Науковим і позанауковим знанням

Сучасний філософський аналіз пізнавальної діяльності, що претендує на всебічність і осмислення результатів спеціальних наук про пізнання, неодмінно містить у собі дослідження заданих культурою історично мінливих ідеалів і норм пізнання, вивчення широкого кола проблем соціально-культурної детермінації наукового знання. Так, усе більше і більше стає зрозумілим, що факт і теорія, спостереження і вихідна передумова складно взаємозалежні, і емпіричні висновки науки повинні бути зрозумілі як інтерпретаційні конструкції, що залежать у своїх значеннях від перебуваючих у розпорядженні цієї соціальної групи у цей час культурних ресурсів і обмежені ними.

Розв'язання проблеми відмінності та єдності методологічних і соціальних умов розвитку та функцювання науки засобами філософського пізнання неодмінно передбачає розв'язання цієї проблеми також і на рівні міждисциплінарних досліджень. У той час як філософська теорія міждисциплінарних досліджень розкриває найбільш загальні для всіх наукових дисциплін закони формування і здійснення науково-дослідних програм, відображаючи закономірності виникнення, розвитку, елімінації та інші форми зміни історико-методологічних моделей науки, конкретно-часткові методологічні узагальнення окремих дисциплін постають як основа загальнотеоретичних концепцій. Якщо загальна філософська постановка проблеми інтеграції гуманітарних і природничих наук, які перебувають у прямій відповідності з філософським принципом однаковості природи, не викликає особливих труднощів, то все інакше зі спеціальною як науковою, так і позанауковою розробкою її.

Річ у тім, що спеціальні науки в силу свого відносно незалежного розвитку й роз'єднаності дослідницьких зусиль виявилися багато в чому непідготовленими до широких міжнаукових теоретичних синтезів. Тим часом, найбільший науковий інтерес сьогодні представляють саме подібні мультидисциплінарні синтези,

Філософія пізнання

покликані об'єднати дослідницькі зусилля представників різних груп науки, лікарів, психотерапевтів, педагогів і інших «незангажованих», «спеціальних» інтелектуалів. Труднощі здійснення цих теоретичних синтезів зумовлені також і тими стабільними традиціями, які склалися в межах різних груп наук, їх певним ідейним і поняттєвим партикуляризмом.

Характеризуючи специфіку сучасного філософського мислення, можна як підставу для дискусії відзначити, що основні коди будь-якої культури, які управляють її мовою, її схемами сприйняття, її обмінами, її формами вираження й відтворення, її цінностями, ієрархією її практик, визначають для кожної людини емпіричні порядки, з якими вона буде мати справу й у яких буде орієнтуватися. На протилежному кінці мислення наукові теорії або філософські інтерпретації пояснюють загальні причини виникнення будь-якого порядку, загальний закон, якому він підкоряється, принципи, які виражають його, а також підстави, згідно якими встановився саме цей порядок, а не який-небудь інший. Але між цими настільки віддаленими одна від одної галузями перебуває така сфера, що виконує функцію посередника, не будучи при цьому менш основною: вона менш чітко окреслена, більш непізнавана і, мабуть, менш доступна аналізу.

Функцію такого «посередника» в сучасній культурі, на нашу думку, значною мірою виконує психоаналіз. Він указує на несвідоме як об'єктну сферу, яку потрібно оглянути. Причому вказує не на те, що повинно помалу з'ясовуватись у поступовому просвітлінні прихованого, але на те, що вже є присутнім і розкривається, на те, що існує в безмовній міцності речей, у самозамкнутості тексту або білому провалі між рядків, і тримається цим існуванням.

Виявлення типів подібностей і закономірностей, що змушують несвідоме говорити крізь свідомість, дозволяє психоаналізу спрямуватись убік тієї основної сфери, в якій розігруються стосунки репрезентації і скінченного людського буття.

Психоаналіз виявляється особливого роду «формою життя», діалогічним спілкуванням, до якого не підходять критерії науковості, розроблені на основі природничих наук. Він спрямований на пізнання прихованого – виключених з мови форм інтеракції.

У сьогоднішніх науках про людину сфери тілесності та смисловиявлення дедалі більше розходяться: природничонаукове дослідження тіла, з одного боку, і культурно- чи соціально-науковий аналіз породження смислів і їхньої структури – з іншого.

Розділ 5

Однією зі специфічних особливостей нової дослідницької стратегії є спрямованість її на розуміння людини, на «мистецтво інтерпретації», а не на систему доказів, що лежать в основі пояснення.

Розуміння завжди приходить до межі невичерпної індивідуальності іншого й не може завершитись. Якщо психоаналіз так і не знайде статусу наукової теорії, він збереже свою значимість як мистецтво розуміння.

Успіхи сучасної науки, насамперед подальша розробка концепції людини, створюють необхідні теоретичні передумови для успішної реалізації принципу гуманізму. За такого підходу втрачає свій смисл відмінність природничих наук і позанаукового знання, засноване на зовнішніх суперечностях природи і суспільства, яке пристосувало собі природу, тому що людина являє собою цілісність і як організм, і як вид Homo sapiens. Взаємне опосередкування біологічного і соціального в цих аспектах виявляється в різнобічних і глибоких формах. Значення подібних досліджень безсумнівно буде неухильно зростати при подальшій розробці концепції людини і оптимальної сфери її життя та діяльності. І тільки завдяки відкритому діалогу можуть бути по-новому усвідомлені як відмінності, так і єдність гуманітарного і природничонаукового знання. Але щоб охоронити себе від редукції до ідеології чи до моралізування, філософії потрібно здійснювати «діагностику» наукових, ідеологічних і моральних дискурсів, розробляти аналітичну і герменевтичну техніку взаєморозуміння та перекладу. У рамках філософії природи і філософії культури, філософії науки і філософії життя, філософії науки і позанаукового знання має місце ряд спільних дилем, подолання яких є умовою інтеграції різних філософських напрямів, сприяючи тим самим єдності культури.

Поиск по сайту: