Розділ двадцять п’ятий

Того самого дня в Мемфісі фінікієць Дагон, достойний банкір наступника трону, лежав на канапі під колонадою свого палацу. Його оточували запашні хвойні кущі, вирощені в вазонах. Двоє чорних рабів обвівали багатія опахалами, а він, бавлячись із мавпеням, слухав рахунки, які читав йому його писар.

Та ось раб, озброєний мечем і списом, в шоломі і з щитом (банкір любив військовий обладунок), сповістив про прихід достойного Рабсуна, фінікійського купця, який жив у Мемфісі.

Гість увійшов, низько вклоняючись, і так промовисто опустив повіки, що достойний Дагон наказав писареві й рабам вийти. Потім, як людина обачна, оглянув усі кутки й сказав гостеві:

— Можемо розмовляти. Рабсун почав без вступу:

— Чи знаєш ти, достойний Дагоне, що з Тіра приїхав князь

Гірам?.. Дагон підскочив на канапі.

— Щоб на нього й на його князівство проказа напала!.. — вибухнув він.

— Він мені, власне, сказав, — спокійно вів далі гість, — що між вами якесь непорозуміння.

— Добре мені непорозуміння!.. — закричав Дагон. — Цей розбійник обікрав мене, пограбував, розорив… Коли я слідом за іншими тірськими кораблями вирядив свої на захід по срібло, стерничі цього розбишаки Гірама кидали на них вогонь і намагалися загнати на мілину. Ну, і мої кораблі мусили повернутись додому ні з чим, обпалені й понівечені… Хай його грім небесний поб’є!.. — скінчив розлючений банкір.

— А коли в Гірама є для тебе вигідна справа? — спитав флегматично гість.

Буря, що бушувала в грудях Дагона, одразу вщухла.

— Яка там у-нього може бути для мене справа? — спитав він уже спокійним голосом.

— Він це сам скаже тобі, достойний Дагоне, але для цього йому треба зустрітися, з тобою.

— Ну, то нехай прийде сюди.

— Він так гадає, що ти повинен прийти до нього. Адже він член найвищої ради в Тірі.

— Щоб він так здох, як я до нього піду! — знову крикнув

розгніваний банкір. Гість підсунув стілець до канапи й поплескав багатія по

стегну.

— Дагоне, — мовив він, — май розум.

— А чому я не маю розуму, і чому ти, Рабсуне, не кажеш мені «достойний»?

— Дагоне, не будь дурнем!.. — відповів гість. — Якщо ти не підеш до нього або він до тебе, то як же ви владнаєте цю справу?

— Ти сам дурень, Рабсуне! — знову вибухнув банкір. — Бо коли я піду до Гірама, то хай мені рука відсохне, якщо я не втрачу через цю чемність половину заробітку.

Гість подумав і відповів:

— Оце мудре слово. Тож слухай, що я тобі скажу. Ти прийди до мене, і Гірам прийде до мене, і ви обидва в мене все обміркуєте.

Дагон схилив голову набік і, примруживши око, глузливо спитав:

— Ой Рабсуне!.. Скажи відразу: скільки він тобі дав?

— За що?..

— За те, що я прийду до тебе і з тим паршивцем Матиму справу…

— Це справа всієї Фінікії, і я на ній заробляти не буду, — відповів обурений Рабсун.

— Щоб тобі так борги платили, як це правда!

— Щоб мені їх зовсім не платили, коли я на цьому щось зароблю! Аби тільки Фінікія не мала збитків! — гнівно крикнув Рабсун.

Вони попрощались.

Надвечір достойний Дагон сів у ноші, які несли шість рабів. Попереду йшли два негри з киями і два із смолоскипами, а за ношами — слуги, озброєні з ніг до голови. Не заради безпеки, просто Дагон останнім часом любив оточувати себе озброєними людьми, неначе воїн.

Він дуже поважно виліз із нош і, підтримуваний двома невільниками (третій ніс над ним парасолю), зайшов у дім Рабсуна.

— Де ж він, той… Гірам? — гордовито спитав він господаря.

— Його нема.

— Як?.. То я буду чекати на нього?

— Його нема в цьому покої, але він сидить у третьому — у моєї дружини, — відповів господар. — Він зараз у неї з візитом.

— Я туди не піду! — мовив банкір, сідаючи на канапу.

— Підеш до другого покою, і він одразу ж зайде туди. Після короткої суперечки Дагон згодився, і за хвилину, на

знак хазяїна, увійшов до другої кімнати. Водночас у дверях з’явився невисокий чоловік з сивою бородою, одягнений в золотисту тогу, з золотим обручем на голові.

— Це, — виголосив господар, стоячи посередині, — його милість князь Гірам, член найвищої ради в Тірі. А це — достойний Дагон, банкір царевича, наступника трону й намісника в Нижньому Єгипті.

Обидва сановники уклонилися один одному, схрестивши на грудях руки, і сіли за окремими столиками посеред зали. Гірам трохи розгорнув тогу, щоб показати великий золотий медальйон на шиї; у відповідь на це Дагон почав бавитись грубим золотим ланцюгом, який йому подарував царевич Рамзес.

— Я, Гірам, — обізвався старий, — вітаю тебе, пане Дагоне, і бажаю тобі великого багатства й щастя в усіх справах.

— Я, Дагон, вітаю тебе, пане Гіраме, і бажаю тобі того самого, чого й ти мені бажаєш.

— Здається, ти вже починаєш сварку? — перебив його роздратований Гірам.

— Яку сварку?.. Рабсуне, скажи, — я починаю сварку?

— Краще б вам говорити про справи, — відповів господар.

Поміркувавши трохи, Гірам почав:

— Твої приятелі з Тіра передають тобі через мене гарячі вітання.

— Вони тільки це передають мені? — спитав Дагон глузливим тоном.

— А що б ти хотів, щоб вони тобі передали? — відповів Гірам, підносячи голос.

— Тихо!.. Згода!.. — втрутився господар. Гірам кілька разів глибоко зітхнув і мовив:

— Це правда, що нам потрібна згода… Тяжкі часи настають для Фінікії…

— А що, море затопило Тір чи Сідон?.. — спитав, усміхнувшись, Дагон.

Гірам сплюнув і запитав:

— Чого ти такий злий сьогодні?

— Я завжди буваю злий, коли мене не називають «ваша достойність».

— А чому ти не називаєш мене «ваша милість»?.. Адже я князь!..

— Може, в Фінікії, — відповів Дагон. — Але вже в Ассірії ти мусиш чекати в кожного сатрапа по три дні в присінку, а як він тебе прийме — плазуєш перед ним на череві, як звичайнісінький фінікійський купець.

— А що б ти робив з таким дикуном, який може тебе на палю посадити?.. — закричав Гірам.

— Що б я робив — не знаю, — сказав Дагон. — Але в Єгипті я собі сиджу на одній канапі з наступником трону, який зараз уже намісник.

— Згода, ваша достойність!.. Згода, ваша милість!.. — утихомирював їх господар.

— Згода!.. Згода, що цей пан — звичайнісінький собі фінікійський гендляр, а мені не хоче віддавати почестей, — розійшовся Дагон.

— У мене сто кораблів! — вигукнув Гірам.

— А його святість фараон має двадцять тисяч міст, містечок і сіл…

— Ви провалите всю справу і всю Фінікію!.. — озвався вже гнівним голосом Рабсун.

Гірам стиснув кулаки, але замовк.

— Мусите, однак, визнати, ваша достойність, — мовив він за хвилину Дагонові, — що з тих двадцяти тисяч міст його святості належить не так уже й багато.

— Ви хочете сказати, ваша милість, — відповів Дагон, — що сім тисяч міст належать храмам і сім тисяч — вельможам?.. Проте його святості все-таки лишається ще шість тисяч…

— Не так і багато! Якщо ви з цього, ваша достойність, відкинете ще три тисячі, які в заставі у жерців, і зо дві тисячі — в оренді у наших фінікійців…

— Воно й справді так, ваша милість, — зауважив на це Дагон. — Але ж його святості таки залишається зо дві тисячі дуже багатих міст…

— Чи вас Тифон поплутав? — гаркнув на них Рабсун. — Будете зараз лічити міста фараона, бодай його…

— Цсс! — шепнув Дагон, зриваючись зі стільця.

— Коли над Фінікією висить нещастя!.. — докінчив Рабсун.

— Дозвольте ж мені хоч раз почути, що це за нещастя?.. — перебив його Дагон.

— Дай говорити Гірамові, то й почуєш, — відповів господар.

— Хай говорить.

— Чи знаєш ти, достойний Дагоне, що сталося в заїзді «Під кораблем», у брата нашого Асаргадона? — почав Гірам.

— Я не маю братів між шинкарями! — гордовито перебив його Дагон.

— Мовчи!. — крикнув розгніваний Рабсун, хапаючись за кинджал. — Ти дурний, як пес, що гавкає крізь сон…

— Чого він сердиться, цей… цей торговець кістками! — відповів Дагон, і собі хапаючись за ніж.

— Тихо!.. — Згода!.. — втихомирював їх сивий князь, теж поклавши суху руку на пояс.

Якийсь час у всіх трьох тремтіли ніздрі й блищали очі. Нарешті Гірам, що заспокоївся перший, почав знову, наче нічого не сталося:

— Кілька місяців тому в заїзді Асаргадона зупинився чужинець Пхут з міста Гарран…

— Він мав одержати п’ять талантів від якогось жерця, — перебив Дагон.

— А далі що? — спитав Гірам.

— Нічого. Він здобув прихильність однієї жриці і за її порадою поїхав шукати свого боржника до Фів.

— У тебе розум як у дитини, а балачки бабські, — мовив Гірам. — Цей гарранець зовсім не гарранець, а халдеєць, і його звуть не Пхут, а Бероес…

— Бероес?.. Бероес?.. — повторив, пригадуючи щось, Дагон. — Я, здається, десь чув це ім’я.

— Чув!.. — мовив зневажливо Гірам. — Бероес — це наймудріший вавілонський жрець, радник князів ассірійських і самого царя…

— Нехай він собі буде радником, аби не фараона, що мені до того?.. — мовив банкір.

Рабсун схопився з стільця і, погрожуючи Дагонові кулаком під самим носом, закричав:

— Ти — кабан, вгодований на фараонових помиях… Тебе Фінікія так обходить, як мене Єгипет… Якби міг, ти б за драхму продав вітчизну… Пес… прокажений!

Дагон зблід, але відповів спокійним голосом:

— Що він каже, цей крамар? В Тірі мої сини вчаться морської справи; в Сідоні живе моя донька з чоловіком… Половину свого майна я позичив найвищій раді, хоч не маю за це навіть десяти процентів. А цей крамар каже, що мене не обходить Фінікія!.. Послухай, Рабсуне, — додав він, помовчавши, — я бажаю твоїй дружині, і дітям, і тіням твоїх предків, щоб ти про них стільки дбав, скільки я дбаю про кожен фінікійський корабель, про кожен камінь Тіра, Сідона і навіть Зарпата і Ахсіба.

— Дагон каже правду, — мовив Гірам.

— Я не дбаю про Фінікію! — вів далі банкір, запалюючись. — А скільки я перетягнув сюди фінікійців, щоб вони тут багатіли, — і що я маю за це? Я не дбаю!.. Гірам вивів з ладу два мої кораблі й позбавив мене великого зиску, але коли йдеться про Фінікію, я все-таки сиджу з ним в одному покої…

— Бо думав, що розмова йтиме про те, щоб когось ошукати, — мовив Рабсун.

— Щоб ти так думав про свою смерть, дурню!.. — відповів Дагон. — Ніби я дитина і не розумію, що як Гірам приїжджає до Мемфіса, то вже, певно, не заради гендлярських справ. Ой Рабсуне! Тобі годилося б ще зо два роки замітати в мене стайню!

— Годі! — крикнув Гірам, вдаривши кулаком об стіл.

— Ми ніколи не скінчимо з цим халдейським жерцем, — буркнув Рабсун так спокійно, наче перед тим нічого не сталось.

Гірам відкашлявся і почав знову:

— Цей чоловік і справді має будинок і землю в Гаррані, і там звуть його Пхут. Він дістав листи від хеттських купців до сідонських, і його привіз сюди наш караван. Сам він добре розмовляє по-фінікійськи, добре платить, нічого особливого не вимагає, тому наші люди дуже його полюбили… Але, — мовив Гірам, почухавши бороду, — якщо лев натягне на себе волячу шкуру, в нього завжди стирчатиме з-під неї хоч кінчик хвоста. Цей Пхут був страшенно мудрий і впевнений в собі; отже, начальник каравану тихцем переглянув його речі. Але нічого не знайшов, тільки медальйон богині Ашторет. Коли начальник каравану побачив медальйон, його аж за серце вхопило. Звідки в хетта фінікійський медальйон? Приїхавши до Сідона, він одразу ж сповістив про це старійшинам, і відтоді наша таємна поліція не спускала цього Пхута з очей. Але ж він виявився таким мудрецем, що за кілька днів, які він прожив у Сідоні, його всі полюбили. Він молився й приносив жертви богині Ашторет, платив золотом, не позичав ні в кого грошей, знався тільки з фінікійцями. Одне слово, напустив на всіх такого туману, що нагляд за ним послабився, і він спокійно доїхав до Мемфіса. Тут наші старійшини знову почали стежити за ним, але нічого не викрили; здогадувалися тільки, що це, певне, великий вельможа, а не простий гарранський міщанин. Лише Асаргадон випадково вистежив, і навіть не вистежив, а запідозрив, що цей нібито Пхут цілу ніч пробув у старому храмі Сета, який має тут великий вплив.

— Бо до нього входять тільки верховні жерці на важливі ради, — перебив Дагон.

— І це б ще нічого не означало, — вів далі Гірам. — Але один з наших купців повернувся місяць тому з Вавілона з дивними вістями. За щедрий дарунок один придворний вавілонського сатрапа розказав йому, що над Фінікією нависло нещастя… «Вас захоплять ассірійці, — сказав цей придворний нашому купцеві, — а ізраїльтян підкорять єгиптяни. В цій справі навіть виїхав до фіванських жерців великий халдейський жрець Бероес, щоб укласти з ними угоду». Ви повинні знати, — казав далі Гірам, — що халдейські жерці вважають єгипетських за своїх братів. А через те що Бероес має великий вплив при дворі царя Ассара, то чутка про цю угоду може бути цілком правдоподібна.

— Нащо ассірійцям Фінікія? — спитав Дагон, гризучи нігті.

— А нащо злодієві чужа комора? — відповів Гірам.

— Яку вагу може мати угода Бероеса з єгипетськими жерцями? — перебив замислено Рабсун.

— Дурень ти!.. — відповів Дагон. — Адже фараон робить тільки те, що врадять жерці.

— Буде угода й з фараоном, не бійтесь! — перебив Гірам. — В Тірі відомо, що до Єгипту їде з великим почтом і дарами ассірійський посол — Саргон… Він нібито хоче побачити Єгипет і домовитися з міністрами, щоб у єгипетських актах не писали, що Ассірія платить данину фараонові. Але насправді він їде, щоб укласти угоду про розподіл країн, які лежать між нашим морем та річкою Євфратом.

— Щоб їх земля поглинула! — закляв Рабсун.

— Що ти про це думаєш, Дагоне?.. — спитав Гірам.

— А що б ви зробили, якби на вас і справді напав Ассар? Гірам аж затрусився від обурення.

— Що?.. Ми сіли б на кораблі з родинами й зі всім добром, а тим псам залишили б руїни міст та розкладені трупи рабів… Хіба ми не знаємо країн, більших і кращих від Фінікії, де можна здобути нову вітчизну, багатшу за цю?..

— Хай боги боронять нас від такої крайності! — проказав Дагон.

— Власне, про те йдеться, щоб рятувати нинішню Фінікію від загибелі! — мовив Гірам. — І ти, Дагоне, можеш дуже допомогти в цій справі…

— Що я можу?..

— Можеш довідатись від жерців, чи був у них Бероес і чи справді він уклав з ними таку угоду?

— Це дуже важко зробити! — сказав пошепки Дагон. — Але, може, я знайду такого жерця, який мені вивідає.

— А можеш, — вів далі Гірам, — через когось із придворних не допустити, щоб фараон уклав угоду з Саргоном?..

— Дуже важко… Сам я цього не здолаю зробити…

— Я буду з тобою, а золото дасть Фінікія. Ми вже почали збирати податок.

— Я сам дав два таланти, — шепнув Рабсун.

— Я дам десять, — мовив Дагон. — Але що я матиму за

свою працю?..

— Що? Ну, десять кораблів, — відповів Гірам.

— А ти скільки заробиш? — спитав Дагон.

— Мало тобі? Ну, візьмеш п’ятнадцять.

— Я тебе питаю: скільки ти заробиш? — наполягав Дагон.

— Дамо тобі… двадцять… Досить?..

— Ну, добре. Але ви покажете мені дорогу в країну

срібла?

— Покажемо.

— І туди, де ви добуваєте олово?

— Гаразд…

— І туди, де родиться янтар? — закінчив Дагон.

— Щоб ти вже здох!.. — відповів його милість князь Гірам, простягаючи йому руку. — А ти не будеш гніватись на мене за ті дві барки?

Дагон зітхнув:

— Я постараюсь забути. Але… яке б я мав багатство, якби ви не прогнали мене звідти!..

— Годі! — перебив Рабсун. — Говоріть про Фінікію.

— Через кого ти довідаєшся про Бероеса й угоду? — опитав Дагона Гірам.

— Не будь такий цікавий. Про це небезпечно говорити, бо тут замішані жерці.

— А через кого ти міг би зірвати угоду?

— Я думаю… Я думаю, що, мабуть, через наступника трону. У мене багато його розписок.

Гірам підніс угору руку.

— Наступник? Дуже добре, бо він буде фараоном, і, може, навіть скоро…

— Цить! — перебив його Дагон, вдаривши кулаком об стіл. — Щоб тобі язик відсох за такі слова!..

— От кабан! — крикнув Рабсун, вимахуючи кулаком під носом банкіра.

— А ти дурний крамар! — відповів Дагон з глузливим усміхом. — Тобі б, Рабсуне, продавати сушену рибу й воду на вулицях, а не встрявати в державні справи. Воляча ратиця, замащена єгипетським болотом, має більше розуму, ніж ти, хоч ти п’ять років живеш у столиці Єгипту! Щоб тебе свині з’їли…

— Тихо! Тихо! — втрутився Гірам. — Ви не даєте мені договорити.

— Кажи, бо ти мудрий і тебе розуміє моє серце, — мовив Рабсун.

— Якщо ти, Дагоне, маєш вплив на наступника трону, це дуже добре, — вів далі Гірам. — Бо якщо наступник схоче мати угоду з Ассірією, то він її матиме, і до того ж написану нашою кров’ю на наших шкурах. Але якщо наступник схоче війни з Ассірією, то він почне війну, хоч би жерці проти нього викликали на допомогу всіх богів.

— Цить! — перебив Дагон. — Якщо жерці цього дуже захочуть, угода буде. Але вони можуть не захотіти…

— І тому, Дагоне, — сказав Гірам, — ми повинні перетягти на свій бік усіх воєначальників.

— Це можна.

— І номархів…

— Теж можна.

— І наступника, — вів далі Гірам. — Але якщо ти сам намовлятимеш царевича воювати з Ассірією, з цього нічого не вийде. Людина, як та арфа, має багато струн, і грати на них треба десятьма пальцями, а ти, Дагоне, — лише один палець.

— Не можу ж я розірватись на десять частин…

— Але ти можеш стати однією рукою, яка має п’ять пальців. Ти повинен зробити так, щоб ніхто не знав, що ти хочеш війни, але щоб кожен кухар наступника трону хотів війни, кожен перукар наступника хотів війни, щоб усі носії, писарі, начальники, возії — щоб усі вони хотіли війни з Ассірією і щоб наступник трону чув про це з ранку до ночі, і навіть коли спить…

— Це я зроблю.

— А ти знаєш його коханок? — спитав Гірам. Дагон махнув рукою.

— Дурні дівчата, — відповів він. — Тільки про те й думають, щоб вичепуритись, намалюватися та намаститися пахощами… Але звідки беруться ці пахощі і хто їх привозить до Єгипту, вони й знати не хочуть.

— Треба підсунути йому таку коханку, яка б знала про це, — сказав Гірам.

— А де ж її взяти? — спитав Дагон. — А, згадав! — вигукнув він, стукнувши себе по лобі.— Ти знаєш Каму, жрицю Ашторет?..

— Що? — перебив Рабсун. — Жриця святої богині Ашторет буде коханкою єгиптянина?

— А ти б хотів, щоб вона була твоєю? — покепкував Дагон. — Вона може навіть стати верховною жрицею, якщо треба буде наблизити її до двору…

— Правду кажеш, — погодився Гірам.

— Але ж це блюзнірство!.. — обурився Рабсун.

— Ну що ж, жриця, яка його вчинить, може вмерти, — додав підстаркуватий Гірам.

— Аби нам тільки не перешкодила ця єврейка Сара, — трохи помовчавши, озвався Дагон. — Вона чекає дитини, яку царевич уже зараз любить. А якщо народиться в неї син, — всі інші відійдуть на другий план.

— Будуть у нас гроші й для Сари, — мовив Гірам.

— Вона нічого не візьме! — вибухнув Дагон. — Ця негідниця не схотіла взяти золотий коштовний келих, який я сам їй приніс…

— Бо думала, що ти хочеш її обдурити! — сказав Рабсун. Гірам кивнув головою.

— Не будемо сушити собі голови, — мовив він. — Де не поможе золото, поможе батько, мати або коханка. А де не поможе коханка, придасться…

— Ніж… — прошипів Рабсун.

— Отрута… — шепнув Дагон.

— Ніж — це надто грубий спосіб! — зауважив Гірам. Він погладив бороду, замислився, потім встав і витяг з-за

пазухи червону стьожку, на якій були нанизані три золоті амулети із зображенням богині Ашторет. Далі вийняв з-за пояса ніж, розрізав стьожку на три частини і дві з них з амулетами віддав Дагонові й Рабсунові.

Потім усі троє пішли в куток, де стояла крилата статуя богині, склали руки на грудях і Гірам почав говорити притишеним, але виразним голосом:

— Тобі, мати життя, клянемося вірно дотриматись нашої умови і не спочивати доти, поки священні міста не будуть у безпеці від ворогів, яких нехай вразить голод, чума і вогонь… Коли ж хтось із нас не дотримає клятви або зрадить таємницю, — нехай впадуть на нього всі біди і всіляка ганьба… Нехай голод гризе йому нутрощі, а сон хай тікає від його налитих кров’ю очей. Нехай рука відсохне в того, хто поспішить йому на допомогу, зжалившись над нещасним. Нехай на столі його хліб обернеться на гнилизну, а вино стане смердючою гноївкою… Нехай вимруть усі його діти, а дім його наповнять байстрюки, які обплюють його і виженуть геть… Нехай сам він сконає, виючи довгі дні самотній, і нехай зганьблене його тіло не прийме ні земля, ні вода, нехай його вогонь не спалить, ані зжеруть дикі звірі… Нехай буде так! Після цієї страшної клятви, яку до половини проказав Гірам, а далі всі троє вигукували тремтячими від шалу голосами, троє фінікійців, задихані, сіли перепочити. Потім Рабсун запросив їх на бенкет, де вони за келихом вина, серед музики і танцівниць, на хвилину забули про справу, яка чекала на них.

Поиск по сайту: