Розділ тридцять четвертий

Був уже місяць тот (кінець червня — початок липня), В місті Пі-Баст та на його околицях почав зменшуватись приплив прочан через величезну спеку. Але при дворі Рамзеса не переставали бенкетувати і тільки й балачок було, що про пригоду в цирку.

Придворні вихваляли відвагу царевича, недолугі дивувалися з сили Саргона, жерці з поважним виглядом перешіптувалися, що наступник трону не повинен був устрявати в бій биків. Адже для цього є інші люди, яким за це платять і які не користуються громадською пошаною.

Рамзес або не чув цих різних балачок, або не звертав на них уваги. В його пам’яті з цього видовища залишилося два епізоди: ассірієць вихопив у нього перемогу над биком і — залицявся до Ками, яка дуже доброзичливо приймала його зальоти!

Оскільки Рамзесові не випадало запрошувати до себе фінікійську жрицю, він одного дня надіслав Камі листа, в якому писав, що хоче її бачити, і запитував, коли вона його прийме. Через того самого посланця Кама відповіла, що чекатиме його сьогодні ввечері.

Ледве показалися на небі зорі, царевич потай, як йому здавалося, вийшов з палацу і подався до Ками.

Сади храму Ашторет були майже порожні, особливо навколо будинку жриці. Там було тихо і світилося всього зо два вогники.

Коли царевич несміливо постукав, жриця відчинила йому сама. У темному передпокої вона стала цілувати йому руки, шепочучи, що вмерла б одразу, якби тоді в цирку розлючений звір заподіяв йому щось лихе.

— Але тепер ти мусиш бути цілком спокійна, — гнівно відповів наступник трону, — оскільки твій коханець врятував мене…

Коли вони зайшли до освітленого покою, царевич побачив, що Кама плаче.

— Що з тобою? — спитав він.

— Одвернулося од мене серце мого повелителя, — мовила вона. — І, мабуть, по заслузі…

Наступник трону уїдливо засміявся:

— То ти вже його коханка чи тільки збираєшся стати нею, свята діво?

— Коханкою?.. Ніколи!.. Але я можу стати дружиною цього страшного чоловіка…

Рамзес схопився з місця.

— Чи це сон?! — вигукнув він. — Чи Сет послав на мене прокляття?.. Ти, жриця, що пильнує вогонь перед вівтарем Ашторет і під загрозою смерті мусить залишатися дівчиною, — ти виходиш заміж?.. Справді, лицемірство фінікійців ще жахливіше, ніж розповідають про нього люди!..

— Вислухай мене, мій пане, — відповіла Кама, витираючи сльози, — і осуди, якщо я того заслужила. Саргон хоче взяти мене за дружину, за свою першу дружину. За нашими законами, жриця в дуже виняткових випадках може вийти заміж, але тільки за чоловіка царської крові. Саргон — родич царя Ассара…

— І ти вийдеш за нього?

— Якщо найвища рада тірських жерців накаже мені, що я зможу вдіяти?.. — відповіла вона, знову заливаючись сльозами.

— А чому Саргон цікавить ту найвищу раду? — спитав царевич.

— Здається, цікавить її іще багато чого, — відповіла жриця, зітхнувши, — Адже ассірійці мають захопити Фінікію, і Саргон повинен стати її намісником.

— Ти збожеволіла!.. — вигукнув царевич.

— Я кажу те, що знаю. В нашому храмі вже вдруге правлять службу богам, щоб вони відвернули лихо від Фінікії… Уперше ми молилися ще до того, як ти приїхав до нас, повелителю…

— А зараз знову чому?..

— Тому що цими днями до Єгипту прибув халдейський жрець Істубар з листами, в яких цар Ассар іменує Саргона своїм послом і уповноважує укласти угоду з вами про захоплення Фінікії.

— Але ж я… — перебив її царевич.

Він хотів був сказати — «нічого не знаю», та стримався і відповів сміючись:

— Камо, присягаюсь тобі честю мого батька, що поки я живий, Ассірія не загарбає Фінікію. Чи тобі цього досить?

— О повелителю!.. Повелителю мій!.. — вигукнула вона, падаючи йому до ніг.

— І тепер ти не станеш жінкою того дикуна?

— Ох!.. — здригнулась вона. — Ти ще можеш питати?

— І будеш моєю?.. — шепнув царевич.

— Хіба ти хочеш моєї смерті? — відповіла вона злякано. — Що ж, коли ти цього хочеш — я готова…

— Я хочу, щоб ти жила… — шепотів він пристрасно, — жила й належала мені…

— Цього не може бути…

— А найвища рада тірських жерців?..

— Вона може лише віддати мене заміж…

— Але ти ввійдеш до мого дому…

— Коли я ввійду туди не як твоя дружина, мене чекає смерть… Але я готова… навіть на те, щоб не побачити завтрашнього сонця…

— Заспокойся! — відповів поважно царевич. — Хто здобув мою ласку, не зазнає кривди.

Кама знову впала перед ним на коліна,

— Як це може бути?.. — спитала вона, складаючи руки.

Рамзес був такий збуджений, настільки забув про своє. становище й обов’язки, що готовий був пообіцяти жриці одружитися з нею. Стримав його від цього кроку не розум, а якийсь глухий інстинкт.

— Як це може бути?.. Як це може бути?.. — шепотіла Кама, пожираючи його поглядом і цілуючи йому ноги.

Царевич підвів її, посадив віддалік від себе і відповів усміхаючись:

— Ти питаєш, як це може бути?.. Зараз я тобі поясню. Останнім моїм учителем, поки я досяг повноліття, був один старий жрець, який знав напам’ять багато дивних історій з життя богів, царів, жерців, навіть нижчих урядовців та селян. Цей старець, уславлений своїм побожним життям і чудесами, не знаю чого, не любив жінок, навіть боявся їх. Він завжди розповідав мені про жіночу підступність, а раз, щоб довести мені, яку сильну владу маєте ви над чоловіками, розповів таку історію:

«Молодий і бідний писар, що не мав у торбині навіть мідного утна, а лише ячний корж, помандрував з Фів до Нижнього Єгипту, шукаючи заробітку, йому казали, що в цім краю живуть найбагатші вельможі й купці і, якщо йому пощастить, він може там знайти посаду і на ній розбагатіти.

Він ішов понад берегом Нілу (за місце на кораблі не мав чим заплатити) і міркував: «Як необачно поводяться люди, які, діставши в спадщину від батьків талант-два, а то й Десять, замість того щоб примножити своє багатство чи торгуючи товарами, чи позичаючи гроші за великі проценти, розтринькують його невідомо на що. Якби у мене була драхма… Ні, драхми мало… Якби у мене був талант або краще кілька клаптів землі, я б збільшував свій статок з року в рік і на старість став би таким багатієм, як найбагатший з номархів… Та нічого не вдієш, — думав він зітхаючи. — Боги, видно, опікуються лише дурнями, а я сповнений мудрості — від перуки до босих п’ят. А якщо і в моєму серці криється якась зернина глупоти, то хіба тільки в тому, що я не зміг би змарнувати свого статку й навіть не знав би, як узятись за таку безбожну справу».

Так міркуючи, бідний писар поминав мазанку, перед якою сидів якийсь чоловік, не молодий і не старий, з бистрим поглядом, що, здавалося, проймав аж до самого серця. Писар, мудрий, як лелека, відразу зміркував, що це має бути котрийсь із богів, і, поклонившись йому, сказав:

«Вітаю тебе, шановний господарю цієї чудової оселі, і жалкую, що в мене немає ні вина, ні м’яса, щоб поділитися з тобою на знак моєї великої до тебе шани і на доказ того, що все майно моє належить тобі».

Амонові (а це був він у людській подобі) припала до серця чемність молодого писаря. Глянувши на нього, він запитав:

«Про що ти думав, ідучи сюди? Я бачу мудрість на твоєму чолі, а я належу до тих, що, мов куріпка пшеницю, визбирують слова мудрості».

Писар зітхнув.

«Я думав, — відповів він, — про свою бідність та про тих легковажних багатіїв, які невідомо на що і як марнують своє багатство».

«А ти б його не змарнував?» — запитав бог, все ще лишаючись в людській подобі.

«Глянь на мене, вельможний господарю, — мовив писар. — На мені подертий одяг, і я загубив по дорозі сандалі, але папірус і каламар я завжди ношу при собі, як власне серце. І завжди, встаючи вранці і лягаючи спати, я кажу собі: краще бідна мудрість, ніж дурне багатство. Отож, коли я такий, коли я вмію писати двома способами і можу робити найскладніші обчислення, коли я знаю всі рослини і всі тварини, які тільки живуть під небом, — чи можеш ти подумати, щоб я, володіючи такою мудрістю, міг змарнувати багатство?»

Бог замислився і сказав:

«Мова твоя тече плавно, як Ніл під Мемфісом. Але якщо ти справді такий мудрий, напиши мені двома способами — Амон».

Писар витяг каламар, перо і дуже швидко написав на дверях мазанки двома способами «Амон», та так виразно, що навіть німі створіння зупинялися, щоб скласти шану богові.

Бог був задоволений і додав:

«Якщо ти так само спритно рахуєш, як і пишеш, то зроби мені розрахунки в ось такій торговій справі. Якщо за одну куріпку мені дають четверо курячих яєць, то скільки яєць повинні дати за сім куріпок?»

Писар назбирав камінчиків, розклав їх на кілька купок і, перше ніж зайшло сонце, відповів, що за сім куріпок належатиме двадцять вісім курячих яєць.

Всемогутній Амон аж усміхнувся, що бачить перед собою такого незвичайного мудреця, і мовив:

«Я бачу, що ти казав правду про свою мудрість. Якщо ти виявишся ще й таким стійким у доброчесності, то я вчиню так, що ти до кінця життя будеш щасливий, а після смерті твої сини покладуть твою тінь у найкращій гробниці. А зараз скажи, якого ти хочеш багатства, щоб ти не тільки не змарнував його, а навіть помножив?»

Писар упав до ніг милосердного бога і мовив:

«Якби мені хоч таку мазанку і зо чотири міри землі, я був би багатий».

«Добре, — сказав бог, — але спершу поміркуй, чи тобі цього вистачить».

Він завів його до хати й показав:

«Отут чотири чепці й фартушки, два плащі на негоду й дві пари сандалів. Тут вогнище, тут лава, на якій можна спати, ступа, щоб товкти пшеницю, і діжка для тіста…»

«А це що таке?» — спитав писар, показуючи на якусь статую, покриту полотном.

«А це єдине, — відповів бог, — до чого ти не повинен доторкатись, бо втратиш усе багатство».

«О! — вигукнув писар. — Нехай воно стоїть собі хоч тисячу років — я його не зачеплю… З дозволу вашої честі, а що то за садибу видно там?..»

І він вихилився з вікна мазанки.

«Мудро говориш, — сказав Амон. — Там справді видно садибу, і навіть гарну; в ній є великий будинок, п’ятдесят мір землі, кілька десятків голів худоби й з десяток рабів. Якби ти захотів ту садибу…»

Писар упав до ніг богові. «Чи ж є, — спитав він, — така людина під сонцем, яка б, маючи ячний корж, не хотіла б пшеничної паляниці?»

Почувши це, Амон вимовив заклинання, і вони в ту ж мить опинилися в садибі.

«Ось тут, — мовив бог, — різьблене ложе, п’ять столиків і десять стільців. А тут гаптований одяг, глеки й склянки на вино, олійна лампа і ноші…»

«А це що?» — запитав писар, показуючи на статую, покриту мусліном, що стояла в кутку.

«А цього одного, — відповів бог, — ти не повинен зачіпати, бо втратиш усе багатство».

«Хоч би я жив і десять тисяч років, — вигукнув писар, — не доторкнувся б до цієї речі!.. Бо вважаю, що після мудрості — багатство найкраще… А що це там видно?» — спитав він трохи згодом, показуючи на великий палац посеред саду.

«Це князівський маєток, — відповів бог. — Там є палац, п’ятсот мір землі, сотня рабів і дві сотні голів худоби. Маєток великий, але якщо ти сподіваєшся, що твоя мудрість з ним упорається…»

Писар знову упав до ніг Амонові, заливаючись сльозами радості.

«О всемогутній! — вигукнув він. — Чи є на світі такий безумець, що замість келиха пива не хотів би бочки вина?»

«Твої слова гідні мудреця, який уміє робити найскладніші обчислення», — сказав Амон.

Він знову вимовив всесильні слова заклинання, і разом з писарем вони опинилися в палаці.

«Ось тут, — сказав добрий бог, — трапезна зала; в ній позолочені канапи і стільці, тут же столики, викладені різнокольоровим деревом. Внизу є кухня з п’ятьма кухарями, комора, де ти знайдеш різне м’ясо, рибу й печиво і, нарешті, льох з найкращими винами. Ось тут опочивальня з рухомим накриттям, щоб твої невільники овівали тебе, коли ти спатимеш. Поглянь ось на це ложе, яке зроблене з кедрового дерева і стоїть на чотирьох левиних лапах, майстерно вилитих з бронзи. Тут — шафа, в якій повно лляних і вовняних убрань, а в скринях ти знайдеш персні, ланцюги і браслети…»

«А що це таке?..» — знову спитав писар, показуючи на статую, покриту серпанком, гаптованим золотими й пурпуровими нитками.

«А це те, чого ти повинен найбільше остерігатися, — відповів бог. — Якщо ти доторкнешся до цього, — пропаде все твоє величезне багатство. А по правді кажучи, небагато таких маєтків у Єгипті. І ще хочу тобі додати, що в скриньці лежать десять талантів золотом і коштовними каменями».

«Володарю мій! — вигукнув писар. — Дозволь мені поставити в цьому палаці на чільному місці твою священну статую, перед якою я тричі на день куритиму пахощами…».

«Але тієї стережися!» — відповів Амон, показуючи на статую, покриту серпанком.

«Хіба що я втрачу розум і стану гірший від дикої свині, для якої вино однаково що помиї, — сказав писар. — Хай ця статуя у серпанку стоїть тут хоч сто тисяч років, я не доторкнуся до неї, коли така твоя воля…»

«Пам’ятай, що ти відразу втратиш усе!..» — промовив бог і зник.

Щасливий писар став походжати по своєму палацу, виглядаючи в усі вікна. Він оглянув скриньку і зважив у руках золото — воно було важке; перебрав коштовні камені — вони були справжні. Він звелів подати собі їсти: одразу ж убігли невільники, викупали його, поголили й одягли в тонкі шати.

Писар наївся і напився, як ніколи; бо він був голодний, а страви подавали надзвичайно смачні. Потім він покурив пахощами перед статуєю Амона й прибрав її свіжими квітами. А потім сів біля вікна.

На подвір’ї іржала пара коней, запряжених у різьблену колісницю. В іншому місці гурт людей із списами і сітками стримував неслухняних мисливських псів, що рвалися на полювання.

Перед коморою один писар приймав зерно від хліборобів, біля обори другий писар слухав звіт доглядачів пастухів.

Вдалині виднілися оливковий гай, високе узгір’я, заросле виноградом, лани пшениці, а по всіх полях густо посаджені фінікові пальми.

«Воістину, — сказав сам собі писар, — я зараз такий багатий, як мені й належало б бути. Одне тільки дивує мене: як я міг стільки років витримати в злиднях і поневіряннях? Мушу признатися, — розмірковував він, — що я не знаю, чи зможу збільшити це величезне багатство, бо мені більше й не треба, та й ніколи мені буде ганятися за наживою».

Почав він, однак, нудитися в покоях, отож він оглянув сад, об’їхав поля, поговорив із слугами, які падали перед ним ниць, хоч були одягнені так, що він ще вчора вважав би за велике щастя поцілувати їм руку. Але незабаром писареві надокучило й це. Він повернувся до палацу й оглянув запаси своїх комор та льохів, а також меблі в покоях.

«Все це гарне, — мовив він сам до себе, — але ще кращі були б меблі з чистого золота, а дзбани — з коштовних каменів».

Очі його мимоволі звернулися в той куток, де стояла статуя, покрита гаптованим серпанком, і — зітхала.

«Зітхай собі, зітхай! — подумав він, беручи курильницю, щоб спалити пахощі перед статуєю Амона. — Добрий цей бог, — розмірковував він далі, — що цінить розум мудреців, навіть босих, і платить їм по справедливості. Який чудовий маєток дав він мені!.. Хоч, правда, і я його вшанував, виписавши подвійним письмом ім’я «Амон» на дверях тієї мазанки. Або як чудово я вирахував йому, скільки курячих яєць він може взяти за сім куріпок. Правду казали мої наставники, що мудрість навіть богам одкриває уста».

Він знову глянув у куток. Закрита серпанком статуя знову зітхнула.

«Цікаво мені знати, — мовив сам до себе писар, — чому мій друг Амон заборонив мені доторкатися до цієї штуки, що стоїть он там, у кутку? Звичайно, за такий маєток він мав право поставити мені свої умови, хоч я йому нічого такого не зробив би. Бо якщо цей маєток — моя власність, якщо я можу користуватись усім, що тут є, то чому ж я не можу до цієї речі навіть доторкнутись?.. Сказано: не можна доторкатись! Можна ж зрештою побачити…»

Він підійшов до статуї, обережно зняв з неї серпанок, подивився… Щось дуже гарне. Ніби гарний юнак, але й не юнак… Довге, аж до колін, волосся, ніжні риси обличчя, і сповнений чарівливості погляд.

«Хто ти такий?» — спитав він статую.

«Я жінка», — відповіла вона йому таким ніжним голосом, що ввійшов у його серце, як фінікійський кинджал.

«Жінка?.. — подумав писар. — Цьому мене не вчили в школі жерців»,

«Жінка?.. — повторив він. — А що це в тебе отут?..» «Це мої очі».

«Очі?.. Що ж ти можеш побачити такими очима, які можуть розтанути від першого променя сонця?»

«Бо мої очі зовсім не для того, щоб я ними дивилась, а для того, щоб ти в них дивився», — відповіла статуя.

«Дивні очі!» — промовив сам до себе писар, походжаючи по кімнаті.

Він знову зупинився перед статуєю і запитав: «А це що в тебе?» «Це мої уста».

«Клянусь богами, ти помреш з голоду! — вигукнув він. — Бо такими маленькими устами не можна наїстись!..»

«Вони зовсім не для того, щоб їсти, — відповіла статуя, — а для того, щоб ти їх цілував».

«Цілував? — повторив писар. — І цього мене не вчили в школі жерців… А це ось… що це в тебе?»

«Це мої рученьки».

«Рученьки?.. Добре, що ти не сказала, що це руки, бо такими руками ти, мабуть, нічого не могла, б зробити, навіть видоїти вівцю».

«Мої рученьки не для роботи».

«А для чого ж?» — здивувався писар, перебираючи її пальці…

(— Як я твої, Камо, — мовив наступник трону, гладячи ніжну руку жриці). «Але для чого ж такі руки?» — все допитувався писар. «Щоб я ними обнімала тебе за шию».

«Ти хочеш сказати — «хапала за шию?» — скрикнув злякано писар, якого жерці завжди хапали за шию, коли хотіли відшмагати різками.

«Не хапала, — промовила статуя, — а отак…»

— І вона обняла його за шию руками, — розповідав царевич, — отак… (Тут він обвив руками жриці свою шию). І притулила його до своїх грудей ось так… (Тут він пригорнув до себе Каму).

— Володарю, що ти робиш?.. — шепнула Кама. — Адже це смерть моя…

— Заспокойся, — відповів царевич. — Я тобі тільки показую, що та статуя робила з писарем…

«В цю мить задрижала земля, зник палац, зникли собаки, коні й невільники. Узгір’я, вкрите виноградом, обернулося на скелю, оливкові дерева — на терен, пшениця — на пісок…

Писар, отямившись в обіймах своєї коханки, збагнув, що він залишився таким же злидарем, яким був учора на дорозі. Але він не жалкував за багатством, бо біля нього була жінка, яка його кохала й пестила!».

— Отже, все зникло, а жінка не зникла?.. — наївно вигукнула Кама.

— Милосердний Амон залишив її йому на втіху, — відповів царевич.

— О, то, виходить, Амон був милостивий тільки до писаря, — зауважила Кама. — Але що має означати вся ця історія?

— Відгадай. Ти ж чула, чого зрікся бідний писар за поцілунок жінки…

— Але трону він, напевно, не зрікся б, — перебила жриця.

— Хто знає?.. Якби його дуже попросили, — пристрасно шептав Рамзес.

— О ні!.. — вигукнула Кама, вириваючись з його обіймів. — Хай він не зрікається трону, бо що ж тоді залишилося б від його обіцянок Фінікії?..

Обоє дивились одне одному в очі довго-довго. І тоді царевич відчув ніби рану в серці і. ніби з тієї рани витікало якесь почуття. Не пристрасть, ні, пристрасть лишилась, а пошана й довір’я до Ками.

«Дивні ці фінікіянки, — подумав наступник трону, — можна за ними гинути з любові, але не можна їм вірити…»

Він відчув, що втомився, і попрощався з Камою. Глянув по кімнаті, наче йому важко було покинути її, і, виходячи, мовив собі в думці:

«А все-таки ти будеш моєю, і фінікійські боги не вб’ють тебе, якщо дбають про свої храми й жерців».

Не встиг Рамзес вийти за поріг, як до покою Ками вбіг молодий грек, дуже вродливий і дуже схожий на єгипетського царевича. Обличчя його палало від люті.

— Ліконе!.. — злякано скрикнула Кама. — Що ти тут робиш?

— Підла гадино! — відповів грек звучним голосом. — Ще й місяця не минуло від того вечора, коли ти присягалась, що кохаєш мене, що втечеш зі мною до Греції, а вже другому коханцеві кидаєшся на шию… Чи померли боги, чи втекла від них справедливість?..

— Шалений ревнивець! — вигукнула жриця. — Ти іще вб’єш мене…

— Тебе напевно уб’ю я, а не твоя кам’яна богиня… Цими руками я задушу тебе, — крикнув він, простягаючи руки, як кігті, — якщо ти станеш коханкою…

— Чиєю?..

— Хіба я знаю?.. Мабуть, обох: того старого ассірійця і того царевича, якому я розвалю каменем голову, якщо він буде тут волочитися… Царевич!.. Має всіх дівчат з усього Єгипту і… ще йому хочеться чужих жриць. Жриці для жерців, а не для чужинців…

Кама вже заспокоїлась.

— А хіба ти не чужий нам? — запитала вона глузливо.

— Змія!.. — знову вибухнув грек. — Я не можу бути чужим для вас, бо своїм голосом, яким обдарували мене боги, служу вашим богам… Скільки разів, використовуючи мою схожість з наступником єгипетського трону, ви обманювали дурних азіатів, що він потай визнає вашу віру?..

— Тихіше! Тихіше! — шептала жриця, затуляючи йому рот рукою.

Мабуть, в її дотикові було щось чарівне, бо грек заспокоївся й почав говорити тихіше:

— Слухай, Камо. Незабаром до Себенітської затоки прибуде грецький корабель, який веде мій брат. Постарайся, щоб верховний жрець вирядив тебе до Пі-Уто, звідки ми втечемо нарешті на північ Греції, в таке місце, яке ще не бачило фінікійців…

— Але побачить їх, якщо я там сховаюсь, — перебила жриця.

— Якщо хоч волосина впаде з твоєї голови, — шептав розлютований грек, — я присягаюсь, що Дагон… що всі тутешні фінікійці поплатяться життям або згниють у копальнях! Побачать вони, що може грек…

— А я тобі кажу, — відповіла тим самим голосом жриця, — що, поки я не зберу двадцяти талантів, і кроку не ступлю… А в мене їх тільки вісім…

— Звідки ж ти візьмеш решту?

— Мені дадуть Саргон і намісник.

— На Саргона згоден, а царевича не хочу!..

— Дурний ти, Ліконе! Хіба ти не бачиш, чому трохи подобається мені цей хлопчак?.. Бо він схожий на тебе!..

Грек зовсім заспокоївся.

— Ну, ну!.. — буркнув він. — Я розумію, що коли жінці доводиться вибирати між наступником трону і таким співаком, як я, мені нічого боятись… Але я ревнивий і запальний, тому прошу, щоб ти якнайменше принаджувала його до себе.

Він поцілував її, вибіг з палацика і зник у темному садку. Кама погрозила йому вслід кулаком.

— Нікчемний блазень!.. — прошептала вона. — Ти можеш бути у мене хіба що рабом, який співатиме мені для втіхи…

Поиск по сайту: