ФУНКЦІЇ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

1. «ЗНАТИ, ЩОБ ПЕРЕДБАЧАТИ»

Які функції наукового дослідження? О.Конт позначив їх за допомогою такого афористичного вислову:

«Знати, щоб передбачати».

Здається, можна прийняти його як вихідну точку при розгляді поставленого питання. За допомогою таких роз'яснень, уточнень і виправлень ми зможемо поступово перейти від цього афоризму до розгорнутого уявлення про функції наукового дослідження.

При всьому своєму емпіризмі О.Конт не схильний був, однак, зводити процес наукового пізнання до збирання окремих фактів.

Звичайно, міркує він, «перша основна умова всякого здорового наукового умогляду» полягає в тому, що уява постійно повинна перебувати в підпорядкуванні в спостерігача. Однак неправильне тлумачення цієї умови «часто приводило до того, що стали занадто зловживати цим великим логічним принципом, перетворюючи реальну науку у свого роду марне нагромадження неузгоджених фактів...».

Дух істинної науки «в основі не менш далекий від емпіризму, ніж від містицизму; саме між цими двома однаково згубними помилковими шляхами він повинен завжди прокладати собі дорогу...».

Масив наукового знання представляється О.Конту об'ємним: над шаром фактів піднімається шар наукових законів, причому

«саме в законах явищ дійсно полягає наука, для якої факти у власному розумінні слова, якими б точними й численними вони не були, є завжди тільки необхідним сирим матеріалом».

Ця структура наукового знання породжує розмаїтість тих функцій, які виконує наука. Над функціями, пов'язаними з одержанням і обробкою досвідних даних, піднімаються функції, виконувані на базі наукових законів. Так, встановлюючи зв'язок між яким-небудь окремим явищем і законом, ми одержуємо пояснення цього явища.

Але, - як уважав О.Конт, - головне «призначення позитивних законів - раціональне передбачення».

«Розглядаючи ж постійне призначення цих законів, можна, сказати без усякого перебільшення, що істинна наука... далеко не здатна утворитися з простих спостережень, прагне завжди уникати по можливості безпосереднього дослідження, заміняючи його раціональним передбаченням... Таким чином, істинне позитивне мислення полягає переважно у здатності знати, щоб передбачати, вивчати те, що є, і звідси висновувати про те, що повинно відбутися відповідно до загального положення про незмінність природних законів».

2. Е.МАХ ПРО СТАТУС ОПИСУ В НАУЦІ

Послідовник Конта в емпіристському трактуванні науки Е.Мах оголосив єдиною функцією науки опис.

Фіксацію результатів досвіду за допомогою обраних у даній науці систем позначень (мови) Е.Мах оголосив ідеалом наукового пізнання.

«Але нехай цей ідеал досягнуттий для однієї якої-небудь області фактів, - писав Е.Мах. - Чи дає опис усе, чого може вимагати науковий дослідник? Я думаю, що так! Опис є побудовою фактів у думках, яка у досвідних науках часто зумовлює можливість дійсного опису... Наша думка становить для нас майже

повне заміщення факту, і ми можемо в ній знайти всі властивості цього останнього».

Але як же в такому випадку бути, скажімо, з поясненням і передбаченням, які всіма попердниками Е.Маха приймалися за основні функції наукового дослідження? Дуже просто. Вони, з його погляду, по суті, зводяться до опису.

«Я вже не раз доводив, - писав Е.Мах, - що так званим каузальним поясненням теж констатується (чи описується) тільки той або той факт, та чи та практична залежність». Коли «Ньютон «каузально пояснює» рух планет, установлюючи, що часточка маси m одержує від іншої часточки маси М прискорення... і що прискорення, одержувані першою часточкою від різних часточок маси, геометрично складаються, то цим знов-таки тільки констатуються чи описуються факти, отримані (хоча й манівцями) шляхом спостереження.., Описуючи, що відбувається з елементами маси в елементи часу, Ньютон дає нам вказівку, як із цих елементів одержати за певним шаблоном опис якого завгодно індивідуального випадку. І така справа з іншими явищами, які пояснює теоретична, фізика. Все це не змінює, однак, нічого в суті опису. Все зводиться до загального опису в елементах».

Так само, на думку Е.Маха, у випадку з передбаченням. «Жадають від науки, щоб вона вміла передбачати майбутнє... Скажемо краще так: завдання науки - доповнювати в думках факти, дані лише почасти. Це стає можливим через опис, Тому що це останнє припускає взаємну залежність між собою елементів, які описують, тому що без цього ніякий опис не був би можливим».

Е.Мах уважав, що всяке наукове знання є знанням емпіричним і ніяким іншим бути не може, стверджуючи, начебто наукові закони і теорії - це лиш особливим чином організована, ніби спресована емпірія.

«Великі загальні закони фізики для будь-яких систем мас, електричних, магнітних систем і т.д. нічим істотним не відрізняються від описів». Приміром, «закон тяжіння Ньютона є один лиш опис, і якщо не опис індивідуального випадку, то опис незліченної множини фактів у їхніх елементах». Закон вільного падіння тіл Галілея по суті є лише мнемонічний засіб. Якби ми для кожного часу падіння знали відповідну йому відстань, яку проходить падаюче тіло, то з нас цього було б достатньо. Але пам'ять не може втримати таку нескінченну таблицю. Тоді ми й виводимо формулу.... «Але це правило, ця формула, цей «закон» зовсім не має більш істотного значення, ніж усі окремі факти, разом узяті».

Так само ним характеризується й теорія.

Як писав Е.Мах, «швидкість, з якою розширюються наші пізнання, завдяки теорії, надає їй деяку кількісну перевагу перед простим спостереженням, тоді як якісно немає між ними ніякої істотної різниці ні відносно походження, ні відносно кінцевого результату».

Та й перевага-то ця не абсолютна, оскільки в іншому відношенні теорія програє емпірії. Справа в тому, що Е.Мах розрізняє прямий і непрямий опис.

«Те, що ми називаємо теорією, або теоретичною ідеєю, відноситься до категорії непрямого опису». Останнє «буває завжди поєднане ... з деякою небезпекою. Адже теорія завжди заміняє подумки факт А іншим... фактом В. Цей другий факт може в думках заміняти перший у певному відношенні, але будучи все-таки іншим фактом, він в іншому відношенні, напевне, замінити його не може». З цієї причини «здавалося б не тільки бажаним, а й необхідним, не применшуючи значення теоретичних ідей для дослідження, ставити, однак, у міру знайомства з новими фактами на місце непрямого прямий опис, який не містить у собі вже нічого несуттєвого й обмежується лише логічним узагальненням фактів».

Усе, що не може бути безпосередньо спостережуваним, на його думку, не може відноситися до наукових знань. Разом з

тим, як відзначав Е.Мах, учені схильні у своїх спробах осягнути реальність виходити далеко за межі спостережуваного.

У цьому зв'язку, писав він, «варто згадати частки Ньютона, атоми Демокріта й Дальтона, теорії сучасних хіміків, клітинні молекули і гідростатичні системи, нарешті, сучасні іони й електрони. Нагадаємо ще про різноманітні фізичні гіпотези речовини, про вихори Декарта й Ейлера, які знову відродилися в нових електромагнітних струмових і вихрових теоріях про вихідні й кінцеві точки, що ведуть у четвертий вимір простору, про позасвітові тільця, що викликають явище ваги й т.д. і т.д. Мені здається, що ці ризиковані сучасні уявлення становлять поштивий шабаш відьом».

Атомно-молекулярну теорію він назвав «міфологією природи».

Аналогічну позицію займав і відомий хімік В.Оствальд.

Із цього приводу А.Ейнштейн писав:

«Упередження цих учених проти атомної теорії можна, безсумнівно, віднести за рахунок їх позитивістської філософської настанови. Це - цікавий приклад того, як філософські упередження заважають правильній інтерпретації фактів навіть ученим зі сміливим мисленням і тонкою інтуїцією, забобон - який зберігся й дотепер - полягає в переконанні, начебто факти самі собою, без вільної теоретичної побудови, можуть і повинні привести до наукового пізнання».

Таким чином, масив наукового знання Е.Мах представляє вже не як об'ємний, багаторівневий, а як плоский, однорівневий.

3. «ОСНОВНА МОДЕЛЬ

НАУКОВОГО ПОЯСНЕННЯ»

Зведення науки до сугубо емпіричного знання (радикальний емпіризм), а її функцій до опису (дескриптивізм) мало цілком певні причини, і в тому числі об'єктивні.

Тріумф механіки у XVII-XIX ст. призвів до того, що механічне пояснення стали розглядати як єдиний істинно науковий спосіб пояснення.

Коли фізик, говорить Ф.Еддінгтон, прагнув пояснити що-небудь, «його вухо щосили намагалося вловити шум машини. Людина, що зуміла би сконструювати гравітацію із зубчастих коліс, була б героєм вікторіанського віку».

Але в XIX ст., особливо в другій його половині, отримує широкий розмах дослідження найрізноманітніших немеханічних явищ. Численні спроби пояснити і взагалі теоретично усвідомити їх у старий спосіб зазнали поразки. Це й викликало в деяких учених розчарування в пояснювальному дослідженні як такому.

Але настало XX століття, й незабаром ситуація початку змінюватися докорінно. Навіть фізики відмовилися від програми зведення всіх фізичних явищ до механічних. На початку століття створюється теорія відносності, а потім квантова механіка, які визначають нові шляхи розвитку фізичного пізнання. Великих успіхів на шляху розробки власних поняттєвих засобів і методів дослідження вдається досягти хімії, біології, лінгвістиці, психології й іншим наукам.

Розвиток науки у першій третині нашого століття безпосередньо ставив питання про співвідношення наукового факту й закону, емпірії й теорії, про сутність пояснення і передбачення, про їхню структуру, роль і місце в дослідницькому процесі. І ці питання не залишилися без відповіді.

Через сторіччя відроджується до життя концепція пояснення і передбачення, сформульована О.Контом і його сподвижником Дж.Ст.Міллем. У книзі «Логіка дослідження» (1935 р.) К.Поппер виклав модель (схему) пояснення і передбачення. Подальша розробка цієї моделі здійснювалася К.Гемпелем у статті «Функція загальних законів в історії» (1942 р.) і особливо в статті «Дослідження з логіки пояснення» (1948 р.) (написаній у співавторстві з П.Оппенгеймом), а також у ряді його наступних праць.

«Дати причинне пояснення події, - писав К.Поппер, - значить дедукувати положення, що описує його, використовуючи

як засновки дедукції один або більше універсальних законів разом з певними одиничними положеннями - початковими умовами».

Нехай необхідно пояснити подію (е) - розрив деякої нитки. Вона описується за допомогою одиничного фактуального положення (Е) - «Дана нитка розірвалася». Допустимо, нам відома інша подія (с) - до нитки був підвішений вантаж вагою два фунти, тоді як межа її міцності дорівнює одному фунту. Остання подія може бути описана за допомогою фактуального положення (З) - «Дана нитка була навантажена вагою, що перевищує межу її міцності». Тепер ми відшукуємо такий причинно-наслідковий закон (3), який фіксує, що події типу (с) завжди (з необхідністю) викликають до життя події типу (е): «Завжди, якщо нитка навантажена вагою, що перевищує межу її міцності, то нитка розривається», або в загальному вигляді - «Завжди, якщо З, то Е».

Завершене пояснення має вигляд дедуктивного висновку:

Завжди, якщо нитка навантажена вагою, що перевищує межу її міцності, то нитка розривається (3)

Дана нитка була навантажена вагою, що перевищує межу її міцності (З)

Дана нитка розірвалася (Е) або в більш загальному, хоча й трохи спрощеному вигляді:

Завжди, якщо З, то Е З

Таким чином, подія (Е) пояснюється шляхом апеляції до іншої події - (З) і до причинно-наслідкового закону, відповідно до якого події типу (З) завжди (з необхідністю) викликають до життя (є причиною) події типу (Е).

К.Гемпель і П.Оппенгейм позначили:

положення, що описує пояснюваний объект (тут положення Е), терміном «експланандум» (букв. - пояснюваний), а сукупність пояснюючих положень (тут - положення С і 3) - терміном «експлананс» (букв. - «пояснюючі»).

Як неважко помітити, експлананс в описаній моделі збігається з засновками дедуктивного висновку, а експланандум - з його висновком. К.Поппер розглянув гранично простий випадок: в експлананс включене всього одне положення про початкові умови й одне положення про закон, а дедуктивний висновок має одноступінчастий вигляд.

К.Гемпель і П.Оппенгейм показали, що найчастіше в експлананс входить цілий ряд тих і інших положень, а процес висновку набуває складного, часом багатоступінчастого характеру.

4. ЧИ Є ПРОЦЕС ПОЯСНЕННЯ ДЕДУКТИВНИМ?

Як бачимо, модель пояснення Поппера-Гемпеля є дедуктивною. Однак вона виявляється такою лише наприкінці, у підсумку всього пояснювального процесу. Сам же цей процес має істотно інший характер.

І дійсно, що ми робимо, коли здійснюємо дедуктивний висновок? З деякої множини наявних у нашому розпорядженні положень (засновків) ми з певних логічних правилах з необхідністю одержуємо (дедуктивно виводимо) нове положення (висновок).

А яку картину ми маємо у випадку «дедуктивного» пояснення Поппера-Гемпеля? Прямо протилежну.

На самому початку пояснювального процесу нам дано тільки те, що потрібно пояснити (експланандум Е), і завдання полягає в тому, щоб у якийсь спосіб відшукати пояснюючі положення (експлананс С і 3). Іншими словами, до споконвічно заданого висновку треба підібрати засновки, з яких цей висновок випливав би дедуктивним чином.

Оскільки єдине, що нам дано на початку процесу пояснення - експланандум (Е), остільки лише він сам і може служити покажчиком того, як треба вести пошук експлананса.

А що можна одержати, користуючись таким покажчиком? Тільки схему шуканого закону 3. Вона повинна мати вигляд: «Завжди, якщо...то Е». Одержавши цю схему, дослідник спробує пригадати такі з відомих йому законів, які б задовольняли їй.

Нехай йому вдалося згадати кілька подібних законів («Завжди, якщо А, то Е», «Завжди, якщо В, то Е» і «Завжди, якщо З, то Е»). Далі, по черзі використовуючи кожен із цих законів як засновок у поєднанні з іншим засновком, у ролі якого виступає експланандум, людина робить висновок виду: Завжди, якщо А, то Е Е. Як відбувається це відшукування, цей підбір?

Цей висновок категорично заборонений дедуктивною логікою, тому що він не має логічно необхідного характеру. Він логічно імовірнісний, індуктивний (що й символізує подвійна риска), але без нього не обійтися - тільки він може дати нам те останнє, у чому ми ще маємо потребу - положення про початкові умови (А). Оскільки висновок індуктивний, остільки це положення лиш гіпотетичне, є поки тільки версією.

Аналогічним чином отримуються висновки В і С. Завершується пошук експлананса з'ясуванням того, яка з отриманих версій - А, В чи З - істинна. У результаті ми одержуємо шукане положення про початкові умови. І от тільки тепер можна надати отриманому поясненню дедуктивної форми відповідно до моделі Поппера-Гемпеля.

Тим самим, розглянутий різновид пояснення насправді є дедуктивним у дуже незначній частині. Дедукція в ньому використовується лише на останній стадії пояснювального процесу - стадії не стільки власне дослідницькій, скільки «косметичній», що впорядковує отримані результати, надає їм строгого і «презентабельного» вигляду.

Що ж стосується іншої частини (вірніше було б сказати «решти цілого») цього процесу, то тут виконуються саме індуктивні висновки, а також позавивідні логічні акції й, страшно сказати, навіть загалом позалогічні пізнавальні дії.

Ну а як бути, якщо жодна з отриманих версій (А, В, З) не виявилась істинною? А що робити, якщо дослідник взагалі не пригадав жодного закону, який задовольняв би схемі «Завжди, якщо ... то Е»? Рекомендація в обох випадках одна - спробувати знайти (відкрити) потрібний закон. Легко сказати - відкрити! А як?

Таким чином, пояснювальний процес, звичайно ж, виявиться ще більш складним і далеким від «дедуктивної ідилії».

5. ЯКИЙ ВИД ПОЯСНЕННЯ ГОЛОВНІШИЙ?

У розглянутій моделі пояснюваним є одинична подія, а в ролі експланандума, отже, виступає подія, що описує це, одиничне фактуальне положення.

У повсякденному житті дійсно в переважній більшості випадків доводиться мати справу з окремими подіями.

Однак наука займається поясненням не тільки одиничних подій, а й властивостей, відношень, функцій, субстратів («матеріалів», з яких «побудовані» речі), структур і т.д. Крім того, наука - і в цьому одна з її істотних відмінностей від повсякденного пізнання, - використовуючи свої закони для пояснення одиничних об'єктів, у свою чергу, прагне піти далі й пояснити самі ці закони.

Немає такого різновиду наукових пояснень, який взагалі, безвідносно до чого-небудь можна було б назвати основним, оголосивши все інше другорядним. Це мало б смисл робити лише стосовно окремих наук або категорій наук.

Так, науки, які з легкої руки неокантіанців отримали назву ідеографічних, тобто такі, що описують індивідуальні явища (класична географія, історія й т.ін.), у плані виконання ними пояснювальної функції зайняті в основному, а часом і винятково, поясненням одиничних об'єктів Що ж стосується наук номотетичних, головним завданням яких є встановлення законів (фізика, хімія» біологія, соціологія й т.д.), то вони займаються не тільки поясненням фактів, а й велику увагу приділяють і поясненню законів, що в остаточному підсумку здійснюється на основі наукових теорій.

Як же виглядає пояснення закону? «Усякий закон, усяку однаковість у природі, - писав Дж.Мілль, - уважають поясненим, раз указаний інший закон (або закони), стосовно якого (або яких) перший закон є лиш окремим випадком і з якого (або яких) його можна було б дедукувати».

Нехай треба пояснити закон «Залізо електропровідне».

Можна скласти експлананс із двох інших законів і одержати пояснення, котре в остаточному підсумку буде мати вигляд такого дедуктивного висновку:

Залізо - метал

Метали електропровідні

Залізо електропровідне

а в більш загальному вигляді:

Завжди, якщо А, то В

Завжди, якщо В, то З_____

Завжди, якщо А, то З

Неважко помітити, що ця модель у певному відношенні аналогічна «основній моделі» (правда, – і це найвищою мірою істотно – тут експлананс складається тільки з законів, тобто не містить ніяких положень про початкові умови) й тому відповідно до принципів, термінології Поппера–Гемпеля – може бути названа «схемою дедуктивного пояснення закону».

По аналогії з тим, що було сказано вище, можна дійти висновків:

1) сам пояснювальний процес, процес пошуку положень (тут - законів), з яких можна було б скласти експлананс, і в цьому випадку не є дедуктивним;

2) у будь-якому виді пояснення експлананс буде являти собою пгов'язану сукупність, тобто систему законів. З них принаймні один несе на собі основне пояснювальне навантаження (інші ж відіграють допоміжну роль), при цьому основне навантаження несуть закони, які належать до більш високого рівня, ніж пояснюваний.

Взагалі ж, як правило, закон пояснюється за допомогою його співвіднесення з теорією.

І останнє. Ф.Бекон неодноразово ремствував на те, що люди мають кепську звичку, сходячи в процесі пізнання нагору, перескакувати деякі рівні, наприклад, від нижчих «аксіом» переходити відразу до вищих - до принципів. По-справжньому, говорить він, наука повинна будуватися не так, але - шляхом послідовного й безперервного сходження. Можливо, і навіть напевне, Бекон був надто педантичний, але, як не дивно, історія науки неодноразово демонструвала його правоту в цьому випадку.

Так, на думку одного з найбільших соціологів нашого століття Р.Мертона, головне лихо соціологічної науки (мова йде про її стан на середину сторіччя) - у тому, що вона складається, з одного боку, з множини міцно встановлених шляхом обробки емпіричних даних законів нижчого рівня, а з іншого боку, з множини високоабстрактних, цілковито відірваних від цих законів ( і від емпірії), принципів. Вихід зі становища (і, як згодом виявилося, цілком справедливо) він бачив у побудові того, що він назвав «теоріями середнього рівня», тому що «соціологія поки не готова до свого Ейнштейна, тому що ще не знайшла свого Кеплера».

6. ЧОМУ ДЗВОНИ ДЗВОНЯТЬ НА ВЕЛИКДЕНЬ?

Тепер дуже важливо звернути увагу на те, що наукове пояснення може бути не тільки причинним, тобто таким, у якому положення про початкові умови описують причину

пояснюваного об’єкта, а пояснюючі закони є причинно-наслідковими.

Учені нерідко виконують такі пояснювальні процедури, які у певному відношенні протилежні причинним, а саме апелюють не до причини, яка породила даний об'єкт, але, – до тих наслідків, які він сам породив. Такими є добре відомі й поширені в таких науках, як фізіологія, кібернетика, соціологія, функціональні пояснення.

Як відомо, деякі категорії об'єктів здатні регулярно викликати однотипні наслідки. Такі наслідки називаються функціями, якщо вони сприяють збереженню існуючого об'єкта, дисфункціями, якщо сприяють його знищенню, і нефункціональними наслідками, якщо не роблять ні того, ні іншого.

Варто було б відзначити також структурні пояснення. У них, як ясно з назви, дослідник, апелює до структури деякого об'єкта, до його внутрішньої будови.

До таких пояснювальних операцій часто вдаються в анатомії, хімії, структурній лінгвістиці.

Часом для того, щоб пояснити якусь властивість предмета, посилаються на субстрат, «матеріал», з якого цей предмет складається. Це - субстратне пояснення.

Загалом існує досить багато видів непричинних пояснень, і практика науково-дослідної діяльності давно - а з часом усе більш наочно - демонструвала це. Більше того, деякі мислителі й навіть цілі дослідницькі школи стали віддавати перевагу якому-небудь одному виду непричинного пояснення. Таке надання перваги зазвичай виправдувалася за допомогою спеціально створюваної концепції.

Так, ще в першій половині нашого століття виникли функціоналізм, структуралізм, ряд наукових шкіл, які базувалися на різних теоріях систем і т.д.

Таким чином, якими б не були важливими причинні пояснення, неправомірно зводити всі типи наукового пояснення лише до причинного.

Такого роду зведення нагадує ситуацію з хлопчам, який на питання «Чому дзвони дзвонять на Великдень?» відповів: «Тому що їх смикають за мотузочки».

7. ПОЯСНЕННЯ БЕЗ РОЗУМІННЯ.

РОЗУМІННЯ БЕЗ ПОЯСНЕННЯ

Тепер ми врахували різноманіття видів пояснення, реально виконуваних у науці, але чи не втрачено при цьому їхньої єдності? Справді, що ж дозволяє називати тим самим ім'ям - «пояснення» - настільки різні дії? Питання найвищою мірою важливе, можна сказати, головне.

А відповідь на нього така.

Безпосередньо всі ці дії виконуються завдяки експланансу, однією частиною якого є положення про початкові умови, а іншу становить науковий закон (закони). І неважливо, що в якомусь поясненні це - причинно-наслідковий закон, а в іншому - структурний, у третьому - функціональний, а в четвертому - субстратний, у п'ятому - структурно-функціональний, а в шостому - субстратно-структурний і т.д. і т.ін.

Важливо, що він завжди входить до числа пояснюючих положень і в остаточному підсумку саме завдяки йому й відбувається пояснення. У поясненнях одиничних об'єктів закон бере на себе основне пояснювальне навантаження, а в поясненнях законів - взагалі все.

Коротко кажучи, головний смисл пояснення полягає в підведенні пояснюваного об'єкта під який-небудь закон.

Ця ідея (назвемо її «тезою про закон») є найбільш цінним досягненням всієї тієї традиції в аналізі пояснення, котру ми тут розглядаємо.

Ця теза була цілком чітко сформульована вже О.Контом:

«Пояснення явищ... є... встановлення зв'язків між різними окремими явищами і декількома загальними фактами». Термін «загальний факт» О.Конт тут уживає як тотожний терміну «науковий закон».

Абстрактно кажучи, на базі «тези про закон» могла виникнути й навіть, як здається, не могла не виникнути більш широка й більш глибока, ніж «основна модель», концепція пояснення.

Однак, усупереч усім хвалебним оцінкам, які представники емпіризму (крім Маха) давали поясненню, його місцю й ролі в науковому дослідженні, в їхніх уявленнях воно виявляється найвищою мірою скромною пізнавальною процедурою - всього лиш одним зі способів уніфікації, «спресовування» знання. Підводячи пояснюваний объект під деякий закон, ми просто констатуємо, що цей об'єкт такий же, як і всі інші об'єкти того ж типу, ніби вливаємо дещицю рідини - знання про нього - в посудину, в якій уже чимало точно такої ж рідини.

Якщо ще врахувати, що концепція пояснення розроблялася в основному на матеріалі природничих наук, то здасться цілком закономірним виникнення й цілком правдоподібним зміст тієї у певному розумінні контрконцепції, яку зазвичай пов'язують із ім'ям В.Дільтея.

Базуючись на теорії розуміння, розробленій Ф.Шлейєрмахером у рамках філології, рішуче виводячи її за ці рамки й надаючи їй загальметодологічного характеру, В.Дільтей створив деякий ескіз концепції розуміння. Надалі вона допрацьовувалася, деталізувалася багатьма авторами

Суть того, що в остаточному підсумку вийшло в одному з найбільш безкомпромісних варіантів, можна коротко виразити так:

– Необхідно строго розділяти науки про природу й «науки про дух» (маються на увазі гуманітарні науки: історія, філологія, мистецтвознавство і т.д.).

– Головна пізнавальна функція наук про природу - пояснення. Вона полягає в підведенні одиничного об'єкта під загальний закон (поняття, теорію), в результаті чого Повністю знищується вся неповторна індивідуальність цього об'єкта.

– Основна пізнавальна функція «наук про дух» – розуміння. Тут, навпаки, прагнуть осягнути смисл досліджуваного об'єкта саме в цій його індивідуальності.

Звідси природно випливає, що науки цих двох видів принципово різні. Пояснення не дає і не може дати розуміння об'єктів, і тому розуміння досягається іншими способами.

Звичайно ж, прихильники емпіризму дали й постійно продовжують давати для цього привід. Міркуючи про пояснення, вони практично ніколи не говорять про розуміння, а якщо ненароком і вживуть це слово, то - винятково на рівні повсякденної мови, але ніяк не як методологічний термін, який фіксує певну функцію науки. Правда, це знов-таки крім Е.Маха. Він спеціально говорив про проблему розуміння у зв'язку з поясненням. І, як найбільш послідовний прихильник емпіризму, говорив прямо, чітко й, ніби навіть навмисне загострюючи все те, у чому його і його колег по емпіризму дорікали прихильники «концепції розуміння».

Іноді в описах, міркує він, ми розкладаємо «більш складні факти на можливо меншу кількість можливо більш простих фактів. Це ми називаємо поясненням. Ці найпростіші факти, до яких ми зводимо більш складні, по суті своїй залишаються завжди незрозумілими...». «Звичайно обманюються, коли думають, що звели незрозуміле до зрозумілого... Зводять незрозуміле, незвичне до інших незрозумілих речей, але звичних». Так, до І.Ньютона в механіці всі рухи пояснювали через безпосередню дію - тиск і удар. Ньютонівське тяжіння – дія на відстані – стурбувало всіх своєю незвичністю. Було затіяно чимало спроб пояснити його, і «у цей час явище тяжіння не турбує більше жодну людину: воно стало звично-незрозумілим фактом».

8. І ВСЕ-ТАКИ РОЗУМІННЯ!

Однак це протиставлення пояснення і розуміння помилкове. І насамперед тому, що в корені невірне те тлумачення суті наукового закону й відповідно – пояснення, що задане в емпіризмі. Науковий закон (взагалі теорія) є знанням якісно іншого типу, ніж науковий факт (взагалі емпірія). Якщо останній є знанням про світ (його

фрагмент) на рівні його існування, то перший - знанням про нього на рівні його необхідності, істотності.

Але це принципово змінює наше уявлення про те, в чому смисл пояснення.

Справді, що ми маємо на початку дослідницького процесу, коли зайняті поясненням, скажімо, одиничного об'єкта?

- Ми маємо фактуальне положення (експланандум), яке просто констатує, що об'єкт, який підлягає поясненню, існує.

А що нового ми довідаємося наприкінці процесу?

- Завдяки тому, що нам удалося підвести цей об'єкт під якийсь закон (або сукупність законів), ми довідаємося, що об'єкт необхідний, тобто не просто існує, але в силу таких-то й таких-то обставин (а вони вказуються в положеннях про початкові умови) необхідно існує.

Будь-який одиничний об'єкт прямо чи побічно пов'язаний з незліченною кількістю інших об'єктів. Інакше кажучи, він включений у нескінченну кількість різних систем і сукупностей об'єктів, кожна з яких являє собою відносно замкнуте й автономне утворення. У багатьох з них він є випадковим, тобто може як існувати в такій системі, так і не існувати: з його усуненням система (сукупність) не перестає існувати.

Однак завжди є, принаймні, одна система об'єктів, у якій даний об'єкт існує необхідно.

Іншими словами, у такій системі реалізовані необхідні й достатні умови для нього.

Завдання пояснення в основному й полягає в тому, щоб указати таку систему.

Але що ж тоді таке пояснення закону? Навіщо пояснювати закон? Адже він і так необхідний.

Справа в тому, що на початку дослідницького процесу використовуване в експланандумі положення, що має форму закону, взагалі-то ще не є науковим законом.

Воно - лише подоба закону, оскільки не має ще найважливішої змістовної характеристики закону - необхідності. Й тому праві ті, хто в таких випадках віддає перевагу терміну «законоподібне положення», тобто положення, за своєю логічною формою подібне до закону. Адже це ще тільки гіпотеза про закон (мова йде тут про емпіричні закони), і як неважко здогадатися, саме для того, щоб перетворити її на повноцінний науковий закон, тобто наділити цією відсутньою змістовною характеристикою, її й потрібно піддати процедурі пояснення.

Тим самим пояснення показує, що даний об'єкт не є якимсь абсолютно випадковим утворенням, для якого весь інший світ абсолютно байдужний і якому цей світ відповідає точно такою же байдужністю, але, навпаки, необхідно вкорінений у світі, точніше в певній його частині, у певній системі інших об'єктів, тобто його існування значиме, має смисл для цієї системи, так само, як і існування останньої значиме, має смисл для нього.

Іншими словами, пояснення аргументовано демонструє нам осмисленість існування об'єкта, а значить дозволяє зрозуміти його, і саме з цією метою воно й затівається.

Звичайно, пояснення сприяє також уніфікації знання, але це - лише його побічний продукт.

А от і інша сторона питання.

Всупереч «концепції розуміння» пояснення виконуються не тільки в науках про природу, а й у науках про суспільство (в економіці, соціології й т.д.) і навіть у гуманітарних науках.

Власне кажучи, це останнє заперечували тільки екстремістськи налаштовані прихильники цієї концепції. Сам же В.Дільтей, навпаки, визнавав це (хоча й відводив поясненням у «науках про дух» дуже скромну роль і ставив їх у досить підлегле становище).

Сучасні його послідовники в даному відношенні повернулися на його позиції і навіть стали виявляти підвищену цікавість до проблеми пояснення в гуманітарних науках. Особливо це виявилося в широкій, триваючій уже кілька десятиліть дискусії про пояснення в історіографії.

Але головне, з чим ніяк не хочуть погодитися нинішні послідовники В.Дільтея, це - теза про пояснення через закон.

Приміром, говорячи про історіографію, вони категорично наполягають на тому, що дослідник пояснює об'єкт не підведенням його під загальний закон, а в ході самої історичної розповіді (нарративу), яка тим самим крім описової виконує також і пояснювальну функцію. Через надзвичайну складність, багатогранність і унікальність історичний об’єкт, мовляв, тільки так і може бути пояснений.

На перший погляд, це цілком правильно, адже в історіографічних працях закони зустрічаються вкрай рідко, а пояснення, навпаки, - на кожному кроці.

Але Гемпель розкрив цей «секрет». Він показав, що в принципі історик будує свої пояснення так само, як, скажімо, фізик, з тією тільки різницею, що перший звичайно запозичує необхідні для цього закони з інших галузей знання, особливо з індивідуальної та соціальної психології, а ці закони найчастіше настільки добре відомі людям з повсякденного життя, що немає потреби відтворювати їх у тексті. Інакше кажучи, вони використовуються, але, як правило, імпліцитно, тобто маються на увазі.

Що ж стосується багатогранності й унікальності, то вони ніяк не можуть бути оголошені сугубою специфікою об'єктів історіографії (взагалі гуманітарних наук), оскільки властиві всякому об'єкту, а говорити про їх більшу, або меншу «міру» безглуздо. І якщо ці характеристики не перешкоджають поясненню одиничних об'єктів шляхом їхнього підведення під закон у природничих і соціальних науках, то чому вони повинні бути перешкодою для наук гуманітарних?

Так, закон універсальний і абстрактний, а пояснюваний одиничний об'єкт унікальний і конкретний. Однак наукове пізнання вміє долати цей бар'єр. І свідченням тому є здатність як установлювати закони на базі вивчення одиничних об'єктів, так і застосовувати перші для вивчення других.

При поясненні цей бар'єр долається завдяки ніби зустрічним рухам.

З одного боку, конкретний багатогранний об'єкт замінюється абстрактним, «одногранним». Це досягається шляхом певного опису об'єкта - не за допомогою його імені (ім'я саме припускає всю повноту, всю сукупність його граней, аспектів), а за допомогою положения-експланандума (у граматичному плані - оповідального речення), що вибирає лиш один із аспектів.

З іншого боку, в ході пояснення здійснюється конкретизація закону. Її засобом є положення про початкові умови. Будучи фактуальними одиничними положеннями, вони «прив'язують» закон до специфічної ситуації.

Зрозуміло, розуміння, що виникає в нас у результаті пояснення, це не зовсім те розуміння, про яке говорять В.Дільтей і його послідовники.

Почати з того, що світ об'єктів, які вони мають на увазі, дуже специфічний і обмежений. Це - об'єкти, створені людиною. Вони можуть бути найрізноманітнішими - від речей і вчинків до живописних полотен, але найчастіше мова йде про тексти. Це не випадково, тому що Ф.Шлейєрмахер, а слідом за ним і В.Дільтей, працювали на матеріалі й у руслі тієї традиції герменевтики (мистецтва витлумачення релігійних, політичних, історичних, художніх і інших текстів), що тягнеться до нас із глибокої стародавності.

Зрозуміти такий об'єкт - означає осягнути суб'єктивний авторський задум, заради реалізації якого людина створювала даний об'єкт, або коротше - смисл його. Досягається подібне розуміння за допомогою «вчування» (емпатії) - подолання суб'єктом, який пізнає, всіх дистанцій і бар'єрів (часових, просторових, культурних і т.д.) і входженням у духовний світ пізнаваного суб'єкта. Тут не потрібні ні теорії, ні закони, ні навіть які-небудь загальні поняття.

І що ж? Хто ж правий? Де ж вихід зі становища? Та ніде. Тому що й становища-то ніякого особливого немає. Такого роду розуміння й у такий спосіб набуте дійсно існує. Більше того, воно абсолютно необхідне у тих випадках, коли ми маємо справу з об'єктами, в які смисл уже закладений іншою людиною, і цей смисл необхідно встановити. Однак воно аж ніяк не є універсальним.

Розуміння - це духовна акція, гранично широко розповсюджена

в усьому світі людського духу.

Його призначення полягає в тому, щоб зняти відчуженість об'єктів, подій, явищ, які ми розуміємо, створити в людини відчуття їхньої природності.

Звичайно, в таких істотно різних сферах духовної діяльності, як пізнавальна, естетична, моральна, розуміння набуває досить різних форм і досягається різноманітними способами.

9. «ОСНОВНА МОДЕЛЬ НАУКОВОГО ПЕРЕДБАЧЕННЯ»

Отже, у короткому й тому певною мірою огрубленому вигляді першу частину завдань наукового пізнання можна представити у такий спосіб: описати, щоб пояснити й зрозуміти.

А для чого пояснити й зрозуміти? – напрошується питання.

Тут насамперед треба зазначити, що кожна дослідницька функція цінна не тільки тим, що створює передумови для виконання якоїсь іншої функції (інших функцій), а й сама собою, тобто має певну самоцінність.

А тепер можна відповістити на поставлене запитання.

Описавши й пояснивши реальність, ми можемо передбачати (передвіщати).

К.Гемпель і П.Оппенгейм проаналізували передбачення точно з такою ж старанністю, що й пояснення, хоча й присвятили першому з них усього кілька рядків.

Дивно? Нітрохи. Ось ці рядки: «Відзначимо тут, що той же самий формальний аналіз... застосовується до наукового передбачення так само, як і до пояснення. Відмінність між ними має прагматичний характер. Якщо Е дано, тобто якщо ми знаємо, що явище, описуване за допомогою Е, відбулось, і згодом дається відповідний ряд положень С(1), С(2),..., C(k); L(l), L(2),..., L(r), то ми говоримо про пояснення даного явища. Якщо дані останні положення, а Е виводиться до виникнення описуваного ним явища, то ми говоримо про передбачення. Можна сказати, отже, що пояснення не

є повністю адекватним, якщо його експлананс, при урахуванні часу, не може служити основою передбачення розглянутого явища. Отже, що б не було сказано в цій статті про логічні характеристики пояснення чи передбачення, буде застосовно до іншого, навіть якщо буде згадано тільки одне з них.

Саме ця потенційно, що передбачаюча сила й надає науковому поясненню його значимість; тільки тією мірою, якою ми здатні пояснювати емпіричні факти, ми можемо досягти вищої мети наукового дослідження, а саме не просто протоколювати явища нашого досвіду, але зрозуміти їх шляхом обґрунтування на них теоретичних узагальнень, які дають нам можливість передбачати нові події й контролювати, принаймні, певною мірою, зміни у нашому середовищі».

Як бачимо, перше, що прагнуть зробити К.Гемпель і П.Оппенгейм, це зіставити структури вже готових, завершених процедур пояснення та передбачення. Вони стверджують, що ці структури тотожні. І справді, якщо перетворити попперівський приклад з ниткою так, щоб він виражав уже побудоване передбачення, то ми одержимо наступне:

Завжди, якщо нитка навантажена вагою, що перевищує межу її міцності, то нитка розривається (3) Дану нитку навантажують (або збираються навантажити) вагою, що перевищує межу її міцності (З)

Дана нитка розірветься (Е)

Або в більш загальному й знов-таки спрощеному вигляді:

Завжди, якщо С, то Е С

Тут ще не існуюче подія (е), що представляється положенням (Е), передбачається шляхом апеляції до вже існуючої й спостережуваної події (с) (описано фактуальним положенням С) і до причинно-наслідкового закону, відповідно до якого події типу (с) завжди (з необхідністю) викликають до життя події типу (е). І тепер, як і у випадку з поясненням, явно видні дві частини:

- з одного боку, це – положення про майбутню подію (Е) (назвемо його «прогнозом»);

- а з іншого боку - положення, на базі яких (Е) отримане (С і 3) (позначимо їх терміном «основи передбачення»).

10. СТРУКТУРА ПРОЦЕСУ ПЕРЕДБАЧЕННЯ

У наведеному міркуванні К.Гемпель і П.Оппенгейм торкнулися питання про структури самих дослідницьких процесів у поясненні й передбаченні. Причому відразу виявилося, що ці-то структури досить різні й у певному розумінні навіть протилежні.

- У поясненні ми йшли від споконвічно заданого висновку (Е) до пошуку таких засновків, з яких його можна було б вивести дедуктивно.

- У передбаченні ж нам від самого початку дані засновки (основи передбачення) й потрібно звичайним логічним шляхом одержати з них висновок (прогноз).

Іншими словами, якщо в поясненні напрям дослідницького процесу був протилежний напряму логічного висновку, то в передбаченні ці напрями збігаються.

Однак у реальному дослідницькому процесі передбачення, так само як і пояснення, зовсім не є чисто дедуктивною процедурою.

Насамперед зовсім не обов'язково задані відразу всі основи передбачення. Найчастіше дослідникові відомі лише початкові умови - деяка конкретна (наявна чи вже здійснена) подія (с). Її ще треба описати й одержати положення про початкові умови (З). Звичайно, опис міг бути вже зроблений кимсь іншим, але це не завжди полегшує роботу. Іноді навпаки утрудняє її. Адже від того, як описана подія, якою мовою, наскільки точно й т.д. залежить подальший хід дослідницького процесу й насамперед - наступний і найбільш відповідальний крок, а саме підбор потрібного наукового закону.

Тут теж доводиться спочатку будувати схему шуканого закону. Тільки тепер, ураховуючи, що первісно нам відомо (С), вона буде мати вигляд: «Завжди, якщо С, то...». Далі знов-таки

доводиться пригадувати наукові закони, які задовольняють цій схемі. І знову може виявитися, що вдається пригадати кілька подібних законів.

Як це можливо? Дуже просто: якщо у випадку пояснення це мало місце внаслідок того феномена, що називається «множинністю причин» - «один і той же наслідок може викликатися різними причинами», то тепер бал править феномен «множинності наслідків» - «одна й та ж причина може викликати різні наслідки». Пригадавши закони «Завжди, якщо С, то А», «Завжди, якщо С, то В», «Завжди, якщо С, то Е» і по черзі використовуючи кожен з них як засновок разом із С, за допомогою дедуктивного висновку одержуємо ряд прогнозів - А, В і Е.

І, нарешті, може трапитися, що вченому взагалі не вдається пригадати ніякого закону. Тоді, як і у випадку пояснення, його доведеться просто відкрити.

11. ХАРАКТЕР ПРОГНОЗУ

Перше питання, що виникає при зіткненні з такою характеристикою прогнозу, - а як бути з передбаченням планети Нептун У.Левер’є й Дж.Адамсом, із передбаченнями родовищ корисних копалин і з багатьма іншими подібними пізнавальними актами - подібними в тому, що в них об'єкт, який фіксується прогнозом, уже існує в момент прогностичного дослідження й, отже, такий прогноз відноситься не до майбутнього, а до сьогодення?

Як тут бути?

Заборонити вченим використовувати в такого роду ситуаціях поняття передбачення?

Даремно. Використовували і будуть це робити й надалі. Важливіше з'ясувати, чому вони так роблять. Здається, це відбувається внаслідок того, що вченому найбільш важливою представляється власне пізнавальна сторона справи, а саме те, що в цих випадках так само, як і в тих, про які говорять прихильники «основної моделі», спостереження «обчисленого» об'єкта (емпіричне підтвердження прогнозу) є питання майбутнього. Стосовно передбачення не настільки важливо, чи існує

об'єкт, але з якихось причин у цей момент ми його спостерігати не можемо, або він ще не виник.

Напрошується зауваження: але тоді передбаченням доведеться називати й третій спосіб виходу за межі спостережуваного світу - вихід у світ минулого.

Деякі методологи науки так і роблять. Інші схильні говорити не про «передбачення минулого», а про ретросказання й розглядати його як самостійну функцію науки. Хоча не виключено, що це - результат своєрідного деспотизму повсякденної свідомості, незвичності самого виразу «передбачення минулого» для слуху.

Тепер варто звернути увагу на те, що передбачення в науці не обмежуються лише сферою одиничних явищ або подій.

У багатьох науках нерідко здійснюється передбачення законів. Правда, упізнання цих передбачень нерідко утрудняється завдяки тому, що їх автори схильні удаватися скоріше до термінів типу «передбачення нового об'єкта (ефекту, властивості й т.ін.)». Втім, не тільки автори.

Так, зазвичай кажуть, що з діраковської релятивістської теорії руху електрона випливало передбачення нового об'єкта - позитрона.

Це, звичайно, вірно. Однак така форма висловлення приховує від нас важливий аспект передбаченого. Мова ж іде не про одиничний об'єкт, а про нескінченну множину однотипних об'єктів, причому не просто про їх існування, але про те, що кожен з них має такі-то й такі-то властивості, так-то й так-то поводиться в певних умовах (анігілює, народжується в парі з електроном). Фактично було здійснене передбачення цілого «пучка» законів, і тому вираз «передбачення нового об'єкта» є найвищою мірою умовним.

12. ОСНОВИ ПЕРЕДБАЧЕННЯ

Із запропонованого нами розширеного (порівняно з «основною моделлю») поняття прогнозу необхідно випливає, що й поняття основ передбачення повинно бути розширене.

Як і в ситуації з поясненням, основам прогнозу зовсім не обов'язково треба бути причинними, тобто такими, в яких положення про початкові умови фіксує причину передбачуваного об'єкта, а закон є причинно-наслідковим.

Припустимо, ми вивчаємо одну з тих систем, чиї структурні й субстратні закони нам відомі. Нехай нам поки не вдалося виявити деякі елементи, необхідно притаманні системам подібного роду. Використовуючи названі закони, можна передбачити, що ці елементи все-таки є і рано чи пізно вони будуть емпірично виявлені.

Очевидно, у принципі в основах передбачення може використовуватися науковий закон будь-якого типу.

Передбачення - це не прорив із сьогодення в майбутнє, а - вихід за межі спостережуваного світу, точніше сказати, за межі вивченого світу.

В об'єктивному плані такий вихід можливий завдяки тому, що світ сам по собі єдиний (це для нас він ділиться на спостережуваний і неспостережуваний, на вивчений і невивчений), і базується ця єдність на існуванні законів. Коли ми говоримо «Завжди, якщо А, то В», або інакше «Всі А суть В», ми під словом «усі» маємо на увазі «всі, існуючі де б то не було, ті що існували коли-небудь, і в принципі можливі». Тому, якщо нам відомий закон, який говорить про зв'язок об'єктів двох типів, і один з таких об'єктів ми виявили, то є повне право побудувати прогноз щодо другого.

Однак ми пропонуємо піти ще далі в розширенні поняття основ передбачення. Апелюючи до реальної практики науково-дослідної діяльності, можна сказати, що іноді такі основи обходяться зовсім без законів.

Тільки що ми говорили про передбачення законів і наводили приклад, у якому закон (закони) передбачався шляхом виведення з існуючої теорії. Однак існує й інший, у певному відношенні протилежний спосіб передбачення закону, а саме виведення його з множини однотипних емпіричних даних, які й становлять основи цієї процедури. Результатом такого акту є законоподібне положення, зазвичай іменоване «емпіричним законом» (вище про нього вже говорилось). Якщо при першому способі передбачення

законів отриманий прогноз треба підтвердити емпірично, то при другому - обґрунтувати теоретично, конкретніше - пояснити (про що вже говорилось).

І, нарешті, «існують, інтуїтивні передбачення, для яких характерне насамперед те, що основи в них взагалі не формулюються явно. Понад те, самому дослідникові часом представляється, начебто тут зовсім немає ніяких підстав. Це, звичайно, ілюзія. Уже та обставина, що інтуїтивні передбачення здійснюються дослідником саме в тій сфері, в якій він є фахівцем або принаймні добре обізнаний, говорить про присутність цілком реальних основ у цих передбаченнях.

Говорячи про функції науки, не слід думати, начебто вони завжди вибудувані в якусь жорстку тимчасову послідовність. Кожна функція володіє не тільки певною самоцінністю, а й деякою автономією. З одного боку, вона ціннане тільки тим, що створює передумови для виконання іншої функції, але й сама по собі, з іншого боку, вона сама базується не тільки на результатах якоїсь певної функції.

Так, ми говоримо, що пояснення базується на описі, але це цілком вірно лише для пояснень одиничних об'єктів, а у випадку пояснення законів такого безпосереднього зв'язку вже немає. Розуміння виникає з пояснення, але, як говорилось, існує розуміння, що не має потреби в такому джерелі. Пояснення й розуміння створюють «стартову площадку» для передбачення, однак, як ми тільки що бачили, буває й навпаки - передбачення задає роботу поясненню.

Крім того, треба мати на увазі, що наука - це не автономна система. Вона включена в життєвий світ людини, у той світ, де відбуваються й численні духовні акції, не підвладні науці. Так, вирішивши завдання зрозуміти що-небудь, людина звичайно відразу ж задається питанням: чи прийнятне для неї це зрозуміле чи ні. Те ж питання вона звичайно ставить і після одержання прогнозу на майбутнє, а потім - і наступне: прискорити реалізацію цього прогнозу або спробувати перешкодити їй. Зрозуміло, що все це ще більшою мірою робить неоднозначним «функціональний ланцюг наукового дослідження»

IX

Поиск по сайту: