Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ двадцять перший 8 страница



Ці дрібні непорозуміння, які вогненними краплинами падали на Сарине серце, не змінили ставлення Рамзеса до неї. Він був привітний і пестив її, як завжди, хоч очі його дедалі частіше поглядали на той берег Нілу, зупиняючись на могутніх пілонах палацу.

Незабаром Рамзес помітив, що не тільки він сумує в своєму добровільному вигнанні. Одного дня від того берега відчалила пишно оздоблена царська барка, перепливла Ніл в напрямі до Мемфіса і почала кружляти так близько від Сариного маєтку, що Рамзес міг навіть розпізнати людей, які в ній сиділи. Він побачив під пурпуровим балдахіном свою матір в товаристві інших жінок двору, а навпроти неї, на низькій лаві, намісника Гергора. Здавалось, вони не дивились на садибу, але царевич знав, що вони його бачать.

«Ага, — подумав він, усміхнувшись. — Моя вельможна матінка і його достойність міністр намагаються виманити мене звідси, перш ніж повернеться його святість…»

Був місяць тобі — кінець жовтня і початок листопада. Вода в Нілі спала на півтора людського зросту, щодня оголюючи нові клапті чорної грузької землі. Там, де зійшла вода, відразу з’являлась вузька соха, яку тягнула пара волів. За сохою йшов голий орач, біля волів — погонич з коротким батогом, а за ними — сіяч, по кісточки вгрузаючи в мул: він ніс у фартусі пшеницю й щедро розсипав її повними жменями.

В Єгипті починалася найкраща пора року — зима. Було не більше як п’ятнадцять градусів тепла, земля хутко вкривалася смарагдовою зеленню, серед якої рясніли нарциси й фіалки.

Їхні пахощі все дужче було чути серед свіжого духу землі й води.

Вже кілька разів царський човен з найяснішою царицею Нікотріс і намісником Гергором з’являвся поблизу Сариного маєтку. Щоразу Рамзес бачив свою матір, яка весело розмовляла з Гергором, і переконувався, що вони навмисне не дивилися в його бік, наче хотіли виявити свою зневагу.

— Почекайте! — прошепотів розгніваний царевич. — Я доведу вам, що і я зовсім не сумую…

І коли одного дня, незадовго до заходу сонця, від того берега відплив золочений царський човен з пурпуровим балдахіном, оздобленим на ріжках страусовими перами, Рамзес звелів спорядити човен на двох і сказав Сарі, що попливе з нею.

— Єгово! — вигукнула вона, складаючи руки. — Адже там твоя мати й намісник!

— А тут буде наступник трону. Візьми з собою арфу, Саро.

— Ще й арфу?.. — спитала вона тремтячи. — А що, як твоя вельможна мати схоче говорити з тобою? Я тоді кинусь у воду!..

— Не будь дитиною, Саро, — відповів, усміхаючись, царевич. — Його достойність намісник і моя мати дуже люблять співи. Ти можеш навіть прихилити їх до себе, коли заспіваєш гарну єврейську пісню. Хай там буде щось про кохання…

— Я не знаю такої, — відповіла Сара, в якій слова царевича раптом збудили надію. Може, й справді її спів сподобається могутнім володарям, а тоді…

На царській барці побачили, що наступник трону сідаєзСарою в простий човник і навіть сам веслує.

— Ти бачиш, достойний міністре? — шепнула цариця. — Він пливе назустріч нам із своєю єврейкою.

— Наступник трону так розумно повівся із своїми воїнами й селянами і виявив таке велике каяття, віддалившись від царського палацу, що ви, ваша величність, можете простити йому цю дрібну похибку, — відповів міністр.

— О, якби він не сидів у цій шкаралупі, я б наказала розбити її! — гнівно мовила цариця.

— Нащо? — спитав міністр. — Царевич не був би нащадком фараонів і верховних жерців, якби не намагався скинути пута, що їх, на жаль, накладає на нього закон або наші, може, й химерні звичаї. Але він довів, що, коли треба, вміє володіти собою. Він здатен навіть визнавати свої помилки, а це дуже рідкісна риса і неоціненна для наступника трону. А те, що він хоче подражнити нас своєю коханкою, тільки показує, як йому боляче, що він попав у неласку, хоча й мав найблагородніші наміри.

— Але ця єврейка!.. — прошепотіла цариця, мнучи опахалозпер.

— Тепер я спокійний щодо неї, — вів далі міністр. — Це вродливе, але дурненьке створіння, яке не збирається, та й не зуміло б впливати на царевича. Вона не бере подарунків і навіть не бачить нікого, замкнувшись у своїй не дуже-то дорогій клітці. Може, згодом вона й навчилася б користуватись із становища царевичевої коханки та витягла б із скарбниці наступника трону десяток-два талантів. Але поки до цього дійде, вона набридне Рамзесові…

— Хай промовляє твоїми устами всевидющий Амон.

— Я цього певен. Царевич через неї ніколи не втрачав розуму, як це буває з нашими вельможами, в яких спритні інтриганки можуть відібрати маєток, здоров’я, навіть довести їх до суду. Рамзес бавиться нею, як зрілий чоловік невільницею. До того ж Сара вагітна…

— Невже?.. — вигукнула цариця. — Звідки ти знаєш?..

— Те, чого не знає найясніший наступник трону і навіть сама Сара?.. — усміхнувся Гергор. — Ми повинні все знати. Зрештою цю таємницю не так важко було розкрити. Адже разом з Сарою живе її родичка Тафет, неймовірно балакуча жінка.

— Вже кликали до неї лікаря?

— Я ж сказав, сама Сара ще нічого не знає, а шановна Тафет, побоюючись, щоб Рамзес не охолов до її вихованки, радо викоренила б у зародку цю таємницю. Але ми не дозволимо. Адже це буде дитина царевича.

— А якщо син?.. Ти ж знаєш, що він міг би наробити нам клопоту… — сказала цариця.

— Все передбачено, — відповів жрець. — Коли буде дочка, ми дамо їй добрий посаг і виховаємо, як належить дівчині високого роду. А якщо син, він зостанеться євреєм…

— Ох, мій онук — єврей!..

— Не настроюй себе завчасно проти нього, царице. Наші посли доносять, що ізраїльський народ починає мріяти про свого царя. Поки дитина виросте, це прагнення дозріє, а тоді… ми дамо їм володаря справді хорошої крові!..

— Ти — мов орел, який обіймає поглядом відразу схід і захід, — мовила цариця, захоплено дивлячись на міністра. — Я відчуваю, що моя огида до цієї дівчини слабшає.

— Найменша краплина царської крові повинна сяяти над усіма народами, як зірка над землею, — промовив Гергор.

В цей час човник наступника трону пропливав за кілька десятків кроків від царського судна, і дружина фараона, заслонившись опахалом, глянула крізь пера на Сару.

— Справді, вона гарна! — шепнула вона.

— Ти вже вдруге кажеш це, достойна пані.

— А ти й про це знаєш? — усміхнулась цариця. Гергор опустив очі.

На човнику забриніла арфа, і Сара тремтячим, голосом почала співати:

— «Який великий господь, який великий господь бог твій, Ізраїлю!..»

— Чудовий голос! — шепнула цариця. Верховний жрець уважно слухав.

— «Дні його не мають початку, — співала Сара, — а дім його не має меж. Одвічні небеса під його поглядом змінюються, мов шати, що їх людина одягає на себе і скидає. Зорі спалахують і гаснуть, мов іскри з твердого дерева, а земля — як цеглина, що до неї на мить торкнувся ногою подорожній і попростував далі.

Який великий твій бог, Ізраїлю! Немає того, хто сказав би йому: «Зроби це!», немає лона, яке його породило. Він створив неосяжні безодні і витає над ними, коли хоче. Він з темряви видобуває світло, а з пороху земного творить істоти, що мають голос.

Грізні леви для нього — мов сарана, величезний слон — ніщо, а кит проти нього — як немовля.

Його трибарвний лук розтинає небо навпіл і спирається на краї землі. Де ворота, рівні йому височінню? Зачувши грім його колісниці, тремтять народи, і немає нічого під сонцем, що вціліло б під його блискотливими стрілами.

Його подих — північний вітер, який відживлює зів’ялі дерева, а його подув — хамсин, який спалює землю.

Коли він простягне руку свою над водою, — вода обертається на камінь. Він переливає моря на нове місце, мов жінка квас у діжку. Він роздирає землю, мов зотліле полотно, а голі вершини гір укриває срібним снігом.

Він у пшеничнім зерні ховає сто нових зернин, і він спаровує птахів, щоб вилуплювалися нові.

Він із сонної лялечки видобуває золотого метелика, а тілам людей в могилах наказує чекати воскресіння з мертвих…»

Веслярі, заслухавшись, підняли весла, і пурпуровий царський човен поволі поплив за течією. Раптом Гергор підвівся й гукнув:

— Повертайте до Мемфіса!

Весла вдарили по воді, човен повернувся на місці і з шумом посунув проти течії. За ним, поволі стихаючи, линув Сарин спів:

— «Він бачить биття серця мошки й таємні стежки, якими блукає самотня думка людини. Але нема нікого, хто заглянув би йому в серце й відгадав його наміри.

Перед блиском його шат найвищі духи затуляють свої обличчя. Перед його поглядом боги могутніх міст і народів никнуть і сохнуть, як зів’яле листя.

Він — сила, він — життя, він — мудрість. Він твій господь, твій бог, Ізраїлю!..»

— Чому ти, достойний Гергоре, наказав повернути назад? — запитала цариця Нікотріс.

— Ти знаєш, найясніша царице, що це за пісня? — відповів Гергор мовою, зрозумілою тільки жерцям. — Адже ця дурна дівчина співає посеред Нілу молитву, яку можна читати лише у найтаємнїших вівтарях наших храмів…

— То це блюзнірство?..

— Щастя, що в нашому човні є лише один жрець, — відповів міністр. — Я цього не чув, а коли б і чув — забуду. Боюсь, однак, щоб рука богів не покарала цю дівчину.

— Але звідки вона знає цю страшну молитву?.. Не міг же, її навчити Рамзес?..

— Ні, царевич не винен. Не забувай, найясніша царице, що євреї не один такий скарб винесли з Єгипту. Тому всі народи на землі вважають їх за святокрадців.

Цариця взяла верховного жерця за руку.

— Але з моїм сином, — прошепотіла вона, дивлячись йому в очі, — не станеться нічого лихого?

— Ручуся тобі, що ні з ким не станеться нічого лихого, бо я нічого не чув і нічого не знаю. Але царевича треба розлучити з цією дівчиною…

— Тільки делікатно, правда, наміснику? — питала мати.

— Якнайделікатніше, якнайлагідніше, але треба… Мені здавалось, — мовив верховний жрець ніби сам до себе, — що я все передбачив… Усе, крім суду за блюзнірство, який загрожує царевичу через цю жінку… — Гергор замислився й додав: — Так, найясніша царице, можна не зважати на багато наших звичаїв, але один має бути незаперечним: син фараона не може єднатися з єврейкою.

 

Розділ сімнадцятий

 

Від того вечора, коли Сара співала в човні, царський човен уже не з’являвся на Нілі, а царевич Рамзес тяжко занудьгував.

Надходив місяць мехір, грудень. Води все спадали, оголюючи чимраз ширші простори землі, трава ставала з кожним днем вища й густіша, а в ній, мов барвисті іскри, пломеніли квіти різних кольорів і з незвичайним запахом. Ніби острови в зеленому морі, з’являлися за. один день барвисті килими — білі, блакитні, жовті, рожеві чи різнокольорові, — від яких розпливалися чудові пахощі.

Але царевич нудьгував і навіть чогось боявся. Відколи виїхав батько, він не був у палаці і ніхто звідти не навідувався до нього, навіть Тутмос, який після останньої розмови зник, наче вуж у траві. Чи то шанували його самотність, чи хотіли йому дошкулити, чи просто боялися відвідувати наступника трону, що попав у неласку… Рамзес не знав.

«А може, батько й мене усуне від трону, як старших братів?» — думав інколи царевич, і піт виступав йому на чолі, а ноги хололи.

Що він тоді робитиме?

До того ж і Сара нездужала: худла, блідла, великі очі її запали, а вранці вона скаржилась на нудоту.

— Певно, хтось зурочив мою голубоньку! — стогнала хитра Тафет, якої царевич терпіти не міг за її балакучість та підлі вчинки.

Кілька разів царевич бачив, наприклад, що Тафет вечорами відсилала в Мемфіс величезні коші з харчами, білизною, навіть з посудом. А на другий день вона вголос нарікала, що в домі немає борошна, вина або горщиків. Відтоді як царевич став жити в маєтку, ішло вдесятеро більше різних продуктів, ніж раніше.

«Я певен, — думав Рамзес, — що ця балакуча відьма обкрадає мене для своїх родичів, які вдень зникають з Мемфіса, а вночі шастають по брудних закутках, мов пацюки!..»

Тепер єдиною розвагою царевича було дивитися, як збирають фініки.

Голий селянин ставав під високою стрункою пальмою, обвивав стовбур і себе мотузком, наче широким обручем, і ліз угору, впираючись у дерево п’ятами і всім тілом відкинувшись назад; мотузок підтримував його, притискаючи до дерева. Потім він пересував мотузок по стовбуру на кілька дюймів вище, знову ліз і знову пересував і так, щохвилини рискуючи скрутити собі в’язи, здирався дедалі вище, часом на висоту кількох поверхів, аж до самого вершечка, де ріс пучок великих листків і висіли плоди.

Свідком цих гімнастичних вправ був не тільки царевич, а й єврейські діти. Спочатку вони ховалися. Потім з-за кущів та з-за муру почали виглядати кучеряві голівки з чорними блискучими очима. Побачивши, що царевич не жене їх, діти вийшли із своїх схованок і дуже повільно наблизилися до дерева. Найсміливіша дівчинка підняла з землі гарний фінік і подала його Рамзесові. Один з хлопців з’їв найменший фінік, а потім уже всі заходилися їсти самі та частувати Рамзеса. Спочатку вони приносили йому найкращі фініки, потім гірші і, нарешті, зовсім гнилі.

Майбутній володар світу замислився і подумав: «Вони скрізь пролізуть і завжди так частуватимуть мене: добрим для принади, гнилим на подяку!..»

Він устав і відійшов, похмурий, а дітвора Ізраїлю, як зграйка птахів, накинулась на працю єгипетського селянина, який високо над їхніми головами мугикав пісеньку, не думаючи ні про свої кості, ні про те, що збирає не для себе.

Незрозуміла хвороба Сари, часті її сльози, змарніле обличчя і найбільше євреї, які, вже не криючись, дедалі сміливіше хазяйнували в маєтку, остаточно отруїли царевичу життя в цьому чудовому куточку. Він уже не плавав човном, не полював, не спостерігав, як збирають фініки, а похмурий блукав по саду або з тераси дивився на царський палац.

Непроханий, він ніколи б не повернувся туди, але вже почав думати про переїзд до свого маєтку в Нижньому Єгипті, недалеко від моря.

В такому настрої застав його Тутмос, який одного погожого ранку парадним двірським човном приплив до наступника трону з листом від фараона.

Його святість повертався з Фів і забажав, щоб наступник трону виїхав зустрічати його.

Царевич тремтів, бліднув і червонів, читаючи ласкавий лист свого батька й володаря. Він так розхвилювався, що навіть не помітив нової величезної перуки Тутмоса, від якої віяло аж, п’ятнадцятьма різними пахощами, не звернув уваги на його туніку й плащ, прозоріший за серпанок туману, та сандалі, оздоблені золотом і бісером.

Нарешті царевич заспокоївся і, не дивлячись на Тутмоса, спитав:

— Чому ж ти так довго не приїздив до мене? Тебе злякало те, що я попав у неласку?..

— О боги! — заволав чепурун. — Коли ж це ти був у неласці і в кого? Кожен гонець його святості запитував про тебе, а найясніша цариця Нікотріс і його достойність Гергор кілька разів підпливали до твого маєтку, сподіваючись, що ти зробиш їм назустріч хоч сто кроків, коли вони зробили кілька тисяч… Про військо я вже й не кажу. Воїни твоїх полків мовчать під час муштри, як пальми, і не виходять з казарм, а хоробрий Патрокл з горя цілими днями п’є й лається…

Отже, царевич не був у неласці, а як і був, то тепер усе минуло!.. Ця думка вплинула на Рамзеса, мов келих доброго вина. Він миттю викупався й намастив себе пахощами, одягнув нову білизну, новий плащ, шолом з перами й пішов до Сари, що лежала, бліда, під доглядом Тафет.

Сара аж скрикнула, побачивши царевича в цьому вбранні. Вона сіла на ложі і, обхопивши його за шию, прошепотіла:

— Ти від’їжджаєш, пане мій?.. І вже не повернешся!

— Чому? — здивувався царевич. — Адже я не раз від’їздив і повертався.

— Я пам’ятаю, ти був так само вбраний там… у нашій долині… — мовила Сара. — О, де ті дні?.. Вони так швидко спливли й так давно минули.

— Але ж я повернуся й привезу тобі найкращого лікаря.

— Нащо? — перебила Тафет. — Вона зовсім здорова, моя пава… їй тільки треба відпочити. А ці єгипетські лікарі доведуть її до справжньої хвороби!

Царевич навіть не глянув на балакучу жінку.

— Це був мій найщасливіший місяць з тобою, — мовила Сара, пригортаючись до Рамзеса, — але він не приніс мені щастя.

На царському човні озвалася сурма, повторюючи сигнал, поданий вище на річці. Сара здригнулася.

— Ти чуєш, пане мій, ці страшні звуки?.. О, ти чуєш їх, і посміхаєшся, і — горе мені!.. — вириваєшся з моїх обіймів!.. Коли кличуть сурми, ніщо тебе не затримає, а твоя невільниця й поготів.

— А ти хотіла б, щоб я завжди слухав кудкудакання курей у твоєму маєтку? — роздратовано перебив царевич. — Будь здорова і весело чекай на мене…

Сара випустила його з обіймів і глянула так жалісно, що царевич злагіднів і погладив її.

— Заспокойся… — сказав він. — Ти боїшся звуку наших сурем… А хіба вони тобі лихе віщували?..

— Пане мій, — озвалася Сара. — Я знаю, вони тебе там затримають… Зроби ж мені останню ласку. Я дам тобі… — мовила вона ридаючи, — дам тобі клітку з голубами… Вони тут народилися й виросли… І от… як згадаєш колись свою служницю, відчини клітку й випусти одного голуба… Він принесе мені звістку від тебе, а я… поцілую його, пригорну до себе, як… як… Ну, іди вже!

Царевич обняв її і попрямував до човна, доручивши своєму негрові, щоб той узяв Сариних голубів і наздогнав його легким човном.

Коли Рамзес з’явився на березі, заторохтіли барабани, запищали дудки, а веслярі зустріли його голосними вигуками.

Опинившись між воїнами, царевич глибоко зітхнув і простяг руки, мов звільняючись від пут.

— Ну, — сказав він Тутмосу, — надокучили мені вже і жінки, і євреї… О Осірісе! Краще накажи пекти мене на повільному вогні, але не оселяй удруге в цьому маєтку.

— Так, — підтвердив Тутмос, — кохання — як мед: його зі смаком можна куштувати, але не можна купатися в ньому… Брр, аж мурашки по тілу бігають, як подумаю, що ти майже два місяці провів, живлячись поцілунками ввечері, фініками зранку й ослячим молоком опівдні.

— Сара дуже хороша дівчина, — перебив царевич.

— Я кажу не про неї, а про її родичів, що обсіли маєток, мов папірус болото. Он бачиш, вони ще дивляться тобі вслід, а може, навіть посилають тобі привітання, — торохтів підлесник.

Царевичздосадою одвернувся, а Тутмос весело підморгнув офіцерам, ніби даючи зрозуміти, що Рамзес не скоро залишить їхнє товариство.

Чим далі посувалися вони річкою вгору, тим густіші були юрби людей на обох берегах Нілу, тим більше човнів снувало на воді і пливло квітів, вінків та букетів, що їх люди кидали під човен фараона.

За милю від Мемфіса стояв величезний натовп з корогвами, статуями богів та музичними інструментами і чувся гомін, схожий на рев бурі.

— Ось і його святість фараон! — радісно вигукнув Тутмос.

Перед очима всіх, хто був на березі, постало неповторне видовище. Серединою широкого закруту плив величезний корабель фараона з вигнутим, як лебедина шия, носом. З правого і з лівого боку, ніби два величезних крила, пливли незліченні човни підданих, а ззаду, мов барвисте опахало, розсипався почет володаря Єгипту.

Всі кричали, співали, плескали в долоні або кидали квіти до ніг володареві, якого ніхто навіть не бачив. Досить було, що над золоченим наметом, оздобленим страусовими перами, маяла червоно-блакитна корогва — ознака присутності фараона.

Люди в човнах були мов п’яні, люди на березі — мов шалені. Щохвилини якийсь човен штовхав або перевертав іншого і хтось падав у воду, звідки, на щастя, повтікали крокодили, сполохані незвичайним галасом. На берегах зчинилася штовханина. Ніхто не зважав ні на сусіду, ні на батька, ні на дитину, кожен кричав, втупившись безтямними очима в золочений ніс човна та в царський намет. Навіть ті, кому очманілий натовп бездумно трощив ребра й вивертав суглоби, кричали лиш одне:

— Живи вічно, володарю наш… Світи нам, сонце Єгипту!..

Це безумство охопило незабаром і почет наступника трону: офіцери, воїни й веслярі, збившись у купу, вигукували один поперед одного, а Тутмос, забувши про царевича, заліз на високий ніс човна і мало не зірвався в воду.

Раптом на царському кораблі заграла сурма; за хвилину їй відповіла сурма на човні Рамзеса. Другий сигнал — і човен наступника трону причалив до корабля фараона.

Якийсь урядовець покликав Рамзеса. Поміж човнами перекинули кедровий місток з різьбленим поруччям, і царевич став перед батьком.

Зустріч з фараоном чи буря оглушливих вигуків так приголомшили Рамзеса, що він не міг вимовити й слова. Він упав до ніг батькові, а володар світу притис його до своїх божественних грудей.

За хвилину бічні стіни намету піднялися, і народ на обох берегах Нілу побачив свого володаря на троні і царевича, що стояв навколішках на верхній приступці, головою припавши до батькових грудей.

Залягла така тиша, що чути було шелестіння корогов на човнах. І раптом вибухнув шалений крик, ще гучніший, ніж хвилину тому. Це єгипетський народ вітав примирення батька з сином, вшановував теперішнього й вітав майбутнього володаря.

Якщо хто й розраховував на незгоду в священній родині фараона, то сьогодні він міг переконатися, що новий пагін царського роду міцно тримається на стовбурі.

Його святість мав дуже змарнілий вигляд. Ніжно привітавшись з сином, він звелів йому сісти біля трону й сказав:

— Душа моя поривалася до тебе, Рамзесе, тим палкіше, чим кращі вісті я про тебе чув. Тепер я бачу, що ти не лише юнак з левиним серцем, а й розважний муж, який може оцінити свої вчинки, вміє стримуватись і розуміє державні інтереси.

Схвильований царевич мовчав, цілуючи батькові ноги, а фараон мовив далі:

— Ти добре вчинив, зрікшись двох грецьких полків, бо тобі подобає командувати корпусом Менфі. Віднині ти його начальник.

— Батьку мій!.. — шепнув, тремтячи, царевич.

— До того ж у Нижньому Єгипті, що з трьох сторін відкритий для нападу ворогів, мені потрібен відважний і розумний муж, який бачив би все навколо, усе б зважив у серці своєму і швидко діяв би у вирішальну хвилину. Тому призначаю тебе своїм намісником у цій половині царства.

З очей Рамзесові бризнули гарячі сльози. Він прощався з своєю молодістю і радів владі, якої стільки років так палко жадала його душа.

— Я втомлений і хворий, — мовив фараон, — і якби не тривога за тебе, бо ти ще такий молодий, та за майбутнє держави, я б уже зараз просив вічно живих предків, щоб вони прийняли мене в своє лоно. Що не день стає мені важче, і віднині ти, Рамзесе, почнеш ділити зі мною тягар влади. Як квочка навчає своїх курчат визбирувати зернята й ховатися від шуліки, так і я передам тобі многотрудне вміння правити державою і стежити за підступами ворогів, щоб згодом ти впав на них, мов орел на полохливих куріпок!

Царський корабель з пишним почтом пристав до берега біля палацу. Змучений володар сів у ноші. В цю хвилину до наступника трону наблизився Гергор.

— Дозволь, найясніший царевичу, — сказав він, — щоб я був найпершим з тих, хто радіє з твого піднесення. Нехай тобі однаково щастить і керувати військом, і правити найважливішою провінцією держави на славу Єгипту!

Рамзес міцно потис йому руку.

— Це ти зробив, Гергоре? — спитав він тихо.

— Тобі це належало! — відповів міністр.

— Я вдячний тобі, і незабаром ти переконаєшся, що моя вдячність чогось варта.

— Ти вже нагородив мене, кажучи так, — відповів Гергор. Царевич хотів відійти, але Гергор спинив його.

— Одне словечко, — мовив він. — Попередь, царевичу, одну з твоїх жінок, Сару, щоб вона не співала релігійних пісень.

Рамзес здивовано глянув на нього, і міністр пояснив:

— Тоді, під час прогулянки по Нілу, ця дівчина співала наш найсвятіший гімн, що його можуть слухати тільки фараон і верховні жерці. Бідна дитина могла тяжко поплатитися за свій спів та незнання того, що співає.

— Виходить, вона вчинила блюзнірство? — спитав збентежений царевич.

— Мимоволі! — відповів верховний жрець. — На щастя, лише я чув цю пісню і гадаю, що між нею і нашим гімном подібність дуже незначна. Але нехай вона її більше ніколи не

співає.

— Ну і, крім того, Сара повинна очиститись, — мовив царевич. — Чи досить буде для чужоземки, коли вона пожертвує храмові Ісіди тридцять корів?

— Звичайно, хай жертвує, — відказав Гергор, трохи скривившись. — Боги не ображаються за дари…

— А ти, достойний міністре, — мовив Рамзес, — прийми від мене чудесний щит, який я успадкував від мого святого діда.

— Я?.. Щит Аменготепа?! — вигукнув схвильований Гергор. — Хіба я гідний?..

— Мудрістю ти рівний моєму дідові, а становищем — зрівняєшся.

Гергор мовчки низько вклонився. Цей золотий щит, оздоблений коштовними каменями, не тільки мав величезну вартість, але і вважався амулетом, бо був царським дарунком.

Та найбільшої ваги Гергор надавав Рамзесовим словам, що він, Гергор, своїм становищем зрівняється з Аменготепом. Адже той був царським тестем. Невже царевич вирішив одружитися з його, Гергора, донькою?..

Це була улюблена мрія міністра й цариці Нікотріс.

Треба, однак, визнати, що Рамзес, кажучи про майбутнє піднесення Гергора, зовсім не думав про одруження з його дочкою, а лише про надання Гергорові нових посад, яких чимало було в храмах та при дворі.

 

Розділ вісімнадцятий

 

Відколи Рамзес став намісником Нижнього Єгипту, почалося для нього невимовно тяжке життя, про яке він раніше навіть уяви не мав, хоч народився й виріс при царському дворі.

Його просто катували — і катами були ділки різних гатунків зі всіх прошарків суспільства.

Вже першого дня, побачивши юрбу людей, які, протискуючись вперед і штовхаючи одне одного, витоптували йому квітники, ламали дерева, навіть руйнували мур навколо садиби, царевич зажадав, щоб біля його будинку поставили варту. Але вже на третій день він змушений був утекти із свого дому до батькового палацу, куди через численну варту, а головне — через високі мури доступитися простим людям було нелегко.

За декаду, до від’їзду Рамзеса, перед очима його пройшли представники цілого Єгипту, якщо не всього тодішнього світу.

Насамперед пускали вельможних. Привітати царевича прийшли верховні жерці храмів, міністри, фінікійські, грецькі, єврейські, ассірійські, нубійські посли, що навіть їхніх убрань він потім не зміг згадати. Далі йшли номархи сусідніх номів, судді, писарі, старші офіцери корпусу Менфі та власники великих маєтків.

Ці люди не просили нічого, вони тільки висловлювали свою радість. Але царевич, слухаючи їх з ранку до полудня і з полудня до вечора, відчував, що йому паморочиться голова й тремтить усе тіло.

Потім прийшли посланці нижчих верств з дарами: купці принесли золото, янтар, привезені з чужих країв тканини, пахощі й плоди. За ними посунули банкіри й лихварі. Далі — архітектори з планами нових будівель і скульптори з моделями статуй та барельєфів, каменярі, гончарі, столяри й різьбарі, ковалі, ливарники, чинбарі, винороби, ткачі і навіть парасхіти, які розтинають тіла померлих.

Ще не скінчився цей похід поздоровників, як за ними потяглась ціла армія прохачів. Інваліди, офіцерські вдови й сироти домагалися пенсії, вельможі — двірських посад для своїх синів. Винахідники приносили проекти нових способів зрошення, лікарі — ліки проти всяких хвороб, ворожбити — гороскопи. Родичі в’язнів подавали прохання про зменшення кари або про помилування засуджених на смерть, хворі благали, щоб царевич доторкнувся до них або дав їм своєї слини.

Приходили також гарні жінки та матері вродливих дочок, хто покірно, а хто нав’язливо просячи, щоб царевич узяв їх до свого палацу. Деякі вихваляли свою цноту й таланти та визначали розмір винагороди, яку хотіли одержати.

За десять днів, протягом яких він щохвилини бачив нових людей, нові обличчя та вислуховував прохання, що їх задовольнити могли лише багатства цілого світу та всемогутність богів, — Рамзес зовсім знесилів. Він не міг спати, став такий нервовий, що його дратувало навіть дзижчання мухи, і часом не розумів, що йому кажуть.

Тут Гергор знову став йому в пригоді. Вельможам він звелів оголосити, що царевич більш не приймає відвідувачів, а проти простого люду, який усе чекав перед палацом, хоч йому вже кілька разів наказували розійтись, вислав загін нубійських воїнів з киями.

Їм було куди легше зробити своє діло, аніж Рамзесові задовольнити людську невситимість. Не минуло й години, як прохачі зникли з площі, мов туман од вітру, а декому ще кілька днів довелося класти примочки на голову чи на інші побиті місця.

Після цієї спроби здійснювати верховну владу царевич відчув глибоке презирство до людей і впав в апатію.

Два дні він пролежав на ложі, закинувши руки за голову й бездумно дивлячись у стелю. Царевича вже не дивувало, що його святість фараон цілі дні проводить в молитвах, але він не міг збагнути, яким чином Гергор може впоратися з такою силою справ, що, мов ураган, не тільки валять з ніг людину, але здатні навіть розчавити її.

«Як можна здійснювати свої плани, коли юрба прохачів пригнічує твою волю, придушує думки, випиває кров? За десять днів я вже хворий, а за рік, напевно, зовсім одурію… Тут годі думати про будь-які проекти, тут просто аби не збожеволіти…»

Рамзес був такий засмучений власною безпорадністю в ролі володаря, що викликав до себе Гергора й жалісним голосом розповів йому про свої турботи.

Досвідчений сановник з усмішкою вислухав скарги молодого стерничого державного корабля, а потім сказав:

— Чи знаєш ти, володарю, що цей величезний палац, в якому ми живемо, спорудив одним один будівничий, на ймення Сенебі, який до того ж умер раніше, ніж закінчили будову? Ти, мабуть, здогадуєшся, як цей безсмертний архітектор міг здійснити свій задум, ніколи не втомлюючись і завжди маючи добрий настрій.




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.