Науки природничі, гуманітарні й технічні

В історії розвитку філософської та наукової думки мали місце кількаразові спроби об'єднання різних знань відповідно до єдиного універсального принципу. Різного роду класифікації, тобто ділення речей за родами і видами, застосовувались і стосовно наук. Сюди можна віднести спроби класифікацій наук Аристотеля, Ф.Бекона, французьких енциклопедистів, О.Конта і позитивістів XIX ст., Гегеля, як завершувача німецького класичного ідеалізму, Ф.Енгельса і марксистів, а також багатьох сучасних учених.

Аристотель у цілому додержувався загальної логіки і традиції античної філософії, виділяючи науки про природу (фізику), про пізнання і душу (логіку) і про суспільство (етику). Однак саме Аристотель, як основоположник багатьох нових наук (біології, метеорології й т.д.), запропонував додатковий, оригінальний принцип класифікації наук відповідно до виконуваних ними функцій: науки творчі (поетика, риторика, діалектика), науки практичні (етика, політика, медицина, астрономія) і науки теоретичні (логіка, математика, фізика, перша філософія) [3].

Ф.Бекон (XVII ст.) поділяв науки у відповідності зі здібностями людської душі: пам'яттю, уявою і розумом. З пам'яттю пов'язані історичні науки (природна, громадянська історія, історія церкви); з уявою – поезія, як зображення світу не таким, який він є насправді, а відповідно до бажань і ідеалів людини; з розумом пов'язані науки про природу, про людину і про Бога, тобто природознавство, теологія і те, що прийнято називати позанауковим, паранауковим знанням (магія, алхімія, астрологія, хіромантія і т.ін.).

О.Конт (XIX ст.) відкинув принцип розподілу наук за різними здібностями розуму. Він вважав, що принцип класифікації повинен

Розділ 1

спиратися на предмети наук і визначатися зв'язками між ними. Контівський принцип розташовував науки за простотою і спільністю їхніх предметів і відповідних їм методів. Так, математика має загальний предмет і метод, слідом за нею йдуть механіка, науки про неорганічні тіла, науки про органічні тіла, соціологія.

У другій половині XIX ст. Ф.Енгельс пов'язав предмети науки формами руху матерії. Позитивістський принцип класифікації наук (О.Конт, Г.Спенсер) був ним розвинутий, оскільки залишав відкритою можливість виникнення нових наук на базі невідомих ще форм руху матерії.

Сучасні класифікації в цілому зводяться до трьох блоків: природничо-математичні науки, філософсько-гуманітарні та техніко-прикладні. В основі такої класифікації явно простежується вплив античної думки (Аристотель), позитивізму, марксизму, й особливо духовної ситуації XX ст., осередком якої виявилася проблема людини. Саме людина має знання про природу (природознавство), про себе саму (гуманітарні науки) і про плоди своєї діяльності з перетворенню світу (технічні науки).

Природничі науки. Знання про природу являють собою цілісну систему, структурна складність і змістовна глибина якої відображає нескінченну складність і глибину самої природи. Пізнання природи досягається шляхом практичної і теоретичної діяльності людини. Всі знання про природу повинні допускати емпіричну перевірку.

Оскільки всі науки виникають із ситуації взаємин суб'єкта і об'єкта (за І. Кантом), то, зрозуміло, що науки про природу більше уваги приділяють об'єкту, ніж суб'єкту. Але для сучасного природознавства стає принципово важливим дотримати строгої міри уваги не тільки до об'єкта, а й до суб'єкта. Історія природознавства дає в цьому розумінні наочний урок. Так, для класичного природознавства починаючи з XVII ст. характерна тенденція повного «виключення з опису та пояснення всього, що стосується суб'єкта і процедур його пізнавальної діяльності» [4].

Для некласичного природознавства (кінець XIX – сер. XX ст.) характерне допущення кореляцій між об'єктом і процедурами пізнавальної діяльності, виникає поняття «об'єкта в межах приладової ситуації», яке може істотно відрізнятися від «об'єкта поза межами приладової ситуації».

Нарешті, у постнекласичній науці про природу змінився сам предмет дослідження. Тепер він не обмежується тільки об'єктом, детермінованим засобами наукового пізнання,

Філософія пізнання

а включає в... – свою орбіту і суб'єкта. Предмет науки являє собою вже суб'єкт-об'єктну систему в її саморусі та розвитку.

Тривалий час парадигми природознавства визначали хід розвитку всього комплексу наук, і навіть філософії. Так, геометрія Евкліда знаходить своє відображення у формулюванні І.Канта апріорних основ чуттєвого пізнання та розуму людини, – настільки її «парадигмальність» була переконлива для німецького філософа. Та ж ситуація складалася довкола фізики І.Ньютона (XVII ст.) і фізики А.Айнштайна (початок XX ст.), довкола відкриттів Г.Менделя (кінець XIX ст.), Д.Уотсона і Ф.Кріка (сер. XX ст.).

У XX ст. «пальма першості» поступово переходить від природничих до соціально-гуманітарних наук. Політекономічні дослідження К.Маркса, соціологія М.Вебера стають зразком істинно наукового підходу для багатьох учених і наукових шкіл.

Гуманітарні науки. Саме поняття гуманітарні, тобто людські, йде від перших гуманістів епохи Відродження, які у XV- XVI ст. узяли на себе обов'язок відродити в оригіналі спадщину античних мислителів, насамперед поетів, письменників, філософів, істориків, тобто тих, хто працював над звеличуванням людського духу і його моці. Гуманітарні науки пов'язані з конкретним, одиничним, унікальним суб'єктом і його досягненнями, які мають щось спільне з духовним станом інших суб'єктів, тобто таким, який викликає в них певний духовний резонанс.

Із трьох перелічених вище функцій науки для гуманітарних наук найбільше підходить розуміння (інтерпретація). Гуманітарні науки мають справу з одиничними, унікальними фактами, подіями, явищами соціокультурної, духовної природи, яким найменшою мірою властиві однорідність і тотожна повторюваність. Їх надзвичайно важко підвести під загальні концепції, теорії, закони, тобто пояснити. Що стосується функції передбачення, то вона в гуманітарних науках, на відміну від природничих, реалізується досить незначною мірою. Передбачити яку-небудь соціальну подію, подальший хід історії значно складніше, ніж передбачити сонячне затемнення або наближення метеорита до Землі.

Погляди на предмет гуманітарних наук надзвичайно суперечливі. Згідно з Г.Рікертом, закони в гуманітарних науках є не номологічними (які відображають регулярні, повторювані зв'язки між об'єктами чи явищами), а ідеографічними (інтерпретуючі неповторні одиничні факти і явища з позицій конкретних авторів). На думку неокантіанців, у гуманітарних науках варто спиратися не на причинові зв'язки і закони, а на цілі, наміри, мотиви, інтереси людей. З погляду марксизму,

Розділ 1

навпаки, історичні закономірності «пробивають собі шлях» у суспільстві з доконечністю природного процесу і діють незалежно від волі та бажання людей. Подібна антиномія, утім, може бути розв'язана в рамках самої гуманітарної науки, хоча й вимагає кваліфікованої філософської допомоги. Свідома діяльність людей, представлена тут у вигляді мотивів і інтересів, завжди детермінована певною, сформованою в минулому, історичною ситуацією, але, у свою чергу, визначає майбутні контури історії, стаючи, таким чином, ніби частиною об'єктивного «історичного пейзажу». Одне переходить в інше і навпаки. Якщо відривати сферу свідомої діяльності людей від історичних умов, у яких вона протікає, тоді не уникнути фаталістичних або волюнтаристичних інтерпретацій, суб'єктивно-ідеалістичних або об'єктивістських концепцій філософії історії.

Осягнення предмета гуманітарних наук дедалі частіше пов'язують із герменевтикою, яка споконвічно існувала як екзегетика. Під герменевтикою мається на увазі не лише метод гуманітарних наук (мистецтво і теорія тлумачення текстів), а й учення про буття (онтологія). У цей час у ній традиційно виокремлюється два підходи: психологічний і теоретичний. До психологічного відносять розуміння, засноване на переживанні однією людиною духовного досвіду іншої, її почуттів, настроїв, емоцій. Щоб зрозуміти автора, треба внутрішньо пережити те, що пережив він. Теоретичний підхід має на увазі розкриття смислу ідей, цілей, мотивів авторів, тобто прагне зрозуміти, що вони хотіли донести до нас і чим ця донесена до нас інформація може збагатити наше розуміння життя. Письменника треба зрозуміти краще, ніж він сам себе розумів, – говорить принцип герменевтики. Інший принцип полягає в тому, що розуміння окремого фрагмента зумовлене розумінням цілого (тексту, документа, історії) і, навпаки, ціле може бути осягнене завдяки досягнутому розумінню окремих фрагментів (так зване «герменевтичне коло»). Ще один важливий принцип герменевтики говорить, що розуміти – означає розуміти іншого, тобто знаходити спільне з ним у світогляді, культурі, правах, мові й ін. [5]. Виникає запитання, а чи можна використовувати герменевтику для вивчення природи? На перший погляд здається, що ні, тому що в природі ми маємо справу з повторюваними, подібними, однаковими групами об'єктів і явищ. Але ж і в природі вчені також зіштовхуються з унікальними, неповторними, такими що не вкладаються в рамки відомих закономірностей, існуючих теорій об'єктами і явищами. У цьому випадку вчений також прагне зрозуміти й інтерпретувати природу таких об'єктів і явищ, виявити закономірність або висунути нову

Філософія пізнання

гіпотезу їхнього пояснення. Однак у цьому випадку природний об'єкт неминуче втрачає свою «унікальність». На тлі цього особливо наочним є приклад різних інтерпретацій різними вченими і науковими школами об'єктів мікросвіту.

Ідеальним був би варіант використання герменевтики у природознавстві, якщо допустити, що «природа – текст, написаний Богом», який треба розшифрувати. У цьому руслі мислив і Г.Галілей: природа – книга, написана мовою математики, і людина, яка не знає математики, її не зрозуміє.

Методи природничих наук можуть бути у певних аспектах використані для пізнання соціальних явищ. Досвід дослідження економічних, демографічних, екологічних процесів, наприклад у діяльності Римського клубу, в розрахунках сценарію «ядерної зими» К.Сагана і Н.Мойсеєва, показує відносну успішність такого використання. Те ж саме стосується виправданості часткового застосування історичної концепції К.Маркса чи концепцій А.Тойнбі, О.Шпенглера (про замкнутість і циклічність цивілізаційних процесів). Усім цим теоріям властива цілком чітка й раціональна, але суха й абстрактна схема. Специфіка ж самого предмета дослідження з його барвистістю, повнотою життя, індивідуальністю з цих схем зникає, немовби взяли як об'єкт вивчення життя російського суспільства середини минулого століття і досліджували б її лише за політичними, економічними, демографічними й ін. теоріями, забувши про романи Л.Толстого, Ф.Достоєвського. Сам К.Маркс уважав, що читання романів О.Бальзака дає йому для розуміння економічної ситуації у Франції початку XIX ст. незрівнянно більше, ніж найретельніше вивчення економічних таблиць і біржових зведень.

Технічні науки вивчають перетворену й поставлену на службу людині природу. «Техне» у перекладі з давньогрецької означає мистецтво. В античних театральних уявленнях у кульмінаційний момент нерідко з'являвся «Бог з машини», який рухався мистецьки сконструйованим блоковим механізмом. Так техніка (мистецтво) стала посередником між людиною і Богом, людиною і долею, людиною і природою. Т.Кампанела (XVI ст.) вважав, що людина у своїх бажаннях не зупиняється на речах цього світу, а бажає ще більшого – піднятися над небом і світом. Не маючи швидких, як у коня, ніг, людина винаходить колесо й візок, не маючи змоги плавати як риба, вона винаходить кораблі, а, мріючи про польоти, подібно до птаха, вона створює літальні апарати.

Феномен техніки включає ряд смислів. Перший – це інструментальне розуміння техніки. Під технікою розуміється сукупність

Розділ 1

штучно створених матеріальних засобів діяльності або сукупність артефактів, використовуваних як засоби діяльності. У цьому розумінні техніка – завжди речі, створені людьми з неорганічного субстрату й ними використовувані. У другому розумінні техніка розуміється як митецький процес діяльності або як майстерність, наприклад техніка землеробства, мореплавання, лікування і т.д. Нині в цьому значенні найчастіше вживається слово «технологія», що позначає сукупність знань і вмінь виготовлення чого-небудь. Третій смисл техніки розуміється гранично широко як спосіб діяльності, спосіб життя і спосіб думки, наприклад мова, спочатку усна, а потім і письмова – це техніка, сучасні світові релігії – це теж техніка [6].

На відміну від природничих наук, технічні науки (прикладна механіка, радіоелектроніка, гірнича справа, агрономія, генна інженерія, фармакологія і т.д.) більш конкретні, тому що вивчають конкретні об'єкти, створені людиною, «другу природу», а також утилітарні, оскільки вони зорієнтовані не на пізнання сутності явища як такого, а на конкретний результат, що має практичне застосування. Але без природничих наук технічні науки розвиватися, у принципі, не можуть, тому що перші задають їм основу, розкривають сутність процесів, використовуваних у технічних системах.

У свою чергу й гуманітарні науки теж роблять свій вплив на технічні. Техніка створюється людиною і для її потреб. Вона включається складовою частиною у процес її життєдіяльності й при цьому не повинна підкоряти людину собі, позбавляти її свободи і творчого первня. Виникла на цьому ґрунті технічна й інженерна етика покликана попереджати перекоси суспільства убік техніцизму.

Технічні науки мають тенденцію до прогресу, зумовленого соціальною потребою практичних наукових досягнень, використовуваних у виробництві. Однак тут є своя межа і перехід у свою протилежність: прогрес в одному відношенні є регресом в іншому. Не даремно здавна вважають, що техніка як «дарунок богів» може виявитись «ящиком Пандори».

Поиск по сайту: