Розділ двадцять перший 9 страница

— Цікаво — як?

— Бо він сам не робив усього: не тесав колод і каміння, не випалював цегли, не виносив її на риштування, не укладав і не цементував. Він тільки накреслив план, та навіть і в цьому мав помічників. А ти, царевичу, все хочеш зробити сам: і вислухати, і задовольнити всі прохання. Це над людські сили.

— А як же я міг робити інакше, коли між прохачами були невинно покарані або позбавлені заслуженої нагороди? Адже основою держави є справедливість, — відповів наступник трону.

— Скількох людей ти, царевичу, можеш вислухати за день, щоб не втомитись? — запитав Гергор.

— Ну… двадцятьох.

— Твоє щастя. Я вислуховую щонайбільше шістьох чи десятьох, і це не прохачі, а великі писарі, управителі й міністри. Кожен з них доповідає мені не про якісь незначні випадки, а лише про найважливіше, що діється у війську, в маєтках фараона, в судах, у номах, а також про релігійні справи та про зміни рівня Нілу. Вони тому не доповідають мені дрібниць, що кожен з них, перше ніж прийти до мене, мусив сам вислухати десять нижчих писарів. А кожен нижчий писар і управитель зібрав відомості від десятьох ще нижчих від себе, а ті й собі вислухали донесення ще десятьох дрібних урядовців.

Таким способом я і його святість, розмовляючи щодня лише з десятком людей, знаємо про найважливіші події, які сталися в сотні тисяч місць нашої країни і всього світу.

Дозорець, який стереже квартал в Мемфісі, бачить лише кілька будинків. Десятник знає цілу вулицю, сотник — дільницю міста, начальник — усе місто. А фараон стоїть над усіма, ніби на найвищому пілоні храму Пта, і бачить не тільки Мемфіс, але й інші міста: Сохем, Он, Херау, Турра, Тетауї, їхні околиці й частину західної пустелі.

З цієї височини його святість, щоправда, не помітить покривджених чи обійдених нагородою людей, але побачить юрбу робітників, які стоять без діла. Не завважить воїна в шинку, але дізнається, чи провадить муштру полк. Не добачить, що готує собі на обід якийсь селянин або міщанин, але вгледить пожежу, що почалася в дільниці.

Цей державний лад, — мовив, пожвавлюючись, Гергор, — наша слава й сила… Коли Снофру, один із фараонів першої династії, спитав жерця, який пам’ятник собі поставити, той відповів: «Обведи, володарю, на землі квадрат і поклади на ньому шість мільйонів битих каменів — це буде простий люд. Зверху поклади шістдесят тисяч обтесаних кам’яних брил — це будуть твої нижчі урядовці. На них поклади шість тисяч шліфованих брил — це будуть вищі урядовці. Зверх цього постав шістдесят плит, вкритих різьбою, — це будуть твої найближчі радники й полководці, а на вершині постав лише одну плиту з золотим зображенням сонця — це будеш ти сам».

Фараон Снофру так і зробив. Так постала найдавніша східчаста піраміда — правдивий образ нашої держави, — а вже від неї походять всі інші. Це непохитні будівлі, з вершини яких видно увесь світ і які дивуватимуть майбутні покоління.

В такому урядуванні, — вів далі міністр, — наша перевага над сусідами. Ефіопів було не менше, ніж нас. Проте їхній дар сам доглядав свою худобу, сам бив києм підданих, але не знав, скільки їх має, і не зумів зібрати їх докупи, коли туди вступило наше військо. Не було єдиної Ефіопії, а було лише велике, безладне згромадження людей. Тим-то тепер вони васали.

Лівійський князь сам розбирає кожну справу, а надто суперечки між багатими, і віддає цьому стільки часу, що не має змоги глянути навколо себе. Через це під боком у нього збираються цілі зграї розбійників, яких ми раз у раз нищимо.

Знай ще й таке, царевичу, що якби в Фінікії був один володар, який відав би, що де діється, і порядкував у всіх містах, ця країна не платила б нам ані утна данини. А яке щастя для нас, що царі Ніневії і Вавілона мають лише по одному міністру і так само втомились від безлічі справ, як ти зараз! Вони хочуть самі все бачити, самі судити і давати накази і тому так заплутали державні справи, що не розберуться в них і за сто років. Але якби знайшовся якийсь нікчемний єгипетський писар, що пішов би туди, пояснив царям їхні помилки в управлінні державою і запровадив там нашу урядову ієрархію, нашу піраміду, — за який десяток років Іудея й Фінікія потрапили б до рук ассірійців, а через кілька десятків років зі сходу й півночі, з моря й суходолу на нас ударило б могутнє військо, від якого ми, може б, і не відбилися.

— То треба напасти на них тепер, поки там нема ладу! — вигукнув царевич.

— Ми ще не видихали наших попередніх перемог, — холодно відказав Гергор і почав прощатися з Рамзесом,

— Хіба ж перемоги ослабили нас? — спалахнув царевич. — Хіба мало ми навезли скарбів?

— А хіба не тупиться сокира, якою рубають дерево? — спитав Гергор і вийшов.

Царевич зрозумів, що великий міністр хоче за будь-яку ціну зберегти мир, хоч сам стоїть на чолі війська.

— Побачимо! — шепнув він сам до себе.

За кілька днів до від’їзду Рамзеса викликали до його святості. Фараон сидів у кріслі в мармуровій залі, де більш нікого не було; чотири входи до неї охороняли вартові нубійці.

Біля царевого крісла стояв табурет для царевича і маленький столик, на якому лежало багато документів, писаних на папірусі.

Стіни зали були оздоблені кольоровими барельєфами, що зображували різні польові роботи, а по кутках стояли незворушні статуї бога Осіріса з меланхолійним усміхом на устах.

Коли царевич за наказом батька сів, його святість мовив:

— Ось тут, царевичу, документи про призначення тебе полководцем і намісником. Здається, перші дні влади втомили тебе?

— В слугуванні вашій величності я черпатиму силу, — відповів царевич.

— Підлесник!.. — всміхнувся фараон. — Пам’ятай, я не хочу, щоб ти переобтяжував себе працею. Розважайся, молодості потрібна розрядка… Але це не означає, що в тебе не буде важливих справ.

— Я готовий.

— Найперше… Найперше, я розповім тобі про свої турботи. Скарбниця наша майже порожня: податків надходить що рік, то менше, особливо з Нижнього Єгипту, а видатки зростають…

Фараон замислився.

— Ці жінки… ці жінки, Рамзесе, поглинають багатства не тільки простих смертних, але й мої. Маю їх кількасот, і кожна хоче мати якнайбільше покоївок, швачок, перукарів, рабів до нош, слуг, коней, веслярів, навіть своїх коханців і дітей… Малі діти!.. Коли я повернувся з Фів, одна з цих жінок, якої я навіть не пам’ятаю, заступила мені дорогу й, показуючи опецькуватого; трирічного хлопчика, почала вимагати, щоб я виділив йому маєток, бо це нібито мій син… Трирічний син… можеш ти собі це уявити?! Звичайно, я не міг сперечатися з жінкою, та ще в такій делікатній справі. Але чоловікові знатного роду легше бути гречним, ніж знайти гроші на кожну таку витівку…

Фараон похитав головою, перепочив трохи і знову заговорив:

— А тим часом мої прибутки від початку царювання зменшились наполовину, особливо в Нижньому Єгипті. Я питаю: в чому річ?.. Мені відповідають: народ зубожів, набагато зменшилось населення; море занесло піском частину родючих земель на півночі, а пустеля — на сході; було кілька неврожайних років. Словом, одне лихо за другим, а скарбниця все порожніє…

Отож прошу тебе, з’ясуй цю справу. Роздивись, знайди тямущих і правдивих людей, і хай вони тобі допоможуть розібратися. Коли ж тобі почнуть подавати звіти — не вір безоглядно папірусові, але все перевіряй сам. Чув я, що в тебе пильне око вождя, а коли так, ти з першого погляду побачиш, чи правдиві ці звіти. Але не квапся з висновками, а головне — не висловлюй їх. Кожну важливу думку, яка тобі прийде в голову сьогодні, запиши, а через кілька днів знов придивись до тієї самої справи і знов запиши. Це навчить тебе бути обачним і відразу осягати суть справи.

— Буде так, як ти наказуєш, найясніший володарю, — відповів царевич.

— Друге завдання, яке ти мусиш виконати, далеко важче. Щось там діється в Ассірії, і це починає непокоїти мій уряд.

Наші жерці оповідають, що за Північним морем є гостроверха гора, внизу вкрита зеленню, а на вершині снігом. Ця гора має дивну властивість: після багатьох років спокою вона раптом починає димитись, двигтіти й гриміти, а потім викидає з себе стільки рідкого вогню, скільки є води в Нілі. Вогонь той кількома потоками розливається довкола і на величезному просторі пожирає працю хліборобів. Отож Ассірія, сину мій, схожа на цю гору. Цілі сторіччя панують в ній спокій і тиша. Та раптом всередині зривається буря, невідома звідки вихоплюється велике військо ассірійців і нищить мирних сусідів.

Тепер біля Ніневії і Вавілона чути стугін: гора димиться. Отже, дізнайся, чи віщує бурю цей дим, і подумай про запобіжні заходи.

— Чи зможу я?.. — тихо спитав царевич.

— Треба навчитись бачити, — мовив фараон. — Коли хочеш як слід щось пізнати, не звіряйся тільки на свої очі, а хай тобі допоможуть кілька пар чужих. Не обмежуйся міркуваннями самих єгиптян, бо кожен народ і кожна людина посвоєму дивиться на речі і не може осягнути всієї правди. Спитай, що думають про ассірійців фінікійці, євреї, хетти та єгиптяни, і добре зваж, що є спільного в цих думках.

Коли всі скажуть, що з боку Ассірії загрожує небезпека, ти знатимеш, що так воно і є. А коли різні люди говоритимуть по-різному, теж будь обережний, бо мудрість велить нам швидше сподіватись лихого, аніж доброго.

— Ти говориш, володарю, як мовлять боги! — прошепотів Рамзес.

— Я вже старий, а з височини трону видно те, про що прості смертні й гадки не мають. Якби ти спитав сонце, що воно думає про світові справи, воно, певне, розповіло б ще цікавіші речі.

— Між людьми, яких я маю спитати про Ассірію, ти не згадав греків, батьку, — зауважив наступник трону.

Фараон лагідно усміхнувся і похитав головою.

— Греки!.. Греки!.. — сказав він. — Велике майбутнє у цього народу. Проти нас вони ще діти, але який дух живе в них!..

Пам’ятаєш мою статую, яку зробив грецький скульптор? То ж другий я, жива людина!.. Я місяць тримав її в палаці, але, зрештою, подарував храмові в Фівах. Повіриш, мене взяв страх, що ця моя кам’яна подоба раптом встане зі свого трону і зажадає, щоб я поділив з нею владу… Яке замішання зчинилося б тоді в Єгипті!..

Греки!.. Ти бачив вази, які вони ліплять, палаци, що вони будують? Від цієї глини й каміння віє чимсь таким, що втішає мою старість і змушує забути про хворобу…

А їхня мова? О боги, це ж музика, і різьба, і малювання… все разом. Воістину, якби Єгиптові судилося колись умерти, спадок по ньому перебрали б греки. І ще переконали б світ, що все це створили вони, а нас ніколи й не було. А проте греки — тільки учні наших початкових шкіл, бо ми, як ти знаєш, не маємо права ділитися вищою мудрістю з чужинцями.

— І все-таки ти, батьку, начебто не довіряєш грекам?

— Бо це особливий народ — ні фінікійцям, ні їм вірити не можна. Фінікієць, коли схоче, побачить і скаже щиру правду, як то ведеться в єгиптян. Але ніколи не вгадаєш, коли він схоче її сказати. А грек простодушний, мов дитина, і ладен завжди говорити правду, та не може.

Вони бачать світ інакше, ніж ми. В їхніх очах кожна річ виблискує й міниться всіма барвами, як небо Єгипту та його вода. То чи можна покладатися на їхню думку?

За часів Фіванської династії далеко на півночі було містечко Троя, яких у нас є тисяч з двадцять. На цей курник нападали різні грецькі волоцюги і так допекли його нечисленним жителям, що ті після десяти років колотнечі спалили свою маленьку фортецю і перебралися в інше місце.

Звичайнісінька розбійницька історія!.. А послухай, які гарні пісні співають греки про Троянські битви! Ми сміємося з цих чудес і звитяг, бо наш уряд мав докладні відомості про всі події. Ми знаємо, що це чисті вигадки, а проте… слухаємо ці пісні, як дитина слухає казки своєї няньки, і не можемо від них відірватись!..

Отакі греки: природжені брехуни, але привітні й мужні люди. Кожен з них швидше накладе головою, аніж скаже правду. І це не задля користі, як фінікійці, а з внутрішньої потреби.

— А як я маю ставитись до фінікійців? — запитав царевич.

— Це люди розумні, працьовиті й сміливі, але гендлярі; для них головне в житті — заробити, ще й багато, якнайбільше!.. Фінікійці — як вода: багато приносять, і багато забирають, і просочуються всюди. Треба давати їм якнайменше і пильнувати, щоб вони не пролазили до Єгипту тихцем крізь шпари.

Коли їм добре заплатиш і пообіцяєш ще більшу винагороду, вони будуть чудовими вивідувачами. Те, що нам відомо про таємний рух в Ассірії, ми знаємо від них.

— А євреї? — тихо спитав царевич, опускаючи очі.

— Це народ кмітливий, але всі вони похмурі фанатики й запеклі вороги Єгипту. Лише коли відчують на своїй шиї важку сандалю Ассірії, вони звернуться до нас. Аби тільки не було запізно. Але користатися з їхніх послуг можна… Звичайно, не тут, а в Ніневії та Вавілоні.

Фараон був дуже стомлений. Царевич, прощаючись, упав йому до ніг, а батько обняв його; після цього Рамзес пішов до матері.

Цариця, сидячи в своєму покої, ткала тонке полотно на убрання богам, а її служниці шили й гаптували одяг або робили гірлянди. Молодий жрець перед статуєю Ісіди курив пахощами.

— Я прийшов, — мовив царевич, — подякувати тобі, матінко, і попрощатись.

Цариця підвелась і, обнявши сина, з сльозами мовила:

— Як же ти змінився!.. Ти вже справжній мужчина!.. Я так рідко тебе бачу, що могла б забути твоє обличчя, якби не носила твого образу повсякчас у своєму серці. Недобрий! Я з намісником стільки разів підпливала до твого маєтку, сподіваючись, що ти нарешті забудеш свою образу, а ти виїхав мені назустріч із своєю наложницею…

— Прости… прости!.. — казав Рамзес, цілуючи матір. Цариця вийшла з ним до саду і, коли вони лишилися на

самоті, мовила:

— Я жінка, тому мене хвилює доля жінки й матері. Ти візьмеш з собою цю дівчину, коли поїдеш звідси? Пам’ятай, що галас і рух можуть зашкодити їй і дитині. Вагітним жінкам потрібні тиша й спокій.

— Ти кажеш про Сару? — спитав здивовано Рамзес. — Вона вагітна? Мені вона нічого про це не казала…

— Може, соромиться, а може, й сама не знає, — відповіла мати. — В кожному разі, подорож…

— Та я й не думаю її брати! — вигукнув царевич. — Тільки… чому вона криється від мене… наче дитина не моя?

— Не будь підозріливим, — зауважила мати. — Це звичайна сором’язливість молодих дівчат. А може, вона приховувала свій стан, боячись, що ти її покинеш?

— Адже я не візьму її до свого двору! — перебив царевич так роздратовано, що очі цариці усміхнулись, та вона прикрила їх віями.

— Ну, не треба так жорстоко відштовхувати жінку, яка тебе кохала. Я знаю, що ти про неї подбав. Ми теж дамо їй щось від себе. Дитина царської крові повинна бути як слід вихована і добре забезпечена.

— Звичайно, — відповів Рамзес — Мій первісток, хоч він і не матиме прав наступника трону, повинен посідати таке становище, щоб і я його не соромився, і він не нарікав на мене.

Попрощавшись із матір’ю, Рамзес вирішив поїхати до Сари, і тому повернувся в свої покої.

В серці його боролися два почуття — досада на Сару за те, що вона приховувала від нього причину своєї хвороби, і гордість від свідомості, що він стане батьком.

Він — батько! Це надавало йому поважності, яка наче зміцнювала його становище полководця й намісника. Батько — це вже не юнак, який мусить з пошаною дивитися на старших.

Царевич був схвильований і зворушений, йому хотілося нагримати на Сару, а потім обняти її і обдарувати.

Та, повернувшись до себе, він застав там двох номархів з Нижнього Єгипту, які прийшли із звітами про свої номи. Поки Рамзес вислухав їх, він уже стомився. І, крім того, у нього мав бути вечірній прийом, на який він не хотів спізнитись.

«Знову я не буду в Сари, — думав він. — Бідна дівчина не бачила мене майже дві декади…» Він покликав негра.

— В тебе є та клітка, яку дала тобі Сара, коли ми зустрічали нашого володаря?

— Є, — відповів негр.

— Візьми звідти голуба й випусти.

— Тих голубів уже всіх поїли.

— Хто поїв?

— Ваша достойність. Я сказав кухареві, що ті голуби від пані Сари, і він тільки для вашої достойності робив з них печеню й паштети.

— А щоб вас крокодил пожер! — вигукнув з досадою царевич.

Він викликав Тутмоса і звелів негайно їхати до Сари. Розповівши йому історію з голубами, царевич мовив:

— Одвези їй смарагдові сережки, браслети на руки й на ноги та два таланти. Скажи — я гніваюсь на неї за те, що вона крилась від мене з своєю вагітністю, але прощу її, якщо дитина буде здорова й гарна… А якщо вона народить хлопчика, я подарую їй ще один маєток, — додав він, усміхнувшись. — І ще одне… постарайся умовити її, щоб вона відсторонила від себе хоч трохи євреїв і взяла бодай кількох єгиптян і єгиптянок. Я не хочу, щоб мій син з’явився на світ у такому оточенні, а може, ще й грався потім з єврейськими дітьми. Вони ж навчать його давати батькові найгірші фініки!..

Розділ дев’ятнадцятий

Квартал, де жили чужинці в Мемфісі, лежав у північносхідній частині міста, недалеко від Нілу. Було там кількасот будинків і кільканадцять тисяч мешканців — ассірійців, євреїв, греків, а найбільше — фінікійців.

Це був багатий квартал. Головною артерією його була досить пряма, брукована кам’яними плитами вулиця, кроків на тридцять завширшки. По обидва боки її височіли будинки з цегли, вапняку й пісковику, від трьох до п’яти поверхів заввишки. В льохах були склади сировини, на перших поверхах — крамниці, на других — помешкання заможних людей, над ними — майстерні: ткацькі, швацькі, ювелірні, а ще вище — тісні житла ремісників.

Будівлі в цьому кварталі, так само як і в усьому місті, були здебільшого білі. Але серед кам’яниць досить часто траплялися й зелені, як лука, жовті, як пшеничний лан, блакитні, як небо, або червоні, як кров.

Фасади багатьох будинків були прикрашені малюнками, які вказували на заняття їхніх мешканців.

На будинку ювеліра довгий ряд малюнків зображував, як його власник продає чужоземним царям ланцюжки, браслети власного виробу, викликаючи в них щире захоплення. Стіни величезного дому купця вкривали картини, що відтворювали труднощі й небезпеки, пов’язані з торгівлею: в морі людей хапають страшні потвори з риб’ячими хвостами, в пустелі — крилаті вогненні змії, а на далеких островах їх роздирають велетні, одна сандаля яких більша за фінікійський корабель.

На стінах кам’яниці лікаря намальовано людей, яким він зумів повернути втрачені руки, ноги, зуби і навіть молодість. На будинку, який займала місцева влада, було зображено бочку, в яку люди кидали золоті обручки, писаря, якому хтось нашіптував на вухо, і розпростертого на землі винуватця, якого двоє чоловіків били киями.

Вулиця кишіла народом. Попід стінами тулилися люди з ношами, з опахалами, посланці та інші робітники, готові продати свою працю. Посередині безперервною валкою котилися вози з товарами, запряжені ослами або волами, і йшли носії з вантажем.

По тротуарах снували галасливі продавці свіжої води, винограду, фініків, копченої риби, а також крамарі, продавці квітів, музиканти й різні штукарі.

В цім людськім потоці, який плинув, розпліскувався, продавав і купував, вигукуючи на різні голоси, дуже вирізнялися поліцейські. На кожному були коричнева сорочка до колін, фартушок у блакитну та червону смужку, короткий меч при боці, а в руці — здорова палиця. Ці охоронці порядку походжали по тротуару, інколи перемовляючись із своїми товаришами, але найчастіше стояли на придорожньому камені, щоб краще бачити юрбу, що ринула біля їхніх ніг.

Зважаючи на таку пильність, вуличні злодії мусили діяти дуже обережно. Звичайно двоє з них починали бійку, і, коли круг них збиралась юрба і поліцейські, не розбираючи, починали молотити киями тих, що билися, та спостерігачів, їхні товариші злодії спритно очищали кишені.

Майже в центрі вулиці стояв заїзд фінікійця з Тіра Асаргадона, де для полегшення нагляду повинні були зупинятися всі, хто приїжджав з-за кордону. Це був великий квадратний з багатьма вікнами будинок, що стояв трохи осторонь від інших; отже, його зручно було обходити кругом та підглядати з усіх боків. Над головними ворітьми висіла модель корабля, а на передній стіні були намальовані картини, які зображали його святість Рамзеса XII, що приносив богам жертви або приймав чужоземців, з-поміж яких фінікійці вирізнялися високим зростом і яскраво-червоним кольором шкіри.

Вузькі вікна цього будинку були завжди відкриті й тільки іноді заслонялися завісами з тканини або з кольорових прутиків. Оселя господаря та приміщення для подорожніх були розташовані на трьох верхніх поверхах, а внизу містився винний льох і харчівня. Моряки, носії, ремісники та інші бідні подорожні їли й пили на подвір’ї, де була мозаїчна підлога і полотняний намет, напнутий на стовпчики так, щоб можна було бачити відразу всіх гостей. Заможніші й знатніші гості бенкетували на галереї, яка оточувала подвір’я.

На подвір’ї люди сиділи на підлозі, біля плоских камінних брил, що заміняли столи. На галереї, де було прохолодніше, стояли столики, лави й стільці і навіть низенькі м’які ложа, на яких можна було подрімати.

На кожній галереї був великий стіл, заставлений тацями з хлібом, м’ясом, рибою і плодами та великими глеками з вином, пивом і водою. Негри й негритянки подавали гостям страви, забирали порожні глеки й приносили з льоху повні, а писарі, що доглядали за столами, старанно записували кожен шматок хліба, кожну головку часнику й кухоль води.

Серед подвір’я, на помості, стояли два дозорці з киями, які стежили за челяддю та писарями, а також залагоджували з допомогою київ суперечки між біднішими гостями з різних країн. Завдяки такому порядку крадіжки й бійки траплялися тут рідко; частіше навіть на галереях, аніж на подвір’ї.

Сам господар заїзду, всім відомий Асаргадон, чоловік років за п’ятдесят, посивілий уже, у довгій сорочці й серпанковій накидці, походжав поміж гостями, пильнуючи, щоб кожен мав усе, що треба.

— Їжте й пийте, сини мої, — припрошував він грецьких моряків, — бо такої свинини й пива немає в цілому світі. Я чув, що біля Рафії вас захопила буря. Ви повинні принести богам щедру жертву за те, що вони врятували вас!.. В Мемфісі за все життя можна не побачити бурі, але на морі легше знайти блискавку, ніж мідний утен. У мене є мед, борошно, пахощі для священних жертв, а отам, у кутках, стоять боги всіх народів. У моєму заїзді чоловік може бути ситим і побожним за дуже невелику плату.

Він повернувся й пішов на галерею, де сиділи купці.

— Їжте й пийте, шановні панове, — заохочував він їх, уклоняючись. — Часи тепер добрі! Найясніший наступник трону, хай він живе вічно, їде до Пі-Баста з величезним почтом, а з Верхнього Царства прибув караван із золотом. На цьому не один з вас добре заробить. В мене є куріпки, молоді гуси, риба прямо з річки й чудова печеня з дикої кози. А яке вино прислали мені з Кіпру! Щоб я став іудеєм, коли келих цього чудового трунку не вартий дві драхми! Але вам, батькам і добродіям моїм, я віддам сьогодні по драхмі. Тільки сьогодні, на почин…

— Дай по півдрахми за келих, тоді скуштуємо, — озвався один з купців.

— Півдрахми? — повторив хазяїн. — Швидше Ніл попливе назад до Фів, ніж я таке добро віддам по півдрахми. Хіба що… для тебе, пане Белезіс, бо ти окраса Сідона… Гей, раби! Подайте нашим добродіям найбільший жбан кіпрського.

Коли він одійшов, купець, названий Белезісом, сказав до своїх товаришів:

— Хай мені рука відсохне, якщо це вино коштує півдрахми. Але бог із ним!.. Менше клопоту матимемо з поліцією.

Розмови з гостями різних народів і станів не заважали господареві стежити за писарями, що записували наїдки й напої, за дозорцями, які наглядали за служниками та писарями, а найпильніше — за подорожанином, який, схрестивши ноги, сидів у передній галереї на подушках і дрімав над жменею фініків та келихом чистої води. У цього подорожнього, чоловіка років сорока, було буйне волосся й борода, чорні, мов крукове крило, задумливі очі й надзвичайно благородне обличчя, на якому, здавалося, ніколи не відбивались гнів чи тривога.

«Це небезпечний щур, — думав господар, поглядаючи на нього краєм ока. — Має вигляд жерця, а носить темну опанчу. Здав мені золота й коштовностей на цілий талант, а сам не їсть м’яса і не п’є вина. Це або великий пророк, або великий злочинець!..»

На подвір’я зайшли два голі псили — приборкувачі змій, з мішком, повним отрутних гадів, і почали виставу.

Молодший грав на сопілці, а старший почав обвивати себе великими й малими зміями, з яких найменшої вистачило б, щоб розігнати всіх гостей з подвір’я заїзду «Під кораблем». Сопілка озивалась щодалі пискливіше, приборкувач звивався, конвульсивно здригавсь і весь час дратував змій. Нарешті одна змія вкусила його за руку, друга за обличчя, а третю — найменшу — приборкувач сам проковтнув живцем.

Гості й слуги з тривогою споглядали це видовище. Вони тремтіли, коли приборкувач дратував гадюк, заплющували очі, як ті його кусали, а коли псило проковтнув змію — заревли від радості й захвату.

Тільки подорожній з передньої галереї не підвівся зі своїх подушок і навіть не захотів глянути на цю розвагу. А коли приборкувач почав збирати гроші, подорожній кинув йому на підлогу два мідні утни, даючи рукою знак, щоб той не підходив ближче.

Вистава тривала з півгодини. Коли приборкувачі пішли з подвір’я, до господаря підбіг негр, який обслуговував покої гостей, і щось стурбовано зашепотів йому на вухо. Потім, невідомо звідки, в галереї з’явився десятник поліції і, відкликавши Асаргадона у віддалену нішу, довго розмовляв з ним, а шановний господар заїзду бив себе в груди, заламував руки чи хапався за голову. Нарешті, стусонувши негра в живіт, він звелів йому подати десятникові смажену гуску й глек кіпрського вина, а сам підійшов до гостя з передньої галереї, який, здавалося, весь час дрімав, хоч очі в нього були розплющені.

— Смутні маю вісті для тебе, благородний пане, — мовив господар, сідаючи біля подорожнього.

— Боги насилають на людей дощ і смуток, коли на те їхня воля, — байдуже відповів гість.

— Поки ми тут дивилися на псилів, — вів далі господар, смикаючи посивілу бороду, — злодії залізли на третій поверх і вкрали твої речі… Три мішки й скриню, напевно, дуже дорогу!..

— Ти мусиш сповістити суд про мою втрату.

— Нащо суд? — шепнув господар. — У наших злодіїв свій цех… Пошлемо по старшого, оцінимо речі, заплатиш йому двадцять процентів їх вартості, і все знайдеться. Я можу тобі допомогти.

— В моїй країні, — мовив подорожній, — ніхто не домовляється із злодіями, і я не буду. Живу я в тебе, тобі довірив своє майно, отож ти за нього й відповідаєш.

Достойний Асаргадон почав чухати собі спину між лопатками.

— Чужинцю з далекої країни, — мовив він стишеним голосом, — ви, хетти, й ми, фінікійці, завжди були братами, і тому я щиро раджу тобі не звертатись до єгипетського суду, бо він має лише одні двері — щоб увійти, але не має тих, щоб вийти.

— Боги навіть крізь стіну можуть провести невинного, — відповів гість.

— Невинний!.. Хто з нас невинний на землі неволі? — шепнув господар. — Поглянь — там десятник з поліції доїдає гуску, чудову гуску, яку я сам охоче з’їв би. А знаєш, чому я віддав десятникові цю гуску, відірвавши її від свого рота? Бо він прийшов випитувати про тебе…

Сказавши це, фінікієць скоса глянув на подорожнього, але той ні на хвилину не втратив спокою.

— Питає мене, — вів далі господар, — питає мене десятник: «Хто він, цей чорний, що дві години сидить над жменькою фініків?» Кажу йому: «Дуже чесний чоловік, пан Пхут». — «Звідки він?» — «З країни хеттів, — кажу, — з міста Гаррана. У нього там на три поверхи будинок і багато поля. — «Чого він сюди приїхав?» — «Приїхав, — відповідаю, — стягти боргзодного жерця, п’ять талантів, які позичив ще його батько».

А знаєш, благородний пане, — вів далі господар, — що мені на це відповів десятник?.. Ось що: «Асаргадоне, я знаю, що ти вірний слуга його святості фараона. В тебе добрі страви і нерозведене вино, і тому кажу тобі — стережися! Стережися чужинців, які не заводять знайомств, не п’ють вина, уникають всіляких розваг і мовчать. Цей Пхут із Гаррана може бути ассірійським шпигуном». Серце в мене завмерло, коли я це почув, — казав далі господар. — Але тобі до всього байдуже! — обурився він, бачачи, що навіть страшне обвинувачення в шпигунстві не схвилювало хетта.

— Асаргадоне, — мовив згодом гість, — я довірив тобі себе і своє майно. Отже, подбай, щоб мені повернули мої мішки й скриню, а то я поскаржусь тому самому десятникові, який з’їв призначену для тебе гуску.

— Ну… дозволь, щоб я сплатив злодіям хоч п’ятнадцать процентів вартості твоїх речей! — заблагав господар.

— Не маєш права.

— Дай їм хоч тридцять драхм…

— Ні утна.

— Ну, то дай бідолахам хоч десять драхм…

— Іди з миром, Асаргадоне, і проси богів, щоб вони повернули тобі розум, — все так само спокійно відповів подорожній.

Господар схопився з подушок, задихаючись від гніву.

«От гадина, — думав він. — Цей гарранець приїхав не тільки по борг. Він ще тут залагодить якусь справу… Серце підказує мені, що це має бути багатий купець, а може, навіть і корчмар, який у спілці з жерцями й суддями відкриє десь у мене під боком другий заїзд… Бодай тебе був спалив вогонь небесний! Бодай тебе проказа сточила!.. Скнара, дурисвіт, злодюга, на якому чесна людина навіть заробити не може…»

Ще не встиг шановний Асаргадон вгамувати свій гнів, як на вулиці залунали звуки флейти й гупання бубна, і невдовзі на подвір’я вбігли чотири майже голі танцівниці. Носії й моряки привітали їх радісними вигуками, і навіть поважні купці з галереї почали зацікавлено приглядатися до них і перемовлятися про їхню вроду. Танцівниці рухами рук і усмішками привітали гостей. Одна з них почала грати на подвійній флейті, друга вторувала їй на бубні, а дві наймолодші стали танцювати по подвір’ю так, щоб не обминути жодного гостя, не зачепивши його своїм серпанковим шарфом.

Поиск по сайту: