Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ двадцять дев’ятий



 

Верхи, в супроводі кількох офіцерів, царевич їхав до ПіБаста — славної столиці ному Табу.

Минув місяць паоні, починався епіфі (квітень — травень). Сонце стояло високо, провіщаючи найгіршу для Єгипту спекотливу пору. Вже кілька разів зривався страшний вітер пустелі. Люди й тварини падали від спеки, а на поля та на дерева почав осідати сірий пил, під яким гинули рослини.

Вже зібрали троянди і тепер переробляли їх на оливу; вижали хліб і вдруге скосили конюшину. Журавлі з цеберками працювали з подвійним завзяттям, виливаючи на поля каламутну воду, щоб. підготувати їх до нового засіву. Вже починали збирати смокви і виноград.

Вода в Нілі геть спала, канали обміліли, й від них тхнуло мулом. Над усією країною висіли хмари дрібного пилу, про-’ низані променями палючого сонця.

Та, незважаючи на це, царевич їхав задоволений. Йому обридло життя покутника в храмі, він затужив за бенкетами, жінками і веселощами.

Місцевість тут, хоч і плоска й покраяна одноманітною сіткою каналів, була досить мальовнича. В номі Габу жила інша людність: не корінні єгиптяни, а нащадки хоробрих гіксосів, які колись підкорили Єгипет і правили ним кілька століть.

Чистокровні єгиптяни зневажали цю купку вигнаних завойовників, але Рамзес ставився до них з прихильністю. Це були люди рослі, сильні, з гордою поставою і мужніми обличчями. Перед царевичем і його почтом вони не падали ниць, як єгиптяни; дивилися на сановників без неприязні, але й без страху. На спинах у них не було рубців від київ, як у єгиптян; писарі побоювалися їх, знаючи, що побитий гіксос відповість ударом на удар, а то й може вбити свого кривдника. Врешті, гіксоси мали особливу ласку в фараона, бо постачали його військо найкращими воїнами.

В міру того як почет наступника трону наближався до міста Пі-Баст, палаци й храми якого ніби крізь тонкий серпанок проглядали крізь хмари пилу, місцевість ставала жвавіша. Широким шляхом і сусідніми каналами везли худобу, пшеницю, городину, вино, квіти, хліб та силу-силенну інших речей щоденного вжитку. Потік людей і товарів, що сунув до міста, галасливий і густий, ніби під Мемфісом у святкові дні, у цих місцях був явищем звичним. Навколо Пі-Баста цілий рік стояв ярмарковий гамір, який вщухав тільки вночі.

Причина цього була проста: місто славилося своїм давнім і прекрасним храмом Астарти, яку вшановувала вся західна Азія і до якої тяглися юрби прочан. Без перебільшення можна сказати, що під Пі-Бастом щодня ставало табором до тридцяти тисяч чужоземців: шасу, чи арабів, фінікійців, євреїв, філістимлян, хеттів, ассірійців та інших. Єгипетські власті досить доброзичливо ставились до цих прочан, що приносили їм значні прибутки, жерці терпіли їх, а населення кількох сусідніх номів провадило з ними жваву торгівлю.

Вже за годину дороги від міста видно було мазанки й намети прочан, поставлені на голій землі. В міру наближення до Пі-Баста їх ставало все більше і щодалі густіше роїлися біля них тимчасові мешканці. Одні просто неба готували собі їжу, другі купували у торговців різні товари, треті йшли процесією до храму. То тут, то там скупчувалися великі юрби людей у місцях розваг, де показували своє мистецтво приборкувачі звірів, заклинателі змій, атлети, танцівниці та фокусники.

Над цими стовписьками стояли спека і галас.

Біля міської брами царевича зустріли його придворні і номарх Габу з урядовцями. Зустріч була хоч і доброзичлива, але така холодна, що здивований царевич шепнув Тутмосові:

— Чого це ви так дивитесь на мене, наче я приїхав чинити розправу?

— Того, що в тебе, царевичу, вигляд людини, яка радилася з богами, — відповів царський улюбленець.

Це була правда. Чи аскетичне життя, чи товариство учених жерців, чи, може, довгі тяжкі роздуми змінили царевича. Він схуд, шкіра його потемніла, а вся його постать і обличчя виявляли зосередженість і поважність. За кілька тижнів він постарів на цілі роки.

На одній із головних вулиць міста товпилося стільки людей, що стражники мусили прокладати дорогу для наступника трону і його почту. Але ця юрба не вітала царевича, а скупчилась довкола невеликого палацу, ніби дожидаючи когось.

— Що тут таке? — спитав у номарха Рамзес, якого прикро вразила така байдужість юрби.

— Тут живе Гірам, — відповів номарх, — тірський князь, чоловік дуже милосердний. Він щодня роздає щедру милостиню, отож збирається вся біднота.

Царевич обернувся на коні й, придивившись, сказав:

— Я бачу тут робітників фараона. То й вони приходять по милостиню до фінікійського багатія?

Номарх мовчав, На щастя, вони під’їжджали до урядового палацу, і Рамзес забув про Гірама.

Кілька днів тривали бенкети на честь наступника трону, але Рамзеса вони не тішили. На них було невесело і траплялися прикрі пригоди. Раз одна з царевичевих коханок, танцюючи перед ним, розплакалась. Рамзес схопив її в обійми і запитав, що з нею.

Спершу вона не хотіла відповідати, але, підбадьорена ласкою царевича, сказала, заливаючись ще ряснішими сльозами:

— Ми, володарю, твої жінки і походимо з вельможних родів, отже, нас повинні шанувати…

— Правду кажеш! — мовив царевич.

— А тим часом твій скарбник обмежує наші видатки. Він хотів би навіть забрати у нас служниць, без яких ми не можемо ні вмитись, ні зачесатись.

Рамзес викликав скарбника й суворо наказав, щоб його жінки мали все, що їм належить за їх походженням і високим становищем.

Скарбник упав ниць перед царевичем і обіцяв виконувати повеління жінок. А через кілька днів зчинився бунт серед двірських невільників, які скаржилися, що їх позбавили вина.

Наступник трону наказав давати їм вино. Але на другий день, коли він оглядав війська, до нього прийшли посланці від полків з найпокірнішою скаргою, що їм зменшили порції м’яса й хліба.

Царевич і за цим разом звелів виконати жадання прохачів. Через кілька днів його збудив уранці страшний галас під палацом. Рамзес спитав, що там таке, і стражник пояснив, що це зібралися робітники фараона і вимагають належної їм платні.

Викликали скарбника, і царевич налетів на нього з великим гнівом.

— Що тут діється?.. — кричав він. — Відколи я приїхав, немає дня, щоб мені не скаржились на якусь кривду. Якщо так триватиме й далі, я звелю вчинити слідство і покладу край вашим злочинам!..

Скарбник, тремтячи, знову впав ниць і застогнав:

— Убий мене, володарю! Але що я можу зробити, коли твоя скарбниця, склади й комори — порожні.

Незважаючи на гнів, царевич збагнув, що скарбник, можливо, й справді не винен. Він звелів йому вийти й покликав до себе Тутмоса.

— Слухай! — мовив царевич до свого улюбленця. — Тут діються такі речі, яких я не розумію і до яких не звик. Мої жінки, невільники, військо, робітники фараона не одержують належної їм платні або їх обмежують у видатках. Коли я запитав скарбника, що це таке, — він відповів, що ми вже не маємо нічого в скарбниці і на складах.

— Він сказав правду.

— Як?.. — вибухнув царевич. — На мою подорож його святість відпустив двісті талантів товарами й золотом. Невже все

це витрачено?

— Так! — відповів Тутмос.

— Яким чином?.. На що?.. — обурився намісник. — Адже всю дорогу нас приймали номархи?..

— Але ми їм за це платили.

— Виходить, що вони шахраї й злодії, якщо ніби приймають нас, як гостей, а потім оббирають!..

— Не гнівайся, — мовив Тутмос. — Я все тобі поясню,

— Сідай.

Тутмос сів і почав говорити.

— Чи знаєш ти, що я вже місяць їм з твоєї кухні, п’ю винозтвоїх глеків і вдягаюсь у твої шати?..

— Бо ти маєш на це право.

— Але я ніколи цього не робив: я жив, одягався і розважався на власні кошти, щоб не обтяжувати твоєї скарбниці. Правда, ти не раз платив мої борги. Але це була тільки частина моїх видатків.

— Не треба про борги.

В такому ж становищі, — вів далі Тутмос, — перебуває з десяток знатних юнаків твого двору. Раніше вони утримували себе самі, щоб не потьмарити блиску свого володаря, але зараз, так само як і я, вони живуть на твій кошт, бо в них уже нічого немає.

— Колись я винагороджу їх.

— Отже, — мовив Тутмос, — ми беремо з твоєї скарбниці, бо наша спорожніла. Так само роблять номархи… Якби вони мали гроші, то приймали б тебе та влаштовували б тобі бенкети на власні кошти, але, не маючи їх, мусять брати в тебе. Чи й тепер ти назвеш їх шахраями?..

Царевич походжав замислений.

— Я надто поквапився осуджувати їх, — відповів він нарешті. — Гнів, як дим, застелив мені очі. Мені соромно за те, що я говорив. Але все-таки я хочу, щоб мої придворні, воїни й робітники не зазнавали кривди… А оскільки всі мої засоби вичерпані, треба десь позичити. Сто талантів вистачить? Як ти думаєш?

— Я думаю, що нам ніхто не позичить ста талантів, — тихо мовив Тутмос.

Намісник гордовито глянув на нього.

— Оце так відповідають синові фараона? — спитав він гнівно.

— Прожени мене від себе, — мовив Тутмос смутним голосом, — але я сказав правду. Зараз нам ніхто не позичить, бо нікому це зробити.

— А нащо ж Дагон? — здивувався царевич. — Хіба його нема при моєму дворі? Чи, може, він помер?

— Дагон живе в Пі-Басті, але він разом з іншими фінікійськими купцями цілі дні проводить у храмі Астарти в покуті й молитвах.

— Звідки така побожність? — здивувався царевич. — Невже через те, що я був у храмі, то й мій банкір вважає за потрібне радитися з богами?

Тутмос крутився на табуреті.

— Фінікійці, — сказав він, — занепокоєні, навіть пригнічені вістями…

— Якими?

— Хтось розпустив плітки, що коли ти вступиш на престол, відразу виженеш фінікійців, а їхні маєтки конфіскуєш на користь держави.

— Ну, то маємо ще досить часу, — усміхнувся царевич. Тутмос завагався.

— Я чув, — мовив він майже пошепки, — що здоров’я його святості (хай він живе вічно!) останнім часом дуже похитнулось.

— Неправда! — перебив його Рамзес занепокоєно. — Я ж би знав про це…

— А проте жерці потай правлять службу за повернення здоров’я фараонові, — шепотів Тутмос. — Я знаю про це напевно…

Царевич був вражений.

— Як це так! — обурився він. — Мій батько тяжко хворий, жерці моляться за нього, а мені про це нічого не кажуть?..

— Я чув, що хвороба його святості може тягтися з рік. Рамзес махнув рукою:

Ет!.. Слухаєш байки і мене непокоїш. Розкажи краще про фінікійців: це цікавіше.

— Я чув, — казав далі Тутмос, — тільки те, що й усі: ніби ти, переконавшись у храмі в підступності фінікійців, постановив вигнати їх.

— У храмі?.. — повторив наступник трону. — А хто може знати, в чому я переконався і що постановив у храмі?

Тутмос знизав плечима й мовчав.

— Невже зрада й там? — тихо мовив царевич. — В усякому разі, поклич до мене Дагона, — додав голосно. — Я мушу зрештою довідатись, звідки йдуть ці плітки, і покласти їм край.

— Ти добре зробиш, володарю, — відповів Тутмос, — бо весь Єгипет занепокоєний. Вже зараз нема в кого позичити грошей, а коли ці поголоски будуть ширитися далі, припиниться вся торгівля. Нині наші вельможі в дуже скрутному становищі, з якого не видно виходу, та й твій двір, володарю, відчуває нестатки. За місяць те саме може статися і в палаці його святості…

— Мовчи, — перебив його царевич, — і негайно поклич мені Дагона.

Тутмос вибіг, але банкір з’явився до наступника трону лише пізно ввечері. На ньому була біла накидка в чорні смужки.

— Чи ви не подуріли?! — крикнув царевич, побачивши його в такому одязі. — Але я зараз розвію твій сумний настрій… Мені негайно треба сто талантів. Іди й не з’являйся до мене, поки не принесеш їх.

Та банкір закрив обличчя руками й заплакав.

— Що це ще таке? — нетерпляче спитав царевич.

— Володарю, — відповів Дагон, падаючи на коліна, — візьми все моє майно, продай мене й мою родину… Візьми все, навіть наше життя… Але сто талантів… Де я знайду зараз такі гроші? Ані в Єгипті, ані в Фінікії…— мовив він ридаючи.

— Сет опутав тебе, Дагоне, — розсміявся царевич. — Невже й ти повірив, що я хочу вигнати вас?

Банкір знову упав йому до ніг.

— Я нічого не знаю… Я звичайний купець і твій раб. Стільки днів, скільки їх між молодиком і місяцем уповні, вистачило б, щоб стерти мене і мій маєток на порох.

— Та поясни ж ти мені, що це означає? — вже нетерпляче спитав царевич.

— Я нічого не можу тобі сказати, а якби й міг, то велику печать накладено на мої уста… Зараз я тільки молюсь і плачу.

«Хіба й фінікійці моляться?» — подумав царевич.

— Я нічого не можу для тебе зробити, володарю, — вів далі Дагон. — Але я дам тобі принаймні добру пораду… Тут, у Пі-Басті, живе славетний гірський князь Гірам, чоловік старий, мудрий і дуже багатий… Поклич його до себе, ерпатре, і попроси в нього сто талантів. Може, він зробить тобі таку послугу…

Не добившись від банкіра ніяких пояснень, Рамзес відпустив його і пообіцяв вирядити послів до Гірама.

 

Розділ тридцятий

 

Наступного дня вранці Тутмос з великим почтом офіцерів і придворних відвідав фінікійського князя і запросив його до наступника трону.

Опівдні перед палацом з’явився Гірам у простих ношах, що їх несли восьмеро убогих єгиптян, яким він давав милостиню. Оточували його найбагатші фінікійські купці і той самий натовп бідноти, який щодня збирався перед його будинком.

Рамзес з деяким здивуванням зустрів цього поважного старого, в очах якого світилася мудрість. На Гірамі було біле покривало, на голові — золотий обруч. Він з гідністю уклонився намісникові і, піднявши руки над його головою, проказав коротке благословення. Присутні були цим глибоко зворушені.

Коли намісник показав йому на крісло і звелів вийти "всім придворним, Гірам промовив:

— Учора, царевичу, слуга твій Дагон переказав, мені, що тобі потрібні сто талантів. Я одразу ж вирядив своїх посланців до Сабне-Хетама, Сетрое, Пі-Уто та до інших міст, де стоять фінікійські кораблі, щоб вони негайно вивантажили всі товари, і гадаю, що через кілька днів ти одержиш цю невеличку суму.

— Невеличку! — сміючись, перебив його царевич. — Щасливий ти, милостивий князю, якщо сто талантів називаєш невеличкою сумою.

Гірам похитав головою.

— Твій дід, — мовив він, — вічно живий Рамзес-са-Пта, дарував мені свою приязнь. Я знаю також і його святість твого батька (хай він живе вічно!) і навіть спробую засвідчити йому свою шану, якщо мене допустять до нього…

— Звідки такі сумніви?.. — перебив його царевич.

— Є люди, — відповів гість, — які одних допускають до особи фараона, а інших не допускають… Але не варто говорити про них… Ти, царевичу, в цьому не винен, отже, я насмілюсь задати тобі одне питання… як давній друг твого діда й батька.

— Я слухаю.

— Як це так, — мовив поволі Гірам, — як це так, що наступник трону і намісник фараона мусить позичати сто талантів, коли його державі належить понад сто тисяч талантів?

— Звідки?.. — вигукнув Рамзес.

— Як це звідки? А данина з азіатських народів? Фінікія винна вам п’ять тисяч талантів, і я ручуся, що вона їх віддасть, якщо не станеться нічого непередбаченого. Але, крім неї, ізраїльтяни винні три тисячі талантів, філістимляни і моавітяни по дві тисячі, хетти — тридцять тисяч… Зрештою, я не пам’ятаю дрібниць, але знаю, що загальна сума становить сто три чи сто п’ять тисяч талантів.

Рамзес кусав губи; на його рухливому обличчі видно було безсилий гнів. Він опустив очі й мовчав.

— То це правда?.. — раптом зітхнув Гірам, вдивляючись у намісника. — То це правда?.. Бідна Фінікія, але бідний і Єгипет!..

— Що ти кажеш, достойний князю? — спитав царевич, нахмуривши брови. — Я не розумію твоїх слів.

— Ти знаєш, царевичу, про що я кажу, бо ти не відповів на моє запитання, — сказав Гірам і підвівся, ніби збираючись іти. — Але я не відступаюся від своєї обіцянки… Ти матимеш сто талантів.

Він низько вклонився, але намісник змусив його знов сісти.

— Ти щось приховуєш від мене, князю, — мовив він голосом, в якому чулася образа. — Я хочу, щоб ти пояснив мені, яке лихо загрожує Фінікії чи Єгиптові…

— Невже ти, наступник фараона, не знаєш про це? — спитав Гірам, завагавшись.

— Нічого не знаю. Я майже місяць пробув у храмі.

— Але саме там і можна було дізнатись про все.

— Ти скажеш мені! — крикнув царевич, стукнувши кулаком по столу. — Я не люблю, щоб зі мною жартували!

— Я скажу, якщо ти, царевичу, заприсягнешся, що ніхто більше про це не знатиме… Хоча… не можу повірити, щоб наступника трону не сповістили про це.

— Ти не довіряєш мені? — спитав здивовано царевич.

— В такій справі я вимагав би клятви навіть від самого фараона, — відповів Гірам рішуче.

— Тоді… присягаюсь моїм мечем і знаменами нашого війська, що нікому не розкажу того, що ти мені зараз відкриєш:

— Годі, — мовив Гірам.

— Я слухаю.

— Ти знаєш, царевичу, що зараз діється у Фінікії?

— Навіть і про це не знаю! — перебив роздратовано намісник.

— Наші кораблі, — зашептав Гірам, — з усіх кінців світу повертаються на батьківщину, щоб за першим сигналом перевезти людей і скарби кудись за море… на захід.

— Навіщо? — здивувався намісник.

— Бо Ассірія хоче поневолити нас. Царевич розреготався.

— Ти з глузду з’їхав, достойний муже! — вигукнув він глузливо. — Ассірія хоче поневолити Фінікію?.. А що ж ми на те? Ми — Єгипет?

— Єгипет уже пристав на це. Намісникові кров ударила в голову.

— Спека поплутала твої думки, старче, — сказав він Гіраму спокійним тоном. — Ти навіть забув, що така справа не могла б обійтись без дозволу фараона і… мого!

— І це буде. Тим часом уклали угоду самі жерці…

— З ким?.. Які жерці?..

— З халдейським верховним жерцем Бероесом, уповноваженим царя Ассара, — відповів Гірам. — А хто з вашого боку?.. Не можу сказати напевно, але, здається, достойний Гергор, достойний Мефрес і святий пророк Пентуер.

Царевич зблід.

— Не забувайсь, фінікійцю, — мовив він, — що ти обвинувачуєш у зраді найвищих сановників держави.

— Ти помиляєшся, царевичу, — це зовсім не зрада. Адже верховний жрець країни і міністр його святості можуть провадити переговори з сусідніми державами. І зрештою звідки ти знаєш, що все це діялось не з волі фараона?

Рамзес мусив визнати в душі, що така угода не була б зрадою державі, а свідчила б тільки про зневагу до нього, наступника трону. То он як жерці ставляться до нього, який за рік може бути фараоном… Так ось чому Пентуер виступав проти війни, а Мефрес підтримував його…

— Коли це сталося? Де? — спитав царевич.

— Здається, вони уклали угоду вночі, в храмі Сета під Мемфісом, — відповів Гірам. — А коли?.. Добре не знаю, але, здається, того дня, як ти виїжджав з Мемфіса.

«От негідники! — думав намісник. — То оце так вони шанують моє становище… Виходить, вони дурили мене, показуючи стан держави? Якийсь добрий бог будив мої сумніви в храмі

Після хвилинної внутрішньої боротьби він сказав:

— Неймовірно!.. І доти я не повірю в те, що ти кажеш, доки ти не даси якихось доказів,

— Докази будуть, — відповів Гірам. — З дня на день може приїхати до Пі-Баста великий ассірійський посол Саргон, друг царя Ассара. Він прибуде нібито на прощу до храму Ашторет, принесе дари тобі, царевичу, та його святості, а потім ви укладете угоду. Насправді ж скріпите печаттю те, що вирішили жерці на погибель Фінікії, а може, й на ваше лихо.

— Ніколи! — вигукнув царевич. — Яку ж винагороду Ассірія мусила б дати Єгиптові?..

— Оце мова, гідна царя: яку винагороду дістав би Єгипет? Бо для держави кожна угода добра, аби тільки вона щось на цьому виграла. І, власне, це мене дивує, — вів далі Гірам, — що Єгипет робить невигідну для себе справу. Адже Ассірія забере, крім Фінікії, майже всю Азію, а вам, ніби на глум, лишить ізраїльтян, філістимлян та Сінайський півострів. Звичайно, що в такому разі пропаде належна Єгиптові данина і фараон ніколи не забере цих ста п’яти тисяч талантів.

Намісник похитав головою.

— Ти не знаєш, — сказав він, — єгипетських жерців. Жоден з них не прийняв би такої угоди…

— Чому? Фінікійське прислів’я мовить: «Краще ячмінь у стодолі, ніж золото в пустелі». Можливо, Єгипет, відчувши свою слабкість, схотів би краще задарма мати Сінай і Палестину, аніж воювати з Ассірією. Але ось що мене дивує… Адже не Єгипет, а Ассірію зараз легше перемогти: в неї ускладнення на північному сході, війська у неї мало, та й те нікудишнє. Якби Єгипет напав на неї зараз, він переміг би цю державу, забрав би незмірні скарби з Ніневії й Вавілона і раз і назавжди встановив би свою владу в Азії.

— Ну от, ти сам бачиш, що такої угоди не може бути, — мовив Рамзес.

— Я тільки в одному випадку зрозумів би таку угоду, якби жерці хотіли знищити владу фараона в Єгипті… А вони до цього прагнуть ще з часів твого діда, царевичу.

— Ти знову кажеш щось несусвітне, — відповів намісник. Але в душі відчув неспокій.

— Може, я й помиляюсь, — відповів Гірам, пильно дивлячись йому в вічі. — Але вислухай мене, царевичу.

Він присунув свого стільця ближче і мовив стишеним голосом:

— Якби фараон оголосив війну Ассірії і виграв її, він мав би: велике віддане йому військо, сто тисяч несплаченої данини, близько двохсот тисяч талантів з Ніневії й Вавілона, нарешті, зо сто тисяч талантів щороку з підкорених країн. Такі величезні багатства дозволили б йому викупити заставлені в жерців маєтки і назавжди покласти край їхньому втручанню до правління державою.

У Рамзеса заблищали очі. Гірам говорив далі:

— А зараз військо залежить від Гергора, а отже, від жерців, і, за винятком найманих полків, фараон на випадок війни спертись на нього не зможе. До того ж фараонова скарбниця порожня, а більша частина його маєтків належить храмам. Фараон хоча б на утримання двору щороку мусить робити нові борги, а оскільки фінікійців у вас уже не буде — ви муситимете позичати в жерців… Таким чином, за десять років його святість (хай він живе вічно!) втратить решту своїх маєтків. А що ж буде далі?

На чолі в царевича виступили краплини поту. — Тож бачиш, достойний повелителю, — мовив Гірам, — що тільки в одному випадку жерці могли б, навіть змушені були б, прийняти найганебнішу угоду з Ассірією, якби вони хотіли принизити і знищити владу фараона… Але може бути й інша причина: якщо Єгипет настільки ослаб, що потребує миру за будь-яку ціну…

Царевич схопився з місця.

— Мовчи! — вигукнув він. — Для мене краще зрада найвірніших слуг, аніж таке ганебне безсилля країни! Єгипет мусив би віддати Ассірії Азію… Але ж через рік і сам би потрапив у її ярмо, бо, підписуючи таку угоду, він визнав би своє безсилля…

Царевич збуджено ходив по кімнаті, а Гірам дивився на нього чи то з жалем, чи то із співчуттям. Раптом Рамзес зупинився перед фінікійцем і мовив:

— Це все брехня!.. Якийсь спритний шахрай обдурив тебе, Гіраме, і ти йому повірив. Якби така угода існувала, її уклали б у найбільшій таємниці. А в такому разі один із чотирьох жерців, яких ти назвав, був би зрадником не тільки фараона, але й своїх співучасників по змові.

— Там міг бути ще п’ятий, який їх підслухував, — відповів Гірам.

— І продав тобі таємницю? Гірам усміхнувся.

— Мені дивно, — мовив фінікієць, — що ти досі не пізнав, яку владу має золото.

— Але подумай, князю, адже наші жерці мають більше золота, ніж ти — найбагатший з багатіїв…

— Однак я не проти, коли мені прибуде ще хоч драхма. То чого ж інші мали б відкинути таланти?..

— Бо вони слуги богів, — мовив запально царевич, — бо вони боялися б їхньої кари…

Фінікієць усміхнувся.

— Я бачив багато храмів різних народів, — відповів він, — а в тих храмах великі й малі статуї — дерев’яні, кам’яні і навіть золоті. Але богів не зустрічав ніде…

— Блюзнір! — вигукнув Рамзес. — Я бачив богів, відчував на собі їхню руку, чув голос…

— Де це було?

— В храмі богині Гатор: перед її вівтарем і в моїй келії.

— Удень?

— Вночі… — відповів царевич і замислився.

— Уночі ти чув мову богів і відчував їхню руку, — повторив фінікієць, наголошуючи на кожному слові. — Уночі можна побачити багато дивних речей. Як це було?..

— Мене щось хапало за голову, плечі й ноги, і присягаюсь…

— Тсс!.. — перебив його Гірам з усміхом. — Не треба присягатись даремно.

Якусь мить він пильно вдивлявся в Рамзеса своїми проникливими, розумними очима і, помітивши, що в душі юнака прокидаються сумніви, мовив:

— Я щось тобі скажу, царевичу. Ти ще недосвідчений, обплутаний сітями інтриг, а я був другом твого діда й батька. Отже, я зроблю тобі одну послугу. Прийди колись уночі до храму Ашторет, але… присягайсь, що збережеш цю таємницю… Прийди сам — і переконаєшся, які це боги розмовляють і доторкаються до нас у храмах.

— Прийду, — сказав Рамзес, подумавши.

— Тільки попередь мене про це зранку, а я перекажу тобі вечірнє умовне слово храму, і тебе пропустять. Але не зрадь мене й себе, — мовив, добродушно усміхаючись, фінікієць. — Боги інколи прощають зраду своїх таємниць, люди — ніколи.

Він уклонився, а потім, звівши очі й руки догори, почав шептати благословення.

— Облуднику!.. — вигукнув царевич. — Молишся богам, в яких не віриш?..

Гірам скінчив благословення й відповів:

— Так, я не вірю в богів єгипетських, ассірійських і навіть у фінікійських, а вірю в бога єдиного, який не живе в храмах і ім’я якого невідоме.

— Наші жерці також вірять в єдиного, — перебив Рамзес.

— І халдейські теж, а проте й ті, й ті пішли на змову проти нас… Нема правди на світі, мій царевичу!..

Коли Гірам пішов, царевич замкнувся в найдальшому покої, ніби для того, щоб перечитати святі папіруси.

За якусь мить в його полум’яній уяві все щойно почуте набрало чіткого вираження і визрів план.

Насамперед він збагнув, що між фінікійцями й жерцями точиться таємна боротьба не на життя, а на смерть. За що?.. Звичайно, за вплив і за багатство. Правду сказав Гірам, що, коли в Єгипті не стане фінікіян, всі маєтки фараона, номархів та всієї знаті перейдуть у володіння храмів.

Рамзес ніколи не любив жерців і давно вже бачив і знав, що більша частина Єгипту належить їм, що їхні міста найбагатші, поля найкраще оброблені, люди живуть в достатку. Він розумів також, що половина тих скарбів, які належали храмам, могла б звільнити фараона від безконечних клопотів і зміцнити його владу.

Царевич знав це і не раз говорив про ці речі з гіркотою. Та коли за сприянням Гергора він став намісником і дістав командування корпусом Менфі, він примирився з жерцями і приглушив у собі давню неприязнь до них.

Тепер усе це ожило.

Виходить, жерці не тільки приховали від нього свою угоду з Ассірією, але навіть не попередили його про посланництво якогось Саргона…

Можливо, зрештою, що ці справи є величезною таємницею храмів і держави. Але чому вони приховали від нього, скільки несплаченої данини належить Єгиптові з азіатських народів?.. Сто тисяч талантів! Адже така сума могла б одразу поліпшити скрутне становище фараона. Чому ж вони приховали від нього те, про що знає навіть цей тірський князь, один із членів ради цього міста?

І яка ганьба для нього, наступника трону і намісника, що тільки чужі люди відкрили йому очі на це!

Та було й ще гірше: Пентуер і Мефрес всіляко доводили йому, що Єгипет повинен уникати війни.

Уже в храмі Гатор їхня наполегливість здалась йому підозрілою: адже війна могла б дати державі сотні тисяч рабів і піднести загальний добробут країни. А зараз війна здавалася тим необхіднішою, що давала змогу Єгиптові стягти невиплачену данину і накласти нову.

Царевич сперся руками на стіл і почав рахувати.

«Ми могли б одібрати, — думав він, — сто тисяч талантів данини… Гірам вважає, що з Ніневії й Вавілона ми б узяли ще двісті тисяч — разом триста тисяч одночасно… Така сума могла б покрити видатки на найбільшу війну, і нам, крім того, зосталося б ще кількасот тисяч невільників і сто тисяч щорічної данини із підкорених народів… А потім, — зробив висновок царевич, — ми поквиталися б з жерцями!..»

Рамзеса лихоманило. Та, незважаючи на це, йому спало на думку: «А що, як Єгипет не зможе подолати Ассірію?..»

Але від самого цього припущення в ньому закипіла кров. «Як це Єгипет, як Єгипет не зможе розчавити Ассірію, коли на чолі війська стане він, Рамзес, він нащадок Рамзеса Великого, який сам-один кинувся на хеттські військові колісниці і розбив їх?..»

Царевич усе міг зрозуміти, за винятком того, що його могли подолати, що він міг не здобути перемогу хоч і над найдужчим ворогом. Він відчував у собі безмірну відвагу і здивувався б, якби якийсь ворог не кинувся тікати, побачивши його розпалених коней. Адже на військовій колісниці фараона стоять самі боги, щоб затуляти його щитом, а ворога побивати небесними громами.

«Але… oо той Гірам казав мені про богів? — подумав царевич. — І що він має показати мені в храмі Ашторет?.. Побачимо».

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.