Розробка сучасної природничонаукової картини світу

У ХІХ ст. філософська думка в Західній Європі розвивалася під сильним впливом видатних досягнень природознавства, і насамперед фізики, біології, хімії, математики. Ці досягнення сприяли, з одного боку, завершенню механістичної картини світу, з іншого боку – руйнуванню її. Дедалі більше посилювався зв'язок науки і техніки.

У сфері техніки були створені й дістали широке використання технологічні машини і їхні системи, а також паровий двигун англійського механіка Дж. Уата. Із середини XIX ст. став істотно спрощуватися передавальний механізм машин, з'явилися машини-автомати. У технологічний процес уперше була широко введена електрика (зварювання, електроінструмент). Усе це істотно підвищило якість машин. Тепер сутність техніки стала полягати не тільки в заміні ручної праці людини, а й у виконанні тих операцій, які їй недоступні.

Що стосується науки розглянутого періоду, то, насамперед, варто сказати про досягнення фізики. У першій половині XIX ст. бурхливо розвивалися такі її галузі, як механіка, оптика, електро- і термодинаміка. Характерною рисою цього розвитку стало те,

Філософія пізнання

що він здійснювався в результаті все ширшого застосування у них досягнень математики. Так, наприклад, у XVIII – 1-й половині ХІХ ст. працями математиків Л.Ейлера, Ж.Л.Лаґранжа, К.Ф.Гауса, М.Ф.Остроградського і механіків сформувалася нова галузь математичного природознавства, що дістала назву теоретичної механіки.

В галузі електродинаміки в результаті праць Л.Гальвані, А.Вольта, X.К.Ерстета, А.М.Ампера, М.Фарадея та інших виникли й більш обґрунтовані такі основоположні для розробки нової картини світу ідеї, як взаємозв'язок, взаємоперетворюваність різних сил природи, активна роль середовища, у тому числі й порожнього простору, у фізичних процесах, існування нової (поряд із речовиною) форми матерії – поля, яке випромінюється та поглинається частками і поширюється в просторі зі скінченною швидкістю. Всі ці ідеї підводили натуралістів до пошуку найбільш загального, фундаментального закону природи, закону збереження та перетворення енергії, остаточне формулювання й утвердження якого належать лікарям Ю.Р.Маєру, Л.Ф.Гельмгольцю та броварнику Д.Джоулю (1842), хоча вперше його виявив Ломоносов. Це говорить про те, що загальні закони природи можуть бути всебічно осмислені лише на базі всього природознавства.

Революційній зміні старої картини світу сприяло також відкриття рентгенівських променів (В.Рентген, 1895), радіоактивності (А.Бекерель, 1896), електрона (Д.Томсон, 1897), радію (Пьер і Марія Кюрі, 1898), квантів (М.Планк, 1890), атомного ядра (Е.Резерфорд, 1911). Ці відкриття вели до радикальних змін, насамперед до краху уявлення про незмінні атоми. Стало ясно, що незмінних тіл у природі нема, їхня форма, розміри і маса залежать від швидкості руху. Однак хоча ці відкриття приводили до нових, незвичних уявлень, від «явного для нас» до все більше «неявного для нас», проте вони ще залишали незмінним класичне розуміння таких фундаментальних властивостей матерії, як простір і час.

Велику роль у розвитку нових поглядів на простір зіграли математики Н.І.Лобачевський (1792- 1856) і Б.Ріман (1826- 1866), які створили логічно несуперечливу геометрію, яка відрізняється від евклідової описом не тільки тривимірного, а й багатомірного простору. Вони дійшли висновку, що аксіоми геометрії не вроджені, як вважав Декарт, і не апріорні, як уважав Кант, а здобуваються з досвідом, мають досвідне походження. Це був дуже важливий крок у розвитку уявлень про простір і наукове мислення в цілому.

Розділ 1

Найбільш різкій критиці механістична картина світу піддалася з боку австрійського фізика і філософа Ернста Маха (1838-1916). Критикуючи концепцію абсолютного часу Ньютона, Мах заявив, що вона не має ніякого практичного значення, тому що цей час існує незалежно від речей і тому не піддається вимірюванню рухом. Відкинувши абсолютні простір і рух, Мах прийшов до думки про те, що механіка має справу тільки з відносним рухом, тобто, з тим, що дається нам у досвіді. Висловивши цю ідею, Мах, однак, не приділив їй особливої уваги. Це зробив Жуль Анрі Пуанкаре (1854-1912), який у 1902 р. звів її в принцип, в універсальний закон природи. Але й Пуанкаре не був послідовним у своїх висновках, уважав, що експериментальні факти можуть у майбутньому спростувати цей принцип, тобто по суті, ставав на позиції супротивників нової теорії, які жадали її експериментального спростування.

Лише Альберт Айнштайн (1879-1955) зрозумів, що принцип відносності – закон такої ж абсолютної сили, як закон збереження та перетворення енергії. У своїй спеціальній (1905) і загальній (1916) теоріях він дійшов висновків: 1) не тільки в механіці, а й в електродинаміці та оптиці ніякі властивості явищ не відповідають поняттю абсолютного спокою; 2) для всіх координатних систем, для яких справедливі рівняння механіки, справедливі також електродинамічні й оптичні закони; 3) світло в порожнечі завжди поширюється з певною швидкістю, що не залежить від стану руху випромінюючого тіла; 4) поняття «світлоносний ефір» стає зайвим, тому що виключається абсолютно спочиваючий, або порожній, простір, наділений особливими властивостями; 5) виключається і концепція абсолютного часу Ньютона, який тече «сам собою»: простір і час відносні, залежать від швидкості руху. На основі цих висновків Айнштайн визначив знамените співвідношення між масою та енергією, за якм енергія дорівнює масі, помноженій на швидкість світла у квадраті.

Отже, виникло нове фізичне просторово-часове світорозуміння, а старі уявлення про незмінні атоми, про масу як постійну кількість речовини, про закони Ньютона як непорушні підвалини фізичної картини світу, про абсолютний простір і час зруйнувались. У незвичних процесах була виявлена дискретність, мінливість. Виникла нова, релятивістська фізика, розвиток якої пов'язується з твердженням квантової механіки і квантової електродинаміки, теорії елементарних часток і сучасної астрофізики.

Філософія пізнання

Важливий внесок у розробку наукових уявлень про світ внесли хіміки і біологи. Досягнення в хімії пов'язані, насамперед, з відкриттям Дмитром Івановичем Менделєєвим (1834-1907) одного з основних законів природознавства – періодичного закону основних елементів (1862). Спираючись на досягнення Лавуазьє, Дальтона й інших хіміків, Менделєєв звернув увагу на зв'язок якісної та кількісної сторін хімічних явищ, який він виразив словами: «властивості атомів і часток залежать, насамперед, від їхньої маси...» [1]. Найбільша заслуга Менделєєва полягає в тому, що він зумів розкрити конкретний вид цього зв'язку, втіливши його в періодичний закон. Об'єднавши всі елементи в систему, Менделєєв одержав єдину «вузлову лінію відношень міри» (Гегель), де кількісна зміна атомної ваги спричиняє якісну зміну хімічних властивостей елементів. Відтепер не можна вже було, як раніше, розглядати елементи ізольовано, поза їхнім взаємозв'язком. Понад те, все це приводило до думки про те, що хімічний склад живих і неживих тіл той самий, що закони хімії мають рівну силу для органічних і неорганічних тіл. За словами самого Менделєєва, «періодичний закон відкрив для природної філософії нову сферу мислення» [1].

Систематичне вивчення живих організмів за допомогою мікроскопа, досягнення в галузі палеонтології, анатомії, фізіології, зоології, ботаніки, розробка поняття «вид» і система класифікацій тварин і рослин (К.Ліней, 1733), створення клітинної теорії (М.Шлейдан і Т.Шван, 1838-1839), відкриття закономірності спадковості (Г.Мендель, 1859) – усе це дало таку кількість матеріалу, що стало можливим виникнення біології («біологія» – термін Ж.Ламарка, 1809). Справжній переворот у цій науці, а отже, у біологічній картині світу, зробило вчення Чарльза Дарвіна (1809-1882), який відкрив рушійні сили еволюції, пояснив її механізм і дав матеріалістичне тлумачення доцільності будови живих істот. І те, що не всі висновки Дарвіна знаходять підтвердження на сучасному етапі розвитку науки, ніяк не скасовує велич його наукового подвигу.

Отже, у період XIX – початку XX ст. в історії досвідного природознавства відбулася нова революція. Головним її змістом став процес переходу від механістичної до якісно нової, природничонаукової, картини світу, в основі якої лежать ідеї про неоднорідність і невичерпність явищ, про їхні взаємні зв'язки та взаємопереходи, про їхнє якісне ускладнення і розвиток. Наукова революція з необхідністю привела й до серйозних перетворень у поняттєвому апараті науки і методах наукового пізнання,

Розділ 1

а також до нового підходу в співвідношенні теоретичних концепцій і об'єктивних характеристик предмета дослідження, що зумовило крах натурфілософського розуміння у взаємовідношенні філософії та науки. Зникла необхідність у виправданні спекулятивної гегелівської натурфілософії, що виступала в якості «науки наук» і піднімалася над конкретно-науковим знанням. Філософія в цей період втрачає функції методологічного керівництва, директивності й теоретичного пояснення логіки розвитку науки, а тому актуальним у філософії стало завдання зміни її предмета, і пошуку нових форм зв'язку філософії з наукою. У зв'язку із цим представляється доцільним указати, що в XIX-XX ст. виникає цілий калейдоскоп філософських систем і вчень, які розрізняються і предметом свого дослідження, і своєрідним ставленням до науки. У ньому виділяється кілька основних типів філософування: раціоналістичний, представлений різними формами позитивізму, а також марксизмом, ірраціоналістичний (екзистенціалізм, «філософія життя», фройдизм, персоналізм та ін.), релігійно-спекулятивний і ін. Оскільки стійким сюжетом в ірраціоналізмі є викриття науки і вчених в «антигуманістичному» характері наукових відкриттів, остільки необхідно хоча б коротенько проаналізувати позицію одного зі сцієнтистських філософських напрямів – позитивізму, що претендує на перегляд традиційної філософської проблематики і пропонує певну інтерпретацію різних типів людської діяльності й своєрідного альянсу філософії та науки.

Поиск по сайту: