Світогляду в епоху Античності

Перший етап в історії взаємин філософії і науки пов'язаний з античною філософією. З՚явившись у VII-VI ст. до н.е. і проіснувавши до VI ст. н.е., філософія являла собою єдине поле філософського та наукового знання, у межах якого й були закладені основи європейської раціональності. Неподільність, злитість, синкретизм характеризують народжувану філолофсько-наукову думку. Перші грецькі філософи були і першими математиками, фізиками, астрономами, фізіологами. Хоча наукове знання виникає іноді й поза філософією, але, з՚явившись, воно інтегрується з філософією і дозріває в її рамках, щоб пізніше знову від неї відокремитися.

Виникнення в античності філолофсько-наукового світогляду мало велике значення: воно привело до відсторонення від пояснення світобудови міфологією і релігією; заміни фантастичної, релігійної розповіді обґрунтованою аргументацією, раціоналістичними міркуваннями. Настанова на людський розум як на засіб пізнання, орієнтація на пошуки раціональних причин усього що відбувається відрізняє філософський підхід від міфологічного і релігійного. Поява філософського світогляду означала духовну революцію в історії людської думки, що виражається формулою «від міфу до логосу», «від міфологічних уявлень до теоретичного мислення».

Основний вузол проблем, розглянутий античними філософами, був пов'язаний з аналізом природних причин виникнення, розвитку і будови світу в цілому і включених до його складу окремих елементів. Пізніше Аристотель назвав цю науку фізикою (від слова фюсіс – природа), а мислителів, які нею займалися, – фізиками або фізіологами. 55

Філософія пізнання

Надалі це вчення дістало назву натурфілософії, в якому органічно поєднується філософське і природничонаукове знання. Мислителі античності за якісним різноманіттям чуттєво сприйманих речей намагалися знайти якусь єдину першооснову, з якої виникають і в яку перетворюються після закінчення певного часу всі речі та явища. Філософи були переконані, що за різноманіттям речей приховується їхня єдність, що в основі всього сутнього лежить якась єдина субстанція, котра не виникає і не зникає, але яка складає всі речі матеріального світу. Субстанція (або першооснова) залишається незмінною при всіх перетвореннях матеріальних об'єктів.

Для визначення логічної природи світової першооснови античні мислителі вводять поняття «архе». Відповідно до свого первинного політико-юридичного значення (архе – бути першим, починати, панувати; архе – початок, походження, уряд, влада), це поняття виражає основну ідею філософського світогляду: порядок світу не встановлюється якимось діячем, а споконвічно міститься в матеріальному елементі, з якого все походить і складається. Порядок природних сил не представляється більше й відображенням родинних стосунків богів, як це було характерно для міфології. Формує космос і управляє ним не персоніфікована надприродна сила, а загальний первень, трактований як першооснова, великий принцип самої природи. У цьому полягала суть філософського наукового світогляду античності.

Для мілетскої школи такою першоосновою була «вода» Фалеса, розумний і божественний, апейрон Анаксимандра (безмежне, невизначене матеріальне джерело розмаїтості та мінливості всіх речей), повітря Анаксимена. Центральною темою міркувань мілетцев була тема космосу, який вони розуміли як єдине, рухливе ціле, що не має потреи у своєму існуванні в жодному зовнішньому чиннику. Космос при цьому ототожнювався з природою, що й потрібно було досліджувати в рамках філософії та наукового знання, що зароджується в її рамках, зрозуміти її сутність, розкрити причини її виникнення та розвитку. Мілетці були першими в європейській культурі, хто усвідомив і сформулював найбільш фундаментальні філософські проблеми.

Заслуга ранніх грецьких філософів полягала в тому, що вони заклали основи теоретичної науки, висунувши теоретичні проблеми, пов'язані з вивченням природи: проблеми космогонії, космології, походження життя, антропології, що надалі привело до диференціації наукових досліджень. Усвідомлення більш високої значимості філософського знання порівняно

Розділ 1

з конкретнонауковим зумовило перші спроби, хоча й досить недосконалі, застосування загальфілософських принципів до науково-теоретичних гіпотез. Почала усвідомлюватися методологічна функція філософії, до здійснення якої вперше підступили піфагорійці і Демокріт.

Значення вчення піфагорійців у розвитку філософії і науки в тому, що вони розширили не тільки математичне знання, вирішивши цілий ряд спеціальних проблем арифметики, геометрії, стереометрії та розробивши концепцію теоретичної математики в цілому, але істотно просунулися вперед і в інших сферах конкретнонаукового дослідження, сформувавши загальнотеоретичну концепцію космології, астрономії, акустики, психології, антропології.

Наступний крок у розвитку наукового знання, зокрема мікроструктури світу, був зроблений атомістикою, основоположником якої вважається Демокріт. Його вчення залишилося практично незмінним упродовж тривалого етапу історії природознавства. Через багато сторіч Дж. Бруно, П.Гасенді, І.Ньютон, М.В.Ломоносов розвивали і модифікували атомістику задовго до того, як існування атомів стало експериментально обґрунтованим фактом. Грецький атомізм виступав у якості універсального теоретичного пояснення будови Всесвіту в цілому та його частин із властивими їм особливостями.

Цілком оригінальну фізичну теорію являє собою платонівське вчення про будову матерії. Вона не є ні повторенням, ні переробкою вчення атомістів. За Платоном, речі складаються з елементів, елементи з часток. Відмінності між елементами він пояснює структурою часток, які складаються з більш дрібних одиниць. Вони можуть руйнуватись і переходити одна в одну, через що їх не можна назвати атомами (неподільними). Отже, Платон поставив проблему, яка знайшла своє остаточне розв'язання лише в науці XX сторіччя.

Платон був одним із перших філософів, який прагнув вийти за рамки науки про природу, чітко відмежовуючи філософські й гносеологічні проблеми від природничонаукових, що підготувало ґрунт для створення науки нового типу – природознавства.

Синтезом досягнення всієї грецької науки і філософії є всеосяжна науково-філософська система Аристотеля. Цей синтез знаменував собою також і початок наступного поділу наук, основи якого були закладені в ученні Платона. Єдина, нерозчленована наука про природу, основоположником якої по праву вважається Фалес, підійшла в цей період до свого природного кінця, хоча математика, а потім астрономія виокремились у самостійні

Філософія пізнання

дисципліни ще наприкінці V ст. до н.е. В епоху Аристотеля на чергу дня постало виокремлення з філософії інших точних і природничих наук: механіки, оптики, зоології, ботаніки, фізіології.

Наріжним каменем філософії Аристотеля є вчення про матерію і форму. В цьому зв'язку Аристотель досліджує проблему причиновості виникнення і зміни речей. Концепція чотирьох причин (формальної, матеріальної, рушійної та цільової) і складає зміст пізнавальної діяльності будь-якої науки. Велике значення Аристотель надавав проблемі руху, який розумів як будь-яку зміну взагалі. Він розрізняв чотири види руху: виникнення і знищення, якісні зміни, кількісні, просторові переміщення. Найбільшою заслугою Аристотеля є розвиток ним гносеології і діалектики, яку він розумів як метод пізнання, метод пошуку істини. При цьому філософ показав, що структура мислення визначається діалектичною структурою буття. Аристотель створив формальну логіку, науку про закони мислення. Значну роль зіграла і класифікація наук Аристотеля. Вона безроздільно панувала аж до створення у XVII ст. Ф.Беконом іншої класифікації. Виробивши загальне поняття науки, Аристотель включив у її структуру три сфери людської діяльності: пізнавально-теоретичну, практичну і творчу. Теоретичні науки містять у собі фізику, математику, «першу філософію», які розрізняються за предметом і способами дослідження. З фізикою тісно пов'язана психологія, з математикою – астрономія, оптика, механіка, вчення про гармонію. У межах практичної науки Аристотель виокремив етику, економіку і політику. До творчих наук філософ відносить риторику і поетику.

Істотну частину теоретичної спадщини Аристотеля становлять космологічні погляди і вчення про живу природу. Аристотель по праву вважається основоположником біологічної науки: він перший в історії науки дав класифікацію тваринного і рослинного світу. Резюмуючи творчість Аристотеля, варто підкреслити, що йому вдалося створити гармонійне, закінчене і самодостатнє вчення, що панувало упродовж не одного сторіччя і зіграло величезну роль у розвитку науки.

Підводячи загальні підсумки розвитку античної філософії, треба відзначити, що у Древній Греції був побудований цілісний філолофсько-науковий світогляд. Філософи античності, з одного боку, спрямовували свої зусилля на акумуляцію всіх видів спеціального знання та його подальшу розробку, а з іншого боку – прагнули привести їх у розумний зв'язок з основними філософськими принципами. При цьому знання мали синкретичний характер.

Розділ 1

Строге розв'язання поставлених проблем шляхом логічних міркувань привело до розробки дедукції – методу, який визначив розвиток галузей наукового знання в середні століття, у тому числі математики, для яких дедукція була ідеалом наукової строгості з часів «Первнів» Евкліда.

Поиск по сайту: