Розділ двадцять перший 10 страница

Ті, що пили за столиками, почали співати, кричати, запрошувати до себе танцівниць, подекуди навіть спалахували сутички, але заводіяки враз заспокоювались, побачивши грізно піднесені палиці дозорців. Тільки якийсь лівієць, роздратований палицями, витяг з-за пояса ніж; але два негри, схопивши його за руки, забрали в нього кілька мідних обручок, як плату за їжу, і викинули його на вулицю. Тим часом. одна з танцівниць підсіла до моряків, дві пішли до купців, які стали частувати їх вином і тістечками, а найстарша почала обходити столи і збирати гроші.

— На храм богині Ісіди!.. — вигукнула вона. — Жертвуйте, побожні чужоземці, на храм Ісіди, богині, яка піклується про всі живі створіння… Чим більше ви дасте, тим більше щастя і благословень пошлють вам боги… На храм матері Ісіди!..

Їй кидали на бубон клубки мідного дроту, інколи зернинки золота. Один купець спитав, чи можна відвідати її, на що вона з усміхом кивнула головою.

Коли вона дійшла до передньої галереї, гарранець Пхут сунув руку в шкіряний мішок і дістав звідти золотий перстень, кажучи:

— Іштар — богиня велика й добра, прийми це на її храм. Жриця швидко глянула на нього й прошептала:

— Анаель, Сахіель…

— Амабіель, Абалідот… — відповів подорожній.

— Бачу, ти любиш матір Ісіду, — мовила жриця голосно. — Ти, певно, багатий і щедрий, тобі варто поворожити.:

Вона сіла біля нього, з’їла кілька фініків і, дивлячись на його долоню, заговорила:

— Ти приїхав з далекого краю Бретора й Хагіта… Подорож твоя була щаслива… Вже кілька днів стежать за тобою фінікійці, — додала жриця тихіше. — Ти приїхав по гроші, хоч сам і не купець. Приходь до мене сьогодні ввечері, коли зайде сонце… Твої бажання повинні здійснитись, — мовила вона голосніше. — Я живу на вулиці Гробниць у будинку «Під зеленою зіркою», — шепнула вона. — Тільки стережися злодіїв, які чатують на твоє багатство, — скінчила жриця, помітивши, що поважний Асаргадон підслухує.

— В моїм домі немає злодіїв!.. — обурився фінікієць. — Крадуть, певне, ті, що приходять з вулиці.

— Не гнівайся, старенький, — відповіла жриця глузливо, — бо в тебе на шиї виступає червоний пруг, а це ознака нещасливої смерті.

Почувши це, Асаргадон тричі сплюнув і тихо вимовив закляття проти злого чаклунства. Коли він одійшов од них в глибину галереї, жриця почала кокетувати з гарранцем. Вона подарувала йому троянду з свого вінка, обняла його на прощання і пішла до інших столів.

Подорожній кивнув господареві.

— Я хочу, — мовив він, — щоб ця жінка прийшла до мене. Накажи привести її до мого покою.

Асаргадон глянув йому в очі, сплеснув руками і розреготався.

— Тифон обплутав тебе, гарранцю!.. — вигукнув він. — Якби в моєму домі сталося щось таке з єгипетською жрицею, мене б вигнали з міста! Тут можна приймати тільки чужоземок.

— Тоді я піду до неї, — відповів Пхут. — Це мудра й побожна жінка і порадить мені багато в чому. По заході сонця даси мені провідника, щоб я не заблудив, ідучи до неї.

— Всі злі духи вселилися до твого серця, — відповів господар. — Чи знаєш ти, що це знайомство обійдеться тобі не менш як двісті, а може, й триста драхм, не лічачи того, що доведеться дати служницям і на храм? За такі ж гроші… зрештою, за п’ятсот драхм ти зможеш пізнати молоду й невинну дівчину — мою доньку, що має вже чотирнадцять років і, як розсудлива дівчина, збирає собі на посаг. Отож не тиняйся вночі по незнайомому місту, бо потрапиш у руки поліції або злодіїв, а користайся з того, що боги дають тобі вдома. Хочеш?..

— А твоя донька поїде зі мною до Гаррана? — спитав

Пхут.

Господар здивовано подивився на нього. Раптом він ударив себе по лобі, ніби розгадав якусь таємницю, і, схопивши подорожнього за руку, потягнув його в далекий куток.

— Я вже все знаю! — шепотів він збуджено. — Ти торгуєш жінками. Але пам’ятай: якщо ти вивезеш хоч одну єгиптянку, втратиш усе майно і підеш у каменоломні. Хіба що… візьмеш мене до спілки, бо я знаю тут усі дороги…

— В такому разі, розкажи, як мені добратися до дому цієї жриці, — відповів Пхут. — І не забудь, що після заходу сонця ти маєш дати мені провідника, а вранці повернути мої мішки й скриню, бо я заявлю в суд.

Сказавши це, Пхут вийшов із харчівні і попрямував до свого покою на верхньому поверсі.

Розлючений Асаргадон наблизився до столика, за яким пили фінікійські купці, і відкликав набік одного з них, Куша.

— Добрих гостей ти мені радиш!.. — мовив господар, не можучи подолати тремтіння в голосі. — Цей Пхут майже нічого не їсть, наказує мені викупити в злодіїв украдені в нього речі, а зараз, наче на глум, збирається до єгипетської танцівниці, замість того, щоб обдарувати жінок мого дому.

— Що ж тут дивного? — відповів, сміючись, Куш. — Фінікіянок він міг мати в Сідоні, а тут йому хочеться єгиптянки. Дурний той, хто, бувши на Кіпрі, не скуштував кіпрського вина, а пив тірське пиво.

— А я тобі скажу, — перебив його Асаргадон, — що це небезпечний чоловік… Вдає з себе міщанина, а сам схожий на жерця.

— А ти, Асаргадоне, схожий на верховного жерця, а насправді — звичайнісінький корчмар! Лава не перестає бути лавою, навіть коли покрита левиною шкурою.

— Але чого він ходить до жриць?.. Я ладен присягтися, що за цим криється якась таємниця і цей хеттський грубіян іде не на веселі розваги до жінок, а на якісь збори змовників.

— Злість і пожадливість затуманили твій розум, — поважно відповів Куш. — Ти схожий на людину, що на смоковниці шукає диню і не бачить фіг. Кожному купцеві зрозуміло, що коли Пхут хоче відібрати від жерця свої п’ять талантів, то мусить запобігти ласки тих, що крутяться при храмах. Але ти вже нічого не розумієш…

— Бо серце мені підказує, що це мусить бути ассірійський шпигун, який намислив щось зле проти його святості.

Куш зневажливо глянув на Асаргадона.

— Ну що ж, стеж за ним! Чатуй за кожним його кроком. А коли щось викриєш, може, й тобі перепаде якась частка його майна.

— О, тепер ти кажеш мудрі слова! — відповів господар. — Хай цей пацюк іде собі до жриць, а від них — куди завгодно. Але я пошлю за ним свої очі, від яких ніщо не сховається!

Розділ двадцятий

Близько дев’ятої години вечора Пхут вийшов із заїзду «Під кораблем» в супроводі негра, який ніс смолоскип. За півгодини до того Асаргадон відправив на вулицю Гробниць надійного посланця, наказавши йому пильно стежити, чи не виходитиме гарранець з дому «Під зеленою зіркою», а якщо вийде, то куди подасться.

Другий надійний чоловік господаря ішов на певній відстані за Пхутом; на вузьких вулицях він ховався під будинками, на ширших — вдавав п’яного.

Вулиці вже спорожніли, носії й продавці спали. Світилося лише в помешканнях ремісників, які ще працювали, та в багатих людей, які бенкетували на плоских дахах. З різних боків міста долинали звуки арф і флейт, співи, сміх, удари молотів, скрегіт столярських пилок. А інколи й п’яні вигуки чи благання про порятунок.

Вулиці, якими проходили Пхут і невільник, були здебільшого тісні, криві й вибоїсті. В міру того як вони наближались до мети своєї подорожі, кам’яниці ставали все нижчі, переважали двоповерхові, будинки і більше було садків — точніше, пальм, смоковниць і миршавих акаційок, які вихилялися з-за мурів, ніби хотіли утекти звідти.

На вулиці Гробниць краєвид раптово змінився. Замість кам’яниць з’явилися великі сади, а серед них чепурні палацики. Перед одною брамою негр зупинився й погасив смолоскип.

— Це «Зелена зірка», — мовив він і, низько вклонившись Пхутові, повернув додому.

Гарранець постукав у браму. За хвилину з’явився воротар, уважно оглянув прибулого і буркнув:

— Анаель, Сахіель…

— Амабіель, Абалідот! — відповів Пхут.

— Вітаю тебе! — сказав воротар і хутко відчинив браму. Пройшовши кілька десятків кроків між густими деревами,

Пхут опинився в передпокої палацу, де його зустріла знайома жриця. Вглибині стояв якийсь чоловік з чорною бородою і волоссям, такий схожий на гарранця, що той не міг приховати свого подиву.

— Він замінить тебе для тих, що стежать за тобою, — мовила жриця, усміхнувшись.

Чоловік, вбраний під гарранця, надів собі на голову вінок з троянд і в супроводі жриці піднявся на другий поверх, звідки незабаром почулися звуки флейти і дзвін келихів. Тим часом двоє нижчих жерців відвели Пхута до невеликої лазні в саду. Там його вимили, намастили йому волосся й одягли на нього білу одіж.

З лазні всі троє знову вийшли на алею; минули кілька садів і врешті опинилися на порожній площі.

— Там, — мовив до Пхута один із жерців, — давні гробниці, там — місто, а тут — храм. Іди куди хочеш, і нехай мудрість вкаже тобі дорогу, а святі слова боронять від небезпек.

Двоє жерців зникли в саду, і Пхут залишився сам. Ніч була зоряна й ясна. Здалека, оповитий туманом, поблискував Ніл, а над ним іскрилося сім зірок Великої Ведмедиці. Над головою подорожнього пломенів Оріон, а над темними пілонами — зоря Сіріус.

«У нас зорі світять ясніше», — подумав Пхут.

Він зашепотів молитву якоюсь незнайомою мовою і попрямував до храму.

Коли він пройшов кілька десятків кроків, з одного саду виглянув чоловік і пішов за ним назирці, але саме тут наліг такий густий туман, що на площі, крім темних дахів храму, нічого не було видно.

Через якийсь час гарранець наткнувся на високий мур. Він глянув на небо і повернув на захід. Час від часу пролітали над ним нічні птахи й великі кажани. Туман став такий непроглядний, що гарранець мусив раз у раз доторкатись до стіни, щоб не збитися з дороги. Ця мандрівка тривала досить довго, поки Пхут не опинився перед низькою хвірткою, геть оббитою бронзовими цвяхами. Він почав відлічувати їх згори з лівого боку, причому одні сильно натискав, інші — закручував.

Коли так повернув останній цвях унизу, хвіртка тихо відчинилась. Гарранець ступив кілька кроків уперед і опинився в тісній ніші, де панувала цілковита темрява. Він почав обережно обмацувати ногою землю, аж поки не натрапив наче на край колодязя, звідки віяло холодом. Тоді Пхут сів і сміливо зсунувся в глиб провалля, хоч у цьому місці і в цій країні був уперше.

Колодязь виявився неглибокий. Пхут, ставши на похилу підлогу, рушив униз вузьким коридором з такою впевненістю, наче давно знав цю дорогу.

В кінці коридора були двері. Прибулий навпомацки знайшов калатало й тричі стукнув. У відповідь, невідомо звідки, озвався голос:

— Ти, що нічної години порушуєш спокій святого місця, чи маєш ти право сюди входити?

— «Не скривдив я ні мужа, ні жінки, ні дитини… Руки мої не заплямовані кров’ю… Не їв я нечистої їжі… Не забирав чужого майна… Не казав неправди і не зрадив великої таємниці», — спокійно відповів гарранець.

— Чи ти той, кого чекають, чи тільки видаєш себе за нього? — спитав після паузи голос.

— Я той, хто мав прийти від братів із Сходу; але те друге ім’я — теж моє, і в північному місті в мене є земля й будинок, як я сказав чужим, — відповів Пхут.

Двері відчинились, і гарранець зайшов у просторе підземелля, освітлене лампадою, що горіла на столику перед пурпуровою завісою. На завісі була вигаптувана золотом крилата куля з двома зміями.

Збоку стояв єгипетський жрець у білому одязі.

— Ти, що увійшов сюди, — мовив жрець, показуючи рукою на Пхута, — чи знаєш ти, що означає цей знак на завісі?

Куля, — відповів прибулий, — це образ світу, в якому ми живемо, а крила показують, що цей світ кружляє в просторі, наче орел.

— А змії?.. — спитав жрець.

— Дві змії нагадують мудрецеві, що той, хто зрадить велику таємницю, мусить умерти подвійно — тілом і душею.

По хвилинній мовчанці жрець запитав знову:

— Якщо ти справді Бероес (жрець схилив голову), великий пророк Халдеї (він знову схилив голову), для якого немає таємниць ні на землі, ні на небі, зволь повідати слузі твоєму: яка зірка найдивовижніша з усіх?

— Дивовижний Хор-сет, який обходить небо протягом дванадцяти років, а довкола нього кружляють чотири менші зірки. Але ще дивовижніший — Хор-ка, що обходить небо за тридцять років. Він-бо має не тільки підвладні йому зірки, але й велике кільце, яке часом зникає.

Вислухавши це, єгипетський жрець упав ниць перед халдейцем. Потім він подав пурпуровий шарф і серпанкове покривало, показав, де стоять пахощі, і з низькими поклонами покинув підземелля.

Халдеєць залишився сам. Він перекинув шарф через праве плече, закрив обличчя серпанком і, взявши золоту ложку, насипав у неї пахощів, які запалив від лампади перед завісою. Шепочучи якісь слова, він тричі обернувся навколо, і дим від пахощів оповив його потрійним кільцем.

Під час цього дійства порожня печера сповнилася якимсь дивним неспокоєм. Здавалося, що стеля підіймається вгору, стіни розсуваються. Пурпурова завіса на вівтарі хиталася, наче її смикали незримі руки. Повітря заколивалося, ніби в ньому пролетіли зграї невидимих птахів.

Халдеєць розхилив шати на грудях і витяг золоту медаль з таємничими знаками. Підземелля здригнулося, священна завіса раптово смикнулася, а в різних місцях печери з’явилися вогники.

Тоді маг підніс руку вгору і заговорив:

— «Отче небесний, ласкавий і милосердний, очисть душу мою… Пошли на недостойного раба твого благословення і простягни всемогутню руку на душі непокірних, аби я міг виявити силу твою…

Ось знак, до якого я доторкаюся в присутності вашій. Ось — я, що спираюся на поміч божу, я — всевидющий, безстрашний… Я, могутній, викликаю вас і заклинаю… Явіться сюди, слухняні, в ім’я Айє, Сарайє, Айє, Сарайє…»

В цю ж мить звідусіль відізвалися якісь голоси. Біля лампади пролетів дивовижний птах, потім якісь руді шати, потім людина з хвостом, нарешті, півень в короні, який злетів на столик перед завісою.

Халдеєць мовив далі:

— «В ім’я всемогутнього, одвічного бога… Аморуль, Тапеха, Рабур, Латістен…»

Далекі голоси озвалися знову.

— «В ім’я істинного і вічно живого Елої, Архіма, Рабур, заклинаю вас і викликаю… Ім’ям зорі, яка є сонцем, цим її знаком, уславленим і страшним ім’ям бога живого…»

Враз усе стихло. Перед вівтарем з’явився привид в короні, з берлом у руці. Він сидів верхи на левові.

— Бероес! Бероес!.. — вигукнув привид приглушеним голосом. — Навіщо мене викликаєш?

— Я хочу, щоб брати мої в цьому храмі прийняли мене з щирим серцем і прихилили вухо своє до слів, які я приношу їм від братів з Вавілона, — відповів халдеєць.

— Хай станеться так, — мовив привид і зник.

Халдеєць застиг нерухомо, мов статуя, з відкинутою назад головою, з піднесеними вгору руками. Він стояв так з півгодини, в позі, неможливій для звичайної людини.

В цей час відсунувся шматок стіни і до підземелля зайшло троє єгипетських жерців. Побачивши халдейця, який, здавалося, витав у повітрі, спираючись плечима на невидиму опору, вони здивовано перезирнулись. Найстарший мовив:

— Колись і в нас бували такі, а тепер ніхто цього вже не вміє.

Вони обходили його зі всіх боків, доторкалися до задерев’янілого тіла і з тривогою дивилися на його обличчя, жовте й безкровне, як у мерця.

— Може, він умер? — запитав наймолодший.

При цих словах вигнуте назад тіло халдейця поволі випросталося. На його обличчі з’явився легкий рум’янець, і зняті вгору руки опустилися. Він зітхнув, протер очі, мов людина, яка щойно прокинулась, глянув на присутніх і після паузи заговорив:

— Ти, — звернувся він до найстаршого, — Мефрес — верховний жрець храму Пта в Мемфісі. Ти — Гергор, верховний жрець храму Амона в Фівах і найперший сановник у цьому царстві після фараона. Ти, — показав він на наймолодшого, — Пентуер, другий пророк храму Амона й радник Гергора.

— А ти, без сумніву, — Бероес, верховний жрець і мудрець вавілонський, про прихід якого нам було сповіщено ще рік тому, — відповів Мефрес.

— Правду кажеш, — мовив халдеєць.

Він обняв усіх по черзі, а вони схилили перед ним голови.

— Я приношу вам великі слова з нашої спільної вітчизни, що зветься мудрістю, — казав далі Бероес. — Вислухайте їх і чиніть далі як належить.

На знак Гергора Пентуер ступив у глиб підземелля і приніс три стільці з легкого дерева для старших і низький табурет для себе. Сівши неподалік від лампади, він витяг з-за пазухи маленький стилет і табличку, покриту воском.

Коли всі троє сіли, халдеєць почав:

— До тебе, Мефресе, звертається найвища колегія жерців у Вавілоні. Святий стан жерців у Єгипті занепадає. Багато з них загрібають гроші, грішать з жінками і провадять життя серед утіх. Мудрість занедбана. Ви не маєте влади ні над невидимим світом, ні навіть над власними душами. Деякі з вас утратили вищу віру, і для ваших очей закрите майбутнє. Діється навіть гірше: багато жерців, відчуваючи, що сили їхнього духу вичерпані, стали на шлях облуди й спритним ошуканством обманюють простаків.

Найвища колегія каже так: якщо ви прагнете повернутися на праведну путь, Бероес залишиться з вами на кілька років, щоб іскрою, принесеноюзвеликого вавілонського вівтаря, розпалити священний вогонь над Нілом.

— Все нехай буде так, як ти кажеш, — відповів засмучений Мефрес. — Зостанься з нами на кілька років, щоб наша молодь могла навчитися твоєї мудрості.

— А тепер до тебе, Гергоре, слова найвищої колегії. Гергор схилив голову.

— Занедбавши великі таємниці, ваші жерці не спостерегли, що для Єгипту надходять недобрі часи. Загрожують вам внутрішні чвари, які може віддалити лише доброчинність і мудрість. Але ще гірше буде, якщо ви в ближчі десять років розпочнете війну з Ассірією, бо її військо розгромить ваше, прийде на береги Нілу й знищить усе, що існує тут споконвіків.

Таке зловороже розташування зірок, яке сьогодні тяжіє над Єгиптом, трапилося вперше за чотирнадцятої династії, коли вашу країну перемогли і розграбували гіксоси. Втретє воно повториться через п’ятсот або шістсот років — з боку Ассірії й народу парсуа, який живе на схід від Халдеї…

Жерці слухали вражені. Гергор пополотнів, у Пентуера випала з рук табличка! Мефрес конвульсивно стискав амулет, що висів у нього на грудях, і пересохлими губами шептав молитву.

— Отже, стережіться Ассірії, — вів далі халдеєць, — бо нині її час. Жахливий це народ!.. Він зневажає працю й живе війною. Полонених саджають на палі або здирають із них шкіру, знищують здобуті міста, а людей забирають в неволю. Відпочинок у них — полювання на хижих звірів, а розвага — стріляти з лука в бранців або виколювати їм очі. Чужі храми вони перетворюють на руїни, посуд богів вживають на своїх бенкетах, а жерців і мудреців роблять своїми блазнями. Стіни вони оздоблюють шкірою живих людей, а столи — скривавленими головами ворогів.

Коли халдеєць замовк, озвався достойний Мефрес.

— Великий пророче! Ти сповнив жахом наші душі, але не вказуєш нам порятунку. Може бути, і напевно так і є, як ти кажеш, що доля певний час буде до нас неласкава. Але як цього уникнути? Є на Нілі небезпечні місця, які не перепливе жоден човен, але мудрий стерничий оминає згубні вири. Так само і з нещастям народів. Народ — то човен, а час — ріка, що в певних епохах утворює вири. І якщо хисткий рибальський човник може обминути небезпечне місце, то чому б мільйони люду не могли у подібних обставинах уникнути загибелі?

— Мудрі твої слова, — відказав Бероес, — але я тільки дещо зможу на них відповісти…

— Хіба ти не знаєш усього, що має бути? — запитав

Гергор.

— Не питай мене про те, що я знаю, але не можу сказати. Найважливіше для вас — протягом десяти років утримати мир з Ассірією, а це в межах ваших можливостей. Ассірія ще побоюється вас і не відає про зловісну долю, яка тяжіє над Єгиптом. Поки що вона хоче розпочати війну з народами півночі й сходу, які живуть над морем. Отже, зараз саме слушний час укласти з нею угоду.

— На яких умовах? — спитав Гергор.

— На дуже вигідних. Ассірія відступить вам ізраїльську землю аж до міста Акко, і край Едом аж до міста Елат. Так без війни ваші кордони розширяться на десять днів путі на північ і на десять днів на схід.

— А Фінікія?.. — спитав Гергор.

— Стережіться спокуси!.. — заволав Бероес. — Якби сьогодні фараон простяг руку до Фінікії, через місяць ассірійське військо, що має йти на північ і схід, повернуло б на південь і за рік його коні плавали б у Нілі.

— Але ж Єгипет не може зректися свого впливу на Фінікію! — вибухнув Гергор.

— Якщо не зречеться, то сам накличе на себе загибель, — спокійно відповів Бероес. — Зрештою ось що сказала найвища колегія: «Перекажи Єгиптові, — наказували брати з Вавілона, — щоб він на десять років припав до своєї землі, як куріпка, бо чигає на нього яструб злої долі. Перекажи, що ми — халдейці — ненавидимо ассірійців дужче, ніж єгиптяни, бо несемо тягар їхньої влади, але радимо Єгиптові зберегти мир з цим кровожерним народом. Десять років — зовсім малий час, після якого ви зможете не тільки повернути давні позиції, а й нас порятувати».

— Це правда! — мовив Мефрес.

— Поміркуйте самі, — вів далі халдеєць. — Якщо Ассірія вестиме з вами війну, вона потягне за собою і Вавілон, який не любить війни, захопить наші багатства і затримає працю мудрості. Хоч вони, й не підкорять вас, однак країна ваша на довгі роки залишиться зруйнована і втратить не лише незчисленну кількість людей, але й свої родючі землі, які без вашої праці пісок засипав би за один рік.

— Ми розуміємо це, — мовив Гергор, — і тому не думаємо зачіпати Ассірію. Але Фінікія…

— А що вам шкодить, — сказав Бероес, — коли ассірійський розбійник притисне фінікійського злодія? На тому зароблять наші й ваші купці. Якщо ви хочете мати під своєю владою фінікійців, дозвольте їм осісти на ваших берегах. Я певен, що найбагатші й найспритніші з них залюбки втечуть з-під влади ассірійців.

— А що ж станеться з нашим флотом, якщо ассірійці захоплять Фінікію? — спитав Гергор.

— Адже насправді це не ваш флот, а фінікійський, — заперечив халдеєць. — Якщо вам бракуватиме тірських і сідонських кораблів, ви почнете будувати власні й навчите єгиптян мореплавства. Якщо будете розумні й спритні, вам пощастить перехопити у фінікійців торгівлю на всьому заході. Гергор махнув рукою.

— Я переказав вам усе, що мені велено, — мовив Бероес, — а ви чиніть на свій розсуд. Але пам’ятайте, що над вами тяжіє десять зловісних років.

— Мені здається, святий муже, — озвався Пентуер, — що ти згадував про внутрішні чвари, які загрожують Єгиптові. Що це має бути?.. Якщо ти зволиш відповісти слузі твоєму…

— Про це не питайте мене. Ви про те мусите знати краще, аніж я, чужа людина. Пильність виявить вам хворобу, а досвід підкаже ліки.

— Вельможі страшенно утискують простий люд, — шепнув Пентуер.

— Віра занепала!.. — додав Мефрес.

— Є багато людей, які прагнуть загарбницької війни, — сказав Гергор. — Я вже давно бачу, що ми неспроможні її вести. Хіба що років через десять…

— Отже, ви укладете договір з Ассірією? — спитав халдеєць.

— Амон, котрому відкрите моє серце, знає, який немилий мені цей договір, — відповів Гергор. — Ще так недавно ці нікчемні ассірійці платили нам данину. Але коли ти, святий отче, і найвища колегія кажете, що доля проти нас — ми мусимо укласти цей договір.

— Це правда, що мусимо!.. — додав Мефрес.

— Тоді повідомте раду у Вавілоні про свою ухвалу, а вони поведуть справу так, що цар Ассар спорядить до вас послів. Повірте мені — ця угода буде для вас корисна: ви без війни розширите свої володіння. Зрештою, все це обміркувала найвища рада жерців.

— Нехай пошлють вам боги своє благословення: багатство, владу і мудрість, — мовив Мефрес — Так, треба піднести віру в жерців, а ти, святий муже Бероесе, допоможеш нам…

— Треба насамперед поліпшити становище єгипетського народу, — мовив Пентуер.

— Жерці… народ!.. — проказав ніби сам до себе Гергор. — Насамперед треба приборкати тих, що прагнуть війни. Правда, його святість фараон згоден зі мною, й здається мені, що я маю певний вплив на серце достойного наступника трону (хай живуть вони вічно!). Але Нітагер, якому війна потрібна, як рибі вода… Але начальники найманого війська, які лише у війну стають помітними в нас… І наша знать, якій здається, що війна покриє її борги фінікійцям, а їй принесе багатство…

— А тим часом хлібороби гинуть від непосильної праці, а робітники раз у раз повстають проти здирств управителів, — додав Пентуер.

— Цей завжди своєї! — мовив замислений Гергор. — Ти, Пентуере, думай собі про хліборобів та робітників, а ти, Мефресе, про своїх жерців. Не знаю, що вам пощастить зробити, але я присягаюсь, що, якби мій власний син штовхав Єгипет до війни, я знищив би власного сина.

— Так і чини!.. — відповів халдеєць. — Зрештою хто хоче, нехай воює, аби тільки не в тих країнах, де може зіткнутися з Ассірією.

На тому рада закінчилась; халдеєць накинув перев’язь на плече і закрив обличчя; Мефрес і Гергор стали по обидва боки від нього, а за ними Пентуер; всі повернулися до вівтаря.

Коли Бероес, схрестивши руки на грудях, почав шептати заклинання, в підземеллі знову все захвилювалось і почувся ніби далекий гомін, який здивував присутніх. Тоді маг промовив голосно:

— Бараланенсе, Балдахенсе, Паумахе, взиваю до вас, щоб ви були свідками нашої угоди і підтримували наші наміри…

Тут залунали звуки сурем, і так виразно, що Мефрес схилився до землі, Гергор здивовано озирнувся, а Пентуер впав на коліна, почав тремтіти й затулив вуха.

Пурпурова завіса на вівтарі захвилювалася, її складки набрали такої форми, наче звідти хотіла вийти людина.

— Будьте свідками, — заклинав зміненим голосом халдеєць, — небесні й пекельні сили! Хто порушить умову чи викаже її таємницю, хай буде проклятий…

«Проклятий!..» — повторив чийсь голос.

— І знищений… «І знищений…»

— В цьому видимому і в тому невидимому житті. Невимовленим ім’ям Єгови, від звуку якого здригається земля, море відступає від берегів, гасне вогонь, розпадаються елементи природи.

В печері знялася справжня буря. Здавалося, звуки сурем змішувалися ніби з відгомоном далеких громів. Завіса вівтаря знялася вгору, і з-за неї серед миготливих блискавиць з’явилися дивні примари, наполовину люди, наполовину рослини й тварини, переплутані між собою в клубок.

Раптом усе стихло, і Бероес поволі піднявся в повітря над головами трьох жерців.

О восьмій годині ранку гарранець Пхут повернувся до фінікійського заїзду «Під кораблем», де на нього чекали вже вкрадені злодіями мішки і скриня. Через кілька хвилин після нього з’явився довірений слуга Асаргадона, якого господар завів у підвал і коротко спитав:

— Ну, що?

— Я чатував цілу ніч на площі, де храм Сета, — відповів слуга. — Близько десятої вечора з саду, що за п’ять дворів від палацу «Зелена зірка», вийшло троє жерців. Один із них, з чорною бородою і волоссям, пішов через площу до храму Сета. Я кинувся за ним, але тут насунувся туман, і я втратив його з очей. Чи цей гарранець повернувся до палацу «Під зеленою зіркою» і коли — я не знаю.

Господар заїзду, вислухавши цю розповідь, ударив себе по лобі й забурмотів сам до себе:

— Якщо мій гарранець одягається, мов жрець, і ходить до храму, то він сам мусить бути жерцем. А коли в нього борода й волосся, то це жрець халдейський. А якщо він потай зустрічається з тутешніми жерцями, то тут є якесь ошуканство. Не казатиму про це поліції, бо ще вскочу в якусь халепу. Але сповіщу про це комусь із високих сідонців, бо тут пахне зиском якщо не для мене, то для наших.

Незабаром повернувся другий посланець. Асаргадон і його повів до підвалу і почув від нього таке:

— Я цілу ніч простояв навпроти палацу «Під зеленою зіркою». Гарранець був там, напився і такий зчинив галас, що аж поліцейський мусив стукати до воротаря.

— Що ти кажеш? — перепитав господар. — Гарранець був у палаці «Під зеленою зіркою» цілу ніч і ти його там бачив?

— Не лише я, а й поліцейський.

Асаргадон покликав першого слугу і звелів кожному з них повторити свої свідчення. Вони повторили, кожен своє. З цього виходило, що гарранець Пхут цілу ніч пиячив у палаці «Під зеленою зіркою» й ні на хвилину не виходив звідти, і водночас — що він пізно ввечері пішов до храму Сета й не повертався звідти.

— О!.. — бурмотів фінікієць. — У цьому криється велике ошуканство!.. Треба якнайшвидше повідомити старійшин нашої фінікійської громади, що той хетт може бути водночас у двох місцях. Заразом попрошу його, щоб забрався з мого заїзду. Не люблю таких, що мають дві личини — одну свою, другу — про запас. Бо то — або великий злодій, або чаклун, або змовник.

Оскільки Асаргадон боявся таких речей, він про всяк випадок убезпечив себе молитвами до всіх богів, які прикрашали його заїзд. Потім він подався до міста й повідомив про нічні події старійшину фінікійської громади, а також старійшину цеху злодіїв. Повернувшись додому, він викликав десятника й заявив йому, що гарранець Пхут — людина дуже небезпечна. Нарешті він запропонував гарранцеві виїхати з його заїзду, якому він не приносить ніякого зиску, а тільки клопіт та збитки.

Пхут охоче погодився і сказав господареві, що він цього ж вечора відпливає до Фів.

«Щоб ти не вернувся звідти! — подумав гостинний господар. — Щоб ти згнив у копальнях або впав у річку на поживу крокодилам!»

Розділ двадцять перший

Подорож наступника трону почалася в найкращу пору року — у місяці фаменут (кінець грудня, початок січня).

Вода вже наполовину спала, оголюючи все нові клапті землі. Від Фів пливло до моря багато плотів з пшеницею. В Нижньому Єгипті збирали конюшину й кассію. Апельсинові й гранатові дерева вкрились рясним цвітом, а на полях сіяли й садили люпин, льон, ячмінь, боби, квасолю, огірки та іншу городину.

Поиск по сайту: