В гуманітарному знанні

Проблема суперечності сцієнтизму і антисцієнтизму в процесі становлення та розвитку філософії, історії та методології науки спочатку виникає як питання про принципову відмінність природничонаукового і гуманітарного знання, «наук про природу» і «наук про дух». Як відомо, «науки про дух» відрізняються від «наук про природу» і за методом, і за предметом. Як би не визначалося в частковостях поняття історичних наук, природничонаукове трактування історії в жодному випадку неприпустиме, а тому природознавство і історична наука завжди повинні перебувати у принциповій логічній протилежності між собою.

Гіпотетико-дедуктивний метод у «науках про дух» не працює, природничі науки «беруть у дужки» життєвий світ, який є предметом наук про людину. Природничонаукове знання має справу з відносно закритою предметною сферою, із системою загальних висловлень, відірваних від повсякденної мови, з інструментально контрольованими даними досвіду. Природа визначається існуючою незалежно від людини, від її операцій над символами. Вважається, що ці символи це відображення, якесь «дзеркало» самої природи. Це помилково і для природних наук. Звичайно, саме собою зрозуміло, що зовнішній світ накладає на результати науки свої обмеження. Однак діють ці обмеження за допомогою тих значень, які створюються вченими, коли вони намагаються інтерпретувати цей світ. Ці значення не обов'язково переконливі,

Філософія пізнання

безупинно переглядаються й почасти залежать від того соціального контексту, в якому працюють учені. Якщо прийняти це центральне для всієї нової філософії науки твердження, то не залишиться іншого вибору, крім як трактувати продукти науки як соціальні конструкції, подібні до всіх інших культурних продуктів.

Хоча в природничих науках і припустимо аналізувати природні процеси як незалежні від суб'єкта пізнання, проте абсолютно «надійної» істини гіпотетико-дедуктивна теорія теж не дає.

Для вченого з гарною природничонауковою підготовкою очевидно, що у сфері соматичних захворювань, де уявлення про адаптацію як гомеостатичний тілесний (фізіологічний) процес є загальноприйнятим, застосування природничонаукових методів привело до величезного прогресу. Але «блиск» природничонаукових методів у пізнанні природи й «убогість» сцієнтизму в гуманітарних науках – це дві сторони однієї медалі. У науках про людину дослідник ніколи не стоїть на тій дистанції від уявного незмінного об'єкта, яка уможливлює інтерсуб՚єктивність досвідних даних.

Той, хто пізнає, бере участь у соціальному житті самим актом пізнання, предмет ніколи не є однозначно «даним». Висловлення тут уплетені в життєву практику, зовнішній контроль над даними відсутній. Предмет «наук про дух» неможливо ізолювати від повсякденної мови, упредметнити як щось незалежне від використовуваних символів. Він даний на рівні символів, повна однозначність яких стосовно предмета була б реалізована лише разом із кінцем історії, котра повинна була б закінчитися, щоб усе стало на свої місця, зробилося зрозумілим і прозорим. «Божественне всевідання» тут ще більш ілюзорне, ніж у природознавстві, будь-який дослідник бачить світ у своїй перспективі й неминуче входить у герменевтичне (порочний) коло.

Одним зі шляхів розвитку наукового дослідження проблеми людини в наші дні є визначення «стикових», «прикордонних» точок, у яких перехрещуються історико-соціальні та природничонаукові (біологічні) методи, які мають метою перебороти їхній дуалізм, їх багато в чому поки що взаємовиключний характер. Саме на цьому шляху інтеграції природничонаукового та гуманітарного підходів до людини здійснюється конкретизація нової стратегії дослідження, нової філософії науки.

Історія як наука формує думки про ті чи ті історичні події й, хоча її висловлення мають не універсальний, а екзистенціальний (одиничний) характер, вони є судженнями.

Розділ 5

З логічного погляду правомірно називати поняттєвими як ті утворення, в яких знаходить своє вираження загальна природа речей, так так само й ті утворення, в яких схоплена історична сутність дійсності. Обидва логічні процеси мають на меті перетворити і спростити дійсність у такий спосіб, щоб вона допускала наукове трактування, і в цьому завданні, як правило, убачається найбільш загальна сутність утворення понять.

Процес «утворення понять» здатний пролити світло на своєрідність природничонаукового методу взагалі, оскільки йдеться про його стосунок до наукового трактування історії, що розуміється і як соціологія, і як культурологія. При побудові позитивної теорії історичного методу доводиться зупинятися на тому, що здатне виявити протилежність обох методів. Завдяки цьому насамперед вдається ще краще з'ясувати принципове значення границь природничонаукового пізнання світу. Далі ця протилежність повинна пролити світло й на істотні особливості історичного дослідження. Саме собою зрозуміло, що під історичними науками ми розуміємо тут не тільки історію в більш конкретному озумінні. Під цією назвою ми поєднуємо всі ті досвідні науки, які не є природничими науками.

Розв՚язуючи проблему своєрідності історичного знання варто підкреслити, що історик – це не тільки фахівець в одній науці, а й представник гуманітарного знання в цілому. Такий дослідник указує на ціннісні орієнтації й у природничих науках, де, як і в будь-якій іншій сфері людської діяльності, є свої орієнтуючі цілі, інтереси і цінності. Якби, наприклад, істина не була людською цінністю, то люди не стали б займатися її пошуками. Учений-природничник змушений абстрагуватися від ціннісних оієентацій науки, тому що це відволікало б його від пошуку конкретних істин і привело до суперечок про те, що вважати цінністю істини: повинна вона опромінювати душу суб'єкта або мати суспільно-практичне значення?

Не можна сказати, що в цій суперечці між природничонауковим і гуманітарним знанням розставлені всі крапки над «і». Зокрема, не завжди ясно, чим же історик відрізняється від натураліста, якщо ідеалом того й того залишається наукова об'єктивність. Якщо бути вірним щойно сформульованому ідеалу науковості й постаратися вказати на відмінність наукового історика від літератора, психолога і представника наук про дух, то можна дійти висновку, що «людське», «душевне» або «духовне» виявляться занадто обмеженими сферами. Крім них історія включає якісь інші

Філософія пізнання

структури, і, зокрема, велику кількість дослідників визнає матеріальні, а не лише духовні цінності.

У цьому контексті наша позиція в питанні про протилежність двох методів формулюється у такий спосіб: віднесеність до загальної цінності в історичному пізнанні є точкою відліку для визначення ступеня унікальності; навпаки, у природознавстві віднесення до загального поняття здійснюється з метою подібності. А проблема специфіки історичного утворення понять і межі природознавства знаходить розв'язок у такому узагальненні: протиставлення історичних наук про культуру природничим наукам виявляється в тому, що трактування історичними науками культури становить для природничонаукового утворення понять межу, яку останнє ніколи не може переступити, користуючись тільки власними засобами. Тому справедливий також погляд, згідно з яким як наука про природу, так і наука про культуру вправі користуватися чужою методологією, якщо це дає пізнавальний ефект. Соціальні науки, як і природничі, мають справу з поясненням емпіричних регулярностей, однак їхня специфіка полягає в тому, що повторюваність, законоподібність соціальних зв'язків і дій повинні бути зрозумілі. Соціальні дії визначаються не як причиново зумовлені, а як інтенціональні, тобто спираються на наміри, цілі, цінності, норми, диспропорції, й тому вони можуть бути зрозумілі через мотиви. При цьому можна довести, що розуміння за певних умов може перетворитися на пояснення: дія історичного суб'єкта розуміється завдяки реконструкції цілей і мотивів дії; разом з тим ясно, що наміри не завжди втілюються й не завжди приводять до таких результатів, які очікував суб'єкт; тому пояснення перетвориться на розуміння в тому випадку, якщо воно буде підтверджене емпіричними фактами. Розумінню в цьому випадку приділяється підпорядковане значення. Завдяки йому вдається розкрити мотиви і цілі дії і тим самим задавати програму емпіричного дослідження реальних обставин дії.

Для розв'язання проблеми співвідношення раціонального знання і цінностей треба розрізняти два типи людських дій. Один визначається раціональним вибором засобів досягнення поставлених цілей. Розуміючий історик або соціолог здійснює реконструкцію соціальних інститутів, технічних, економічних, наукових структур, логіка яких примушує до вибору. Діючий суб'єкт опановує технікою і знаннями часто неусвідомлено, під впливом об'єктивного середовища й оточення, через почуття і потреби, формовані цивілізацією. Інший тип дії, яку можна назвати заклик

Розділ 5

духовним, визначається соціальними нормами, традиціями, самосвідомістю й т.ін. Конкретні максими поведінки діючих суб'єктів являють собою своєрідний сплав цих, найчастіше неаналізованих зовнішніх природних і соціальних тисків і потреб, а також суб'єктивних задумів і очікувань. Тісний взаємозв'язок і взаємопереплетенність цих типів дій визначає взаємозв'язок розуміння і пояснення в науках як про природу, так і про дух.

Поиск по сайту: