Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ двадцять четвертий



 

Тепер уже Рамзес бачив, що він або не виконає наказу фараона, або муситиме скоритися волі жерців, що його сповнювало гнівом і огидою до них. Тому він не квапився пізнати таємниці, заховані в храмах. Ще буде час на пости й молитви. Тим охочіше він став брати участь в бенкетах, які влаштовувались на його честь.

Саме повернувся Тутмос, майстер щодо розваг, і привіз царевичеві добрі вісті від Сари. Вона була здорова й гарно виглядала, хоч це тепер і не дуже цікавило Рамзеса. Але жерці склали для його майбутньої дитини такий чудовий гороскоп, що царевич був у захваті.

Вони запевняли, що це буде син, щедро обдарований богами, і якщо батько любитиме його, то він досягне в житті високого становища.

Царевич сміявся з другої частини цього пророкування. — Дивна їхня мудрість! — сказав він Тутмосу. — Вони знають, що буде син, про що не знаю я — його батько, а сумніваються, чи я його любитиму, хоч легко здогадатись, що я любив би цю дитину, коли б навіть то була донька. А про почесті для нього хай не турбуються. Я сам про це подбаю!..

В місяці пахоно (січень — лютий) наступник трону переїхав до ному Ка, де його урочисто зустрів номарх Софра. Від міста Ану до Атріба було всього сім годин пішої дороги, але царевич їхав до нього три дні. Від самої думки про молитви й пости, які чекали його при осягненні таємниць храмів, Рамзеса все більше тягло до розваг. Його почет збагнув це, і бенкети не припинялися.

На дорогах, якими він їхав до Атріба, знову з’явилися галасливі юрби людей з квітами й музикою. Особливо під самим містом захват досяг вершини! Якийсь велетень кинувся навіть під колісницю намісника. А коли Рамзес стримав коні, з юрби виступили кілька молодих жінок і оповили його колісницю квітами.

«А все-таки вони мене люблять!..» — подумав царевич.

В провінції Ка він уже не розпитував номарха про прибутки фараона, не оглядав майстерень, не змушував читати звіти. Він знав, що однаково нічого не зрозуміє, і одклав усе до того часу, коли знатиме всі таємниці жерців. Тільки одного разу, побачивши храм бога Себека, що стояв на високому узгір’ї, царевич виявив бажання зійти на його пілон і оглянути околиці.

Достойний Софра одразу ж виконав волю наступника, І Рамзес, зійшовши на башту, з великою втіхою пробув там години зо дві.

Провінція Ка була родюча рівнина. Кільканадцять каналів і рукавів Нілу перетинали її в усіх напрямках, ніби сітка з блакитних та срібних ниток. Дині й пшениця, посіяна в листопаді, уже достигали. На полях густо роїлися голі люди, що збирали огірки або сіяли бавовну. Скрізь були розкидані будинки, які місцями так скупчувалися, що утворювали містечка.

Більшість будівель, особливо ті, що стояли посеред полів, були звичайні глиняні мазанки, вкриті соломою й пальмовим листям. Зате в містечках будинки були кам’яні, з плоскими дахами, схожі на білі куби з дірками в тих місцях, де були вікна й двері. Часто на такому кубі стояв другий, менший, а на ньому третій, ще менший, і кожен поверх був пофарбований в інший колір. Під палючим сонцем Єгипту ці будинки виглядали, як великі перлини, сапфіри й рубіни, розкидані серед зелених полів, оточені пальмами й акаціями.

З цього місця Рамзес спостеріг картину, яка його зацікавила: поблизу храмів будинки були найкращі, а на полях працювало найбільше людей.

«Маєтки жерців найбагатші!..» — промайнуло в голові Рамзеса, і він ще раз оглянув храми й каплиці, яких було видно з вежі кілька десятків.

Але тому, що він помирився з Гергором і що йому потрібна була підтримка жерців, він не хотів довго замислюватись над цим.

В наступні дні достойний Софра влаштував для царевича кілька полювань в околицях на схід від міста Атріба. Спочатку стріляли з лука в птахів, які кружляли над каналами, і підхоплювали їх величезними підсачками, в які одразу попадало по кільканадцять штук, або випускали соколів на тих, що літали високо. Далі царевич з почтом заглибились у східну пустелю, і почалися великі лови з собаками й пантерою на звірів, яких за ці дні було вбито й спіймано кілька сотень.

А коли достойний Софра помітив, що царевич уже вдовольнився розвагами під відкритим небом і ночівлями в наметах, він припинив полювання і найкоротшими дорогами повернув своїх гостей до Атріба.

Вони приїхали до міста о четвертій годині опівдні, і номарх запросив усіх до свого палацу на бенкет.

Софра сам провів царевича до купальні, прислужив йому і з власної скриньки дістав пахощі, щоб намастити Рамзеса. Потім простежив, як перукар причепурював волосся царевича, і, нарешті, ставши на коліна, упросив Рамзеса зробити йому ласку — прийняти від нього нові шати. Це була щойно виткана і вигаптувана сорочка, вишитий перлами фартух і заткана золотом накидка, міцна, але така тонка, що її можна було вмістити в долонях.

Наступник милостиво прийняв усе це, заявивши, що він ніколи ще не діставав такого чудового подарунка.

Сонце вже зайшло, і номарх ввів царевича до бенкетної зали.

Це був великий двір, оточений колонами, викладеними мозаїкою. Усі стіни були прикрашені малюнками, що зображували сцени з життя предків Софри: війни, морські подорожі та лови. Замість даху вгорі тріпотів велетенський метелик з барвистими крилами, що їх для освіжування повітря приводили в рух сховані невільники.

В бронзових світильниках, прикріплених до колон, яскраво палали смолоскипи, поширюючи довкола себе пахучий дим.

Зала ділилася на дві частини: одна була порожня, друга заповнена столиками й стільцями для гостей. Вглибині височів поміст, на якому під дорогим наметом з відгорнутим запиналом були стіл і ложе для Рамзеса.

Біля кожного столика стояли великі вазони з пальмами, акаціями й смоковницями. А навколо столу наступника трону були хвойні дерева, від яких розливалися приємні смолянисті пахощі.

Гості, що зібралися в залі, привітали царевича радісними вигуками, а коли Рамзес зайняв місце під балдахіном, звідки можна було бачити цілу залу, його почет став сідати за столики.

Зазвучали арфи, й до зали почали входити жінки в багатих серпанкових шатах, з оголеними грудьми, на яких блищали коштовні прикраси. Чотири красуні наблизились до Рамзеса, інші сіли біля вельмож із його почту.

В повітрі пливли пахощі троянд, конвалій і фіалок, і царевич відчув, як у нього в скронях запульсувала кров.

Раби й рабині в білих, рожевих і блакитних сорочках почали розносити тістечка, смажену птицю й дичину, рибу, вино й фрукти, а також вінки з квітів, які гості накладали собі на голови. Величезний метелик чимраз швидше вимахував крилами, а в порожній половині зали почалася вистава. Там по черзі виступали танцівниці, гімнасти, блазні, жонглери й фехтувальники. Коли хтось із них відзначався особливою спритністю, глядачі кидали йому квіти зі своїх вінків або золоті персні.

Кілька годин тривав бенкет, час від часу перериваючись вигуками на честь царевича, номарха та його родини.

Рамзесові, який напівлежав на ложі, вкритому левиною шкурою із золотими кігтями, прислужували чотири красуні. Одна обвівала його опахалом, друга міняла йому вінки на голові, дві інші подавали страви. Наприкінці бенкету та, зякою Рамзес найохочіше розмовляв, піднесла йому келих вина. Рамзес випив половину, а решту подав їй; коли вона випила, він поцілував її в уста.

Тоді невільники швидко почали гасити смолоскипи, метелик перестав ворушити крилами, І в залі запанувала темрява й тиша, яку порушував лише нервовий сміх жінок.

Раптом почулися швидкі кроки кількох людей і несамовитий крик.

— Пустіть мене!.. — гукав захриплий чоловічий голос. — Де. наступник трону? Де намісник?

В залі зчинилася метушня. Злякані жінки плакали, а чоловіки кричали:

— Що це таке? Замах на наступника трону! Гей, варта! Чути було брязкіт розбитого посуду, тріск стільців.

— Де наступник трону? — кричав чужий чоловік.

— Варта!.. Обороняй наступника трону!.. — відповіли йомуззали.

— Запаліть світло! — пролунав юнацький голос царевича. — Хто мене шукає? Я тут!..

Внесли смолоскипи. В залі лежали купами перекинуті й поламані меблі, між якими ховалися гості.

На помості царевич намагався вирватися від жінок, якізплачем хапали його за руки й за ноги. Біля царевича стояв Тутмос у розкошланій перуці, із бронзовим дзбаном в руці, ладен розвалити голову кожному, хто наблизиться до наступника трону. В дверях з’явилося кілька воїнівзмечами наголо.

— Що таке? Хто тут є? — вигукував переляканий номарх. Нарешті всі побачили винуватця цього перестраху. Якийсь

велетень, голий, весь у грязюці, з кривавими смугами на плечах, стояв на колінах біля помосту, простягаючи руки до наступника трону.

— Ось розбійник! — вигукнув номарх. — Беріть його! Тутмос вище підніс свій дзбан, від дверей наблизились

воїни. Зранений чоловік упав обличчям на сходи, благаючи:

— Змилуйся, сонце Єгипту!..

Воїни вже хотіли схопити його, але Рамзес, звільнившись нарешті від жінок, підступився до бідолахи.

— Не чіпайте його! — крикнув він до воїнів. — Чого ти хочеш, чоловіче?

— Хочу тобі розповісти про наші кривди, володарю… В цей час Софра, наблизившись до царевича, шепнув:

— Це гіксос. Глянь тільки, повелителю, на його кудлату бороду й волосся. Навіть зухвальство, з яким він сюди вдерся, свідчить, що це не природжений єгиптянин.

— Хто ти? — спитав царевич.

— Я — Бакура, робітник із загону копачів у Сохемі. В нас зараз немає роботи, то номарх Отоес наказав нам…

— Це якийсь навіжений або п’яниця! — збуджено вигукнув Софра. — Як він розмовляє з тобою, повелителю!..

Царевич кинув на нього такий погляд, що сановник, зігнувшись майже до землі, відступився назад.

— Що вам наказав достойний Отоес? — спитав намісник

Бакуру.

— Він наказав нам, володарю, щоб ми ходили берегом Нілу, плавали по річці, стояли понад дорогами і галасували на твою честь. І обіцяв, що за це заплатить нам, скільки належить… Бо ми, володарю, вже два місяці нічого не одержували… Ані ячних коржів, ані риби, ані оливи, щоб мастити тіло.

— Що ти на це скажеш, достойний пане? — спитав царевич номарха.

— Зухвалий п’яниця… бридкий наклепник… — відповів Софра.

— А як же ви галасували на мою честь?

— Як нам наказували, — мовив велетень — Моя жінка й дочка кричали разом з іншими: «Живи вічно!» — а я стрибав у воду й кидав вінки під твій корабель, за що мені мусили платити по утну. А коли ти, володарю, ласкаво зволив в’їхати до міста Атріба, мені наказали, щоб я кинувся. під коні і зупинив колісницю.

Царевич почав сміятися.

— Ніколи не думав, — сказав він, — що ми так весело закінчимо бенкет!.. А скільки ж тобі заплатили за те, що ти кинувся під колісницю?

— Обіцяли три утни, але не заплатили нічого — ні мені, ні жінці, ні дочці. І всьому нашому загону цілих два місяці не давали ніяких харчів.

— А як же ви жили?

— З жебрацтва або з того, що заробимо в селян. У таких тяжких злиднях ми тричі бунтували й хотіли повернутись додому. Але начальники й писарі або обіцяли, що заплатять, або наказували бити нас…

— І все за той галас на мою честь? — спитав, сміючись,

царевич.

— Правду кажеш, володарю… А вчора був у нас найбільший бунт, і за це достойний номарх Софра звелів десяткувати нас. Кожному десятому дали київ, а мені найбільше, бо я здоровий і маю нагодувати аж три голодні роти — свій, жінчин і доччин… Побитий, я вирвався від них, щоб упасти ниць перед тобою, володарю, й розповісти про наші кривди. Ти нас побий, коли ми винні, але нехай писарі заплатять, що нам належить, бо з голоду помремо — ми, жінки й діти наші…

— Це якийсь навіжений!.. — закричав Софра. — Зволь тільки глянути, повелителю, скільки він наробив мені шкоди… Десяти талантів не взяв би я за ці столи, вази й глечики.

Між гостями, які вже встигли отямитись, знявся галас.

— Це якийсь розбійник! — гукали вони. — Дивіться, це справді гіксос… Ще кипить у ньому проклята кров його дідів, які пограбували й сплюндрували Єгипет… Такі дорогі меблі, такий чудовий посуд — потрощено вщент!..

— Один бунт робітників, які не одержали платні, більше завдає шкоди державі, ніж варте все це багатство, — суворо озвався Рамзес.

— Святі слова!.. Їх треба викарбувати на пам’ятниках!.. — в ту ж мить відгукнулися гості. — Бунт одриває людей від праці й засмучує серце його святості фараона… Не годиться, щоб робітникам по два місяці не платити заробітку…

Царевич з неприхованою зневагою глянув на мінливих, мов хмари, придворних і звернувся до номарха.

— Доручаю тобі, — мовив він грізно, — цього скатованого чоловіка. Я певен, що у нього навіть волосина не впаде з голови. А вранці я хочу побачити загін, до якого належить цей робітник, щоб пересвідчитись, чи він каже правду.

По цих словах намісник вийшов, залишивши номарха й гостей у великому замішанні.

На другий день царевич, одягаючись з допомогою Тутмоса, спитав його:

— А що, прийшли робітники?

— Так, володарю, ще здосвіта чекають твоїх повелінь.

— А той… Бакура є між ними? Тутмос скривився й відповів:

— Сталася дивна пригода. Достойний Софра наказав замкнути його в порожній льох свого палацу. А цей гультяй, та ще й такий сильний, виламав двері до другого льоху, де стояло вино, перекинув кілька дуже дорогих дзбанів, а сам так напився, що…

— Ну?.. — спитав царевич.

— Що вмер.

Царевич схопився з стільця.

— І ти віриш! — вигукнув він, — що цей робітник сам перепився на смерть?!

— Мушу вірити, бо в мене нема доказів, що його вбили, — відповів Тутмос.

— Але я їх пошукаю! — вибухнув царевич.

Він бігав по залі й пирскав, як розлютований лев. Коли він трохи заспокоївся, Тутмос мовив:

— Не шукай, володарю, провини там, де її не видно; бо навіть свідків не знайдеш. Якщо й справді хтось за наказом номарха задушив цього робітника, він однаково не признається. Сам мертвий теж нічого не скаже, і, зрештою, що б важила його скарга на номарха!.. В такій справі жодний суд не схоче розпочати слідства…

— А коли я накажу?.. — спитав намісник.

— Тоді суд вчинить слідство і доведе невинність Софри. І ти, володарю, будеш присоромлений, а всі номархи, їхні родичі й слуги стануть твоїми ворогами.

Царевич зупинився посеред покою й замислився.

— Зрештою, — мовив Тутмос, — здається, все свідчить, що цей нещасний Бакура був п’яниця чи божевільний і насамперед, що він чужинець. Бо хіба справжній поміркований єгиптянин, хоч би йому рік не платили грошей і дали вдвоє більше київ, посмів би вдертися до палацу номарха і з таким криком звертатись до тебе?

Рамзес схилив голову і, побачивши, що до другого покою зайшли його придворні, мовив півголосом:

— Ти знаєш, Тутмосе, відколи я вирушив у цю подорож, Єгипет починає здаватися мені якимсь іншим. То я питаю сам себе, чи не в чужій я країні? То серце моє бере неспокій, наче в мене на очах заслона, за якою чиниться велике ошуканство, а я не можу його розгледіти…

— І не придивляйся, бо зрештою тобі може здатися, що всі ми повинні йти до копалень, — відповів, сміючись, Тутмос. — Пам’ятай, що номархи й урядовці — пастухи твого стада. Коли котрийсь і видоїть трохи молока для себе або заріже вівцю, ти ж не вб’єш його і не виженеш. Овець у тебе багато, а з пастухами — скрутно.

Намісник, уже одягнений, перейшов до вітальні, де зібрався його почет — жерці, воєначальники, урядовці. Разом з ними він покинув палац і вийшов на внутрішнє подвір’я.

Це був досить широкий майдан, обсаджений акаціями, в затінку яких чекали на царевича робітники. На поклик сурми весь натовп підхопився з землі й вишикувався у п’ять рядів.

Рамзес, оточений блискучим почтом вельмож, раптом зупинився, щоб здалека оглянути загін копачів. Люди були майже голі, в білих чепцях на головах і з такими самими пов’язками на стегнах. Серед них легко можна було вирізнити коричневих єгиптян, чорних негрів, жовтих азіатів та білих жителів Лівії й островів Середземного моря.

В першому ряду стояли копачі з кайлами, в другому — з мотиками, в третьому — з лопатами. В четвертому — були носії, кожен з яких мав важіль і два цебра, в п’ятому — теж носії, але з великими ящиками на двох чоловік. Ними вони виносили викопану землю.

Перед рядами, за кілька кроків один від одного, стояли майстри: кожен тримав у руці дебелу палицю й великий дерев’яний циркуль або кутомір.

Коли царевич наблизився до них, вони крикнули хором: «Живи вічно!» — і, впавши на коліна, схилили голови до землі. Наступник трону наказав їм підвестися і далі уважно придивлявся до них.

Це були здорові й сильні люди, аж ніяк не схожі на таких, що два місяці жили з самого жебракування.

До намісника підійшов номарх Софра із своїм почтом. Але Рамзес удав, що не помітив його, і звернувся до одногозмайстрів:

— Ви копачі з Сохема? — спитав він. Майстер упав ниць на землю й мовчав. Царевич знизав плечима і гукнув до робітників:

— Ви з Сохема?

— Ми копачі з Сохема!.. — відповіли вони хором.

— Виплатили вам заробіток?

— Виплатили, ми ситі й щасливі, слуги його святості, — відповів хор, чітко вимовляючи кожне слово.

— Кругом! — скомандував царевич.

Всі повернулись. Майже в кожного спина була вкрита глибокими шрамами від київ, але свіжих рубців не було.

«Обдурюють мене!» — подумав наступник трону. Він наказав робітникам іти в казарми і, не привітавшись з номархом, повернувся до палацу.

— Ти теж скажеш мені, — озвався він дорогою до Тутмоса, — що ці люди — робітники з Сохема?..

— Вони ж самі це сказали, — відповів той.

Царевич зажадав, щоб йому подали коня, і помчав до свого війська, яке стояло за містом.

Весь день він муштрував полки. Опівдні на площі з’явилося кілька носіїв на чолі з номархом. Вони несли намети, посуд, їжу й вино. Але царевич вирядив їх назад в Атріб і, коли настав час війську обідати, звелів і собі подати і з’їв вівсяний корж із сушеним м’ясом.

Це були наймані лівійські полки. Коли царевич увечері наказав їм відкласти зброю й попрощався з ними, здалося, що воїнів і воєначальників охопило безумство. Вигукуючи: «Живи вічно!» — вони цілували йому руки й ноги і, зробивши ноші зі списів та плащів, із співами понесли царевича до міста й дорогою сперечались за честь нести його на руках.

Номарх і сановники провінції, побачивши захват лівійських варварів та ласку до них царевича, стривожилися.

— Оце-то володар!.. — шепнув Софрі великий писар. — Якби він схотів, ці люди порубали б мечами нас і дітей наших…

Переляканий номарх зітхнув, сподіваючись тільки на ласку й заступництво милостивих богів.

Пізно вночі Рамзес повернувся до свого палацу, і тут слуги сказали йому, що він спатиме в іншій опочивальні.

— Чому?

— Бо в тій, де ти спав раніше, бачили отруйну змію, яка так десь заховалася, що її не можна знайти.

Нова опочивальня містилася в частині палацу, суміжнійзбудинком номарха. Це був квадратний покій, оточений колонами, його алебастрові стіни були вкриті барельєфами, які зображували — внизу рослини в вазонах, вгорі гірляндизоливкового та лаврового листя.

Майже посередині стояло велике ложе, оздоблене чорним деревом, слоновою кісткою й золотом. Опочивальню освітлювали два запасні смолоскипи, між колонами стояли столики з вином, стравами та вінками з троянд.

У стелі був великий чотирикутний отвір, затягнений полотном.

Царевич прийняв купіль і ліг на м’якій постелі, його слуги вийшли в інші покої. Смолоскипи почали пригасати, в опочивальню війнув прохолодний вітер, насичений пахощами квітів. Водночас десь угорі залунали тихі звуки арф.

Рамзес підняв голову. Полотняний дах розсунувся, й крізь отвір у стелі видно було сузір’я Лева, а в ньому ясну зорю Регул. Все голосніше звучала музика арф.

«Чи не боги збираються до мене в гості?» — усміхнувшись, подумав Рамзес.

В отворі стелі блиснула широка смуга світла; було воно яскраве, але лагідне. За мить угорі з’явилися ноші в формі золотого човна, над яким здіймалася альтанка з квітів; стовпи її були оповиті гірляндами троянд, дах був з фіалок і лотосів.

На шнурах, оповитих зеленню, золотий човен безшумно спустився в опочивальню. Став на підлозі, і з-під квітів вийшла нага жінка надзвичайної краси. Тіло її мало відтінок білого мармуру, від янтарної хвилі волосся линули п’янкі пахощі.

Вийшовши з свого повітряного човника, красуня опустилась на коліна перед царевичем.

— Ти дочка Софри?.. — запитав Рамзес.

— Так, володарю…

— І, незважаючи на це, прийшла до мене?..

— Благати тебе, щоб ти простив мого батька… Нещасний він!.. Від самого полудня ллє сльози й посипає голову попелом.

— А якщо я не прощу його, ти підеш від мене?

— Ні… — тихо шепнула вона.

Рамзес пригорнув її до себе й пристрасно поцілував. Очі

в нього палали.

— За це я дарую йому своє прощення, — мовив він.

— О, який ти добрий! — вигукнула красуня, пригортаючись до царевича. А потім додала ніжно: — Ти накажеш відшкодувати збитки, яких завдав йому той божевільний робітник?

— Накажу…

— І візьмеш мене в свій дім?.. Рамзес глянув на неї.

— Візьму, бо ти прекрасна.

— Справді?.. — мовила вона, обнімаючи його за шию. — Придивись до мене краще… Серед красунь Єгипту є лише три, кращі за мене.

— Як не розуміти?

— В Мемфісі чи біля Мемфіса живе твоя перша… На щастя, вона єврейка! В Сохемі — друга…

— Я нічого про це не знаю… — перебив царевич.

— Ой ти, голубе!.. Отож, певно, не знаєш і про третю — з Ану?

— Хіба й вона належить до мого дому?

— Невдячний!.. — вигукнула дівчина, вдаривши його квіткою лотоса. — Мабуть, ти й про мене скажеш через місяць те ж саме… Але я не дам себе скривдити…

— Так само, як і твій батько…

— Ти ще не простив його? Пам’ятай, я зараз піду…

— Ні, зостанься, зостанься…

На другий день намісник згодився прийняти почесті від номарха Софри. Він прилюдно похвалив його мудре управління провінцією і, щоб покрити збитки, завдані п’яним робітником, подарував йому половину різних речей і посуду, привезених з міста Ану.

Другу половину цих дарунків забрала собі донька номарха, прекрасна Абеб, як наближена до царевича. Крім того, вона звеліла сплатити їй із скарбниці Рамзеса п’ять талантів на убрання, коней та рабинь.

Увечері царевич, позіхаючи, сказав Тутмосу:

— Його святість, батько мій, розкрив мені велику істину, що жінки дорого коштують!

— Гірше, коли їх нема, — відповів чепурун.

— Але я маю їх чотири і навіть добре не знаю, як це сталося. Можу двох відступити.

— І Сару теж?

— Її ні, особливо якщо вона народить мені сина.

— Коли ти призначиш цим горличкам добрий посаг, чоловіки для них знайдуться.

Царевич знову позіхнув.

— Не люблю слухати про посаги, — відповів він. — Ах!.. Яке щастя, що я нарешті зможу вирватись від вас і жити серед жерців…

— Ти справді зробиш так?..

— Я мушу. Може, я хоч від них довідаюсь, чому фараони бідніють. А-а!.. Ну, і відпочину.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.