СТАТУС І ПРОБЛЕМИ ІСТОРІЇ НАУКИ

1. НАВІЩО ПОТРІБНА ІСТОРІЯ НАУКИ?

Ніхто з жителів сучасного цивілізованого світу не сумнівається, імовірно, в тому, що наука є невід'ємним і важливим компонентом нашої культури.

Досить згадати, що найбільш значні технічні новації останніх сторіч, які змінюють реальні умови життя цілих поколінь набагато більшою мірою, ніж будь-які політичні перебудови, – будь то залізниця, електрична лампочка, телеграф, хімічні добрива чи комп'ютер – засновані на пізнанні законів природи, тобто на досягненнях математики, фізики, хімії і біології...

Однак про життя і погляди політичних діячів різних епох ми знаємо в цілому набагато більше, ніж про життя тих, чиї праці заклали основу всіх благ, комфорту та й хліба насущного сучасного світу.

Видатний голландський математик і історик математики Б.Ван дер Варден, звертаючись до читачів своєї книги, не без гіркоти викликує: «Хто усвідомлює те, що з історичного погляду Ньютон є найбільш значною фігурою XVII століття».

І хоча ця оцінка ніким, здається, не може бути піддана сумніву, вивчення архіву найвидатнішого вченого всіх часів і народів, видання його рукописів і справжнє дослідження його творчості почалися тільки в середині нашого століття.

Дійсно, історія науки і техніки – одна з наймолодших галузей історичного пізнання, цілеспрямована розробка якої почалася аж ніяк не у віддалені часи, а тільки в XIX столітті.

І справа, звичайно, не тільки в тому, що ми покликані віддати належне сміливим зусиллям наших великих попередників розібратися в будові світу, що звужується.

Першорядне завдання історії науки і техніки як особливої дисципліни аж ніяк не просто меморіальна і загальпросвітительська.

Поряд з пізнанням світу, нам необхідне й пізнання законів нашого пізнання.

Тому що наука в XX столітті – наймогутніший фактор суспільного розвитку. З прогресом науки і заснованої на ній техніки пов'язані як найбільш істотні надії, так і найбільш серйозні тривоги людства за своє майбутнє. Процес науково-технічного розвитку має перебувати під контролем суспільства, ним треба керувати.

Саме тому досить актуальним є завдання побудови теорії розвитку науки – теорії, що пояснює і розкриває механізми успішного функціонування науки й ефективного її розвитку.

Історичному дослідженню науки і техніки належить у цьому зв'язку особливе місце: саме воно може й повинно послужити відправною точкою, стати емпіричним базисом для узагальнень будь-якого типу – як для створення загальної теорії науки, так і для практичних рекомендацій у сфері наукового менеджменту, її організації як особливого соціального інституту.

Все це в кінцевому рахунку дозволить краще розуміти наше минуле й сьогодення, хоча б почасти заглядати в майбутнє, тобто прогнозувати і проектувати шляхи суспільного розвитку. У цьому й полягає вищий «запит» до постановки завдань історико-наукових і історико-технічних досліджень, у цьому їхня особлива загальнокультурна, гуманістична значимість.

2. ІСТОРІЯ НАУКИ ТЕЖ МАЄ СВОЮ ІСТОРІЮ

Основна проблематика історико-наукових досліджень була осмислена тільки в XIX ст., але історія науки розумілася тоді або як розділ філософії, загальної історії культури, або як особливий розділ тієї чи тієї наукової дисципліни. Специфіка її предмета

й завдань, особливості її дослідницьких програм, місце в сімействі інших дисциплін були предметом дискусій ще довгі роки.

Тритомна «Історія індуктивних наук» В.Уевелла була певним вступом, за задумом автора, до майбутньої «Філософії індуктивних наук».

Уевелл писав: «Дослідження шляхів, якими наші предки набули наше розумове надбання, може показати нам і те, чим ми володіємо і чого можемо очікувати, – може не тільки привести нам на пам'ять той запас, що ми маємо, але і навчити нас, як його збільшити і поліпшити. Зовсім справедливо можна очікувати, що Історія Індуктивної Науки доставить нам філософський огляд існуючого запасу знання і дасть нам указівку про те, як найбільш плідно можуть бути спрямовані наші майбутні зусилля для розширення й доповнення цього запасу. Вивести такі уроки з минулої історії людського знання й було первісною метою даної праці».

Відомий історик Г.Т.Бокль включив у свою «Історію цивілізації в Англії» огляд найважливіших філософських, фізичних і геологічних поглядів, справедливо вважаючи їх важливим фрагментом англійської і шотландської культур.

Аналогічні історико-наукові зведення були зроблені для «Історії XIX століття» французьких істориків Э.Лавісса й А.Рамбо.

Один з великих ботаніків XIX ст., А.Декандоль, розглядав свої праці з історії науки як розділ біології.

І подібних прикладів досить багато.

Так, праці російських хіміків В.В.Марковникова й А.Н.Бутлерова з історії теорії хімічної будови були природним продовженням пошуків обґрунтування цієї теорії в інтерпретації А.Н.Бутлерова.

Професіоналізація історії науки склалася до кінця XIX століття.

Визнання її в якості самостійної наукової дисципліни відбулося тільки в 1892 р., коли у Франції була створена перша спеціальна кафедра з історії науки.

– Сьогодні у світі нараховується близько 100 подібних кафедр, кілька десятків науково-дослідних інститутів і центрів, асоціацій і спільнот.

– Продовжує зростати число вчених у цій галузі, збільшується кількість спеціальних періодичних видань, число монографій, журналів, окремих публікацій.

– Склалося стійке співтовариство істориків науки і техніки, завдяки чому шириться фронт історико-наукових досліджень, виникають нові дослідницькі програми, вирішуються всі нові цікаві завдання.

Коротко охарактеризуємо найбільш загальні підходи і програми історико-наукових досліджень, не виділяючи специфіки предметних галузей, – тобто не говорячи про особливості історії математики на відміну від історії хімії або біології, а історії фізики – від історії географії чи лінгвістики і т.ін.

– Однією з перших вирішувалося завдання хронологічної систематизації успіхів тієї чи тієї галузі (сфери) науки.

Історик науки повинен був сумлінно «каталогізувати» результати наукових досягнень тієї чи тієї дисципліни, віддати належне найбільшим дослідникам, відзначивши, якщо можливо, помилки й омани, те, що не витримало «перевірку часом». Особливо привабливим був пошук «забутого, але цінного» для даної дисципліни й сьогодні. В даний час створені багатотомні огляди досягнень практично всіх галузей знання, хоча, треба зазначити, успіхи природничих наук у процесі їх історичного розвитку описані в цілому краще, ніж успіхи гуманітарних і суспільних дисциплін.

– Інша програма історико-наукових досліджень акцентувала основну увагу на описі механізму прогресивного розвитку наукових ідей і проблем.

Яскраво характеризує цю програму відоме висловлення А.Ейнштейна: «Історія науки – не драма людей, а драма ідей». Мистецтво історика науки полягало в тому, щоб реконструювати основні інтелектуальні традиції, теми і проблеми, характерні для тієї чи тієї дисципліни,

і продемонструвати безперестанне відновлення конкретних наукових ідей, що відбувається в ході полеміки з альтернативними підходами й ідеями.

– Однак надалі посилилась увага до «людського елементу» наукової діяльності.

Завданнями розгляду історика науки стали відтворення соціокультурного й світоглядного контекстів творчості вчених, аналіз традицій наукового співтовариства різних епох і регіонів, реконструкція «зовнішнього оточення», що сприяє чи гальмує розвиток наукових ідей, теорій, підходів. Історико-наукові дослідження освоювали методики психологічного й соціологічного аналізу.

Очевидно, що ці домінуючі підходи, хоч і можуть бути умовно виділені як такі, що послідовно змінюють один одного, але в цілому являють собою, скоріше, різні дослідницькі програми в галузі історії науки, що не скасовують, а доповнюють один одного.

Справжнього розквіту професійна історія науки досягла в середині нашого сторіччя. Багато в чому цей новий подих, нові обрії були відкриті працями видатного французького історика науки Олександра Койре (1892–1963 р.). Після його класичних праць «Етюди про Галілея», «Від світу замкнутого до нескінченного Універсуму», «Революція в астрономії», «Гіпотеза й експеримент у Ньютона» можна сміло говорити про те, що історія науки як дисципліна досягла справжньої зрілості.

«Дослідження історії наукової думки, як я це розумію і намагаюся здійснити на практиці, – писав Койре, – спрямоване на те, щоб усвідомити рух цієї думки в стані її творчої активності. Для цього важливо помістити досліджувані джерела у відповідне інтелектуальне й духовне середовище, інтерпретувати їх залежно від менталітету, симпатій і антипатій їх авторів. Необхідно чинити опір спокусі, якій занадто часто підвладні історики науки, робити більш дохідливою часто темну, неспритну і мутну думку минулого, переводячи її на сучасну мову, яка її проясняє, але водночас і деформує».

Койре вдалося висвітлити тонкі й глибокі трансформації самих способів наукового мислення, його фундаментальних категоріальних основ, які характеризують історичний перехід від Античності до Середніх століть і далі – до Нового часу. Цікава його спроба сформулювати ті причини, завдяки яким дослідницька позиція історика науки була осмислена саме в науці XX століття.

Він писав: «Ми, які пережили два чи три глибокі кризи нашого способу мислити («кризу основ», «утрату абсолютів» у математиці, релятивістську і квантово-механічну революції), що зруйнували старі ідеї та зуміли адаптуватися до нових, ми більш здатні порівняно з нашими попередниками зрозуміти кризи й полеміку минулого. Я вважаю, що наша епоха особливо сприяє дослідженням, та й навчанню такому предметові, що може бути названий історією наукової думки. Ми більше не живемо у світі ньютонівських або навіть максвеллівських ідей, і тому здатні розглядати їх одночасно ззовні й зсередини, аналізувати їх структури, осягати причини їхніх недоліків і слабостей. Ми тепер краще озброєні, щоб зрозуміти смисл середньовічних спекуляцій про будову континууму та «простору форм», а також еволюцію структури фізико-математичної думки протягом останнього сторіччя, спрямованої на створення нових форм міркування та на критичне осмислення інтуїтивних, логічних і аксіоматичних основ їхньої правомірності».

3. «ЯК ЦЕ БУЛО?»

«Як це було?» – основне питання всякого історичного дослідження.

Але в галузі історико-наукових і історико-технічних досліджень відповідь на це питання особливо складна. Які саме події і факти повинен реконструювати й піддати аналізу історик науки?

– Можна скласти хронологічну шкалу досягнень різних наукових дисциплін і показати неухильне зростання наших знань починаючи від стародавності й до наших днів.

– Можна спробувати реконструювати ходи думки, особливості міркувань і доведень учених минулих часів, їхню полеміку з ідеями своїх попередників і сучасників.

– Можна спробувати відповісти на запитання, в якому соціальному і культурному контексті відбувалися ті чи ті події в розвитку пізнання, під впливом яких зовнішніх умов і обставин формувався світогляд ученого, яка була його доля в соціокультурних реаліях його часу.

Одна з головних проблем, якої нема в цивільній історії, але вона характерна для історика науки, – зрозуміти, як зовнішні, соціокультурні, політичні й світоглядні обставини позначаються на результатах наукової творчості, як вони можуть бути виражені в абстракціях теорій, постулатах, методиці проведення експерименту? В цьому плані зрозуміти мотиви поведінки політичного діяча, імператора, фараона чи революціонера набагато простіше, ніж мотиви наукової творчості.

Природно, що вивчення історій природничих, технічних і соціальних наук припускає знайомство з сучасною науковою картиною світу, основними теоретичними поглядами свого часу. Саме в системі сучасного знання живуть тією чи тією мірою досягнення колишніх епох, і сучасна наука акумулювала весь позитивний зміст пізнання, що витримало перевірку в досвіді й експерименті, відкинувши те, що в цій перевірці не підтвердилося.

Пояснення природних і соціальних феноменів сильно змінюються згодом, і історик науки може показати зміни в цих поясненнях, які найбільшою мірою демонструють прогрес наукового мислення з плином часу.

Однак яким же чином історик науки може виконати ці та будь-які інші завдання, що стоять перед ним?

Його емпіричною базою є насамперед наукові тексти минулого – книги, журнальні статті, звіти про роботу лабораторій, якщо вони, звичайно, збереглися, можливо, листування вчених, рукописи й чернетки, автобіографічні нариси і спогади...

Трудність, однак, полягає в тому, що тексти опублікованих робіт, тобто основний масив історико-наукових джерел, покликані розповісти не про те, як саме автор прийшов до свого нового результату, а показати ступінь обґрунтованості цього результату і його узгодженість з іншими знаннями, вже визнаними достовірними. Тому письмові джерела часто спрямовують історика науки в його пошуках відповіді на питання «як це було?» на помилковий шлях. Та й сам автор тексту, якби історик науки мав щастя поспілкуватися з ним без посередників, не завжди може й хоче дати необхідні свідчення.

Про причини цього виразно сказав великий фізик сучасності, один із творців квантової теорії Поль Дірак у своїй книзі «Спогади про надзвичайну епоху»:

«Фізик воліє забути шлях, який привів його до відкриття. Він ішов звивистою дорогою, повертаючи іноді на помилкові стежки, – про це не хочеться тепер навіть згадувати. Йому, може бути, навіть соромно, він розчарований у собі через те, що так довго вовтузився. «Скільки часу я втратив, пішовши по такій дорозі, – говорить він сам собі. – Я ж повинен був відразу зрозуміти, що ця дорога нікуди не веде.» Коли відкриття вже зроблене, воно звичайно здається таким очевидним, що залишається лише дивуватись, як ніхто не додумався до цього раніш. У таких умовах нікому не захочеться згадувати про ту роботу, що привела до відкриття. Але це все просто суперечить бажанню історика науки. Він хоче довідатися про різні впливи на роботу, про проміжні етапи, і його часом цікавлять навіть помилкові стежини. Це два несумісні погляди. Більшу частину свого життя я прожив як фізик-дослідник, а це означає, що всі проміжні етапи я повинен був забути якомога швидше».

І от історик науки у своєму прагненні дізнатись «як насправді було?» постає перед необхідністю сумлінно аналізувати помилкові стежини, помилкові результати і позбавлені сили теорії, всі «зиґзаґи» на шляху до наукової Істини, яку асимілює і втілює сучасна система знань. Природно, що необхідність такої дивовижної роботи була усвідомлена далеко не відразу.

4. «ПРЕЗЕНТИЗМ» И «АНТИКВАРИЗМ» – МЕТОДОЛОГІЧНА ДИЛЕМА ІСТОРИКО-НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ

Історичні дослідження, безсумнівно, мають значну специфіку. Своєрідний і об'єкт вивчення історії («минуле») і емпіричний матеріал (масив «історичних джерел»). Історик повинен описати те, чого вже немає, з чим не можна вступити в безпосередній контакт навіть з метою вивчення, й тому історичний опис завжди, по суті справи, – реконструкція. Історик змушений спиратися на свідчення чужих очей, не маючи можливості побачити те, що його цікавить, власними очима.

За висловленням французького історика Марка Блока, «ми відіграємо роль слідчого, який намагається відновити картину злочину, при якому він сам не був присутній, чи фізика, змушеного через грип сидіти вдома і дізнаватися про результати свого досліду за повідомленнями лабораторного служителя».

Історик позбавлений можливості піддати свої погляди на епоху, яку він вивчає, критичному експериментові й, спираючись на отримані дані, безжалісно відкинути неправильні уявлення. І все ж ніякі особливості історичного пізнання не змусять засумніватися в його глибинних домаганнях бути об'єктивним і в самих можливостях реалізувати ці домагання.

«Якщо під наукою мати на увазі спробу виявити, що ж насправді відбувається, то історія є наукою. Вона вимагає тієї ж самовіддачі, тієї ж безжалісності, того ж жагучого прагнення до точності, що й фізика», – писав австралійський філософ Джон Пассмор.

Історики поділяють загальнозначущі для всього наукового співтовариства настанови і правила, до яких, зокрема, відноситься й прагнення до побудови істинних висловлень про об'єкт вивчення, і володіння процедурами перевірки цих висловлень.

Тепер спробуємо «підглядіти» деякі правила, дотримання яких дає історикові (у тому числі історикові науки) можливість будувати й накопичувати справжні знання про минуле.

«Презентизм» і «антикваризм» – це специфічні терміни, в яких наукове співтовариство істориків культури зафіксувало дві основні цільові настанови, у рамках яких відбувається будь-яке історико-культурологічне дослідження.

Презентизм – прагнення розповісти про минуле мовою сучасності.

Антикваризм – бажання відновити картини минулого в усій їхній внутрішній цілісності, без усяких відсилань до сучасності.

Яким же чином ці настанови визначають реальний хід історичної реконструкції та саме прочитання історичних джерел? Чи можливий раціональний вибір одного з цих методологічних підходів до аналізу минулого?

Розберемо з цією метою один хрестоматійний приклад грандіозного географічного відкриття – подивимося, як вихідні настанови визначають історико-науковий аналіз подорожі Колумба.

5. ЧИ ВІДКРИВ КОЛУМБ АМЕРИКУ?

Хто ж сьогодні не знає, що «Колумб відкрив Америку»?

Професійний історик науки, утім, висловлюється набагато більш скромно: «Він перший перетнув Атлантичний океан у субтропічній і тропічній смузі північної півкулі і перший з європейців плавав в Американському Середземному (Карибському) морі», – пише И.П.Магидович у «Нарисах з історії географічних відкриттів».

Спробуємо розібратись у причинах цієї мудрої обережності.

З якою метою, коли й куди відправилися в море кораблі Х.Колумба?

Ми знаємо, що Х.Колумб шукав морський шлях у Західну Індію і пропонував іспанським монархам прокласти торговельні маршрути, що дозволили б не зіштовхуватися військовим і політичним інтересам Іспанії та Португалії.

Такий загальний, соціокультурний контекст його зухвалого проекту, що визначив цілі Колумба-капітана!

Коли й куди плили його кораблі?

Відомо, що Колумб устиг зробити чотири подорожі:

– у 1492–1493 р. він відвідав (за нинішнім найменуванням) Багамські острови, Кубу, Гаїті;

– у 1493–1496 р. – Малі Антильські острови і Ямайку;

– у 1498–1500 р. – береги південноамериканського материка;

– у 1502–1504 р. – береги Центральної Америки, південніше від Куби.

Яка ж дата відкриття Америки?

Якщо брати слово «Америка» в сучасному нам розумінні, то це відбулося в третій і четвертій подорожах.

Але для сучасників Х.Колумба і самих мореплавців найбільш хвилюючим і важливим був, звичайно, день 12 жовтня 1492 р., коли матрос Родріго де Тріана закричав, що удалині видно землю.

Але чи була досягнута шукана мета?

В основі маршруту Х.Колумба лежала карта відомого флорентійського астронома і географа Паоло Тосканеллі. На ній було зображено практично все, що люди знали про Землю наприкінці XV століття. На карті разюче багато вірних деталей – вигадливий малюнок обрисів материкових берегів, нанесені численні острови, але немає цілого півкулі!..

Немає ніякого уявлення про існування Тихого океану...

Мимовільне хвилювання охоплює нашого сучасника, коли він своїми очима може бачити, на якій, власне, хибкій основі базувався такий грандіозний захід.

На карті Тосканеллі західний берег Іспанії й Африки розташований на порівняно невеликій відстані від острова Чипангу (Японія) і материкових земель Катая (Китаю) та Індії. Відстань між Лісабоном і Японією, за розрахунками флорентійця, була меншою за 10 тисяч кілометрів, що більш ніж у два рази применшувало реальну відстань між ними.

Х.Колумб уніс свої виправлення в ці міркування, і в нього вийшло, що від Канарських островів до Японії – не більш 4,5–5 тисяч кілометрів. Отже, за його розрахунками ця відстань виявлялася меншою від реальної вже більш ніж у чотири рази.

За висловленням відомого французького географа XVIII ст. Жана Батиста Анвіля, це була «найбільша помилка, що призвела до найбільшого відкриття».

Дійсно, без цієї грандіозної омани кораблі Колумба просто не могли б вирушити в дорогу.

Дивно й те, що за таких-то помилках свого капітана матрос Родріго де Тріана все-таки побачив на морському горизонті землю!..

І оглядаючись з висоти нашого часу на події XV століття, можна сказати, що карта Тосканеллі – це драматичний символ людського пізнання взагалі.

Його можна прочитати так: люди сміливо прокладають маршрути, тому що йдуть до земель обітованих, але потрапляють у невідомість, яка безжалісно руйнує їх уявлення про світ, що, власне, й привели їх до великих відкриттів.

У ЧОМУ Ж ПОЛЯГАЛО ВІДКРИТТЯ КОЛУМБА?

Сам він шукав морський шлях в Азію і, як йому здавалося, знайшов цей шлях. Колумб був би в розпачі, якби ясно й відразу виявилося, що відкриті ним землі не є частиною Азії.

Сучасники Колумба, утім, вимагали точної відповіді на питання, чи побували його кораблі в Індії. Сумніви в успіху його подорожі наростали дуже швидко, тому що експедиції не могли привезти для доказу досягнення мети ні пряностей, ні інших характерних для Індії товарів.

А в 1498–1499 р. португалець Васко да Гама обігнув з півдня Африку, відкрив шлях у справжню Індію, зав'язав з нею торгівлю і повернувся додому з вантажем пряностей.

Коли все це стало відомо, в очах співвітчизників Х.Колумб виявився базікою й ошуканцем. Португалія, таким чином, виходила вперед у морському суперництві з Іспанією, і це викликало справедливий гнів іспанських государів на великого мореплавця.

У цей час – час своєї третьої експедиції – Х.Колумб обстежував острови, що лежать до півдня від Гаїті, і підійшов до берега південноамериканського материка в тому місці, де впадає в океан західний рукав Оріноко – «величенна ріка», за висловленням Х.Колумба. Як же він зрозумів, які землі і що за ріка простиралися перед ним? Він думав, що знаходиться... біля входу в рай. Подібно до багатьох сучасників, Х.Колумб думав, що за океаном лежить вхід у рай, – на цьому була побудована «Божественна комедія» Данте, яку в XV столітті сприймали аж ніяк не як сміливий політ художньої уяви. Людина, яка, як нам тепер здається, зіграла настільки велику роль в остаточному утвердженні уявлень про кулястість Землі, сама аж ніяк не була впевненою, що Земля – куля.

Можна тепер тільки дивуватися, як Х.Колумб зважився на подорож у Західну Індію, якщо в основі передбачуваного ним маршруту не лежала впевненість у кулястості Землі. Але це не більше, ніж наш подив. Колумб же належав іншій епосі, інший ментальності.

«Його ідеї про форму Землі, – писав академік В.И.Вернадський, були дуже дивними. Не відрізняючись, подібно до інших великих мореплавців того часу, достатньою астрономічною і математичною освітою і не будучи в стані орієнтуватися в громіздкому і незручному апараті того часу, Колумб думав зробити зі своїх спостережень висновок про те, що Земля не має форму кулі, а форму груші, й на вузькому її кінці знаходиться узвишшя, яке Колумб вважав місцем входу в рай. Він розвивав, отже, теорію, яку проповідували багато церковних письменників того часу... – про літосферу, що плаває в гідросфері, з незбіжними центрами, тобто дотримувався того погляду, що цілком руйнувався його великим відкриттям».

В офіційному листі-звіті, адресованому католицьким королям, Х.Колумб заявляє, що земна півкуля, куди він проник, «являє собою [ніби] половинку круглої груші,

біля черешка якої є узвишшя, подібне до соска жіночих грудей, накладеного на поверхню м'яча», що «місця ці найбільш високі у світі й найбільш близькі до неба» і що тут лежить земний рай: «відтіля, імовірно, виходять води, що течуть... у місця, де я перебуваю».

Як же нам тепер оцінювати й розуміти його міркування?

Як марення хворого (відомо, що Х.Колумб був у той час важко хворий і навіть напівосліп)? Як обман, необхідний для виправдання перед королями? Як релігійну містику, настільки властиву його епосі?

І серед усіх цих фантастичних і хворобливих міркувань миготить цілком твереза фраза: «І якщо ріка ця «не випливає з земного раю, то я стверджую, що вона виходить з великої землі, розташованої на півдні й лишилася до цих пір нікому не відомою...»

Нелегко, майже неможливо виразно відповісти на це питання. У всякому разі карта, складена Варфоломієм Колумбом, братом капітана й учасником четвертого походу, названа картою «Західної Індії» і щойно відкриті континентальні береги Центральної та Південної Америки розглядаються як частина Азії.

Треба ще додати, що вперше назва «Америка» з'явилося в 1507 р. у книзі француза Мартіна Вальдземюллера. До видання були прикладені два листи Амеріго Веспуччі в латинському перекладі. На думку автора, відкриття нового материка – крім відомих уже Європи, Азії й Африки - належало Веспуччі, який уперше цей материк докладно описав.

І.П.Магидович пояснює: «Не можна припускати, що Вальдземюллер хотів цією заявою скільки-небудь применшити славу Колумба. Для нього, як і для інших географів початку XVI ст., Колумб і Веспуччі відкривали нові землі в різних частинах світу. Колумб тільки ширше досліджував Азію: відкриті ним землі здавалися його сучасникам окраїнними островами і півостровами Старого Світу – частиною тропічної Східної Азії...»

До 20-х років XVI ст. в усіх карт «Америк» була спільна риса: «Америкою» називається тільки південний материк, тобто Новий Світ Веспуччі. Першим, хто поширив цю назву

і на північні землі, був знаменитий фламандський картограф Гергард Меркатор.

На своїй карті 1538 р. він пише на зображенні південного материка: «південна частина Америки», а північного – «північна частина Америки».

З другої половини XVI ст. назва «Америка» остаточно утвердилася за обома західними материками.

І от – яка гірка доля!

Слава Амеріго Веспуччі розповсюджується все ширше, у той час як про Х.Колумба починають забувати...

Задумаємося тепер про те, чи вправі історик науки наполягати, на тім, що саме Х.Колумб відкрив Америку, долаючи тим самим «історичну несправедливість» людства?

Судження «Х.Колумб відкрив Америку» – відверто і гранично презентистське: воно правильне щодо наших сучасних уявлень про карту Землі.

Але антикварист повинен наполягати на тому, що Х.Колумб відкрив «Західну Індію», хоча це судження просто неможливе щодо сучасного рівня знань. Однак воно цілком адекватно описує реальність історичного минулого, що, власне, і є кінцевою метою реконструкції.

Тому історик науки висловлюється з деякою мудрою обережністю: Х.Колумб побував там-то і там-то..., називаючи відкриті ним землі так-то і так-то.

Але як же так: невже ми не в змозі точно сформулювати те, що зробив Х.Колумб?!

Відповідь, імовірно, може бути тільки двозначною:

– якщо ми вважаємо «Колумбом» якусь матеріальну точку, яка переміщається в географічному просторі, то ми вправі нанести на сучасну карту його маршрут і точно довідатися, де він побував.

– Але якщо нас цікавить Колумб – його «діяння» як історичної реальної особи, яка ставить і формулює певні цілі, яка здійснює певні

вчинки, яка осмислює отримані результати, то ми будемо схилятися до антикваристської реконструкції й тоді – за великим рахунком – повинні повністю відмовитися від зображення маршруту XV століття на сучасній карті.

Така справжня дилема історико-наукового пізнання: презентистського й антикваристського підходів. Проілюструємо її і на інших прикладах.

6. «КІММЕРІЙСЬКІ ТІНІ» В ІСТОРІЇ ПІЗНАННЯ

Історик науки, займаючись вивченням минулого, готується до зустрічі з іншою культурою, іншими зразками думки і знання, що вже не відтворюються сучасністю, однак він буває вражений тими труднощями, які виникають при реалізації цього бажання. Як часто він бачить у минулому лише відображення власної епохи.

Як уникнути цього?

Ось, наприклад, алхімичний рецепт XV сторіччя – рецепт одержання філософського каменю Джорджа Ріплі, наведений у «Книзі дванадцяти воріт»: «Щоб приготувати еліксир мудреців, чи філософський камінь, візьми, сину мій, філософської ртуті й розжарюй, поки вона не перетвориться на зеленого лева. Після цього прожарюй сильніше, і вона перетвориться на червоного лева. Дигеруй цього червоного лева на піщаній лазні з кислим виноградним спиртом, випар рідину, і ртуть перетвориться на камедеподібну речовину, яку можна різати ножем. Поклади її в обмазану глиною реторту й не поспішаючи дистилюй. Збери окремі рідини різної породи, які з'являться при цьому. Ти одержиш позбавлену смаку флегму, спирт і червоні краплі. Кіммерійські тіні покриють реторту своїм темним покривалом, і ти знайдеш усередині неї істинного дракона, тому що він пожирає свій хвіст...»

Як реконструювати зміст цього тексту?

Ще в XIX столітті видний французький хімік Жан-Батист Андре Дюма «переклав» цей текст, надавши йому цілком читабельного

вигляду: виявилося, що мова йде про хімічні перетворення свинцю, його окислів і солей. Розшифровка тексту стає можливою, якщо перекласти алхімічні терміни приблизно так: «філософська ртуть» – свинець; «зелений лев» – массікот, тобто жовтий окис свинцю; «червоний лев» – червоний сурик; «кислий виноградний спирт» – винний оцет, що розчиняє окис свинцю, і т.д. і т.ін. «Кіммерійські тіні», зокрема, – це чорний наліт на стінках реторти, що з'являється внаслідок розкладання органічних речовин при сильному нагріванні (кіммеряни, за віруваннями греків, – народ із країни вічного мороку на краю Океану, біля входу в підземне царство).

Ще більш «точне» зображення древнього рецепта припускає запис декількох хімічних реакцій:

3Рb + 1/2 О2 = Рb3О4; Рb (З2Н3О2)2 → (СН3)2 + РЬСО3; РbСО3 = РbО + СО2; РbО + СО = Рb + СО.

Отже, ми можемо переконатися, що алхіміки, які шукали філософський камінь, знали про хімічні перетворення свинцю, його окислів і солей.

Але як бути з «чорними драконами», «левами», «кіммерійськими тінями»?

Справа не в тому, що попросту шкода цих емоційно забарвлених, прекрасних у своїй динамічній пластиці художніх образів, річ у тім, що не виконане й головне завдання – немає справжньої реконструкції того, як мислив і що саме знав алхімік, герой XV сторіччя.

Як же перекласти текст, що фіксує знання минулого, так, щоб його семантика була відтворена в її історичній конкретності? Чи маємо ми як історики науки право на твердження, що алхіміки XIII-XV ст. знали, що «поварена сіль розчинна у воді»? Деякий реальний факт – підсолювання їжі, наприклад, – мав місце в ті часи, але що можна сказати про знання тієї епохи?

Ми повинні мати на увазі, що «поварена сіль» – це в уявленнях XV століття зовсім не «NаСl», до таблиці Менделєєва ще дуже далеко; група «sаlis» [солі] – це, імовірно, мінерали в наших уявленнях; «вода» – зовсім не з'єднання Н2О, таких уявлень не могло бути, «вода» – це особливий, відповідно

до поглядів епохи, рідкий агрегатний стан речовини; «розчинити» речовину означало перетворити її на воду.

В одній зі своїх праць Томас Кун показує, що неможливо просто перекласти термін «флогістоване повітря» як «кисень» (чи, наприклад, – атмосфера, насичена киснем), а «дефлогістоване повітря» – як атмосферу, з якої кисень вилучений. Ізольоване слово «флогістон», підкреслює Т.Кун, не має вловимого для нас сьогодні предметного віднесення до реальності, тому що за цим словом стоїть віра автора в існування особливої субстанції, віра, що сучасний дослідник не тільки не поділяє, але й не може в собі відтворити.

7. ПОГЛЯД КОЛЛІНГВУДА

Один з найвідоміших англійських істориків філософії Робін Джордж Коллінгвуд (1889–1943) присвятив чимало сил для того, щоб показати, як непродуктивна презентистська позиція в розумінні мислення минулих епох.

Пояснюючи свої погляди, Р.Коллінгвуд писав: «Ви ніколи не зможете довідатися про смисл сказаного людиною за допомогою простого вивчення усних або письмових висловлень, ними зроблених, навіть якщо вона писала або говорила, цілком володіючи мовою і з цілком чесними намірами. Що б знайти цей смисл, ми повинні також знати, яким було питання (питання, що виникло в її власній свідомості й, за ї припущення, у нашій), на яке написане чи сказане нею має послугувати відповіддю».

Труднощі історика полягають у тому, що «питання» корениться в історичному минулому, котре нам не дане, а «відповідь» – перед нами, тепер і зараз.

«Якщо хтось писав у віддаленому минулому, то звичайно дуже важко розвязати цю проблему, – пише Р.Коллінгвуд, – тому що письменники, в усякому разі гарні письменники, завжди пишуть для своїх сучасників, особливо для тих, хто «імовірно, буде в цьому зацікавлений». Останнє ж означає, що сучасники задають те ж саме питання, на яке намагається відповісти автор. Пізніше, коли він стане «класиком», а його сучасники давним-давно вмруть, це питання

буде забутим, особливо якщо відповідь на нього всіма була визнана правильною, тому що в такому випадку люди перестали задавати його і стали думати над наступним. Тому питання, задане оригінальним письменником, можна реконструювати лише історично, що нерідко вимагає великого мистецтва історика».

Коллінгвуд стверджував, що формула Леопольда Ранке (видатного німецького історика і методолога) – «історик повинен відновити, як насправді було», не пояснює найбільш головних труднощів у роботі історика науки. Коли мова йде про інтелектуальні дії (ідеї, теорії, проблеми), потрібно ще зрозуміти, «що це було», який зміст даної інтелектуальної дії.

Дійсно, іноді кажуть, що історик науки прекрасно знає, що зробили Фалес, Аристотель, Галілей, Ньютон... Адже їхньої книги зафіксували отримані ними результати. Справа полягає в тому, щоб відновити, як вони до цих результатів прийшли. Однак історик науки, як ми прагнули показати вище, зовсім не має однозначної відповіді на питання, в чому, власне, ці результати полягали.

Щоб зрозуміти зміст історично конкретної дії, думки чи теорії, потрібно відновити інтелектуальний контекст, тобто реконструювати проблему, питання, для відповіді на які створювалися дані теорії.

«Якщо є якась вічна проблема, то ми вправі запитати себе, – писав Р.Коллінгвуд, – що Кант, Ляйбніц або Берклі думали про Р. Якщо ми здатні відповісти на це питання, то можна перейти до наступного: «Чи були Кант, Ляйбніц або Берклі праві, розвязуюючи проблему Р у такий спосіб?» Але те, що вважається вічною проблемою Р, насправді становить собою серію минущих проблем Р1, Р2, Р3... – проблем, специфічні особливості яких затуманилися в очах історично короткозорої людини, яка згребла їх в одну купу під загальною назвою Р. Звідси випливає, що ми не можемо вивудити проблему Р з позаісторичної коробки фокусника, підняти її й запитати: «А що такий-то думав з такого-то приводу?» Ми повинні почати так, як роблять скромні трудівники, історики, з іншого кінця. Ми зобов'язані досліджувати документи і витлумачити їх. Ми повинні

сказати собі: “От перед нами уривок з Ляйбніца. Про що він? Яке питання тут вирішується?..”»

Р.Коллінгвуд показує, що, наприклад, давньогрецьке слово «поліс» не можна однозначно перекласти на сучасну мову як «держава», а отже, не можна й сказати, що міркування Платона в його праці «Про державу» і міркування англійського філософа Т.Гоббса про політику стосувалися того самого предмета. Так само давньогрецьке слово «деі» не можна без серйозних застережень перекласти як «повинен», і тому теорія етики у греків і в Канта – це теорії про різні речі.

Наводячи безліч прикладів подібного роду й застерігаючи від простодушності, з якою найчастіше перекладаються терміни і висловлення минулого на сучасну мову, без усякої спроби врахувати історичну конкретність значення слів, Коллінгвуд малює всю парадоксальність ситуації на дотепному прикладі:

«Усе це нагадує кошмарну історію з людиною, якій спало на думку, що слово “трієра” – грецький еквівалент слова “пароплав”. А коли їй вказали, що описані грецькими авторами трієри не дуже схожі на пароплави, вона тріумфально викликнула: “А я що говорив! Ці грецькі філософи (або ж «ці сучасні філософи», залежно від того, чию сторону він прийняв у добрій старій суперечці між древнім і новим часом) були жахливими плутаниками, і їхня теорія пароплавів нікуди не годиться!” Якби ви спробували пояснити йому, що “трієра” взагалі означає не пароплав, а щось зовсім інше, він би відповів: “Тоді що ж воно значить?” І за десять хвилин показав вам, що ви цього не знаєте. Справді, ви не можете зобразити трієру, виготовити її модель або навіть пояснити, як вона діє. І знищивши вас, він би потім усе життя перекладав “трієра” як “пароплав”».

Р.Коллінгвуд вважав боротьбу з презентистською настановою в історичних дослідженнях настільки важливою, що присвятив їй досить об'ємну книгу, свою власну інтелектуальну автобіографію.

Дійсно, треба з усією визначеністю підкреслити, що спрямованість історика на сучасність

може діяти фатально не тільки на тлумачення змісту окремого тексту, а й на розуміння всієї суми умов дій героя минулого.

Необхідно спеціально досліджувати питання про ту конкретну мотивацію, що характеризує і веде цікавлячого нас діяча, треба зрозуміти, зокрема, що таємниці Всесвіту нерідко відкривалися людям, які шукають у природі втілення Божественного Задуму (що важко буває зрозуміти сучасному атеїстові), що наукові революції часом здійснювалися людьми, аж ніяк не бунтарями від природи, що люди минулого діяли в рамках таких уявлень про світ, які ніде спеціально не називались і не описувались, а становили менталітет відповідної епохи.

Усе це багаторазово збільшує складності історико-наукової реконструкції.

8. ПРИНЦИП ДОДАТКОВОСТІ

В ІСТОРИКО-НАУКОВОМУ ДОСЛІДЖЕННІ

Складність пізнавальної ситуації гуманітарного пізнання, включаючи й історію науки, пов'язана з тим, що дослідник виступає як своєрідний прилад, не стільки «виявляючи» цікавлячі його змістовні характеристики тексту, скільки вперше породжуючи їх своїм розумінням. Адже суть проблеми полягає в тому, що ні окремо взяте слово усної чи письмової мови, ні окреме речення, ні навіть відносно замкнутий текст не мають значення і смислу як свої атрибутивні характеристики.

«Вираз (слово) має значення лише в потоці життя», – пояснював у своїх роботах великий філософ XX століття Людвіг Вітгенштейн. Значення і смисл тексту породжуються його вживанням, тобто контекстом його читання і сприйняття.

Проблема перекладу – загальна, наскрізна проблема гуманітарних наук.

Найстарший американський філософ сучасності, знаменитий логік У.Ван Орман Куайн у своїй книзі «Слово й об'єкт» показує, що строгий переклад тубільного слова

«gavagai» на європейську мову практично неможливий. Чи сказав тубілець просто «Кролик!» або «Дивися, кролик!» або « кролик, який біжить,» або «Біла тварина, що швидко бігає?..»

Слово, що вимовляється в контексті одного світосприймання і має значення саме в цьому контексті, має бути включене в контекст зовсім іншого універсуму мови й діяльності, і це неминуче породжує проблему перекручування, точніше, – проблему модернізації сказаного, проблему, яку У.Куайн назвав проблемою референціальної невизначеності. Він висунув тезу про принципову «невизначеність» перекладу, особливо в деяких крайніх ситуаціях – коли, скажімо, два народи не мали взагалі ніяких контактів аж до даного моменту комунікації (ситуація «радикального перекладу»).

Історик науки легко впізнає свої труднощі у цих логічних розвідках. Дійсно, історик науки як «зовнішній спостерігач зіштовхується з аналогічними проблемами.

– Історик не може вступити у прямий контакт із минулим, і «потік життя», в якому виступає значення і смисл сказаного й у якому безпосередньо живе історик, глибоко відмінний від «потоку життя», в якому діяв і створював свої праці вчений минулого.

– Як носій сучасної культури історик науки зіштовхується з необхідністю описати «діяння» X. Колумба або Фалеса, М.В.Ломоносова або Г.Галілея, що були здійснені в рамках іншого універсуму культури, в умовах, коли вже нема й не може бути ніякої актуальної комунікації.

Саме це породжує специфіку пізнавальної ситуації історико-наукової реконструкції, тобто специфіку проблеми розуміння минулого.

Всі ці труднощі змушують гуманітаріїв у кінцевому рахунку згадати про методологічний досвід, накопичений фізиками при вивченні квантово-механічних явищ. Мова йде насамперед про принцип додатковості. І дійсно, великий фізик Нільс Бор був першим, хто вказав на необхідність використовувати принцип додатковості в галузі гуманітарних досліджень.

«При вивченні культур, відмінних від нашої власної, – писав він, – ми маємо справу з особливою проблемою спостереження, що виявляє багато ознак, спільних з атомними або психологічними проблемами».

Історик науки – носій сучасної культури, її мови, сучасних наукових ідей, концепцій, уявлень.

Якщо в квантовій фізиці співвідношення невизначеностей, за В.Гайзенбергом, пов'язане з узаємодією макроприладу з мікросвітом елементарних часток, то в історико-науковому дослідженні виникає ситуація «референціальної невизначеності» (за У.Куайном) у зв'язку з тим, що дослідник, який живе і працює в рамках нормативної системи S, повинен описати акт діяльності, здійснений у нормативній системі Р. Завдяки історикові науки, відбувається, якщо так можна висловитися, взаємодія S і Р, що породжує труднощі перекладу й розуміння минулого, про що говорилося вище.

Говорити, що «Х.Колумб відкрив Америку» або «Фалес знав явище магнетизму», «алхіміки знали перетворення Свинцю та його окислів» – це, звичайно, модернізація, але цілком відмовитися від неї просто неможливо. Якщо ми спробуємо «уточнити» наш опис минулого, висловлюючись приблизно так: «Колумб сприймав Америку як Західну Індію» або «Устя Оріноко здавалося Х.Колумбу воротами раю», то це насправді мало допомагає нашому бажанню пізнати минуле в його конкретності.

Спроби сформулювати зміст дії, долаючи презентистський підхід, нітрохи не зменшують труднощів. Але усвідомлення, що в даній ситуації діє принцип додатковості, дозволяє уточнити технологію історико-наукового аналізу.

– По-перше, необхідно описати соціальні естафети, традиції, у рамках яких діяв цікавлячий нас герой минулого.

– По-друге, потрібно зафіксувати зміст дії (акту думки).

Таким чином, «антикваризм» повинен відмовитися від домагань сформулювати зміст минулої діяльності й обмежити свої завдання реконструкцією реально діючих у минулому соціальних естафет і традицій. Зміст акту минулої діяльності формулюється у світлі сучасної мови, що є завданням «презентизму», однак цей опис, по суті справи, асимілює минуле, переводячи його в тканину сучасної культури.

Можна навіть сказати, що презентизм розуміє минуле, а антикваризм пояснює його.

Історико-наукова реконструкція припускає і те, й інше.

Але не слід забувати, що відповідно до принципу додатковості обидва описи альтернативні, що означає, що в рамках одного опису минуле має один набір характеристик, а в рамках іншого опису – інший набір. Історикові науки доводиться прийняти закономірність і непереборність цієї альтернативи.

9. ФІЛОСОФІЯ НАУКИ Й ІСТОРІЯ НАУКИ

Підведемо деякі підсумки.

Одним із основних завдань історико-наукових досліджень завжди вважалася хронологічна систематизація та каталогізація накопичених наукових знань, теорій, ідей, підходів, пошук «забутого», але корисного. Перевиклад колишніх теорій і уявлень у світлі сучасного знання – один із можливих шляхів усвідомлення цілей і завдань історико-наукових досліджень, але далеко не єдиний.

У XX столітті в на перше місце були поставлені завдання реконструкції минулого знання, відтворення різних історичних етапів розвитку наукової думки у всій їх неповторній своєрідності.

Сьогодні історія природознавства і техніки усвідомлена як дисципліна, що належить зовсім не до сімейства природничонаукових і технічних наук, а як дисципліна гуманітарного профілю, як розділ загальної історії і культурології.

Є і ще одна важлива особливість – специфіка предмета вивчення. Історія науки і техніки вивчає пізнання в усіх його іпостасях:

– знання різних типів і видів,

– науку як особливий соціальний інститут,

– наукове мислення (або творчість).

Предмет вивчення історії науки і техники збігається з тим, що традиційно належало до сфери гносеології, логіки та методології науки, й що сьогодні – у другій половині XX століття – найчастіше називають філософією науки.

Співвідношення історії науки і філософії науки в цьому плані можна порівняти з узаємовідношенням палеоботаніки і ботаніки. Палеоботаніка специфікована тим, що аналізує минулі органічні форми, однак вона нерозривно пов'язана з тими уявленнями, класифікаціями, методами, які характеризують сучасну ботаніку, і до певної міри має вписуватися саме в зведення ботанічних знань.

Однак для того, щоб досягти аналогічних взаємин, потрібна була могутня перебудова дисциплін по обидва боки:

– І історія науки змінила свій вигляд,

– і в сфері філософського аналізу науки і техніки відбулись істотні трансформації.

Склалося так, що спочатку історія науки і філософія науки, що постає в Новий час насамперед як логіка, окреслили предмети свого дослідження як цілком незалежні один від одного. Логіка як самостійна дисципліна має більш ніж двохтисячорічну історію: з часів Аристотеля вона виступала як нормативна дисципліна, ставила за свою мету вироблення критеріїв істинності знання і процедур доведень, які приводять до встановлення істини.

Бурхливий розвиток емпіричної науки в Новий час, виникнення науки як соціально організованого інституту, усвідомлення її як особливого способу виробництва знання, поставили перед логікою нові цілі. Логіка розвивалася тепер у зв'язку з вимогою сприяти «зростанню наук».

Ф.Бекон ставить перед собою завдання розробити логіку, що була б «ученням про метод» («Новий Органон»), тобто була б деякою методологією і могла б указати вченим найкоротші шляхи до «нових істин». У цьому ж ідейний пафос «Міркування про метод» Р.Декарта, «Критики чистого розуму» І.Канта і навіть «Науки логіки» Г.Гегеля.

За традицією, що склалась у Новий час, логік свідомо прагнув «дистилювати» шлях наукового пізнання, відкинувши все те, що не приводило до успіху, й претендуючи тим самим створити норми і стандарти самого пізнання істини.

Розробка «норм» істинності (критеріїв істинності) і «норм» руху до істини (методів, процедур) складає ядро логічних досліджень. Цілі логіки в XX столітті були усвідомлені в контексті розвязання проблеми обґрунтувань наукового знання. Саме в цьому контексті логіка виглядає, умовно кажучи, «корисною».

Широко популярна в першій половині століття неопозитивістська традиція розглядає логіку саме в цьому ключі. Неопозитивісти зуміли досить докладно проаналізувати питання про структуру наукового знання, проблему пояснень і передбачення в науці, питання про гіпотетичність наукового знання і т.ін.

Іншими словами, сформовані в науці прийоми і способи дослідження діставали опис у логіці як деякі регулятивні процедури, і, з іншого боку, з погляду цих нормативних процедур, піддавались аналізові й оцінці конкретні наукові теорії та результати.

Як ми вже говорили, історія науки досить Молода як самостійна дисципліна. Вимога історичної достовірності в описі минулого науки приводила до завдання відновлення картини наукового дослідження з усіма його «відхиленнями», «випадковостями» та «зиґзаґами». Картини цих описів, як вважалося, корисні для розвитку кругозору майбутніх вчених і задоволення допитливості. Логіка ж як і раніше виглядала як «эксперт», що перевіряє наукову теорію на «справжність». Такою була випробувана, стійка самосвідомість науки.

Перемога ейнштейнової фізики на початку XX століття поставила традиційну логіку в тупик. Теорія Ньютона, здавалося б, була підтверджена не одним поколінням трудівників науки, авторитет

і «справжність» її не міг заперечити жоден логічний експерт...

Результати А.Ейнштейна знову перевернули все догори ногами!

Варто підкреслити, що криза у фізиці зовсім не означала якоїсь стагнації наукової творчості – навпаки, учені повинні були «змінити парадигму», висловлюючись мовою Т.Куна, і могли успішно працювати далі.

Однак у сфері філософії науки спокій було порушено найбільше. Належало заново вирішувати питання про те, що таке наука й у чому суть її криз, наскільки закономірна зміна основних теорій, який же за цих обставин логічний критерій істинності та науковості знання.

Як же відповідати на поставлені питання?

Колишня філософія науки, логіка і методологія не могли визначити смисл «падіння» ньютонової фізики. Самосвідомість науки повинна була радикально змінитися, щоб стали можливими відповіді. Початок століття ознаменуввся докладними й шаленими дискусіями про нові завдання, нові настанови філософського, логіко-методологічного аналізу наукового знання.

І тут була переусвідомлена роль історії науки й значення її результатів для побудови логіко-методологічних моделей і загалом для філософії науки.

Розрив між логіко-методологічними уявленнями про знання й історико-науковими описами часто пояснювали відмінністю «нормативного» та «описового» зображень.

– Логіко-методологічні моделі наукового знання і наукового пошуку претендували на роль «норми» або «зразка», згідно яким належало діяти в науці.

– Історія науки претендує на опис реального процесу наукового дослідження.

При цьому з'ясувалося, що в «нормі» не виявилася зафіксованою необхідність і можливість перетворення знання, у той час як реальна наукова практика постійно зазнає утиску необхідності змін і трансформації існуючих теоретичних уявлень. Новий етап розвитку філософії науки вже в середині нашого століття характеризується саме

зверненням до історії науки як до свого емпіричного базису, а також спробами привести у відповідність логічні норми, методологічні правила і практику наукового пошуку. Були запропоновані й обговорювалися різні варіанти «логіки», які могли б такі норми побудувати (найчастіше такі дослідження називалися «логікою розвитку науки»).

Сам дух цих пошуків добре виразив французький методолог і філософ Гастон Башляр (1884–1962). І я входив у храм науки, – писав він, – коли визначення всіх основних наукових дисциплін починалися з частки «не-»: нелавуазьерівська хімія, неевклідова геометрія, неньютонова механіка, неаристотелева логіка... Тому й філософія науки, що відповідає духу науки XX століття, повинна бути радикально новою – свого роду «нонфілософією», «філософією заперечення».

Завдання полягало в тому, щоб створити раціональні засоби для аналізу таких ситуацій людського пізнання, коли виникає настільки нове знання, що воно заперечує відоме колись.

Але з іншого боку, якщо логіка і методологія (загалом – філософія науки) були занадто «далекі» від практики наукової творчості, то ж історію науки можна було дорікнути в недозволенній «близькості» до свого предмета вивчення. Сама собою історія науки і техніки не висувала інших завдань, крім «опису», вона була настільки «емпіричним» дослідженням, що навіть і не намагалася побудувати власні теоретичні моделі реальних історико-наукових подій і дати їм пояснення. Осмислення подій минулого відбувалося, як правило, у рамках сучасної наукової картини світу. А це, у свою чергу, призводило до такого зображення «траєкторії» наукового розвитку, що по суті було проекцією на минуле зв'язку знань у рамках сучасної картини.

Зміст історичного процесу розвитку науки бачився або в перемозі істини над оманою, або в поступовому «нагромадженні» істини.

Так звана «кумулятивістська» модель розвитку науки була альфою й омегою моделей історії науки.

Цей рівень розвитку історико-наукових досліджень демонстрував тільки одне: «минуле», будь це істина чи омана, є тільки шлях до сьогодення.

Відомий філософ і історик науки Дж. Агассі звертає увагу на те, що звичні традиції історико-наукових досліджень повинні бути радикально переглянуті, тому що вони не дозволяють отримувати справжні знання. «У результаті всіх зусиль що ж ми довідаємося про сам процес історико-наукового розвитку?» – іронізує Дж.Агассі. Ми довідаємося, що Т.Браге спостерігав, І.Кеплер узагальнював, Г.Галілей спостерігав і узагальнював на більш високому рівні... нарешті, вийшла теоретична механіка! Або так: ми довідаємося, що теорія Ньютона виросла з досліджень І.Кеплера, І.Кеплер – з Н.Коперніка і т.д. і т.ін. у глиб століть.

Серйозна переорієнтація філософії науки, її прагнення наблизити свої моделі до реальності наукового життя призвели і до критичного переосмислення вже наявних традицій історико-наукових досліджень. Не можна сказати, що проблема дружного співіснування і плідного об'єднання зусиль двох дисциплін уже розвязана цілком. Однак спроби синтезу цих двох підходів не припиняються й обіцяють бути досить плідними.

Вирішальний поворот для обох дисциплін відбувся приблизно в 50–60-і роки нашого сторіччя, в руслі праць методологічної школи, очолюваної тоді Карлом Поппером (народився в 1903 р.) і яка базується в Лондоні. Величезну роль зіграли праці американського філософа Томаса Куна, який привернув увагу до того, що філософія науки також повинна відмовитися від «нормативного» бачення наукової діяльності й постаратися побудувати моделі реальної поведінки дослідника. Природно, що така постановка питання безпосередньо зближає філософію науки й історію науки.

Учень Поппера Імре Лакатос (1922–1974) виразив сам дух цього довгоочікуваного союзу в таких словах: «Філософія науки без історії науки порожня; історія науки без філософії науки сліпа». При цьому в суперечці конкуруючих моделей філософії науки вирішальне слово залишиться за історією науки: саме історія науки – пробний камінь для будь-яких концепцій в галузі філософії науки, наголосив він. Подальший розвиток філософії науки пішов саме в цьому руслі.

XVI

Поиск по сайту: