ЗАГАЛЬНІ МОДЕЛІ ІСТОРІЇ НАУКИ

В даний час найбільш чітко вимальовуються три основні моделі історичних реконструкцій науки:

– історія науки як кумулятивний, поступальний, прогресивний процес,

– історія науки як розвиток через наукові революції,

– історія науки як сукупність індивідуальних, окремих ситуацій (кейс стадіс).

Усі три типи історичних досліджень співіснують у сучасній (кінець XX ст.) історіографії науки, але виникли вони в різний час і на різні періоди припадає домінування в історії науки кожної з них.

Кумулятивістська, прогресистська модель історичного розвитку науки найбільш міцно пов'язана з позитивістською філософією, а тому, разом із кризою цієї останньої в середині XX ст., вона зазнала серйозних трансформацій.

Були переосмислені, продумані заново фундаментальні основи кумулятивістської моделі, і в результаті вона поступилася домінуючим становищем моделі, в якій на перший план висунулися наукові революції. Через наукові революції, в ході яких виникає принципово нове знання, в історіографію науки проникають ідеї особливого, конкретного, а разом з ними і розуміння історії як такої, що включає в себе факти-події, унікальні, які не піддаються узагальненню, але існують у контексті спілкування.

Поступово набуває все більшого значення і починає претендувати на домінуюче становище нова модель історичної реконструкції, кейс стадіс (вивчення окремих випадків, казусів).

1. КУМУЛЯТИВІСТСЬКА МОДЕЛЬ.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

У науці більше, ніж у якій-небудь іншій сфері людської діяльності, є очевидним, що в історії цієї діяльності відбувається нагромадження знань. Ця обставина стала об'єктивною основою для формування кумулятивістської моделі розвитку науки.

От як звучать її основні положення.

– Кожен наступний крок у науці можна зробити, лише спираючись на попередні досягнення; нове знання завжди більш досконале, краще від старого, воно точніше, адекватніше відтворює дійсність, а тому весь попередній розвиток науки можна розглядати лиш як передісторію, як підготовку сучасного стану.

– У минулому значення мають тільки ті елементи наукового знання, які відповідають сучасним науковим теоріям. Ідеї і принципи, що були відкинуті сучасним станом науки, є помилковими, і в історії являють собою омани, непорозуміння, зиґзаґи убік від стовпової дороги її розвитку.

Найбільш повно ідеї кумулятивного, поступального, безперервного розвитку науки були сформульовані наприкінці XIX – початку XX ст., насамперед такими авторами праць з історії науки як Е.Мах і П.Дюгем. Вони цілком звільнили історію і від перервностей, і від якісної розмаїтості окремих її етапів.

Якісно різні етапи

у безперервному розвитку науки

Великою популярністю в XIX ст. користувався закон трьох стадій О.Конта. За О.Контом, цьому законові підкоряється розвиток і неорганічного світу, і органічного, і людського суспільства, і науки, зокрема.

Закон трьох стадій О.Конта, які уособлювали для нього теоретичне осмислення історії, припускає наявність трьох якісно відмінних один від одного етапів як у розвитку науки

в цілому, так і в розвитку кожної дисципліни і навіть кожної наукової ідеї.

Три стадії розвитку за О.Контом – теологічна (релігійна), метафізична (філософська), позитивна (наукова) – радикально відрізняються одна від одної.

Як писав О.Конт, «кожна з наших головних ідей, кожна з галузей нашого знання проходить послідовно три різних теоретичних стани: стан теологічний або фіктивний, стан метафізичний або абстрактний, стан науковий або позитивний».

Конт у такий спосіб характеризує ці три стадії.

– У теологічному стані людський дух, направляючи свої дослідження на внутрішню природу речей, вважає причиною явищ надприродні фактори.

– У метафізичному стані, а він є проміжним між теологічним і позитивним, надприродні фактори замінені абстрактними силами або сутностями.

– «Нарешті, у позитивному стані, – як писав О.Конт, – людський дух пізнає неможливість досягнення абсолютних знань, відмовляється від дослідження походження і призначення існуючого світу і від пізнання внутрішніх причин явищ і прагне, правильно комбінуючи міркування і спостереження, до пізнання дійсних законів явищ, тобто їхніх незмінних відношень послідовності й подоби». Кількість загальних ідей, яким підкоряються окремі факти, з прогресом науки, зменшується. Історія теоретизується.

Однак безперервність переходу від однієї стадії до іншої передбачається вже й у законі трьох стадій. Про це писав К.Сен-Симон, у якого О.Конт запозичав найбільш цікаві за своїм змістом думки, перебуваючи під великим його впливом.

Ми читаємо в К.Сен-Симона: «Усю роботу людського розуму до того, як він почав засновувати свої судження на спостереженнях і досліджених фактах, потрібно розглядати як попередню роботу».

Іншими словами, минула історія важлива і цікава тільки як передісторія, як підготовка сьогодення. З цим був цілком згоден і О.Конт.

Усередині позитивістської філософії Г.Спенсер здійснив помітне зрушення убік розуміння історії науки як винятково монотонного, поступального, безперервного процесу. Він не згодний з О.Контом у тому, що є три способи мислення, радикально протилежних один одному.

На думку Г.Спенсера, є тільки один метод, позитивний або науковий.

Міняється лише ступінь загальності наших концепцій, що залежить від широти узагальнень, яка збільшується разом із нагромадженням досвіду. Прогрес наших знань, вважає Г.Спенсер, від самого початку й до кінця є, власне кажучи, однаковим. Процес наукового мислення й у минулому, й сьогодні містить у собі тільки позитивні способи дослідження.

На прикладі Г.Спенсера видно, що відмова в рамках позитивістської філософії від закону трьох стадій означала перехід на позиції відвертого еволюціонізму.

Відкидаючи хоч якесь значення філософського міркування для науки, Г.Спенсер переключає основну увагу дослідника науки на момент обґрунтування знання (а не на його виникнення).

Переривчастість у науку вторгається насамперед актами творчості, появою нового знання, не схожого на старе, але яке треба якимсь чином вивести зі старого, щоб зберегти безперервність розвитку. Саме поява принципово нового знання, виникнення фундаментально нової теорії, іншими словами, революційні періоди в розвитку науки характеризуються скоріше філософським, аніж природничонауковим типом мислення.

Виводячи за межі науки усяке філософствування, Г.Спенсер, тим самим, максимально «згладжував» історію науки, робив її поступально кумулятивною.

Теоретичне й емпіричне в історичних дослідженнях

На базі ідей про безперервний, поступальний розвиток наукового знання більшість мислителів першої половини минулого століття ставили завдання знайти закони історичного розвитку і виявити у такий спосіб порядок у хаосі подій минулого.

Історики, насамперед позитивістськи зорієнтовані, прагнули зробити історію такою ж точною теоретичною наукою, як механіка чи астрономія.

Більшість існуючих на початку XIX ст. історичних праць не задовольняли істориків як занадто фактологічні, що не містять у собі нічого, крім набору численних відомостей, підібраних за випадковими ознаками, часто у відповідності з чисто індивідуальними особливостями, смаками, інтересами самого історика.

Про відставання історичних досліджень від інших форм наукового знання на початку століття писалв ще К.Сен-Симон: «Історія дійсно в науковому відношенні ще не вийшла з дитячих пелюшок. Ця важлива галузь нашого знання поки що являє собою лише зібрання фактів, більш-менш точно встановлених. Але ці факти не об'єднані ніякою теорією, вони ще не ув'язані в порядку послідовності».

Якщо вже до історичного знання як такого було настільки скептичне ставлення, то до історії науки вимоги ще більш посилювалися.

Усе різноманіття людських учинків, вольових дій з неминуче супроводжуючими їх випадковостями має підкорятися закономірностям, тим більше це стосується розвитку наукових ідей.

О.Конт писав: «Справжньої історії науки, тобто теорії реальної філіації головних відкриттів, ще жодною мірою не існує». Є тільки компіляції, продовжує О.Конт, складені без усякого принципу, довільно і мають дуже сумнівну корисність. Цей набір матеріалів не може бути безпосередньо використаний

для побудови якої б то не було історичної доктрини без попередньої неминучої переробки.

Якщо історик хоче зрозуміти історію людства як закономірний процес, він повинен відкрити закони розвитку наукових ідей.

Так думали і К.Сен-Симон, і О.Конт, і Г.Бокль.

Наукові ідеї, відповідно до позитивістських уявлень, детермінують розвиток суспільства, причому детермінують його декількома шляхами.

– По-перше, розвиток самого позитивного методу вимагає його поширення на всі галузі знання, у тому числі на історію та соціологію. Позитивний характер історії і соціології припускає, що ці галузі знання й у суспільстві (подібно до того, як природознавство у природі) повинні відкривати закони.

– По-друге, закони механіки, наприклад, або біології у своєму змісті були основою для створення моделей суспільного розвитку: згадаймо інженерний характер утопічних моделей суспільства, коли передбачалося, що сконструйоване за законами механіки суспільство буде функціонувати так само злагоджено, як і добре зроблена машина; або закон трьох стадій О.Конта, який за основу бере біологічний розвиток організму.

– Нарешті, особливості розвитку наукових ідей (поступальність, прогресивність, безперервність) передавались як основні характеристики всьому суспільству в цілому. Історія суспільства детермінується особливого роду розумінням змістовної сторони розвитку наукових ідей.

Принцип безперервності Е.Маха

Е.Мах формулює спеціальний «принцип безперервності», що дозволяє йому включити наукове відкриття в безперервний ряд розвитку.

Ось як, на думку Е.Маха, міркував І.Ньютон, коли поширював дію законів земної механіки на весь Всесвіт:

«Він звик – і ця звичка характерна, очевидно, для кожного істинно великого дослідника, раз прийняте уявлення в міру можливості зберігати і для випадків з видозміненими умовами, зберігати в уявленнях ту ж одноманітність, яку ми констатуємо в процесах природи. Те, що раз і де-небудь виявляється властивістю природи, виявляється таким завжди і скрізь, навіть якщо воно й не скрізь однаково швидко упадає в око. Раз явище ваги спостерігається не тільки на поверхні землі, а й на високих горах і в глибоких шахтах, то натураліст, який звик до безперервності ідей, уявляє собі це явище і на більших висотах і глибинах, аніж ті, котрі нам доступні. Виникає питання; де ж межі дії ваги? Чи не захоплюють вони і місяць? Якщо поставлено це питання, величезний політ фантазії є справою, що відбулась, і велике наукове відкриття завдяки силі розуму Ньютона являє собою лише «необхідний наслідок».

Основною ланкою в мисленні натураліста Е.Мах вважає поширення наявного способу розуміння на нове коло фактів. Учений повинен вишукувати в явищах природи однаковість, повинен уміти представити нові факти у такий спосіб, щоб вони могли бути підведені під уже відомі закони.

Наукове відкриття в тому й полягає, щоб представити невідоме, незрозуміле явище або факт дійсності як подібне вже на щось відоме, і як таке, що підкоряється тому ж правилу чи закону, що й це відоме.

Наукове відкриття не тільки не є, на думку Е.Маха, переривом поступовості, революцією, а навпаки, воно можливе тільки тоді, коли натураліст спирається на принцип безперервності.

Безперервність в історії через пошуки попередників

Якщо в Е.Маха взагалі не виникає проблеми наукового відкриття як деякого перериву поступовості в розвитку, то П.Дюгем фіксує цю проблему. Проте, обговорюючи її,

П.Дюгем приходить теж до висновку про безперервний, поступальний характер розвитку науки, і тут його позиція нічим не відрізняється від позиції Е.Маха.

Вихідна передумова міркування П.Дюгема з цього питання полягає в тому, що хоча феноменологічна присутність в історії науки великих зрушень, переворотів і безперечна, але для того, щоб уключити їх у якусь раціональну, історико-наукову реконструкцію, їх треба звести до поступовості, безперервності, тоді вони будуть зрозумілі.

Коли говорять про П.Дюгема як історика, насамперед згадують його ідею абсолютної безперервності та кумулятивності розвитку науки, що головним чином і визначила його історико-наукову концепцію. Результатом розвитку саме цієї ідеї стала «реабілітація» середніх віків, здійснена П.Дюгемом, який переконливо показав величезне значення середньовічної науки для формування науки Нового часу.

У його працях середньовіччя перестало бути просто провалом, похмурою епохою, періодом, коли було відсутнє всяке більш-менш розумне наукове міркування.

Дюгем скрупульозно й ретельно простежує найтонші інтелектуальні нитки, що з'єднують мислителів різних поколінь і різних епох.

З цього погляду особливо цікавим є його дослідження спадщини Леонардо да Вінчі. Підзаголовок до цієї праці говорить сам за себе – «Ті, яких він читав і ті, які його читали», тобто П.Дюгем, вивчає попередників Леонардо і тих, хто використовував його ідеї у своїх дослідженнях, у такий спосіб визначається справжнє місце Леонардо в історії.

П.Дюгем прагне показати, що Леонардо зобов'язаний усім, що він знав у галузі механіки і фізики, не тільки своєму досвіду і міркуванням, а й трактуванням своїх попередників, яких він читав.

Нові і плідні ідеї великого Леонардо да Вінчі, пише П.Дюгем, так само пов'язані з середньовічною схоластикою, як могутня зелена крона дуба з безплідним ґрунтом, на якому він росте. П.Дюгем дивиться на Леонардо да Вінчі як на особистість, яка резюмує і конденсує

в собі весь інтелектуальний конфлікт, у результаті вирішення якого італійський ренесанс став спадкоємцем паризької схоластики.

Дюгем наступними словами виражає основні принципи, які він закладає в основу своєї історико-наукової концепції: «Історія науки спотворюється в результаті двох забобонів, які так схожі один на одного, що їх можна було б прийняти за один: звично думають, що науковий прогрес здійснюється в результаті раптових і непередбачених відкриттів; думають, що він є плід праці генія, в якого немає ніяких попередників. Дуже корисно переконливо показати, якою мірою ці ідеї неправильні, якою мірою історія науки підкоряється законові безперервності. Великі відкриття майже завжди є плодом підготовки, повільної та складної, здійснюваної протягом століть. Доктрини, які проповідуються найбільш могутніми мислителями, з'являються в результаті безлічі зусиль, накопичених масою нічим не примітних працівників. Навіть ті, кого прийнято називати творцями – галілеї, декарти, ньютони не сформулювали ніякої доктрини, яка не була б пов'язана незліченною кількістю ниток з ученнями їхніх попередників. Занадто спрощена історія змушує нас захоплюватися ними і бачити в них колосів, що не мають коренів у минулому, незбагненних і дивовижних у своїй ізольованості. Історія, що несе більше інформації, дає нам можливість простежити довгий ряд розвитку, підсумком якого вони є. «Як і природа, – пише П.Дюгем, – наука не робить різких стрибків».

В іншій своїй багатотомній праці «Система світу», де простежуються генезис і розвиток космогонічних уявлень з найдавніших часів і до Н.Коперніка, П.Дюгем стверджував:

«У генезисі наукової доктрини немає абсолютного початку; як би далеко в минуле не простежували ланцюжок думок, які підготовляли, підказували, передвіщали цю доктрину, завжди в остаточному підсумку приходять до думок, які у свою чергу були підготовлені, підказані, передвіщені; і якщо припиняють це простежування розташованих одна за одною ідей, то не тому, що знайшли початкову ланку, а тому, що ланцюжок зникає і занурюється в глибину бездонного минулого».

У своїй книзі «Фізична теорія» П.Дюгем цю ж думку формулює в такий спосіб:

«Фізична теорія не є продукт миттєвої творчості, а вона є завжди результатом певної революції, що повільно й прогресивно розвивається».

Метафізичні міркування як такі, що порушують безперервність розвитку науки

Дюгем виходить зі спільного для всіх позитивістів твердження, що природознавство має своєю метою пояснити реальність, тобто оголити те, що приховане за явищами, які обволікають її начебто серпанком.

Але на відміну від О.Конта, П.Дюгем вважає, що в тому випадку, коли натураліст намагається дати пояснення, тобто коли він пускається в метафізичні міркування, він нітрохи не сприяє наближенню власне наукового, позитивного етапу свого мислення.

Метафізичні міркування не тільки не є необхідними для фізика, але навпаки, заважають йому і лише випадково можуть виявитися деяким зовнішнім стимулом для досягнення значимих результатів у науці.

Ідея кумулятивного, безперервного розвитку науки спирається в П.Дюгема на чітке відокремлення її від філософії. Всі катаклізми, суперечки, дискусії, трансформації виводяться ним за межі історії науки, оскільки пов'язані зі спробами пояснення, які цілком належить до галузі метафізики.

Переосмислення інтерпретації історії науки з позицій кумулятивізму, безперервності, прогресу в середині XX ст. було пов'язане з загальною кризою позитивістської філософії, що знайшла своє вираження в історіографії науки через привнесення сюди ідей переривчастості, особливості, унікальності, революційності. Першим серйозним проривом у цьому напрямку були роботи А.Койре.

2. НАУКОВІ РЕВОЛЮЦІЇ В ІСТОРІЇ НАУКИ.

Суть наукової революції ХVII ст.

за А.Койре

У суперечку прихильників еволюції і прихильників революції А.Койре вступає відразу ж на стороні останніх. Період XVI-XVII століть він розглядає як час найбільш фундаментальних революційних трансформацій в історії наукової думки. Вивчаючи цей період, А.Койре прийшов до думки, що європейський розум здійснив тоді дуже глибоку розумову революцію, що модифікувала самі основи і навіть структуру нашої думки.

А.Койре виступає проти спроб применшити або навіть просто заперечувати оригінальність і революційний характер мислення Г.Галілея. Він стверджує, що удавана безперервність у розвитку середньовічної та сучасної фізики, безперервність, так завзято підкреслювана П.Дюгемом, лиш ілюзія.

А.Койре не заперечує, що існують традиції, що ведуть від праць середньовічних учених до праць Дж.Бруно, Г.Галілея і Р.Декарта, і все-таки висновок, який робить звідси Дюгем – омана.

«Добре підготовлена революція є, тим не менше, революцією», – вважає А.Койре.

А.Койре так представляє суть цієї наукової революції: насамперед вона привела, по-перше, до руйнування космосу, по-друге, до геометризації простору.

– До революції космос сприймався як цілком завершений і впорядкований, як світ, у якому просторова структура втілювала ієрархію цінностей і ступенів досконалості, у якому «над» Землею, важкою та непроникною, «піднімаються» небесні сфери невагомих світил. Цей світ був замінений нескінченним Всесвітом, який не містить у собі більше вже ніякої природної ієрархії і об'єднаний тільки ідентичністю законів.

– Друга риса революції, геометризація простору, дуже тісно пов'язана з першою.

Аристотелівське уявлення про простір як диференційовану сукупність внутріпросторових місць було замінено на геометричне, евклідове уявлення про простір як про гомогенну і нескінченну довжину.

Усе це, у свою чергу, привело, пише А.Койре, до відмови наукової думки від усіх міркувань, заснованих на поняттях цінності, досконалості, гармонії, почуття й мети, і, нарешті, до повного знецінення Бога, до повного розриву між світом цінностей і світом фактів.

Найбільш фундаментальна праця А.Койре, де він розвиває й обґрунтовує свою концепцію наукової революції, – це «Галілеївські етюди» (1939). Дослідження А.Койре справило велике враження на істориків і філософів науки. Воно довгий час було прапором боротьби проти позитивізму в історіографії науки.

А.Койре першим показав, що революція в історії науки – це деяка переривчастість і вона не повинна розглядатись як щось нескінченно далеке в минулому.

Революція – не абсолютний початок, революція – це перехід від однієї наукової теорії до іншої, від старої істини – до нової.

У ході наукової революції змінюється не тільки швидкість, але сам напрям розвитку науки. Велика заслуга А.Койре в тому, що він це показав.

Поиск по сайту: