В міжреволюційні періоди

За самим вихідним задумом І.Лакатоса діяльність вченого в міжреволюційні періоди має творчий характер.

Як розвивається, трансформується, змінюється, удосконалюється спочатку висловлений здогад, І.Лакатос розкрив у своїй книзі «Доведення і спростування».

Навіть у ході доведення, обґрунтування знання, отриманого в ході останньої більш-менш значної революції, це знання трансформується, оскільки, вважає І.Лакатос, «людина ніколи не доводить того, що вона має намір довести». Крім того метою логічного доведення, стверджує І.Лакатос, є не досягнення безумовної віри, а породження сумніву.

За Т.Куном, усе нові й нові підтвердження парадигми, що мають місце у ході вирішення чергових задач-головоломок, зміцнюють безумовну віру в парадигму – віру, на якій тримається вся нормальна діяльність членів наукового співтовариства.

У І.Лакатоса процедура доведення істинності первісного варіанту дослідницької програми приводить не до віри в неї, а до сумніву, породжує потребу переналаштувати, вдосконалити, зробити явними приховані в ній можливості. У своїй книзі І.Лакатос аналізує, як здійснюється зростання знання через серію доведень і спростувань, у результаті яких змінюються самі вихідні передумови дискусії і доводиться не те, що спочатку передбачалося довести.

У І.Лакатоса, на відміну від Т.Куна, революційна науково-дослідна діяльність не є прямою протилежністю діяльності вченого в міжреволюційні періоди. Це пов'язано у першу чергу з розумінням наукової революції.

Оскільки в ході революції створюється лише первісний проект нової науково-дослідної програми, то робота з її остаточного створення розподіляється на весь післяреволюційний період.

В другій половині XX ст. в історіографії науки створюється ситуація, коли розуміння спокійних, еволюційних періодів у розвитку науки стало цілком залежати від тієї чи тієї інтерпретації наукової революції.

Тепер вже еволюція розуміється через революцію.

Як і в еволюціоністських концепціях, у деяких варіантах яких революції зникали навіть з феноменологічних описів (Дж.Сартон, зокрема), так і тепер, коли в центрі уваги виявилися наукові революції, спокійні,

кумулятивні періоди в розвитку науки перестали фігурувати в ряді історико-наукових концепцій.

Це стосується, наприклад, К.Поппера, який особливо підкреслює перманентний характер наукових революцій, для нього історія науки – це безперервний ланцюг революцій. Кожна нова теорія тим більш наукова, чим більше в неї можливостей бути фальсифікованою, спростованою; чим частіше відбуваються такі спростування, тим про більш успішний розвиток науки можна говорити.

Наукова революція як зміна фундаментальних основ науки

Отже, в історіографії науки відбулося зрушення уваги з області прогресивного, безперервного розвитку науки у сферу створення вихідних передумов, вихідних ідеалізацій науки, які формуються в ході наукової революції.

Річ не просто в тім, що поряд з кумулятивними періодами усе більше і більше уваги приділяється революційним ситуаціям, а в тім, що саме розуміння кумулятивних етапів в історії науки, як виявляється, залежить від тієї або тієї інтерпретації наукових революцій.

У кумулятивістських концепціях, згідно з якими революція може бути віднесена до нескінченно далекого минулого, той факт, що розвиток науки, який розуміється як виведення одна з іншої одиниць знання, у своєму генезисі ґрунтується на принципах, які не піддаються логічному обґрунтуванню, до пори до часу не привертав уваги і не здавався дивним.

Становище речей полегшувалося ще й тим, що фундаментальні революції відбувалися порівняно рідко. У більшості випадків революції не припускали трансформації вихідних логічних і філософських передумов. Поняття причинності, простору, часу не були істотні для побудови окремої наукової теорії.

Але з кінця минулого століття теоретичні революції відбувалися більш часто і стали більш радикальними, причому революційні зміни мали місце в науках, які формували вихідні аксіоми і логічні передумови.

Якщо звернутися до історії науки, то справді глобальними, фундаментальними можна назвати лише дві революції: революцію XVII ст. і науково-технічну революцію XX ст.

— Революція XVII ст. ніби змоделювала розвиток природознавства через наукові революції на наступні два століття.

Аж до початку XX ст. всі зміни в природознавстві удосконалювали, ускладнювали, коректували наукове знання.

Нові досягнення в окремих галузях не стільки спростовували минуле, скільки вбудовувалися в загальний дедуктивний ряд, не змінюючи вихідних аксіоматичних первнів науки нового часу.

— Тільки на початку XX ст. відбувається чергова дійсно фундаментальна революція з переглядом вихідних ідеалізацій простору, часу, руху в контексті створення теорії відносності та розробки квантової механіки.

До середини століття революція пішла вшир, стала розвиватись екстенсивно убік безпосереднього використання наукових результатів у техніці та промисловості.

Досягненням вважається в першу чергу, можливість застосування отриманих результатів на практиці. Обговорення первнів відступає на задній план, інтерес до них утрачається. Важливо, як працює наукове знання.

Але через розвиток техніки, її комп'ютеризацію й автоматизацію, уже на новій основі науковий пошук знову замикається на суб'єкті діяльності. Не випадково революцію XX ст. називають науково-технічною. Знову відновляється інтерес до первнів.

Криза позитивізму в середині століття, у свою чергу, підштовхнула дослідників науки до перегляду самого змісту поняття наукової революції в зв'язку зі зміною її ролі в історії.

У цей час переважна більшість істориків і філософів виходили з переконання, що головне — це більш глибоке, повне, детальне вивчення наукових революцій різного типу, революцій, які колись, за домінування традиційного

уявлення про розвиток науки, як такого, що відбувається поступально, прогресивно, безупинно, досліджувалися недостатньо уважно.

Поиск по сайту: