Розділ тридцять перший

Гірам дотримав свого слова. Щодня до царського палацу в Пі-Басті прибували юрби невільників і довгі каравани ослів, навантажених пшеницею, ячменем, сушеним м’ясом, тканинами й вином. Золото й коштовності приносили фінікійські купці під наглядом службовців Гірама.

Таким чином, намісник протягом п’яти днів одержав позичені йому сто талантів. Гірам узяв невеликий процент — один талант з чотирьох на рік — і не вимагав застави, задовольнившись розпискою царевича, засвідченою в суді.

Потреби двору були щедро забезпечені. Три коханки намісника дістали нове вбрання, багато дивовижних пахощів і по кілька рабинь різного кольору шкіри. Слуги мали вдосталь їжі й вина, царські робітники одержали належну їм платню. Воїнам видавали збільшені пайки.

Почет царевича був у захваті, бо фінікійці з наказу Гірама позичили Тутмосові та іншим вельможним юнакам чималі суми, а номархові Габу та його вищим сановникам піднесли коштовні подарунки.

Бенкет відбувався за бенкетом, розвага за розвагою, хоч надворі стояла нестерпна спека. Намісник, бачачи загальну радість, і сам був задоволений. Мучило його тільки одне: поведінка Мефреса та інших жерців. Царевич думав, що ці сановники докорятимуть йому за величезний борг у Гірама, зроблений, всупереч їхнім настановам, у храмі Гатор. Але святі отці мовчали і навіть не показувалися при дворі.

— Що ж це таке, — спитав він якось Тутмоса, — що жерці не дорікають нам?.. Адже таких витрат, як зараз, ми ніколи не дозволяли собі. Музика грає з ранку й до ночі, а ми пиячимо від сходу сонця й засинаємо в обіймах з жінками або з глеками вина під головою…

— А чого б вони мали нам дорікати? — обурено відповів Тутмос — Адже ми перебуваємо зараз у місті Астарти, наймилішою відправою для якої є веселі розваги, а найкращим жертвоприношенням — любов? Зрештою жерці розуміють, що після такого довгого посту й самотності, тобі потрібний відпочинок.

— А вони тобі щось казали про це? — стурбовано запитав

царевич.

— І не раз. Не пізніше як учора святий Мефрес сказав мені сміючись, що такого молодого чоловіка, як ти, ваблять більше розваги, ніж молитви або турботи управління державою.

Рамзес замислився.

Отже, жерці вважають його легковажним юнаком, хоч він, завдяки Сарі, не сьогодні-завтра стане батьком?.. Ну що ж, тим краще: буде несподіванка, коли він заговорить до них своєю власною мовою.

Щоправда, царевича трохи гризло сумління: відколи покинув храм богині Гатор, він жодного дня не займався справами ному Габу. Жерці мали підстави думати, що він або цілком задовольнився поясненнями Пентуера, або знеохотився до влади.

— Тим краще!.. — шепотів він. — Тим краще!..

В його молодій душі під впливом постійних інтриг, які снувалися навколо нього, або підозрінь, що ці інтриги існують, почав народжуватись інстинкт лицемірства. Рамзес відчував, що жерці не догадуються, про що він розмовляв з Гірамом та які плани снував у своїй голові. Їх, засліплених своєю владою, влаштовувало, що він розважається, і з цього вони робили висновок, що управління державою лишається в їхніх руках.

«Боги так затуманили їм розум, — казав сам собі Рамзес, — що вони навіть не питають, чому Гірам позичив мені такі великі гроші?.. А може, цей хитрий тірієць зумів приспати їхні підозрілі серця?.. Тим краще!.. Тим краще!..»

Рамзес відчував дивну втіху від думки, що жерці ошукали самі себе щодо нього. Він вирішив і далі дурити їх і розважався, як шалений.

І справді, жерці, і насамперед Мефрес та Ментезуфіс, помилялися і щодо Рамзеса, і щодо Гірама. Хитрий тірієць удавав перед ними, ніби він страшенно гордий своїми стосунками з наступником трону, а царевич з не меншим успіхом грав роль легковажного юнака.

Мефрес був навіть певен, що царевич серйозно збирається вигнати фінікійців з Єгипту, а тим часом і він сам, і його придворні влазять до них у борги, щоб ніколи їх не повертати.

Весь цей час храм Астарти, його численні сади й двори кишіли юрбами прочан. Щодня, коли не щогодини, з глибини Азії, незважаючи на страшенну спеку, прибували до великої богині нові юрби людей.

Дивні це були прочани. Змучені, пітні, укриті пилюкою, вони йшли, танцюючи й співаючи часом дуже непристойні пісеньки. Дні їхні минали в пиятиці, ночі — в розгнузданій розпусті на честь богині Ашторет. Кожну таку компанію можна було не тільки розпізнати, але й почути здалека: вони несли величезні букети свіжих квітів у руках, а у вузликах — здохлих протягом року котів, яких віддавали бальзамувати або робити з них мумії парасхітам, що жили поблизу Пі-Баста, а потім забирали додому, як найсвятішу реліквію.

На початку місяця місорі (травень — червень) князь Гірам сповістив Рамзеса, що цього дня ввечері він може прийти до фінікійського храму Ашторет. Коли зайшло сонце й стемніло

на вулицях, намісник причепив збоку короткий меч, накинув плащ з капюшоном і, не помічений ніким із слуг, попрямував до дому Гірама.

Старий вельможа уже чекав на нього.

— Ну як, достойний наміснику, — мовив він усміхаючись, — не боїшся заходити до фінікійського храму, де на вівтарі сидить жорстокість, а слугує їй розпуста?

— Боюся?.. — перебив Рамзес, майже із зневагою дивлячись на нього. — Ашторет — не Ваал, а я не дитина, яку можна кинути в розпечене черево вашого бога.

— І ти, царевичу, віриш цьому? Рамзес знизав плечима.

— Один очевидець розповідав мені, як ви приносите в жертву дітей, — відповів він Прамові. — Якось буря розбила кільканадцять ваших кораблів. Тоді тірські жерці призначили жертвоприношення, на яке зібралося багато народу…

Царевич говорив це з явним обуренням.

— Перед храмом Ваала на помості стояла величезна бронзова статуя з головою бика. Черево її було розпечене до червоного. Тоді за наказом ваших жерців дурні фінікійські матері почали класти своїх найкращих дітей біля ніг жорстокого бога…

— Самих хлопчиків! — додав Гірам.

— Так, самих хлопчиків, — повторив царевич. — Жерці кропили кожну дитину пахощами, прикрашали квітами, а ідол хапав їх бронзовими руками, роззявляв пащу і пожирав, хоч вони несамовито кричали. За кожним разом з пащі бога бухало полум’я…

Гірам тихо сміявся:

— І ти, повелителю, віриш цьому?

— Повторюю тобі, що розповідав мені це чоловік, який ніколи не бреше.

— Він оповідав тобі те, що бачив насправді, — відповів Гірам. — Але хіба його не здивувало, що жодна з матерів, які віддавали своїх дітей, не плакала?

— Так, його дуже здивувала така байдужість жінок, що завжди ладні лити сльози навіть над здохлою куркою. І це свідчить про велику жорстокість вашого народу.

Старий фінікієць кивав головою.

— І давно це було? — спитав він.

— Кілька років тому.

— Ну, — поволі мовив Гірам, — якщо ти зволиш колись відвідати Тір, я матиму можливість показати тобі цю церемонію…

— Я не хочу на це дивитися!..

— А потім ми підемо на друге подвір’я храму, де ти, царевичу, побачиш дуже гарну школу, а в ній здорових і веселих хлопців, тих самих, що їх спалили кілька років тому…

— Як?! — вигукнув Рамзес. — То вони не загинули?..

— Живуть і вчаться на добрих моряків. Коли ти, царевичу, станеш його святістю фараоном (хай він живе вічно!), може, не один з них водитиме твої кораблі.

— Виходить, ви дурите свій народ? — засміявся царевич.

— Ми нікого не дуримо, — поважно відповів тірієць. — Дурить кожен сам себе, коли не вимагає пояснення церемонії, якої не розуміє.

— Цікаво… — здивувався Рамзес.

— Справді, — вів далі Гірам, — у нас є такий звичай, що убогі матері, які хочуть забезпечити добру долю своїм синам, віддають їх на утримання державі. Цих дітей справді поглинає статуя Ваала, всередині якої є розжарена піч. Але цей обряд не означає, що вони там згорають, а тільки те, що діти стають власністю храму й гинуть для своїх матерів, ніби їх пожирає вогонь. Насправді ж їх забирають мамки й няньки і кілька років виховують. Коли вони трохи підростуть, то переходять у школу жерців Ваала і вчаться. Найздібніші з тих вихованців стають жерцями або чиновниками, менш обдаровані ідуть у моряки і нерідко здобувають собі великі багатства. Тепер ти, царевичу, не будеш дивуватись, що тірські матері не оплакують своїх дітей. Скажу більше: тепер ти зрозумієш, чому в наших законах нема покарань для батьків, що вбивають своїх дітей, як це трапляється в Єгипті…

— Негідники є скрізь, — перебив царевич.

— Але у нас немає дітовбивць, — говорив Гірам, — бо у нас дітей, яких не можуть прогодувати матері, забирають собі держава й храми.

Царевич замислився. Раптом він обняв Гірама і вигукнув зворушено:

— Ви набагато кращі за тих, що розповідають про вас такі жахливі історії… Я дуже радий цьому…

— І в нас є немало зла, — відповів Гірам, — але всі ми будемо твоїми вірними слугами, повелителю, якщо ти нас покличеш…

— Правда?.. — спитав царевич, пильно глянувши йому в вічі.

Старий поклав руку на серце.

— Присягаюсь тобі, наступнику єгипетського трону і майбутній фараоне, що тільки ти почнеш війну з нашим спільним ворогом, уся Фінікія, як один чоловік, стане тобі на поміч… А оце візьми на спомин про нашу сьогоднішню розмову.

Він витяг з-під одягу золотий медальйон з якимись таємничими знаками і, шепочучи молитву, повісив його на шию Рамзесові.

— З цим амулетом, — мовив Гірам, — ти можеш об’їхати весь світ… Де б ти не зустрів фінікійця, він завжди допоможе тобі порадою, золотом і навіть мечем… А тепер ходімо.

Минуло вже кілька годин, як зайшло сонце. Ніч була ясна й місячна. Нестерпна денна спека поступилась місцем нічній прохолоді; в чистому повітрі не було сірої пилюки, що забивала подих і роз’їдала очі. На блакитному небі тут і там спалахували зірки, танучи в потоці місячного сяйва.

Рух на вулицях припинився, але дахи будинків були переповнені людьми, що розважалися. Здавалось, увесь ПіБаст — одна велика зала, від краю до краю наповнена музикою, співом, сміхом і дзвоном келихів.

Царевич і фінікієць квапливо простували за місто, тримаючись менш освітленого боку вулиць. Але люди, що бенкетували на терасах, часом помічали їх, а помітивши, запрошували до себе або кидали їм квіти на голови.

— Гей, ви там, нічні волоцюги! — гукали вони з дахів. — Якщо ви не злодії, яких ніч вивела на промисел, то йдіть до нас… У нас є добре вино й веселі жінки…

Двоє перехожих, не відповідаючи на ці приязні запросини, поспішали своєю дорогою. Нарешті вони вийшли в ту частину міста, де було менше будинків, а зате більше садів, дерева яких під вогким морським вітром розростались вище й буйніше, ніж у південних провінціях Єгипту.

— Вже недалеко, — сказав Гірам.

Царевич підняв очі і над густою зеленню дерев побачив блакитну квадратну вежу, а на ній трохи меншу — білу. Це був храм Ашторет.

Незабаром вони зайшли в глибину саду, звідки можна було охопити поглядом всю будівлю.

Вона була на кілька ярусів. Перший ярус являв собою квадратну терасу на чотириста кроків у довжину і в ширину. Ця тераса лежала на кількаметровому підмурку, пофарбованому в чорний колір. На східному боці тераси був виступ, до якого з обох боків вели широкі сходи. Вздовж інших сторін стояли невеличкі вежі — по десять з кожного боку. В простінках між ними було по п’ять вікон.

Майже посередині першої тераси височіла квадратна будівля по двісті кроків у довжину і в ширину. На неї вели тільки одні сходи, а на кожному розі було по одній вежі. Ця будівля була пурпурового кольору. На її плоскому даху підносилась ще одна квадратна тераса, золотиста, висотою кілька метрів, а на ній, одна на одній, дві вежі: блакитна й біла.

Здавалося, наче на землі поставили величезний чорний куб, на нього менший — пурпуровий, потім золотий, блакитний і над усіма — срібний. До кожної з терас вели сходи: або подвійні — бічні, або одинарні — з фасаду, але всі з східного

боку.

При сходах і біля дверей стояли вперемішку великі єгипетські сфінкси або крилаті ассірійські бики з людськими головами.

Царевич мимоволі замилувався цією величною спорудою, що в сяйві місяця, на тлі буйної рослинності, здавалася прекрасною. Храм був збудований в халдейському стилі і дуже відрізнявся від єгипетських, по-перше, системою ярусів, по-друге, вертикальними стінами. У єгиптян кожна солідна будівля мала похилі стіни, що наче звужувались догори.

Сад не був порожній. В різних місцях виднілися будиночки й палацики, в яких горіло світло, лунали спів і музика. Між деревами час від часу миготіла тінь закоханої пари.

Раптом до них наблизився старий жрець; він перекинувся кількома словами з Гірамом і, низько вклонившись царевичу, сказав:

— Зволь, пане, йти за мною.

— І хай боги охороняють тебе, — додав Гірам, залишаючи їх.

Рамзес пішов за жерцем. Трохи осторонь від храму, в найбільшій гущавині, стояла кам’яна лава, а десь за сто кроків від неї — невеличкий палац, звідки долинали співи.

— Там моляться? — спитав царевич.

— Ні!.. — відповів жрець з неприхованим незадоволенням. — Це зібралися зальотники Ками, нашої жриці, що доглядає вогонь перед вівтарем Ашторет.

— Кого ж із них вона сьогодні прийме?

— Нікого, ніколи! — відповів обурено провідник. — Коли жриця священного вогню переступить обітницю чистоти, вона мусить умерти.

— Жорстокий закон! — сказав царевич.

— Зволь, пане, зачекати на цій лаві, — холодно озвався фінікійський жрець. — Коли почуєш три удари в бронзову дошку, іди до храму, зійди на терасу, а звідти — в пурпуровий будинок.

— Сам?..

— Так.

Царевич сів на лаві під густим гіллям оливкового дерева й замислився, слухаючи жіночий сміх, що лунав у палацику.

«Кама? — думав він. — Гарне ім’я!.. Вона, мабуть, молода і, може, гарна, а ці дурні фінікійці погрожують їй смертю, якщо… Чи, може, вони хочуть таким способом зберегти хоч десять-п’ятнадцять незайманих дівчат на всю країну?..»

Він усміхнувся, але йому було сумно. Невідомо чому його охопив жаль до цієї незнаної жінки, для якої кохання було порогом до могили.

«Уявляю собі Тутмоса на місці жриці Ашторет… Бідолаха мусив би вмерти раніше, ніж запалив би хоч одну лампаду перед богинею…»

В цю хвилину біля палацика забриніли звуки флейти, що грала якусь тужливу мелодію. Їй вторували жіночі голоси.

— А-а-а, а-а-а! — співали вони, мов над колискою дитини. Стихла флейта, замовкли жінки, і озвався красивий чоловічий: голос, який співав по-грецьки:

— «Лиш на ганку блиснуть твої шати — бліднуть зорі, мовкнуть солов’ї, а в моєму серці настає така тиша, мов на землі, коли її вітає білий світанок…»

— А-а-а!.. а-а-а!.. а-а-а!.. — тужно підспівували жінки під сумні звуки флейти.

— «А коли ти йдеш молитися до храму, — фіалки огортають тебе запашною хмарою, метелики кружляють біля твоїх уст, пальми схиляють голови перед твоєю вродою…»

— А-а-а!.. а-а-а!.. а-а-а!..

— «Коли я тебе не бачу, то дивлюсь на небо, щоб пригадати солодкий спокій твого обличчя. Все даремно! Небо тьмариться перед твоїм ясним зором, а його пломінь — холод проти невгасного вогню, який спопелив моє серце».

— А-а-а!.. а-а-а!..

— «Якось я стояв між трояндами, які під поглядом твоїх очей одягаються в срібло, пурпур і золото. Кожна їхня пелюстка нагадала мені годину, кожна квітка — місяць, проведені біля твоїх ніг. А краплини роси на них — це мої сльози, що їх п’є пекучий вітер пустелі.

Дай знак, і я схоплю тебе й понесу до своєї любої вітчизни. Море захистить нас від переслідувачів, миртові гаї заховають наші пестощі, і чатуватимуть над нашим щастям милосердні до закоханих боги».

— А-а-а!.. а-а-а!..

Рамзес заплющив очі й марив. Крізь опущені вії він уже не бачив саду, а тільки повінь місячного світла, в якій миготіли чорні тіні і бринів спів незнайомого чоловіка, звернений до невідомої жінки. Цей спів хвилинами так полонив його, так глибоко проймав його душу, що Рамзесові хотілося спитати, чи не сам це він співає і навіть чи не сам є цією піснею любові?..

В цю мить його титул, влада, важливі державні справи — все здавалося йому нікчемною дрібницею проти цієї місячної ночі й покликів закоханого серця. Якби йому дано було вибирати: всю могутність фараона чи цей настрій, в якому він перебував зараз, — він вибрав би це своє мрійливе забуття, в якому зник весь світ, він сам, зникло навіть відчуття часу, а залишилася туга, що линула в вічність на крилах пісні.

Раптом він отямився. Спів замовк. У палацику погасили світло, й на його білих стінах чітко вирізьбились чорні порожні вікна. Можна було думати, що тут ніхто ніколи не жив. Навіть сад спорожнів і затих. Навіть легкий вітер перестав ворушити листя.

Раз!.. Два!.. Три!.. З храму озвалися три могутні удари дзвону.

«Ага! Я мушу йти…» — подумав царевич, хоч добре не знав, куди він піде і чого.

Однак він рушив до храму, срібляста башта якого підносилась над деревами, наче закликаючи його до себе.

Він ішов сп’янілий, сповнений дивних бажань. Серед дерев було йому тісно; хотілося швидше вибратись на вершину цієї башти, глибоко зітхнути і охопити поглядом широкий виднокруг. Та знов пригадавши, що зараз місяць місорі і що вже рік минув після маневрів у пустелі, він відчув тугу за її широкими просторами. З якою насолодою він сів би зараз у свою легку колісницю, запряжену парою коней, і помчав би кудись уперед, де не було б так душно, а дерева не заступали б обрію…

Він опинився біля входу в храм і зійшов на терасу. Було тихо й порожньо, наче все вимерло; тільки здалека ледве чутно дзюрчав фонтан. На других сходах царевич скинув свою накидку і меч, ще раз глянув на сад, ніби йому жаль було місяця, і вступив до храму. Над ним здіймалися ще три яруси.

Бронзові двері були відчинені; по обидва боки при вході стояли крилаті статуї биків з людськими головами, на обличчях яких лежав гордий спокій.

«Це ассірійські царі», — подумав царевич, придивляючись до їхніх борід, заплетених у дрібні кіски.

Всередині храму було темно, як найтемнішої ночі; цей морок ще підсилювали білі смуги місячного світла, що падали крізь вузькі високі вікна.

Вглибині перед статуєю богині Ашторет палали дві лампади. Згори на статую падало якесь дивне світло, і тому її було добре видно. Рамзес дивився на неї. Це була величезна жінка із страусовими крилами. На ній були довгі, в складках, шати, на голові гостроверха шапка, в правій руці вона тримала пару голубів. На її прекрасному обличчі і в опущених очах був вираз такої лагідності й невинності, що царевич мимоволі здивувався: адже це була покровителька помсти й найрозгнузданішої розпусти.

Фінікія відкрила йому ще одну із своїх таємниць.

«Дивний народ! — подумав він. — їхні людожерні боги не їдять своїх жертв, а їхню розпусту благословляють незаймані жриці та богині з дитячим обличчям…»

Раптом він відчув, що по ногах йому швидко ковзнуло щось, наче велика змія. Рамзес відсахнувся і став у смузі місячного світла.

«Це, певно, мені здалося», — подумав він.

Але тут почув шепіт:

— Рамзесе!.. Рамзесе!..

Не можна було розібрати, чий це голос — чоловічий чи жіночий, — і звідки він линув.

— Рамзесе!.. Рамзесе!.. — залунав шепіт, ніби з-під підлоги. Царевич ступив на неосвітлене місце і нахилився, прислухаючись. Раптом він відчув на своїй голові дві ніжні руки.

Він рвонувся, щоб їх зловити, але схопив лише повітря.

— Рамзесе!.. — долинув шепіт згори.

Він підняв голову і відчув на устах квітку лотоса, а коли простяг до неї руки, хтось легко сперся на його плечі.

— Рамзесе!.. — почулося тепер од вівтаря.

Царевич глянув і остовпів: у смузі світла, за кілька кроків від нього, стояв прегарний юнак, як дві краплі води схожий на нього самого. Те саме обличчя, очі, ледве помітні вуса й борідка, та сама постава, рухи і одяг.

Якусь мить царевич думав, що стоїть перед великим дзеркалом, якого не було навіть у фараона. Але він одразу ж переконався, що його двійник не відбиток, а жива людина.

В цю хвилину він відчув поцілунок на шиї. Знову повернувся, але ззаду не було нікого, а тим часом і його двійник зник.

— Хто ти?.. Я хочу тебе бачити!.. — крикнув розгніваний царевич.

— Це я… Кама… — відповів ніжний голос.

У світляній смузі з’явилась вродлива жінка, зовсім гола, лише з золотою пов’язкою на стегнах.

Рамзес підбіг і схопив її за руку. Вона не тікала.

— Ти Кама?.. Ні, ти… Так, тебе колись присилав до мене Дагон, але тоді ти сказала, що звешся Ніжність…

— Я і є Ніжність… — відповіла вона просто. — Це ти до мене торкалась руками?

— Я…

— Як саме?

— А отак… — відповіла вона, обвиваючи його шию руками і цілуючи його.

Рамзес схопив її в обійми, але вона вирвалась від нього з силою, якої навіть не можна було сподіватись в такій маленькій жінці.

— Ти жриця Кама?.. Це для тебе співав сьогодні той грек? — питав царевич, пристрасно стискаючи їй руки. — Хто. він, цей співак?..

Кама зневажливо знизала плечима.

— Він служить при нашому храмі, — мовила вона.

У Рамзеса палали очі, тремтіли ніздрі, шуміло в голові. Ця сама жінка кілька місяців тому майже не справила на нього враження, але зараз він готовий був заради неї на будь-яке безумство. Він заздрив грекові, і водночас його охоплював незмірний жаль від самої думки, що, ставши його коханкою, вона повинна була б умерти.

— Яка ти гарна! — мовив він. — Де ти живеш?.. Ага, я знаю, в тому палацику… Чи можна тебе відвідати?.. Звичайно, якщо ти приймаєш співаків, то мусиш і мене прийняти… Ти справді жриця, що пильнує вогонь?..

— Так.

— І ваші закони такі жорстокі, що не дозволяють тобі кохати?.. Ет, це лише погрози!.. Для мене ти зробиш виняток…

— Мене за це прокляла б уся Фінікія і помстилися б боги, — відповіла вона, засміявшись.

Рамзес знову притягнув її до себе; вона знову вирвалась.

— Стережися, царевичу, — шепнула вона, з викликом глянувши на нього. — Фінікія могутня, а її боги…

— Що мені твої боги чи Фінікія? Якби з твоєї голови впала хоч одна волосина, я розтоптав би Фінікію, як гадину…

— Камо! Камо! — озвався голос від статуї. Жриця здригнулась.

— О, чуєш, мене кличуть… Може, навіть чули твоє блюзнірство…

— Коли б вони не почули мого гніву!.. — вибухнув царевич.

— Гнів богів — страшніший…

Вона вирвалася з його рук і зникла в темряві храму. Рамзес кинувся був за нею, але раптом зупинився. Весь храм, поміж вівтарем і тим місцем, де він стояв, залило величезне криваве полум’я, серед якого замиготіли якісь жахливі постаті: великі кажани, змії з людськими обличчями, тіні…

Полум’я ринуло просто на нього, на всю широчінь храму, і, приголомшений незрозумілим видовищем, царевич відступив назад. Раптом війнуло на нього свіже повітря. Він оглянувся — був уже на подвір’ї, і одночасно бронзові двері з гуркотом зачинилися перед ним.

Він протер очі і озирнувся навколо. Місяць з найвищої точки на небі почав уже котитися до заходу. Біля колони Рамзес знайшов свій меч і накидку. Він підняв їх і зійшов із сходів, хитаючись, мов п’яний.

Коли він пізно вночі повернувся до палацу, Тутмос, побачивши його зблідле обличчя й затуманені очі, злякано скрикнув:

— Святі боги! Де це ти був, ерпатре?.. Весь твій двір не спить, занепокоєний…

— Я оглядав місто. Чудова ніч…

— Знаєш, — мовив посміхом Тутмос, ніби боячись, щоб його хтось не випередив. — Знаєш, Сара народила тобі сина…

— Справді?.. Я хочу, щоб ніхто з почту не турбувався про мене, коли я йду на прогулянку.

— Сам?..

— Якби я не міг ходити сам, куди мені захочеться, я був би найнещаснішим невільником у цій державі, — різко відповів намісник.

Він віддав меч і накидку Тутмосові і пішов до своєї опочивальні, не кличучи нікого. Ще вчора звістка про народження сина сповнила б його радістю. Але зараз він сприйняв її байдуже. Всю його істоту проймали спомини про сьогоднішній вечір, найдивовижніший з усього, що він пізнав у житті.

Він ще бачив місячне сяйво, у вухах лунала пісня грека. А цей храм Астарти!..

Царевич не міг заснути до ранку.

Поиск по сайту: