Традиційних історичних реконструкцій

Складності в звичних історичних дослідженнях виникали перед істориком, коли він намагався поєднати

традиційну схему історичного дослідження зі знову формованим поняттям наукової революції.

Насамперед, виникало питання: як справитися з переривчастістю історичного процесу, якщо тим або тим способом не зводити революцію до еволюції?

У традиційних історико-наукових концепціях у ході наукової революції стара фундаментальна теорія руйнувалася, на її місці утверджувалася нова, і вся минула історія перебудовувалася як передісторія нової теорії. Революції начебто й не було.

Уся минула історія розглядалась як поступовий, планомірний, прогресивний рух убік сучасної теорії, що є на сьогоднішній день кульмінацією, вершиною всієї попередньої історії. Настає наступна революція, виникає нова фундаментальна теорія і відбувається нове радикальне ламання минулого.

Таким чином, за вигнання наукових революцій з остаточних варіантів історичних досліджень доводилося платити дорогою ціною, насамперед великим насильством над минулим, його кількаразовим руйнуванням після кожної чергової великої наукової революції і побудовою заново історії відповідно до наукових уявлень сьогоднішнього дня. Нагородою була, щоправда, можливість раціонального осмислення подій минулого, безперервність, поступовість розвитку усередині кожного історичного дослідження.

Ось таких-то переваг і позбавлявся історик, коли він, ідучи за Т.Куном, включав у свою історичну реконструкцію наукові революції.

У традиційних історико-наукових побудовах наукова революція стягалася в точку, де відбувалася зміна старої теорії новою шляхом відмови від старої. За цим ішла перекристалізація всієї минулої історії відповідно до нового знання.

Сама по собі точка фокусування наукової революції не розшифровувалася логічно, а вся сила логічного аналізу

спрямовувалася на впорядкування минулого знання відповідно до нової теорії. Успіх цього заходу забезпечувався усуненням революції з логічної реконструкції.

Коли ж історики включили наукові революції в безперервний ряд розвитку наукових ідей і спробували їх інтерпретувати раціональними засобами, то виник цілий ряд складних проблем.

– Чи можливо взагалі перекинути місток раціональності між старою і новою теоріями, якщо їхні логіки діаметрально протилежні?

– Чи можна йти шляхом створення деякої металогіки?

– Чи порівнянні взагалі ці теорії?

– Яку роль відіграють соціальні, психологічні, етичні, естетичні та інші фактори при вирішенні питання про заміну старої теорії новою?

– Як узагалі буде виглядати історичний процес, якщо найбільші досягнення минулого будуть витлумачуватися не як такі, що змінюють один одного, а як співіснуючі?

Руйнівна функція наукової революції

під сумнівом

При спробах відповіді на ці й інші питання неминуче спливає на поверхню проблема зміни самого поняття наукової революції.

– Якщо розуміти наукову революцію як руйнування старого знання і виникнення нового, то єдино послідовним рішенням історика буде забрати з історії всі минулі революції, навіть найбільш фундаментальні, оскільки їхні результати свідомо знецінені всім наступним розвитком, усіма наступними революціями.

З цього погляду науково значимою та і істинною є тільки остання теорія, що виникла в ході останньої революції.

Якщо ж історик не тільки включає наукові революції в історичне оповідання, але розглядає їх як

найбільш істотні його елементи, то це означає вагомість і значимість для історичної реконструкції й основних складових цих революцій, а саме, двох, які змінюють одна одну в часі, фундаментальних теорій. І вони становлять інтерес не тільки тими своїми аспектами, які у знятому вигляді ввійшли в сучасну теорію, але і як деяка історично визначена цілісність, яка володіє своїми унікальними властивостями, гармонічно включеними у певну культуру, що поєднуються з соціальним контекстом тієї чи тієї історичної доби.

Коли при цьому ставилася завдання відновити логічну послідовність історичних подій колишніми логічними засобами, неминуче виникало протиріччя.

Ці засоби в принципі не могли успішно працювати, оскільки змінилося колишнє уявлення про історію науки, коли єдино вірною визнавалася лише остання фундаментальна теорія.

Звідси безпорадність і штучність більшості спроб написати історію науки, яка розумілась як процес

– поступально прогресивний, односпрямований,

– а з іншого боку, такий, що включає в себе як особливо значимі наукові революції, які розуміються за Т.Куном.

Криза позитивізму в середині XX ст. викликала підвищений інтерес до наукових революцій, вони стали предметом активного обговорення й істориків, і соціологів, і філософів науки.

Але поступово, до кінця 70-х – початкові 80-х років цей бум інтересу до наукових революцій спав, і сам термін «наукова революція» став зустрічатися усе рідше. Справа тут у першу чергу, очевидно, в тому, що серйозної трансформації піддалося саме поняття наукової революції, і це призвело до висування на передній план ряду інших понять, що більш активно працюють при розв’язанні виникаючих проблем у сфері історії, філософії, соціології науки.

Разом із включенням наукових революцій у кінцевий варіант історичної реконструкції набувають значення теорії минулого не як деякі помилки, омани, зиґзаґи убік від генеральної лінії наукового розвитку, а як такі, що володіють своєю неминущою значимістю, особливістю і як такі, що

присутні в нашій сучасності саме в такій своїй якості.

Руйнівна функція наукової революції ставиться під питання. Як найбільш важлива для історичного процесу розглядається творча функція, виникнення нового знання, але без руйнування старого.

На передній план висувається уявлення про співіснування минулого із сьогоденням. При цьому передбачається, що минуле не втрачає своєї своєрідності й не поглинається сьогоденням.

Наукові революції

знову на задньому плані

Історичних досліджень

Сам собою термін «революція», як і кожен інший, історично навантажений, і в цей історично сформований зміст поняття революції міцно ввійшов компонент докорінної переробки старого. Тому дослідники науки, в останні десятиліття, маючи справу з подіями минулого як такими, що не втратили для нас свого значення як події унікальні, неповторні, не стерті зі сторінок історії наступними подіями, або маючи справу із сучасними теоріями, що співіснують, незважаючи на різний характер пояснення ними дійсності, значною мірою уникають інстинктивно використання поняття наукової революції.

З'являються інші поняття, що раніше існували на периферії філософських і історичних досліджень науки, такі як унікальність, подія, самодетермінація, вибір, діалогічність, субєктність наукового знання і т.ін.

Поняття наукової революції, як виявилося, було найбільш ефективним, коли воно працювало в парі з такими поняттями, як еволюціонізм, кумулятивізм, безперервність, поступальність.

Поняття наукової революції, котре виштовхується постійно з філософських, історичних, соціологічних концепцій, незримо було присутнє в них як таке, що виражає основну рушійну

силу наукового прогресу. Як і личить «силі», вона не аналізувалася логічно, її природа не з'ясовувалася.

Але от вона була витягнена на світло і її спробували розкласти на частини (кризова ситуація, виникнення аномалій, конкуренція старої і нової теорій і т.д.), кожна з яких піддалася вивченню, аналізові, інтерпретації, була випробувана на логічну суперечливість і раціоналістичну значимість. І стало ясно, що поняття наукової революції спрацювало в напрямку скасування вихідних передумов концепцій розвитку науки, в яких як щось саме собою зрозуміле передбачалася неминучість руйнування старого знання в ході наукової революції, заміни його новим і на його базі перебудови всієї минулої історії.

Як тільки дослідники глянули на поняття наукової революції як на деяку проблему, що вимагає розвязання, це поняття трансформувалося таким чином, що позбавилося однієї зі своїх основних характеристик – функції руйнування, і на цьому припинило своє існування в колишній якості.

3. «КЕЙС СТАДІС» ЯК МЕТОД ДОСЛІДЖЕННЯ.

Загальна характеристика кейс стадіс

Зміна функції наукових революцій в історико-наукових концепціях супроводжується перетворенням і самимх цих концепцій. На авансцену виходять кейс стадіс (case studies), що називають ситуаційними дослідженнями. Цей напрям починає висуватися на передній план у 70-і роки.

У роботах такого роду насамперед підкреслюється необхідність зупинити увагу на окремій події з історії науки, що відбулаь у певному місці й у певний час.

Кейс стадіс – це нби перехрестя всіх можливих аналізів науки, сфоуоаних в одній точці з метою окелити, реконструювати одну подію з історії науки в ї цілісності, унікальності т невідтворюваності.

Процес індивідуалізації досліджуваних історичних подій, що почався з висування на передній план як

предмет вивчення будои мислення певної епохи, що радикально трансформується в ході глобальної наукової революції (згадаймо А.Койре, його аналіз наукової революції XVII ст.), завершується ситуаційними дослідженнями, що є вже прямим антиподом кумулятивістських, лінійних моделей розвитку науки.

У кейс стадіс ставиться завдання зрозуміти минулу подія не як таку, що вписується в єдиний ряд розвитку, не як таку, що володіє якимись спільними з іншими подіями рисами, а як неповторне, невідтворюване в інших умовах.

В історичних роботах колишнього типу історик прагнув вивчити якнайбільше фактів для того, щоб знайти в них щось загальне і на цій підставі вивести загальні закономірності розвитку. Тепер історик вивчає факт як подію, подію багатьох особливостей розвитку науки, що сходяться в одній точці для того, щоб відрізнити її від інших.

– Виникає питання, а як же бути з теоретичністю історії?

– Чи можемо ми говорити про логічний характер історичної реконструкції, якщо результатом роботи історика є реконструкція унікальної події?

– Як бути з загальністю в історії?

– Чи можна говорити про загальний характер історичних досліджень такого роду?

Оскільки індивідуальне й особливе завжди сприймалось як щось протилежне логічній спільності, то досить широке розповсюдження набуло думки про емпіричний характер кейс стадіс.

Це пов'язано ще й з тим, що самі автори кейс стадіс, як правило, слабко рефлектують із приводу особливостей власної роботи. Кейс стадіс дістають поширення якоюсь мірою стихійно, а не як результат свідомої переорієнтації істориків у галузі методології.

Якщо в загальній історії фокусування уваги на особливому й унікальному має місце давно і включене у певного роду теорію історії (згадаймо неокантіанців, Шпенглера й А.Тойнбі), то для історії науки це досить новий поворот досліджень. Він важко піддається методологізації, оскільки саме історія наукових ідей більше, ніж історія якої б то

не було сфери людського життя, завжди сприймалась як щось максимально раціональне й упорядковане.

Це зовсім не означає, що кейс стадіс – абсолютно новий вид історичної реконструкції в історіографії науки. Звичайно ж, такого роду праці були завжди.

Мова йде про домінування певного типу досліджень, про висування кейс стадіс на передній план.

Точно так само й дослідження кумулятивістського типу будуть здійснюватись і надалі, адже вони виражають дуже важливі риси розвитку науки, такі, як поступальність, залежність кожного нового просування вперед від попереднього рівня розвитку, збільшення обсягу знань і т.д.

Просто ці риси історичного процесу поступово втрачають своє першорядне значення, відходять сьогодні на задній план у зв'язку зі змінами в типі теоретизування.

Поиск по сайту: