Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

СОЦІАЛЬНІ АСПЕКТИ ІСТОРІЇ НАУКИ



 

 

1. ДИСКУСІЇ ІНТЕРНАЛІСТІВ І ЕКСТЕРНАЛІСТІВ

 

Якщо історія науки розуміється як історія наукових ідей, то дослідник, приступаючи до її вивчення, наштовхується на подвійність цієї історії в наступному розумінні:

– з одного боку, наукові ідеї існують незалежно від кожної людини окремо, від того періоду часу, коли вони з'явилися на світ, хоч і мають хронологічну послідовність, вони випливають одна з одної, обґрунтовуючи одна одну й утворюючи єдину систему знання;

– з іншого боку, історик не може не враховувати тієї обставини, що виникають наукові ідеї в голові вченого і що їх появі сприяють або, навпаки, перешкоджають різні події і чинники, які не мають, на перший погляд, ніякого стосунку до строго логічної структури наукового знання.

Вони можуть стосуватися галузі соціальних, загальнокультурних, політичних стосунків, можуть виражати особливості індивідуальної біографії вченого і т.д.

Історія науки розщеплюється на дві історії: обєктивізована, незалежна від суб'єкта, історія ідей; і персоналізована, пов'язана з діяльністю вченого з виробництва знання, занурена в контекст соціальних, політичних, релігійних і інших відносин.


Така подвійність історії науки послужила підставою для формування двох методологічних напрямів в історіографії науки до середини XX ст.: історія наукових ідей, керована внутрішньо притаманними їй закономірностями (інтерналізм) і історія науки, детермінована зовнішніми соціальними чинниками (екстерналізм).

Між представниками обох напрямів велись активні суперечки, дискусії на міжнародних конференціях, симпозіумах, у журналах і іншого роду публікаціях. У ході цих дискусій склався якийсь невидимий коледж, члени якого активно спілкувались один з одним.

Серед найбільш активних учасників обговорень, що відбувалися в середині XX ст., можна назвати таких істориків як

– А.Койре, Д.Хол, Дж.Ренделл мол., Дж.Агассі, котрі більш-менш послідовно поділяли позиції прихильників інтерналістського напряму;

– Р.Мертон; А.Кромбі, Г.Герлак, Э.Цільзель, Дж.Нідам, С.Ліллі, котрі дотримуються соціологічної інтерпретації історії науки.

При аналізі висловлень істориків на адресу один одного привертає увагу той факт, що представники соціологічної інтерпретації історії науки дорікають своїх опонентів у недостатній увазі до соціальних аспектів розвитку науки. Історики-інтерналісти, як вважають їхні опоненти, ухиляються від розв’язання тих проблем, які перебувають в центрі уваги при соціологічній інтерпретації історії науки.

А.Кромбі говорить про те, що історики інтерналістського напряму нехтують вивченням мотивів і цілей науки, вивченням поширення й застосування наукових відкриттів і т.д.


М.Герлак ставить за провину історикам-інтерналістам, що вони ігнорують зв'язок генези науки та її історії зі зростанням техніки, у той час як очевидно, що наука багато чим зобов'язана практичним ремеслам і мистецтвам. Аналогічно Дж.Нідам вважає пороком історичних праць інтерналістського штибу небажання їхніх авторів визнавати той очевидний факт, що вчені постійно зіштовхуються з практичними проблемами і не можуть цього уникнути.

У свою чергу, історики інтерналістського напряму дорікають екстерналістів у тому, що вони залишають поза полем свого вивчення основний зміст історії науки, а саме, розвиток наукових ідей, який відбувається, за висловленням А.Койре, іманентно й автономно.

На думку Р.Холла, історія науки є передусім інтелектуальною історією і її ніяк не можна пояснити зовнішніми чинниками. Р.Хол особливо енергійно підкреслює величезну різницю між двома підходами у вивченні історії науки і неодноразово висловлюється про їхню фундаментальну відмінність одна від одної.

Однак такі висловлення про протилежність, несумісність двох напрямів часто визначалися перекручуванням позиції супротивника.

Це особливо чітко проявилося в суперечці Р.Холла і Р.Мертона на Вісконсінському симпозіумі (1957 р.) Коли Р.Хол у ході дискусії викладає своє власне розуміння ролі ремесла і техніки у виникненні науки Нового часу, тобто, коли він виступає в невластивому йому амплуа історика, який вивчає вплив зовнішніх чинників на науку, тоді Р.Мертон цілком з ним погоджується. Коли ж Р.Хол воює проти екстерналістів, попередньо виклавши їхню точку зору, Р.Мертон заперечує проти перебільшень і перекручувань і стверджує, що тут не може бути ніякої суперечки, тому що неможливо знайти прихильників поглядів, які Р.Холл приписує екстерналістам.

Виходить, що начебто й сперечатися нема про що, що справа тільки в різних предметах дослідження, а це не дає ще


приводу говорити про протилежність і несумісність двох підходів. Кожен займається своєю справою і не заважає іншому.

 

2. СПІЛЬНА ОСНОВА

В ПОЗИЦІЯХ МЕТОДОЛОГІЧНИХ ОПОНЕНТІВ

 

Таке миролюбне завершення протистояння інтерналістів і екстерналістів виявляється можливим у силу певного розуміння і тими й іншими соціальності в історії науки.

Соціальність тлумачиться ними винятково як вплив зовнішніх соціальних чинників (звідси і назва – екстерналізм), таких як економічні, військові, політичні, правові і т.д., на розвиток наукового знання, що має свої внутрішні (звідси – інтерналізм) закони, які визначають логічний зв'язок між науковими поняттями, всіма елементами емпіричного й теоретичного змісту науки.

Представниками і того й того методологічних напрямів в історіографії науки визнається відносна незалежність наукового знання, що має свою внутрішню логіку, від впливу зовнішніх соціальних обставин.

Ці обставини можуть прискорити або сповільнити розвиток наукового знання, змінити його напрям, але вони практично не можуть уплинути на внутрішню логічну і змістовну сторону наукових ідей.

Це визнається всіма:

– інтерналісти, реконструюючи логіку розвитку наукових ідей, не відчувають ніякої потреби у вивченні зовнішніх соціальних чинників,

– екстерналісти, пропонуючи соціологічні дослідження історії науки, не претендують на аналіз самого наукового знання.


Серед істориків науки існує ніби поділ праці.

Коли робляться спроби об'єднати дослідження того й того роду, то виходять, як правило, досить штучні праці, в яких поряд з перерахуванням розташованих одне за одним наукових відкриттів, у такому ж хронологічному порядку викладаються події з цивільної історії. Органічного внутрішнього зв'язку між двома рядами розвитку не виходить. Наукове знання в такого роду працях розвивається за своїм законами, суспільство – за своїми. У зв'язку з цим можна згадати багатотомні історії науки Р.Татона, А.Дома чи Дж.Сартона.

Розуміння соціальності, яка присутня у працях і інтерналістів і екстерналістів як щось саме собою зрозуміле, таке, що не викликає сумнівів, припускає поділ праці в суспільстві й обмін результатами діяльності. Учений-натураліст, промисловець, воєначальник, адміністратор – кожен займається своєю справою і перебуває у певних соціальних відносинах із представниками інших сфер діяльності.

Спілкування здійснюється головно через обмін результатами діяльності.

Коли процес відкриття, винаходу вченим завершений, його завдання в тому, щоб представити результати своєї творчості в придатному для використання вигляді, використання в найбільш широкому значенні слова – й іншими вченими, і представниками інших родів діяльності (економіки, політики, культури й ін.). При цьому складаються й відповідні стосунки між людьми. Учений, який отримав новий результат у науці, становить інтерес і цінність у суспільстві як носій певної інформації, власник знання, яке він може передати іншим.

Історія відкриття, а отже, і вчений у своїй історії, вчений як особистість для успішного функціонування наукових результатів у суспільстві значення не мають.

Аналогічні вимоги висуваються й до людини, яка отримує інформацію. Від неї не вимагається ніяких особистих


якостей, які б допомогли їй цю інформацію розшифрувати, зрозуміти її генезу. А якщо вона такими якостями володіє, то вони можуть їй навіть зашкодити успішно використовувати отримані свідчення.

Справді, якби вчений став сприймати кожну математичну формулу, яка йому потрібна в роботі, в «історії» цієї формули – в її виникненні, віднайденні, він навряд чи зміг би зрушитися з мертвої точки. Засвоєння історії науки, її минулих результатів у формі одержання готової інформації, яка не підлягає перевірці, є необхідним елементом усякої наукової праці. Тим більше така форма оволодіння історією необхідна й неминуча в матеріальному виробництві, у побуті, зокрема, у тих випадках, коли тут використовуються результати наукової діяльності.

Для того, щоб результативно і з толком користуватися телевізором або холодильником, нам для одержання того чи того ефекту цілком достатньо вміти повертати і натискати відповідні ручки і кнопки. Ці прилади й зроблені в розрахунку на те, що ними будуть користуватися профани, не знайомі з їхньою конструкцією і шляхами виготовлення.

Для здійснення того типу спілкування, про яке зараз мова йде, людина повинна мати досить прості навички, а особистісні характеристики залишаються за дужками, як неістотні й навіть такі, що заважають. Звідси широкі можливості взаємозамінності, ті самі функції в суспільстві можуть виконуватися в ідеалі кожним з людей, тобто, іншими словами, суб'єкт діяльності постійний, незмінний. Він індиферентний до своєї діяльності, і вона ніяк на нього не впливає.

У такий же спосіб і в історії науки наукове знання байдужне до особистості вченого, до соціальних, культурних характеристик тієї доби, коли це знання було породжене на світ.

Найбільш детальне й ретельне вивчення істориком соціальних умов, які сприяли появі нових наукових ідей, не виведе дослідника до змісту й логіки наукового знання (екстерналізм), а скрупульозний аналіз внутрішньої логіки наукової теорії не вимагає виходу в соціальний контекст наукової діяльності (інтерналізм).


Діяльність з виробництва наукового знання в усіх видах відокремлюється від одержуваного результату. Це трактування соціальності в історії науки здається бездоганним. Однак у нього є свої границі.

 

 

3. ПРИРОДНИЧО-НАУКОВЕ ТЕОРЕТИЗУВАННЯ

І ПОНЯТТЯ СОЦІАЛЬНОСТІ

 

Цьому типові соціальності, що домінує в Новий час (насамперед у матеріальному виробництві) й ґрунтується на поділі праці та обміні результатами діяльності, відповідають і деякі особливості теоретизування в класичному природознавстві.

У новий час пануючою тенденцією в пізнавальному ставленні людини до природи є погляд на неї як на таку, що протистоїть, і чужу людині.

Але коли пізнання зовнішнього світу, незалежного від людини, і такого, що підлягає вивченню, освоєнню, використанню, розуміється тільки як процес, спрямований назовні, у своїй потенції веде у нескінченність, що не замикається зворотно на людину, тоді дуже легко втрачається всяка необхідність удаватися до соціальних моментів для пояснення характеру наукового знання як такого.

Скальпель природничо-наукового знання розкриває все більш глибокі пласти природного буття, і при цьому цілком можна відвернутися від того факту, що сам скальпель (технічна оснащеність науки, матеріальні ресурси, експериментальне устаткування, розумові, логічні можливості вченого) змінюється й удосконалюється. Важливо те, що з його допомогою добувається знання як таке, внутрішній зміст і структура якого залежать від характеру шарів, які розкриваються, а не від особливостей самого скальпеля.

Історія людських відносин, історія соціуму – це передумова й необхідна умова появи наукового знання, але скільки не вивчай соціум,


ніколи не наблизишся до розуміння структури і змісту знання, що є відображенням, відтворенням об'єктивно й незалежно від людини існуючої природи.

– Поза людським суспільством наукове знання немислиме, воно породжується людиною, але в ідеалі воно тим більше наближається до абсолютної істинності, чим більш ґрунтовно очищається, звільняється від усього людського як суб'єктивного, хисткого, алогічного, випадкового.

– Пізнаючий суб'єкт незмінний, завжди той самий, а феноменологічний факт, що людство розвивається, трансформується, варто враховувати тільки з метою зрозуміти, що ж потрібно виключити з процесу пізнання, щоб можна було говорити про одержання справді об'єктивного наукового знання про реальний світ.

– Спілкування вчених між собою незалежно від того, належать вони до різних епох чи є сучасниками, здійснюється ніби поза часом, у квазіодночасному просторі.

– Наука у своєму розвитку поступово звільняється від оман і помилок, пов'язаних із суб'єктивною стороною пізнання і дбайливо зберігає крупинки об'єктивної істини про світ, які не зазнали впливу історично минущих подій і випадкових з погляду розвитку наукових ідей обставин.

Якщо виходити з такого погляду, соціальні стосунки між людьми в процесі одержання знань про природу втрачають історичний характер.

Протилежний же погляд, коли визнається зумовленість змістовної сторони наукових ідей соціальними обставинами, що змінюються в ході свого історичного розвитку, характеризується як релятивістська, така, що виправдовує сваволю й хаотичність в історії наукових ідей. В ідеалі суб'єкт повинен бути звільнений від усіх своїх історичних характеристик, доведений до точкового обсягу, до «ніщо», не здатного «опоганити» логічну бездоганність об'єктивного наукового знання.

У цьому значенні соціальне цілком виключається з розвитку наукових ідей.


З іншого боку, настанова на розуміння природи як сили, що протистоїть людині, чужа їй, котру треба приборкати, скорити, пізнати з метою максимального використання, призводить до того, що й наукове знання про природу сприймається в суспільстві, насамперед, з погляду можливостей його використання в утилітарних цілях.

Природничо-наукове знання функціонує в суспільстві як інформація, як сигнал до дії, і таку роль воно може виконувати тільки як готовий результат, «чорний ящик».

При використанні тих або тих наукових результатів у матеріальному виробництві, наприклад, історія цих результатів, шляхи їх одержання не мають ніякого значення. Можна навіть сказати, що функціонування результатів наукової діяльності в соціумі тим більш успішне, чим більш строго формально, відповідно до норм логіки, безвідносно до суб'єктних аспектів процесу пізнання, вони сформульовані.

 

 

4. МЕХАНІЗМ ДІЇ СОЦІАЛЬНОГО ЗАМОВЛЕННЯ

 

Описаний вище спосіб функціонування науки в суспільстві (через використання її результатів), лежить в основі дії соціального замовлення, що є могутнім засобом стимулювання, регулювання наукового прогресу.

Припустимо, в результаті політичного, військового розвитку, або у виробництві, сільському господарстві виникає деяка потреба, яку може задовольнити наука. Наприклад, розвиток сільського господарства породжує потребу в нових добривах. Наука дістає соціальне замовлення.

При цьому суспільству байдуже, якими науковими засобами це замовлення буде виконане, важливо отримати результат наукових досліджень, який можна успішно використовувати у господарстві. Ученим, у свою чергу, байдуже для успішного виконання їхньої роботи, якими шляхами отримане ними замовлення було сформоване в суспільстві. Важливий результат певного суспільного розвитку, який має бути сприйнятий як поштовх до діяльності.


Суспільний вплив на науку в цьому випадку характеризується в такий спосіб.

– Як дія зовнішньої сили, що стимулює рух, але не відповідає за закони цього руху (неврожай у сільському господарстві, що змушує хіміків інтенсифікувати роботу у певній галузі своєї науки, не детермінує шляхів і способів міркування вчених).

– Внутрішня природа цієї зовнішньої сили не важлива для розуміння законів викликаного нею руху.

– Результат наукової діяльності, переданий суспільству для споживання, використання, теж діє як сила, застосування якої викликає певний рух, (наприклад, застосування добрива прискорює розвиток рослин), але закони цього руху не детермінуються застосованою силою (рослина може рости швидше чи повільніше, але вона росте за своїми біологічними законами, які не можуть визначатися новим хімічним добривом).

Такого типу соціальні відносини відповідають логіці міркування в класичному природознавстві. У механіці Ньютона природа сил, які викликають рух, невідома. Ці сили характеризуються тільки за дією, що викликається ними. Кінематичні закони руху не залежать від того, яка сила викликала даний рух. Рух матеріальних тіл у теорії зводиться до руху матеріальних точок, це означає, що кінематичні закони руху не враховують внутрішню структуру, зміст рухомих тіл, ті зміни, які в них викликаються рухом.

Способи міркування в історіографії науки і екстерналістів, і інтерналістів аналогічні: результати наукової діяльності функціонують у суспільстві, а результати будь-якого роду суспільної діяльності функціонують у науці як зовнішні сили.

Саме така форма існування науки в суспільстві уможливлює соціальне замовлення.

 


5. ФІЛОСОФІЯ В ІСТОРІЇ НАУКОВИХ ІДЕЙ

 

В історико-наукових концепціях середини XX ст. наукове знання в його логіці та змісті відокремлюється демаркаційною лінією не тільки від інших, стосовно науки, соціальних інститутів (виробництво, політика, військова справа, релігія і т.д.), а й від творчої діяльності вченого з виробництва нового знання, тобто від усієї сукупності обставин, які супутні появі нових ідей у науці.

При цьому, більшість філософів і істориків науки дотримуються думки, що творчі процеси не піддаються логічній інтерпретації, а тому вони виключаються з усіх теоретичних історико-наукових реконструкцій. Вони присутні в цих реконструкціях тільки своїми результатами, логічно оформленими і включеними в існуючу структуру наукового знання.

Однак така позиція при вивченні розвитку наукового знання все частіше й частіше приводить до серйозних труднощів.

– Доводиться, наприклад, визнати, що існують щонайменше дві історії науки – історія вже отриманого, добутого, готового наукового знання й історія винайдення цього знання в головах індивідуальних учених.

– Доводиться визнати, що, всупереч феноменологічній очевидності взаємозв'язку між ученим і теорією, все наукове знання як таке виявляється замкнутим в особливому світі ідей, ізольованому від усього людського. Понад те, теорії в історичній послідовності їхнього виникнення жорстко розділені між собою і їх, як виявляється, важко з'єднати якими-небудь логічними, раціональними засобами.

– Нарешті, саме вивчення структури готового знання, чим послідовніше з погляду логіки воно здійснюється, тим частіше наштовхується на необхідність включення в предмет вивчення особистісної діяльності вченого зі створення цього знання.

Криза позитивізму, філософської течії, котра визначала значною мірою характер теоретичності історико-наукових досліджень аж до середини XX ст., призвів до перегляду істориками базових понять своєї дисципліни,


у тому числі й поняття наукового знання в його зв'язку з творчими процесами в голові вченого.

Однією з основних тез позитивізму при інтерпретації наукового знання було відокремлення цього знання від філософії.

Тому витіснення позитивізму з історико-наукових концепцій почалося з критики саме цього положення, що було наріжним каменем позитивістської методології.

Серед істориків науки першим почав масований наступ на позитивізм Э.Барт. Його основна робота «Метафізичні основи сучасної класичної науки» була опублікована 1925 р. Э.Барт вважав, що наукове знання в принципі не може бути відокремлене від філософського. На його думку, інтелектуальна історія показує цілком ясно, що мислитель, який відкидає метафізику, насправді дотримується метафізичних понять трьох видів.

– По-перше, він поділяє ідеї свого століття щодо основ світобудови.

– По-друге, користуючись у своїй роботі якимсь методом, дослідник навряд чи зможе уникнути спокуси зробити з цього методу метафізику, тобто припустити таку будову світу, що дозволяє застосовувати його метод з успіхом.

– По-третє, людська природа така, що вона має потребу в метафізиці для свого повного інтелектуального задоволення, і жоден великий розум не може ухилитися від гри з фундаментальними питаннями, тим більше, що вони наполегливо і все знов і знову виникають перед ним у ході позитивних досліджень або під впливом позанаукових інтересів, таких, наприклад, як релігія.

Але оскільки, пише Э.Барт, позитивістски налаштований розум не привчив себе до систематичного метафізичного міркування, його спекуляції з приводу такого роду питань виявляються часто жалюгідними, неадекватними і навіть фантастичними.


Е.Барт вважав, що неможливо зрозуміти сучасну науку без осмислення її метафізичних основ порівняно з метафізичними основами середньовічної науки.

А.Койре, який знав ідеї Э.Барта, продовжив критику позитивізму й ще більше, ніж Э.Барт, підкреслював значення аналізу наукової революції XVII ст. для розуміння ролі філософії в історії наукових ідей.

Перехід від аристотелівської науки до науки Нового часу означав, насамперед, на думку Койре, зміну філософських уявлень.

Великі мислителі XVII ст. повинні були не просто відкрити закони природи, які нам здаються сьогодні такими простими і котрі засвоюються без особливого зусилля дітьми в школі, вони повинні були розробити і побудувати саму систему, яка зробила ці відкриття можливими. Вони повинні були змінити й переробити сам наш інтелект, озброїти його рядом нових понять, розробити новий підхід до буття, нову концепцію природи, нову концепцію науки, іншими словами, нову філософію. Сформувався новий стиль мислення, у контексті якого тільки й може існувати сучасна наука.

Отже, в історико-науковій концепції А.Койре

– увага фокусується на фундаментальній науковій революції, коли формуються нові ідеї в конкуренції та боротьбі з ідеями аристотелівської науки;

– присутні не тільки і не стільки результати наукової дослідницької діяльності, скільки процес виникнення нового наукового знання;

– наукове знання не відокремлюється від діяльності з його отримання, і в цьому випадку воно виявляється невіддільним від філософії, виявляється зануреним у певний тип мислення, притаманний конкретній історичній добі.

Ці свої ідеї А.Койре найбільш повно розвинув у своїй основній праці «Галілеївські етюди», опублікованій 1939 р.

Як уже говорилося вище, А.Койре був главою школи інтерналістів, тобто він займався насамперед історією наукових ідей,


відволікаючись від впливу зовнішніх соціальних чинників як від неістотного для іманентної логіки наукового знання. Сам він, як і його опоненти, не сприймав свій вихід у світ суб'єкта наукової діяльності через філософію, спосіб мислення і наукову революцію як прорив до соціальних аспектів історії науки. Він, як і всі історики в середині XX ст., розумів соціальність тільки як вплив зовнішніх соціальних чинників, і оскільки цей вплив не був істотним для його дослідницьких цілей і він ним не займався, то він і вважав себе супротивником соціологічних інтерпретацій науки.

Лінію А.Койре в історіографії науки продовжив Т.Кун. У своїй книзі «Структура наукових революцій» (1962), у передмові, він спеціально зазначає, що не буде займатися зовнішніми соціальними чинниками розвитку науки, і справді він цього не робить. Тим часом, його концепція вже більшістю сприймається саме як соціологічна, і основний поштовх вона дала розвиткові різного роду соціальних течій в історіографії науки.

Т.Кун розвиває далі ідею А.Койре про спосіб мислення, поєднавши це поняття з поняттям парадигми глобального, світоглядного характеру. Крім того, поняття парадигми в Т.Куна припускає наявність співтовариства вчених, які поділяють прихильність цій конкретній парадигмі. Для Т.Куна аналіз наукового знання не може бути плідним, якщо він не включає в себе аналіз діяльності наукового співтовариства. Суб'єкт наукової діяльності посідає чільне місце в системі поглядів Т.Куна.

Отже, криза позитивізму й перегляд ряду його базових положень, насамперед, про відокремлення наукового знання від філософії, призводять до формування уявлень про новий тип соціальності, що базується на виробництві нового знання суб'єктом наукової діяльності.

 

6. РОЗМАЇТІСТЬ ФОРМ СОЦІАЛЬНИХ

ВІДНОСИН В ІСТОРІЇ НАУКИ

 

У працях екстерналістського штибу теж усе частіше увага зосереджується на соціальних відносинах, які складаються навколо процесів генерування нового знання.


Р.Мертон, глава школи екстерналістів, неодноразово підкреслював важливість для історика усвідомити, що ніколи ніяке знання не викладається в тому ж порядку, в якому воно було отримано. У кінцевому продукті наукової діяльності звичайно приховується той шлях, яким учений ішов до свого відкриття. Завдання історика – вивчити різного роду соціальні, культурні, психологічні обставини, які супроводжували роботу вченого над відкриттям.

Справжня історія наукових ідей – це соціальний процес, який не можна зрозуміти без звертання до логіки наукового знання.

– Історика науки повинні цікавити в першу чергу такі події й аспекти минулого науки, які не включені безпосередньо в сучасний стан знання.

– Історія науки повинна містити розумні для свого часу, але помилкові з нашого сучасного погляду поняття, котрі були спростовані згодом, а також неправильні підходи, тепер уже архаїчні доктрини, як марні, так і плідні омани минулого.

Крім класичних праць минулого історик зобов'язаний включити в коло свого розгляду додатково як вихідний матеріал цілий ряд інших джерел. Р.Мертон має на увазі наукові записники й щоденники, кореспонденцію, автобіографії і біографії.

З таких джерел історик може почерпнути відомості про те, як учений насправді проводив свої дослідження, про інтелектуальні та соціальні впливи, що супроводжують їх, про випадкові знахідки ідей і даних, про омани, помилки, відхилення від первісного плану роботи і про всякі інші епізоди, які рідко потрапляють в опубліковані матеріали.

Однак історик ніколи не повинен претендувати, на аналіз наукового знання самого собою, це справа натураліста. Для Р.Мертона важливо вичленувати наукове знання в особливу галузь, чітко відмежовану і від соціальної структури самої науки, і від інших соціальних інститутів у суспільстві.

У цьому в Р.Мертона багато спільного з К.Поппером, який теж виділяє наукове знання в особливий світ ідей, відділений


чіткими демаркаційними лініями від двох інший світів – світу фізичної реальності та світу людських сприйняттів і відчуттів.

Але якщо для К.Поппера справжня історія науки є історією наукових ідей у третьому світі, то для Р.Мертона справжня історія науки – це її соціальна історія, історія умов здійснення наукової діяльності, мотивів дослідницької роботи вченого і т.д.

Наукове знання, вважає Р.Мертон, розвивається за своїми власними законами, незалежно від соціуму.

Цей розвиток – кумулятивний, поступальний, безупинний.

Усе більш-менш цінне з минулого наукової дисципліни входить у її сучасну теоретичну думку.

Вчений у своїй повсякденній роботі не має потреби в знанні історії тих ідей і теорій, якими він оперує.

Сучасна теорія як система – це галузь логіки і може бути зрозуміла без усякого звертання до історії. Не випадково як епіграф до першого розділу своєї книги «Про теоретичну соціологію» Р.Мертон бере слова А.Вайтгеда: «Наука, що не наважується забути своїх засновників, приречена».

Рушійну силу науки Мертон бачить у стимулах індивідуальної діяльності вченого.

Головним стимулом він вважає прагнення вченого до утвердження свого пріоритету, що забезпечує йому професійне визнання.

Тут і полягає енергія, котра рухає систему, інституціализована мотивація, що може пояснювати орієнтацію вчених на наукову етику і їхню готовність дотримуватись її вимог.

Відповідним чином організоване наукове співтовариство, що підкоряється своїм, специфічним для науки етичним нормативам. Генезис науки Нового часу був можливий лише за наявності функціонального зв'язку між її ще тільки зароджуваними етичними нормами і нормативами поведінки


якого-небудь соціального інституту, що вже утвердився, користується підтримкою суспільства.

Таким інститутом в Англії XVII ст. виявився інститут релігії, але це значною мірою історична випадковість. Р.Мертон сам наводить приклад Італії, де сучасна наука сформувалася за підтримки інших соціальних інститутів.

Сама собою наявність функціонального зв'язку між наукою та якимсь іншим соціальним інститутом, що вже володіє твердим суспільним статусом, необхідна, але виконавці ролей можуть змінюватися. Факт сприятливого впливу, наприклад, релігії на науку є деяким побічним, несподіваним результатом розвитку релігії, який не можуть передбачати і самі релігійні вожді.

Ніяких єдиних закономірностей розвитку науки в суспільстві немає і бути не може.

Кожну історичну ситуацію, варто розглядати особливо та виявляти властиві їй функціональні відносини. У кожному соціальному інституті передбачається наявність деякого внутрішнього «твердого ядра» (наукове знання в науці, теологія в релігії), котре існує саме собою і не вступає в жодні контакти з іншими чинниками соціального порядку.

Рушійна сила розвитку соціального інституту виноситься зазвичай за межі «твердого ядра» у сферу мотивацій діяльності, що спираються на пануючі в суспільстві цінності. Через ці мотиваційні аспекти і здійснюється зв'язок між соціальними інститутами, у нашому випадку – між наукою та релігією. Зрозуміти наукове знання як логічну систему, виходячи з взаємодії науки і суспільства, для Р.Мертона в принципі неможливо. У цьому розумінні він набагато більш категорично, ніж А.Койре, захищає несприйнятливість наукового знання до будь-якого соціального впливу.

Таким чином, в історичній і соціологічній концепції науки Р.Мертона передбачається, що історик і соціолог не можуть і не повинні займатися науковим знанням як деякою логічною системою, це справа натураліста.


Історія науки – це соціальний процес, відокремлений твердою демаркаційною лінією від наукових ідей.

Усе, що пов'язане з суб'єктом наукової діяльності, залишається зовнішнім (екстерналістським) стосовно логіки розвитку наукового знання. Але хоча всі соціальні аспекти історії науки й об'єднані в Р.Мертона цією загальною властивістю бути зовнішніми, вони підрозділяються всередині себе на кілька видів, які можна розрізнити в тому, що було вище сказане.

– Можна говорити про соціальні відносини між різними суспільними інститутами, такими як наука, релігія, виробництво, політика і т.д.

– Дуже важливим для розуміння історії науки є відносини внутрішньонаукового співтовариства, що базуються насамперед на певних етичних нормах поведінки.

– Нарешті, історикові необхідно, проаналізувати всю сукупність соціальних, психологічних, етичних, економічних і ін. відносин, що складаються у вченого в його русі до наукового відкриття.

Істотно, що разом з ускладненням соціальної структури науки в XX ст., особливо в другій його половині, з'являється все більш чітка диференціація форм соціальних зв'язків. Відповідь на питання, що ж таке соціальність у науці та її історії, перестає бути однозначною і не викликає сумніву.

Поняття соціальності стає проблемним.

 

 

7. МІКРОСОЦІОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

 

Післямертонівська соціологія науки (70–80 р.) значною мірою увібрала в себе ідеї Т.Куна, а це насамперед означало відмову від жорстких демаркаційних ліній між соціумом і знанням.


Школа Р.Мертона:

– історик і соціолог науки не можуть і не повинні аналізувати наукові ідеї;

– визнання необхідності існування філософії науки, предмет якої відрізняється від предмета соціології.

Соціологи нового покоління:

– тільки соціологічними методами можна вивчити наукове знання в усіх його характеристиках;

– повне включення в соціологію всієї проблематики філософії і логіки науки.

Це робиться на тій підставі, що, на думку мікросоціологів, продукти наукової діяльності не можна розуміти як такі, що схоплюють, відтворюють у собі щось існуюче в природному світі. Скоріше, вони викувані, сконструйовані, перетворені в лабораторії з чого доведеться. К.Кнорр-Цетіна, один із найбільш яскравих представників мікросоціологічних досліджень, називає зовнішніми для науки, неістотними для її розуміння відношення природа – наукове знання, а внутрішніми для науки, що виражають її суть – соціальні стосунки всередині наукової лабораторії.

На думку К.Кнорр-Цетіни, теорія як продукт наукової діяльності є специфічною конструкцією, що несе на собі печатку ситуаційної випадковості й структури інтересів, уплетених у процес, що породив її. Продукти науки не можуть бути адекватно зрозумілі без аналізу процедури їхнього конструювання. Це значить – те, що трапляється в процесі конструювання, небайдуже до результатів, які ми отримуємо.

Це означає також, що продукти науки повинні розглядатись як внутрішньо структуровані в процесі виробництва, незалежно від питання про їхнє зовнішнє структурування через установлення їхньої відповідності або невідповідності реальності.

Така вихідна постановка питання відразу ж виключає з міркувань К.Кнорр-Цетіни про науку пізнавальне ставлення людини до дійсності.

– Діяльність учених у лабораторії, що втілює для К.Кнорр-Цетіни науку в цілому, замикається на саму себе без виходу на зовнішній світ як предмет пізнання.

– Наукові результати, включаючи емпіричні дані,


характеризуються насамперед як підсумок процесу виробництва.

– Процеси виробництва містять у собі ланцюжок рішень і обговорень, які припускають необхідність вибору. Кожен вибір робиться на базі попереднього набору процедур вибору, і у свою чергу є підставою для наступних селекцій.

Складність наукових конструкцій, що з'являються в результаті різноманітних виборів, що робляться вченими в конкретній лабораторії, спонукує нас вважати малоймовірним, щоб продукти наукової діяльності були отримані тим самим способом при різних обставинах, вважає К.Кнорр-Цетіна. Це значить, дуже мало імовірно, щоб процес виробництва результату можна було повторити. Це стало б можливим тільки у тому випадку, якби більшість процедур вибору бути жорстко фіксованими або здійснювалося подібним чином.

Будь-яке нововведення в науці К.Кнорр-Цетіна розглядає як підсумок соціальної взаємодії та обговорення.

Інновація та її прийняття – це моменти тимчасової стабілізації всередині процесу конструювання знання, котрий у своїй основі – соціальний процес. У цей процес, на думку К.Кнорр-Цетіни, треба повернути простір і час.

Саме тому в останні роки в мікросоціології набули великого значення поняття ситуації та залежності від контексту. Коли вчений оформляє свій результат у наукову статтю, він деконтекстуалізує продукт своєї роботи. Щоб відновити контекстуальність науки, ми повинні піти в лабораторію, вважає К.Кнорр-Цетіна, й спостерігати процес виробництва знання. Тоді науковий метод можна бачити як локалізовану форму практики, а не як парадигму універсальності, що не має свого конкретного місця. Науковий метод укорінений у соціальній дії так само, як і інші форми соціального життя.

На відміну від Р.Мертона, К.Кнорр-Цетіна не визнає права на існування за межами лабораторії гносеологічної проблематики. Проведений нею соціологічний аналіз вичерпує, на її думку, всі характеристики науки і


є самодостатнім. К.Кнорр-Цетіна належить до нового покоління соціологів науки, для яких характерний відхід від розуміння науки як пізнавальної діяльності, і при цьому вони занурюються в аналіз соціальної діяльності в лабораторії, що навмисно очищається по можливості від усіх слідів логічної загальності та філософської рефлексії.

Наукове знання – це зовсім не те, що ми звикли з ним пов'язувати. Його не можна винести за межі лабораторії в якусь зовсім чужу їй сферу необхідного й об'єктивного. За межами лабораторії знання неминуче зберігає на собі печатку саме цієї лабораторії і саме цих конкретних умов його виробництва.

Таким чином, у мікросоціології ми бачимо ще один спосіб розуміння соціальності в науці як сукупності соціальних відносин усередині лабораторій, відносин, які складаються в процесі конструювання знання.

Така постановка питання є прямим викликом соціології Р.Мертона, де знання відокремлюється від усього, що сприяло його виникненню в голові вченого, від будь-якого соціального контексту.

 

8. НАУКОВЕ СПІВТОВАРИСТВО

 

Визнання в другій половині XX ст. різноманіття форм соціальності в науці означає зростання уваги дослідників до суб'єкта наукової діяльності, будь то окремий учений, наукове співтовариство чи дослідницька лабораторія.

Зовсім інший стан речей ми бачимо на початку минулого століття, у період становлення прогресистської, кумулятивістської історіографії науки. Окрема людина для О.Конта, наприклад, – це ніщо в соціальному плані, людство – це все. Людська істота – це насамперед біологічна істота, що підкоряється у своєму розвитку вічними незмінним природним законам. Мінливість, історизм можливі тільки у сфері соціального, тому саме соціологія дає історичний метод.


Звідси відповідний погляд і на вченого: індивідуальна діяльність ученого виключається зі сфери соціального, ознаки соціального поширюються тільки на суспільство в цілому, і на історію науки, зокрема.

Діяльність ученого з виробництва наукового знання в кращому випадку психологічний процес.

Значною мірою в зв'язку з таким асоціальним розумінням діяльності вченого питання про внутрішню соціальність науки не ставився. Діяльність ученого з виробництва нового наукового знання і стосунки, які складаються на цій основі, між ученими сприймалися як щось відмінне від соціальних відносин у сфері політики або виробництва, і ніякої соціальної специфіки в них не вбачалося.

Для цього були цілком реальні підстави у формах існування науки в суспільстві:

– наука ще не сформувалась як соціальний інститут;

– уся соціальність науки сконцентрувалася на її границях, у її відношенні з іншими суспільними інститутами.

– повне включення в соціологію всієї проблематики філософії і логіки науки.

У другій половині XX ст. спеціальним предметом вивчення стає внутрішня соціальність науки, що оформилася насамперед у науковому співтоваристві.

Особливо повно і глибоко поняття наукового співтовариства проаналізоване Т.Куном у його книзі «Структура наукових революцій».

Включення саме цього поняття в кунівську концепцію історії науки накликало на її автора особливо запеклий вогонь критики. Куна обвинувачували в ірраціоналізмі на тій підставі, що він замість логічного пояснення того, чому наукове співтовариство відкидає стару теорію і приймає нову, висуває соціальні й психологічні аргументи.

Дійсно, в його книзі є твердження, що перехід до нової теорії може бути заснований лише на вірі в її майбутню плідність або на неясному естетичному почутті, що головною складовою переконань, яких дотримується наукове співтовариство тепер, завжди є особисті й історичні фактори – елемент, як видно, випадковий і довільний.


Критика на адресу Куна з цього питання не випадкова, тут насправді криється серйозна небезпека опинитися за межами логіки і раціональності. Основна трудність, що постає на шляху дослідників наукового співтовариства, полягає в тому, що знов і знову виникає і не піддається подоланню демаркаційна лінія між соціальними відносинами усередині наукового співтовариства і змістовною стороною наукових ідей.

У науковому співтоваристві присутні дуже різні форми соціальних стосунків.

– Мова може йти про стосунки начальника і підлеглих, вчених і невчених, фінансистів, менеджерів і т.д.

– Ретельному аналізові піддаються етичні норми поведінки вчених, мотивація їхньої діяльності, цілі, якими вони керуються у виборі професії та у своїй роботі.

Важливо відзначити, що ця група соціальних відносин, хоч і є специфічною саме для наукового співтовариства як деякої соціальної структури, проте зі змістовною стороною наукових ідей пов'язана лише дуже опосередковано.

Поряд з відносинами цього типу варто виділити спосіб спілкування між ученими в ході розв’язання й обговорення сугубо наукових проблем.

– У цьому відношенні кожен учений виступає вже не як такий, що посідає певне службове становище, не як такий, що керується якимись позанауковими цілями, а як такий, що представляє певну логічну позицію в науковій суперечці, як прихильник тієї чи тієї наукової парадигми-теорії.

Іншими словами, відносини між вченими в даному випадку виражають собою відносини між теоріями, між різними науковими позиціями. Вчений поводиться певним чином стосовно свого колеги саме в силу своєї переконаності в істинності тих або тих наукових положень.

Якщо аналізується досить фундаментальна для розвитку наукових ідей ситуація (ситуація наукової революції, наприклад), то вчені в суперечці один з одним ніби


персоніфікують різні способи логічної інтерпретації.

При цьому критерієм того, якою мірою той чи той учений виражає в науковій суперечці справді логічну позицію, а не якісь свої суб'єктивні, випадкові для розвитку науки особливості особистості, є можливість заміни його вигаданим персонажем, як це має місце в «Діалогах» Г.Галілея або в «Доведеннях і спростуваннях» І.Лакатоса.

Усі ці розрізнення однак не приводять прихильників Т.Куна до розв’язання центральної проблеми: як уникнути релятивізму, тобто зміни наукового знання при переході від одного наукового співтовариства до іншого, від одних соціальних умов до інших.

 

ПІДСУМКИ

 

Найважливішим підсумком аналізу соціальності науки в XX ст. стало її розуміння як деяких труднощів, як певної перешкоди на шляху створення цілісних концепцій науки і її розвитку. Якщо в середині століття в суперечках інтерналістів і екстерналістів неявно передбачалося, що всі мають на увазі приблизно те саме, і міркуючи про соціальність у науці розходяться тільки в оцінці її ролі, то в останні десятиліття визнається існування різних видів соціальності, котрі вивчаються, розробляються, зіставляються, порівнюються.

Соціальність стає проблемою.

Це пояснюється насамперед особливостями розвитку самої науки в другій половині XX ст.:

– наука перетворюється в складний соціальний організм, який включає в себе соціальні структури різного типу (науково-дослідна лабораторія, університет, проблемна група, наукове співтовариство, невидимий коледж);

– саме наукове знання змінюється й у своїй дисциплінарній структурі, і у своїх логічних, змістовних характеристиках, причому напрям цих змін дозволяє говорити у певному розумінні про його гуманізацію.


З Іншого боку, рух думки усередині дисциплін, які вивчають науку (історія, філософія, соціологія), підводить дослідників до тлумачення соціальності науки як явища неоднозначного, що потребує диференційованого підходу й аналізу як певної проблеми. Можна виділити кілька рівнів у вивченні соціальної природи науки:

– по-перше, вплив зовнішніх соціальних чинників на науку;

– по-друге, вивчення внутрішньої соціальності науки, причому ця соціальність розуміється в двох значеннях: як суспільний інститут, на зразок виробничого, військового, політичного і т.д., і як іманентне співтовариство вчених, зайнятих діяльністю з виробництва нового знання;

– по-третє, взаємодія внутрішньої соціальності науки з зовнішньою: як співвідносяться результати зовнішніх соціальних впливів на науку і результати діяльності в рамках внутрішньої соціальності, науки;

– нарешті, як переносяться (і чи переносяться взагалі) особливості внутрішньої соціальності наукового співтовариства, зайнятого виробництвом знання, на логічну структуру і зміст самого цього знання.

Остання проблема – найбільш важка для сучасної історіографії науки, а також для філософії і соціології науки. Внутрішня соціальність якимсь чином знищує логіку й істину в працях багатьох сучасних дослідників науки, і це змушує переосмислити заново ці настільки істотні для науки поняття.

Вихід до проблематики такого роду зумовлений різкою переорієнтацією дослідників науки кінця XX ст. щодо взаємодії науки і суспільства.

– Для історіографії науки минулого століття в цілому характерний розгляд взаємовідношення наука–суспільство в плані залежності суспільного розвитку від розвитку наукових ідей. Наукові ідеї виступають як двигун розвитку суспільства.

Вектор дії сили спрямований від науки до суспільства, вся історія цивілізації постає як функція розвитку наукових ідей.


Постановка соціальних проблем історії науки в XX ст., особливо наприкінці XX ст., діаметрально протилежна.

Тепер особливо значимим стає вплив суспільства на науку. Уже наука постає як функція розвитку суспільства.

Проміжним етапом між цими двома крайніми позиціями в тлумаченні співвідношення історії науки й історії суспільства був погляд на ці дві лінії розвитку як на незалежні одна від одної. Наукові ідей розвиваються за своїми законами, а суспільство – за своїми. Взаємодія між ними може вносити лише випадкові зміни в процес їхнього розвитку.

 


XVII

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.