацією, яку широко застосовують для дослідження дрібних тварин, коли пальці другої руки виконують не лише роль твердої основи, а й обмежують рухливість досліджуваного органа. Одним із видів глибокої пальпації є глибока ковзна, за допомогою якої у дрібних тварин вдається промацати окремі відрізки травного апарата та інші черевні органи. Для її виконання необхідно глибоко проникнути в черевну порожнину і пропальпувати орган у тому разі, коли він відтиснений до її верхньої стінки. Ковзною ця пальпація називається тому, що під час її виконання роблять ковзні рухи рукою, що промацує поверхні відповідного органа. У разі досягнення рукою, що пальпує, верхньої стінки черевної порожнини лікар ковзає кінчиками зігнутих (II–IV) пальців разом зі шкірою живота в напрямі, поперечному довжині пальпованого органа.

При проведенні глибокої ковзної пальпації слід виконувати такі правила: а) чим більше розслаблена черевна стінка, тим менше вона перешкоджає проникненню пальпуючої руки до глибоко розташованих органів; б) під час пальпації внутрішньочеревних органів через черевну стінку дотикові відчуття отримуються в тому випадку, коли щільність пальпованого тіла більша від щільності черевної стінки, і додаткові відчуття тим чіткіші, чим більша різниця в щільності; в) орган легше пальпувати у тому разі, коли він лежить на щільній, твердій основі, утвореній хребтом і тазовими кінцівками, або може бути притиснутим до неї.

Перкусію черева застосовують для визначення меж печінки, селезінки, зміщення сичуга, болючості книжки, сітки. За наявності транссудату в череві одержують зону тупого звуку, обмежену зверху горизонтальною лінією.

Аускультацію черева застосовують, для дослідження рубця, книжки, сичуга, кишечнику.

Крім загальноклінічних методів, при дослідженні органів черевної порожнини проводять пробний прокол черевної стінки з метою одержання і дослідження рідини, що набралася. Прокол у великих тварин за можливістю роблять на стоячій тварині, а в дрібних – на лежачій, на середині відстані між мечоподібним хрящем груднини і пуповиною, відступивши від білої лінії на 1–2 см; у жуйних – справа по ходу 9-го ребра на 1–2 см вище або нижче “молочної вени”; у коней – зліва; у свиней, собак і котів – у найнижчій ділянці живота поближче до білої лінії.

Нагромадження транссудату в черевній порожнині спостерігається при місцевих розладах кровообігу в системі ворітної вени, наприклад, при тромбозі її, цирозі печінки, застої у венозній системі у хворих з недостатністю серцевого м'яза, хворобах нирок, аліментарній дистрофії. Нагромадження ексудату в черевній порожнині буває при перитоніті.

Поиск по сайту: