ДОСЛІДЖЕННЯ ПЕРЕДШЛУНКІВ І СИЧУГА ЖУЙНИХ

У жуйних усіх видів, за винятком верблюдів, шлунок складається з чотирьох відділів: передшлунків – рубця, сітки і книжки та власне шлунка – сичуга. На відміну від інших жуйних, у верблюдів відсутня книжка.

В основі хвороб передшлунків лежать порушення їх моторної функції, тому їх часто об’єднують одним терміном – дистонія передшлунків (грец. dys – порушення, tonos – напруження). Серед хвороб передшлунків відрізняють: гіпотонію і атонію передшлунків, тимпанію рубця, парез рубця, травматичний ретикуліт і ретикулоперитоніт, засмічення книжки. Гіпотонія і атонія рубця характеризується розладами його моторної функції і може проходити без зміни величини рН вмісту рубця або зі зміною. Якщо ця величина зменшується, тоді таке захворювання називають ацидоз рубця, а коли збільшується – алкалоз рубця. При хронічному перебігу ацидозу рубця розвивається запалення слизової оболонки, яке супроводжується стійкими мікробіологічними, біохімічними, функціональними та морфологічними змінами в рубці, розладами травлення. Це захворювання називається румініт. Воно часто ускладнюється ураженням ратиць і печінки.

Найбільш поширеним захворюванням сітки є травматичний ретикуліт, який виникає внаслідок травмування її гострими металевими предметами. Як ускладення цієї патології може бути травмування і запалення очеревини (травматичний ретикулоперитоніт), діафрагми (ретикулофреніт), перикарда (ретикулоперикардит), печінки, грудної кістки тощо.

Довготривала годівля великої рогатої худоби дрібно подрібненою соломою, половою, за відсутності або за малої кількості в раціоні соковитих кормів, при згодовуванні не очищених від землі і піску коренеплодів, даванні великої кількості комбікорму, борошна, цілого і подрібненого зерна є причиною закупорення (засмічення) книжки. Це захворювання характеризується переповненням міжлисткових ніш книжки твердими частинками кормів з наступним їх висиханням і запаленням листочків. Рідше хворіють вівці й кози.

Серед хвороб сичуга діагностують запалення слизової оболонки й інших тканин його стінки (абомазит) та зміщення його вліво або вправо від свого анатомічного розташування.

Ще в 1940 р. описано захворювання, яке характеризується порушенням моторики і функцій передшлунків і сичуга в результаті ураження гілок n. vagus. Воно одержало назву – синдром Гофмонда.

Дослідження рубця

Рубець (rumen) – перший і найбільший відділ багатокамерного шлунка жуйних тварин, майже повністю займає ліву половину черевної порожнини від діафрагми до входу в таз, а позаду і внизу частково переходить на праву половину черевної порожнини. Вміст рубця у новонароджених телят – 0,4–0,5 л, у корів – 100–150 і навіть 200 л, у овець і кіз – 13–23 л.

Рубець досліджують оглядом, пальпацією, перкусією, аускультацією. У деяких випадках застосовують румінографію і проводять лабораторне дослідження вмісту рубця.

Оглядом визначають об'єм і форму черева, ступінь заповнення голодних ямок. У здорових тварин обидві половини черева до годівлі приблизно однакові за об'ємом, а після годівлі ліва половина дещо збільшена і голодна ямка виповнена. При гострій тимпанії рубця і переповненні його кормовими масами черево набуває округлої форми, ліва голодна ямка сильно випинається. У тварин, які тривалий час недоїдають, голодні ямки сильно западають, а черево зменшується в об'ємі.

При огляді лівої голодної ямки у здорових тварин можна помітити періодичне хвилеподібне випинання черевної стінки, викликане скороченням рубця.

Пальпація — основний метод дослідження рубця, оскільки з її застосуванням одержують досить об'єктивні дані: частоту скорочення рубця, силу й ритм скорочень, ступінь його наповнення, характер та консистенцію вмісту, чутливість і напругу стінок.

У здорових тварин перед прийманням корму черевна стінка в ділянці лівої голодної ямки м'яка, неболюча. При натискуванні тильним боком долоні, зібраної в кулак, відчувається невелика кількість газів, а через неї глибокою поштовховою пальпацією можна виявити кормові маси тістоподібної консистенції. Після приймання твариною великої кількості корму і в процесі його травлення дорсальна ділянка рубця заповнюється досить великою кількістю газів, голодна ямка вирівнюється, стінки черева і рубця стають еластичними. Сильним поштовхом вдається подолати шар газів і відчути вміст тістоподібної консистенції. При переповненні вміст рубця стає щільної консистенції, при надавлюванні в ділянці лівої голодної ямки утворюється повільно зникаюча ямка. У випадку хронічної атонії, особливо у кіз, спостерігається флуктуюча консистенція, а при тимпанії черевна стінка у ділянці рубця буває настільки напруженою через нагромадження у рубці великої кількості газів, що навіть сильною поштовховою пальпацією не вдається відчути тістоподібної консистенції вмісту, що знаходиться вглибині.

Частоту скорочень рубця визначають, поклавши тильний бік долоні в ліву голодну ямку і злегка натиснувши на неї. Під час скорочення рубця рукою відчувають напруження черевної стінки і її випинання, що викликає підняття руки, після чого рука повільно і поступово опускається. Таким методом легко підрахувати частоту скорочень рубця, визначити їх силу та ритм. У здорової великої рогатої худоби частота скорочень рубця становить 3–5 протягом 2 хв або 8–12 за 5 хв, у овець – 3–6 і у кіз – 2–4 протягом 2 хв. Силу скорочень рубця визначають за висотою випинання лівої голодної ямки.

При гіпотонії частота і сила скорочень рубця зменшуються, а при атонії скорочення рубця стають настільки слабкими, в'ялими й разом з тим короткими, що їх майже не вдається виявити. У початковій стадії гострої тимпанії рухи рубця стають частими (6 разів і більше за 2 хв), сильними та тривалими.

Аускультацією рубця виявляють тріск – звуки, які періодично виникають, поступово підсилюються і досягають найбільшої інтенсивності в період скорочення рубця, а потім послаблюються; у проміжках між скороченнями рубця прослуховуються поодинокі звуки. При послабленні перистальтики рубця шуми затихають або зовсім зникають, а при підсиленні інтенсивність їх зростає.

Перкусією лівої голодної ямки у здорових тварин виявляють тимпанічний звук з різними відтінками залежно від кількості газів у рубці. При переповненні рубця кормовими масами звук стає притупленим або тупим, а при газовій тимпанії рубця – тимпанічним з металевим відтінком.

Румінографія –графічний запис скорочень рубця, який дає змогу точно і об'єктивно охарактеризувати його моторну функцію. Нині користуються румінографом 3.С. Горяїнової (рис. 108). Рухи рубця реєструють у вигляді зубців. На одержаній руміно-грамі визначають: частоту скорочень рубця за 5 хв; силу скорочень (за висотою хвиль у міліметрах), яка у здорових корів повинна становити 16–26 мм; загальну тривалість скорочень, враховуючи, що 1 мм на румінограмі відповідає 3 с; тривалість активної діяльності рубця, виражену в процентах до загального часу записування (у здорових корів – 30–38 %); ритмічність скорочень – за рівномірністю проміжків між вершинами зубців і рівномірністю хвиль скорочень за висотою.

При атонії і гіпотонії передшлунків частота скорочень і висота зубців різко зменшені, а тривалість активної роботи рубця при гіпотонії зменшена до 18–24 %, іноді зубці майже не виражені. За травматичного ретикулоперитоніту на румінограмі виявляють чергування нормальних і послаблених хвиль скорочень рубця, подовжені паузи спокою рубця тривалістю до 1,5–2,5 хв, частота скорочень і тривалість активної діяльності рубця знижені.

Дослідження вмісту рубця дає змогу одержати досить об’єктивну й цінну інформацію про біохімічні процеси, які відбуваються у передшлунках жуйних. Вміст рубця беруть за допомогою зонда з тяжкою оливою через 2–3 год після годівлі, але у хворих тварин з анорексією цього не дотримуються. Проводять фізичне, хімічне й мікроскопічне дослідження вмісту рубця.

Колір вмісту залежить від характеру з’їденого корму, переважно від світло- до темно-зеленого, після згодовування зернових кормів – молочного з сірим відтінком, сіна – з коричневим.

Запах вмісту рубця – ароматний, кислуватий, при ацидозі та хронічному румініті – кислий, алкалозі – аміачний, гнильний. Консистенція рубцевої рідини при фізіологічно нормальній ферментації кашкоподібна, напіврідка, при румініті – водяниста, алкалозі – водяниста з піною.

Величина рН вмісту рубця – дуже важливий показник, який характеризує стан кислотно-основного балансу в рубцевій рідині і свідчить про стан рівноваги між найважливішими метаболітами: з одного боку між леткими жирними кислотами (ЛЖК) і молочною кислотою, з другого – між аміаком, бікарбонатами та фосфатами. У здорових корів реакція вмісту рубця нейтральна, слабокисла або слаболужна, величина рН коливається у межах від 6,8 до 7,2, у високопродуктивних корів – від 6,3 до 7,0 (Чуб О.В., 2000). Значні відхилення реакції вмісту рубця в бік ацидозу або алкалозу викликають зміни кількісного і видового складу мікрофлори рубця і відповідно кількості синтезованих ЛЖК, їх складу, призводять до зменшення кількості інфузорій.

Концентрація ЛЖК у рубці великої рогатої худоби при повноцінному і збалансованому раціоні може коливатися від 80 до 120 ммоль/л, у овець – від 50 до 150 ммоль/л. Збільшується кількість ЛЖК при годівлі тварин багатими на легкоферментовані вуглеводи (цукор, крохмаль) кормами, тобто при згодовуванні буряків, картоплі, зернових концкормів, зменшується – при гіпотонії передшлунків, зміщенні сичуга (до 65 ммоль/л).

Крім загальної кількості ЛЖК, важливе діагностичне значення має визначення співвідношення між окремими кислотами, яке залежить від складу раціону. Збільшення кількості клітковини в раціоні жуйних призводить до підвищення продукції оцтової, крохмалю – пропіонової, цукру – масляної кислот. Оптимальне співвідношення має бути наступним: оцтової кислоти – 60–65 %, пропіонової – 20, масляної – 15 %. У високопродуктивних корів навіть за достатньої кількості сіна в раціоні частка оцтової кислоти зменшується до 45–55 %, а пропіонової і масляної збільшується відповідно, до 20–35 і 15–25 %. Це пояснюється переважанням у раціоні зернових кормів. Окрім основних, у вмісті рубця виявлені ізовалеріанова (1,0–3,0 %), валеріанова (1,0–4,0) та ізомасляна (0,5–1,5 %) кислоти. На співвідношення кислот у стійловий період сприятливо впливає згодовування сіна, а в літньо-осінній період – трави. При надмірному згодовуванні легкоперетравних вуглеводів (крохмалю і цукру) у рідині рубця збільшується уміст молочної кислоти (в нормі 0–2 ммоль/л), а величина рН зменшується до 4,0–5,6 (ацидоз рубця).

При деяких хворобах, що супроводжуються дистонією рубця, співвідношення між окремими кислотами змінюється: частка оцтової і пропіонової кислот зменшується, масляної – збільшується. Зокрема, при кетозі співвідношення між пропіоновою і масляною кислотами зменшується до 1,04, порівняно з 1,4 у здорових корів. При зміщенні сичуга у вмісті рубця значно зростає частка ізовалеріанової (до 4–5 %) і валеріанової (6–8 %) кислот.

Важливим показником функціонального стану рубця є кількість інфузорій у його вмісті, їх рухливість та видовий склад. У корів, яких утримують на повноцінному й різноманітному за своїм складом раціоні, кількість інфузорій коливається від 500 тис. до 1,2 млн в 1 мл вмісту рубця. За ацидозу або алкалозу, гіпотонії та атонії рубця кількість інфузорій зменшується в основному за рахунок великих форм, інколи вони зникають зовсім. При зміщенні сичуга кількість інфузорій зменшена до 80–100 тис. в 1 мл вмісту рубця (Чуб О.В., 2000).

Активність мікрофлори рубця визначають пробою з метиленовим синім за Дірксеном і Хофреком. Проба полягає у тому, що 1 мл 0,03 %-ного розчину метиленового синього, доданого до 20 мл рідини рубця, знебарвлюється протягом 1,0–2,5 хв. При зниженні активності мікрофлори рубця час знебарвлення метиленового синього збільшується до 5–10 хв, а при зміщенні сичуга – до 15 хв (Чуб О.В., 2000).

Дослідження сітки

Сітка (reticulum) є продовженням рубця. Розміщена вона попереду його, в нижній частині черевної порожнини, у куполі діафрагми, передня ділянка її доходить до 6–7-го ребра і прилягає до діафрагми, а задня – безпосередньо над мечоподібним відростком. Вміст сітки у корів 4–6 л, овець і кіз – 1–2 л. Основна функція сітки – сортування грубих, недостатньо подрібнених кормових мас.

Основним захворюванням сітки є травматичний ретикуліт, який ускладнюється ретикулоперитонітом, тому всі методи дослідження сітки спрямовані на діагностику цього захворювання. До таких методів відносять проби, метою яких є виявлення больової реакції з боку травмованої сітки на пальпацію, перкусію та інші маніпуляції. Застосовують також металоіндикатори та лабораторне дослідження крові. З анамнезу дізнаються, що хворі тварини малорухливі, відстають від стада, відмовляються спускатися згори, тоді як угору йдуть добре, у стійлі прагнуть поставити грудні кінцівки вище, а тазові, навпаки, нижче. При огляді можна помітити підтягнутість черевної стінки, відведення ліктьових горбів від тулуба.

Найбільш поширеним і простим методом дослідження сітки є глибока пальпація у ділянці мечоподібного хряща груднини. Дослідник присідає з лівого або правого боку тварини, ліктем правої руки опирається на коліно правої ноги і кулаком поступово надавлює на ділянку мечоподібного хряща, підсилюючи натиск підніманням ноги на носок (рис. 109). Після цього кулак різко відводять. Пробу повторюють 2–3 рази. Здорова тварина поводиться спокійно, тоді як хвора на травматичний ретикуліт відчуває сильний біль, стогне і ухиляється від дослідження. При цьому стежать за тазовими кінцівками. У дуже масивних тварин під мечоподібний хрящ груднини підводять товсту палицю і повільно піднімають її одночасно з обох боків, натискують на нього, а потім палицю різко опускають (проба Гетце).

Наступний метод пальпації – проба на біль у ділянці холки, запропонована С.І.Смирновим. Долоні обох рук кладуть на шкіру заднього схилу холки і кінчиками пальців натискують на досліджувану ділянку без збирання складки шкіри (рис. 110). Після досягнення максимального тиску руки приймають. Позитивна реакція супроводжується стогнанням, занепокоєнням, прогинанням спини, інколи тварини стають на зап'ясткові суглоби. Основою цієї проби є підвищення чутливості шкіри на задньому схилі холки при ураженні сітки (вісцеро-сенсорний рефлекс). Часто цю пробу поєднують з підніманням голови тварини так, щоб поверхня лоба набула горизонтального положення (спосіб Рюгга). Внаслідок вигинання спини і напруження м’язів черевного преса, що зумовлюють здавлювання сітки, у хворих тварин виникає біль.

У ряді випадків, особливо при травмуванні діафрагми, досить цінні результати одержують вібраційною перкусією по лінії прикріплення діафрагми або глибокою перкусією за Тверецьким. У першому випадку удари наносять молоточком в 12-му міжреберному проміжку по лінії маклака, 10-му – по лінії плечового суглоба і у 8-му – в місці з’єднання ребра з реберним хрящем. При глибокій перкусії плесиметр кладуть в останньому міжребер’ї; починаючи з зовнішнього краю найдовшого м’яза спини, поступово переміщаються по лінії закріплення діафрагми до нижньої межі грудної стінки.

С.І.Смирнов рекомендує виконувати перкусію у ділянці проекції сітки зліва та справа (6–7-е міжребер’я на рівні ліктьового горба) легкими ударами, починаючи з віддалених ділянок тіла, поступово наближаючись до місця ураження і посилюючи удари.

Серед допоміжних методів дослідження сітки нині практикують виявлення металевих сторонніх предметів за допомогою металоіндикаторів різних моделей, металошукача типу МЗОК і металодетектора МД-05 (конструкції Коробова О.В., Проніна О.І.) зі спрямованою магнітною антеною. Металошукач прикладають до тіла тварини в ділянці мечоподібного хряща груднини. Металеві предмети викликають зміни звучання у слуховому апараті навушників. Проте апаратами можна виявити лише феромагнітні металеві предмети і неможливо відрізнити вільнолежачі предмети від тих, які проникли в стінку сітки. Водночас металошукачі дають змогу за короткий час обстежити на металоносійство сотні тварин і на підставі одержаних результатів організувати активну профілактику та лікування.

З діагностичною метою застосовують також магнітні зонди, морфологічне дослідження крові (виявляють лейкоцитоз, нейтрофілію з простим зрушенням ядра, збільшення ШОЕ), пробне проколювання черева з правого боку по ходу 9-го ребра на 1–2 см вище або нижче молочної вени (одержують серозно-фібринозний ексудат).

У багатьох літературних джерелах рекомендують застосовувати фармакологічні проби, суть яких полягає у введенні тваринам румінаторних засобів (настойки білої чемериці, карбахоліну, пілокарпіну, послаблювальних засобів), які при травматичному ретикулоперитоніті викликають загострення хвороби й посилення болю. У зв’язку з негативними наслідками від застосування таких проб, як і від проганяння тварин згори, необхідно відмовитися. Наведених методів достатньо для встановлення діагнозу.

Дослідження книжки

Книжка (omasum) – третій відділ шлунка жуйних – лежить між сіткою і сичугом у правому підребер’ї від 7-го до 10-го ребра. Об’єм книжки у корів 7–18, овець – 0,3–0,9 л. Основні функції її – подальше подрібнення кормових мас, всмоктування рідини. Книжку досліджують в основному аускультацією, рідше пальпацією і перкусією. У деяких випадках проводять її пункцію.

Аускультацію книжки здійснюють з правого боку в ділянці від 7-го до 10-го ребра по лінії плечового суглоба. У здорових тварин чути неголосні постійні крепітувальні шуми. На відміну від шумів рубця, вони слабші, постійні і не збігаються з рухами рубця. Послаблення шумів і навіть повне зникнення їх спостерігають при закупоренні книжки, запаленні та некрозі її листочків.

Пальпацію ділянки книжки проводять там же, де й аускультацію, надавлюванням злегка зігнутими пальцями або кулаком на міжребер’я. При закупоренніі книжки і запаленні її слизової оболонки пальпація викликає у тварин больову реакцію.

У ділянці книжки проводять також вібраційну перкусію короткими сильними ударами. У здорових тварин перкусія не виявляє больової реакції, а при закупоренні книжки біль виражений сильніше, ніж при пальпації.

Дослідження сичуга

Сичуг досліджують у правому підребер’ї, частково – в ділянці мечоподібного відростка. Він своїм правим боком прилягає до черевної стінки вздовж реберної дуги, від 9-го до 12-го реберного хряща, дещо виходить з-під реберної дуги. Серед хвороб сичуга зустрічаються запалення слизової оболонки (абомазит), у тому числі з утворенням ерозій та виразок (виразковий абомазит), зміщення сичуга каудо-дорсально вліво або вправо, причому зміщення вправо може перебігати із скручуванням органа в лівий або правий боки. Зміщення сичуга найчастіше спостерігається у високопродуктивних корів віком від 3 до 7 років протягом чотирьох тижнів після отелення (65 % і більше) і значно рідше (15 %) – за три тижні до нього. Рідко на зміщення сичуга хворіють бугаї і молодняк після тримісячного віку та нетелі. У новонароджених телят часто зустрічаються казеїно-безоарна хвороба з локалізацією безоарів у сичузі та ряд інфекційних хвороб, які перебігають з ураженням сичуга (рота- та коронавірусний ентерити, колібактеріоз).

Для дослідження сичуга застосовують огляд, пальпацію, перкусію, аускультацію, зондування, ендоскопію. Оглядом можна виявити зміни лише при зміщенні сичуга: в деяких випадках спостерігають асиметрію черева в ділянці трьох останніх міжреберних проміжків зліва або справа.

Зовнішню пальпацію проводять сильним надавлюванням лівим кулаком або кінцями пальців лівої руки, підведеними під реберну дугу, від 12-го до 9-го реберних хрящів. Таке дослідження ефективніше у телят, дрібних жуйних, а в дорослої великої рогатої худоби сильно напружена черевна стінка обмежує діагностичне значення пальпації. Натискування викликає больову реакцію при абомазиті та виразках сичуга. Для діагностики зміщення сичуга пальпацію застосовують у ділянці випинання – в останніх трьох міжребер’ях та в краніальному краї голодної ямки. Тут відчувається напруження шкіри і виявляється біль. Внутрішньою пальпацією (ректальним дослідженням) можна інколи виявити правобічне зміщення сичуга вверх – у правій клубовій ділянці пальпують його задню частину, як правило, наповнену газами. При лівобічному зміщенні наповнений газами сичуг займає положення між поверхнею рубця і лівою черевною стінкою, тому ректальним дослідженням можна виявити деяке зміщення рубця, який займає майже центральне положення.

Перкусією одержують позитивні результати лише при зміщенні сичуга. При лівобічному зміщенні перкусію проводять від лівої голодної ямки вперед і вниз у напрямі серця в останніх трьох міжреберних проміжках, при правобічному – справа. Перкусією визначають навкіс розташовану смугу сильного металевого звуку. Особливо чіткі металеві звуки прослуховуються, якщо навколо прикладеного фонендоскопа стукати ручкою перкусійного молоточка або кінчиками пальців (рис. 111).

Діагностичне значення аускультації при абомазиті невелике, оскільки перистальтичні шуми, що виникають у сичузі (переливання рідини, гурчання), нагадують шуми в кишечнику. При зміщенні сичуга аускультацією у верхній ділянці зміщення виявляють досить важливий симптом – звук краплі, що падає. У нижній ділянці знаходять шум плескоту рідини, який особливо добре прослуховується фонендоскопом, прикладеним в останніх трьох міжреберних проміжках, коли одночасно проводити поштовхову пальпацію під реберною дугою (рис. 112).

Діагностичну пункцію сичуга здійснюють для уточнення діагнозу зміщення в 12-му або 11-му міжребер’ях голкою з канюлею. Голку спрямовують у краніо-вентральному напрямі. Виділювані гази можна розрізняти за кислим запахом, а виділювана рідина має рН від 1,5 до 2,5.

Ендоскопію проводять у правій голодній ямці зліва або справа залежно від зміщення. При лівобічному зміщенні в краніо-вентральному напрямі з правого боку знаходять червоного кольору рубець, зліва світло-червоний зміщений сичуг. Далі попереду, у верхній половині здутого сичуга і лівого боку рубця, видно темного кольору селезінку.

Методика зондування сичуга розроблена лише у телят молочного періоду годівлі, оскільки в них у період ссання змикаються губи стравохідного жолоба (автори методу Симонов І.М., Мушинський М.С.). Вміст сичуга в телят у перші 0,5–2,5 год життя до годівлі молозивом відрізняється від вмісту, одержаного через 1 год після випоювання молозива. Величина рН відповідно становить 3,6–4 і 5,1–5,4, загальна кислотність – 3–4 і 48– 52 од, зв’язана соляна кислота – 0,5–2 і 11–24 од, пептична активність за Меттом – 0,1–0,2 і сліди – 0,3 мм, хімозинна дія за П’ятницьким – 80–326 с і 50–55 с. Вільна соляна кислота в сичужному соку відсутня протягом перших 36 годин життя.

ДОСЛІДЖЕННЯ ШЛУНКА

Хвороби шлунка супроводжуються змінами функцій та структури слизової оболонки й інших тканин, які виникають здебільшого одночасно. Проте досить часто функціональні розлади шлунка виникають рефлекторно при стресовому стані, захворюваннях інших органів: передшлунків, легень, печінки, нирок, порушеннях функцій нервової та ендокринної систем. За даними М.Х. Ковбасенка і М.Т. Скородумова у телят, поросят і лошат, хворих на пневмонію, пригнічується секреторна й екскреторна функції шлунка, зменшується виділення хлористоводневої (соляної) кислоти і перетравна активність пепсину. У молодняку великої рогатої худоби, хворого на гіпотонію і тимпанію рубця, менше виділяється сичужного соку, знижується його загальна кислотність – на 65 % і перетравна активність – на 50–60 % (Ганжа І.Д.).

Довготривалі функціональні розлади шлунка рефлекторного походження здебільшого спричиняють структурні зміни у його тканинах. Найбільш поширеним захворюванням шлунка є гастрит, у тому числі виразковий, рідко реєструються пухлини. Гастрит характеризується запаленням слизової оболонки та інших тканин стінки шлунка з порушенням його функцій (секреторної, моторної, екскреторної, інкреторної). За характером ураження гастрит буває ексудативний і альтеративний, а останній – ерозійний і виразковий. За зміною секреції хлористоводневої (соляної) кислоти в шлунку гастрит буває гіперацидний (при підвищеній концентрації вільної хлористоводневої кислоти), гіпоацидний або субацидний (при зниженій концентрації), анацидний (за відсутності вільної хлористоводневої кислоти в шлунковому соку) і нормацидний (за наявності в шлунковому соку вільної хлористоводневої кислоти в межах фізіологічних показників).

Окрім гастриту, у тварин, особливо часто у коней, реєструють гостре розширення шлунка, або пілороспазм – переповнення шлунка кормовими масами чи газами внаслідок спазму пілоруса. Захворювання супроводжується збільшенням об’єму шлунка, порушенням його моторної, всмоктувальної і секреторної функцій.

Окрім гастриту, у тварин, особливо часто у коней, реєструють гостре розширення шлунка, або пілороспазм – переповнення шлунка кормовими масами або газами унаслідок спазму пілоруса. Захворювання супроводиться збільшенням об’єму шлунка, порушенням його моторної, всмоктувальної і секреторної функцій.

Поиск по сайту: