II. ПРОБЛЕМА ВИНИКНЕННЯ НАУКИ

Філософія

Та методологія

Науки

Філософія

Та методологія

Науки

Навчальний посібник

для студентів вищих

навчальних закладів

Москва

Философия и методология науки: Учеб. пособие для студентов высших учебных заведений / Под ред. В.И.Купцова. – М.: Аспект Пресс, 1996. – 551 с.

Книга являє собою посібник із загального курсу «Філософія та методологія науки», вивчення якого передбачене для підготовки магістрів і аспірантів усіх спеціальностей. Він охоплює основний комплекс проблем цієї дисципліни, відображає сучасний стан досліджень у даній сфері. Ясна й образна мова роботи, її чітка структура, а також оригінальна методична обробка роблять цю книгу цікавою та доступною широкому колу читачів.

РОЗДІЛ І

І

ОБРАЗ НАУКИ

1. ЩО ТАКЕ НАУКА?

Дати визначення будь-якому поняттю, як показує досвід, не так легко. І звичайно, це не просто зробити стосовно такого складного й багатомірного явища як наука. Є чимало підходів до визначення цього поняття, однак, імовірно, найбільш природний і плідний з них пов'язаний із тлумаченням науки як специфічної діяльності людей.

Будь-яка діяльність

– має мету, кінцевий продукт, методи і засоби його одержання,

– спрямована на деякі об'єкти, виявляючи в них свій предмет,

– являє собою діяльність суб'єктів, які, вирішуючи свої завдання, вступають у певні соціальні стосунки й утворюють різні форми соціальних інститутів.

За всіма цими вимірами наука істотно відрізняється від інших сфер людської діяльності.

2. МЕТА НАУКИ

Головною метою, що визначає наукову діяльність, є одержання знань про реальність.

Знання здобуваються людиною в усіх формах її діяльності – і в повсякденному житті, і в політиці, і в економіці, і в мистецтві, і в інженерній справі. Але тут одержання знань не є головною метою.

Мистецтво призначене для створення естетичних цінностей. Навіть у літературі, де правдиве відображення життя є важливим критерієм цінності твору, не існує твердих критеріїв відмінності справжніх подій від вигаданих. У мистецтві на першому плані стоїть ставлення художника до реальності, а не відображення її самої. Воно покликане розвинути в людини естетичне ставлення до дійсності, створити новий світ художніх цінностей, в яких воно виявлялося б найбільш концентровано. Ця творча, суб'єктивна сторона мистецтва найбільш чітко виявляє себе в музиці, малярстві, архітектурі, танці, де, мабуть, проблема відображення реальності відходить на другий план.

Економічна реформа, щоб бути успішною, звичайно, повинна спиратися на знання про дійсність. Інколи для цього необхідне й проведення спеціальних наукових досліджень. Одначе кожному зрозуміло, що вона оцінюється насамперед з погляду її ефективності, практичного результату.

Аналогічно і в інженерній діяльності. Її продуктом є проект, розробка нової технології, винахід. Сьогодні вони все більше спираються на науку. Однак і в цьому випадку продукт інженерних розробок оцінюється з погляду його практичної корисності, оптимальності використовуваних ресурсів, розширення можливостей перетворення реальності, а не за кількістю та якістю набутих знань.

Отже, ми бачимо, що наука за своєю метою, мабуть, відрізняється від усіх інших видів діяльності.

Звідси, звичайно, не випливає, що визначення «ненауковий» треба пов'язувати з негативною оцінкою. Кожен рід діяльності має своє призначення, свої цілі. Зі зростанням ролі науки в житті суспільства ми бачимо, що наукове обґрунтування стає доцільним і навіть необхідним в усе більш широких сферах життя суспільства. Але ми бачимо, з іншого боку, що далеко не скрізь воно можливе й далеко не завжди доречне.

3. ЩО ВИРОБЛЯЄ НАУКА? НАУКОВІ ЗНАННЯ

Отже, продуктом наукової діяльності є, насамперед, знання. Однак важливо мати на увазі, що знання, як ми вже говорили, здобуваються не тільки в науці.

– Тому знання бувають наукові і ненаукові.

Уже тому поняття «істинне» не еквівалентне поняттю «наукове». Цілком може бути отримане істинне знання, яке, разом із тим, не є науковим.

З іншого боку, поняття «науковий» може застосовуватися й у таких ситуаціях, які аж ніяк не гарантують одержання істинних знань.

Існує сукупність критеріїв науковості, використовуючи які професіонали легко відрізняють наукову працю від ненаукової.

Так, у сучасному фізичному чи технічному журналі ви не знайдете статей, які обґрунтовують можливість побудови вічного двигуна, котрий надає людині можливість одержувати енергію «безкоштовну і нешкідливу». А астрономи не будуть всерйоз обговорювати праці з астрології.

Разом із тим у теоретичних журналах ми раз по раз зустрічаємо величезну кількість публікацій, що являють собою наукові гіпотези, мають пошуковий характер і є, по суті справи, будівельним риштованням відповідної наукової будівлі.

Варто мати також на увазі, що встановлення істинного знання в науці порівняно жорстко регламентується на емпіричному рівні.

«Там, де є матеріальні свідчення, – писав О. фон Геріке ще в XVII столітті, – немає потреби в словах, а з тими, хто заперечує переконливі та надійні досліди, не потрібно ні сперечатися, ні починати війну: нехай зберігають собі думку, яку хочуть, і йдуть у пітьму слідами кротів».

Однак зовсім не просто встановлюються істини на рівні теорії.

Як писав Л.Брауер, «неправильна теорія, котра не наштовхується на протиріччя, не стає від цього менш неправильною, подібно до того як злочинна поведінка, не зупинена правосуддям, не стає від цього менш злочинною».

К.Поппер навіть стверджував, що, хоча пошук істини, безсумнівно, є душею наукового пізнання, встановлення істини на теоретичному рівні в принципі неможливе. Будь-яке теоретичне висловлення, як показує, на його думку, історія, завжди має шанс бути спростованим у майбутньому.

– Одним із найважливіших відмітних якостей наукового знання є його систематизованість.

З різними формами організації знання ми зустрічаємося не тільки в науці.

Відомий аргентинський письменник, поет і філософ Х.Борхес наводить приклад класифікації тварин, яка дана в якійсь китайській енциклопедії. У ній тварини підрозділяються у такий спосіб:

– приналежні Імператору,

– бальзамовані, – приручені,

– молочні поросята,

– сирени, – казкові,

– бродячі собаки,

– намальовані дуже тонким пензликом з верблюжої вовни,

– такі, що здалеку здаються мухами й ін.

Ми зустрічаємо менш екстравагантні способи класифікації знання на кожному кроці. Їх можна побачити в книзі про смачну і здорову їжу, дорожній атлас або телефонний довідник.

Наукова систематизація знання має цілу низку важливих особливостей. Для неї характерне прагнення до повноти, ясне уявлення про основи систематизації і їх несуперечливість.

Елементами наукового знання є факти, закономірності, теорії, наукові картини світу.

Величезна галузь наукових знань розчленована на окремі дисципліни, що перебувають у певному взаємозв'язку та єдності одна з одною.

– Прагнення до обґрунтування, до доказовості одержуваного знання настільки значне для науки, що з його появою нерідко пов'язують навіть сам факт її народження.

Багато істориків науки схильні сьогодні вважати, що математика і навіть наукове пізнання в цілому бере свій початок у Стародавній Греції. Особливе значення тут надається діяльності Фалеса Мілетського, який першим порушив питання про необхідність доведення геометричних тверджень і сам здійснив цілий ряд таких доведень.

Практично корисні знання про чисельні відношення і властивості різних геометричних фігур накопичувалися сторіччями. Однак тільки стародавні греки перетворили їх на систему наукових знань, надали високої цінності обґрунтованим і доведеним знанням, безвідносно до можливості їх безпосереднього практичного використання.

Знамениті апорії Зенона й сьогодні вражають своєю логічною витонченістю. А витончені побудови величезного масиву геометричних знань як виведених з невеликого числа постулатів і аксіом, здійснені Евклідом, дотепер захоплюють нас.

Як писав А.Ейнштейн, «здається дивним сам факт, що людина здатна досягти такого ступеня надійності та чистоти в абстрактному мисленні, який нам уперше показали греки в геометрії».

Найважливішими способами обґрунтування отриманого емпіричного знання є

– багаторазові перевірки спостереженнями й експериментами,

– звертання до першоджерел, статистичних даних, що здійснюються вченими незалежно один від одного.

При обґрунтуванні теоретичних концепцій обов'язковими вимогами, які висуваються перед ними, є їхня несуперечливість, відповідність емпіричним даним, можливість описувати відомі явища і передбачати нові.

Обґрунтування наукового знання, приведення його в струнку, єдину систему завжди було одним із найважливіших факторів розвитку науки.

– Істотною характеристикою наукового знання є його інтерсуб’єктивність.

Постійне прагнення обґрунтувати наукове знання, відкритість його для компетентної критики робить науку зразком раціональності.

З погляду К.Поппера, вчений, висуваючи гіпотезу, шукає не стільки її підтвердження, скільки спростування, що виражає критичний дух науки. Найбільшої цінності в науці набувають оригінальні, сміливі ідеї, які, разом із тим, підтверджуються досвідом. Саме вони мають найбільшу здатність до розширення проблемного поля науки, сприяють постановці нових завдань, які просувають наукове пізнання до нових висот.

У XX ст., коли наука почала розвиватися безпрецедентно швидко, ця особливість наукового пізнання стала найбільш помітною. За знаменитим висловленням Н.Бора, справді глибока нова теорія повинна у певному розумінні бути божевільною. Вона повинна поривати з колишнім образом думки, зі старими стандартами мислення.

Класичними зразками такого роду теорій є неевклідові геометрії, теорія еволюції, молекулярна генетика, теорія відносності і квантова механіка. А хіба не відноситься до цього ж класу наукових досягнень проникнення у світ несвідомого, в особливості структури

та функціонування людського мозку, розкриття закономірностей антропогенезу, виявлення універсальних структур у мові, у творах фольклору?

Разом із тим, орієнтованість на новації поєднується в науці з твердим консерватизмом, що являє собою надійний заслін проти введення в науку скоростиглих, необґрунтованих новацій.

Ще Ж.Б.Ламарк справедливо писав:

«...яких би зусиль не вартувало відкриття нових істин при вивченні природи, ще більші труднощі стоять на шляху їх визнання.

Ці утруднення, що залежать від різних причин, по суті, скоріше вигідні, ніж шкідливі для загального стану науки, тому що завдяки суворому ставленню до нових ідей, яке не дозволяє прийняти їх за істини, багато дивних, більш-менш правдоподібних, але необґрунтованих ідей ледь з'явиться, як зараз же піддаються забуттю. Правда, на тій же підставі іноді відмітаються чи залишаються в зневазі навіть прекрасні погляди й ґрунтовні думки. Але краще піддати тривалому випробуванню раз відкриту істину, позбавляючи її заслуженої уваги, ніж допустити легковажне визнання всього, що створюється палкою уявою людини».

При всій динамічності науки вся сукупність застосованих до неї твердих вимог дає можливість елімінувати з результатів наукової діяльності все суб'єктивне, пов'язане зі специфікою самого вченого та його світосприймання.

У мистецтві той чи той твір органічно пов'язаний з автором, який його створив. Якби Л.М.Толстой не написав «Війну і мир», або Л. ван Бетховен не створив би свою знамениту «Місячну сонату», то цих творів просто не існувало б.

У науці становище принципове інше.

Хоча ми знаємо, що нерідко законам, принципам або теоріям привласнюються імена окремих учених, разом із тим, ми добре розуміємо, що якщо не було б І.Ньютона, Ч.Дарвіна, А.Ейнштейна, теорії, котрі ми пов'язуємо з їхніми іменами, все одно були б створені.

Вони з'явилися б тому, що становлять необхідний етап розвитку науки.

Про це красномовно свідчать численні факти з історії наукового пізнання, коли до тих самих ідей у різноманітних галузях науки приходять незалежно один від одного різні вчені.

ЧИМ ЩЕ ЦІННА НАУКА?

Продуктом науки є не тільки знання.

Для одержання наукових знань необхідна розробка різних методів спостереження й експериментування, а також різноманітних засобів, за допомогою яких вони здійснюються. Численні прилади, експериментальні установки, методики вимірювання, збору, обробки, збереження та передачі інформації виявляються широко застосовними не тільки в самій науці, а й поза її межами, і насамперед, у виробництві.

До продуктів науки варто віднести і науковий стиль раціональності, що транслюється в наш час, власне кажучи, в усі сфери людської діяльності. Систематичність і обґрунтованість, які так характерні для наукової діяльності, є великою соціальною цінністю, яка тією чи тією мірою впливає на життя як суспільства в цілому, так і кожного з нас.

І, нарешті, наука являє собою джерело моральних цінностей. Вона демонструє нам такого роду професію, в якій чесність, об'єктивність є найважливішими елементами професійної етики. Звичайно, не треба ідеалізувати вчених. У науці, як і в будь-якій іншій сфері життя, трапляється всяке. І її жодною мірою не можна уявляти собі як область суспільного життя, в якій усі, хто зайнятий у ній, безкорисливо служать Істині, Добру і Красі. Однак, очевидно, мав рацію А.Ейнштейн, який писав:

«Храм науки – будівля дуже складна. Є різні люди, які перебувають у ній, і духовні сили, які привели їх туди. Деякі займаються наукою з гордим почуттям своєї інтелектуальної переваги; для них наука є тим придатним спортом, який має дати їм повноту життя і задоволення честолюбства. Можна знайти в храмі й інших: плоди своїх думок вони приносять тут у жертву тільки в утилітарних цілях. Якби посланий богом ангел прийшов у храм і вигнав з нього тих, хто належить до цим двох категорій, то храм катастрофічно спорожнів би.

...Я добре знаю, що ми тільки що з легким серцем вигнали багатьох людей, котрі побудували значну, можливо, навіть найбільшу, частину науки; стосовно багатьох прийняте рішення було б для нашого ангела гірким. Але одне здається мені безсумнівним: якби існували тільки люди, подібні на вигнаних, храм не піднявся б, як не міг би вирости ліс з одних лише звивистих рослин».

4. НАУКА ЯК ПРОЦЕС ПІЗНАННЯ

Так уже влаштована людина, що вона дуже швидко звикає до найбільш неймовірного, до найбільш незвичайного. Навіть дивовижні досягнення людського духу, що народилися в результаті величезних зусиль багатьох і багатьох поколінь, сприймаються нею як щось природне й саме собою зрозуміле.

Звичайно, дуже важливо вміти швидко асимілювати досягнення культури. У наш динамічний час це життєво необхідно. Але разом з тим, не можна втрачати почуття здивування перед досягненнями, які були здійснені нашими предками.

Як відбувається осягнення світу?

Що забезпечує можливість науці настільки глибоко проникати в таємниці світобудови?

Усе це схоже на справжнє диво, що постає перед нашими очима. Адже в наш час наука дає нам картину глобальної еволюції світу, починаючи буквально з народження Метагалактики, що відбулося близько 20 млрд. років тому. Вчені обговорюють різні варіанти еволюції Всесвіту,

виникнення та майбутнього Сонячної системи і планети, на якій ми мешкаємо. Сьогодні ми уявляємо собі основні стадії розвитку життя на Землі, антропо– і соціогенезу, виникнення й еволюції свідомості людини, різних форм культури, різноманітних способів освоєння людиною оточуючої її дійсності.

Як відзначав Б.Рассел, древні греки, зробивши перші кроки в науковому пізнанні, не задумувалися над тим, наскільки буде важкий початий ними шлях. «Вони уявляли собі це більш легкою справою, ніж воно було насправді, але без такого оптимізму в них не вистачило б мужності розпочати цю справу».

Як же здійснюється сьогодні наукове пізнання?

Який арсенал тих методів і засобів, за допомогою яких розвивається наука?

МЕТОДИ НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ

Насамперед слід зазначити, що в науці використовуються по суті справи звичайні прийоми міркувань, які характерні для будь-якого роду людської діяльності й широко застосовуються людьми в їх повсякденному житті.

Мова йде про індукцію і дедукцію, аналіз і синтез, абстрагування й узагальнення, ідеалізацію, аналогію, опис, пояснення, пророкування, обґрунтування, гіпотезу, підтвердження і спростування й ін.

У науці виділяються емпіричний і теоретичний рівні пізнання, кожен з яких має свої специфічні методами дослідження.

Емпіричне пізнання поставляє науці факти, фіксуючи при цьому стійкі зв'язки, закономірності оточуючого нас світу.

Найважливішими методами одержання емпіричного знання є спостереження й експеримент.

Одна з головних вимог, які висуваються щодо спостереження, – не вносити самим процесом спостереження які-небудь зміни в досліджувану реальність.

У межах експерименту, навпаки, досліджуване явище ставиться в особливі, специфічні й варіативні умови, з метою виявити його істотні характеристики і можливості їх зміни під впливом зовнішніх факторів.

Важливим методом емпіричного дослідження є вимірювання, що дозволяє виявити кількісні характеристики досліджуваної реальності.

В науках про людину, культуру, суспільство великого значення набуває пошук, ретельний опис і вивчення історичних документів і інших свідчень культури як минулого, так і сьогодення. У процесі емпіричного пізнання суспільних явищ широко застосовується збір інформації про реальність (зокрема, статистичних даних), її систематизація та вивчення, а також різні види соціологічних опитувань.

Вся інформація, отримана в результаті застосування такого роду процедур, піддається статистичній обробці. Вона багаторазово відтворюється. Джерела наукової інформації та способи її аналізу й узагальнення ретельно описуються для того, щоб будь-який учений мав максимальні можливості для перевірки отриманих результатів.

Однак, хоч і говорять, що «факти – повітря вченого», пізнання реальності неможливе без побудови теорій. Навіть емпіричне дослідження дійсності не може початися без певної теоретичної настанови.

Ось що писав з цього приводу І.П.Павлов: «...у всяку мить необхідне певне загальне уявлення про предмет, для того щоб було на що чіпляти факти, для того щоб було з чим рухатися вперед, для того щоб було що припускати для майбутніх пошуків. Таке припущення є необхідністю в науковій справі».

Без теорії неможливе цілісне сприйняття дійсності, у рамках якого різноманітні факти укладалися б у деяку єдину систему.

Зведення завдань науки тільки до збору фактичного матеріалу, на думку А.Пуанкаре, означало б «повне нерозуміння істинного характеру науки». «Учений повинен організувати факти, – писав він, – наука складається з фактів, як будинок із цеглин. І одне голе нагромадження фактів не становить ще науки, та само, як купа цегли не становить будинку».

Сутністю теоретичного пізнання є не тільки опис і пояснення різноманіття фактів і закономірностей, виявлених у процесі емпіричних досліджень у певній предметній галузі, виходячи з невеликого числа законів і принципів, вона виражається також і в прагненні вчених розкрити гармонію світобудови.

Теорії можуть бути викладені всілякими способами. Нерідко ми зустрічаємо схильність учених до аксіоматичної побудови теорій, що імітує зразок організації знання, створений у геометрії Евклідом. Однак найчастіше теорії викладаються генетично, поступово вводячи в предмет і розкриваючи його послідовно від найпростіших до усе більш і більш складних аспектів.

Незалежно від прийнятої форми викладу теорії її зміст, звичайно, визначається тими основними принципами, які покладені в її основу.

Теорії не з'являються як пряме узагальнення емпіричних фактів.

Як писав А.Ейнштейн, «ніякий логічний шлях не веде від спостережень до основних принципів теорії». Вони виникають у складній взаємодії теоретичного мислення й емпіричного пізнання реальності, у результаті розв’язання внутрішніх, чисто теоретичних проблем, взаємодії науки і культури в цілому.

Теоретики широко застосовують у своїх дослідженнях процедури моделювання реальних процесів, виводячи потім на основі аналізу побудованих моделей наслідки, які емпірично перевіряються. Вони використовують так називані уявні експерименти, в яких теоретик ніби програє можливі варіанти поведінки створених його розумом ідеалізованих об'єктів. Розвитком цього способу теоретичного мислення, що вперше став широко застосовуватися Галілеєм, є так званий математичний експеримент, коли можливі наслідки варіювання умов у математичній моделі прораховуються на сучасних комп'ютерних системах.

Велике значення для наукового пізнання й особливо теоретичних досліджень має філософське осмислення сформованих пізнавальних

традицій, розгляд образу реальності, досліджуваної вченим, у контексті цілісної картини світу.

Звертання до філософії стає особливо актуальним у переломні етапи розвитку науки.

В історії розвитку наукового пізнання в цілому, а також в окремих його дисциплінах складається особливий стиль мислення, що визначається найбільш значимими в цій галузі теоретичними концепціями і найбільш ефективними конкретними методами емпіричного пізнання.

Ось що писав з цього приводу М.Борн:

«...я вважаю, що існують якісь загальні тенденції думки, які змінюються дуже повільно й утворюють певні філософські періоди з характерними для них ідеями у всіх областях людської діяльності, у тому числі й у науці. Паулі в недавньому листі до мене вжив вираз «стилі»: стилі мислення – стилі не тільки в мистецтві, а й у науці. Приймаючи цей термін, я стверджую, що стилі бувають і у фізичної теорії, і саме ця обставина додає свого роду стійкості її принципам».

Уміння вирватися з полону сформованих стандартів притаманне далеко не кожному вченому. Однак без цього неможливий розвиток науки. Філософське осмислення досвіду наукового пізнання дозволяє вченим прокладати нові шляхи в осягненні дійсності. Великі досягнення науки завжди були пов'язані з висуванням сміливих філософських узагальнень і мали вплив не тільки на окремі галузі науки, а й на розвиток її в цілому.

Філософія сприяє не тільки пошукові ефективного опису та пояснення досліджуваної реальності, але і її розумінню. Вона сприяє виробленню у вченого інтуїції, що дозволяє йому вільно рухатися в інтелектуальному просторі, актуалізуючи не тільки явне, зафіксоване знання, а й так зване неявне, невербалізоване сприйняття реальності. Філософія виводить роботу вченого за грані стандартності й ремесла та перетворює її в справді творчу діяльність.

ЗАСОБИ ПІЗНАННЯ

Найважливішим засобом наукового пізнання, безсумнівно, є мова науки.

Це, звичайно, і специфічна лексика, й особлива стилістика. Для мови науки характерна визначеність використовуваних понять і термінів, прагнення до чіткості й однозначності тверджень, до строгої логічності у викладі всього матеріалу.

В сучасній науці все більшого значення набуває використання математики.

Ще Г.Галілей стверджував, що книга Природи написана мовою математики.

У повній відповідності з цим твердженням уся фізика розвивалася з часів Г.Галілея як виявлення математичних структур у фізичній реальності. Що стосується інших наук, то й у них усе зростаючою мірою йде процес математизації. Й сьогодні це стосується вже не тільки застосування математики для обробки емпіричних даних.

Арсенал математики активно входить у саму тканину теоретичних побудов

буквально у всіх науках. У біології еволюційна генетика в цьому відношенні вже мало чим відрізняється від фізичної теорії. Нікого вже не дивує словосполучення «математична лінгвістика».

Навіть в історії робляться спроби побудови математичних моделей окремих історичних явищ.

Сучасне наукове дослідження немислиме без створення спеціальних засобів спостереження та експериментальних установок. Прогрес наукового пізнання істотно залежить від розвитку використовуваних наукою засобів.

Перші закономірності в природі були встановлені, як відомо, у поведінці небесних тіл і вони були засновані на спостереженнях за їх рухом, які здійснювалися неозброєним оком. Г.Галілей у своїх класичних дослідах з рухом кулі похилою площиною вимірював час за допомогою кількості води,

яка витікала через тонку трубку з великого резервуару. Тоді ще не було годинника.

Однак давно минув час, коли наукові дослідження могли здійснюватися за допомогою підручних засобів.

Галілей прославився в науці не тільки своїми піонерськими дослідженнями, але і введенням у науку підзорної труби. І сьогодні астрономія немислима без найрізноманітніших телескопів, які дозволяють спостерігати процеси в космосі, що здійснюються за багато мільярдів кілометрів від Землі. Створення в XX ст. радіотелескопів перетворило астрономію у всехвильову й ознаменувало собою справжню революцію в осягненні космосу.

Згадаймо, яку величезну роль зіграв у розвитку біології мікроскоп, який відкрив людині нові світи. Сучасний електронний мікроскоп дозволяє бачити атоми, які кілька десятиліть тому вважалися неспостережуваними принципово й існування яких ще на початку нашого століття викликало сумнів.

Ми прекрасно розуміємо, що фізика елементарних часток не могла б розвиватися без спеціальних установок, подібних до синхрофазотронів.

Наукою сьогодні активно використовуються для проведення експериментів і спостережень космічні кораблі, підвідні човни, різного роду наукові станції, спеціально організовані заповідники.

Наукові дослідження неможливі без наявності приладів і еталонів, які дозволяють зафіксувати ті чи ті властивості реальності і дати їм кількісну та якісну оцінку. Вони, звичайно, припускають розробку спеціальних засобів обробки результатів спостереження й експерименту.

При цьому особливого значення набувають точні прилади, які вимірюють час, відстань, енергію.

У практику сучасної науки усе ширше входить планування експерименту й автоматизоване його здійснення.

Революцію в обробці наукової інформації та її передачі здійснює застосування комп'ютера.

СПЕЦИФІКА МЕТОДІВ І ЗАСОБІВ

У РІЗНИХ НАУКАХ

Звичайно, методи і засоби, використовувані в різних науках, не однакові.

Усім зрозуміло, що не можна експериментувати з минулим. Досить ризиковані й дуже обмежені експерименти з людиною та суспільством. У кожної науки є своя особлива мова, своя система понять. Досить значна варіативність і в стилістиці, і в мірі строгості міркувань. Аби переконатись у цьому, досить зіставити математичні чи фізичні наукові тексти з текстами, які стосуються гуманітарних або суспільних наук.

Ці відмінності визначаються не тільки специфікою самих предметних галузей, а й рівнем розвитку науки в цілому.

Треба мати на увазі, що науки розвиваються не ізольовано одна від одної. В науці в цілому відбувається постійне взаємопроникнення методів і засобів окремих наук. Тому розвиток конкретної галузі науки здійснюється не тільки за рахунок вироблених у ній прийомів, методів і засобів пізнання, а й за рахунок постійного запозичення наукового арсеналу з інших наук.

Пізнавальні можливості в усіх науках постійно зростають. Хоча різні науки мають безсумнівну специфіку, не потрібно її абсолютизувати.

У цьому відношенні надзвичайно показове використання в науці математики.

Як показує історія, математичні "методи і засоби можуть розроблятися не тільки під впливом потреб науки або практики, але й незалежно від галузі та способів їх застосування. Апарат математики може бути використаний для опису сфер реальності, раніше зовсім невідомих людині й підпорядкованих законам, з якими вона ніколи не мала ніякого зіткнення. Ця, за висловленням Ю.Вігнера, «неймовірна ефективність математики» робить перспективи її застосування в дуже різних науках, власне кажучи, необмеженими.

От що пишуть Дж. фон Нейман і О.Моргенштерн із цього приводу:

«Часто аргументація проти застосування математики складається з посилань на суб'єктивні елементи, психологічні чинники і т.ін., а також на те, що для багатьох важливих чинників дотепер немає способів кількісного вимірювання. Цю аргументацію варто відкинути як цілком помилкову... Уявімо собі, що ми живемо в період, який передує математичній чи майже математичній фазі розвитку фізики, тобто в XVI столітті, або в аналогічну епоху для хімії та біології, тобто у XVIII столітті... Для тих, хто ставиться скептично до застосування математики в економіці, зазначимо, що стан справ у фізичних або біологічних науках на цих ранніх етапах навряд чи був кращим, аніж у даний час в економіці».

Разом із тим, хоча й очевидно, що науки будуть далі розвиватись і продемонструють нам зовсім нові можливості пізнання дійсності, навряд чи варто очікувати універсалізації методів і засобів, використовуваних у науках. Особливості самих об'єктів пізнання і відповідно різні пізнавальні завдання будуть, очевидно, і в майбутньому стимулювати появу специфічних методів і засобів, характерних не тільки для різних наук, а й для окремих галузей дослідження.

«Отже, – писав відомий французький історик М.Блок, – ми нині краще підготовлені до думки, що якась галузь пізнання, де не мають сили Евклідові докази або незмінні закони повторюваності, може, проте, претендувати на звання наукової. Ми тепер набагато легше припускаємо, що визначеність і універсальність – це питання міри. Ми вже не відчуваємо своїм обов'язком нав'язувати всім об'єктам пізнання однакову інтелектуальну модель, запозичену з наук про природу, тому що навіть там цей шаблон уже не може бути застосований цілковито. Ми ще не дуже добре знаємо, чим стануть у майбутньому науки про людину. Але ми знаємо: для того, щоб існувати – продовжуючи, звичайно, підкорятись основним законам розуму, – їм не доведеться відмовлятися від своєї оригінальності чи її соромитись».

5. ЗНАННЯ ПРО ЩО?

Наука дає знання про все: про події, процеси, об'єкти, про світ об'єктивний і суб'єктивний. Вона вивчає природу,

суспільство, людину, культуру, «другу природу», створену самою людиною. Вона вивчає навіть саму себе.

При цьому вона виходить з того, що все сутнє у світі може бути зрозуміле з нього самого, на основі діючих у ньому законів. Це є однією з найважливіших характеристик науки, які відрізняють її від теології, котра також прагне дати людям систематичні й обґрунтовані знання.

Найбільш близькою до науки є філософія. Однак у цілому вона, безсумнівно, не є наукою. Особливо ясно це стало в наш час, коли, всупереч класичній філософській традиції, у рамках якої філософія трактувалась як особливого роду наука, сучасні мислителі стали здійснювати філософські побудови, чітко відмежовані від науки.

Так, у рамках екзистенціалізму – дуже поширеного напряму у філософії XX ст. – стверджується, що філософія не покликана давати які-небудь знання про дійсність. Вона призначена для того, щоб виявити всю глибину сутності й існування людської особистості.

У цьому розумінні в кожного з нас є своя філософія. Її глибина залежить не від обсягу та рівня знань, якими володіє людина, а від міри її заглиблення в духовний світ, у якому вона живе.

Філософія, подібно до поезії, глибоко індивідуальна і не повинна претендувати на загальнозначимість. Як писав К.Ясперс, те, «що на необхідній основі визнається кожним, стає тим самим науковим знанням і не є більше філософією, а стосується певної сфери пізнаваного».

З іншого боку, в межах неопозитивізму – філософські течії, також досить впливової у XX ст., – стверджується, що філософія хоч і користується науковими методами, але вона ніколи не була й не повинна бути наукою. Філософія не дає ніяких знань. Її мета – лише прояснення смислу вже отриманих висловлень. За словами М.Шліка, філософія як особлива наука не має права на існування. «Сукупність наук, включаючи висловлення повсякденного життя, є системою знань; поза нею немає сфери ще «філософських» істин, філософія не система речень, вона не наука».

Разом із тим, у межах філософії завжди здійснювались і здійснюються дослідження, що вправі претендувати на статус наукових.

До таких, на думку М.Борна, можна віднести «дослідження загальних рис структури світу і наших методів проникнення в цю структуру». Багато вчених вважають, що ця проблематика надзвичайно важлива для розвитку науки.

6. НАУКА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ

«Той, хто вважає, що може обійтися без інших, – писав Ф. де Ларошфуко, – сильно помиляється; але той, хто вважає, що інші не можуть обійтися без нього, помиляється ще більше».

Стосовно науки ця теза подвійно справедлива. Наука по самій суті своїй – соціальне явище. Вона створюється співтовариством учених протягом уже більше як двох тисячоріч і являє собою, звичайно, не тільки ставлення вченого до пізнаваної ним дійсності, а й певну систему взаємозв'язків між членами наукового співтовариства. В науці існує свій, специфічний спосіб життя, регульований системою, як правило, неписаних, але таких, що передаються за традицією норм, своя система цінностей.

Природно, що способи соціальної організації і взаємостосунків учених протягом історії науки змінювались у відповідності і з особливостями її розвитку, зміною її статусу в житті суспільства, і з розвитком самого суспільства в цілому.

Наука як соціальний інститут за час свого існування зазнала величезних зміни. Від діяльності десятків давньогрецьких учених, які збирались у філософських школах, котрі займалися дослідженнями зі свого власного бажання, аж до сучасного п’ятимільйонного міжнародного наукового співтовариства, об'єднаного професійно, такого, що організовує свою діяльність як на національному, так і на міжнародному рівні, в дослідницьких групах, лабораторіях, інститутах. Сьогодні наука власне кажучи являє собою могутню галузь із виробництва знань з величезною матеріальною базою, з розвинутою системою комунікацій.

Відомий американський учений-хімік Г.Льюїс і його колега Л.Рандалл писали: «Є стародавні храми, урочисті й такі, що навіюють, окрім своєї священної мети, благоговіння. Навіть допитливий турист говорить про серйозні речі тихим голосом, і його шепіт лунає під склепіннями нефа й луною повертається до нього наповненим таємницею. Праця багатьох поколінь архітекторів і художників уже забута, риштування, побудовані для роботи, давно прибрані, всі помилки виправлені чи сховані під шаром пилу століть, і бачачи тільки цілком закінчене ціле, ми схиляємося перед надлюдськими силами. Іноді ж ми входимо в таку будівлю, коли вона недобудована. Ми чуємо стукіт молотків, запах тютюну, і грубі жарти робітників нагадують нам, що ці великі споруди є лише результатом звичайних людських зусиль, доцільних і цілеспрямованих.

У науці є свої храми, побудовані зусиллями деяких архітекторів і багатьох працівників».

Наука сьогодні – це спеціальна професійна діяльність, справа, якій людина присвячує все своє життя.

Цікаве визначення професіонала-вченого було дане В.Гайзенбергом.

«Багато хто, – писав він, – можливо, скажуть, що професіонал – людина, яка дуже багато знає про свій предмет. Однак з цим визначенням я не міг би погодитися, тому що ніколи не можна знати про який-небудь предмет дійсно багато. Я віддав би перевагу такому формулюванню: професіонал – це людина, якій відомі грубі помилки, які як правило здійснюються в його професії, і який через це вміє їх уникати».

Це визначення Гайзенберга, хоча воно і є з погляду повсякденного сприйняття вченого дещо парадоксальним, точно схоплює суть справи.

На пам'ятнику, який у 1755 р. був споруджений І.Ньютону в Кембриджі, є такий напис: «Розумом він перевершував рід людський».

Разом із тим сам І.Ньютон незадовго перед смертю говорив: «Не знаю, чим я можу здаватися світові, але сам собі я здаюся тільки

хлопчиком, який бавиться на морському березі, який розважається тим, що до пори до часу відшукує камінчик більш барвистий, ніж звичайно, чи красиву раковину, в той час як великий океан істини розстеляється переді мною недослідженим».

А от як оцінював свої досягнення Ч.Дарвін: «Я ніколи не був настільки безрозсудний, щоб уявляти, що мені вдалося щось більше, ніж окреслити деякі риси з великих основ походження видів».

Наукова діяльність сьогодні – це спільна робота творчих колективів.

Це спеціалізація не тільки по окремих галузях науки або навіть окремих її проблемах, а й розподіл різних функцій у науковій діяльності.

Одним із перших фізиків, які не здійснювали ніяких експериментів, був М.Планк. Сьогодні існують спеціальні інститути теоретичної фізики, які не займаються експериментальною діяльністю.

Існує спеціальна наукова діяльність, спрямована на створення приладів, установок і інших засобів наукових досліджень.

Сьогодні наука немислима без менеджерських функцій, без добування засобів для її розвитку й уміння їх ефективно використовувати.

Крім того, у наукових колективах іде своя диференціація наукової діяльності. Одні вчені виявляються більш схильними до висування ідей, інші – до їх обґрунтування, треті – до їх розробки, четверті – до їх застосування. І ці їх якості багато в чому визначають їхнє місце в дослідницькій роботі.

В.Оствальд одним із перших звернув увагу на відмінність у стилях діяльності вчених. Він виділив два основних їх типи: класики і романтики.

– Для перших характерні прагнення до індивідуальної роботи, самотності, ретельного та всебічного опрацювання ідей.

– Другі схильні до колективної діяльності, популяризації своїх ідей, у роботі спонтанні.

Відомий такий анекдот, у якому вдало передані деякі риси вченого класика.

Один раз молодий учений запитав у свого керівника: «Професоре, я бачу як ви вже стільки років членик за члеником вивчаєте цього хробака. Що ви збираєтеся робити, коли закінчите цю роботу?» «О, мій милий друже, – відповів професор. – Хробак довгий, а життя... коротке».

Життя в науці наповнене як творчими шуканнями, так і рутинною працею. В ньому учений веде «боротьбу» не тільки з пізнаваною реальністю, але й вступає у складні стосунки зі своїми колегами, із суспільною думкою. Від ученого вимагається постійне підтвердження його професійності, що здійснюється через систему як об'єктивної оцінки продуктів його праці, зокрема через публікації, так і через суспільне визнання. Діяльність ученого стимулюється й оцінюється не тільки оплатою праці, а й різного роду ступенями, званнями, нагородами.

Найвищою, престижною нагородою в галузі фізики, хімії, медицини і фізіології з 1901 р., а в економіці з 1969 р. є Нобелівська премія. До 1990 р. було присуджено 427 премій. Ось як ці премії розподілилися по країнах:

США 172

Англія 66

Німеччина 62

Франція 23

Росія і СРСР 2 + 9 = 11

Жінки одержали 9 премій. При цьому М.Склодовская-Кюрі була нагороджена двічі. А в найбільш ранньому віці – у 25 років лауреатом цієї премій став англійський фізик У.Л.Брегг (1915 р.).

Життя в науці – це постійна боротьба різних думок, напрямів, боротьба за визнання праць, ідей ученого, а з іншого боку, в силу самої специфіки науки, це й боротьба за пріоритет в отриманому результаті.

Наші сучасники стали свідками найгостріших протистоянь представників різних напрямів у науці: детерміністського й імовірнісного тлумачення квантової механіки,

фіксизму й мобілізму в геології, історичної школи й синхронічного вивчення мови в лінгвістиці.

Відомо, як непросто утверджувались у науці навіть такі фундаментальні наукові теорії, як теорія відносності, квантова механіка, генетика, теорія еволюції, структурна лінгвістика.

Про те, як складно інколи складається доля вченого красномовно свідчать багато прикладів з життя видатних учених.

Усім відома доля ідей Н.Коперніка, котрі він насмілився опублікувати лише безпосередньо перед смертю. Праці Г.Менделя, що стали основою генетики, не були визнані за його життя.

Класика структурної лінгвістики Ф.Соссюра наукова громадськість помітила лише після його смерті.

Ф.Гаусс, володіючи основами неевклідової геометрії і прекрасно розуміючи, яке велике значення має відкриття нової геометричної системи, проте так і не став нічого публікувати з даної теми. У своєму листі до К.Бесселя 1829 р. Ф.Гаусс писав: «Тим часом я ще довго не прийду до того, щоб опрацювати для опублікування мої вельми обширні дослідження з цього питання і, можливо, цього ніколи не відбудеться в моєму житті, тому що я побоююся лементу біотійців, якщо я висловлю мої заперечення цілком».

Широко відоме висловлення з цього приводу М.Планка: «Як правило нові наукові істини перемагають не так, що їхніх супротивників переконують і вони визнають свою неправоту, а здебільшого так, що супротивники ці поступово вимирають, а підростаюче покоління засвоює істину відразу».

Одним із проявів особливостей життя науки є таємність. У XX ст. масштаби таємності наукових досліджень стали воістину величезними. Це викликано насамперед тим, що близько 40% усіх наукових досліджень ведуться сьогодні на замовлення військових відомств. Вони багато в чому також зумовлені тісним зв'язком наукових розробок із промисловістю, а тим самим і з комерційною таємницею.

Однак таємність у науці була завжди.

Існує такий переказ. Коли в рамках піфагорійського союзу була відкрита несумірність діагоналі квадрата з його стороною, це призвело в замішання його членів. Адже з погляду глави цього союзу – Піфагора все існуюче у світі становить гармонію чисел. А це значить, що не могло в принципі існувати відношення, котре не можна було б виразити в натуральних числах або дробах. Відкриття було заборонено розголошувати під страхом страти. Однак ця таємниця була все-таки розголошена, ну а винуватця цього розголошення чекала смерть. Так що займатися наукою було небезпечно навіть у далекому минулому.

7. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ НАУКИ

Обговорення майбутнього науки, як і взагалі майбутнього, річ дуже делікатна. Історія показує, що навіть найбільш проникливі уми потрапляли зі своїми пророкуваннями в незручне становище.

Знаменитий французький філософ Д.Дідро писав: «Не пройде ста років, як не можна буде назвати й трьох великих математиків у Європі. Ця наука зупиниться на тому місці, куди її довели Бернуллі, Ейлер, Мопертюї, Клеро, Фонтен, Д'аламбер і Лагранж. Вони спорудять геркулесові стовпи. Далі цього наука не піде. Їхні праці в майбутні століття посядуть те ж місце, що й єгипетські піраміди, громади яких, розписані ієрогліфами, викликають у нас приголомшливі уявлення про могутність і силу людей, котрі їх спорудили».

Простимо Д.Дідро. Адже він не був фахівцем у галузі математики. Але чим виправдати поширене серед фізиків ще на початку нашого століття уявлення про закінченість розвитку фізики?

Знаменитий німецький фізик Г.Герц вважав немислимим, аби досвід навіть найбільш віддаленого майбутнього коли-небудь, міг хоч щось змінити в непорушних положеннях механіки.

Широко відома історія про те, що коли М.Планк у 80-х роках повідомив професорові Жолі про своє бажання займатися теоретичною фізикою, професор став переконувати його відмовитися від цього наміру. Він сказав М.Планку: «Молодий чоловіче, навіщо ви хочете зіпсувати собі життя,

адже теоретична фізика вже в основному закінчена... Чи варто братися за таку безперспективну справу?!»

Видатний англійський фізик лорд Кельвін (У.Томсон) у промові з нагоди настання нового, XX сторіччя висловив співчуття наступним поколінням фізиків, на долю яких залишилися лише дрібні допрацювання в практично завершеній будівлі.

ЯК БУДЕ РОЗВИВАТИСЯ НАУКА В XXI СТОЛІТТІ?

Яким би не було великим значення науки, очевидно, що зростання її кадрів має границі.

– Насамперед варто мати на увазі, що, як вважають фахівці, наукою здатні займатися не більш 6–8% населення.

– Крім того, необхідно враховувати, що в суспільстві існує багато інших сфер людської діяльності, які теж розвиваються, вимагаючи все більших зусиль людей, активізації їхніх здібностей і таланту.

Цілком ясно, що для гармонічного розвитку суспільства, у ньому, відповідно до його потреб і можливостей, повинні бути оптимально розподілені зусилля. Всі сфери діяльності значимі, й не потрібно забувати того, що наука лиш одна з них. Тільки в гармонійному розвитку з усіма іншими сферами життя вона може ефективно існувати.

Разом із тим, яка межа зайнятості наукою, сказати важко. В розвитих країнах у наукових та інженерних розробках зайнято сьогодні близько 0,3% населення.

Як зміняться можливості суспільства виділяти матеріальні й інтелектуальні ресурси на розвиток науки?

Очевидно, що вони будуть зростати, у тому числі й значною мірою в результаті впливу науки на саме суспільство.

Тут варто врахувати також і те, що сама наука різко підвищує свою ефективність. Комп'ютеризація науки, оснащення її багатьма сучасними технічними засобами різко підвищує продуктивність праці вченого. Тому нарощування

самої наукової продукції не обов'язково має супроводжуватися зростанням наукових кадрів.

З огляду на досвід історії, ми можемо бути впевнені, що наука отримає нові фундаментальні результати, які в черговий раз радикально змінять наші уявлення про дійсність.

Імовірно математика залишиться лідером у науці й надасть нові, небачені раніше можливості, для її широкого застосування в інших дисциплінах. Хто знає, можливо збудеться побажання великого Г.В.Ляйбніца, який ще у XVII ст. мріяв про те, що прийде час, коли люди припинять безплідні дискусії. Замість того, щоб сперечатися, вони скажуть один одному: «будемо обчислювати».

Ми всі прекрасно розуміємо сьогодні, що науки про людину і про суспільство, хоч і мають чималі досягнення, разом із тим, істотно уступають по своєму розвитку природознавству.

Чи зміниться в цьому відношенні становище у XXI ст.?

Як справедливо писав Е.Фромм: «Не можна створити підводний човен, тільки читаючи Жуля Верна; неможливо створити й гуманістичне суспільство, лише читаючи книги пророків».

Сьогодні, як ніколи раніше, людство відчуває величезний дефіцит знань про суспільство і про людину. Їх нестача сьогодні не просто впливає на наше життя. Вона все більшою мірою ставить під загрозу саме існування людства. Величезна міць, якої набула людина завдяки розвиткові техніки, не перебуває в гармонії з нашим умінням раціонально розпорядитися нею.

Можливо, у світлі цієї нової для людства ситуації, воно знайде в собі сили сконцентрувати увагу кращих умів на гуманітарних проблемах.

Вивченню життя людини, її розвитку, поведінки, здоров'я,

розкриттю таємниць її психіки, збагненню закономірностей функціонування

і розвитку

суспільства, економіки, культури, глобальним проблемам, безсумнівно, буде приділятися все більша увага.

«Технічні утопії – наприклад, повітроплавання – були реалізовані завдяки новій науці про природу, – писав Е.Фромм. – Людська утопія месіанського часу – утопія нового об'єднаного людства, котре живе в братерстві та злагоді, вільного від економічної детермінації, від воєн і класової боротьби, може бути досягнута, якщо ми прикладемо до її здійснення стільки ж енергії, інтелекту й ентузіазму, скільки ми затратили на реалізацію технічних утопій».

Тут природно виникає питання: а чому ж дотепер людство так легковажно ставиться до проблем власного існування? Можливо, річ у тім, що наука ще не дозріла для істотного просування в цій галузі.

Хто ж не хоче бути багатим, здоров і щасливим? Але як цього досягти?

Уявімо собі, що древні греки поставили б перед собою мету побувати на місяці. Їхнього зусилля, якими б великі вони не були, не привели б до скорочення двохтисячорічного періоду розвитку науки, який знадобився, щоб вирішити це завдання. Крім того, нізвідки, на жаль, не випливає, що «утопія нового об'єднаного людства», про яку говорить Е.Фромм, узагалі здійсненна.

Але, звичайно, Е.Фромм безумовно правий, коли він стверджує, що «наше майбутнє залежить від того, чи готові будуть кращі уми людства, цілком усвідомивши нинішнє критичне становище, присвятити себе новій гуманістичній науці про людину».

Ми можемо бути впевнені, що великі сили будуть зосереджені на прагненні одержати й ефективно використовувати доступні для людини нові джерела енергії.

Очевидно що вже намітився зараз колосальний розвиток інформаційних технологій – переробка, збереження та передача інформації.

Велику увагу буде приділено проблемам раціонального використання природних ресурсів, ефективного впливу на живі організми та керування біосферними процесами.

Безсумнівно, підсилиться взаємодія наук,

з'являться нові комплексні наукові дисципліни. Інтеграційні процеси в науці різко зростуть.

Разом із тим, це позначить величезну проблему, що уже зараз звучить досить різко. Інтенсивно здійснюваний розвиток науки та її спеціалізація вимагають великого часу для виходу на її передній край. Ця обставина стає об'єктивною причиною, що гальмує інтеграційні процеси в науці. Розвиток науки стає все більш подібним на описане в Біблії будівництво вавілонської вежі, котре, як відомо, припинилося, тому, що, втративши спільну мову, люди перестали розуміти одне одного.

Щоб цього не трапилося в науці, необхідно знайти нові, сучасні форми освіти.

Крім того, як показує історія науки, широка освіта і висока культура вченого цілком необхідні для виходу за межі ординарності, для одержання видатних результатів.

Знайомлячись із біографіями видатних учених, ми бачимо, що це люди великої культури, широких і різнобічних інтересів. Вони не тільки багато і плідно займаються спеціальними проблемами науки, але захоплюються мистецтвом, літературою, філософією і цікавляться політикою.

Так, Н.Коперніка вважали видатним фахівцем з теорії грошей, він був вправним лікарем, постійно виявляв цікавість до філософії.

А Галілео Галілей! Йому мало було занять математикою, фізикою, астрономією. Він малював, грав на музичних інструментах, писав вірші, складав комедії, займався літературною критикою. За його власними словами, вивченню філософії він присвятив більше часу, ніж заняттям математикою.

Така широта освіти і різнобічність інтересів були властиві не тільки вченим епохи Відродження, але й видатним діячам науки всіх часів, у тому числі й XX століття.

Хто, читаючи праці В.Гумбольта, Дж.Максвелла, Л.Больцмана, Д.И.Менделєєва, І.М.Сєченова, А.Пуанкаре, Д.Гільберта, Н.Вінера, М.Планка, А.Ейнштейна, В.Гайзенберга, Е.Шредінгера, М.Борна, В.И.Вернадського, не захоплювався

їх величезною та глибокою ерудицією, блискучими літературними здібностями, гостротою мислення та його філософською спрямованістю!

Аналізуючи творчість чудового фізика XIX століття Л.Больцмана, лауреат Нобелівської премії М.Лауе проникливо зазначив, що «досягнення, подібні до досягнень Л.Больцмана, не виростають на ґрунті однобічної, хоч і дуже гарної фахової освіти».

До речі, сам Л.Больцман писав про себе: «Тим, чим я став, я зобов'язаний Шіллеру. Без нього могла бути людина з тією ж бородою і формою носа, як у мене, але це був би не я... Іншою людиною, яка мала на мене такий же вплив, є Бетховен...»

Одним із перспективних напрямів у розвитку науки є технічне оснащення самої наукової діяльності. :

Автоматизація спостереження й експериментальної діяльності, обробки одержуваних результатів, широке використання різного роду електронної обчислювальної та аудіовізуальної техніки для моделювання й аналізу досліджуваних процесів і явищ різко збільшать продуктивність і ефективність праці вченого. Радикально зміниться доступ до наукової інформації, різко розширяться можливості прямих контактів учених. Інтернаціоналізація науки буде постійно зростати.

Нові завдання зажадають радикальних змін у підготовці наукових кадрів.

Істотно зросте технічна оснащеність вузів, підсиляться їхні зв'язки зі спеціальними лабораторіями. Повсюдно будуть вводитись інтенсивні методики навчання. Індивідуалізація навчального процесу посяде домінуюче місце. Різко зростуть вимоги до викладача. Рутинна педагогічна робота буде передана багато в чому машинам. Відбудеться посилення фундаментальної підготовки. Фахова освіта органічно поєднається з загальнокультурною. Учневі будуть надані широкі можливості для вибору індивідуальної траєкторії в його підготовці, у тому числі в предметах, які виходять за межі однієї спеціальності. Буде широко розвиватися безперервна освіта.

ПРО ПАРАНАУКУ

Сьогодні багато хто, підкреслюючи велике значення науки, разом із тим говорять про її консерватизм і обмеженість, оскільки вона не визнає так звані нетрадиційні, пара-наукові концепції. Це – насамперед астрологія, парапсихологія, уфологія.

Як поставитися до цих досліджень?

Можливо, саме вони й відкривають

колосальні перспективи для осягнення реальності?

Коли ми обговорюємо це питання, дуже важливо мати на увазі наступне.

Ці проблеми з'явилися не в наш час. Вони кореняться в глибокій історії. Проте, дотепер цього типу дослідження не вважаються науковими. Наука не приймає їх у своє лоно не тому, що вона не хоче цього робити, а тому, що не може.

Учені були б щасливі зустрічі з інопланетянами. Вона не могла б за своєю значимістю для науки зрівнятися ні з якими їхніми відкриттями. А чи можна уявити собі теоретичне і практичне значення можливості передвіщати майбутнє або без усякі пристосування передавати думки на відстані? За такого роду відкриття навіть присудження Нобелівської премії виглядало б занадто слабкою оцінкою.

Але, на жаль, на превеликий жаль ніяких достовірних, науково встановлених фактів тут немає.

Наука не може наділити статусом науковості ті дослідження, які не є досить обґрунтованими, оскільки, за висловленням Т.Гекслі, «беручи що-небудь на віру, наука здійснює самогубство».

Недотримання норм наукової діяльності нерідко створює ілюзію одержання знання.

Існує, наприклад, багато зафіксованих даних, подібних до наступних:

«Якщо до 1794 року, числа того року, коли упав Робесп’єр, ми додамо суму його цифр, то вийде 1815 – рік падіння Наполеона I;

Або інший приклад.

«Французька палата депутатів у 1830 р. складалася з 402 членів, з яких 221 становили партію, що називалася «La queue Robespierre», тим часом як інші, числом 181, називалися «Les Honnets gens». Якщо ми кожну букву візьмемо як число, що відповідає її місцю в абетці, то виявиться, що сума букв кожної назви дасть число членів кожної партії».

Про що свідчать такого роду приклади? Тільки про випадковий збіг і більше ні про що. Чи ви вважаєте, що вони є проявом прихованих закономірностей соціальних явищ?

А ось що писав про такого роду проблеми Ф.Бекон:

«І тому правильно відповів той, котрий, коли йому показали виставлене в храмі зображення тих, які врятувалися від аварії корабля приношенням обітниці й при цьому домагалися відповіді, чи визнає тепер він могутність богів, запитав у свою чергу: «А де зображення тих, хто загинув після того, як приніс обітницю?» Така основа майже всіх марновірств – в астрології, у сновидіннях, у повір’ях, у пророкуваннях і таке інше. Люди, які втішаютья подібного роду марнотою, відзначають ту подію, що сталось, і без уваги проходять повз ту, котра обдурила, хоч останнє буває набагато частіше».

Стосовно цих галузей людської діяльності

сьогодні ми повинні просто констатувати факт –

вони не прийняті науковим співтовариством

і з погляду науки не поповнюють наше знання про дійсність.

Статус науковості надзвичайно високий. Він являє собою величезну цінність не тільки для вчених, а й всього людства. Розуміння цього сьогодні важливе для кожної людини.

II. ПРОБЛЕМА ВИНИКНЕННЯ НАУКИ

Чи можна встановити – хоча б із відносною хронологічною та географічною точністю – коли й де виникла наука?

Чи можна довідатися про дату і місце народження науки?

Трудність відповіді на це питання полягає насамперед у визначенні змісту поняття «наука», у спробі вичленувати ті основні характерні її риси, які саме не були рисами «історичними», тобто минущими в часі.

Як можна хоча б спробувати відповісти на таке питання?

Коли мова йде про дослідження витоків науки, то границі того, що ми називаємо сьогодні «наукою» з усією очевидністю розширюються до границь «культури». Історія саме дозволяє усвідомити, що сучасна наука сягає у своїх витоках у глибинні шари світової культури. Історик науки, який шукає її культурні витоки, схожий на географа, який досліджує ті ділянки ріки, які ще не ріка (струмки, болота, височини і т.ін.), але без яких її не було б.

Про це надзвичайно виразно сказав французький математик Лазар Карно (1753–1823): «Науки подібні до величної ріки, за течією якої легко йти після того, як вона набуває певної правильності; але якщо хочуть простежити ріку до її витоку, то його ніде не знаходять, тому що його ніде нема, у певному розумінні джерело розсіяне по всій поверхні Землі».

Сьогодні перед нами наука постає як сімейство численних наукових дисциплін,

– одні з яких зовсім молоді (начебто кібернетика, математична лінгвістика чи молекулярна генетика),

– інші з'явились у XIX столітті, (статистична фізика, електродинаміка, фізична хімія, соціологія),

– треті – у Новий час (наприклад, математичний аналіз, аналітична геометрія, динаміка),

– а деякі – сягають своїми коренями Античності чи навіть більш віддалених часів (геометрія, астрономія, географія, історія).

Наука жадібно інтегрує досвід усієї пізнавальної діяльності людства, а також «привласнює» технічні винаходи, практичний досвід хліборобів, ремісників, мандрівників..., вона має потребу у певній соціально-політичній обстановці, відстоює своє «місце під сонцем» як особливий фрагмент духовної культури поряд із філософією, теологією, технологією... організує себе як соціальний інститут, вимагає суспільного визнання самої професії вченого, висуває вимоги до системи освіти і частково змістовно заволодіває нею...

Як тут відокремити істотні події від «фонових», наслідки – від їхніх причин? Історики науки пропонують різні відповіді на питання про дату і місце народження науки залежності від того, яку теоретичну модель науки вони приймають, у певному розумінні від того, до якої течії в рамках філософії науки вони належать або неявно дотримуються, навіть не віддаючи собі вимогливого звіту про природу свого вибору.

Таким чином, визначення дати і місця народження науки – це питання відкрито дискусійне для співтовариства професійних істориків науки, тут немає повної згоди.

Можна виділити п'ять радикальних, досить ясно і різко протипоставлених одна одній думок. Познайомимося коротко з кожною з них.

1. ДАТА І МІСЦЕ НАРОДЖЕННЯ НАУКИ

– Один із поглядів виходить з того, що наука ототожнюється з досвідом практичної та пізнавальної діяльності загалом.

Тоді відлік часу треба вести з кам'яного віку, з тих часів, коли людина в процесі безпосередньої життєдіяльності починає накопичувати й передавати іншим знання про світ.

Відомий англійський вчений і суспільний діяч Джон Бернал у своїй книзі «Наука в історії суспільства» пише: «Оскільки основна властивість природознавства полягає в тому, що воно має справу з дійовими маніпуляціями і перетвореннями матерії, головний потік науки випливає з практичних технічних прийомів первісної людини; їх показують і їм наслідують, але не вивчають досконально... Вся наша складна цивілізація, котра заснована на механізації та науці, розвинулася з матеріальної техніки і соціальних інститутів далекого минулого, іншими словами – з ремесел і звичаїв наших предків».

– Багато істориків називають іншу дату: наука народжується приблизно двадцять п'ять століть тому (приблизно V ст. до н.е.) у Східному Середземноморї, точніше в Древній Греції.

Саме в цей час на тлі розкладання міфологічного мислення виникають перші програми дослідження природи, з'являються не тільки перші зразки дослідницької діяльності, а й усвідомлюються деякі фундаментальні принципи пізнання природи.

Наука розуміється цими істориками як свідоме, цілеспрямоване дослідження природи з яскраво вираженою рефлексією про способи обґрунтування отриманого знання і про самі принципи пізнавальної діяльності. Коротко кажучи, наука – це особливий вид знання, це – знання з його обґрунтуванням.

Уже в Древньому Єгипті та Вавилоні були накопичені значні математичні знання, але тільки греки почали доводити теореми. Тому цілком справедливо вважати, що настільки специфічне духовне явище виникло в містах-полісах Греції, істинному вогнищі майбутньої європейської культури.

– Третя точка зору відносить дату народження науки до набагато більш пізнього часу, до періоду розквіту пізньої середньовічної культури Західної Європи (ХІІ-XIV ст.).

Наука, вважають вони, виникає в той період, коли була переусвідомлена роль досвідного знання, що пов'язано з діяльністю англійського єпископа

Роберта Гроссета (1168–1253 р.), англійського францісканського ченця Роджера Бекона (біля 1214–1292 р.), англійського теолога Томаса Брадвардіна й ін.

Ці оксфордські вчені, всі – математики і натуралісти, закликають дослідника спиратися на досвід, спостереження й експеримент, а не на авторитет переказу чи філософської традиції, що становить найважливішу рису сучасного наукового мислення. Математика, за висловленням Роджера Бекона, є воратами і ключем до інших наук.

Характерною рисою цього періоду в розвитку духовної культури Західної Європи була також розпочата критика аристотелізму, який багато століть панував у природознавстві.

Таким чином, ця точка зору прямо протилежна викладеній вище. Вона пов'язує народження природознавства Нового Часу, а тим самим і науки загалом із поступовим звільненням наукового мислення від догм аристотеліанських поглядів, тобто з бунтом проти філософського спекулятивного мислення.

– Більшість же істориків науки вважають, що про науку в сучасному значенні слова можна говорити тільки починаючи з XVI–XVII ст.

Це епоха, коли з'являються праці І.Кеплера, Х.Гюйгенса, Г.Галілея. Апогеєм духовної революції, пов'язаної з появою науки, є, звичайно, праці Ньютона, який, до речі, народився в рік смерті Г.Галілея (1643 р.).

Наука в такому розумінні – новітнє природознавство, що вміє будувати математичні моделі досліджуваних явищ, порівнювати їх з досвідним матеріалом, здійснювати міркування за допомогою уявного експерименту.

Народження науки тут ототожнюється з народженням сучасної фізики і необхідного для неї математичного апарату. В цей же період складається новий тип стосунків між фізикою та математикою, плідний для обох галузей пізнання. Треба додати, що в XVII столітті відбувається й визнання соціального статусу науки, народження її в якості особливого соціального інституту. В 1662 р. виникає

Лондонське Королівське товариство, у 1666 р. – Паризька Академія наук.

– Деякі (правда, нечисленні) дослідники відсувають дату народження сучасної науки на ще більш пізніший час і називають кінець першої третини XIX ст.

Такої думки дотримуються ті, хто вважає істотною ознакою сучасної науки суміщення дослідницької діяльності та вищої освіти.

Першість тут належить Німеччині, її університетам. Новий тип навчання пропонується після реформ Берлінського університету, які здійснювалися під керівництвом знаменитого й авторитетного натураліста Вільгельма Гумбольдта. Ці ідеї були реалізовані щонайкраще в лабораторії відомого хіміка Юстуса Лі

Поиск по сайту: