Позитивістського проекту

Філософія позитивізму, або філософія позитивного (тобто конкретно-наукового) знання, була створена французьким мислителем Огюстом Контом (1788-1857). Конт поставив перед собою завдання позбавити філософське знання від абстрактної умоглядності. Він стверджував, що «наука – сама собі філософія» і що метафізика (тобто класична філософія), як учення про сутності й причини явищ, повинна бути усунута, а її місце повинна зайняти позитивна філософія.

Таке прагнення до «онауковлення» філософії мало під собою солідні епістемологічні та соціальні засади. Як було показано вище, пізнавальна автономія науки формувалася через розмежування з натурфілософією Нового часу. У свою чергу, це розмежування знаменувало собою те історичне фіаско, якого зазнала філософія першої половини XIX ст. у справі

Філософія пізнання

конструювання нею абсолютної й остаточної системи буття в цілому й природному світі зокрема. Гегелівська філософія (наука наук) претендувала на досягнення пізнавальної конкретності в абсолютному обсязі. Однак природничонаукові рухи середини XIX ст. (у фізиці, хімії, біології) свідчили про те, що наука не має наміру надалі залишатися постачальником фактичного матеріалу до двору його величності натурфілософського умогляду.

У соціальній практиці ситуація також помітно вийшла з-під філософського контролю. Замість урочисто обіцяного царства розуму – революції, що потрясли всю Європу, війна, тільки за назвою Кримська, а по суті світова і т.ін. Все це явні свідчення нездатності класичної філософії подолати розумовий розбрід на засадах раціональності. Ірраціоналістична ж реакція не заставила себе чекати (С.К՚єркегор, А.Шопенгавэр, Ф.Ніцше й ін.).

Позитивізм і намагається врятувати раціональність за допомогою «виведення» її з науки (так звана «позитивна раціональність»). Ця остання полягає в дослідженні «корисних» законів, виведених зі спостережень і, і є основою передбачення, котре можливе на основі сталості відносин між явищами. Реальність, вірогідність, точність і корисність – такі риси позитивної раціональності як «істинного» філософського мислення.

Позитивізм справедливо називають філософією порядку. Відповідно до таких поглядів, розумова анархія, яка породжує «революційний стан народів», може й повинна бути переборена на базі позитивної раціональності, що виключає нескінченні філософські сперечання. Можна сказати, що позитивізм проголосив ідею «союзу» натуралістів проти філософів.

У своїй програмній праці «Курс позитивної філософії» О.Конт виділяє три стани людського розуму: теологічний, метафізичний й позитивний. У теологічному стані розум орієнтований на дослідженні перших і кінцевих причин і трактує явища як продукти дії надприродних факторів. У метафізичному – надприродні фактори замінені абстрактними сутностями, яким приписується здатність породжувати усі спостережувані наслідки. Нарешті, «у позитивному стані людський розум, визнавши неможливість досягти абсолютних знань, відмовляється від пізнання внутрішніх причин явищ і цілком зосереджується... комбінуючи міркування і спостереження, на вивченні дійсних законів, тобто незмінних відношень послідовності й подоби» [2]. Користуючись термінологією Конта, можна сказати,

Розділ 1

що в його трактуванні взаємин науки і філософії (метафізики) визнається їхня послідовність, але заперечується подоба, тобто Конт не визнає пізнавального статусу філософії, вона представляє для нього чисто історичний інтерес.

Методологію досвідного пізнання й індуктивної логіки в дусі позитивізму розробляв Джон Стюарт Міл (1806- 1873). Лише індукція, на його думку, є справді науковим методом. При цьому онтологічною базою для індуктивних узагальнень слугує властива самим речам подібність.

Таку подібність біологічних і соціальних систем акцентував і, відповідно, розробляв у соціології Герберт Спенсер (1820-1903). Відповідно до його уявлень, прогрес у суспільному житті те саме що дарвінівська органічна еволюція. Основним законом соціального буття Спенсер уважав виживання найбільш пристосованих суспільств, при цьому вектор як біологічної, так і соціальної еволюції спрямований убік більшої диференціації органів.

Друга історична форма позитивізму пов'язана з революційними процесами у природознавстві на рубежі XIX і XX ств. Щільність, непроникність і механічне переміщення речей – постулати природничонаукового матеріалізму минулого – «випарувалися» внаслідок відкриття явища радіоактивності, складної структури атома, властивостей елементарних часток, відносності простору і часу і т.ін. Як наслідок, світ предметів науки, у думці багатьох видатних учених і філософів, втратив свій об'єктивний статус і постав у образі якоїсь теоретичної конструкції, покликаної лише служити цілям пізнавальної діяльності суб'єкта. Творцями цієї редакції позитивізму, що дістав назву емпіріокритицизму (тобто філософії критики досвіду), були австрійський фізик Ернст Мах (1838-1916) і швейцарський психолог і філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896).

Теоретичний багаж емпіріокритицизму пов'язаний головно з розробкою концепцій: елементів світу, які ототожнюються з «нейтральними елементами досвіду»; принципової координації, тобто нерозривного зв'язку суб'єкта, що пізнає, і середовища; критики інтроекції, тобто неправомірного «вкладання» думок і сприйняттів у мозок людини, а також економії мислення, суть якої в усуненні з розумового процесу тих понять, зміст яких виходить за межі «чистого досвіду».

Естафету традиції, що йде від О.Конта, підхопили у XX ст. представники неопозитивізму. Його поява і розвиток пов'язані з прогресом у таких галузях науки, як логіка, математика і мовознавство.

Філософія пізнання

Зазначений прогрес був досягнутий значною мірою завдяки фундаментальному внеску таких видатних учених і філософів, як Готліб Фреге (1848-1925), Алфред Уайтхед (1861-1947), Бертран Расел (1872-1970) і інших. Ідеї неопозитивізму розроблялися головним чином учасниками і послідовниками Віденського гуртка 1930-х рр. Це Моріс Шлік (1882-1936), Рудольф Карнап (1891- 1976), Отто Нейрат (1882-1945), Алфред Аєр (1910-1989) і інші.

Неопозитивізм, у цілому сприйнявши програму позитивістів минулого, прагнув створити абсолютну науку, покликану охопити все пізнання реальності на основі нових логіко-математичних і семантичних досягнень. Найближчою ж метою ставилось очищення науки від метафізики як знання, що не має пізнавального значення. Метафізичні судження вважалися позбавленими смислу, оскільки вони не пов'язані з фактами, які могли б бути перевірені емпірично. Методологічна процедура зведення якого-небудь судження до факту чуттєвого досвіду, з метою визначення наявності чи відсутності смислу, дістала назву верифікації. Тільки успішно витримавши цю процедуру судження кваліфікується як наукове.

До другої половини XX ст. позитивістська спрямованість на те, щоб за допомогою «логічної терапії» санувати спочатку науку, а потім і весь духовний світ, себе зживає. З'являється постпозитивізм, який відкинув один за іншим усі позитивістські канони, здійснивши переорієнтацію проблематики від символічної логіки до історії науки. У його поняттєвому апараті схоплені істотні моменти розвитку наукового знання. Прикладом можуть служити «науково-дослідна програма» Імре Лакатоса (1922-1974), «парадигма» і «наукова революція» Томаса Куна (р. 1922) і т.ін. Теоретичною основою такої переорієнтації з'явився фальсифікаціонізм Карла Попера (1902-1994). У цьому вченні статус науковості пов'язується не з емпіричним підтвердженням якого-небудь судження, але з емпіричним спростуванням (фальсифікацією) його. Наука, таким чином, набула досить динамічного вигляду висування, спростування і зміни гіпотез.

Постпозитивізм відмовляється визнавати жорсткі границі між наукою і філософією. Навпаки, утверджується свідомість філософських тверджень, їх неусувність із наукового знання. Кунівськая парадигма як система зразків, які регулюють пізнавальний процес у певній галузі науки на певному відрізку часу, повинна спиратися на ряд фундаментальних тверджень, незаперечних за визначенням і, отже, які мають метафізичний характер. Так зване «тверде ядро»

Розділ 1

науково-дослідної програми Лакатоса також складається з метафізичних тверджень. В епістемологічному анархізмі Пола Феєрабенда (р. 1924) з його девізом «без хаосу немає пізнання» цей ревізіоністський процес відходу від стандартів позитивізму здобуває завершення. Анархістська епістемологія принципово заперечує можливість універсальної методології (а саме таку намагалися сконструювати позитивісти), оскільки, на думку Феєрабенда, будь-яке відновлення знання припускає відмову від старих методологічних шаблонів. У науці «все дозволено». Творче мислення несумісне з будь-якими методологічними прописами.

Розуміння соціальної функції знання також трансформувалося порівняно з позитивізмом XIX ст. Тут безумовно зіграла велику роль та обставина, що позначена Контом (і актуальна для його часу) дилема «революційний стан – соціальний порядок» у XX ст. змінилася дилемою «тоталітаризм-демократія». К.Попер у своєму знаменитому філолофсько-публіцистичному творі «Відкрите суспільство та його вороги» відкинув як небезпечну оману непорушні об'єктивні закони суспільного розвитку. Ця омана прирікає людей на тотальну несвободу й життя в суспільстві, закритому для критики. Навпаки, так званому відкритому суспільству властива настанова на раціональну критику, можливість доцільно і свідомо управляти соціальними процесами і накопичувати досвід у справі приборкання «нахабної вседозволеності» бюрократичних інститутів в інтересах усіх членів суспільства. Разом із тим Попер змушений визнати, що сам собою вибір на користь критичного раціоналізму не може бути доведений досвідним шляхом; граничною підставою його залишається ірраціональна віра в розум. Це визнання значимості для пізнавальної та соціальної діяльності факторів, по суті ірраціональних, які лежать поза досвідною наукою, було згодом розвинене епістемологами – послідовниками Попера.

Таким чином, сподівання класичного позитивізму про подолання розумової анархії за допомогою «позитивного синтезу» наукового знання не виправдалося. Понад те, можна констатувати, що історична доля позитивістських ідей свідчить про відмову від тієї претензії на абсолютну пізнавальну самодостатність, яку виразив Конт у своєму висловленні. У цих умовах розв'язання проблеми пізнавального самовизначення науки передбачає визнання принципової складності пізнання, наявності в ньому різноманітних і по-своєму необхідних форм. При цьому належне розв'язання зазначеної проблеми передбачає пізнавальний союз філософів і вчених.

Філософія пізнання

Ідея такого союзу має тривалу передісторію. У стародавності філософія і природне знання становили єдине ціле. Потреба в раціональному здійсненні тодішнього економічного життя, з одного боку, і неприборкане прагнення людського розуму вийти за межі конкретно-сутнього – з іншого, зумовили становлення в античний період основ математики, астрономії, аграрних знань, а також виникнення філософії. При цьому філософські та природничонаукові концепції існували і взаємодовнювали один одного.

У Середні віки відбувається розрив такої єдності. Однак, стаючи служницею теології, філософія не лише не прагне ізоляції від науки, а шукає способи її реабілітації (вчення про двояку істину, поділ предмета науки і релігії) та готує ґрунт для виникнення експериментальної науки (оксфордська школа).

Новий імпульс для відновлення зв'язку філософії і природознавства виникає в епоху Відродження у працях Д.Бруно і М.Коперніка, Г.Галілея, Леонардо да Вінчі, І.Ньютона. Стаючи на шлях самостійного від релігії і церкви розвитку, філософія разом з наукою дедалі рішучіше виступають проти віджилих теологічних форм, проти догматизму релігійного світогляду. У філософії вже проглядалося завдання теоретичної розробки й узагальнення прийомів досвідного пізнання, виявлення джерел і критеріїв вірогідності наукового знання. Філософи Нового часу, Просвітництва, поділяючи гносеологічний пафос своїх попередників, стверджували, що знання не тільки сила, а й вища цінність культури, і спосіб створення умов для загального щастя. Не випадково, що наука в XVIII ст. починає здобувати дедалі більш міцний фундамент: вона стає особливим соціальним інструментом зі своєю системою наукових установ і підготовкою кадрів.

Що ж стосується філософії, то своє завдання вона бачить у розв'язанні гносеологічних і методологічних проблем, які стоять перед науковим знанням. Філософи (Шелінг, Гегель), намагаючись підмінити науку, прагнуть побудувати цілісну систему філософських наук своєї епохи, які мають переважно розрізнений характер. Тому утверджується ідея філософії як «науки наук» (Гегель). Осягаючи умоглядним шляхом субстанціальну природу, філософія одночасно брала на себе функцію і методологічного керівництва науковим пізнанням, природно, що ця обставина привела, у свою чергу, до конфлікту між філософією і наукою, який відобразився у виникненні позитивізму.

Позитивістська версія подолання такого стану справ у системі «наука – філософія» розглянута вище. Ця версія фактично

Розділ 1

виходила зі зворотного співвідношення пізнавальної значимості елементів зазначеної системи: твердження «наука сама собі філософія» по суті протилежне твердженню «філософія є наука наук».

Іншу версію репрезентувапа марксистська філософія, що взяла на озброєння діалектичний метод Гегеля, але відкинула натурфілософський снобізм останнього. На думку класиків марксистської філософії, саме діалектичний характер сучасного природознавства визначає неодмінність союзу вчених, які розвивають природничі науки, і філософів, які розвивають діалектичні ідеї. Разом із тим у марксизмі акцентувалося й соціально-практичне підґрунтя такого союзу – участь у загальній боротьбі за практичну перебудову світу на комуністичних первнях. Тому В.І.Ленін і його послідовники, розробляючи цю проблему, особливий наголос робили на значимість союзу в справі утвердження «діалектико-матеріалістичного» світогляду вчених, формування в них «партійності» й тим самим знижували загальнометодологічний складник у діалозі філософів і натуралістів.

Саме така обмеженість вузькими партійно-політичними завданнями в остаточному підсумку девальвувала марксистську версію союзу. Але це не означає девальвації самої ідеї. Гостро усвідомлював необхідність союзу філософії та науки А.І.Герцен. У «Листах про вивчення природи» він неодноразово відзначав, що натуралісти, не володіючи науковим філософським методом, виявляють безпорадність при спробах узагальнити накопичений емпіричний матеріал і заплутуються у вирі причин і наслідків. Герцен вважав, що метод «у науці зовсім не є справою особистого смаку». Він був переконаний, що для успішного розвитку і філософії, і науки необхідний діалектичний взаємозв'язок їх між собою і насущними потребами суспільного життя. Про необхідність союзу конкретних наук і філософії говорять праці і вся практична діяльність учених- новаторів: Дарвіна і Айнштайна, Вернадського і Вавилова, Бора і Больцмана, Борна і Бройля, які приділяли величезну увагу в своїй творчості розробці філософських проблем.

Філософія ставить перед собою завдання, які виходять за рамки наявного пізнавального та практичного досвіду, вона здатна генерувати образи можливого світу, а отже, й окреслити контури майбутніх взаємин у системі «наука – філософія». Необхідність союзу філософії зростає в умовах сучасних інтегративних процесів, які характеризують розвиток природничих, технічних і всіх гуманітарних наук. Саме на шляху інтеграції виникають нетрадиційні форми і види знання, тісно пов'язані з філософією.

Філософія пізнання

Інша обставина, що підтверджує необхідність органічної єдності філософії і науки, пов'язана з філософським осмисленням результатів науково-технічного прогресу, використання яких повинно відповідати гуманістичним цінностям і потребам людини.

Використання новітніх досягнень науки і техніки сприяє реальному гуманізму. Але самі собою ці досягнення можуть бути не лише соціально марними, але навіть і шкідливими, якщо вони не мають людського виміру. Так, по-перше, уряди під тиском монополістичних угруповань у промисловості, будівництві, космонавтиці й обслуговуючих їх академічних кіл найчастіше приймають до виконання грандіозні «проекти століття»; по-друге, вчені, інженери в союзі з технократами беруться за практичне застосування нових природних феноменів, не усвідомивши собі негативні наслідки своїх дій. Без гуманістичного, морального осмислення результатів науково-технічного прогресу людству загрожують нові, більш страшні катаклізми, ніж чорнобильська трагедія.

Але існує ще один, не менш важливий, позитивний результат міждисциплінарної кооперації вчених. Річ у тім, що спільні наукові дослідження будуть накладати свій благотворний відбиток на формування зрілої та всебічно розвинутої, тобто цілісної, особистості вченого демократичного суспільства. Якщо його наукова ерудиція і високий професіоналізм органічно зіллються з високою моральністю та культурністю, то це буде помітним кроком на шляху реалізації відомого твердження італійських гуманістів, відповідно до якого справжня духовність містить у собі три складові частини – науку, мистецтво і моральні відносини між людьми. Уже сьогодні культурність сучасного фахівця треба розуміти як інтегральне вираження його інтелектуального, морального та художнього розвитку. А це означає, що існує об'єктивна тенденція до все більшого змикання чисто наукового знання і знання, що виходить за рамки «чистої науки», яке називають сьогодні позанауковим знанням, тобто тим знанням, яке приносять мораль, мистецтво, релігія й інші форми духовного освоєння світу.

Лытература:

Менделеев Д. И. Избр. соч. М., 1934. Т. 2. С. 169, 257.

Конт О. Курс позитивной философии // Родоначальники пози­тивизма. СПб., 1912. Вып. 4. С. 2.

РОЗДІЛ V.

ВЗАЄИМОДОПОВНЮВАНІСТЬ
НАУКОВОГО І ПОЗАНАУКОВОГО
ПІЗНАННЯ

ГЛАВА 18.

ДИЛЕМА СЦІЄНТИЗМУ
І АНТИСЦІЄНТИЗМУ

Поиск по сайту: