Розділ двадцять восьмий

Коли ввечері жерці і наступник трону повернулися на подвір’я, там палало кількасот смолоскипів і було ясно як удень.

На знак Мефреса знову вийшла процесія музикантів, танцівниць і молодших жерців, які несли статую богині Гатор з коров’ячою головою. А коли було відігнано злих духів, Пентуер знову почав проповідь.

— Ви бачили, достойні отці, що з часів дев’ятнадцятої династії Єгипет втратив сто тисяч мір землі і два мільйони населення. Цим пояснюється, чому прибутки держави зменшились на тридцять дві тисячі талантів, про що ми всі знаємо. Але це тільки початок нещасть Єгипту і його скарбниці. Здавалося б, що його святості зостанеться ще дев’яносто вісім тисяч талантів прибутку. Але не думайте, що фараон одержує весь цей прибуток! Для прикладу, я вам розповім, що його достойність Гергор розкрив в окрузі Заячій. За дев’ятнадцятої династії там жило двадцять тисяч людей, які платили триста п’ятдесят талантів податку щороку. Нині там живе ледве п’ятнадцять тисяч, і вони вносять в скарбницю щороку тільки двісті сімдесят талантів. Тим часом фараон замість двохсот сімдесяти одержує тільки сто сімдесят талантів!.. «Чому це так?» — зацікавився достойний Гергор. І ось що показало розслідування. За дев’ятнадцятої династії в окрузі було близько ста урядовців, і вони отримували щороку по тисячі драхм платні. Тепер у цій окрузі, хоч там і зменшилось населення, живе двісті урядовців, і вони отримують по дві тисячі п’ятсот драхм щороку. Його достойність Гергор не знає, чи таке діється і в решті округ. Але він напевно знає, що фараон замість дев’яноста восьми тисяч талантів має тільки сімдесят чотири тисячі талантів щороку.

— Скажи краще, святий отче, п’ятдесят тисяч талантів, —

поправив Рамзес.

— І це я поясню, — відповів жрець. — У кожному разі, запам’ятай, царевичу, що із скарбниці фараона сплачують тепер урядовцям двадцять чотири тисячі талантів щороку, тоді як за дев’ятнадцятої династії їм сплачували тільки десять тисяч.

Глибока мовчанка запала серед сановників: у багатьох із них були родичі на державних посадах, та ще й з доброю платнею.

Але Пентуер безбоязно казав далі:

— Зараз я покажу тобі, царевичу, життя урядовців і долю єгипетського народу за старих часів і тепер.

— Чи варто марнувати час?.. Адже це кожен може побачити й сам, — забурмотіли жерці.

— Я хочу це знати! — владно мовив наступник трону.

Гомін стих. Пентуер східцями амфітеатру зійшов на подвір’я, а за ним царевич, верховний жрець Мефрес і решта жерців.

Вони зупинились перед довгою завісою з мат, яка утворювала ніби загорожу. На знак Пентуера прибігло кілька молодших жерців із запаленими смолоскипами. Другий знак — і частина завіси впала.

У присутніх вихопився мимовільний вигук подиву. Перед ними відкрилася яскраво освітлена жива картина, в якій було близько ста учасників. Картина складалася з трьох ярусів: внизу стояли, хлібороби, над ними урядовці, і над усім височів золотий трон фараона, обпертий на двох левів, голови яких були за поручні.

— Так було, — мовив Пентуер, — за дев’ятнадцятої династії. Гляньте на цих хліборобів! В їхні плуги впряжені воли або осли, їхні мотики й лопати зроблені з бронзи й дуже міцні. Гляньте, які це могутні люди! Зараз можна побачити таких лише в гвардії його святості. Міцні руки й ноги, опуклі груди, усміхнені обличчя. Усі вони намащені оливою і вимиті. Їхні жінки готують їжу, тчуть одяг або миють посуд, діти бавляться або ходять до школи. Тодішній селянин, як бачите, їв пшеничний хліб, квасолю, м’ясо, рибу й городину, а пив пиво й вино, і погляньте, які гарні були в нього глечики й миски! Придивіться до чепців, фартушків і накидок тодішніх чоловіків — усе прикрашене різнобарвними вишивками. Ще краще вишиті сорочки в жінок… Ви бачите, як вони гарно зачісувались, які носили шпильки, сережки, персні й браслети? Все це зроблено з бронзи й кольорової емалі, а іноді навіть і з золота, хоча б у вигляді дротика. Тепер гляньте на урядовців, що стоять вище. Вони ходять у накидках, але кожен селянин у святкові дні одягає таку саму. Харчуються вони так само, як і селяни, тобто ситно, але скромно. Посуд і речі в них трохи кращі від селянських, і в скринях частіше трапляються золоті персні. У дорогу вони вирушають на ослах або на возах, запряжених волами.

Пентуер плеснув у долоні, і в живій картині все зарухалося. Селяни почали подавати урядовцям кошики винограду, мішки ячменю, гороху й пшениці, глечики вина, пива, молока й меду, багато дичини й цілі сувої білої чи кольорової тканини. Урядовці забирали ті речі й частину залишали собі, але найкраще і найкоштовніше передавали вище — до трону. Площадка, де стояв символ влади фараона, незабаром уся була засипана продуктами, які утворили на ній цілу гору.

— Ви бачите, достойні, — сказав Пентуер, — що за тих часів, коли селяни були ситі й заможні, скарбниця його святості ледве могла вмістити дари підданців. А тепер погляньте, що ми маємо сьогодні…

На його знак упала друга частина завіси, і з’явилась нова картина, в загальних рисах схожа на попередню.

— Ось перед вами теперішні селяни, — заговорив Пентуер, і в голосі його чулося збудження. — Погляньте, які вони худі, — самі кістки та шкіра! Вигляд у них хворобливий, тіло брудне, й вони навіть забули, як маститись оливою. Зате спини їхні зранені киями. Не видно вже біля них ні волів, ні ослів, та й навіщо вони, коли плуг тягнуть жінки й діти?.. Їхні мотики й лопати — дерев’яні, легко ламаються, і працювати ними важко. Одежі на них немає ніякої, тільки жінки ходять у грубих сорочках і навіть у сні не бачать тих вишивок, якими прикрашали своє вбрання їхні діди й баби.

Гляньте, що їдять селяни? Інколи ячмінь і сушену рибу, завжди зерно лотоса, дуже рідко пшеничні коржі і ніколи не бачать м’яса, пива й вина. Ви спитаєте, де їхній посуд і речі? В них немає нічого, крім глечика для води, бо нічого більше й не вміститься в тих норах, в яких вони живуть. Пробачте мені те, на що я зараз зверну вашу увагу. Ви бачите там кількох дітей, що лежать на землі: це означає, що вони померли… Дивно, як часто мруть тепер селянські діти — від голоду й праці! Це найщасливіші, бо ті, що залишаються живими, потрапляють під палицю доглядача або продають їх фінікійцям, наче ягнят…

Від хвилювання йому здавило горло. Перепочивши трохи, він говорив далі, незважаючи на мовчазне обурення жерців.

— А тепер погляньте на урядовців: які вони вгодовані, рум’яні, як гарно одягнені! Жінки їхні носять золоті браслети й сережки, а одягаються в такі тонкі тканини, що навіть царівни могли б їм позаздрити. У селян не видно ні ослів, ні волів, зате урядовці їздять на конях або в ношах. П’ють вони тільки вино, і то добре вино!..

Він плеснув у долоні — і знову картина ожила. Селяни почали подавати урядовцям мішки зерна, кошики з городиною, вино, дичину… Все це урядовці, як і раніше, передавали до трону, але в кількості значно меншій. В царському ярусі уже не було гори продуктів, зате ярус урядовців був засипаний ними.

— Оце перед вами Єгипет сьогоднішній, — мовив Пентуер. — Нужденні селяни, багаті писарі, спорожніла скарбниця. А зараз…

Він подав знак — і сталося щось несподіване. Якісь руки почали забирати збіжжя, городину, тканини з площадки фараона й урядовців. А коли кількість продуктів дуже зменшилась, ті самі руки почали хапати й забирати селян, їхніх жінок і дітей.

Глядачі здивовано споглядали цю сцену. Раптом хтось крикнув:

— Це фінікійці!.. Вони нас обдирають!..

— Так, святі отці, — мовив Пентуер. — Це руки схованих між нами фінікійських багатіїв. Вони обдирають фараона й писарів, а селян забирають у неволю, коли вже нічого більше не можуть урвати.

Так!.. Це шакали!.. Прокляття їм!.. Вигнати негідників! — кричали жерці. — Це вони завдають найбільшої шкоди нашій державі! Але не всі так кричали.

Коли стихло, Пентуер звелів перенести смолоскипи на другий бік подвір’я і повів туди своїх слухачів. Тут уже не було живих картин, але натомість було влаштовано ніби виставку.

— Звольте глянути, достойні отці, — мовив Пентуер. — За дев’ятнадцятої династії ці речі привозили до нас чужоземці: пахощі з країни Пунт, золото, залізну зброю й військові колісниці з Сірії. Це було все. А водночас Єгипет і сам виробляв багато… Гляньте на ці велетенські глеки: які різноманітні форми, які чудові кольори!.. Або меблі: цей стілець викладений десятьма тисячами шматочків золота, перламутру й дорогого дерева. Гляньте на одяг — яке чудове вишиття, які тонкі й різнобарвні тканини!.. А бронзові мечі, а шпильки, браслети, сережки, а хліборобське й ремісниче знаряддя… Все це виробляли в нас за дев’ятнадцятої династії.

Він перейшов до іншої групи предметів.

— А зараз, дивіться, глеки малі і майже нічим не оздоблені, меблі прості, тканини грубі й одноманітні. Жоден із сьогочасних виробів не може зрівнятися своєю міцністю чи красою з давніми. Чому це так?..

Він знову пройшов кілька кроків і, освітлений смолоскипами, заговорив:

— Ось численні товари, які привозять до нас фінікійці з різних країн світу: кілька десятків сортів пахощів, кольорове скло, меблі, посуд, тканини, колісниці, прикраси — все це приходить до нас з Азії, і все це ми купуємо. Ви розумієте тепер, достойні отці, за що фінікійці вигрібають хліб, овочі й худобу в писарів та у фараона? Саме за ці чужі вироби, які знищили наших ремісників, мов сарана траву.

Жрець передихнув і провадив далі:

— Між товарами, що їх привозять фінікійці його святості фараонові, номархам та писарям, перше місце займає золото; Саме ця торгівля золотом — головна причина розорення, яке приносять Єгипту азіати. Коли хтось позичить у фінікійця золота на талант, він повинен за три роки повернути йому два таланти. А найчастіше фінікійці, ніби для того, щоб полегшити сплату боржникові, беруть у нього за кожний позичений талант на три роки в оренду тридцять двох селян і дві міри землі… Гляньте сюди, достойні отці, — говорив далі Пентуер, показуючи на краще освітлену частину подвір’я. — Цей квадрат землі має сто вісімдесят кроків завширшки й завдовжки, отже, становить дві міри, а ця купка чоловіків, жінок і дітей складає вісім родин. Усе це разом — і люди, й земля — йде на три роки в жахливе рабство. Протягом усього цього часу їхній власник, фараон чи номарх, не має від них ніякої користі, а через три роки він одержує назад до краю виснажену землю і щонайбільше двадцять чоловік, бо решта вмерли в муках!.. Присутні обурено загули.

— Я вам сказав, що за один талант золота фінікієць бере дві міри землі й тридцять двох селян на три роки в оренду. Придивіться уважно, який це великий шмат землі й який гурт людей! А тепер гляньте на мою долоню. Цей шматочок золота, що я тримаю, ця грудочка, менша за куряче яйце, — талант!.. Чи можете ви оцінити, достойні, всю підлоту фінікійських купців у такій торгівлі? Адже цей маленький шматочок золота не має ніяких цінних властивостей: він тільки жовтий, важкий і не іржавіє — оце й усе. Але людина не може одягтися в золото, не може угамувати ним голоду й спраги… Якби в мене була гора золота, така, як піраміда, я все одно був би біля неї таким злидарем, як лівієць, що блукає по західній пустелі, де немає ні фініків, ні води. І от за грудку цього нікчемного металу фінікієць бере шматок землі, який може одягти й прогодувати тридцять дві душі, а до того ж бере і цих людей!.. Протягом трьох років він користується працею людей, які вміють обробляти і засівати землю, збирати врожай, молоти зерно на борошно, варити пиво, ткати одяг, будувати житла і робити меблі… Водночас фараон чи номарх цілих три роки позбавлені послуг цих людей. Вони не платять йому податків, не носять вантажу за військом, а працюють на зажерливого фінікійця. І тому, достойні отці, не минає року, щоб у тому чи іншому номі не спалахнув бунт селян, виснажених голодом, обтяжених працею, битих киями. І от частина цих людей гине, інших засилають в копальні, а в нашій країні щодалі менше стає населення, і все це тільки тому, що фінікієць позичив комусь маленький шматочок золота!.. Чи ж можна уявити, собі більше лихо?.. І чи в такому становищі Єгипет не буде щороку втрачати землю й людей? Переможці війни розорили нашу країну, але остаточно доб’є її фінікійське лихварство золотом.

На обличчях жерців видно було задоволення; вони охочіше слухали про підступи фінікійців, аніж про розкоші, які дозволяють собі писарі.

Пентуер передихнув хвилину і звернувся до царевича: — Вже кілька місяців, — сказав він, — ти, слуго божий Рамзесе, з неспокоєм випитуєш, чому зменшились прибутки його святості. Мудрість богів показала тобі, що не тільки спорожніла скарбниця, але й убуло військо і що обидва ці джерела царської могутності будуть зменшуватись і далі. І це може скінчитись або цілковитим зруйнуванням держави, або небеса пошлють Єгиптові володаря, який зупинить лавину нещасть, що вже кілька сотень років заливає нашу батьківщину… Скарбниця фараона була повна тоді, коли в нас було багато землі й населення. Отже, треба відвоювати в пустелі врожайні землі, які вона поглинула, а з народу зняти тягар податків, який ослаблює його і зменшує кількість людності.

Жерці знову стурбовано загули, боячись, щоб Пентуер вдруге не згадав про писарів.

— Ти бачив, царевичу, на власні очі й при свідках, що в ті часи, коли народ був ситий, дорідний і задоволений, скарбниця фараона була повна. Коли ж народ почав убожіти, коли! жінки й діти мусили запрягтися в плуг, коли зерно лотоса замінило пшеницю й м’ясо, — скарбниця спорожніла. Якщо ти хочеш повернути державі могутність, яку вона мала до війн дев’ятнадцятої династії, якщо ти прагнеш, щоб фараон, його писарі й військо жили в достатку, забезпеч країні довгорічний спокій, а народові добробут. Нехай знову дорослі їдять м’ясо й одягаються у вишивані шати, і нехай діти, замість того щоб стогнати в плузі й помирати від непосильної праці, бавляться або ходять до школи. І ще пам’ятай, що Єгипет на грудях своїх плекає отруйну змію…

Присутні слухали з цікавістю й тривогою.

— Ця змія, що висмоктує кров з народу, пожирає багатства номархів, могутність фараона, ця отруйна змія — фінікійці!..

— Геть їх!.. — загукали присутні. — Скасувати всі борги!.. Не допускати їхніх купців і кораблів!..

Їх утихомирив верховний жрець Мефрес, який із сльозами на очах звернувся до Пентуера.

— Я не маю сумніву, — проголосив він, — що твоїми устами промовляла до нас свята Гатор. Не тільки тому, що людина не могла б бути такою мудрою і всезнаючою, як ти, але ще й тому, що я бачив над твоєю головою вогники у вигляді двох рогів… Дякую тобі за великі слова, якими ти розвіяв наше неуцтво… Благословляю тебе й прошу богів, щоб вони, коли покличуть мене на свій суд, призначили тебе моїм наступником…

Довго не стихали вигуки радості, що вибухнули після благословення найвищого сановника. Жерці тим більше були задоволені, що їх весь час мучила тривога, щоб Пентуер ще раз не згадав про писарів. Але мудрець умів бути обачним: він вказав на внутрішню рану держави, але не роз’ятрив її і цим здобув загальне схвалення.

Царевич Рамзес не дякував Пентуерові, а тільки притис його голову до своїх грудей. Ніхто, проте, не сумнівався, що проповідь великого пророка глибоко вразила душу наступника трону й заронила в неї зерно, з якого може вирости слава й добробут Єгипту.

На другий день Пентуер, не прощаючись ні з ким, зі сходом сонця покинув храм і виїхав до Мемфіса.

Рамзес кілька днів ні з ким не розмовляв: він сидів у келії або ходив по темних коридорах і думав. На душі в нього було неспокійно.

Власне, Пентуер не сказав йому нічого нового: всі нарікали на зменшення родючих земель і людності в Єгипті, на злидні селян, на зловживання писарів та визиск фінікійців. Але проповідь пророка упорядкувала попередні безладні відомості, які мав царевич, надала їм виразних форм і краще висвітлила певні факти.

Те, що Пентуер сказав про фінікійців, вжахнуло наступника трону, бо досі він не розумів, яке нещастя цей народ ніс його державі. Жах його був тим дужчий, що він сам своїх підданих віддав в оренду Дагонові і був свідком того, як лихвар здирав з них податки!..

Але це відчуття причетності до визиску фінікійців викликало в його душі дивні наслідки: Рамзес не хотів думати про фінікійців; як тільки в ньому спалахував гнів до цих людей, його одразу ж гасило почуття сорому. Адже до певної міри він був їхнім спільником.

Зате царевич добре зрозумів, наскільки згубне зменшення родючих земель і населення, і саме це він найбільше обмірковував під час своїх самотніх роздумів.

«Якби у нас були зараз, — казав він сам до себе, — ті два мільйони людей, які втратив Єгипет, ми могли б з їхньою допомогою відвоювати в пустелі родючі землі, навіть збільшити їхню площу… А тоді, незважаючи на фінікійців, наші селяни жили б краще, а прибутки держави зросли б…»

Але де взяти людей?

Випадок підказав йому відповідь. Одного вечора, прогулюючись в саду храму, царевич зустрів гурт рабів, яких полководець Нітагер захопив на східному кордоні і прислав у дар богині Гатор. Ці люди були міцні й працювали більше, ніж єгиптяни, а оскільки їх годували добре, то вони були навіть задоволені своєю долею.

Коли царевич побачив рабів, немов блискавка осяяла його розум; він мало не знепритомнів від хвилювання. Єгиптові потрібні люди, багато людей, сотні тисяч, навіть мільйон чи два мільйони… І ось вони, ті люди!.. Треба тільки напасти на Азію, захоплювати все, що траплятиметься на шляху, і відправляти до Єгипту… І доти вести війну, доки не набереться стільки полонених, щоб кожен єгипетський селянин мав свого раба.

Так зародився простий і грандіозний план, завдяки якому держава могла б поповнити населення, селяни отримати помічників у роботі, а скарбниця фараона знайшла б невичерпне джерело прибутків.

Царевич був у захваті, але наступного дня в нього з’явилися нові сумніви.

Пентуер особливо наголошував на тому, а ще раніше казав те ж саме й Гергор, що причиною нещасть Єгипту були переможні війни.

З цього виходило, що з допомогою нової війни не можна досягти розквіту Єгипту.

«Пентуер — великий мудрець, і Гергор великий мудрець, — думав царевич. — Якщо вони вважають, що війна тільки зашкодить Єгиптові, якщо так само міркують верховний жрець Мефрес та інші жерці, то, може, й справді війна криє в собі небезпеку?.. Це, мабуть, так і є, якщо такого погляду дотримуються стільки святих і мудрих людей».

Царевич був глибоко засмучений. Він вимислив такий простий спосіб піднесення Єгипту, а тим часом жерці стояли на тому, що саме це могло б до краю зруйнувати державу.

Жерці — люди наймудріші і найсвятіші!

Та ось стався випадок, який трохи прохолодив віру царевича в правдивість жерців, чи, скоріше, збудив у ньому колишню недовіру до них.

Якось ішов він з одним лікарем в бібліотеку. їм треба було пройти тісним темним коридором, який викликав у наступника трону відразу.

— Я не піду сюдою! — мовив він.

— Чому?.. — спитав здивований лікар.

— Хіба ти не пам’ятаєш, святий отче, що в кінці цього коридора є підземелля, в якому так жорстоко закатували якогось зрадника?..

— Ага!.. — відповів лікар. — Тут справді є підземелля, в яке перед проповіддю Пентуера ми виливали розтоплену смолу…

— І замордували людину…

Лікар усміхнувся. Це був чоловік добрий і веселий. Тож, бачачи обурення царевича, він, трохи поміркувавши, мовив:

— Так, не можна нікому зраджувати святих таємниць… Звичайно… Перед кожною великою відправою ми нагадуємо про це молодим майбутнім жерцям.

Тон його був такий незвичайний, що Рамзес зажадав пояснень.

— Я не можу зраджувати таємниці, — відповів лікар, — але… Але якщо ти, достойний царевичу, пообіцяєш зберегти її, я розповім тобі одну історію.

Рамзес пообіцяв, і лікар почав розповідати:

— Один єгипетський жрець, оглядаючи храми поганської країни Арам, в одному з них зустрів чоловіка, який здався йому дуже товстим і задоволеним, хоч був одягнений бідно. «Поясни мені, — запитав жрець веселого бідняка, — як це так, що ти хоч і убогий, але маєш такий вигляд, наче ти принаймні верховний жрець храму?» Тоді дивний чоловік, оглянувшись, чи хто їх не підслухує, відповів: «Бо в мене дуже жалібний голос, і тому мене тримають при цьому храмі за мученика. Коли люд сходиться сюди на відправу, я залізаю в підземелля і починаю стогнати, скільки сили вистачить; за це мене ситно годують цілий рік і дають навіть по глечику пива за кожен день мучеництва…» Так робиться в поганській країні Арам, — закінчив лікар, кладучи палець на вуста. — Пам’ятай, царевичу, що ти мені обіцяв, і думай про нашу розтоплену смолу, що тобі схочеться…

Ця розповідь знову розтривожила царевича. Він відчув деяку полегкість від того, що в храмі не замордовано людину, але в ньому прокинулись усі давні підозріння щодо жерців.

Що вони дурять простий люд, Рамзес знав. Він не забув процесії священного бика Апіса, яку спостерігав, ще будучи учнем школи жерців. Люди вірили, що це Апіс веде за собою жерців; тим часом кожен учень знав, що божественна тварина йде туди, куди хочуть жерці.

І хто знає, чи проповідь Пентуера не була такою ж «процесією Апіса», призначеною для нього? Адже так легко насипати на землю червоної та різнобарвної квасолі і зовсім не важко влаштувати живі картини. Він бачив куди кращі вистави: хоча б, приміром, битву Сета з Осірісом, в якій брало участь кількасот чоловік… А хіба й тут не обдурювали жерці? Мала то бути битва богів, а тим часом боролися переодягнені люди. Гинув у ній Осіріс, в той час як жрець, що зображав Осіріса, був здоровий, як носоріг. Яких тільки там не показували чудес!.. Збурювалася вода, гримів грім, земля здригалася і вивергала полум’я. І все це було обманом. То чому ж усе те, що показав йому Пентуер, мало бути правдою?

Зрештою, в царевича було немало підстав думати, що його хотіли обдурити. Хіба не були ошуканством ті стогони чоловіка в підземеллі, коли жерці начебто заливали його розтопленою смолою? Але не про це зараз ішлося. Набагато важливішим було те, в чому царевич мав нагоду переконатися ще раз: що Гергор не хотів війни, не хотів її і Мефрес, а Пентуер був помічником одного і улюбленцем другого.

Така боротьба відбувалася в думках царевича. То йому здавалося, що він усе розуміє, то знову обступала його пітьма, то він був повен надій, то знову в усьому сумнівався. З кожною годиною, з кожним днем душа його то підносилась, то занепадала, як піднімаються і спадають води Нілу протягом цілого року.

Та поступово Рамзес знаходив рівновагу і, коли настав час покинути храм, мав уже сформовані певні погляди.

Насамперед він ясно зрозумів, що треба Єгиптові: більше землі і більше людей.

По-друге, він упевнився, що найпростіший спосіб здобути людей — це війна з Азією. Але ж Пентуер доводив йому, що війна може тільки завдати більшого лиха державі. Звідси поставало нове питання: казав Пентуер правду чи брехав?

Від думки, що він казав правду, царевича охоплював розпач: крім війни, Рамзес не бачив іншого способу піднести добробут держави. Якщо не почати війни, Єгипет рік у рік втрачатиме населення, а скарбниця фараона матиме все нові й нові борги. Все це може скінчитися якоюсь величезною катастрофою, може, навіть при наступному правителеві.

А якщо Пентуер брехав? То навіщо він це робив? Очевидно, його намовили Гергор, Мефрес та інші жерці. Але ж чому жерці не хотіли війни, яка їм користь з того? Адже кожна війна їм і фараонові приносила величезні прибутки.

І чи, зрештою, могли жерці ошукувати його в такій важливій справі? Правда, вони це робили досить часто, але в дрібних випадках, а не тоді, коли йшлося про майбутнє і добробут держави. Не можна також сказати, що жерці дурили завжди. Вони ж слуги божі і охоронці великих таємниць. В їхніх храмах живуть духи, в чому Рамзес сам переконався першої ж ночі, коли оселився тут.

Та якщо боги не дозволяють невтаємниченим наближатися до своїх вівтарів, якщо вони так пильно стережуть храми, чому ж вони не охороняють Єгипет, який є найбільшим їхнім храмом?

Коли через кілька днів після цього Рамзес, після урочистої відправи, з благословенням жерців, покидав храм богині Гатор, його мучили два питання:

Чи війна з Азією справді могла б зашкодити Єгиптові?

Чи могли б жерці в цій справі ошукувати його, наступника фараона?

Поиск по сайту: