Філософія реалізму як фундаментальний синтез матеріалізму й ідеалізму. Історичні форми реалістичного світогляду

Світогляд визначається насамперед тим, як розв՚язується проблема буття. У традиційному плані онтологія, тобто філософське вчення про буття, трактувалось як учення про світ, яким він існує поза й незалежно від людини. Таке уявлення про онтологію випливало з визначення матерії як об'єктивної реальності, що існує поза й незалежно від людини. Отже, вже тут, у вихідному філософському вченні відбувається розрив матерії і духу й протиставлення їх одне одному. При цьому поняття «дух» закріплюється за людиною, а матерія виявляється позбавленою духу. А численні спроби в історії філософії перекинути міст від матерії до духу або від духу до матерії не давали належних результатів.

У цих умовах ми пропонуємо нову парадигму, тобто новий стиль мислення, нову світоглядну систему. Парадигма ця зводиться до того, що насправді матерія і дух представляють

Філософія пізнання

нерозривна внутрішня єдність на всіх рівнях організації буття. Це значить, що дух співвідноситься не тільки з людиною, а, в принципі, з будь-яким станом матерії. У певному розумынні можна стверджувати, що одушевленою виявляється вся матерія, але, звичайно, не в дусі традиційного панпсихізму, про що докладніше буде сказано нижче.

При цьому ми не можемо тут погодитися з Теяром де Шарденом у тому, що духовний (за його термінологією – радіальний) складник еволюційного процесу поєднується з матеріальним (тангенціальним) складником лише тоді, коли він досягає порівняно високого рівня організації, тобто на високих рівнях еволюції матеріального світу [4]. Виходить, що, доки матерія не досягла високих рівнів організації, матерія і дух виявляються відірваними одне від одного. Фактично близький до цього погляд марксизму, що завзято відстоює тезу про те, що дух співвідноситься тільки з людиною, як вищим продуктом еволюції. Правильніше тут буде говорити про те, що інтенсивність вияву духу на різних рівнях організації матерії буде різною, але духовний компонент властивий матерії на будь-якому рівні.

Для наукового мислення характерне глибоке переконання в тому, що будь-який матеріальний об'єкт може бути представлений у вигляді певної сукупності просторово локалізованих елементів і системи взаємин між ними. У цьому випадку саме й відбувається розрив між матерією і духом, бо що стосується духу, то він не може бути виражений у рамках строго наукових, просторово-часових уявлень, у системі категорій «простір», «час», «причиновість» і ін. Багатовікові спроби науки зробити це ні до яких позитивних результатів не привели. І як наслідок цього становища – вигнання поняття «дух» з науково-матеріалістичної філософії. Маркіз де Сад, відомий не тільки як скандальний письменник, а й як філософ-матеріаліст, у своєму творі «Тереза-Філософ» виразив цю ситуацію, нове ставлення до духу гранично чітко і ясно: «Що таке свідомість? Як вона так може: існувати і водночас ніде не бути? Якщо вона десь є, то вона повинна посідати якесь місце, якщо вона займає місце, то ясно, що вона з чогось складається, а якщо вона з чогось складається, то це і є матерія. Виходить, дух, свідомість є химера або ж це – вияв матерії». Отже, якщо дух існує, виходить, він повинен займати якийсь простір, якщо він займає якийсь простір, це означає, що він має якісну визначеність. Іншими словами, дух – або матерія, її вияв, або химера. Так і вважала наукова філософія два останніх сторіччя. А тим часом існує

Розділ 1

величезний історичний досвід, який не дозволяє вписати проблему духу в настільки просту схему.

Утвердження нової онтології супроводжується створенням нової картини світу. Існуюча картина світу має явно виражений сцієнтистський характер, що чітко виражається в її традиційній назві «наукова картина світу». Оскільки вона має послідовно науковий характер, у ній, природно, не знайшлося гідного місця для людини. Тому не дивно, що, поряд з нею, за всіх часів, аж до сьогодення, формуються такі картини світу, як художня, філософська, релігійна, міфологічна і т.ін. Всі ці картини світу існують ізольовано й дуже важко піддаються стикуванню й інтеграції.

Звичайно, й раніше були певні здогади з приводу такої картини світу на різних етапах розвитку людського суспільства. Тут можна вказати на погляди представників епохи Відродження (Леонардо да Вінчі, Дж. Бруно й ін.), а також представників російського космізму (А.Л.Чижевський, В.І.Вернадський, Л.Н.Гумільов і т.д.). Як приклад можна вказати також принцип «позитивної всеєдності» В. С. Соловйова, філософію «спільної справи» Н.Ф.Федорова, на розуміння людини як конспекту світу в П.А.Флоренського. Однак твердження всіх зазначених авторів, як правило, формулювались у вигляді інтуїтивних здогадів. Ми ж свідомо використовуємо цілісний підхід і відповідну методологію для побудови нової онтології й відповідної їй картини світу.

В історії людської думки були вже численні спроби подолання розриву матерії і духу, створення цілісної інтегративної картини світу. При цьому пропонувалися найрізноманітніші форми синтезу, що знайшло своє відображення в різних назвах, серед яких частіше від інших зустрічаються «гілозоїзм», «панлогізм», «пантеїзм» і ін.

Гілозоїзм (у перекладі з грецької – речовина й життя) – філософське вчення про універсальну одухотвореність природи, що приписує здатність відчувати і мислити усім формам матерії. Хоча термін «гілозоїзм» був уведений тільки у XVII ст., самі гілозоїсти існували й раніше. Класичною працею, що дає яскраве уявлення про гілозоїзм, є робота Дж. Бруно «Діалоги».

Пантеїзм (у перекладі з грецької – все і бог) – філософське вчення, що ототожнює поняття «бог» і «природа». Пантеїсти стверджували, що одухотвореність природи гарантується тим, що сама природа це бог, тобто самій природі приписуються всі властивості духу, принаймні рівні натхненності, властиві людині. Відомо, наприклад, що Б.Спіноза приписував своїй субстанції ­

Філософія пізнання

(природі) здатність мислити, оголосивши мислення, поряд із протяжнітю, її атрибутом, тобто невід'ємною властивістю.

Панпсихізм (у перекладі із грецької – все і душа) – філософське вчення, за яким уся природа володіє одухотвореністю, психікою. Серед психологів один час значне поширення дістали уявлення, що психіка властива не тільки людині й вищим тваринам, а й іншим матеріальним об'єктам. Цієї позиції тією чи тією мірою дотримувались і деякі філософи, серед яких можна назвати Д. Берклі, Д. Гюма і Е. Маха.

Панлогізм (у перекладі із грецької – все і вчення) – філософське вчення, відповідно до якого єдиними рушійними силами всякого розвитку в природі й суспільстві є закони логіки. Панлогізм, найбільш повно розвинутий у філософії Г. Гегеля, фактично приписав не тільки людині, а й всій природі здатність до логічного мислення.

Нью-ейдж (у перекладі з англійської – нове століття) – сучасне вчення, яке широко використовує наукову аргументацію і масову культуру для пояснення єдності матерії і духу. Але, на наш погляд, буденний рівень, на якому ведеться розгляд проблеми, приведе до того, що і дух і матерія виявляються вкрай слабко вираженими.

Для кращого виявлення позитивних і негативних сторін існуючих спроб синтезу матерії і духу розглянемо одне з цих учень, найбільш близьке до реалізму в нашому його розумінні, пантеїзм, більш докладно.

Нам представляється, що пантеїзм є вченням привабливим для філософії, тому що воно прагне пояснити різноманіття світу з деякого єдиного принципу, що містить у собі життя і розумність. Теоретично пантеїзм можна уявити собі у двох формах, які й були реалізовані в ході розвитку релігійної й філософської думки. З одного боку, можна уявити собі становище, коли одиничне й різноманітне (природа) зникають, розчиняються в нескінченній єдності божественного буття, а з іншого боку – коли нескінченна єдність (Бог) розливається у будь-якому різноманітті явищ.

Отже, ми бачимо, що в рамках пантеїзму чітко ставиться проблема співвідношення матеріального і духовного (Бога і Природи). І розв'язання пропонується як злиття цих двох принципово протилежних первнів, у результаті чого зникає одна з протилежних сторін: або Природа розчиняється в Богові, або Бог розливається у всій Природі. Тут передбачається, що матеріальне і духовне у своїй основі мають все-таки щось спільне.

Розділ 1

Ми ж виходимо з того, що матерія і дух є поєднувано-непоєднуваними. У такому випадку проблема від самого початку виводиться за межі пантеїстичних уявлень. Ці первні взаємно доповнюють один одного і завжди співіснують один з одним: матерія не існує без духу, а дух без матерії (природи). Але вони не можуть перетворюватись один в одного, що зовсім не виключає їхнього взаємного впливу. За реалістичним світоглядом, який обґрунтовується нами, матерія і дух, становлячи єдину субстанцію, представляють, проте, два різні лики цієї субстанції. Іншими словами, реалізм на місце звичних монізму і дуалізму неодмінно ставить дуалістичний монізм, який визнає єдину субстанцію, але з двома протилежними ликами, які не зводяться один до іншого. Тут може бути встановлена аналогія з відомим у психології явищем: психо-фізіологічним парадоксом. Цей парадокс полягає в тому, що психічне не виводиться повністю з фізіологічного, хоча й перебуває з ним у нерозривній єдності.

Всі перелічені концепції, що намагалися встановити єдність матерії і духу (гілозоїзм, панпсихізм, пантеїзм, нью-ейдж, панлогізм і інші), виявилися неспроможними тому, що вони від самого початку виходили з тези, що матерія і дух у чомусь є якщо й не тотожними, то, принаймні, аналогічними один одному, що припускало їхню виводимість одного з іншого. І не випадково, тому, що вічно існують у філософії спроби подолання дуалізму матерії і духу так і не дали належних результатів, які б були прийняті науковим співтовариством.

Разом з тим рух наукового співтовариства до згоди, компромісів, а також усе більша увага до позанаукових методів пізнання, до союзу філософії з іншими галузями духовної діяльності створюють реальні передумови для перетворення реалізму в один із найважливіших, якщо не найважливіший філософський напрям.

У русі до реалізму в філософії є й свої власні внутрішні передумови. Річ у тім, що всім наукам властиві дві протилежні тенденції розвитку: диференціація й інтеграція. Дійсні вони і для філософії, причому в останні століття переважала перша тенденція – диференціація, розкладання. Це привело до того, що колись єдина філософія розділилася на безліч дрібних самостійних учень, мало або ніяк не пов'язаних одне з одним. Якщо філософію порівняти зі священною посудиною, в якій зберігалися вищі досягнення людського духу, то зараз ця посудина розбилася на безліч дрібних осколків, і кожен саме себе вважає хоронителем і продовжувачем віковічних традицій. Практично кожний із цих осколків (напрямів), як це не парадоксально ­

Філософія пізнання

звучить, претендує на певний синтез, нездійсненний ніким до нього. Так, практична філософія поєднала теорію з практикою, психоаналіз – філософію з розв'язанням завдань у психіатрії, позитивізм застосував філософську методологію до розв'язання актуальних проблем науки, екзистенціалізм, поєднавши філософію з мистецтвом, вирішив смисложиттєві проблеми філософського існування, марксистська філософія поєднала філософську теорію з практикою революційного перетворення світу й т.д.

На відміну від усіх існуючих шкіл і напрямів, реалістична філософія єдина здатна здійснити нелокальний, а глобальний синтез. Це пов'язано з гранично широким змістом, який історично вкладається в термін «реалізм». Цим терміном, по-перше, позначається ідеалістичний напрям розвитку філософської думки. Тут доречно згадати реалізм середньовічної філософії, який, визнаючи реальність існування універсалий (загальних понять), фактично сходить до ідеалізму Платона. Реалізмом, по-друге, позначалася і матеріалістична галузь філософії: від А.І.Герцена в XIX столітті до реалізму і неореалізму сучасної англо-американської філософії (Дж. Мур). Реалізмом, по-третє, називається напрям у філософії, що намагається синтезувати крайності матеріалізму й ідеалізму.

Очевидно, першим, хто це намагався зробити, був Томас Аквінський, який, переборовши крайності реалізму і номіналізму, свій напрям назвав «помірним реалізмом». І хоча його реалізм не можна назвати повним, оскільки він був здійснений у межах ортодоксального богослов'я, але Аквінський зробив головне для реалізму: він оголосив про необхідність синтезу науки і релігії, тобто наукового і позанаукового знання.

Першим реалістом у межах раціоналістичної філософії був І.Кант. Для традиційно мислячих матеріалістів і ідеалістів позиція Канта представлялася непослідовною, суперечливою, і йому рівною мірою діставалось і від матеріалістів, і від ідеалістів. Кант додав ще одну важливу ланку в будівлю реалістичного світогляду: він показав необхідність поєднання суто раціоналістичних підходів із творчою уявою, без якого знання про світ не може бути повним. Ось що з приводу реалізму писав послідовник І.Канта Ф.Шелінг: «Оскільки я пізнаю, об'єктивне і суб'єктивне так об'єднані в самому знанні, що неможливо одне визнати більш первинним, ніж інше. Не можна розрізнити, що раніше, що пізніше – єдність того й того дається відразу... На зразок цих двох діяльностей цілком так само зумовлюють один одного ідеалізм і реалізм. Якщо рефлексія поширюється лише

Розділ 1

на ідеальну діяльність, то виходить ідеалізм із його твердженням, що межа визначається єдино самим Я. Якщо ж рефлексію я звертаю винятково на реальну діяльність, то виходить реалізм, який характеризується твердженням, що межа не залежить від Я. Якщо ж рефлексія моя поширюється на те і те, то виникає щось третє, що можна назвати ідеал-реалізмом, або тим, що дотепер було відомо під найменуванням трансцендентального ідеалізму» [6]. Реалізм споконвічно виходить із визнання нерозривного зв'язку теоретичних конструкцій і практичної діяльності людей, об'єктивного існування предметів і суб'єктивного (творчо-перетворюючої діяльності суб'єкта пізнаня), матеріального й ідеального. Ці ідеї дістали широке поширення в Росії. Вплив Шелінга на російську духовну культуру здійснювалося найбільш відчутно двома каналами: через філософію і мистецтво, які тісно взаємодіють між собою.

Слід зазначити, що реалізм у Росії мав свою специфіку. З одного боку, він виявлявся в різноманітті форм: наука, мистецтво, філософія, політика, педагогіка, а з іншого боку – у силу цієї обставини, мав розмиті границі. Яскравим представником реалізму в науці був Д.І.Менделєєв, який, переборовши протилежність матеріалізму й ідеалізму, вважав, що навколишньому світу споконвічно властиві три рівнозначимі складники, а саме: матерія, енергія і дух.

У філософії позиції реалізму послідовно дотримувався А.І.Герцен, який визнавав універсальність розуму як загальної властивості матерії і тим самим ніби перекидав міст між матерією і духом. Як відомо, у послідовному ідеалізмі й матеріалізмі все виводиться винятково з духу або матерії, і тому перехідний міст стає безглуздим. Свій світогляд реалізмом називав і Д.І.Писарєв. Реалізм у нього означає перехід від філософії теорії до філософії практики.

У мистецтві XIX ст. значного поширення набула течія, що також привласнила собі назву реалізму. Реалісти, намагаючись відобразити дійсність такою, яка вона є, з необхідністю повинні були розглядати її як єдність матерії і духу. Це можна бачити хоча б на прикладі передвижників, найбільш стійких прихильників реалізму в образотворчому мистецтві. Вони відкрито порвали з офіційною академічною традицією в малярстві, що вимагала додержуватися класичних еталонів, ідеалів, і орієнтувалися на зображення реальних процесів і явищ навколишнього світу. Наприклад, у картинах І.Левітана єдність матерії і духу втілювалася в єдності душевного світу автора з реальним пейзажем.

Філософія пізнання

Все сказане рівною мірою стосується й інших видів мистецтва: музики («Могутня купка»), літературі (від А.Пушкіна до Ф.Достоєвського). У більш пізній течії соціалістичного реалізму знайдена гармонія духу і матерії була, на жаль, порушена внаслідок домінування ідеї революційного розвитку, подібно до домінування ідеї Бога в середньовічній схоластиці. Тут ми бачимо невблаганний вияв твердження діалектики про змикання крайнощів, перехід їх одна в одну: доведений до межі матеріалізм неминуче стає ідеалізмом, відповідно до якого життя починає сприйматися не таким, яким воно є насправді, а через призму революційної ідеї про це життя.

У сфері політики реалізм представляли С.Суворов, А.Луначарський, В.Базаров, А.Богданов і ін. Їхнім маніфестом була книга «Нариси реалістичного світогляду», видана в 1904 р., де перелічені автори докладно викладали свою позицію.

Теоретичні концепції реалізму знаходили своє вираження й у повсякденному житті, зокрема в діяльності які виниклих у цей час численних реальних училищ, які ставили як основне завдання гармонійне поєднання процесів освіти і виховання з одержанням навичок, необхідних для успішної професійної діяльності. Таким чином, ми бачимо, що реалізм не є суто філософським напрямом, тому що вимагає об'єднання всіх основних сфер духовної діяльності людини (філософії, науки, мистецтва, політики, педагогіки) зі сферами практичної діяльності, а тому він виявляється в кожній з них специфічно.

Отже, реалізм розумівся неоднозначно не лише в історії світової філософської думки, а й в історії російської культури. Якщо реалізм Писарєва тяжів до вульгарного матеріалізму і протиставлявся тільки ідеалізму, то реалізм типу Богданова-Базарова мав явне ідеалістичне забарвлення; недарма свій реалізм вони визначали як «чистий ідеалізм пізнання». Найбільш зваженим і аргументованим нам представляється розуміння реалізму, дане Д.І.Менделєєвим. Оскільки запропоноване ним розуміння реалізму найбільше співзвучне нашому, зупинимося на його поглядах докладніше.

Насамперед слід зазначити, що Менделєєв залишався на міцних науково-матеріалістичних позиціях, не впадав в ідеалістичну крайність, як Луначарський з товаришами: «Світова трагедія на тому і заснована, що духовне, внутрішнє й особисте не існують самі по собі, без матеріального, зовнішнього й суспільного й ними такою ж мірою визначаються, як і навпаки,

Розділ 1

с тим явним обмеженням, що матеріально-зовнішнє, що б не казали Платон і всякі інші мудреці, виникає раніше, первинныше й настирливіше выд духовно-внутрішнього» [7].

З визнання факту історичної, генетичної первинності матеріального перед ідеальним у суспільному житті, а також факту, що матеріальні потреби повинні задовольнятися «перш за все», Менделєєв не робив висновку про онтологічну первинність матеріального або про його першорядність. Навпаки, у плані онтологічному матерія і дух – рівновеликі складники, оскільки в якості вічної, незлитої, вихідної, такої, що все визначає, трійці він визнавав речовину (або матерію), силу (або енергію) і дух (або психоз). Отже, Менделєєв уник тієї помилки, яку допустив марксизм, коли відносну первинність матеріального перед ідеальним у суспільному житті він онтологізував, звів до абсолюту. Менделєєв відмовився від матеріалізму й ідеалізму на користь реалізму, оскільки перші є древні форми філософування, засновані на непримиренній ворожнечі, сучасному ж стану духу більш відповідає реалізм, який прагне до мирних розв'язань виникаючих конфліктів. «Істинний ідеалізм і істинний матеріалізм представляють продукти стародавності, реалізм же справа нова порівняно з тривалістю історичних епох. Так, наприклад, як ідеалізму, так і матеріалізму властиве прагнення до наступальних воєн, зумовлених або просто матеріальними спонуканнями і потребами, або ідеальними прагненнями народів, а реалізм завжди йде проти всяких наступальних воєн і прагне влагодити суперечності, виходячи з дійсних обставин, у державному ж житті – від історії. Ідеалісти і матеріалісти бачать можливість змін лише в революціях, а реалізм визнає, що дійсні зміни відбуваються лише поступово, шляхом еволюційним» [7].

Реалізм не тільки найбільшою мірою відповідає сучасному рівню розвитку суспільства, він, крім того, більшою мірою відповідає сподіванням російського народу «... не можна відмовити в тому, що реалізм властивий деяким народам переважно, як ідеалізм і матеріалізм іншим. І я думаю, що наш російський народ, займаючи географічну середину старого материка, представляє кращий приклад народу реального, народу з реальними уявленнями. Це видно вже в тому відношенні, яке помічається в нашого народу до всіх інших, у його лагідності з ними і його здатності поглинати їх у собі, а найбільше в тому, що вся наша історія представляє приклад поєднання понять азійських із західноєвропейськими. Мені здається, що тепер, саме тепер потрібніше за все зрозуміти зазначені відмінності.

Філософія пізнання

Тому що, з одного боку, нас багато чого тягне убік відповіді ідеальним вимогам, з іншого боку, голосно говорять матеріальні потреби народу, а з третього – російська історія навіює реальне поєднання тих і інших і розуміння недостатності всякої однобічності, що не властива тільки реалізму, який прагне впізнати дійсність у її повноті без однобічного захоплення й досягати успіху або прогресу шляхом винятково еволюційним» [7]. Ми поділяємо уявлення, що особливостям російського національного менталітету більш властива філософія реалізму, оскільки російський народ, як ніякий інший, здатний поєднати в собі непоєднуване: європейську хватку, практицизм, орієнтацію на матеріальне з азіатською споглядальністю, ірраціональністю, заглибленістю у внутрішній світ.

Світогляд реалізму (реалістичний світогляд) не дістав у подальшій історії нашої країни належної оцінки та поширення. Це пов'язане з тим, що тут на багато десятиліть пануюче становище посіла філософія марксизму, зорієнтована на домінування матерії та ігноруванні духу. Їй протистояла настільки ж однобічна ідеалістична філософія. Запекла і нескінченна боротьба між ними відтіснила на задній план, заглушила на довгі роки всі інші школи і напрями. У наші дні, з крахом пануючого становища марксистської філософії, знову, за принципом маятника, дослідники впадають в іншу крайність – в ідеалізм. Тому відновлення реалістичного світогляду здобуває зараз особливу актуальність.

З моменту виникнення філософії та упродовж більш ніж 2500-літнього її існування відбувалась і відбувається непримиренна боротьба матеріалізму й ідеалізму, коли за реальне визнається або тільки ідеальне: панлогізм, ірраціоналізм, волюнтаризм, або тільки матеріальне: матеріалізм, позитивізм, прагматизм. Безперспективність такої боротьби наводить на думку, що виникла типова патова ситуація, коли жодна зі сторін, які борються, не в змозі здолати іншу. В історії філософії були, звичайно, спроби піднятися над цими протилежностями, але вони не привели до позитивних результатів. Це говорить про те, що потрібен якийсь компроміс між матеріалізмом і ідеалізмом.

Реалізм, на нашу думку, може трактуватись як найбільш удала, найбільш продуктивна форма такої згоди. Те, що абсолютизація або духу, або матерії неминуче веде в тупик, добре ілюструє приклад гегелівської діалектики. Абсолютизуючи боротьбу матеріалізму й ідеалізму, він дійшов висновку, що «суперечність є життєвим нервом усякого розвитку».

Розділ 1

Фактично перед нами абсолютизація антагонізму. Запозичення цього твердження К.Марксом, Ф.Енгельсом, а потім і В.І.Леніним і його послідовниками спричинило численні соціальні потрясіння (революції, громадянські війни, терор та ін.), що коштували людству багатьох мільйонів життів. У результаті в суспільстві сформувалася настанова на боротьбу, непримиренність до інакомислення, що продовжує позначатись і в наші дні.

Це не слід розуміти в тому значенні, що ми негативно ставимося до діалектики, у тому числі й до гегелівської. Але водночас для нас є очевидними і її істотні недоліки. Погоджуючись із тим, що суперечності справді лежать в основі будь-якого процесу (руху, розвитку), ми не можемо утверджувати абсолютність боротьби. Ще античні філософи – Піфагор, Геракліт і ін. – справедливо вважали, що суперечності лежить і в основі гармонії (не лише боротьби). Якщо ця теза стане надбанням колективного розуму, то це зможе звільнити політичну ситуацію у світі від багатьох властивих їй катаклізмів.

Учення про суперечност, єдність протилежностей, що перебувають у сутності всіх явищ і процесів, називається діалектикою. Відповідно, протилежний напрям, який вивчає явища світу застиглими, за ізольованими частинами, називається метафізикою¹. На початку нашого сторіччя відомий російський релігійний філософ М.О.Бердяєв переконливо доводив неможливість матеріалістичної діалектики, оскільки матеріалізм, приймаючи частину (матерію) за ціле (увесь світ) неминуче не здатний до цілісного, адекватного відображення дійсності. Пізніше відомий радянський філософ

В.І.Свідерський не менш переконливо показав неможливість і ідеалістичної діалектики, оскільки ідеалізм, приймаючи частину, окрему сторону (дух) за всю реальність, також не здатний до повноцінного розуміння дійсності.

Обидва філософи однаково праві. І матеріалізм, і ідеалізм, які хизуються своїм монізмом (тобто зведенням світу до єдиного первня), не здатні побачити світ у всій його повноті та цілісності, в єдності протилежностей – в єдності матерії і духу. Абсолютизація ними однобічності не випадково породила нетерпимість і войовничість. І тільки реалізм, доходячи до визнання єдності та

1 З крахом пануючого становища марксистської філософії, коли, як це часто буває, разом з водою вихлюпується й дитина, багато філософів відреклися від діалектики і метафізикою стали називати онтологічний складник філософії. Ми зберігаємо вірність основним твердженням діалектики й у силу цього необхідність розуміння метафізики як антипода діалектики. (Авт.).

27
Філософія пізнання

взаємопроникнення двох найбільш фундаментальних протилежних сторін світу – матерії і духу, становить філософію справді глобального синтезу. Лише одиниці серед філософів і вчених світу доходили до цього глобального синтезу. Але ж були такі!

Реалізм є тією самою «бритвою Окама», яка єдина здатна дати адекватне відображення світу в усій його реальності та повноті. Адже тільки реалізму під силу здійснити синтез однобічних філософських напрямів – матеріалізму й ідеалізму, тому що він із цією метою й створювався. Тільки реалізм здатний здійснити синтез раціоналізму й ірраціоналізму, оскільки, поряд з науково-раціональними підходами, що дають знання про матеріальний складник світу, він здатний на творчу уяву, казкове світосприймання, захват, настільки необхідні для освоєння духовного складника світу. І тому тільки утвердження реалістичного світогляду буде сприяти відродженню філософії, як вищого вияву людського духу.

Чому реалістична філософія, будучи найбільш цілісним, найбільш багатим з усіх існуючих напрямів філософії, так і не здобула пануючі позиції? На рубежі XVIII-XIX ст. уперше обґрунтовувалася можливість реалістичної філософії. На рубежі XIX-XX ст. уже доводилась її необхідність і майбутнє пануюче становище. Зараз – і знову на рубежі століть – здійснюється третя, й можливо вирішальна, спроба утвердити реалістичну філософію. Чому ж дотепер вона так і не зайняла передвіщене їй пануюче становище у філософії? На наш погляд, основних причин три.

Перша причина – внутрішня. Річ у тім, що в рамках самої філософії синтез матеріалістичного й ідеалістичного уявлень неможливий. Тому мало оголосити себе реалістом і навіть правильно обґрунтувати його сутність і необхідність. Багато хто так званих реалістів із цієї причини сповзали або на позиції вульгарного матеріалізму (Д.И.Писарєв), або – на позиції ідеалізму, що характерно для філософів, які називали себе ідеал-реалістами (Ф.Шелінг, В.Вундт, Н.О.Лоський). Справжній реалізм передбачає і вимагає не тільки поєднання матеріалізму й ідеалізму, а й філософії з наукою та позанауковим знанням. Для цього треба вийти поза межі власне філософії, до цілісного знання, що увібрало б у себе все краще, чого досягли філософія, наука, мистецтво і релігія. Незважаючи на те, що такий синтез в усіх на вустах, більше того, він став навіть своєрідною модою, філософія, за великим рахунком, до такого синтезу зараз не готова. Дуже багато філософів висловлюють переконання, що цілісне знання взагалі

Розділ 1

неможливе й що його ніколи не було. Але цілісне знання, що раніше називалося синкретичним, було реальністю в древніх народів і ранньогрецьких філософів, які змогли сплавити воєдино, не розривати і не протиставляти наукові, релігійні, художньо-образні та філософські уявлення. Та й пізніше ми не раз зустрічаємо людей із цілісним уявленням про світ. Зараз усе більше утверджується думка, що час розкидати камені минає, настає час їх збирати, тобто цілісне знання, прагнення до нього стає знаменням часу.

Друга причина – зовнішні умови, які не сприяли утвердженню реалістичної філософії. XX століття стало століттям двох світових воєн і глобальної світової холодної війни, що розпочалася після них. Із завершенням її ми (у тому числі й Росія) відразу ж вступили в смугу локальних військових конфліктів, що також не сприяє поширенню серед населення ідей компромісу, згоди, а серед філософів – ідеї «третього шляху». Войовничість, неприйняття інакомислення, поширеність ідей «боротьби до останнього кінця» – все це далеко не краща ситуація для вироблення реалістичного світогляду. Як наслідок – войовниче неприйняття ідей філософського реалізму в нашому суспільстві з боку переважної більшості філософів.

Третя причина – сусто психологічна – полягає в родовому (примара роду) неприйнятті серединного шляху. Нам занадто довго навіювали, що середина це болото (Маркс), що середина презренна (Ленін), що всякий третій шлях це зрадництво, це шлях у нікуди, – і таке уявлення стало ледве не аксіомою. І чомусь забулося народне уявлення про середину як золоту середину, в якому набагато більше мудрості. Але реалістична філософія не є середина, а саме синтез, що знімає крайнощі двох абстрактних ліній в історії філософії – матеріалізму й ідеалізму. А як синтез вона не зводиться до механічної суми утворюючих її частин, а представляє нове знання, найчастіше принципово відмінне і від матеріалістичного і від ідеалістичного.

Маніфест реалістичної філософії:

реалістична філософія покликана перебороти відомий розрив матерії і духу, матеріального й ідеального;

матерія повинна визначатися по-новому, як об'єктивна реальність, що допускає можливість фіксування за допомогою органів чуття і приладів, протилежна духові, але поза і без нього не існуюча;

дух визначається як нематеріальний складник світу, пов'язана з матерією і без неї не існуюча, але визначає

Філософія пізнання

активність матерії, її здатність до самоорганізації, порядку та гармонії на базі закономірностей;

онтологія тепер може бути визначена як учення про загальні характеристики світу в контексті їх взаємодії з відповідними характеристиками людини, тому що людина розуміється як «конспект світу», як ключ до його розгадки й в остаточному підсумку як мікрокосм;

нове розуміння онтології неминуче спричиняє й нове розуміння гносеології, коли вирівнюються в правах наукові та позанаукові форми і методи пізнання, а відношення між ними будується за принципом додатковості, що забезпечує стереоскопічне бачення світу.

Отже, чи можлива цього разу перемога реалістичного світогляду? Якщо нове століття стане століттям компромісів, пошуків згод, то реалістична філософія неминуче завоює пануючі позиції. Але якщо воно стане лише модифікацією минулого століття, то реалістична філософія неминуче буде викинута на смітник історії, як це вже не раз відбувалося в минулому.

Литература:

Квасов Д. Д. Общие закономерности возникновения и разви­тия Земли и планет. Л., 1986.

Из дневников В. И. Вернадского///Природа. 1967.№ 10. С. 101.

Вернадский В. И. Труды по всеобщей истории науки. М., 1988. С. 51-67, 58, 85.

Тейяр де Шарден. Феномен человека. М., 1980.

Кукушкина Е. И., Логунова Л. Б. Мировоззрение, познание, практика. М., 1989.

Шеллинг Ф. Система трансцендентального идеализма. Л., 1936. С. 11,74.

Менделеев Д. И. Заветные мысли. М., 1995. С. 393–394, 5, 6.

На переломе. Философия и мировоззрение. (Философские дис­куссии 20-х годов). М., 1990.

ГЛАВА 2.

Поиск по сайту: