Наукова революція і філософія у XVII-XVIII ст.

На зміну епохам середньовіччя й Відродження прийшов Новий час, який датується XVII-XVIII ст. У соціальній сфері в цей період відбувалися ранні буржуазні революції (у Нідерландах, Англії, Франції, Північній Америці), які започаткували формування капіталістичного способу виробництва, що, у свою чергу, зумовив потребу в новій науці, розвитку досвідного знання як головного засобу розв'язання практично важливих для виробництва того часу технологічних завдань. У цьому зв'язку необхідно було активізувати дослідження реальних фактів і процесів з метою відмінності дійсних зв'язків від антропоморфних і вигаданих, нав'язаних природі схоластикою середньовіччя. Тривалий період споглядання середньовічною людиною чужої їй природи, змінившись усвідомленням єдності та гармонії з нею в епоху Відродження,

Розділ 1

обернувся в XVII ст. прагненням до її строгого вивчення та підпорядкування. Природа стала «пробним каменем» у пізнанні, що привело до радикальних зрушень в уявленні про її статус і ставлення до неї людини. Відбувалося глибоке переосмислення й переоцінка способу наукового дослідження і методу відшукання істини.

Як було показано вище, революційну роль у розвитку досвідного природознавства зіграла створена М.Коперніком геліоцентрична модель світу, що заклала основи точного кінематичного опису руху в Сонячній системі. Гарячим прихильником цього вчення став Йоган Кеплер (1571-1630), який вперше зацікавився ідеєю числових співвідношень між планетами. Кількість відомих у той час планет, включаючи Землю, дорівнювала шести, і виникло завдання відшукати прості числові відношення між їхніми відстанями від Сонця. При цьому він намагався обґрунтувати стару, ще часів Піфагора, ідею про числову гармонію планетних сфер. Застосовуючи різні комбінації та спираючись на результати двадцятилітніх спостережень небесної сфери датським астрономом Тіхо Браґе, Кеплер відкрив три закони руху планет. Це відкриття, напевне, було здійснено в результаті застосування двох способів пізнання – безпосереднього спостереження і математики. Остання, базуючись на раціоналістичних способах доведення, ніби доповнює просте спостереження, сприяючи виявленню більш глибоких, невидимих теоретичних істин.

Галілео Галілей (1564-1642), продовживши боротьбу за природничонаукову картину світу, виробив основи «нової фізики, яка прийшла на зміну аристотелівській. Так, займаючись проблемами механіки, він відкрив закон падіння, відповідно до якого пройдені падаючими тілами шляхи пропорційні квадратам часу падіння; наблизився до закону додавання сил і до принципу нескінченно малих величин; розробив поняття «момент», яке виражає міру (або кількість) руху тіла, зумовлену масою і швидкістю; впритул підійшов до основної категорії механіки «інерція», що говорить про те, що він намацав принцип збереження механічної енергії.

Всі ці досягнення здійснювалися також за допомогою досвіду і математичного методу. Але, на відміну від Кеплера, Галілей у розуміння досвіду вніс істотне доповнення. По-перше, сам характер його досліджень (вивчення закономірностей падіння тіл з Пізанської вежі, застосування телескопа для дослідження небесних світил) говорить про те, що досвід із цього часу набув форми експерименту, в структуру якого стало можливим включення приладу, який у багато разів підсилюєо показання наших органів чуттія. По-друге, експеримент у нього поєднувався з математичним описом,

Філософія пізнання

який дозволяє визначити його як уявний (уявлюваний) експеримент на відміну від реального. Все це давало можливість розкрити більш істотні сторони і закономірності механічних процесів. Можна сказати, що з часу Галілея механіка стала перетворюватися в універсальну методологію всіх галузей знання.

Ісаак Ньютон (1642-1727) в основному завершив розробку механістичної картини світу, що була пануючою в природознавстві та матеріалістичній філософії аж до першої половини XIX ст. Спираючись на праці Кеплера, Галілея, Декарта, він сформулював основні закони класичної механіки, відкрив закон всесвітнього тяжіння, обчислення нескінченно малих величин (диференціального числення), висунув основоположення теорії світла.

Свою механістичну картину світу він виклав у знаменитій праці «Математичні первні натуральної філософії» (1687), що визначала розвиток природничонаукової думки понад двісті років. Виявивши сили тяжіння, Ньютон застосував сформульовані ним закони механіки для визначення руху небесних тіл. Він довів, що планети і всі космічні тіла (комети, супутники і т.д.) рухаються під впливом центральних сил, спрямованих до великих тіл (Сонця, Землі й т.д.), і що ці сили обернено пропорційні квадратам відстаней. Сили тяжіння діють миттєво, вони не притаманні ні космічним тілам, ні атомам. Інакше кажучи, джерело руху (сила) перебуває поза матеріальними тілами – у Бозі. Матерія ж відстала, не здатна сама собою до руху, розвитку.

Ньютон слідом за Галілеєм був активним прихильником експерименту. Його висловлення: «Гіпотез не вигадую» і «Фізико, бережися метафізики» – красномовно говорять про те, що цей мислитель, на відміну від Декарта, довіряв досвіду й індукції більше, ніж твердженням, отриманим раціональним дедуктивним шляхом. Однак, як і всі натуралісти того часу, він не зміг остаточно порвати з натурфілософськими спекуляціями, про що свідчить допущення існування Бога як першорушія, а також ідеї про абсолютний простір і час, тобто про те, що ніяк не підтверджується в експериментах.

Готфрід Вільгельм Ляйбніц (1646-1716) – німецький філософ і вчений-енциклопедист в історію природознавства ввійшов як найкрупніший математик, який відкрив незалежно від Ньютона диференціальне й інтегральне числення. Йому належать ідеї обчислювальної машини, математичної логіки, закону збереження та перетворення енергії. Він перший ужив терміни «матеріалісти» і «ідеалісти».

Розділ 1

Ляйбніц уважав, що в основі матерії лежать монади – прості, неподільні субстанції, «істинні атоми природи», «елементи речей», якийсь духовний первень, не підвладний простору й часу. Але цей такий первень, який має силу і дію. Монади вічні й виникають із безперервних «випромінювань божества». Виникши, вони не залишаються незмінними, а розвиваються. Залежно від ступеня їхнього розвитку вони діляться: 1) на прості, що володіють лише неясними уявленнями; 2) на монади-душі, які володіють відчуттями й уявленнями (наприклад, тварини); 3) на монади- духи, які володіють розумом (наприклад, людина). Відповідно до ідеї розвитку, монади на кожному щаблі переходять одна в одну: кожний наступний щабель містить у собі те, що було більш-менш приховане і «туманне» у попередньому. Так, він говорив: усе у Всесвіті перебуває в такому зв'язку, що теперішнє завжди приховує у своїх надрах майбутнє, і всякий теперішній стан може бути пояснений природно тільки з безпосередньо передуючого стану. Ґрунтуючись на цьому принципі, він дійшов висновку про органічну спорідненість усіх живих істот і їх зв'язок з неорганічною природою. Саме цей процес свідчить, за Ляйбніцом, про великий закон – закон неперервності в природі: «... всі явища підпорядковані закону неперервності...».

Значний внесок у розвиток науки і філософії XVIII ст. внесли і російські мислителі, зокрема Михайло Васильович Ломоносов (1711-1765). Спираючись на свої природничонаукові відкриття, які в ряді випадків на сторіччя випередили хід розвитку природознавства, Ломоносов постійно прагнув широких філософських узагальнень. Його численні праці не тільки створили міцну природничонаукову базу матеріалізму, а й започаткували російську матеріалістичну філософію. В галузі натурфілософії увага Ломоносова була зосереджена на вивченні матерії, руху та їх законів. Він уперше природничонауковим шляхом обґрунтував вічність і незнищенність матерії і руху, відкривши закон їх збереження.

Учений ділив рух на два види (зовнішній і внутрішній) і на три роди (обертальний, коливальний й поступальний). Визнання внутрішнього виду руху дозволило йому пояснити природу теплових явищ, про існування яких говорив ще Ф.Бекон. Ломиносов виявив, що «теплота тіл зводиться до внутрішнього їх руху», тим самим виключивши такі ненаукові поняття, як «теплород», «флогістон» та ін., і підвівши науку до подолання метафізики, механіцизму, деїзму. Очевидно, Ломоносов був близький до думки, що рух це зміна взагалі. Добачаючи в русі

Філософія пізнання

діяльну силу природи, учений підходив до визнання внутрішньої активності матерії. Однак механістичне в цілому розуміння природних процесів обмежувало подальший розвиток ряду його глибоких і плідних здогадів. Рух брався лише як переміщення, і будь-який його акт зводився до механічної взаємодії неживих або живих тіл. «Тіла приводяться в рух одним лише штовханням», – стверджував Ломоносов. Але якщо кожне дане тіло одержує рух тільки від поштовху сусіднього, то повинен бути і перший поштовх, а також істота, яка що дала, – Бог, Творець, перший двигун. У цьому, в пошуку першопоштовху, полягав найслабший пункт механіцизму взагалі.

Німецький учений, філософ Імануїл Кант (1724-1804) в одній з перших своїх праць «Загальна природна історія і теорія неба» (1755) розробляє небулярну теорію, що ввійшла в науку під ім'ям космогоністичної гіпотези Канта-Лапласа. Він, відмовляючись від божественного першопоштовху, стверджував, що Всесвіт не створений, а виник у часі з хаотичної хмари різноманітних часток і перебуває в нескінченній зміні під дією законів механіки. Закон тяжіння він доповнив концепцією притягування та відштовхування і дією цих сукупних сил пояснив всю небесну механіку, виводячи її з якихось енергетичних центрів, у тому числі й Сонця. Теорія Канта стала найважливішим досягненням у розробці проблем об'єктивної діалектики.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) осмислює світ і його розвиток не поза абсолютом, а всередині його: абсолютний дух був включений ним у роботу історії, а розвиток світу був представлений як історія абсолютного. Це дозволило йому піднятися до нових висот у розумінні діалектики, особливо у духовній сфері.

У натурфілософії ж Гегеля природа трактується в її духовній сутності, а не в її матеріальній конкретності. Тому вона включає елементи діалектики, однак, це буде не істинна діалектика, а відчужена, груба діалектика абсолютної ідеї (духу). Істинна діалектика, що веде до збігу об'єктивного і суб'єктивного, у поясненні природи неможлива. Гегель уважає, що натураліст, вивчаючи природу, по-перше, «завжди залишається в сфері скінченного» і хоча бачить протилежності, однак не бачить загального зв'язку. Це добре видно на прикладі механіки, де, наприклад, простір і час розглядаються ізольовано один від одного. Так, філософ передбачив наукову ідею єдності простору і часу задовго до того, як виникла некласична фізика, теорія відносності Айнштайна, який розглядає матерію, рух, простір і час у їхній нерозривній єдності. По-друге,

Розділ 1

він помилково вважав, що натураліст має справу з пасивним, матеріально-тілесним матеріалом (ідея Платона й Аристотеля), який не «терпить суперечностей», а отже, виключає розвиток, якісне перетворення одного в інше. У природі є лише «послідовна» зміна у формі нескінченного простого переміщення в просторі, що відбувається по колу. Тому не випадково, що Гегель відкидав уявлення про хімічний процес, як про взаємодію атомів, заперечував факт, що вода складається з водню і кисню, а також залишив без уваги гіпотезу Канта про виникнення в часі Сонячної системи шляхом розвитку. Нове, за Гегелем, виникає лише в духовній сфері. Отже, у своїй натурфілософії Гегель не зміг перебороти метафізичність механістичного розуміння природи, хоча вже в його час здогади про розвиток стали виникати в таких науках, як геологія, ембріологія, фізіологія рослин і тварин, органічна хімія.

Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895) – творці діалектичного матеріалізму, загальнонауковим принципом якого виступає єдність філософії та природознавства. Для них ця єдність є результатом об'єктивного процесу розвитку, логіки наукового пізнання природи і необхідною передумовою розробки наукової картини світу.

Поиск по сайту: