В усуненні суперечності сцієнтизму і антисцієнтизму

Особливе місце в синтезі наукових теорій посідає взаємодія між окремими, спеціальними галузями наукового знання і філософією. Постаючи як вершина теоретичного узагальнення, філософія втілює в собі вищий синтез усіх окремих наукових теорій і саме тому постає перед людством, за відомим висловом Гегеля, як епоха, схоплена в думці. Поряд із цим філософська картина світу, закони і категорійний апарат філософії відіграють важливу синтезуючу роль стосовно розвитку знання про ті чи ті групи, класи предмети і явища, висвітлюючи їхню внутрішню єдність,

Філософія пізнання

дають можливість усвідомити їхні загальні моменти, взаємопереходи і місце в сукупній системі знань. Тут теоретичний вплив переростає у методологічний.

На відміну від трансцендентальної філософії філософська антропологія ставить якісно інші питання: як досліджувати людську суб'єктивність у єдності духовних і тілесних структур у зв'язку із соціально-історичним процесом цивілізації, що складається не тільки у винаході дедалі більш досконалих технологій і соціальних інститутів, а й у перетворенні ментальності, способів самоконтролю поведінки і спілкування? Це така епістемологічна проблема, яка має важливе методологічне значення для вдосконалювання життєвої практики. Питання про істину і метод, які нині обговорюються в термінах спеціалізованих мов логіки і теорії пізнання здавна були пов'язані з темою свободи і відповідальності й інших граней людського буття. Постановка методологічних проблем в ізоляції від цінностей і історичного саморозуміння людини відриває від соціально-історичного ґрунту, від екзистенції та повсякденності й не тільки не сприяє виявленню «чистої» істини, а й зберігає цілий ряд небезпечних світоглядних настанов, які властиві наївному об'єктивізму.

Сама філософія існує і розвивається сьогодні не як монолітне ціле, а в різноманітті напрямів і вчень. Саме у такій різноманітній формі пошуку істини вона входить у суспільний дискурс, виконуючи в ньому важливі критико-рефлексивні функції аналізу норм, критеріїв, передумов комунікації.

Питання про співвідношення філософської антропології з комплексом сучасних як природничих (насамперед біології), так і гуманітарних наук про людину залишається й сьогодні найбільш педантичним для її впевненого існування.

Як улаштована людина, які особливості її життєдіяльності залежно від віку, статі, характеру трудової діяльності – все це вивчають конкретні науки, включаючи медицину, психологію, геронтологію, педагогіку, генетику людини, екологію й етологію людини. Представляючи багатий матеріал про дуальність природи людини, ці науки мають потребу в теоретичному узагальненні, якому в цьому випадку сприяє філософська рефлексія знання.

Труднощі розв'язання питань про природу людини, походження та реальні функції цих відмінностей пов'язані з тим, що вони розвиваються ніби на двох рівнях. З одного боку, філософія, а потім і наука намагаються уточнити ці відмінності і дати їм чітке

Розділ 5

визначення. З іншого боку, намагаючись довести істинність і тим самим зробити визначення діючими нормами поведінки, мислителі зіштовхуються з тим, що їхні міркування виявляються як недовідними, так і нездійсненними. Це викликано тим, що відмінності природного і соціального складаються до пізнання й самі становлять неявну основу будь-яких міркувань. Історія подібних розрізнень сягає корінням у некогнітивні практики, тобто позанаукові, й тому її реконструкція повинна спиратися не тільки на визначення, що даються філософією і філософами, а й виявляти реальні структури, у рамках яких вони складаються та функціонують.

Цілісний образ людини складається як сума пізнання цих реальних структур. І філософія, і біологія визнають, хоча й на різних підставах, його принципову своєрідність. Проблема полягає в тому, щоб вийти на нове визначення людини і вписати її в природу без того, щоб переоцінювати її своєрідність, розуміючи, що людина це істота, в якій здійснюється план самої природи.

Той факт, що людина є історичною, соціальною та культурною істотою, дає можливість подолання сформованої опозиції духовного і тілесного, соціального і біологічного і тим самим відкриває шлях для нових плідних програм, які інтегрують природничонаукове і гуманітарне пізнання людини.

Одним із основних завдань філософії є пошук тенденцій універсалізації, єдності культури. У цей час ці пошуки здійснюються: у напрямі визначення основних тенденцій інтеграції наукових знань, яка представлена, зокрема, в науці про людину різними формами міждисциплінарного синтезу природничих і гуманітарних наук; визначення форм взаємодії та взаємозв'язку різних типів культур (як модель, яка представляє цю тенденцію, ми розглянемо деякі проблеми інтеграції поетичної культури Ф.І.Тютчева і малярської культури М.К.Чюрльоніса, що здійснюється в цій роботі засобами філософської есеїстики); й, нарешті, у напрямі визначення основних тенденцій інтеграції науки і мистецтва, однією з форм цієї інтеграції є так звана «наукова поезія» (у творчій діяльності П.Валері вона знаходить своєрідне заломлення, здобуваючи форму «інтелектуальної поезії»).

Сучасна наука досягла високого ступеня самопізнання та самосвідомості, що порушує питання про необхідність пізнання логіки її розвитку, визначення загальних принципів інтеграції різних наукових дисциплін у єдину органічну цілісність. Одним із

Філософія пізнання

таких центрів інтеграції постає методологія наукового дослідження, що реконструює ієрархію пізнавальних цінностей і знання про способи їх реалізації в тих або тих видатних учених минулого або сучасності, але насамперед – методологічна свідомість певних дослідницьких напрямів «шкіл» або епох.

Проблема інтеграції наук, особливо у сфері міждисциплінарного синтезу, багато в чому має ще проблемний характер. Тим часом найбільший науковий інтерес сьогодні представляють саме подібні синтези, покликані об'єднати дослідницькі зусилля представників різних груп наук. Труднощі здійснення цих теоретичних синтезів зумовлені також і тими стабільними традиціями, які склалися в межах різних груп науки, їх певним ідейним і поняттєвим партикуляризмом.

Подолання партикуляризму й роз'єднаності дослідницьких зусиль представників різних груп наук здійснюється сьогодні засобами таких міждисциплінарних теорій, як синергетика, семіодинаміка, кібернетика, загальна теорія систем.

Однією з таких інтегративних концепцій, що набуває дедалі більшого значення для розв'язання проблеми інтеграції, є концепція евристичної діяльності. Здійснюючи спробу пояснення евристичної функції філософії, варто підкреслити полісемантичність терміна «евристика», що вживається в розумінні керівництва, якогось допоміжного засобу при досягненні мети, джерела припущень про те, як потрібно діяти при формулюванні або при розв'язанні якоїсь проблеми, а там, де формулювання і розв'язання проблеми тісно взаємозалежні, що трапляється досить часто, евристика допомагає нам задати загальну структуру наших дій. З метою впорядкування термінології можна запропонувати розрізняти евристику для практики, – наприклад алгоритми або зразки експериментальних процедур, і евристику для наукового розуміння, що являє собою певні концептуальні чи теоретичні моделі. Варто також підкреслити тісний зв'язок евристичної функції філософії з її критичною функцією, що найбільш повно виявляється в поясненні та передбаченні, що здійснюються на основі філософських принципів. Слід також зазначити, що селективною функцією володіють далеко не будь-які філософські принципи (так, метаспекулятивні принципи не володіють нею, оскільки вони не здатні до метапояснення та метапередбачення). У той же час існують метатеоретичні філософські принципи, селективна функція яких не є евристичною. Фундаментальне теоретичне відкриття,

Розділ 5

як правило, є результатом взаємодії інтуїції (створення множини комбінацій), світогляду (обмеження цієї множини) і досвіду (вибір шляхом перебирання).

З метою дослідження евристичних можливостей процесу інтеграції поетичної культури Ф.І.Тютчева і малярської культури М.К.Чюрльоніса ми пропонуємо ввести поняття «евристичної ситуації», під якою будемо розуміти такий стан формованої культури (професійної, національної, всесвітньої), що викликає потребу суспільства в обдарованих, талановитих, геніальних особистостях, які здійснюють той тип евристичної діяльності, що задовольняє виниклу потребу в якісно нових формах культури. Однією з таких спонукаючих творчу особистість до евристичної діяльності «ситуацій» є процес інтеграції різних форм культури в нову «спільність», нову форму (філософську поезію, «кольоро- і світломузику», «інтелектуальну поезію» чи живописний світ, який сприймається як «велика симфонія»), У сучасній науці та культурі одним із основних детермінантів «евристичних ситуацій» постає професійний партикуляризм, який складається в різкої диференціації професійних культур, зумовленої стабільністю традицій, що склалися в різних галузях науки і культури, сферах, які мають закріплене в статусі професій інституціоналізоване вираження. Таке розуміння евристичної ситуації як ситуації, викликаної необхідністю подолання «границі», переходу «через край» («межова» чи «прикордонна» ситуація) знаходить своєрідне заломлення у концепції «маргінальної людини». У соціальній психології маргінальними називають таких людей, які перебувають на межі між двома чи більше соціальними світами, але не приймаються жодним з них як його повноправні учасники. Так іноді стверджується, що маргінальні люди бувають більш творчими, ніж інші. Ті, хто щасливо живе в єдиній культурі, з меншою ймовірністю можуть стати новаторами, занадто багато вони приймають як саме собою зрозуміле. Ті ж, хто бере участь у двох і більше соціальних світах, менш прив'язані до часткового способу визначення ситуацій і звикли враховувати різні можливі розв'язки. На нашу думку, такими маргінальними (у культурологічному, а не вузькопсихологічному значенні слова) особистостями були Ф.І.Тютчев і М.К.Чюрльоніс, а їхня творчість постає як оптимальна модель органічного поєднання різних культур: філософії і поезії у творчості Ф.І.Тютчева, музики і малярства – у творчості М.К.Чюрльоніса.

Філософія пізнання

Поиск по сайту: