Ріст наукової інформації

У XX сторіччі світова наукова інформація подвоювалася за 10–15 років. Так, якщо в 1900 р. було близько 10 тисяч наукових журналів, то в даний час їх уже кілька сотень тисяч. Понад 90% усіх найважливіших науково-технічних досягнень припадає на XX ст.

Таке колосальне зростання наукової інформації створює особливі труднощі для виходу на передній край розвитку науки. Учений сьогодні повинен докладати величезних зусиль для того, щоб бути в курсі тих досягнень, які здійснюються навіть у вузькій галузі його спеціалізації. Але ж він повинен ще отримувати знання із суміжних галузей науки, інформацію про розвиток науки в цілому, культури, політики, настільки необхідні йому для повноцінного життя й роботи і як ученому, і як просто людині.

Зміна світу науки

Наука сьогодні охоплює величезну сферу знань. Вона включає близько 15 тисяч дисциплін, які все тісніше взаємодіють одна з одною. Сучасна наука дає нам цілісну

картину виникнення й розвитку Метагалактики, появи життя на Землі та основних стадій її розвитку, виникнення та розвитку людини. Вона осягає закони функціонування її психіки, проникає в таємниці несвідомого, яке відіграє велику роль у поведінці людей. Наука сьогодні вивчає все, навіть саму себе – те як вона виникла, розвивалась, як взаємодіяла з іншими формами культури, який вплив мала на матеріальне й духовне життя суспільства.

Разом із тим, учені сьогодні зовсім не вважають, що вони осягнули всі таємниці світобудови.

У цьому відношенні цікавим є таке висловлення видатного сучасного французького історика М.Блока про стан історичної науки: «Ця наука, що переживає дитинство, як усі науки, предметом яких є людський дух, це спізнілий гість у сфері раціонального пізнання. Або, краще сказати: постаріла, така що животіла в ембріональній формі оповідь, тривалий час перевантажена вимислами, ще довше прикута до подій, найбільш безпосередньо доступних, як серйозне аналітичне явище, історія ще зовсім молода».

У свідомості сучасних учених є ясне уявлення про величезні можливості подальшого розвитку науки, радикальної зміни на основі її досягнень наших уявлень про світ і його перетворення. Особливі надії тут покладаються на науки про живе, людину, суспільство. На думку багатьох учених, досягнення саме в цих науках і широке використання їх у реальному практичному житті будуть багато в чому визначати особливості XXI століття.

Перетворення наукової діяльності в особливу професію

Наука ще зовсім недавно була вільною діяльністю окремих учених, яка мало цікавила бізнесменів і зовсім не привертала уваги політиків. Вона не була професією і ніяк спеціально не фінансувалася. Аж до кінця XIX ст. у переважної більшості вчених наукова діяльність не була головним джерелом їхнього матеріального забезпечення. Як правило, наукові дослідження здійснювалися в той час в університетах, і вчені забезпечували своє життя за рахунок оплати їхньої викладацької праці.

Одна з перших наукових лабораторій була створена німецьким хіміком Ю.Лібіхом у 1825 р. Вона приносила йому значні доходи. Однак це не було характерним для XIX ст. Так, ще наприкінці минулого сторіччя, відомий французький мікробіолог і хімік Л.Пастер на питання Наполеона III, чому він не отримує прибутку зі своїх відкриттів, відповів, що учені Франції вважають принизливим заробляти гроші у такий спосіб.

Сьогодні вчений – це особлива професія. Мільйони вчених працюють у наш час у спеціальних дослідницьких інститутах, лабораторіях, різного роду комісіях, радах. У XX ст. з'явилося поняття «науковець». Нормою стало виконання функцій консультанта чи радника, їх участь у виробленні та прийнятті рішень з найрізноманітніших питань життя суспільства.

2. НАУКА І СУСПІЛЬСТВО

Наука є тепер пріоритетним напрямом у діяльності держави.

У багатьох країнах проблемами її розвитку займаються особливі урядові відомства, спеціальна увага їм приділяється навіть президентами держав. У розвинутих країнах на науку сьогодні затрачається 2–3% усього валового національного продукту. При цьому фінансування стосується не тільки прикладних, а й фундаментальних досліджень. І воно здійснюється як окремими підприємствами, так і державою.

Увага влади до фундаментальних досліджень стала різко зростати після того, як 2 серпня 1939 р. А.Ейнштейн повідомив Д.Рузвельту про те, що фізиками виявлено нове джерело енергії, що дає можливість створити атомну бомбу. Успіх «Манхеттенського проекту», який призвів до створення атомної бомби, а потім запуск 4 жовтня 1957 року Радянським Союзом першого супутника мали велике значення для усвідомлення необхідності й важливості проведення державної політики у сфері науки.

Наука не може сьогодні обійтися без допомоги суспільства, держави.

Наука в наш час – це дороге «задоволення». Вона вимагає не тільки підготовки наукових кадрів, оплати праці вчених, а й забезпечення наукових досліджень приладами, установками, матеріалами, інформацією. В сучасних умовах це величезні гріш. Так, тільки будівництво сучасного синхрофазотрона, необхідного для проведення досліджень у галузі фізики елементарних часток, вимагає декількох мільярдів доларів. А скільки таких мільярдів потрібно для здійснення програм освоєння космосу!

Наука сьогодні випробує величезний тиск з боку суспільства.

У наш час наука стала безпосередньою продуктивною силою, найважливішим фактором культурного розвитку людей, інструментом політики. Разом із тим, різко зросла і її залежність від суспільства.

Як говорив П.Л.Капіца, наука стала багатою, але втратила свою свободу, перетворилася на рабиню.

Комерційна вигода, інтереси політиків істотно впливають сьогодні на пріоритети у сфері науково-технічних досліджень. Хто платить, той і замовляє музику.

Разючим свідченням цього є те, що близько 40% учених у даний час так чи інакше пов'язані з вирішенням завдань, які мають стосунок до військових відомств.

Але суспільство впливає не тільки на вибір найбільш актуальних для дослідження проблем. У певних ситуаціях воно зазіхає і на вибір методів дослідження, і навіть на оцінку отриманих результатів. Класичні приклади політики у відношенні до науки дає історія тоталітарних держав.

Фашистська Німеччина

Тут була розв'язана політична кампанія боротьби за арійську науку. У результаті до керівництва наукою прийшли віддані

нацизмові і малокомпетентним людям. Багато найбільших учених піддалися переслідуванням.

Серед них виявився, наприклад, і великий фізик А.Ейнштейн. Його фотографія ввійшла в альбом, виданий фашистами в 1933 р., в якому були представлені супротивники нацизму. «Ще не повішений» – такий коментар супроводжував його зображення. Книги А.Ейнштейна привселюдно були спалені в Берліні на площі перед державною оперою. Ученим заборонялося розвивати ідеї А.Ейнштейна, які становили найважливіший напрям у теоретичній фізиці.

СРСР

У нашій країні, як відомо, завдяки втручанню в науку політиків, з одного боку, стимулювалися, наприклад, освоєння космосу, дослідження, пов'язані з використанням атомної енергії, а з іншого боку - активно підтримувалися антинаукова позиція в генетиці Т.Д.Лисенко, виступи проти кібернетики. Ідеологічні догми, впроваджувані КПРС і державою, деформували науки про культуру, людину, суспільство, фактично ліквідувавши можливості їхнього творчого розвитку.

З життя А.Ейнштейна

Про те, як непросто жити вченому, навіть у сучасній демократичній державі, свідчить доля А.Ейнштейна. Один із найбільш чудових учених усіх часів, великий гуманіст, ставши вже в 25 років знаменитим, він мав величезний авторитет не тільки як фізик, але і як людина, здатна дати глибоку оцінку подіям, які відбувається у світі. Проживши останні десятиліття в тихому американському місті Прінстоні, займаючись теоретичними дослідженнями, А.Ейнштейн пішов з життя в стані трагічного розриву із суспільством. У своєму заповіті він просив не здійснювати під час похорону релігійних обрядів і не влаштовувати яких-небудь офіційних церемоній. За його бажанням, не було оголошено про час і місце його похорону. Навіть відхід з життя цієї людини пролунав як могутній моральний виклик, як докір нашим цінностям і стандартам поведінки.

Чи удасться коли-небудь ученим здобути повну свободу досліджень?

Важко відповісти на це питання. Поки справа обстоїть так, що чим більшого значення для суспільства набувають досягнення науки, тим у більшій залежності від нього виявляються вчені. Про це свідчить досвід XX сторіччя. Саме демократичне ставлення влади до науки навряд чи коли-небудь, здолає погляд, відповідно до якого функція дослідження полягає не в тому, щоб шукати, а в тому, щоб знаходити. Постійний тиск суспільства, котре вимагає від ученого результативності його досліджень, звичайно, цілком зрозумілий. Але разом із тим, воно створює зайву напруженість у його житті і заважає творчості.

Однією з найважливіших проблем сучасної науки є питання про відповідальність учених перед суспільством.

Найбільшої гостроту воно набуло після того, як американці в серпні 1945 р. скинули атомні бомби на Хіросіму і Нагасакі. Наскільки відповідальні вчені за наслідки застосування їхніх ідей, технічних розробок? Якою мірою вони причетні до численних і різноманітних негативних наслідків використання досягнень науки і техніки в XX сторіччі? Адже і масові знищення людей у війнах, і руйнування природи, і навіть поширення низькопробної культури не були б можливі без використання сучасної науки і техніки.

Ось як описує колишній державний секретар США Д.Ачесон зустріч між Р.Оппенгеймером, який очолював у 1939–1945 р. роботи зі створення атомної бомби, і президентом США Г.Труменом, яка відбулася після атомного бомбардування міст Японії. «Якось раз, – згадує Д.Ачесон, – я супроводжував Оппі (Оппенгеймера) до Трумена. Оппі ламав собі пальці, говорячи: "У мене руки в крові". Пізніше Трумен сказав мені: "Більше не приводьте до мене цього дурня. Бомбу скинув не він. Я скинув бомбу. Мене нудить від отакої слізливості"».

Можливо, Г.Трумен був правий? Справа вченого вирішувати ті завдання, які перед ним ставить суспільство, влада. А інше не повинно його стосуватися.

Імовірно, багато державних діячів підтримали б таку позицію. Але вона неприйнятна для вчених. Вони не хочуть бути маріонетками, які безмовно виконують чужу волю й активно включаються в політичне життя,

Прекрасні зразки такої поведінки продемонстрували видатні вчені нашого часу А.Ейнштейн, Б.Рассел, Ф.Жоліо-Кюрі, А.Д.Сахаров. Їхня активна боротьба за мир і демократію була заснована на ясному розумінні того, що використання досягнень науки і техніки на благо всім людям можливе тільки в здоровому, демократичному суспільстві. «Я переконаний, – говорив А.Д.Сахаров у своїй лекції, яку він прочитав при врученні йому Нобелівської премії миру в 1975 р., – що міжнародна довіра, взаєморозуміння, роззброєння і міжнародна безпека немислимі без відкритості суспільства, свбоди інформації, свободи переконань, гласності, свободи поїздок і вибору країни проживання. Я переконаний також, що свобода переконань, поряд з іншими цивільними свободами, є основою науково-технічного прогресу і гарантією від використання його досягнень на шкоду людству...»

Учений не може жити поза політикою. Але чи потрібно йому прагнути стати президентом?

Напевне, правий був французький історик науки, філософ Ж.Саломон, коли він писав, що О.Конт «не перший з філософів, які вірили, що настане день, коли влада буде належати вченим, але він, звичайно, останній, у кого були причини вірити в це». Справа не в тому, що в найгострішій політичній боротьбі вчені не зможуть витримати конкуренції. Ми знаємо, що є чимало випадків, коли вони отримують найбільш високі повноваження в державних структурах, у тому числі й у нашій країні.

Тут важливе інше.

Необхідно побудувати таке суспільство, в якому була б потреба і можливість при вирішенні всіх питань спиратися на науку і враховувати думку вчених.

Це завдання вирішити набагато складніше, ніж утворити уряд з докторів наук.

Кожен повинен займатися своєю справою. А справа політика вимагає особливої професійної підготовки, яка аж ніяк не вичерпується отриманням навичок наукового мислення.

Інша справа – активна участь учених у житті суспільства, їх вплив на вироблення та прийняття політичних рішень. Учений повинен залишатися вченим. І це його найвище призначення. Навіщо йому боротися за владу?

«Чи здоровий розум, коли корона вабить!» – викликував один із героїв Еврипіда.

Згадаймо, що А.Ейнштейн відмовився від пропозиції висунути його як кандидата на посаду президента Ізраїлю. Імовірно, так само вчинила б переважна більшість справжніх учених.

Поиск по сайту: