Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ двадцять шостий



 

Недалеко від міста Пі-Баста стояв великий храм богині Гатор.

В місяці паоні (березень — квітень), в час весняного рівнодення, годині о десятій вечора, коли зоря Сіріус уже схилялась до заходу, під брамою храму зупинились два подорожні жерці і один прочанин. Він ішов босоніж, кутався в грубе полотняне покривало, яким затуляв обличчя, а голова його була посипана попелом.

Хоч ніч була ясна, обличчя подорожніх не можна було розгледіти, бо вони стояли в тіні двох велетенських статуй богів з коров’ячими головами, що охороняли вхід до храму і оберігали ном Габу від мору, поганого розливу й південних вітрів.

Трохи відпочивши, прочанин припав грудьми до землі і довго молився. Потім він підвівся, взяв мідне калатало і вдарив ним у браму. Важкий брязкіт металу облетів усе подвір’я, відбився від товстих мурів храму і полинув над ланами пшениці, глиняними мазанками селян, понад сріблястими водами Нілу, де йому відповіли слабкими криками розбуджені птахи.

Минуло немало часу, поки за брамою залунали кроки і почулося запитання:

— Хто нас будить?

— Раб божий Рамзес, — мовив прочанин.

— По що прийшов?

— По світло мудрості.

— Які ти маєш права?

— Я дістав нижчу посвяту й ношу смолоскип на великих процесіях у храмі.

Брама широко розчинилась. Посередині стояв жрець у білих шатах, який, простигши руку, мовив повільно й виразно:

— Увійди. Нехай разом з тим, як ти переступиш цей поріг, божий спокій оселиться в твоїй душі, і нехай сповниться те, про що ти в покірній молитві благаєш богів.

А коли прочанин припав йому до ніг, жрець, роблячи якісь знаки над його головою, прошепотів:

— В ім’я того, хто є, хто був і буде, хто все створив… чий подих наповнює світ, видимий і невидимий, і хто є життям

вічним…

Коли брама зачинилася, жрець узяв Рамзеса за руку і в темряві повів його між велетенськими колонами подвір’я в призначене для нього житло. Це була маленька келія, освітлена каганцем. На кам’яній підлозі лежав оберемок сіна, в кутку стояв глек води, а біля нього — ячний корж.

— Я бачу, що й справді тут відпочину після бенкетів у номархів! — весело вигукнув Рамзес.

— Думай про вічність, — відповів жрець і вийшов з келії.

Царевича прикро вразила ця відповідь. Хоч його мучив голод, він не доторкнувся ні до їжі, ні до води. Сів на підстелене сіно і, дивлячись на свої зранені в дорозі ноги, запитував себе: чого він сюди прийшов?.. Нащо добровільно зрікся свого високого становища?..

Голі стіни цієї вбогої келії нагадали йому хлоп’ячі роки, проведені в жрецькій школі. Скільки йому перепало там київ!.. Скільки ночей він провів, покараний, на кам’яній підлозі!.. Рамзес і зараз відчув ту ненависть і страх, які охоплювали його завжди, коли суворі жерці на всі його питання і просьби відповідали одне: «Думай про вічність!..»

Після кількох місяців бучної гульні та розваг попасти в таку тишу, проміняти царський двір на темряву й самотність, а замість бенкетів, жінок, музики відчувати довкола себе і над собою тягар мурів…

— Я збожеволів!.. Я збожеволів!.. — шепотів сам до себе Рамзес.

Була хвилина, коли він хотів покинути храм, але його зупинила думка, що можуть не відчинити йому брами. Брудні ноги, попіл, що сипався з його волосся, шорстке, грубе покривало прочанина — все це сповнювало його огидою. Якби при ньому був хоча б меч!.. Але чи посмів би він в такому одязі і в такому місці вдатися до нього?..

Рамзес відчув непоборний страх, і це його привело до тями. Він пригадав, що боги в храмах насилають на людей трепет і що він має бути початком в осягненні мудрості.

«Адже я намісник і наступник фараона, — подумав він, — хто ж мені тут що зробить?..»

Рамзес підвівся і вийшов із своєї келії. Він опинився на великім подвір’ї, оточенім колонами. Ясно сяяли зорі, і він побачив в одному кінці подвір’я величезні пілони, у другому — відкритий вхід до храму.

Рамзес увійшов у храм. Там панував морок, лише десь дуже далеко блимало кілька лампад, що ніби висіли в повітрі. Придивившись, царевич побачив цілий ліс товстих колон, що стояли тісно одна біля одної. Верхи їхні наче розпливалися в темряві. Вглибині, за кількасот кроків від нього, ледве видно було величезні ноги богині, що сиділа, спершись руками об коліна, від яких тьмяно відбивалося світло лампад.

Раптом почувся шерех. Здалека, з бічного притвору, виступив ряд білих фігур, що йшли парами. Це була нічна процесія жерців, які вславляли статую богині. Вони співали двома хорами:

Хор І. «Я той, хто створив небо, й землю, і всі істоти, що живуть на них».

Хор II. «Я той, хто створив воду і велику повінь, той, хто дав матір бикові — предкові всього сущого».

Хор І. «Я той, хто створив небо й таємницю його обріїв і вклав у них душі богів».

Хор II. «Я той, хто, розплющуючи очі, всюди розливає світло, а заплющуючи їх, все огортає темрявою».

Хор І. «Води Нілу течуть, як він велить…»

Хор II. «Але боги не знають його ймення».

Голоси, спочатку невиразні, ставали дужчими, так що чути було кожне слово. А коли процесія рушила далі, вони почали розсіюватися між колонами, слабшати, аж поки не змовкли зовсім…

«Однак ці люди, — подумав Рамзес, — не тільки їдять, п’ють і збирають багатства… Вони справді служать богам, навіть уночі… Але навіщо це статуям?..»

Царевич не раз бачив на межах провінцій статуї богів, що їх обкидали болотом мешканці сусідніх номів, обстрілювали з луків і пращ воїни чужоземних полків. Якщо богів не гнівить така зневага, то вони, видно, не дуже дбають і про молитви та відправи.

«А хто зрештою бачив богів?» — сам себе спитав царевич.

Величезний храм, його незліченні колони, лампади, що горіли перед статуєю, — все це привертало увагу Рамзеса. Йому схотілося оглянути цей неосяжний, таємничий лабіринт, і він пішов уперед.

Раптом йому здалося, що до його потилиці злегка доторкнулась чиясь рука… Рамзес оглянувся… Нікого не було… Він пішов далі.

Та ось дві руки схопили його за голову, а третя, дужа, лягла на плече…

— Хто тут? — скрикнув царевич і кинувся між колони. Але тут він спіткнувся і мало не впав: щось схопило його

за ноги.

Рамзеса знов опанував страх, ще більший, ніж у келії. Він, не тямлячись, кинувся тікати, наштовхуючись на колони, які заступали йому дорогу, а темрява обгортала зі всіх боків.

— О свята богине, рятуй!.. — прошептав царевич.

В цю мить він зупинився; за кілька кроків перед ним були великі двері храму, крізь які прозирало зоряне небо. Він оглянувся назад: серед лісу величезних колон світилися лампади, і їхній блиск тьмяно відбивався від бронзових колін богині Гатор.

Царевич повернувся в свою келію, схвильований і вражений; серце йому тріпотіло, як спійманий у сильце птах. Вперше за багато років він упав ниць і гаряче став молитися, благаючи ласки й прощення.

— Тебе буде почуто!.. — озвався над ним солодкий голос.

Рамзес враз підняв голову, але в келії не було нікого: двері замкнені, стіни товсті. Він став молитися ще палкіше і так і заснув, припавши обличчям до кам’яної підлоги, розкинувши руки.

Коли на другий день царевич прокинувся, він був уже іншою людиною: він пізнав силу богів і мав надію на їхню ласку.

З того часу, протягом цілої низки днів, Рамзес самовіддано і ревно виконував священні обряди. Він цілими годинами молився в своїй келії, дав собі поголити голову, надів жрецьке вбрання і чотири рази на добу співав у хорі молодших жерців.

Його минуле життя, сповнене розваг, викликало в нього огиду; а невіра, якою він перейнявся серед розпусної молоді й чужинців, сповнювала його жахом. І якби йому зараз сказали вибрати трон чи службу жерця, він завагався б.

Якось верховний жрець покликав царевича до себе і нагадав йому, що він прийшов сюди не лише молитися, але й осягнути мудрість. Він похвалив його за побожне життя, сказав, що він уже очистився від мирського бруду, і звелів познайомитись із школами, які були при храмі.

Швидше з послушенства, аніж з цікавості, царевич просто від нього пішов на внутрішнє подвір’я, де містилися класи читання й письма. Це була велика зала, яка освітлювалася через отвір в покрівлі. На матах сиділо кілька десятків напівголих учнів з навощеними табличками в руках. Одна стіна була з гладенького алебастру; перед нею стояв учитель і різнокольоровою крейдою писав знаки.

Коли до зали увійшов царевич, учні (майже всі одного віку з ним), упали ниць. Учитель, вклонившись, перервав заняття, щоб виголосити учням повчання про велике значення науки.

— Любі мої! — сказав він. — «Людина, яка не має охоти до пізнання мудрості, мусить займатися фізичною працею й напружувати зір. Але той, хто розуміє ціну наук і ретельно вивчає їх, може досягти всілякої влади і всіляких придворних посад. Пам’ятайте про це!..»

Придивіться, як поневіряються люди, що не знають грамоти. «Коваль завжди чорний і обсмалений, руки його всі в мозолях, і працює він день і ніч. Каменяр обриває собі руки, щоб наповнити шлунок. Муляра, що виводить капітелі у формі лотоса, вітер, бува, зриває з даху. В ткача зігнуті коліна, зброяр вічно в дорозі: не встигне повернутись додому ввечері, як уже мусить іти знову. В маляра, який розмальовує стіни, пальці завжди в смердючій фарбі, а життя його минає серед ганчірок. А скороход, прощаючись із своєю родиною, щоразу повинен складати заповіт, бо може в дорозі зустріти диких звірів або потрапити в руки азіатів»

Я розказав вам про долю різних ремісників, бо хочу, щоб ви любили науку писання, яка є вашою матір’ю, а тепер я змалюю вам її красу. Ця наука не просто порожнє слово на землі; вона важливіша за всі інші заняття. Того, хто володіє наукою писання, шанують з дитинства; він виконує великі справи. А той, хто занедбав цю науку, живе в злиднях.

Долати шкільну науку так важко, як і сходити на гору; але одного її дня вистачить вам на цілу вічність. Отож швидко, якнайшвидше опануйте її і полюбіть… Становище писаря — велике становище, його каламар і книжка приносять йому радість і багатство…

Після цього пишного повчання про перевагу науки, яке три тисячі років без ніякої зміни слухали єгипетські учні, учитель взяв крейду і почав писати на алебастровій стіні азбуку. Кожна буква позначалась кількома ієрогліфічними символами чи демотичними знаками. Око, птах або перо означали — А, вівця або горщик — Б, людина на весь зріст або човен — К, змія — Р, людина, що сидить, або зірка — С.

Через таку різноманітність знаків для кожної букви дуже важко було вчитися читати й писати.

Тому Рамзес утомився від самого лише слухання, серед якого єдиною розрядкою було те, що вчитель казав котромусь із учнів назвати або написати літеру, а той помилявся і діставав києм по спині.

Попрощавшись із школярами й учителем, царевич із школи писарів перейшов до школи землемірів. Тут навчали молодь знімати плани полів, які здебільшого мали форму прямокутників, або нівелювати грунт з допомогою двох віх та кутоміра. У цій же школі вчили писати числа. Це була наука не менш складна, ніж писання ієрогліфів чи демотичних знаків. Найпростіші арифметичні дії становили вищий курс науки; виконувались вони з допомогою кульок.

Рамзесові так набридло на це дивитися, що він лише через кілька днів згодився відвідати лікарську школу.

Це була водночас І лікарня, а скоріше великий сад, густо засаджений деревами й засіяний запашними травами. Хворі цілі дні проводили на повітрі і на сонці, в ліжках, на яких, замість матраців, було натягнуте полотно.

Коли царевич зайшов до лікарні, там саме робилися різні процедури. Кілька хворих купалися у проточній воді, одного змащували якимись пахучими мазями, другого обкурювали. Деяких присипляли поглядом і жестами рук; один пацієнт стогнав, бо йому щойно вправили вивихнуту ногу.

Певне, тяжко хворій жінці жрець подавав у келиху якусь мікстуру, приказуючи:

— «Ідіть, ліки, ідіть, виженіть недугу з мого серця і з мого тіла, нехай подіє сила ваших чарів…»

Далі царевич, у супроводі великого лікаря, пішов до аптеки, де один з жерців готував ліки з трав, меду, олії, шкурок зміїв та ящірок, із кісток та жиру тварин. При появі Рамзеса жрець навіть не відірвав очей від своєї роботи. Він усе розважував і розтирав якісь речовини для ліків, бурмочучи при цьому молитву: «Зцілили Ісіду, зцілили Гора. О Ісідо, велика чарівнице, зціли мене, порятуй від усіх лихих, поганих, червоних недуг, від гарячки бога і гарячки богині… О Шауагат, син Еєнагат! Ерукате! Кауарушагате! Папарука, папарака, папарука…»

— Що він каже? — спитав царевич.

— Таємниця, — відповів великий лікар, прикладаючи палець до губів.

Коли вони вийшли на безлюдне подвір’я, Рамзес заговорив до великого лікаря:

— Скажи мені, святий отче: що таке лікарська наука і в чому суть її засобів? Я чув, що хвороба — це злий дух, який оселяється в людині і з голоду мучить її, аж поки не дістане належної поживи. І один злий дух, або хвороба, живиться медом, другий — оливою, а третій — відходами тварин. Отже, лікар повинен насамперед знати, який дух оселився в хворому, а далі — яку йому давати поживу, щоб він не мучив людину.

Жрець подумав, а потім відповів:

— Що таке хвороба та як вона вражає людське тіло, цього я не можу тобі сказати, Рамзесе. Але я можу пояснити тобі, бо ти вже очистився, чим керуємося ми, даючи ліки. Уяви собі, що в людини хвора печінка. Так от ми, жерці, знаємо, що печінка перебуває під впливом зірки Пенетер-Дева і лікування має залежати від цієї зірки.

Але тут мудреці діляться на дві школи. Одні стверджують, що людині з хворою печінкою треба давати все, над чим має владу Пенетер-Дева, а саме: мідь, ляпіс-лазур, відвари з квітів, насамперед з вербени й валеріани, і, нарешті, різні частини тіла горлиці й цапа. Інші лікарі гадають, що хвору печінку треба лікувати саме протилежними засобами. А через те, що супротивником Пенетер-Дева є Себек, то такими ліками будуть: живе срібло, смарагд і агат, ліщина й підбіл, а також частини тіла жаби й сови, розтерті на порошок. Але це ще не все. Треба ще не забувати про день, місяць і годину, бо кожен з цих відрізків часу перебуває під впливом своєї зірки, яка може посилювати чи послаблювати дію ліків. Треба, нарешті, пам’ятати, яка зірка та який знак зодіаку сприяє хворому.

Лише взявши все це до уваги, лікар може прописати хворому найдійовіші ліки.

— І ви допомагаєте всім хворим тут, у храмі? Жрець заперечливо похитав головою.

— Ні, — мовив він, — людський розум, який повинен осягнути стільки премудростей, про які я щойно згадував, дуже легко помиляється. І що ще гірше: заздрісні духи, генії інших храмів, ревниві до своєї слави, часто стають на перешкоді лікареві та псують дію ліків. Отже, наслідки можуть бути різні: один хворий зовсім одужує, другому стає трохи легше, а стан третього залишається без змін. Бувають, правда, й такі випадки, коли хворий занедужує ще гірше або навіть помирає… На все воля божа!..

Царевич слухав уважно, але в душі мусив визнати, що небагато розуміє зі всього сказаного. Та, згадавши мету свого перебування в храмі, він спитав великого лікаря:

— Ви хотіли, святі отці, відкрити мені таємницю скарбів фараона. Чи не криється вона в тих речах, які я щойно бачив?

— Аж ніяк! — відповів лікар. — Адже ми не знаємось на державних справах. Незабаром має приїхати сюди святий жрець Пентуер, — це великий мудрець, він зніме з твоїх очей завісу.

Рамзес попрощався з лікарем, ще більше зацікавлений тим, що йому мали показати.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.