Місце філософії в духовному світі людини

У технотронну еру, що на наших очах підходить до свого сумного фінішу, людина трактувалася, насамперед, як придаток машини, здатний до виконання строго визначеної функції, у зв'язку з чим вся освіта зводилося до випуску вузького фахівця. За цих умов цілісний характер філософії представлявся чужим, нікому не потрібним явищем, а філософи повсякденною свідомістю сприймались як люди не від світу цього.

Але на наших очах відбувається зміна епох: технотронний вік витісняється ерою людини. І освіта тепер буде націлена на формування гармонійної особистості, що найзручніше почуває себе у мінливих умовах життя. А це означає, що цілісна природа філософії якнайкраще співзвучна з новими завданнями, які розв'язуються суспільством і реформованою школою.

Розглядаючи роль людини-філософа в житті суспільства, мимоволі приходиш до думки, що філософічність є квінтесенцією інтелігентності. Російське слово «інтелігент», «інтелігентний» запозичено з французької мови, де воно позначало вмілого, розумника, майстра і куди прийшло з латині (інтелектуальний – розумовий).

Філософія пізнання

Але російська інтелігенція надала власного смислу, власного змісту цьому слову, в результаті чого в окремих країнах, зокрема в Англії, воно перекладається як російське слово, з російським його значенням, близьким до англійського «джентльмен». Інтелігентність – це сплав культурності, моральності й опозиційності.

Що стосується культурності, то тут усе очевидно. Якщо філософія – це синтезоване людське знання про природу, світ і людину, то філософ повинен мати великі знання в різних галузях. Адже недарма Сократ сказав, що філософ подібний до п'ятиборця: він повинен займатись і фізикою, і етикою, і математикою. Але філософ ніколи ні фізик, ні математик, тому що його пізнання переслідує інші цілі. Будучи квінтесенцією культури людства, філософія не скасовувала й не може замінити культуру. Культура – неосяжне явище, що включає і різні роди діяльності (мистецтво, релігію, право, мораль, педагогіку, політику й т.ін.), і різні види, школи, напрями, конфесії, різні стилі, жанри... Але, не заміняючи культуру, філософія запозичує із її скарбниці все найцінніше, в силу чого долучення до філософії це найбільш прямий шлях долучення до ядра культури. Коли хочуть підкреслити велич людського духу, як приклади найчастіше наводять філософів.

Заняття філософією не приносить прямої конкретної користі, й, можливо, тому воно більш моральне і більш вільне, незалежне навіть від епохи. Платон у своїй «Державі» стверджував, що правителями повинні бути філософи, тому що вони, безкорисливо спрямовуючись до найбільш повного й досконалого знання, є й найбільш моральними людьми. «Раз філософи – це люди, здатні осягти те, що вічно тотожне самому собі, а інші цього не можуть і застрягають на місці, блукаючи серед безлічі різноманітних речей, і тому вони вже не філософи, то запитується, кому з них варто керувати державою?» [3]. Це було сказано в епоху розквіту афінської демократії. Але й в епоху розкладання афінського рабовласництва, розкладання моральності, в епоху Нерона, коли хотіли підкреслити незвичайність дотримання людиною високих моральних принципів, її за традицією називали філософом [4].

Що стосується опозиційності, то тут існує ціла схема її розвитку. Спочатку – опозиційність проти загальноприйнятих духовних настанов, зокрема проти загальноприйнятої релігії, яку філософи прозвали міфом, тобто казкою. (Сократ, як відомо, за зневагу до загальноприйнятих богів поплатився життям.) Потім – опозиційність проти розхожих ідей, проти істинності знання, одержуваного за допомогою чуттів; нарешті – вищий ступінь іронії -

Розділ 1

іронія проти власного знання («я знаю тільки те, що нічого не знаю»). Філософи різкіше, частіше, ніж представники всіх інших наук, заявляють про своє незнання, сумнів. Метод іронії «піддавай усе сумніву» – один із вічних способів філософування. Саме тому істинний філософ не йде на поводку, не є, як багато інших, рабом загальноприйнятого, а до всього доходить сам і, отже, сам відповідає за свої переконання, висловлення. Це і є квінтесенція інтелігентності.

Але річ не тільки в тім, що філософічність є найбільш яскравим вираженням основних рис, які характеризують інтелігентність. Роль філософа в суспільстві більш значна й не до кінця ще пізнана. Звернімо увагу на такий факт. Дві найуславленіші епохи в історії людства як за кількістю геніїв, так і за культурним потенціалом – це Античність і Відродження. І тільки в ці епохи (випадково? закономірно?) професія філософа була найпочеснішою, найпрестижнішою. Тільки в ці епохи філософи могли бути або прямими спадкоємцями царських родин, або вихідцями з найбагатших аристократичних сімейств. Заняття філософією в Греції було настільки престижним, що Геракліт, аби залишитися філософом, уступив титул царя (басилевса) своєму братові. І найголовніше, що цей учинок був оцінений його сучасником Антисфеном як «свідчення його високомудрія» [5]. Факт цей не одиничний. За свідченням Аристотеля, філософ Емпедокл також відмовився від царської влади, що пропонувалась йому, [5].

Тільки в ці дві епохи філософи були або близькими друзями (учителями) правителів (Перикл і Анаксагор, Олександр Македонський і Аристотель), або правителями (Сенека, Боецій – перші консули Римської імперії, Т.Мор, Ф.Бекон – канцлери Англії). І не можна не погодитися з Р.Декартом, до речі, вихідцем з аристократичної родини, що кожен народ тим більш громадянськи зрілий і освічений, чим краща в ньому філософія, й тому немає для держави більшого блага, ніж мати істинних філософів.

Література:

Никифоров А. Л. Является ли философия наукой? // Филос. науки. 1989. № 6. С. 61.

Боэций. Утешение философией. М., 1990. С. 193,194.

Платон. Государство /// Соч. Т. 3. Ч. 1. М., 1971. С. 285.

Петроний Арбитр. Сатирикон. М., 1990. С. 83.

Фрагменты ранних греческих философов. М., 1989. С. 177, 322.

ГЛАВА 3.

Поиск по сайту: